Хмел вськ опов дання

Татьяна Саенко
НАЙУЛЮБЛЕНІША! НАЙДОРОГОЦІННІША!


Ті, хто живуть в Україні,
хай кріпляться Святим Духом,
а Боже Провидіння зарахує їх до когорти Святих!
Папа Іван ХХІІІ

Діамант дорогий на дорозі лежав,
Був потоптаний весь, важким пилом припав.
Та ніхто не підняв діаманта того,
Йшло багато людей і цурались його…
Василь Авраменко, с. Стеблів, Черкащина
(з літературної телепередачі)


І

Тридцять років пройшло з дня передчасної смерті улюбленої тьоті Паші… Пам’ятаю її, наче учора розпрощались ненадовго і маємо ось-ось зустрітись… Якою вона була?.. Не просто відповісти на це запитання… Але визнаю – Вона була незвичайна!
 Все, що пов’язано з нею, оповите німбом щирості, поваги, безмежної  любові. Вона випромінювала чарівне поле тяжіння, що діяло на великій відстані, не кажучи про малу: віддана у дружбі, переповнена співчуттям до оточуючих, турботою про рідних, близьких, словом, приречена на самопожертву – іншою не уявляю! До того ж, постійно генерувала потужні надихаючі, підсилюючі, заспокійливі флюїди, що надавали життю поряд з нею істинно  божественний зміст.
Приїзд її, маминої старшої сестри, перетворювався у справжнє свято:  купа подарунків, найрізноманітніших сувенірів, незамінних, омріяних речей… Вона шостим чи сьомим чуттям здогадувалась про їх необхідність, відшукувала невідомо де, «випадково» діставала, бо все було тоді «страшним дефіцитом». Дивним чином передбачала майбутні події,  знала напевно, коли, куди, до кого звернутись, попросити, порадитись, або   не чіпати – не допоможе, нашкодить «чорним», «дурним оком». Здавалось, вона читала таємну книгу життя, ніколи, ні у чому не помилялась…
Однак, особиста її доля не склалась – чоловік трапився з виду гарний, інтелігентний, при медичній освіті, з поважної, впливової сім’ї;   наполегливо й довго залицявся та виявився п’яницею, гульвісою, домашнім тираном. Таких «міцно тримають у руках, контролюють, постійно лають». Тьотя Паша цих здібностей не мала, тому не витримала «щасливого» сумісного життя, розійшлась з хірургом-бешкетником, який невдовзі одружився і під впливом  нової дружини, сильної, вольової, рішучої особи, змінив розгульний стиль на поміркований, перетворився на зразкового сім’янина, люблячого батька двох доньок, але тітці попсував долю ґрунтовно, назавжди... Вона сумно згадувала:
- Людей соромилась через нього – без склянки спирту операцію не починав, страшенно лаявся, тероризував непередбачуваними витівками мене, рідних, малого сина! Коли повертався з полювання вимагав свіжини у любий час дня чи ночі: «Негайно смаж зайця! Патрай куріпку, качку, гуску…». Життя не було! Мучились п’ять років! Серце не витримувало болю від знущань, довго вагалась через сина та одного дня вирішила й покинула… Після розлучення боялась чоловіків як вогню! Зустрічала ніби порядних, достойних, самостійних, але пережите стримувало від доленосного кроку: так і лишилась одна, без пари, з мамою та братом-інвалідом Льонею…
Великий запас нерозтраченої любові утілився у турботу про рідних, друзів, у тому числі, про мене: здавалось, вона любила більше, ніж мама, яка могла насварити, вилаяти, заборонити, не пустити... Тьотя Паша – ніколи! Вислухає, лагідно застереже, порадить, пожурить, роз’яснить, поставиться вдумливо, владнає справу якнайкраще! Коли мій внутрішній непослух починав зашкалювати, вона мовчки, терпляче, з розумінням чекала, аж поки врівноважений стан не повертався і я починала вибачатись за дурощі, прокази, що трапляються у дитинстві; іноді вгамовувала одним тільки поглядом – спокійним, лагідним, проникливим!
Тьотя Паша ніколи не промовляла заперечливих слів, нічого не просила – це передалось від бабуні. Якщо у господарстві потрібна була допомога відсторонено зауважувала, наче радилась:
- Треба було б обмазати хату поки сухо, тепло…
Ініціатива проривалась несподівано:
- Я допоможу! Попрацюю з радістю!
Справа налагоджувалась, вдячність її не барилась: пропонувала солідну винагороду, робила подарунки, виконувала таємні бажання, прохання… «Свобода й добра воля!» -  було її гасло. Разом з тим,  уседозволеність спонукала до високої відповідальності, автоматично спрацьовували внутрішні гальма самообмеження, утверджуючи незаперечну вищість  Поваги, Любові!

ІІ
Часом відносини з людьми складаються напрочуд дивно: до одних  тягнешся, симпатизуєш, до інших заздалегідь відчуваєш неприязнь, іноді відразу. Високі почуття до тьоті Паші зростали поступово: від щирого здивування - чому вона нами активно опікується? до цілковитого захоплення, вдячності за доброту, ласку, розуміння! Коли настала пора дослідити,  оцінити її життя, виявилось, що особисту долю її майже не знаю: дитинство лишилось утаємниченим, точніше тьотя Паша про нього ніколи не згадувала. Їй було років 15, як дід Дмитро забрав її, підлітка, разом з братом Вєніаміном на Північ, де на засланні працював бухгалтером, непогано заробляв та рятував рідних від голоду на Україні.  Розповідала, що тоді у дорозі вони скоштували жебрацтва й тепла чуйних людей, відчули ціну «краєчка хліба», сухарика, доброти подорожніх…
Тьотя Паша була першою дитиною у сім’ї, народилась у знаменний 1917 рік, значення якого тоді ще не оцінили. День її появи на світ передував  революційному святу, що гучно відзначалось у радянські часи. Я  заздрила їй з цього приводу! Будинки, вулиці, сквери густо прикрашали прапорами, портретами діячів «доблесної комуністичної партії – розуму, совісті, честі нашої епохи!», гриміла музика, у магазинах з’являвся товар, навіть дефіцит, йшли уквітчані колони радісних демонстрантів. За релігійним календарем день її дня народження слідував за Покровою Пресвятої Богородиці -  «періодом щасливців з удачею в кишені» (за свідченням бабусі, яка сімейні дати пов’язувала з «Великими празниками»). За її філософією це означало захист і охорону Небесних Покровителів, тому свято Покрови для мене, вихованої на принципах атеїзму, перетворилось на вельми поважне, доленосне, оскільки подарувало Дорогу, Безцінну Людину!
Любима моя тітонько! На прикладі твоєї долі варто вивчати «усепереможний шлях» Жовтневої революції в Україні – страждання  мільйонів людей, які потрапили у жорстокий, безпощадний вихор незрозумілих подій, приречених на  зубожіння, приниження, виживання! Про простих людей мова взагалі не йшла, коли вбито усю родину зреченого імператора  Миколи ІІ з лікарем, гувернантками, охороною, потрощено розмірене, налагоджене життя, зламано устої, традиції, мораль: войовничий бідняк ставав начальником, принишклий багатій тікав за кордон, бандит  отримував мандат, чесний, беззахисний робітник йшов у «расход» (розстрілювався!).   Безвинні діти мучились, вмирали за минуле батьків! Підкупом, обманом, бандитськими діями прокладалась дорога до «світлого майбутнього», закладались основи «найгуманнішої, найсправедливішої влади у світі»! Озброєні загони гасали  від села до села, від міста до міста, реквізували, оббирали, гвалтували… Чужинські війська грабували все і всіх, у кривавому безладі поширювалась зброя для примноження врожаю смерті, хвороб, голоду… Ото й було «не згадуване» дитинство! Ти не хотіла його пам’ятати…
Школу не любила через далечінь, відірваність від реалій життя, нещирість, але знала - вчитись треба! Коли одна мука скінчилась, настали ще страшніші  30-ті роки: розкуркулення, репресії! Твій дід потрапив до чорного списку і отримав «направлення» на Соловки; тобі закрили дорогу до подальшої освіти. У найстрашніші роки Голоду дід-куркуль рятував тебе, всю родину, працюючи на далекій Півночі, посилаючи на Україну сухарі, рибу, одяг, гроші. Так долали чергове лихоліття! Для вступу у технікум переписали  твоє справжнє прізвище, по-батькові на діда-бідняка;  тільки тоді продовжила навчання. Роки студентства лишились  у згадках лютими, нестерпними: в колгоспах не платили, податки не встигали відпрацьовувати – відбирали усе власноруч вирощене! Дякувати Богу, допомагали родичі, Агасі – підсобляли грошима, харчами, одягом…
Нарешті влаштувалась на державну роботу - стало легше, почала  підтримувати рідних.  Висока, струнка, білява, гарна! Не забарився знайтись вище згаданий «кавалер», народила сина та сімейне життя не склалось: пиятика чоловіка, сварки, бійки… Втекла  до батьків, а тут війна… Хірург  подався у партизани, повернувся майором медичної служби, але відносини не налагодились:
- Бачити його не могла! Від голосу – трусило! Заступалась за мене твоя мати – ганялась за ним з коцюбою, трощила даровані півлітри… Розлучились! Син важко пережив втрату батька, підтримував з ним зв’язок.  Я намагалась не згадувати. Пропозиції щодо заміжжя відхиляла – намучилась, настраждалась, нікого більше не хотіла  знати!
- Працювала для сина, рідних, допомагала сестрі, раділа Вашому приїзду. Шкода, не мала донечки та ти її замінила, моя найулюбленіша! найдорогоцінніша!..

