ДЗВІН
Все можна виправдати високою метою –
та тільки не порожнечу душі.
П. Тичина. Замість сонетів і октав.
Київ, 1920. – С. 32
І
Хто бував у селі знає – воно неповторне кожної пори року, у любу погоду: кольори, відтінки, півтони змінюються на очах, не схожі, як морські хвилі: щохвилини – нова картина, яку хочеться малювати, щоб увіковічнити, не втратити унікальний сюжет - лист, квітка, хмаринка у такому доборі випромінюють особливу красу, гармонію, сьогоднішнє й вічне. Завтра вони будуть подібні, схожі, але не такі; іншими будуть Природа, люди, події…
У селі душа спочиває в тиші, зелені, фізичній праці, не надмірній, примусовій, а корисній, життєво необхідній, розміреній. Тут відчуваєш себе наче у теплому, затишному гнізді, що сниться потім у гомінкому, безладному, агресивному місті, викликаючи радісні й чарівні миттєвості, кожна з яких варта пера, хоча б мрійливої згадки, пов’язаної із сакральною пам’яттю дитинства, що бережно несемо через життя. Вони проростають в нас буйним цвітом устремлінь, уподобань, нахилів, а з часом дають багатий урожай думок, переконань, злетів творчості.
Досі пам’ятаю день, коли прокинулась наче у полі, серед пахощів трав, квітів, дивної, п’янкої радості. З кухні протяг доносив легкий аромат тільки-но спеченого хліба, пиріжків, загадкового смаження. Сонце привітно зазирало у шибки, вигравало веселими зайчиками на стінах, стелі. У хаті нікого не було, дорослі вставали вдосвіта і порались у нескінченних господарчих справах, працювали на роботі. Повага до них, спокійних, розважливих, захоплення їх непоказною, скромною працею, мимоволі спонукали до старань робити усе так же виважено, без метушні й галасу, відповідально, у настрої, з повною віддачею, витримкою, не перекладаючи на когось, не просячи допомоги. Це негайно виштовхувало з постелі!
Надворі умилась холодною водою з криниці, до якої турботлива бабуня вже сходила не один раз. Ось і вона несе на коромислі два повні відра води граціозною ходою, похитуючись у такт спокійних погойдувань цеберець. Її, на перший погляд, проста хода завжди викликала заздрість й спокусу до тренувань, щоб навчитись так же вправно носити воду. На жаль, далі невдалих спроб справа не рухалась: коромисло боляче давило плече, відра безладно і вперто розгойдувались в усі боки, ледь тримаючись на гачках, нехитра конструкція безжально тиснула до землі. Про грацію не було й мови! Заняття проводила таємно: смішно було самій з отих невдалих потуг і суцільних невдач.
На бабуні біленька хустинка, світлого кольору кофта маминого бездоганного виробництва (вона не тільки вишивала, а й прекрасно шила одяг!), нова, темна спідниця, якої я не бачила, фартух у смужечку – недавній подарунок з нагоди нашого приїзду.
- Зібралась кудись чи свято сьогодні? - подумала вітаючись.
І раптом, наче у відповідь на моє запитання, вранішню тишу розірвало виразне, хвилююче, могутнє:
- Бем…, бом…, тен…, тон…, - дзвони гули то басом, то вище, пронизуючи наскрізь усе навкруги, опускаючи височінь неба на землю, підхоплюючи дужими крилами звуків у вись. Щось у середині завмерло, почувши потужне, призивне, закличне у далечінь, подалі від буденних турбот, у трепетне море сподівань, мрій, надій. То, мабуть, і є постійне місце перебування нашого внутрішнього загадкового єства, яке бабуня називала душею – невидиме, потаємне, по-різному проявне: у одного – більше, у другого - менше, та, без сумніву, існуюче, активно діюче, спрямовуюче!
Звичним, відпрацьованим тисячі разів жестом, вона поставила відра на ослін, поважно привіталась, спокійно запитала:
- Підеш зі мною до церкви?
Несподівана приємність цих слів трохи не примусила крикнути від радості! Бабуня уважно дивилась на мене, чекаючи відповіді.
- Піду! – вигукнула голосно і, не втримавшись, підскочила на місці.
ІІ
У церкві я ще не була та з розповідей дорослих, друзів вона поставала в уяві загадковою, величною. Туди ходили віруючі на свята, служби, для здійснення обрядів. У селі про Бога згадували частіше, ніж у місті, тому кортіло хоч раз там побувати, дізнатись, що там відбувається. Удома батьки божественну тематику не згадували, не обговорювали (у радянський період панував войовничий атеїзм!), ікон у місті ні в кого не було, тому й питань не виникало. А в селі люди часто вживали вирази «хай Бог боронить», «бережи Вас Боже», «з Богом», «побійтесь Бога», у кожній хаті висіли образи, й запитання напрошувались самі: хто такий – БОГ? чому люди просять у нього допомоги, бояться його гніву, моляться на нього, будують храми?
Бабуня Даша перша дала мені уроки теїзму: розповіла про картини, що висять у кутках, кого на них зображено, показала, як треба хреститись. Виходило у неї все природно, без натуги, трохи автоматично. Багато чого вона не знала, чесно зізнавалась, що освіту їй не прийшлось осягнути через велику сім’ю, нестатки: до школи потрібні були окремі чоботи, плаття, цього не вистачало на всіх дітей, тому й не ходила. Від людей чула й бачила, як молитись, співати, що носити до церкви: оте й повторювала, знаходила власні способи підтвердження поваги й любові до Всевишнього.
- Попрошу щось, помолюсь від душі - Він зглянеться, задовольнить бажання! Полюбила твого дідуся, загадала, щоб був моїм чоловіком, так і сталось – щаслива була з ним увесь вік, хоча жили скрутно, тривожно через негоди й бурі у світі. Спокійний був, лагідний, допомагав по господарству, любив дітей, грубого слова не чула… - приказувала бабуня й починала витирати раптові сльози.
Заспокоювала її, як могла, та на багато питань вона не могла відповісти і казала:
- Запитай у Льоні – він усе знає!
Дядя Льоня - мамин рідний брат, на три роки старший, з яким вони росли разом. У сім’ї було четверо дітей; найменший – п’ятий, Ваня, помер через хворобу й недогляд – бабуня змушена була кидати маленького, йти на роботу у колгосп, куди «зганяли усіх безжально». У дитинстві дядя Льоня отримав інвалідність: зламав хребта, стрибаючи зі скирти, та школу закінчив серед кращих учнів – легко давались йому математика, фізика, хімія, мав прекрасну пам’ять, був старанним, винахідливим, гарно малював, умів заграти на любому музичному інструменті, що потрапляв до рук, словом, місцеві педагоги кваліфікували його вундеркіндом, сільським самородком, який міг би стати «другим Шевченком» за сприятливих умов, та не судилось… Кому потрібні незлічені Гоголі, Лесі Українки, Франки, яких щедро народжувала благодатна українська Земля?! Переважав чужинський інтерес – грабувати, експлуатувати, нищити!
Про унікальну постать дяді Льоні згадаю пізніше, у окремому оповіданні, а от серйозні очі Ісуса Христа або Спасителя - так частіше називала його бабуня, дивились у кожну точку кімнати і, здавалось, від того погляду не можна сховатись ніде! Діва Марія споглядала з висоти лагідно, сумно, ніби застерігала від сумнівних прогресивних ідей, промовляла своїм виглядом: «Спокій - у збереженні традицій, вихованні дітей, виконанні батьківських заповітів, природних завдань продовження й розвитку власного роду, а не у протистоянні, сварках, егоїзмі, насильстві, що ведуть до гріха, злодійства, тиранії». На моє запитання:
- Навіщо ікони? – бабуня незмінно відповідала:
- Душа - то Бог, який перебуває на Землі тимчасово. Він бачить і чує про усі діяння, спостерігає за творчістю на Землі! Ікони нагадують про Вищу силу, дисциплінують, допомагають, застерігають. Є бездушні тіла – антихристи, що втратили совість, честь, або чужинці, яким байдужа ця Земля, пройдисвіти, злодії…
Бабунині слова не в’язались з прочитаним у книгах, почутим у школі:
- Бога й душі немає! Релігія – то дурман для народу, спосіб залякування, обману, гноблення людей!