ІІІ
Вона щиро захоплювалась моїми успіхам, сумувала з приводу невдач,  підтримувала, надихала. Приїздила спеціально у інститут: перезнайомилась з моїми подругами, друзями. Її цікавило все: викладачі, розклад занять, їдальня, де харчувалась, захоплення, мої інтереси, бібліотеки, краєвиди Києва, музеї… Листи завжди були просякнуті увагою до найменших дрібниць побуту, турботою про здоров’я, амурні справи, чергові канікули;  у кожному з них запрошувала у гості, описувала гостинці, завчасно і власноруч приготовані  до мого приїзду. А посилки на Новорічні свята! В них було все: від сала і варення до домашніх яєць, що розбивались, як правило, у дорозі й доходили у вигляді омлета.
Разом з тим, надмірна увага обтяжувала, ставила у незручне становище перед близькими. Я благала тітоньку не турбуватись зайве та умовляння не  діяли: згадувала, мабуть, свої голодні студентські роки й намагалась, чим могла, покращити спартанський період мого й друзів навчання. Вдячна їй нині, і прісно, і на віки віків!
Тітонці можна було довіряти таємниці, сердешний щем, ділитись планами, мріями, сподіваннями: все те лишалось міцним секретом назавжди. Мамі й батькові я не наважувалась багато чого відверто казати, писати, а тьоті Паші – залюбки! Вона ніколи не викаже, не продасть, не осудить!  Таку людину мати велике щастя і, як правило, вона буває чи не єдиною у світі й на все життя! Коли її втратиш дуже добре це зрозумієш, бо немає серця, щоб так  переймалось, переживало, турбувалось, відчуваєш пустку, відсутність спорідненої, всерозуміючої душі, тоді й захочеться назад, де була Вона, де  лишились  дитинство, отроцтво, юність…
Маємо нині достаток, матеріальні блага, про які тільки мріяли наші батьки, дідусі, бабусі:  згадую, як берегли кожен клаптик тканини, котушечку ниток, зернятка, і як ми розпоряджаємось тим «багатством»… Не випадково  сьогоднішнє суспільство називають споживацьким: матерії багато, а душевності, доброти, щедрості замало! Діти не розуміють батьків, батьки – дітей і ця прірва глибшає, ширшає з кожним днем. Сім’ї обміліли, рідні не густо, матеріальне розшарування зростає, живемо за принципом – прибуток над усе! Забули про власне безсмертя, призначення, мету! Забули про совість, відповідальність, щирість! Сповзли до сексу, тваринного способу життя, маргінального ставлення до всього і всіх! Чи захочуть жити у такому світі  живі, не мертві душі? Може варто Землю залишити матеріалістам, які розпочали еру прагматиків, ділків, агресивних політиків й показали, на що здатні: війни, голод, страждання мільйонів, знищення планети…
Згадалось море, про яке мріяла тьотя Паша і на якому ніколи не була… Воно акумулює тепло у спекотне літо, потім віддає його відпочиваючим: дмуть легенькі вітри, ніжно гріє Сонце, зелень довго радує око, чудові краєвиди піднімають настрій… На Південному березі Криму, здається,  здравниць забагато, восени вони майже пусті або наполовину заповнені пенсіонерами, пільговиками, домогосподарками. Місця вистачає всім у  благодатному краї, та чомусь більшість полюбляє літо, коли на узбережжі яблуку ніде упасти, жара обпікає, травмує, стає вкрай небезпечною.  Гори красиві, але й небезпечні: землетруси, сповзання грунту, буревії. На перетині  стихій відчутніша могутність й сила Природи, тимчасовість тремтливого земного існування… Лагідне, привітне море вночі видається живим монстром, готовим затягнути у свої тенета, поглинути безмежною пащею. Воно страшне у бурю, шторм, негоду: його руйнівна дія привчила місцевих жителів до рівноваги, готовності до усіляких випробувань, терпіння, оскільки мають досвід від наслідків природних катастроф та й суспільних потрясінь…
З настанням ночі химерні тіні нагадують обриси не казкових, а справжніх розбійників, коли прокидається і проявляє активність усе повзуче, бридке, що ховається удень. Мандрувати самій боязко, не комфортно, удвох легше … Але ніч можна спостерігати й у ясний день серед лихих, жорстоких, підступних людей,  тому доброта сприймається як світло, зло - темнота…  Перлина Південного Криму – прекрасний Лівадійський Палац дихає  історією, долею колишніх володарів, які не тільки грали у карти, читали, співали, а й послуговувались долями людей, держав, континентів, змагаючись за владу, зони впливу, території. Хто потрапляв у їх коло злітав до вершин  людської ієрархії, або гинув разом із нею, як останній російський імператор  Микола ІІ. Сподівання лише на Бога призвели до краху країни, родини, особистої смерті. Замовчуються винуватці злочину, факти скромно випускаються із контексту історії, ніби нікого не цікавлять, але події дивним чином повторюються у модерновому інтер’єрі, з новими дієвими особами…
Лишились прекрасні творіння архітектора М.П. Краснова, розкішні  парки, Хрестовоздвиженська церква, де разом з Олександром ІІІ було відспівано стару самодержавну Росію. Стараннями нинішнього Президента вона постає з попелу ще більш войовничою: анексує, захоплює, нав’язує, нехтуючи договорами, обіцянками, здоровим глуздом… А що мила Україна? Спостерігає, терпить, дозволяє грабувати, знущатись, продовжує існувати всупереч різним зазіханням, обкраданням, ненависті тих, кого годувала, давала притулок, захищала… 
Україна жила і вічно житиме у талановитих, працьовитих громадянах! Ніхто й ніколи не рахував її втрат, загублених, спотворених доль, нездійснених можливостей! Та неможливо знищити генетичну пам’ять й дарма сподіватись, що згине, зникне у давності літ спомин про славних наших пращурів, родичів, батьків!