- Е, дитино, наука хай собі наукує, вона багато чого не знає і уводить у оману довірливих та нетямущих. Душі віра потрібна, як тілу – повітря, вода, хліб! Хто життя прожив - той знає, що брехунів розвелось до біса – усяк прагне чужу роботу присвоїти, жити дурно, у різний спосіб експлуатуючи людей, придумуючи усілякі байки, спекулюючи на майбутньому, творячи сьогодні беззаконня, насильства, розбій!
Життя я ще не прожила, але наслухалась атеїстичних казок, що міцно пристали до дитячого мозку: з них черпала зарозумілість, зверхність, повчаючи стареньку, вироблену тяжкою працею бабуню (їй було близько семидесяти, а виглядала вона на всі дев’яносто років!):
- Вчені приборкають могутні сили Природи, примусять їх служити людині, невдовзі керуватимуть ними! У Космосі нікого не знайшли, тобто на небі нікого немає! Християнство – забобон для неграмотних, «темних» людей, які слухають облудливих попів та їх поплічників!
І довго ще, упиваючись популярними на той час гаслами, проповідувала атеїзм мовчазній бабуні. Вона не перебивала, уважно слухала дитячу демагогію і, коли я втомилась від нестримного монологу, спокійно промовила:
- Не спіши з висновками, не квапся. Життя довге, як чужа нива, як степ широкий, у ньому звідаєш і радість, і горе! Ніхто не знає, що там насправді (показала на небо), ніхто не знає, що тут (поклала долоню на груди). У тебе є можливість – навчайся, порівнюй написане у книжках із життям, доходь усього своїм розумом, чужим не послуговуйся – обдурять! Будеш жалкувати! Підростеш, роздивишся - хто правий, хто лівий, наставлятимеш інших. Згадаєш мої слова: «Все зміниться - повернуться і релігія, і попи, заборонять агітацію проти Бога!». От побачиш!..
Переконати бабуню і похитнути її віру не вдалось: вона не квапилась до наукового розуміння світу, спростовувала найавторитетніші цитати, тверді, як криця, офіційні твердження щодо релігії, віруючих. Я гарячкувала з власного безсилля, була у розпачі від її консерватизму, та, вибачаючись за свою неграмотність, вона лагідно продовжила:
- Настраждалась я від війн, революцій, різних влад, що не кращі одна від одної, лише грабують і принижують простих людей! Пізнала життя не з підручників, чужих слів, а переконалась на власній долі… Хай ваша віра буде краща, справедливіша, науковіша, та мені не погано з моєю, батьківською, я вже й помру з нею, щоб там не казали і не робили! Прошу тебе, після моєї смерті, при нагоді, на свято зайди до церкви, постав за мене свічечку і я озвусь до тебе вдячністю про той спомин, а твоя душа возрадується і збагатиться!
ІІІ
Бем…, бом…, тен…, тон…
Бабуня готова до церкви за хвилину: в одній руці кошик з гостинцями, у другій – ціпок. Я теж зібралась: одягла новий, пошитий мамою для літніх канікул сарафан, вплела стрічки у коси, прилаштувала шляпку від спекотного Сонця, що спішило до зеніту.
- Ходімо поки не жарко, дорога не близька, втомишся, - підганяла бабуня.
Вирушили поза городи до широкого зеленого яру, що тягнувсь до хмелівського ставка на річечці Синюсі. Бабуня йшла швидко, раз-пораз озираючись через моє відставання: відволікали метелики, ящірки, стрибунці. Вона зупинялась й терпляче чекала, спершись на паличку, не робила зауважень, не підганяла. Біля левад відпочили у холодочку; дехто із односельців повертався додому, вітався й питав: хто я? Бабуня з гордістю відповідала:
- Вєрина донечка! Скоро мене пережене…
Вона пригощала зустрічних пиріжками, коржиками, конфетками; ті, у свою чергу, ділились з нами тим, що було. Весело, хороше, цікаво! Десь у середині розгорався вогник свята, народжений потужними звуками дзвонів. Поглядала на бабуню й почуття гордості, поваги до неї наповнювало груди - привітна, щедра, невтомна, завжди у доброму настрої, шкода тільки - неграмотна й віруюча!
- Не біда, - думала про себе, - читати й писати я її навчу, а згодом вона у всьому розбереться, бо відчуває серцем, усім внутрішнім єством!
Перейшли знайомий, дерев’яний місточок, під яким завжди співав невеличкий водоспад, піднялись угору. На розлогому місцевому Евересті стояла, наче іграшка, окраса Хмельового – білосніжна церква з великим зеленим куполом, зворушливо і дбайливо впорядкованим двориком, розкішними пахучими квітами, кущами, особливої породи розлогими деревами. Поряд з церквою розмістилась струнка дзвіниця, де народжувався той хвилюючий дзвін, ніби гуркіт тисяч сердець, що тягнулись сюди на свята, служби, у справах. Поряд цього двору проходила не один раз та у церкві не була. Сьогоднішня подорож обіцяла прояснити: що відбувається у найкращій і найповажнішій будівлі села? чому у школі забороняють сюди ходити? чи справді віруючі такі «темні, забиті, відсталі» люди?
Перед ворітьми до церковного двору бабуня залишила ціпок у кущах, перехрестилась, взяла мене за руку і впевнено пішла вільною стежкою до широко відчинених, масивних дверей. Вони безупинно пропускали людей у обидва боки: одні виходили зі спокійними, просвітленими обличчями, інші заходили, схиливши голови й хрестячись.
Церква була повна віруючих: молодих, старих, дітей. Різного розміру картини-ікони у рушниках прикрашали стіни, рясно горіли свічки у притворах, потужний бас підіймався до височенного купола. Співали урочисто, красиво, незнайомий аромат огортав з голови до ніг, посилюючи хвилювання, додаючи дійству переконливості, значимості. Сильний, пронизливий чоловічий голос промовляв щось незрозуміле, закличне, від чого оточуючі частіше хрестились, вклонялись, цілували ікони. Легкий, переривчастий холодок пробігав по спині, лоскотав у животі та заспокоювала близькість бабуні, яка звично, рішуче поводилась у дивному натовпі. Я міцно тримала її теплу, шорстку руку й проходила слідом за нею. Раптом вона підштовхнула мене вперед і поставила до довгої, звивистої черги, що повільно рухалась. Театральний бас чітко, промовисто, повторював:
- Боже, спаси, помилуй, амінь.
Інших слів не розбирала, не розуміла. Черга повільно йшла уперед, наближаючись до високої, золотої брами з безліччю ікон, що стрімко підносилась догори.
- Алтар! - пошепки пояснила бабуня.
На підвищенні стояв сивобородий дідусь у довгому, блискучому одязі, з масивним хрестом на грудях. Бабуня назвала його батюшкою. До нього по одному підходили віруючі, він хрестив їх широким, розмашистим жестом, щось промовляв і пригощав чимось із незвичайної срібної ложечки, опускаючи її щоразу до широкої золотої чаші. Все, що відбувалось навкруги, було схоже на виставу! Бабуня зрідка коментувала події, від чого я почувалась упевнено, розкуто.
- Причастя, – вгадала вона мій запитливий погляд, - підходь сміливіше!
Настала моя черга. Батюшка привітно подивився на мене, підніс до вуст красиву ложечку з темною рідиною, що дивно пахла. У роті відчула незнаний присмак, подякувала і у відповідь вирішила зробити щось вдячне, приємне для щедрого дідуся:
- Можна добавки? – голосно запитала.
Батюшка посміхнувся, торкнувся рукою моєї голови, поцікавився, як звати. Бабуня легенько підштовхнула мене, причастилась сама, перехрестилась, взяла мою руку й стрімко повела до виходу. Мені не хотілось покидати церкву, бо несподівано охопив радісно-веселий настрій, від якого навколо стало ще краще: спів лунав мелодійніше, оточуючі були симпатичніші, лики святих на стінах – давніми знайомими! Вони всміхались й підморгували, вітаючи з першим причастям! Обличчя зустрічних випромінювали ще більше радості, благочестя: хтось шепотів, хтось тихо підспівував, хтось посміхався! Могутній дзвін без упину віщував знадвору:
- Свято!.. Свято!.. Свято!..
Лише слабкий, глибинний внутрішній голос ледь чутно, мляво озивався:
- Бога немає! Це спектакль, приємне, заворожуюче дійство для заклопотаного села. Колись я переконаю бабуню у цьому, та не сьогодні, не зараз! Хіба кращі збіговиська у низенькому, старому клубі під наспіх зробленими, незрозумілими гаслами? У церкві, без сумніву, поважніше, величніше, спокусливіше! Хай релігія - вигадка, міф, нісенітниця, але правиться старанно, натхненно, з любов’ю. Тут щось таке, чого раптом не зрозумієш, не осягнеш, не дійдеш своїм розумом…
Додому повертались тим же яром, городами. Природа ніжно всміхалась, вітала зі святом, вигравала усіма неперевершеними барвами, чарувала спокоєм. Яскраво світило Сонце, безмежне голубе небо з рідкими, як пір’я, хмаринками, завершували чарівність обряду. Перебування серед «темних, обдурених людей» розвіяло пропагандистські мудрування – вони виявились милими, приємними, симпатичними, об’єднаними міцною й надійною «втіхою», від якої ніхто з них не шукав ні захисту, ні порятунку.
Бабуня йшла попереду з кошиком, наповненим чужими гостинцями, подарунками: худенька, із завчасно постарілим тілом, неспокійна на вдачу, чутлива до чужої біди, щедра до самопожертви, роботяща до самозабуття. Вона знала у своєму житті тяжку працю, нестатки, лиха. Чи стане вона у старості атеїсткою? Ні! Точно ні! Казка про Ісуса Христа пом’якшувала безжальну, жорстоку дійсність, постійне безправ’я. Вона вірила у неї щиро, віддано, бо мало бути у житті щось святе, непохитне! У чому її провина? Змінились час, влада, пріоритети, та люди мали лишатись людьми, якщо вони люди… Треба обов’язково вчити історію, вона дасть мені відповіді на усі запитання…
- Буду істориком! – визріло шалене бажання дорогою додому.
ІУ
Скільки пам’ятаю бабуню Дашу - весь час бачу її у роботі: лице у дрібних, густих зморшках; на чолі, скронях завжди крапельки поту. Робила все сама: нікого, ні про що не просила, на втому ніколи не скаржилась! Якось удвох прополювали город: спека, неймовірна духота зранку. Намагаюсь поспіти за старенькою, та де там! У очах темно, лоскотливими струмочками збігає піт з усіх частин тіла, болять руки, ноги, безнадійно ниє, щемить спина. Терплю із останніх сил та невдовзі сідаю від знесили, болю на землю, хочеться плакати через образу на себе! Бабусина зігнути постать майоріє далеко попереду, наче для неї марудно-втомлююча робота нічого не варта, звична, буденна, як принести води з далекої криниці. Працює спритно, без затримки, спочину! Такі вони, «темні, неграмотні віруючі» - без утоми, болю, як perpetuum mobile – вічні двигуни – які рухали задарма СРСР у світле, недосяжне комуністичне «завтра»!
Важке сільське життя не озлобило бабуню, навпаки: привітна, частіше весела, жартівлива. Вона розповіла, як майбутня свекруха не дуже хотіла, щоб син брав її за невістку, бо сім’я бабуні була бідніша, багатодітна. Та коли свекруха захворіла й доньки відмовились забрати її до своїх багатших осель, бабуня опікувалась хворою жінкою, як співалось у мудрій народної пісні: «…Котру відвертала, у тієї вік доживала». Померла прабабка Настя у нашій хаті.
Дивувало згадуване бабунею зовсім недавнє минуле, тобто наша історія: не райдужна й героїчна, як у книжках, підручниках, а страшна, жорстока, зі слізьми, горем. У школі розповідали, що такі часи давно пройшли і були тільки у періоди татаро-монгольського іга та древнього Риму. Бурхливі роки революції в Україні оманливо рядили у романтичні шати, що породжувало відчуття жалю: чому я народилась так пізно й не застала цих славних і грандіозних подій? У розповідях бабуні все було прозаїчно, без героїки, доблесних перемог, але жахливо, як смерть: голод, убивства, грабежі, хвороби, стогін селян, кинутих на людську й Божу милість.
Бабусині батьки померли у страшному 1933 році дуже просто –лежали на печі – у хаті було порожньо: все відібрали, винесли на користь «комунізму», хвилювались лише, що не буде кому могил викопати. Села стояли пусті, мертві, у чорному, тотальному горі: десь їли людей, дітей, озвірілі собаки зграями ходили, як вовки, нападали й роздирали жертви. Населення також ставало схожим на тварин чи оту «сталь», що масово «гартувалась» для «щасливого, праведного майбутнього»! Багато селян збожеволіло, покінчило життя самогубством, розчищаючи дорогу прийдешнім поколінням до «радісного, безтурботного, світлого буття»…
Бабуня, мабуть, щось плутала, перебільшувала, «наганяла хмари» на славне революційне минуле. Запекла боротьба була й справді неминуча: скрізь вороги, суцільний спротив, закладався «фундамент прекрасного життя», упроваджувались «нові, правильні» ідеї! Але чому так жорстоко, криваво, нахабно?!
- Було, дитино, було, - сумно казала бабуня й хитала головою, - не приведи Господи, що було...
Не подобались мені такі згадки! Намагалась вишукувати в них щось благородне, героїчне та, на жаль, ні чесних переможців, ні сміливих, відважних лицарів, ні суворого й справедливого покарання за злочини, що неминуче брали гору тільки у казках… Інколи, правда, бабуня додавала:
- Зрештою, супостатам доля віддячила…
Разом з тим, розповіді про страшні революційні роки, війну не зменшували оптимістично-райдужного сприйняття дійсності: вона заворожувала, манила блиском сонячного сяйва, утаємниченістю, загадковими можливостями. Начитавшись «Овода», «Робінзона Крузо», «Бронзової птиці» сприймала світ наче повість чи роман зі щасливим кінцем… А тут бабуня зі своїми трагічними, звичайними буднями, пересічними крадіями, довершеними душогубами! Взагалі, вона ніколи не скаржилась, нікого не лаяла, частіше розказувала щось веселе, повчальне, смішне, та коли ми заглиблювались у деталі пережитих нею подій, виходило на поверхню страшне, зле, невтішне…
Двоє красивих, струнких її братів загинули на фронтах Першої світової війни; сестри несли на тендітних плечах вдівство, пияцтво нових чоловіків, безбожні податки, нестатки. Здавалось, тільки вона, Дар’я, не пізнала тяжкої жіночої долі – любий, добрий, працьовитий, заможний чоловік, та горе, як сніг, летіло на кожну сільську хату, у кожний двір - Друга світова війна! Багато хлопців не повернулись додому з грізних, кривавих фронтів, у декого по троє-четверо з родини, у неї – пішов один і повернувся! – більшого щастя не можна було бажати у той час! Віддячувала усе подальше життя, наче комусь заборгувала: милостинями, молитвами, нескінченою працею… і «постійно відчувала себе у боргу» - так бабуня вважала до кінця своїх днів…
- Скільки пережито, перехвильовано – ніхто не злічить, не виміряє усього горя, що помістилось у маленьке, трепетне серце! Як воно витримало ті тортури?! Хворобу собі нажила, бо близько брала до душі – така вдача Білецьких! Люди різні: хто пожаліє, а хто радіє твоєму горю. Німці, які жили під час війни на квартирі, більше, здавалось, поважали, ніж свої пройдисвіти, що безжально гнали на роботу у колгосп. Але життя незупинне й продовжується за любих обставин: погане забувається, віриш у краще, радієш прийдешньому дню...
- Допомагай нужденному, ділись із ближнім – пізніше й тобі віддячать, та на те не сподівайся! - кредо бабуніної філософії. Вона вчила жити економно, нині сказали б - екологічно: берегти вироблене руками – чиясь важка праця і дар Божий: хліб, майно, а найбільше – друзів, родичів, які допомогли стати на ноги, у скрутну годину.
- Подай бідному, старому, дитині, хворому, каліці, хто плаче, у біді, - повчала мене й щедро роздавала сама гостинці, монети, речі.
Бабуня була як світлий ангел, який спустився з небес - біла волоссям, тілом, прізвище Білецька їй дуже пасувало! Чиста душею - щедра, щира, доброзичлива, нікому й ніколи не заподіяла жодної образи, кривди, творила лише добро, сердечну турботу, забезпечуючи життєдіяльність великої родини, важко й безкоштовно працювала на державу! З нею було затишно, спокійно, надійно – не відштовхне, не образить, скаже тільки приємне, підбадьорливе слово, приділить максимум уваги, поваги до кожного не лише у діях, а й думках! Довіра до неї була абсолютною, від того - до її переконань, поглядів, способу життя, усього, чого вона торкалась своїми роботящими, усевміючими руками, криштально чистою душею, люблячим серцем. Невимовно глибока вдячність переповнювала рідних, близьких, знайомих до скромної, простої, неграмотної, віруючої та мужньої моєї бабуні!