ІУ
У часи Запорожської Січі сім’ї були великі: звичайна нараховувала 4-6  нащадків! Існували й виключення: родина відомого українського сатирика Остапа Вишні спромоглась на 17 дітей (митець був другим!); поета Павла Тичини – на 9!  Нині це рідкість, крім тих, хто приймає сиріт на виховання. Колись і мені хотілось  мати хоча б одного брата чи сестру; пізніше звикла до двоюрідних – семеро було вдосталь! З братом Сергієм співіснували на канікулах не дуже дружно: часто сварились, ображались, сперечались; раділа, коли роз’їжджались по  домівках.  Тьотя Паша була взірцем старшої сестри та де таку візьмеш? І все ж, мріяла мати більше родичів, які б поділяли твої інтереси, прагнення, бажання, смаки… 
Скажімо, тьотя Паша підтримувала родинні зв’язки, опікувалась ними. Якось улітку провідали бабцю – родичку по дідусевій лінії: зросту невисокого, вагою щонайменше центнер (100кг!), може більше! Вся її статура являла неправильний циліндр, де голова слугувала випадковою вершиною, а ноги виступали двома пів-циліндрами. Вона зраділа нашій появі, бо жила одиноко і, мабуть, рідко хто вітав її щодня. Тьотя Паша, як завжди, виклала купу гостинців! Розмова йшла неспішно, нецікаво: нудні перерахунки проблем дорослих - хто з ким одружився чи розійшовся, кого народив, хто помер... Намагалась розважитись:  роздивлялась репродукції відомих картин, численні фотографії, вишивки, плетіння… Із діалогу зрозуміла, що мова йшла про брата нашої господині, який мешкав та працював у Києві в міністерстві, був одружений на рідній сестрі дідуся Юхима. Бабця сердилась і лаяла усіх: брата, невістку, їх успішних дітей - двох синів, власні хвороби…
Відвідини насилу скінчились і ми вирушили додому. Тьотя Паша була під враженням почутого, довго мовчала, нарешті загадково промовила:
- Шкода людей, у яких багато грошей і мало серця! У столиці двоє  заможних племінників, рідний брат, а її хвору, немічну покинули напризволяще!.. Що то багатії!.. Ніколи не покладайся на них, не  розраховуй: скупі, цинічні, рідну людину покинуть у біді, не кажучи про чужу… На таких не сподівайся, навіть не наближайся у своєму житті: добра не зроблять, копійки не дадуть, матимеш одні неприємності!
У цьому я цілком переконалась через двадцять років: розбещені «хлопчики» не тільки забули колись рідну тітку, а й власних батьків зжили зі світу пиятикою, запаморочливими оргіями, частими одруженнями. Родичів вони цурались, бо мали великі на той час статки, можливості, але скінчили життя  доволі банально: померли обоє без сімей, нащадків, в усякому разі, законних; колишня моторна співробітниця, можливо чиясь коханка, захопила їх квартири, майно, гаражі, машини. Мої відносини з ними не склались від самого початку: зверхні, негостинні, скупі, часом грубі, брехливі… Пішли з життя не лишивши доброї згадки, пам’яті, а стиль життя звільнив мене від турбот про могили - відрізала від нашого роду ніби засохлу, потворну гілку! Багатство згубило, бо до грошей, влади потрібна розумна голова!  «Хлопчики» росли у повному достатку, мали все, що душа забажає, про що інші тільки мріяли! Коли  запили черговий раз прийшлось віником згрібати розкидані по хаті гроші (сума була чималенька!), виливати бутлі спирту, пляшки з коньяком, горілкою в унітаз – комунальники не здогадувались, що потрапляло у каналізаційну мережу міста! Тоді й пригадала, як плакала їх тітка, розповідаючи про «столичне життя племінників», батьківську турботу брата: «Він  робив для них усе можливе й неможливе!»… Але що з того вийшло?!
Сумно закінчується усяке розгульне, безтурботне життя у розкоші, уседозволеності! Шкода батьків, які намагаються позбавити дітей труднощів та вирощують «діточок» завершеними егоїстами, бездушними маргіналами, у яких не визріли, не сформувались людські почуття, співчуття, розуміння болю іншого, тому Вища сила призначає їм  подальші випробування…
Тьотя Паша мала багато знайомих: коли ми йшли селом чи  тодішнім  райцентром майже усі до неї вітались, у кожного була справа і вона нікого не минала, нікому не відмовляла, а мене повчала:
- З людьми треба дружити! Вони вирішують все! Кожен має коло друзів, родичів, а у тих - свої знайомі… Світ тісний! Якщо потрібно розв’язати проблему, обов’язково знайдеться той, хто допоможе, посприяє, налагодить зв’язки. Спілкування – велике мистецтво! Володієш - «на коні», не здатен - вибачай! Декого варто остерігатись – заздрісні, продажні, працюють «стукачами», за копійку продадуть, з усього мріють мати зиск, що пізніше їм «боком вилізе»…
Черговий раз ми йшли з нею у Хмельове – навколо вранішній степ, зелень, Сонце на підйомі до зеніту: пробудження могутньої Природи! Звідки не візьмись – невеличка хмарка і враз припустив чималенький дощик. Заховались під чиєюсь стріхою, щоб пересидіти негоду. Остання навіяла аналогічний настрій, змусивши оптимістичну тьотю Пашу розповісти жахливу бувальщину, схожу на раптову зміну яскравої сонячної погоди на буревій, зливу… Подія сталась у Кіровограді, де жила її подруга по технікуму Олеся. Батьки співучениці мали велику, впорядковану міську квартиру, пристойну роботу. Рятуючись від голоду, нестатків, тяжкого сільського життя приїхали до них родичі – мамина рідна сестра з чоловіком.  Батьки радо їх зустріли, виділили окрему кімнатку. Через кілька місяців заарештували батька Олесі, згодом – маму, звинувативши у шпигунській  роботі на користь чи то німців, чи поляків. Олеся змушена була йти працювати, щоб молодшу сестру не забрали у дитячий будинок. Пізніше  добрі люди направили її на навчання у технікум, пристроїли на роботу сестру, словом, життя дещо вирівнялось, а згодом вона дізналась, що рідна тітка з дядьком  написали на батьків донос у грізні органи НКВС, щоб заволодіти квартирою і майном. Вдячна виявилась рідня! Батько Олесі не повернувся із заслання, а мама приїхала хвора і невдовзі померла. На щастя, дівчата вдало вийшли заміж, обзавелись міцними сім’ями, Олеся ще й доглянула ту саму тітку, що лишилась бездітною, одинокою, бо чоловік також рано помер, навіть не згадуючи, як вони обійшлись з її батьками.
Тьотя Паша поважала й любила свою приятельку за її благородство, терпіння, неземну доброту: переживши страшну трагедію сім’ї вона не озлобилась, не втратила людяності, допомагала сокурсникам у тяжкі часи. Тьотя Паша запам’ятала на все життя, як Олеся подарувала їй пальто взамін того, що вкрали у театрі. Вона тоді приїхала до Олесі у гості й вирішили разом розважитись у знаменитому Кіровоградському театрі на спектаклі, після якого змушена була йти додому роздягнена. Олеся не задумуючись віддала своє, хоч жила скромно, допомагала сестрі. Тьотя Паша, звичайно,  віддячила та згадувала часто:
- Добрі ангели живуть і на нашій грішній землі! Вони, як дорогоцінне каміння, рідко виблискують на сумній, розбитій дорозі життя… А ось сміття, нечисті, на жаль,  вистачає…



У
Врівноважений, спокійний дух тьоті Паші завжди підтримував, захищав, надихав. Із сином стосунки у неї не склались через втрату ним батька. Нерозтрачена її любов перейшла на мене: то було дивне відчуття  упевненості, вибраності, особливості… Вона була ніби часткою мене самої, мого життя, думок, дій, мрій, бажань; талісманом, незрівняним скарбом; бачила у мені невидиме для батьків, друзів, пізніше коханих; дивним щастям у образі птаха, що зненацька сідає на плече і, затамувавши подих, боїшся поворухнутись, аби не злякати, не сполохати його...   
Вимальовуючи дорогий, невловимий образ мимоволі окреслювала, систематизувала зроблене нею, відкрите для мене й виходило, як з визначенням «Любові» американською поетесою Емілі Дікінсон: «Вона є все, та це й усе, що ми про неї знаємо!». Допомагали книги, де знаходиш відповіді на життєві питання... До речі, тьотя Паша часто їх дарувала, розвинувши, разом з батьком, постійну потребу в літературі, не тієї, що рекламується на кожному кроці, а такої, що відшукуєш довго, з великими зусиллями; зрештою, вона сама тебе знаходить, якщо сильно бажаєш!
Тьотя Паша «розкрила очі» на практику життя, розширила горизонт сприйняття Світу у його мінливості, красі, силі! Впевнена, що не існує більш благородного, достойного шляху, ніж виховання людини для повноцінного, продуктивного, корисного життя! У часи засилля радянської ідеології він звільнив від двомірних, штучних світоглядних стандартів, надуманого мудрування, що формував, як правило, фанатичного партійця або  запопадливого пристосуванця. Насправді, видима й пропагована дійсність -  то невеличка частка оточуючого, багатогранного й багатовимірного. Існує безліч поглядів, точок зору, підходів до стилю, дії, розуміння життя! Ми самі є велика таїна! Остання вчитиме нас при умові, що ловитимемо кожен її звук, погляд, відчуватимемо її усім єством, кожною  клітиною!
-  Ти здатна бачити непомітне іншим! Не слід боятись, що хтось перехопить ідеї – їх безліч! Не впадай у крайнощі, залишайся важливим, діючим елементом - у Всесвіті не пропадає й атом! Не сповідуй фанатизм!  Не грай  у благородство, а будь ним! Відчуй мінливість океану енергії! Навчись його використовувати, розумно витрачати: не заздри, не ревнуй, не злись!.. У релігіях ці вади називають гріхом.
- Світ навколо живий, розумний, саморегулюючий; у ньому є те, що називають Святим Духом! Навіть у думках будь обережна, не кажучи  про дії! Випробування, потрясіння корисні й необхідні – не варто ображатись на долю! – вони загартовують, вибудовують особистість! Тільки так можна досягати, перемагати… саму себе! Люби все і всіх, дивуйся досконалості Світу, захоплюйся ним! Внутрішній спокій залежить тільки від тебе – ніхто не повинен заставити відчувати щось інше, відмінне від вибраного тобою! Важливо мати високу мету - тоді особисті відчуття будуть переможені! Ти піднімешся над сьогоденним, не даси йому заволодіти тобою! Обставини постійно змінюються і вітер удачі неодмінно наповнить твої вітрила!
- Прагни до самостійності, впевненості у своїх здібностях,  можливостях! Ніяких сумнівів, ніяких вагань! Ти – талановита, успішна, сильна, можеш усе і розраховуєш на заслужене! Зайве тобі не потрібне! Рішуче йди до знань, правди, добра, гармонії! Світ широкий, безмежний, не звужуй його до горизонту власного незнання, невміння, ліні! Нічого й нікого не бійся, але будь обережною: береженого Бог береже! Намагайся тримати    рівновагу - балансуй між чудом і жахом життя! Відчуй у собі безсмертний Дух – він направить, застереже, озброїть, допоможе! Будь  вдячна усьому й усім! Не спіши, не турбуйся – завжди встигнеш, усе виконаєш! Якщо не  в змозі – воно зайве, не потрібне!
- Час твого життя найкращий – люби його, він швидкоминучий! Треба встигнути більше, краще, корисніше для себе, Світу! Не бійся непізнаного – йди йому назустріч, можливо, воно чекає тільки тебе!
Тьотя Паша любила село, як важко у ньому не жилось:
- Бережу це гніздо для Вас! – часто повторювала або відповідала на пропозиції переїхати у місто.
Ми, справді, злітались туди на канікули, свята, провідини. Село  притягувало, манило, не відпускало… Бабуня колись казала:
-  Людина має жити на землі, а не на сідалі у багатоповерхівці!
Оглядаючись на минуле констатую - доля щедро одарила мене родичами, близькими, селом! Вони сформували й утвердили життєву позицію, випестували глибоку повагу, шану, любов до них, збагатили розумінням  та відчуттям добра і зла. Пізніше, у книжках знайшла багато схожого, подібного  на заповіти дорогої тьоті Паші, та сталось те набагато пізніше, можливо зовсім пізно для становлення особистості… З іншими уподобаннями, настановами ніколи б того не знайшла…
На новому кладовищі у Новоолександрівці є скромна могила – мій духовний центр Землі! Там сховано назавжди найдорожче - друга,  наставника, люблячу душу, спрямовувача долі, фундатора життєвих кредо, найулюбленішу Прасковію Сильвестрівну Білецьку – справжнє прізвище й по батькові якій носити не судилось та від того життєвий шлях її не втратив цінності, яскравості, праведності...
Задумаймося: - Скільки ця Земля народила сміливих, дотепних, усевміючих талантів?
- Скільки тут виспівано дум, створено поем, казок, повістей?
- Повітря, води, Сонце на Україні цілющі, життєдайні, ласкаві, небо високе, голубе, безкрає, словом, Батьківщина завжди наймиліша й немає більшого багатства на цьому Світі!
Великий Кобзар Т.Г. Шевченко пророче писав:
Наша дума, наша пісня не вмре, не загине…
Без золота, без каменю, без хитрої мови,
А голосна та правдива…

Про старину, про те диво, що було, минуло…
Що діялось в Україні…
Пам’ятайте, люде!