У
У той святковий день вона «нічого не робила», тільки приготувала смачний обід, тричі нагодувала худобу, разів зо три сходила до колодязя. Звичних краплин поту на скронях не було.
- У свято треба працювати душею, - сказала, відбираючи у мене віника, яким збиралась щось підмітати.
День справді пройшов святково, піднесено, особливо. Непомітно настав час тихого, блаженного сільського надвечір’я. Ми сиділи на подвір’ї під розлогою шовковицею і мріяли. Спека відступила, даючи змогу втомленій, висушеній землі розправити змучене й випалене тіло, загорнувши у невидиму, легку шаль прохолоди. П’янив запах трав, квітів, сіна, садів. Небо було високе, безкрає, з безліччю схованих у його глибинах зірок, готових ось-ось виступити на грандіозному, всеосяжному куполі. Сонце догорало останніми променями, поступаючись бажаному спочинку, невимовному спокою. У душі продовжувалось свято, помалу згасаючи у плині непорушної періодичності.
- Бем…, бом…, тен…, тон…, - долітало прощальне «добраніч» на згадку про чудовий день природного й людського піднесення. Дзвін доречно прикрашав трудові будні, додавав снаги, чарівності, окраси буттю.
Бабуня довершила настрій моєї зачарованності:
- По-доброму заздрю молодим: доля розгортає перед Вами свій яскравий рушник! Вірю, що вона буде кращою, розумнішою, продуктивнішою за нашу. Треба обожнювати її за любих обставин! Скористайтесь тяжким, невеселим досвідом: хай ми відмучились, багато пережили, може для того, щоб вам було легше… Та якою б вона не була – спасіння у труді, терпінні, вірі, надії, любові...
Довго ми ще сиділи під шовковицею, розмовляючи на різні теми. Дзвін розбурхав минуле, вистраждане, примусив відкритись потаємній пам’яті, порушив благодатну цілину дитячої вразливості. Усім єством відчула перевагу науки життя перед лицемірством зрадливої, мінливої дійсності, часто-густо нечестивої друкованої «мудрості»; звідала незриму силу всеосяжної, всюдисущої, незбагненої, всевладної духовності, яку, чомусь, полишила освіта, а вона – Духовність – найважливіша, найнеобхідніша, найсуттєвіша складова нашого буття!
ОЛЬГА МИХАЙЛІВНА
…Не приидет к тебе зло,
и рана не приближится к телеси твоєму;
яко Ангелом Своим заповесть о тебе,
сохранити тя во всех путех твоих.
Православный молитвослов. Издательский отдел
Украинской Православной Церкви. Псалом 90.
І
Відвідини церкви змусили задуматись: чи можна ставитись до релігії й віруючих, як вчили у школі? На мою думку, вони не заслуговували насмішок, легковажного, зверхнього відношення, що нав’язували більшості, особливо молоді, дітям. На перший погляд, у тих, хто ходив до церкви, було щось дивне, відмінне від невіруючих, та у барабанних гуркотах піонерських загонів відчувалась також внутрішня пустота, показний ентузіазм, підліткова зухвалість. Вирішила самотужки вивчати православне вчення, хоча б заради аргументованих суперечок зі старенькими прочанами, власного бачення справи та висновків для себе, бо якось соромно було кричати, глузувати, повторювати, як папуга, за усіма:
- Темні, відсталі, попи вас здурили, церкви вам закрили… - не розуміючи, на чому їх «темнота» й «відсталість» ґрунтуються? Чому раптом і враз перейшли на безбожжя, якщо до революції християнство було важливою державною справою, підтримувалось і заохочувалось, а більшість людей щиро вважала його життєво необхідним, корисним?
Пройти мимо такого вчення, що визначає спосіб існування, відкинути його заради нового для всіх атеїзму - здавалось шляхом невігласів, простаків, чогось такого, що не властиве нормальній людині. У церкві мені сподобалось – красиво, спокійно, заворожуюче! І як може не вразити гарно виконувана робота, відшліфована століттями? Відвідини відкрили той внутрішній вакуум, що потребував наповнення з оточуючого світу, яким була звичайна радянська школа з обов’язковими гаслами, догмами, схожими на церковні, нашвидкуруч прилаштованими до «нового історичного моменту». Життєві питання там не аналізувались, а забалакувались, причому акцент робився на неухильне виконання наказів! Вагання, сумніви розцінювались як прояв ворожості до суспільного ладу, що активно й енергійно розбудовувався. У залежності від атеїстичної «просунутості» учителів справа перевиховання учня могла перекинутись на більш жорстке навернення батьків до атеїзму і в тому, відверто зухвалому насильстві, простежувалась слабкість нових ідей, їх штучність, відсутність здорового глузду.
Шкільні заходи не подобались примусовістю, зайвою галасливістю, нещирістю, надмірною войовничість до релігії, неприхованим страхом чинуш перед народним ігноруванням (саботажем) чергових «найрозумніших планів і завдань» єдиної, дуже масової партії. У засобах вона не церемонилась і людською совістю не обтяжувалась: безмежно складний світ затиснула у вузькі рамки матеріалістичних ідей!
Справа віруючих перемагала глибинністю, співзвучністю з внутрішніми людськими потребами, душевним умиротворенням. Церква була зрозуміліша, бо торкалась більшості сторін буття, вважалась батьківською вірою, мала традиції, що викликало бурю агресії з боку державних структур, хоча вони не мали права узурпувати душі і нав’язувати примітивне, спрощене бачення розмаїтого життя. Хто ближчий до розуміння істини й де вона ховається? – ніхто не знає дотепер і, мабуть, ще довго не знатиме, та повсякчас ці питання турбували, турбують і будуть хвилювати, не давати спокою, а для декого вирішення їх триватиме усе свідоме буття. Вони постають і болять навіть у дитинстві, часом їх гострота переходить у юність, зрілий вік, де вони ґрунтуються на інших потребах, або замовкають під тиском проблем, негараздів, нав’язаної суспільної думки…
З висоти прожитих років можу впевнено сказати: справжньою індивідуальністю людина є лише у дитинстві, коли вона «не окультурена» вихованням, умовами життя, до яких з часом пристосовується у силу власних адаптаційних властивостей, засвоюючи посильні «правила гри» у соціумі. Інакше - конфлікти, втрата спокою, рівноваги чи й самого існування. У дитинстві багато чого не розумієш і дієш, як підказує Природа, але вперто шукаєш відповідей на спалахи допитливості. З цих причин приходилось часто надоїдати дорослим, відривати від повсякденних справ. Дехто пояснював події щиро, на рівні власних знань; дехто - сам нічогісінько не розумів і діяв стихійно під тиском обставин; а деякі відверто дивувались дитячій проникливості й запитували: «Для чого воно тобі треба? Живи спокійно, рослинно, не обтяжуйся зайвими клопотами, бо від них псується доля!».
У цей період найчастіше «філософствувала» з бабунею Дашею: дорослі на роботах, у справах, а ми цілісінький день разом, говоримо про все на світі – від півнів і курочок до молитов та їх значення. Яка то благодать мати такого співрозмовника! Признаюсь: багато питань я боялась і соромилась задавати батькам; відчувала, що вони їх тільки розхвилюють, примусять давати нещирі відповіді. Часто було незручно за власну безупинну цікавість, коли мама дуже тривожилась, намагалась відвернути від передчасних, на її думку, тем, і казала таке, у що не вірила сама, свідомо заплутуючи нас обох.
Дехто з дорослих просто відмахувався від «дурних» питань дитини у тому золотому для неї віці, коли у діалозі, грі, чарівному стані природного пізнання вона швидше дорослішає, «хапаючи усе на льоту». Оті дорогоцінні хвилини тільки й можна назвати справжнім навчанням, що розвиває мислення, свідомість, формує світогляд, етику, загалом культуру, привчає до аналізу фактів, пошуку справжніх висновків, «будує» унікальну особистість! Зауважу: подальша формальна освіта була, в основному, вирощуванням «слухняного й запрограмованого поголів’я» з мисленням і діями у межах визначених та спрощених програм.
ІІ
Бабуня часто розповідала про минуле, релігійні свята, обряди, та багато чого не могла пояснити:
- Не буду брехати! З такими питаннями тобі треба звернутись до Ольги Михайлівни. Вона вчилась у інституті, багато років працювала лікарем, читає розумні книги, люди її поважають, радяться з нею…
Відтоді з’явилась мрія - зустрітись з цією авторитетною для бабуні й односельців жінкою, яка, здавалось, могла пояснити все невідоме. А останнє чомусь множилось з кожним днем! Дивно виходило: чим більше дізнавалась, тим коло незрозумілого зростало, виникало ще більше запитань, а те, що я вже знала, ставало маленьким, смішним у порівнянні з невідомим. Напрошується висновок: тільки раннє дитинство є найзрозумілішим відрізком життя, коли все сприймається на віру, як належне. У цьому його легкість, простота, бо віра спрошує буття, не обтяжує зайвими думами, питаннями, порівняннями!
У школі відверте спілкування з учителями не виходило: заняття проходили офіційно, у режимі трансляції часто непотрібних знань. Чи годин не вистачало? Чи часу зайвого у наших наставників не було? Та викладання вирізнялось сірістю, не цікавістю, поверховістю. Школа не задовольняла, втомлювала обов’язковими заходами, дисципліною, купою непотрібного з моєї точки зору. Іноді незручні дитячі питання викликали роздратування у педагогів, спалахи гніву, невдоволення, після чого у тих, хто запитував, і решти відпадало усіляке бажання звертатись до учителя будь з чим, викликати на себе вогонь зверхньо-зневажливого або насмішкуватого ставлення, що сильно ранило тонку дитячу душу.
Незрівнянно тактовнішими були віруючі: не пам’ятаю, щоб хтось з них відмахнувся, дозволив собі сердитись, кричати, ображати відповіддю. З радістю, готовністю, доброзичливістю спішили вони задовольнити юну допитливість, вміло пов’язуючи теософію і богослов’я з дійсністю. Настав час мого «ходіння у люди», пошуку відповідей не лише у підручниках, книжках, а й спілкуванні з різними людьми. Бабуня частіше нагадувала про Ольгу Михайлівну і я вже не раз просила дорослих повести мене до неї у гості. Нарешті мама якось сказала:
- У неділю провідаємо стареньких сестричок. Готуйся!
Я була давно готова й з нетерпінням чекала цього чудового дня! Найстарша, Олександра Михайлівна, була мамина хрещена, допомагала нашій сім’ї у скрутну годину. Усі три сестри ніколи не виходили заміж, що було об’єктом домислів і пліток у селі. Це підсилювало бажання познайомитись, дізнатись про особливий спосіб життя, їх уподобання, на кінець, просто зустрітись з незвичайними, загадковими жінками. Дуже кортіло до них у гості та, здавалось, ми ніколи туди не виберемось – щось обов’язково заважало! У довгоочікувану неділю зранку мама нагадала:
- Надвечір підемо до Ольги Михайлівни.
З трепетом чекала омріяної години! Щохвилини поглядала на Сонце: коли ж воно покотиться на Захід? Але у той день воно міцно трималось пообідньої пори й зовсім не хотіло спускатись донизу. Години за три була вже готова до виходу, навіть мама помітила моє хвилювання:
- Що з тобою? Ти захворіла?
Як же було не «захворіти» від очікування такої важливої, епохальної події, що змінила моє життя, внесла у нього переконливе відчуття Вищої Сили, її дії, всюдисущості, надала перевірені засоби «спілкування» з Нею, незаперечну потребу у Вірі, сенсі Буття, вдячності за Нього!
ІІІ
Довгоочікуваний час настав – ми рушили у гості і я пережила один з найщасливіших днів у своєму житті! Поза відоме кладовище, де було поховано дідуся й розкрито важливу «таємницю» смерті, через милі садочки й городи, дістались омріяної стежки, що вела у двір Агасів (сільське прізвище сестер – здається, ім’я їх бабусі, яка була чимось знаменита й залишила довгий спомин про себе!). Поки ми йшли не покидало відчуття затримки й уповільнення часу, можливої несподіванки перешкод, наприклад: «зупинка» Сонця, обвал відчайдушних зірок з неба, що могли зненацька зірвати місію. Постійно переслідувала думка:
- Невже мрія не здійсниться і щось завадить?
Дорогою мама розповіла історію родини Агасів: це була заможна, трудолюбива, дружна сім’я, яку не зачепили війни, революція, бо у щасливих батьків народжувались тільки дівчата. Дві з них померли дуже давно, троє лишились одинокими, незаміжніми. Старша Олександра, Санічка, виконувала у домашньому господарстві всю чоловічу роботу – ремонти, орання городу, догляд за худобою. Її справедливо називали «хазяїном» – з нежіночими справами вона управлялась як заправський козак: відзначалась неабиякою силою, їздила верхи на конях, забезпечувала паливо на зиму, різала домашню птицю, худобу. Та роки брали своє: нині Олександра Михайлівна ледве ходила, щедро розтративши силу та розмінявши дев’ятий десяток літ. Мама з вдячністю, дуже тепло згадувала її – свою хрещену, яка багато зробила добра усій родині: допомагала у скрутні часи, яких у селі було вдосталь, не раз виручала грошима, не цуралась свого хрещенства – позичить чи так принесе гостинець! - а він був надзвичайно дорогий, жаданий, у голод, коли раділи крихті хліба…
- Пережили стільки, хай Бог боронить, - згадувала мама, - щасливі були від маленького коржика, ділили його на всіх! Траплялось, у хаті геть порожньо, нічого не лишалось після здачі податків, тому голодували, не кажучи про одяганку й взувачку. Агасі нас виручали, дай Боже їм здоров’я! Підтримка давала змогу ходити до школи навіть узимку, коли дехто з дітей туди з’являвся босий – не було що взути, інколи одягнути…
- У 20-ті роки Ольга Михайлівна навчалась у Харкові в медичному інституті, а після закінчення повернулась у село і працювала зубним лікарем (стоматологом) у хмелівській лікарні. Заміж не вийшла, так склалось, тому доживає вік з сестрами. Казали, у Харкові сватався до неї професор, залишав у місті без сестри, Олени Михайлівни, але вона не погодилась:
- Сестрички вивчили мене, настала моя черга допомагати! – отакої була благородної вдачі, хоча сестри умовляли її переїхати до Харкова. Разом з інститутом закінчила курси крою і шиття, купила швейну машинку і почала обшивати сестер, село, навіть з Хмельового приходили замовники - вважалась професійною модисткою, акуратною кравчинею, яка недорого, по-божому брала за роботу. Сьогодні Ольга Михайлівна на пенсії, шиє, лікує односельців.
- У Агасів завжди був чіткий розподіл обов’язків: Олександра Михайлівна – чоловіча робота, Ольга Михайлівна – кравець і лікар, а найменша Олена Михайлівна – господарка у хаті, на городі, у садку. Та старенькі вже, нездужають, частіше лежать або моляться.
У нас дома були розмови про набожну, незвичайну для села родину, що являла собою острівець інтелігентності, праведності, вченості серед наївно-неграмотного, у переважній більшості, селянства. Ставились до них з повагою, не вірили чуткам, пліткам, домислам, що компенсували у сільській місцевості відсутність періодики, радіомовлення, пізніше телевізорів. Бабуня, чи хтось із старших, у неділю, свята провідували Агасів по можливості, несли їм кошик гостинців, подарунків, просто необхідних речей. Черга дійшла до мене, від чого я була щаслива, плекаючи надію познайомитись з ними ближче, мати можливість відвідувати частіше, отримати відповіді на численні питання про Бога, релігію, дізнатись, що пишуть у старих книгах, яку стежку обрати у житті, з якою професією подружитись, щоб приносити користь людям…
Затишним, чистеньким садком, не менш впорядкованим городом ми підійшли до біленької, мазаної, солідних розмірів хати під очеретом, що мала ознаки багатшого минулого: міцні віконниці були прикрашені чудовим різьбленням, на широкій, зручній призьбі сушились трави, яблука, горіхи, огірки, квасоля. Подвір’я буяло яскравими, незвичайними квітами; ближче до городу стояла, як «писанка», охайна цегляна плита, де щодня готувались страви улітку. Помітно було: хазяї дбали про естетику, порядок, чистоту! Зліва від хати височіла будівля, схожа на сарай, з широкими, міцними ворітьми. Вони пам’ятали хури, тарантаси, фаетони, десяток-два коней та різного реманенту, за допомогою яких оброблялась не одна десятина власної землі. Все мало поважний, солідний вік, печать достатку потужного господарства, що розбудовувалось для чималої сім’ у минулому.