У  ЧОРНОМУ ЛІСІ


Дорогий той вогонь,
що ховається у серцях…
Це наповнює душу щемливою радістю…
Юрій Горліс-Горський «Холодний Яр» ,
К.: Історичний клуб «Холодний Яр», 2011. С. 49-63



І

Дідусь по батьковій лінії, як і сам батько, народились у селі Цвітна, колись Чигиринського повіту, Київської губернії (нині Олександрівського району, Кіровоградської області). Значну територію цієї адміністративної одиниці займали Чорний ліс, урочище Холодний Яр, здавна знамениті боротьбою місцевих жителів за волю, незалежність, українську державність.
Цвітна було козацьким селом, де жили реєстрові козаки, які ходили у походи з Богданом Хмельницьким. Мій дядько, досліджуючи родовід по батьковій лінії, заповідав своїм онукам віднайти списки реєстрових козаків Миргородського (можливо й Чигиринського) полку, де обов’язково мав бути наш пращур - заможний, сміливий, гордовитий воїн. Він допускав, що у реєстрі могли бути предки роду Бондаренків (дівоче прізвище бабусі), але на те не дуже сподівався, оскільки «у маминому родоводі було менше козацького духу,... у той час, як наш батько і його брати були козаками до мозку кісток». Розробник сімейного генеалогічного дерева писав: «Б;тьківщина, тобто садиба, знаходилась на північній околиці села, на хуторі, де виділяли землю пораненим солдатам, які повертались з Російсько-Турецької війни 1877-1878 рр.». Підтвердженням цього факту була передчасна смерть прадіда - дідусь свого батька майже не пам’ятав. Часто  згадував рік 1916, коли  його призвали до царської армії та направили на фронт Першої світової війни…
Дідусь розповідав, як йому не поталанило з безпосереднім начальником, унтер-офіцером, у ті далекі часи військової служби: закоренілим хамом, безпросвітним дурнем, що спілкувався виключно матом, а за найменшу помилку, необачність намагався болюче вдарити…
- Провчив сволоцюгу при нагоді! Відсидів за нього кілька діб у льоху та більше він мене не чіпав: довго стогнав, охав, лаявся… Коли вже був кавалеристом у армії Будьонного наша частина проходила повз його село, вирішив «провідати»… Знайшов хату, заїхав у двір та вдома виявилась лише мати, між іншим, прекрасна, добра жінка: зустріла достойно, вислухала, схвалила намір «віддячити за службу». Поки ми гомоніли з’явився синок на підпитку, вона кинулась його лаяти; у мене й бажання помститись враз пройшло – не хотів завдавати болю матері… Вдарив кілька разів нагайкою п’яне «мурло» та й поскакав до своїх, хоча за його службу й поведінку варто було б убити…
Демобілізувався дідусь у 1921 р., а у 1923 р. одружився на моїй бабусі, яка померла раніше, ніж я з’явилась на світ. Її батьки також відійшли рано на світлі Луки: мама померла під час страшного Голоду 1933 р. Дідусь останньої мав прізвище Березовський, ходив у польському жупані і мав сільське прізвисько Лях.
Роки активної боротьби односельців проти радянської влади (1918-1921) пройшли для дідуся у 1-й кінній армії Будьонного. Ця служба у 1920 р., під час короткострокової відпустки у село, трохи не коштували йому життя – на щастя, втік через вікно рідної хати від колишніх «друзів». Зв’язковою, яка повідомила тоді «бандитів» про його приїзд додому, була Сусана (Оксана) Логвинівна Дубина, дружина начальника кавалерії Чорноліського полку Пилипа Хмари, у якого «спрага найжорстокішої помсти більшовикам і комуністам світилась з очей, крізь одяг, просто з серця». Майже через 30 років, після смерті моєї рідної бабусі, вона стала  другою дружиною дідуся, відсидівши 10 років на Півночі «серед коміків (у автономній республіці Комі!)» за участь у «банді», втративши чоловіка й маленького сина. 
Після одруження молодята жили у дідусевого старшого брата, раділи народженню двох дітей, у тому числі первістка – мого батька, але ні хати, ні власного господарства не мали - перспективи життя у Цвітній були непевні: насаджувалась спустошлива колективізація, незвичні порядки.  Імпульсивний, нестримний від природи, гарячий дідусь називав їх «державним бандитизмом».  У той час поширювались чутки про сибірське привілля, свободу, що породили очманілі думки  про переїзд до суворих місць заслання: у дідуся було стільки сили, енергії, здоров’я, завзяття – ніщо не могло його зупинити! Тим більше, що  багато односельців й  рідні брати поділяли його погляди, устремління, бажання…
Пізньої осені 1928 р. цвітянські переселенці добрались до міста Ленінськ-Кузнецьк, а наступного 1929 р. переїхали до Ново-Кузнецька, де будувався металургійний комбінат. Більшість працювала на будівництві і одночасно на присадибних ділянках, які пізніше також об’єднали у колгосп «Сміливий». Через рік-два дідусь його полишив теж: все відбирали, як на Україні, де він зрозумів справжню сутність колгоспної праці!  Завдяки переїзду у Сибір сім’я та односельці з Цвітної врятувались від Голоду 1932-1933 рр. Доля багатьох родичів, друзів, знайомих була жахлива…