Нині, як у казці про сплячу красуню, просторі будівлі й значна навколишня територія спочивали, зберігаючи порядок і згадку про колишню велич! Для сьогоднішніх власниць садиби усього того було забагато: стайні стояли порожні, десятини прекрасного чорнозему давно відійшли до неозорих колгоспних ланів, знаряддя застаріло або було непридатне для сучасних умов господарювання. Вряди-годи сусіди й односельці приходили до сестер, випрошували для своїх підсобних господарств якийсь старезний реманент і, як правило, не повертали його власницям, гадаючи:
- Нащо воно їм здалось? Самі ледве ходять!
Сестри не ображались, були раді кожній живій душі, яка приходила до них хоч за чим-небуть.
Тин був старенький, але кремезний, він плавно переходив у дбайливо підстрижені, буйні кущі бузини, бузку, калини, що закривали від вулиці двір з рівненькою, односортною, смарагдовою травою, де був такий порядок, що краще б його бачили ззовні та переймали приклад упорядкованості й затишку дворища.
Молодь у селі жила заможніше, особливо родини, де були роботящі, хазяйновиті чоловіки. Їх будинки виглядали палацами, збудованими з нових матеріалів, у дворах і поряд стояла кремезна сільгосптехніка. У стариків все було простіше, бідніше, інколи у вкрай занедбаному стані. На мізерну пенсію не то що ремонтуватись, прожити було важко, хоча харчувались з власного городу. Колгоспи надавали сяку-таку допомогу лиш працюючим; про пенсіонерів не турбувались, як і «найпередовіша у світі» держава: кому потрібні слабі, немічні, відпрацьовані елементи? Хай про них думають їхні діти! Та були й бездітні, як Агасі. Що вони мали робити? Як доживати решту років?
Сподіватись тільки на Бога й добрих людей!
ІУ
Мама постукала у масивні, старезні двері з залізною, відполірованою до блиску лямкою. Тихо, у вікнах суцільний морок. Швидко темніло, навкруги вже панував блаженний сільський вечір, коли змагання пахощів, приглушених звуків, бездонного неба з міріадами діамантових зірок перетворювали реальність на прекрасну й чарівну ніч. Мама підійшла до вікна, зазирнула у його темну пляму, постукала тихенько у шибку й неголосно промовила:
- Ольго Михайлівно, відчиніть!
У середині хати щось стукнуло, крізь віконце блиснув кволий промінчик гасяної лампи, заторохтів засув, потужні двері раптом відчинились.
- Пробачте, може пізно… - почала мама.
- А! Вєрочка! Заходь, заходь! Ми по-старечому лежимо та згадуємо молодість... Хто це з тобою? Донечка?.. Олю! Саню! До нас дорогі гості!.. Прошу! Заходьте! Боже, як ми раді!..
Переступаємо поріг просторої кухні з великою піччю, столом навпроти. Зліва від печі маленькі, заокруглені, як у казкових замках, відчинені дверцята до спальні, де стоїть небачених розмірів дерев’яне ліжко з високими, фігурними спинками. На ньому сидить мініатюрна, сухенька бабуся-Дюймовочка у білій хустинці, обкладена товстими, пуховими подушками. Вона і є дужа колись, роботяща Олександра Михайлівна, Санічка, як лагідно називають її сестри, мамина хрещена.
Біля ліжка ще одна, молодша бабуся, напевно, Ольга Михайлівна - давня моя мрія! Навіть зовні вона особлива, відрізняється від сестер, усіх моїх сільських знайомих: у круглих, з товстим склом, окулярах, у незвичному для села та часу платті з білим, широким, мережевим коміром, старовинної форми манжетами, срібним ланцюжком з медальйоном на ньому. Вона велично схрестила руки на грудях, пильно оглянула мене лагідним поглядом. Разом з мамою, «хором» вітаємось:
- Добрий вечір!
- Вечір добрий! - відповіла Ольга Михайлівна повільно, поважно, від чого серце забилось у грудях часто, тривожно, наче птах у клітці, наповнивши маленьку спальню лише для мене чутним гуркотом.
Мама підійшла до ліжка, поставила гостинці біля ніг Олександри Михайлівни, взяла її тоненьку, кістляву руку, поцілувала й заплакала.
- Не треба, Вєрочко, - промовила старенька, - не плач, дитино! Мені годі жити, пора до Бога, до Вічності! Прийняв би Всевишній мою грішну душу скоріше, бо втомилась! Дай Боже усім Вам здоров’я, щастя, достатку! Вдячна за подарунки! Нам нічого не потрібно, все є, а Вам - ще тяжко працювати, боротись, діточок піднімати… Рада, що прийшли провідати! Дай-но подивитись на донечку!
- Рятівниця Ви наша! - схлипувала мама, - невтомна трудівниця…
Олександра Михайлівна заспокоювала маму, як інколи вона втішала мене. Я не розуміла, чому вона плаче? так гаряче дякує? Мабуть, багато лишається непізнаного у долях наших батьків, рідних, родичів, чого до часу нам не дано відчути, пережити, зрозуміти...
Почались розмови, розглядини. Мені дуже хотілось сподобатись цим бабусям, подружитись з ними, часто бувати, говорити, особливо з Ольгою Михайлівною, яка справила на мене велике враження зовнішнім виглядом, ласкавим голосом, поглядом, доброзичливим ставленням, цікавістю до нас. Кортіло швидше заговорити з нею, розпитати про все, що турбувало, але треба було витримувати правила ввічливої поведінки у гостях, чекати, поки мама наговориться з Олександрою Михайлівною, передасть усі вітання, новини, побажання членів родини… За цей час Ольга Михайлівна кілька разів виходила й заходила до спальні й нарешті сказала:
- Запрошую Вас до гостинної кімнати! Там просторіше, світліше…
Вона взяла мене за руку й повела за собою до великої, з блискучим іконостасом на увесь правий куток та прилеглі стіни кімнати. Сюди привели пізніше Олександру Михайлівну, та я цього не помітила, бо була у захваті від небаченої кількості ікон, лампадок, рушників: стільки їх разом я не бачила у жодній хаті! Це була міні церква, де все виблискувало, світилось, горіло у сяйві вогню! Довершували золотаво-сріблясту вежу ошатні вишиті рушники не лише з чудовими візерунками квітів, а й написами, де переважали слова Бог, Святий, Вічний, Україна! Все інше у цій особливій, незвичній кімнаті здавалось дрібним, не вартим уваги. Іконостас володарював, розчиняв у своїй красі міцні, старовинні стільці, скрині, охайно прибране металеве ліжко, домоткані, веселі доріжки, килими, ковдри. На плечиках висіли різнокольорові кофти, спідниці, плаття, недошите пальто. Невеличкий столик і етажерка були заставлені книгами, ліками, шкатулками. Тут Ольга Михайлівна працювала, молилась, лікувала.
Почалась неспішна розмова, що частіше переходила на мене: старенькі розпитували про школу, навчання, захоплення. Найбільше цікавилась Ольга Михайлівна: що подобається з предметів? які маю оцінки? що читаю і чи люблю це робити? ким хочу бути? Дізнавшись, що професію ще не обрала, навчаюсь легко, з охотою, вона зраділа:
- Сьогодні це головне твоє завдання! Старайся! Без освіти людини немає! Вчитись треба завжди!
Далі перейшли на загальні теми: про рідних, знайомих, дідуся, бабуню, а коли настав час прощатись Ольга Михайлівна звернулась до мене:
- Пробач нас – стареньких! Ми не ходимо нікуди, але хочеться знати, що у світі діється! Тобі не цікаво слухати наші розмови… Приходь завтра, поговоримо з тобою окремо про що захочеш!…
- Ось воно! – блискавкою майнуло у голові, - почалось!..
- …Розповіси детально про свої заняття, успіхи, може й невдачі! Нам усе цікаво: як і чому вчать нині у школі? які там діти?.. Чи знаєш ти хоч одну молитву?..
- Не знаю… - відповіла відверто й важко зітхнула.
Вечір минав зовсім не так, як мріялось…
- Домовились, завтра зранку! - сказала Ольга Михайлівна і то був найкращий подарунок за увесь день!
Після її слів мені стало хороше, хотілось співати, цілувати цих милих, стареньких, одиноких бабусь, радісно кричати до спочиваючого села:
- Завтра буду тут знову! Нарешті дізнаюсь багато таємниць! Гортатиму великі, старі, мудрі книги, де все написано про життя, Бога! Задаватиму дорогій мені Ользі Михайлівні любі питання! Ура-а-а! Ура!!!