ІІ
У 1935 р. сім’я переїхала у збільшеному складі (народилось ще двоє дітей!) до станції Промислової Кемеровської області: тут дідусь з кочегара розпочав трудовий шлях на залізничному транспорті і закінчив його машиністом…
Батько згадував, як серед ночі, у хуртовину, тріскучий 40-50 градусний мороз, чувся дрібний стукіт у вікно та застуджений  голос посильного з депо: «У поїздку! У поїздку!». Дідусь піднімався, одягав наскрізь промаслену робу, йшов у пекельний холод, заметіль на свій паровоз, де «затишок» був відомий: зліва пашить жаром і парою топка, справа – відкрите вікно кабіни, через яке машиніст мав слідкувати за світлофорами, станом колії! Сучасні машиністи, які сидять у костюмах в теплих, захищених кабінах локомотивів, поняття не мають про ті жорстоко-пекельні умови, у яких  працювали їх попередники.
- Ми чітко вирізняли гудок паровоза нашого батька! З нетерпінням чекали його появи: обов’язково привозив щось із «наркомівської пайки» - шматочки цукру, печення, безцінні цукерки, булочки… У той час це були королівські ласощі!
- Батько приходив з поїздки вкрай стомлений, знімав задубілий спецодяг, обідав, вечеряв чи снідав (у любий час дня, ночі!), падав на ліжко і через 20-30 секунд лунав його богатирський храп! У літній період ми не пам’ятали батька спочиваючим – стільки роботи чекало його рук по господарству! На все життя у нього закріпилась звичка чи здатність миттєво засинати і задовольнятись малим…
- Наші «хохлацькі» городи яскраво відрізнялись від «кацапських» - все буйно росло, цвіло: картопля, капуста, морква, буряк, огірки, соняшники, гарбузи, просо, горох, квасоля, конопля, гречка, кріп, мак, ріпа, бруква, турнепс, помідори… Правда, останні не визрівали в умовах короткого літа і їх зеленими клали у валянки, на теплі місця. Життя переконало, що тільки у власному будинку, коли уранці ти можеш босоніж вийти на город, відчути аромат свіжої зелені, щось зірвати з впорядкованої грядки і тут же скуштувати, утверджується відчуття Батьківщини, зв’язку з Природою, щасливого, повноцінного людського існування!
- Святом були поїздки на сінокіс за 5-7 км від садиби! Батько косив, мама готувала обід і вечерю, напувала, доїла корову, перевертала сіно, зносила його у копиці. Ночі на лугах були прохолодні, ми вкривались кожухами і довго милувались зірками на небі та слухали какофонію пташиних голосів, що неслись звідусіль. Батько відмінно косив – не зупинявся до тих пір, поки не скінчить «захватку», а коли копичив сіно і витримували вила, він підхоплював півкопи…
- Завдяки старанності, працелюбству батьків сім’я не бідувала -   тяжкою працею забезпечувала свою життєдіяльність. Держава не полишала, а вдосконалювала «рекет» у законі - на податки примушувала здавали багато молока, м’яса, яєць, інколи залишаючи голодними тих, хто те усе виробляв,  вирощував. Виробник і у Росії, і в Україні ніколи не користувався правами, був беззахисним перед свавіллям влади, не отримував ніякої підтримки – його тільки оббирали, душили усіма можливими засобами… 
- У радянські часи система поборів і безсоромного тиску на простих людей набула більш жорстокого й цинічного характеру, ніж за царату. Всупереч пропагандистським запевненням, що колективізація сільського господарства покликана дати селянам землю, покращити життя, підняти продуктивність сільської праці, на ділі перетворилась на знаряддя грабунку,   відвертого поневолення й закріпачення селян, які позбавлені були навіть права покидати своє село, колгосп! Історія не знала прикладів будівництва концентраційних таборів не для ворога, а для власного народу! Пізніше  «досвід» СРСР перейняли  Німеччина, Китай, Камбоджа… Мільйони   співгромадян – розкуркулені, «вороги народу», «шкідники»  - були заслані без суду, слідства, за підписами уповноважених «трійок» у райони Півночі Росії, Далекого Сходу, середньої Азії, ув’язненні у зонах для примусових робіт в нелюдських умовах за полумисок тюремної баланди. Саме такою каторжною працею будувались Біломорканал, вугільні шахти Воркути, золоті копальні Чукотки і багато, багато інших об’єктів - ударних комуністичних будівництв!
- Хто не потрапив у табори і зони за свою працю отримували копійки, задовольняючись мрією у світле майбутнє! За радянської влади популярною була пісня, що влучно віддзеркалювала рабську психологію «совків» - жителів СРСР:
«Забота у нас простая,
Работа  наша такая:
Жила бы страна родная
И нету других забот!»
Сьогодні, у ХХІ ст., відбувається таке ж пограбування населення, як і 70-80 років назад! Нині це відбувається під гаслами побудови демократичного суспільства та переходу до «нових» ринкових відносин… Роками не виплачують заробітну платню, пенсії пенсіонера ледь вистачає на животіння, вулиці заполонили жебраки й безпритульні, повертаються епідемії туберкульозу, інших хвороб бідності; у той же час ми «попереду усієї планети» за кількістю новоспечених мільйонерів і мільярдерів-кіндерсюрпризів – без церемоній й ознак совісті розбазарено суспільні багатства, що накопичувались поколіннями…
 - Під час війни у Сибір наїхало багато евакуйованих, у тому числі з України. Від ранку до пізнього вечора йшли потоком жебраки з проханням подати шматочок хліба, картоплинку, грудочку каші чи хоч що-небудь… Якісь живі створіння йшли у калошах на босу ногу при достатньо сильних морозах, а взимку у декого з валянок блищали голі п’яти, волочились онучі: нещасні вже не могли поправити або й не мали що поправляти… Батьки евакуйованих дітей день і ніч працювали на військових підприємствах, тому діти виховували  себе самі, живучи, як правило, напівголодними…
- Довгими зимовими вечорами бабуся Ликеря вишивала рушники, пряла вовну, щось в’язала і тихо співала українські пісні - мелодійні, задушевні, правдиві. Вона дуже сумувала за Україною, своїми рідними і ця туга виливалась слізьми у піснях: «Стоїть гора високая», «Повій вітре на Вкраїну», «В кінці греблі стоять верби», «Туман яром», «Ой, дівчино, шумить гай»… Бабуся твоя у школі не вчилась та писати і читати уміла, на пам’ять знала вірщі Т.Г. Шевченка, Лесі Українки, О.С. Пушкіна. Твій батько багато читав їй… У 1941 р., коли почалась Друга світова війна, він поступив до Новосибірського інституту військових інженерів транспорту і його, юнака, який ще не досяг 17 років, мобілізували до військового училища. Мама тяжко переживала за його долю, просила Бога зберегти сина… і Бог почув її молитви…

ІІІ
- У жовтні 1946 р. твій батько, мій старший брат, демобілізувався з армії, який з 1943 р. воював у складі Воронежського, 1-го, 2-го, 3-го Українських фронтів. Його шлях до Сибіру, додому, проходив через Україну і, природно, він заїхав у Цвітну, звідки був вивезений  чотирирічним хлопчиком. У селі проживала велика рідня бабусі – три сестри і троє братів з сім’ями. Для Цвітної це  була справжня подія!  Молодий 22-річний лейтенант повернувся на Батьківщину! З Перемогою! Через 18 років! Святкування продовжувалось майже місяць: село знімало стрес після дворічної німецької окупації, тяжких боїв за край, від накинутого знову колгоспного ярма! Крім Цвітної він відвідав родичів у Суботові, Верещаках, Кучерівці… У Сибіру його чекали тріскучі морози, щасливі зустрічі з рідними, друзями, які ще довго згадували й нюхали валізу, у якій  він привіз з України яблука, що були рідкістю у цих краях.
- Нескінчена важка праця, складний характер дідуся, постійне нервове й фізичне навантаження підірвали здоров’я твоєї бабусі Ликері – здало серце. Їй не під силу було кроку ступити у важкому зимовому пальто, валянках по глибокому снігу, морозне повітря Сибіру стало для неї вразливим, хворобливим. На початку 1947 р. постало питання про переїзд до Криму, де клімат для неї був би сприятливим. Твій батько із старшою сестрою Катериною поїхали на розвідку до Сімферополя: визначились з роботою, житлом. Невдовзі він повернувся за батьками, за мною і сестрою Лізою: від депо отримав теплушку для переїзду сім’ї. Сусіди, друзі, знайомі прийшли прощатись – весело сміялись, шуткували, дівчата співали частушки:
Пролетарии всех стран соединяйтесь!
Ешьте хлеба по 100 грамм – не смущайтесь!

Когда Ленин умирал, Сталину приказывал,
Чтобы хлеба не давал, мяса не показывал!

- У важкі післявоєнні, голодні роки, коли Ленін і Сталін були святіші за Ісуса Христа, народна творчість звучала злободенно та являла смертельну небезпеку:
Гоп, мои гречаники, все жиды – начальники,
Русские – на войне, а цыгане в стороне!

На початку вересня того ж 1947 р. від’їхали до Криму, на Захід, назад у Європу, назустріч новому життю! На колесах прийшлось провести три місяці! Батьків брат згадував:
- Не пам’ятаю, як переносила дорогу хвора мама, а мені з Лізою вона не надоїла! Ми подовгу сиділи на полицях біля вікна вагону і милувались  місцевістю, що пропливала мимо. Велике враження залишили величезні мости через сибірські ріки, нескінчені Барабінські степи, де залізниця йшла прямою стрілою від горизонту до горизонту, сиві Уральські гори! До Уфи прибули рано вранці: поряд зі станцією клубилась густа біла  пара. Виявилось – туман над річкою Білою…
- Часто співали пісні, а знали ми їх безліч! Згадую тодішній наш репертуар і виявляю: майже всі пісні були на військову тематику або близьку до неї, навіть про любов – танкіста, артилериста, прикордонника, червоноармійця, моряка… Пропаганда переконувала: ворог скрізь і усюди, він підступний, треба бути пильним патріотом, не жаліти себе заради Вітчизни! Процвітали підозрілість, недовіра, стукачництво… 
- Коли вночі під’їжджали до нової станції різнокольорові вогні, потужні прожектори, голосні переговори диспетчерів, суєта локомотивів,  людей  створювали картину особливого світу, де прийдеться розчинитись. Кожного разу уяву вражали зустрічні паровози, що проносились мимо, як  вихори! Пізнали ми й зворотну сторону подорожі у теплушці: у той час автозчіпки ще не винайшли, використовували ланцюги, що не забезпечували щільного з’єднання вагонів. На початку руху й при гальмуванні відбувався потужний удар вагона об вагон. На кожній вузловій станції   здійснювали переформування потяга, частіше це робилось «з гірки»: один вагон вільно котився до іншого, потім наступний і так до повного комплекту потяга. Якщо вагон «ловили на башмак» - здавалось, що настав кінець нашій подорожі!.. Слава Богу, вціліли!
- У дорозі ми мали змогу пересвідчитись: злі думки і побажання трансформуються у реальну матеріальну силу. Десь біля станції Хопер наш потяг зупинився і стояв нескінченно довго; товарняки обганяли й обганяли… Одному із них хтось із нас кинув, на кшталт – щоб ти потрапив у аварію! Після цього й справді нас ніхто вже не обганяв, а коли, нарешті, поїхали, то побачили результат наших «побажань»: потяг, що обігнав останнім, лежав  догори колесами!
- З хвилюванням ми «прилипли» до вікна вагона під час в’їзду на територію України, у місто Константинівку, де жила мамина старша сестра. Твій батько й дідусь розшукали, привели її – то була єдина зустріч бабусі Ликері зі своїми родичами після виїзду з Цвітної у 1928 р.

ІУ
- На початку грудня 1947 р. сім’я прибула у Сімферополь. Після розвантаження вагону пішли гуляти по місту у літньому вбранні: у цей час у Сибіру тепле пальто й валянки не знімали! Сімферополь відразу сподобався:  багаті крамниці, розкішні вітрини ресторанів, великі кінотеатри, постійно працюючий ринок і… торгівля газованою водою! Ми на станції Промисловій нічого, крім журавлиного морсу з бочки, не куштували. Влаштовуватись почали з того, що хвору маму (твою бабусю) поклали у лікарню для залізничників, вона знаходилась у кінці вулиці Пушкінської й виходила на річку Салгір, зовсім не схожу на сибірські… Твій батько закінчив курси й пішов працювати кочегаром на паровоз. Дідусь зробив спробу влаштуватись машиністом, але при медичному обстеженні виявилось, що він «дальтонік». На здивовані запитання комісії: «Як Ви працювали з таким зором?»  відповів, що для контролю за сигналами у нього був помічник… Дідусь об’їздив Крим у пошуках роботи та нічого підходящого не знайшов і, якимсь чином, улаштувався у депо…
- Незабаром після нашого переїзду в Крим у країні відбулись дві знаменні події: у  тому ж таки грудні відмінили картки на хліб! Варто відмітити, що в Україні 1946-1947 рр. мав місце черговий Голод! Покоління наших людей нормального життя практично не знали: війни, революції, голодовки, репресії, колективізація… Чого тільки не пережила Україна! Друга подія – грощова реформа, у відповідності до якої старі гроші обмінювались на нові у співвідношенні 10:1. По нашій сім’ї цей захід ударив потужно: ми втратили можливість купити будинок у Сімферополі, лишились жити у одній кімнаті бараку по вулиці Кім, 4.
- У серпні 1948 р. нас наздогнало нове велике горе – у віці 46 років померла мама, твоя бабуся Гликерія Ігнатівна… Це стало душевною травмою для усіх! Дідусь за станом здоров’я не міг працювати на магістральному транспорті і вирішив перейти на заводський. Роботу машиніста він знайшов на Знам’янському цукровому заводі Кіровоградської області, куди я і старший брат, твій батько, переїхали у кінці серпня, щоб встигнути мені до початку навчального року у 8-му класі. Сестри їхати з нами відмовились і переїхали до Севастополя, де вийшли заміж, обзавелись сім’ями.
- На новому місці у Знам’янці прожили недовго: свого житла не було і у майбутньому не передбачалось. Правда, твій дідусь знову планував будувати будинок – то був би шостий! у його житті, зведений власними руками. Та обставини склались по іншому – тут, у Знам’янці, наша сім’я поповнилась: дідусь одружився вдруге на своїй односельчанці Дубині Оксані (Сусані) Логвинівні (дівоче прізвище Нешевець). Мачуха являла собою повну протилежність нашій мамі, твоїй бабусі – характер мала крутий, за словом «у карман не лізла»… (Вона була антиподом й  бабуні Даші – лагідній, терплячій, спокійній, поблажливій. Пам’ятаю власний ганебний вчинок у дитинстві, коли відверто сказала нестерпній бабі Ксені – так ми її називали: «Якщо дідусь помре раніше, я ніколи не візьму Вас до себе!». То був крик щирої дитячої душі на грубість, різкість, нелюбов, що тонко відчуваєш у цьому віці!). З іншого боку, вона мала тверезий, прагматичний, селянський розум, залізну, тверду волю!
Пізніше я дякувала долі за зустріч з бабою Ксенею: вона навчила мене не боятись любої роботи, проблем, складних ситуацій, йти по життю з гордо піднятою головою, відчувати стан, поведінку людей, вести  ділові розмови, тамувати біль, розраховувати тільки на власні сили, обставини, можливості… Це була героїчна жінка, яка розділила жорстоку участь  багатьох українок свого покоління! Після революції 1917 р. її сім’я потрапила до розряду куркулів і сповна випила гірку чашу цього працелюбного, підприємливого «класу». Походження їй «аукнулось» десь у 1938 р., коли була заарештована та заслана на 10 років до таборів, як політв’язень. Про долю таких же нещасних  яскраво свідчить повість-спогад Надії Суровцевої з Умані, яка «відсиділа» майже 30 років нізащо!
«Всі поголовно завошивіли. Хоч би як ретельно ви слідкували, вони заповзали до вас від сусідів. Лазні не було. Ми жили на пустирі, оточені тільки колючим дротом, у кутку – вишка з неминучим вартовим. Раз проходили чоловіки: бліді, хитались… Хтось з жінок кинув пайку хліба. Чоловік підняв. Конвоїр зразу ж відібрав, відкинув, а чоловіку наказав стати на коліна. Він стояв, похиливши голову, а ми  плакали по другий бік дроту… Одного разу, коли в’язниця поринула у сон, почулось кілька глухих ударів, потім – придушений стогін. У камері когось убивали: били по «сонниках» - технічний термін убивства сплячих. Всі завмерли від жаху…».
Баба Ксеня вижила завдяки міцному здоров’ю, сільському трудовому гарту, спритності, хитрості. Вона не любила ділитись обставинами арешту та й час був такий – краще мовчати! З її слів виходило, що постраждала «за агітацію проти колгоспного ладу» - десь, щось сказала на адресу «найсправедливішого, найгуманнішого, найнауковішого суспільства». Коли випадково заходила мова про Сталіна вона зі щирою люттю випалювала: «Щоб цей сукин син на тому світі рачки лазив!».
У 2002 р. до моїх рук потрапила книга Романа Коваля «Отамани Гайдамацького краю», де у розділі «Чорноліський полковник Пилип Хмара»  знайшла відомості про те, що кіннотою (кавалерією) у знаменитого цвітянчанина командував Олеян Дубина – перший чоловік баби Ксені. Можливо це й стало основною причиною її арешту. Батько розповідав майже детективну історію, якою поділився дідусь …
У 1970 р. він разом з бабою Ксенею гостив у Цвітній. Зустріли старого односельця і той наодинці запитав дідуся: «Хто це?», вказуючи на його дружину. «Моя жінка» - відповів дідусь. Чоловік оторопів: «Пам’ятаєш, Якове, як ти у 1920 р. навідався додому, а тебе прийшли ловить партизани    П. Хмари?». Звичайно, дідусь пам’ятав добре – тікав до лісу через вікно, городами, бо служив у Червоній армії! Видала його зв’язкова командира кавалерії Оксана Логвинівна, нині друга дружина дідуся, колишня дружина «правої руки» отамана П. Хмари!  Так вона помстилась йому за те, що не відповів взаємністю у часи  прекрасної молодості… Таїна випадково розкрилась через 50 літ!
Дідусь довго сердився, не розмовляв з бабою Ксенею, але вона була ще й винахідливим дипломатом, словом, після згаданого інциденту вони прожили разом 12 років… до смерті дідуся у 1982-му.

У
- Весною 1950 р. усі разом переїхали до селища Димитрове, недалеко від міста Олександрії Кіровоградської області. Тут розпочиналось будівництво великого розрізу з видобування бурого вугілля. Дідусь влаштувався машиністом шляхопересувача, отримав двокімнатну квартиру; твій батько розпочав кар’єру   маркшейдера і цій роботі залишався вірним до пенсії – любив її до нестями! Я пішов у школу до Нової Праги, оскільки у селищі не було 8-го класу; ходити приходилось 8 кілометрів… Нелегкий шлях для щоденних подорожей та школа виявилась справжнім подарунком долі! Серед учителів були нащадки старої сільської інтелігенції, які уміли  дати учням знання і наочні приклади висококультурної поведінки, інтелектуально-творчого спілкування… 
- На все життя я зберіг добру, вдячну згадку про сестер Вострікових – Олену і Ганну Порфирівних, викладачів математики та німецької мови, дочках відомого у Новій Празі земського лікаря. Вони вільно володіли французькою, німецькою мовами; Олена Порфирівна закінчила московську консерваторію і була відмінною піаністкою. Я відвідував їх після закінчення інституту і досі пам’ятаю ті теплі зустрічі, фортепіанні концерти у центрі старовинного українського села…
- У 1952 р. я вступив до Дніпропетровського інституту інженерів залізничного транспорту на факультет «Мости і тунелі». Для мене на все життя лишилось загадкою, чому на цьому найскладнішому факультеті серед тодішніх вищих навчальних закладів, за загальною думкою, стипендія була найнижчою в інституті? Усі роки навчання мені допомагали батько і старший брат, який знову служив у армії у м. Дніпропетровську та області. Тут, у колишньому Потьомкінському селі Вільне, поблизу літніх військових таборів, народилась ти, моя племінниця… 
- Під час навчання у інституті батько (твій дідусь) вийшов на пенсію, а у житті СРСР відбулись значні події: у березні 1953 р. помер Сталін і багато «орадянщених» людей сприйняли цю звістку «близько до серця». За чутками на «великий похорон» зібрались близько мільйона людей, вони ридали і плакали за «батьком усіх народів і часів», сотні у тисняві були покалічені й задавлені… через людину,  яка безжально знищувала невинних, у тому числі голодом в Україні 1932-1933 рр.! 
- Після смерті «великого кормчого»  у Кремлі розпочалась запекла й жорстока боротьба за владу: першою жертвою став Берія, пізніше полетіли зі своїх посад сталінські «соколи» - Молотов, Каганович, Маленков та ін. Настав час Хрущьова: із зон і таборів почали повертатись жертви сталінського режиму, відкрився доступ громадян у Кремль, керівники держави стали більш відкритими для народу й закордону, в країні розпочалось широкомасштабне житлове будівництво, перехід його на індустріальні рейки. Цей бум продовжувався аж до розвалу СРСР: з одного боку він дозволив пом’якшити житлову кризу, а з іншого – залишив у спадок  «хрущьоби», забудовані за типовими проектами безликі міста, породив масу екологічних, соціальних проблем.   
- Більш скромними були підсумки «хрущьовського ривка» у галузі сільського господарства: знекровлене сталінською колективізацією, розбійницькими поборами село, не дивлячись на титанічні зусилля влади, не забезпечувало продовольством міське населення країни. Останнє стрімко зростало у зв’язку з промисловим бумом. Хто як міг, тікав із заможних колись сіл у міста, де з’явились черги за хлібом, іншими продуктами.  У народі зростало невдоволення… Хрущьовське послабленя майже не торкнулось питань марксистсько-ленінської ідеології: в країні існувала єдина правляча комуністична партія, діяла жорстока цензура; усе, що їм суперечило, присікалось і переслідувалось.  У часи Брєжнєва нещадно каралось дисиденство: незговірливі видворялись із країни або відправлялись у тюрми, психушки…
- Багато навчального часу в інституті відводилось марксистсько-ленінській філософії, політекономії, науковому комунізму. Нас виховували у непохитній вірі в правильність, науковість курсу партії, але практика, саме життя свідчили про зворотне… Оскаженілий діалектичний матеріалізм тріщав по швах, швидкими темпами розвивались тільки військова й космічна техніка, на весь світ славився радянський балет. Процвітав атеїзм – по храмах, священнослужителях було нанесено нищівного удару, а також по суспільній моралі, віковим народним традиціям, мистецтву, науці: загальмовано розвиток цілої низки перспективних фундаментальних галузей…
- Твій дідусь не був віруючою людиною у сучасному розумінні та до Бога, Вищої незбагненної сили, ставився з повагою. Бабуся була віруючою, але не фанатичною: у сім’ї відзначались великі Свята (Різдво, Великдень, Трійця), до них старанно готувались, зберігаючи давні національні традиції, символіку, ритуали. Бабуся майстерно вишивала, ткала, хата повнилась красивими рушниками, ковдрами, килимами…