Ми йшли тією ж околицею: мама розповідала щось важливе, давала поради, мабуть, як поводитись завтра, та я думала тільки про спілкування з моєю наставницею, Учителем!... Було темно, тепло, чулось поодиноке гавкання собак, далекі зорі всміхались й підморгували моїй удачі, веселому настрою, посилювали відчуття таїни й безмежності світу. Вони підказували своїм миготінням: частіше поглядайте сюди, не захоплюйтесь земними турботами, думайте про вічне, вивчайте минуле!..
Мама зрозуміла мою мовчанку, перестала говорити і ми продовжили думати кожен своє, зрештою про одне й те ж – плинність, вічність життя, його загадковість, складність, неповторність… Земля шептала нам щось тепле, привітне, наповнювала світлими надіями, сподіваннями, невимовним щастям! Хотілось йти так довго-довго, через усе буття…
Коло хати мама тихо спитала:
- Тобі сподобались Агасі? Ольга Михайлівна?
Я обняла маму і прошепотіла, щоб не сполохати завтрашню зустріч:
- Дякую тобі за них! Все було як у казці!
- Слухай Ольгу Михайлівну! Будь шанобливою, ввічливою, вдячною! Хочу бачити тебе щасливішою за себе, за нас усіх!
Довго не могла заснути ту ніч, виглядала ранку, як ніколи, та він не квапився й прийшов у встановлений час: залив яскравим сонячним світлом усе навкруги, розпочав день нових подій, бажань, мрій… Нову еру мого життя! Легкий туман сну швидко відлетів, забравши з собою дивне марево з миготіння лампад, золотавого блиску іконостасу, величної постаті Ольги Михайлівни…
У
Веселі барви кликали у двір на свіже повітря. Сніданок давно чекав на столі, дорослі були у справах, на роботах. Бабуня несла оберемок чогось з городу; побачивши мене поцікавилась учорашніми відвідинами. Я відповіла, що знову збираюсь до Ольги Михайлівни.
- Візьми їй гостинець! - і простягнула його, акуратно замотаного у новеньку хустку.
Не дуже хотілось нести солідний пакунок та треба: бабуня рідко щось просить. Знайомою дорогою впевнено пішла до Агасів. Навкруги було чудово: безкрає поле соняшників зліва, справа - садочок яблунь, груш, слив тітки Діни, маленької, жвавої маминої подруги. Певно, вони бігали тут маленькими, мріяли про радісну й щасливу долю, пізнавали світ з його загадками, таємницями, смутком, а нині я йду тією стежкою, сподіваючись отримати безцінні Знання про наймудрішу дорогу життя, де немає горя, трагедій, негараздів, а владарюють сердечність і доброта! Чи можливо таке? Може мої діти також пройдуть тут, згадають нас, своїх рідних, торуючи шлях у нове буття?
Непомітно дійшла до хати Ольги Михайлівни й несподівано почула:
- Добридень, дорогенька! – це була Олена Михайлівна, дбайлива господиня. - Зачекались тебе! Думали, забула про нас…
- Ольга Михайлівна давно виглядає, а я упораюсь і теж прийду послухати, розважитись, - продовжила маленька, моторна бабуся.
У дворі смачно пахло, нагодовані курочки спокійно греблись у чистенькій травичці, створюючи мальовничу картину сільської ідилії. Квіти блищали вмитими голівками, на городі не було жодної бур’янинки - просапаний, прополений, «як лялечка»!
Відчинила цього разу сама важкі старовинні двері, що здались «вратами раю», у темному коридорі намацала інші - до передпокою, постукала. За хвилину почула привітний голос Ольги Михайлівни:
- Заходь, заходь, - гукала вона зі свого кабінету і несподівано з’явилась на його порозі, як королева - статна, велична, ошатна!
- Вітаю тебе! Сьогодні прекрасний день! Приготувала тобі завдання, - продовжувала вона, припрошуючи до великої кімнати – її «святая-святих». Двері до спальні Олександри Михайлівни були зачинені, мабуть, спочивала.
- Гостинці Вам від бабуні Даші! - поставила кошик з передачею на стіл.
Ольга Михайлівна подякувала і запропонувала пиріжки з вишнями, що встигла напекти Олена Михайлівна. Які там пиріжки! Переді мною у сяйві ранкових променів виблискував золотом і сріблом окладів божественний іконостас! Ікон наче побільшало, лики святих дивились привітно, уважно. Ангели на образах зухвало підморгували, ніби промовляли:
- Не бійся! Ми твої захисники й охоронці!
Я не могла відірвати очей від дорогоцінного, пишного видовища! Воно захопило повністю, цілком і забулось все земне, важливе: зникло й розчинилось у блиску, красі, горінні! У середині щось співало, підіймаючи над буденним, звичайним! Здалось, що я живу давно й буду жити завжди – така Вища Воля, Задум, План, Ідея Миру! То було потрясіння, стан зачарованості, захоплення, що невідомо скільки часу не давали можливості опанувати себе, зібратись з думками, почуттями.
- Подобається? – запитала Ольга Михайлівна, легенько підштовхуючи мене до стільця біля столу, - сідай, поговоримо.
Заспокоївшись почала помічати щось у кімнаті: Ольга Михайлівна звільнила невеличкий столик, акуратно виклала на ньому чорнильницю, звичайну шкільну ручку з «пузатеньким», а не «зірковим» пером, пожовклі листи паперу. Моя цікавість не забарилась:
- Розкажіть, будь ласка, хто зображений на цих іконах? Чому їх так багато у Вас?
- Яка подобається тобі найбільше? – запитала Ольга Михайлівна.
Мовчки підійшла і уявно обняла образ Божої Матері: прекрасне, неземне обличчя, доброта й ніжність у очах.
Ольга Михайлівна довго й детально розповідала про Діву Марію. Історія здалась чарівною, неймовірною, хоча трохи дивною, та добре пам’ятала мамин наказ: слухати уважно, шанобливо, не говорити дурниць, не перебивати. Тому намагалась сумлінно запам’ятовувати сказане, щоб переповісти удома, але гидкий внутрішній голос постійно надоїдав:
- Міф, вигадка, нереальна історія…
Казати таке Ользі Михайлівні не наважувалась, вдаючи цілковиту увагу, зацікавленість. Вона помітила стан мого сумніву, недовіри й запропонувала змінити заняття:
- Давай трохи попишемо. Ось тобі приладдя, текст, - розкрила товсту книгу з безліччю закладок.
- Ти повинна переписати один важливий Псалом - дієву, перевірену часом і мною особисто молитву. Раджу вивчити її напам’ять не як віруюча людина, а як лікар з багаторічним практичним досвідом.
Вона пробігла очима по сторінках і з незрозумілих причин закрила велику книгу. Підійшла до етажерки, взяла з полички зовсім тоненьку брошурку, відкрила на широкій, вишитій закладці. Цей текст, мабуть, був доступніший для мене.
- Почни звідси! - сказала Ольга Михайлівна, - незрозумілі слова я поясню пізніше, а поки що переписуй старанно, без помилок. Ця молитва допомагала мені у важкі хвилини життя, вона допоможе тобі, бо шляхи наші складні, непередбачувані, на них багато хорошого, доброго, та, на жаль, й поганого, дурного, жахливого. Дай Боже, щоб скрута, невдача, заздрість, злість людей минали тебе!
Я чомусь зраділа маленькій книжечці, бо велика навівала острах – невже-то все треба переписати? З цією впораюсь швидко! У ній також було багато закладок і мені дуже хотілось зазирнути на помічені сторінки, та знову згадались мамині слова:
- Будь шанобливою, ввічливою, вдячною!
Почала писати: більшість слів не розуміла та дуже старалась! Після першого абзацу втомилась, ніби списала цілий зошит. Чорнило було світле, ледь помітне; я виводила кожну букву так, наче від її форми залежало все моє життя! Ольга Михайлівна взялась до шиття і ми працювали близько двох годин. Вона частенько підбадьорювала мене, розуміючи, що текст незнайомий, незрозумілий, для мене - дивний. Перечитуючи його кілька разів почало здаватись – він схожий на вірш, пісню, поему, і справа пішла веселіше. Рядочки розміщувала у риму, допомагаючи собі осягнути написане:
«Живый в помощи Вышняго в крове Бога небесного водворится, речет Господеви: Заступник мой еси и Прибежище мое, Бог мой, и уповаю на Него. Яко Той избавит тя от сети ловчи и от словесе мятежна; плещма Своими осенит тя, и под криле Его надеешися; оружием обыдет тя Истина Его…».