УІ
Ошатними рушниками, чудовими іконами був прикрашений і новий   будинок дідуся у Димитрово, де хазяйнувала баба Ксеня: вона смачно готувала, зразково вела господарство, професійно вирощувала квіти, слідкувала за дідусем, як за малою дитиною… А він продовжував щиро кохати  рідний край і ту глибоку, невимовну свою любов намагався передати нам, онукам. Кожного року на свята, або й так, при нагоді, їздив у Цвітну, а влітку, на шкільні канікули, попри заборони й  відмовляння батьків, прихоплював мене з братом у село, вважаючи, що нащадки мають знати своє коріння, історію, могили пращурів, невмирущий дух своєї Батьківщини!
Дідів план нарешті здійснився і ми, утрьох, вирушили у Цвітну: назва села дуже подобалась – там, мабуть, усе квітне цілий рік! Я й брат нишком сиділи у задушливому автобусі, переповненому пасажирами, чекаючи, коли скінчиться довга дорога у спекотний день. Хотілось пити та дідусь лише підбадьорював й без кінця повторював:
- Терпіть, вже скоро!
Шлях проходив через поля, пагорби, де панував липневий жар  немилосердного Сонця, що відбирало соки Землі, збираючи їх над горизонтом у потужні вібруючі потоки: здавалось,  підхоплять, понесуть із собою у стрімких, в’язких хвилях. Часом охоплювало відчуття втрати свідомості, повної знесили, млосного відчаю - спека душила, давила, висмоктувала останні сили. Струмочки поту текли скронями у всіх пасажирів: брат мужньо мовчав і весь час дивився у вікно; жінки частіше страждали від спраги, але більшість знала, скільки лишилось на випробування  «цехом гарячого прокату» і вперто, напружено чекала кінця екзекуції. Вітерець з відчинених вікон обпалював, ніс пил від зустрічних машин – дихати було важко! Дідусь зосереджено думав своє й помітно переживав за нас - чи витримаємо  нелегкий екзамен поїздкою?!
Почали з’являтись перші хати, пасажири поступово виходили, місця у автобусі звільнялись. Нарешті в’їхали у зелене, затишне село, де дерева щедро роздавали рятівну тінь, легеньку прохолоду й можна було розправити груди, повноцінно дихати! Довго кружляли вуличками: краєвиди ставали жвавішими, веселішими,   надихали наближенням фінішу наших мук – ось, ось  прибудемо до мети!.. Щаслива мить настала: брат підскочив від радощів й несамовито закричав «ура»! Дідусь не зробив йому зауваження, бо то був  загальний вияв щастя від закінчення дорожніх випробувань!
Навколо буяло море зелені, простеньких квітів, впорядкованих біленьких мазаних хат, оригінальних тинів, воріт, припнутих кіз, телят, ставних, гордовитих півнів, зграй курей, гусей, індиків... Все рухалось, гомоніло, жило! Поодинокі місцеві жителі з цікавістю поглядали на нас, здоровкались, ввічливо кланялись, та дідусевих знайомих не зустрічали:  нам належало йти пішки далеченько! Така перспектива засмучувала… Добре,  що доїхали живі! Дідусь впевнено повів нас коротенькою вуличкою, яка виходила до лісу… Здавалось – не дійду! Боліли голова, руки, не слухали ноги... Стежка робила різкі повороти, губилась за деревами і ми швидко потрапили до лісу…
Перше враження важко описати, його варто пережити! То був інший світ: утома враз зникла – напоєне травами, пахощами дерев повітря оживило, збадьорило, окрилило! За хвилину ми з братом бігали, стрибали, як гірські кози, галасували «Ау! Ау-у-у-у!!!»  й чули лунке  відлуння власних голосів… Сталося чудо – ліс повернув сили, енергію, поніс на легких крилах здивування, захвату новою, величною країною дерев, пташок, звірів! Радувало все: високі мурашники, гомінкий супровід пташок, що у якості охорони проводжали нас дорогою; дивні, небачені квіти; бабки й жучки; великі крилаті птахи, невдоволені появою чужих; джмелі, різнобарвні метелики…
Почався різкий спуск і ми з братом дременули наввипередки! Аж раптом попереду постало щось кремезне, волохате, з іклами… Спинились, як по команді, завмерли, злякались, разом подумали – дикий кабан! Насправді, то був старезний пень… Ми ожили й зрозуміли: ліс – це краса, сила, одночасно з набором несподіванок, сюрпризів, небезпек… Про втому, спрагу було забуто, а коли підійшли до визначеної хати, геть не хотілось туди заходити, спочивати, обідати...
Ліс – Всесвіт зі своїми законами, правилами, нормами, духами:  лісовичками, Мавками,  потерчатами, русалками, водяниками, як у казковій «Лісовій пісні» Лесі Українки:
…Оглянься, подивись, яке тут  свято!
Вдяг ясень-князь кирею золоту,
а дика рожа буйнії корали.
Невинна біль змінилась в гордий пурпур
на тій калині…

…Я обізвуся до них
шелестом тихим вербової гілки,
голосом ніжним тонкої сопілки,
смутними росами з вітів моїх…


УІІ

Родичі зустріли нас привітно й враження від лісу потроху почали танути: нас оточили цікаві, щирі, добросердні, щедрі люди – пригощали, розпитували, розважали, дарували, турботливо демонстрували власне господарство. Воно було скромним, впорядкованим, охайним: у Цвітній я вперше побачила розписні, різнобарвні комини; віники різнотрав’я, підвішені  до стелі, що надавали житлу дивного, приємного аромату; купи гончарних виробів, простих і прикрашених візерунками, блискучим покриттям. Найбільше їх було у оселі діда Сергія – рідного брата бабусі Ликері – відомого у селі майстра-гончара. Дідусь розповів про нього: «Совєти (радянська влада) ув’язнювали кілька разів, бо не міг не ліпити горшки, «бити» (виробляти) олію. Що тільки йому не інкримінували!? Куркуль, буржуазний націоналіст, спекулянт… А він утіче або відкупиться і за своє! Відкрив самотужки гончарну школу для дітей – знову заарештували: ходи у колгосп і годі! Вдачі був цікавої: не здатен, каже, до суспільної праці, народився потомственим гончарем і таки переконав завзятих наглядачів за «моральним обличчям» селян – залишили у спокої, бо відраховував значну частину прибутку на будівництво комунізму!».
Цвітна сподобалась красою, гостинністю, простотою, щирістю, смакотою – тут вперше скуштувала гриби різних сортів, рецептів приготування.  Спершу я їх не зрозуміла: слизькі, хрустять на зубах, але то були, як пояснив дідусь, «вчинені нашвидкоруч». Інші варіанти можна позначити терміном «неймовірний смак!» - тануть у роті, схожі на м’ясні вироби, додають гармонії любій каші, картоплі, салату. Надзвичайно оригінальним виявилось молоко: густе, солодкувате, зі специфічним присмаком; у Новоолександрівці зовсім інше! У центрі села знаходився доволі широкий став, прикрашений старезними вербами, численними гусами й  гусенятами схожими  на  лебедів, незліченними качками… Недалеко від водної стихії «бриніла» дерев’яна, майстерно збудована церква, та у ній ми не побували: дідусь ще у дитинстві не взлюбив попів, дяків, бо ходив до парафіяльної школи і вона врізалась йому у пам’ять, як місце «пригноблення й катування» - дяк немилосердно знущався з учнів, бив лінійкою за непослух, невивчений урок…
У кожній хаті «на покуті» висіли древні ікони та великої набожності не спостерігалось; відчувалась перевага прабатьківських традицій… Тут усе було вивіреним, надійним, переконливим, потужним! Жінки, як правило, носили вишиті сорочки, запаски, розквітчані безрукавки типу жилетів; обличчя здебільшого приємні, гарні, просто красиві. Вітались чемно, ввічливо, розмову ніхто не нав’язував, запитання робили обережно, делікатно, придивляючись, прислухаючись до реакції співрозмовника.
Серед старших часто велись розмови про минулі часи, колишню звитягу, нелегкі й жорстокі періоди. Те, що занадто «прилипло» до пам’яті, розрослось пізніше  пошуками, дослідженнями… Скажімо, Холодний Яр…   Як же багато я не знала про історію свого краю, справжні події, що відбувались на його території, усій Україні! Попри голосні виступи преси,
багатотиражну художню літературу, скупі рядки підручників про громадянську війну 1918-1922 рр., очевидці стверджували – то була окупація! Кого тут тільки не було: росіяни, китайці, німці, угорці, французи… Усіх треба було годувати, щось віддати! Вони й не питали – відбирали самі!  Для українців, які побували у «шкурі громадян  Першої соціалістичної», це були страшні часи! Очевидець писав: «Щоб добути частину таємниць, треба вскочити у могилу і щасливо вискочити з неї».
На прощальному обіді у чергового знайомого чи родича  дідусь знову обговорював «поточне міжнародне становище»: сходились на тому, що життя стало важчим:
- Якове, пам’ятаєш, як у 1917 нам голосно обіцяли Землю?! Де вона?.. Жди!..  Доженуть і ще раз дадуть! А брехливі гасла про волю для робітників, селян?!.. Що вийшло?! Страшніше, ніж було! Як мотали жили, так і мотають, правда, науковіше, цинічніше, відвертіше!.. Але не будемо про лихе… Ростуть діти, онуки… Що їх чекає?! Звичайно, боротьба, жорстока, кривава… Зрештою, так упорядковано світ – без війни не можна! Якщо не країна на країну, то брат на брата! Поділ продовжується – хто більше захопить, відбере, привласнить!..
- Давай краще про духовне! Чи знаєш, звідки твоє прізвище Саєнко?
- ???
- То послухай мене: прізвище давнє й походить від українського «Сай» - цар, шляхетна людини, воїн світла, істини, чия мета – духовна досконалість, творчість. Ти завжди здавався мені напівбогом – красивий, стрункий, розумний, щасливий, роботящий, тямущий, дівчата від тебе були у захваті –  міг кожну взяти за руку і вона ставала твоєю!
- Не помічав, не думав! – відказав дідусь. – Це ти, брате скучив за мною та з вдячності компліментами сиплеш, наче горохом! Вряди-годи онуки запам’ятають і сміятимуться…
Запам’ятала на все життя! У 1997 р. вийшов роман-есе Ю. Канигіна «Шлях аріїв: Україна в духовній історії людства», де на 33-34 сторінках, майже слово у слово, повторювалось те, про що казав товариш дідуся…
А ще переконалась – він був абсолютно чесним, дуже працьовитим і гордився усіма своїми дітьми: скромними, порядними, добрими людьми попри негаразди, лихоліття, скрути... Мама казала про мого батька: «Якби всі були такі – давно  панував би комунізм!» Правда, комуністом ні він, ні дідусь  ніколи не були…
 

 
ЧЕРЕЗ  П’ЯТДЕСЯТ РОКІВ


Два чувства с древле близки нам
И обретают сердцу пищу:
Любовь к родному попелищу,
Любовь к отеческим гробам.
А.С. Пушкин


І

Для історії 50 років - невеликий термін та дуже помітний для людей… Маленька, наївна, смішна, допитлива дівчинка виросла, отримала наукові ступені доктора педагогічних та кандидата технічних наук, посаду професора кафедри екології Національного авіаційного університету. У першому класі,  на першому уроці  вона розповіла своїй Першій улюбленій вчительці Раїсі Дмитрівні Котляровій про мрію стати льотчиком-випробувачем, балериною або науковцем… Ці бажання здійснились у подальшій праці, діях, захопленнях: нині викладає студентам  у авіаційному університеті, продовжує любити балет, має наукову кар’єру, де знайшла друзів, однодумців, достойних колег.
Щасливе, щедре дитинство відкрило й утвердило відповідне майбутнє: випробувальне, насичене цікавими подіями, вистраждане, переповнене звершеннями, перемогами… Минуле допомагало боротись, утверджуватись у житті, йти до обраної мети! На шляху було все – удачі й радості, невдачі й печалі – все те колись пережилось у дитинстві у зменшеному масштабі за  підтримки, уваги дорогих рідних, перших учителів, натхненників,  прекрасних зразків для наслідування.
Село мого дитинства Новоолександрівка майже зникло – жителі виїхали після чергового історичного струсу, так званої «перебудови», коли «нові державні правила» геть знищили сенс сільської праці, повністю розорили господарства, залишивши край на відкуп «місцевим лідерам». Колгоспи, створені  потом і кров’ю моїх пращурів, вщент виродились і розпались разом з СРСР: міста поглинули останніх селян невеличких сіл, які наповнили урбанізовані території з промисловими об’єктами, торговими комплексами, транспортними артеріями. У минуле відійшли часи «кривавої ломки» за марксо-ленінським планом у «сталінському» виконанні, періодом «розгорнутого будівництва соціалізму і комунізму», до яких країна так і не дійшла  під тотальним керівництвом єдиної партії комуністів. Нині її колишні члени  є найбільш активними провідниками «демократичної ринкової економіки з ліберальним глянцем» й зовсім не схожі на колишніх вихованців піонерських, комсомольських загонів, молодих будівничих комунізму. Перестала існувати «єдина спільність - радянський народ», надумана кремлівськими мудрецями!
Діюча в 60-70 рр. у країні бюрократична система не сприяла розвитку науково-технічному поступу, а новації, що пробивали собі дорогу, засекречувались або слугували військовому комплексу. Цей період, не аналізуючи його походження, м’яко назвали «застоєм», та у пам’яті багатьох він лишився часом масових гулянь, запою, дешевизни, дефіциту… Перехоронивши підряд трьох Генеральних секретарів ЦК КПРС – Брежнєва, Андропова, Черненка – країна з надією сприйняла Горбачова, який негайно об’явив про необхідність «нового курсу – перебудови!». Але події дуже швидко вийшли з під контролю, гегемонія КПРС лопнула й у 1991 р. розвалився СРСР.
Для «самостійної» України настали знову тяжкі роки: порушився єдиний господарчий механізм, розірвались усталені за радянської влади економічні, фінансові зв’язки, повністю або частково зупинились підприємства, у тисячі разів подорожчали енергоресурси, вибухнула дика інфляція, з’явились безробіття, купони на продукти, товари… Із «єдиної  спільності - радянських людей» враз розквітнув махровий бандитизм, на фоні якого відбулось «роздержавлення народної власності», утворились акціонерні товариства, кооперативи, малі підприємства, у перспективних виробництв швидко «віднайшлись» приватні власники… Відбулось чергове пограбування населення: значні капітали вивезено за кордон, «великі справи» здійснено непрозоро, кримінально, під «дахами»… Тільки за допомогою Америки потрапив під суд колишній прем’єр Лазаренко, родич і протеже колишнього президента Кучми…
«Еліта» держави потонула у хабарництві, крадіжках, корупції… 70-80% населення України знову потрапило за межу бідності, у чергову розборку між «сильними світу», оскільки країна продовжувала мати важливе стратегічне значення, потужні запаси природних ресурсів. За 20 років «незалежності» населення зменшилось з 52 до 46 мільйонів, інтелігенція, як завжди, постраждала найбільше: наукові співробітники, працівники мистецтв, вчителі, лікарі… Посилилась еміграція, особливо молоді.
Драма нинішніх пенсіонерів не закінчилась зубожінням: у черговий раз лопнули  тепер вже «комуністичні принципи», мораль, культурні уподобання… Майже цілодобово з екранів телевізорів демонструються закордонні «смаки»,  «культурні програми»,  чужі українському менталітету. Навіть закоренілих атеїстів коробить від того, як українців з древньою, багатою власною культурною спадщиною, традиціями, повчають африканські пастори у  нав’язливих проповідях під ритми чужої музики…
 Але ми продовжуємо виживати, утверджувати свою Духовність, закладену в нас Дитинством! Вона веде по життю серед бур, лихих задумів, планів, переворотів до продовження Роду, Добра, Любові, Світла! Пишаймося своїм корінням! Простотою, працелюбством, незламністю, винахідливістю пращурів! Здатністю творити Духовне поле у найжорстокіших суспільствах, умовах, обставинах! Наповнювати невловиму підсвідомість чудовими згадками, мріями, бажаннями! Вміти не втрачати гідності, вірити, чекати, примушувати Космічну енергію діяти, безпомилково знаходити  ту дорогу, що веде до справедливості, чистоти, кращих людських властивостей!
Завзята воля надає непереборного спротиву будь-якій спробі чинити на нас тиск! Черпаймо сили у минулому, щоб справжнім і достойним  стало  сьогодення й майбутнє…