Ольга Михайлівна взяла до рук моє писання, похвалила за почерк, орфографію, виразно прочитала вголос: в її устах Велика Молитва зазвучала ясно, урочисто, мелодійно, як Гімн Життю, Успіху, Перемозі!
- Вивчи напам’ять! - сказала вона. - У школі цього не дадуть, ще й заборонять! Вслухайся і скажи мені, невже вона гірша тих віршів, що задають? Невже те, що існувало сотні років, вбирало талант, наснагу, хист багатьох людей, може забутись, вважатись непотрібним, лихим, зайвим?! Навіщо відкидати традиції, паплюжити віру, історію, насаджувати нове, примарне, незрозуміле, сумнівне?! Люди не зможуть існувати без добра, милосердя, покаяння, співчуття! Духовне життя невідділиме від фізичного, ми маємо плекати їх гармонію, інакше - виродження, озвіріння, бунт «розпатланої душі»! Одвічно прагли до ідеалу – життєвого маяка, що спрямовував шлях до вищої досконалості, просвітлення, божественності! Не хочу обтяжувати твоє дитяче серце, але знай: те, що сьогодні вихваляють, звеличують, завтра визнають хибним, неправильним, помилковим! Хто страждає нині – невдовзі стане мучеником, святим; хто хизується, лицемірить, вихваляє дійсність – буде негідником, лиходієм, зрадником! Історії відомі такі метаморфози, вони відбувались у різні часи, при різних правителях, владах… У житті ніщо не минає даром: добро сіє добро, неправда множить брехню! Врешті решт, все підкориться Вищим Законам, Вищій Силі, Мудрості!
- Раджу тобі читати. Постійно вчись, самовдосконалюйся, збагачуй себе різнобічними знаннями! Як лікар знаю, що лікувати захворювання важко, краще запобігти, попередити його. Нелегко буде вам, молодим, перебудовувати сьогоднішні химери, ой тяжко! Хотіла б помилитись, але… Пройдуть роки, ти виростеш і пригадаєш нашу розмову...
- Хочу наповнити твою душу Вірою, Надією, Любов’ю до всього земного! Це і є Бог! Він скрізь: у нас, в рослинах, тваринах, родючій Землі, Воді, Повітрі! Бережи себе від черствості, зарозумілості, безвір’я, безкультур’я, що під виглядом освіти і «просвєщєнія» насаджують сьогодні! Складний і жорстокий світ закрутить тебе, випробування сипатимуться на голову і ти зрозумієш, що я хотіла сказати, чого навчити! Тарас Шевченко писав: «…Не забудьте пам’янути незлим, тихим словом!» - цього буде досить і для мене!
- Все життя мені допомагала Віра, рятувала у біді, скруті! Бог милував і довів до тихої, спокійної старості. Прошу останнє – доглянути дорогих сестричок до Вічності!..
- Те, що я розповідаю тобі, нікому, крім батьків, не розказуй, особливо дітям у школі, випадковим знайомим, учителям. Люди дуже різні і, у більшості, грішні: заздрісні, злі, скупі, намагаються заробити на чужому горі. Такі риси властиві слабким, які часто не знають, що таке совість, порядність, добро! Людині мислячій, чесній важко жити! Талановитих і працьовитих чекають випробування на стійкість, витримку, терпіння! Боятись цього не варто - боротьба загартовує, робить мужніми, витривалими. Віра допоможе на благому шляху, зцілить скривджену душу, яка болить і хворіє не менше, ніж тіло фізичне, а може й сильніше від нього! Знай своє коріння, справжню історію, щоб не тонути у бурхливому морі мінливої, зрадливої дійсності!
- Нічого не бійся, ніхто не зможе знищити твою Безсмертну Душу! Йди по життю спокійно, вільно, радій кожній хвилині, навколишній красі, примножуй її! Прощай усіх! Не рівняй себе з іншими! Ти – неповторна, єдина, зі своєю дорогою, особливою долею! Ніколи, нікуди не поспішай і завжди, скрізь встигнеш!
УІ
Бесіди, читання молитов, релігійних творів проводила зі мною Ольга Михайлівна того незабутнього року під час літніх канікул. Я не тільки слухала її, а й просила коментувати незрозумілі місця у текстах. Вона терпляче відповідала на нескінченні запитання і ця форма навчання так сподобалась, що у школі стало ще більш нецікаво! Там нав’язували наукове мислення, хоча воно не було таким, а відверто тенденційним, заідеологізованим. Таке приписували, здається, дореволюційним гімназіям! Тільки вчили нас гірше, особливо іноземним мовам, яких ми не знали і знати не могли через хибну методику, некваліфікованих викладачів, відсутність практики спілкування. Радянська освіта вважалась безкоштовною і цим фактом виправдовувались усі її вади, а ми повинні були «завдячувати партії, уряду за безмежну турботу»!..
З Ольгою Михайлівною було по-іншому: ми співпрацювали, довірливо шукали шляхи взаєморозуміння, взаємозбагачення. Ниточка щирості й поваги міцніла від зустрічі до зустрічі. Мені було легко зі своїм Учителем, як, сподіваюсь, приємно працювалось зі мною: Ольга Михайлівна зустріла вдячну шанувальницю, старанну ученицю, відкриту для її знань душу!
Навколишній світ ставав іншим, перетворювався на очах, проявлявся невидимими гранями, втаємниченими сторонами. Вдома мене не затримували і я майже щодня бігала у скромний сільський будиночок, що став для мене Палацом, Академією, Університетом! Якби я знала тоді, що за кілька років він зникне вщент з лиця Землі: взимку того ж року померла Санічка (Олександра Михайлівна), навесні у Вищі Світи відійшла Ольга Михайлівна, яка побачила і передбачила таку послідовність у віщому сні! Наостанок померла Олена Михайлівна у далеких родичів, завершивши життєвий шлях родини Агасів на планеті!
Сумні й трагічні події відбулись поміж літніми канікулами. Про них розповіли мої рідні. Іконостас перейшов у спадок тим, хто доглянув Олену Михайлівну до останніх днів. Як розпорядились вони тим скарбом, що довго й прискіпливо збирався сестрами у батьківській оселі, ніхто не знав… Мені на згадку від Ольги Михайлівни лишився срібний медальйон з розп’яттям - символом кінця усякого праведного життя! Після смерті Агасів я боялась ходити на той куток села, де пізнала й відкрила для себе багато нового, важливого, цікавого. Казали, що на місці хати лежала купа глини: все розвалили, розібрали односельці… Де стояли розкішні колись будівлі, бринів калиною, бузком затишний двір, буяли тепер бур’яни, розрослась акація, ніби нікого, ніколи там не було... Але яким дорогим, щасливим було для мене те місце й Святим у далеких тепер роках!…На новому сільському кладовищі з’явились три, дбайливо обсаджені дерном, уквітчані простими квітами, могилки, що також демонстрували тлінність земного буття й вінець чесного, порядного, мужнього перебування у людському суспільстві.
Зустріч з Ольгою Михайлівною залишила помітний слід у житті: стільки корисного відкрила вона для мене! Не знаю, як склалася б доля, якби не її настанови, молитви - вони лікували, допомагали, спасали у важкі й суворі моменти сучасної історії, не давали поглинути апатії, зневірі, депресії, коли вкотре каламутилось буття, його підвалини, ламались кар’єри, сім’ї, грабувалось зароблене. Неправда й несправедливість, вміло замасковані у дійсності, вже не ранили так боляче, не травмували, не ставили на роздоріжжі, як багатьох моїх друзів, бо не шукала спасіння й порятунку у нових правилах нечесної гри. Оновлені догми, проповіді іноземного благополуччя не спокушали, оскільки отримала від Учителя розуміння й розвинула у собі імунітет проти пустопорожніх гасел, райдужних обіцянок, чужинських спокус, моральних і етичних викривлень. Вона прищепила здатність шукати порятунку у батьківських традиціях, величі власної землі, наповненої добром, красою, щедрістю Всевишнього, частка якого належала кожному у вимірі власної Душі! Відкрила психічну силу теїзму, його лікарські властивості, могутні потенції, безмежні можливості!
Ольга Михайлівна стала прикладом для наслідування: її обізнаність, досвід, інтелігентність, переконаність, але не фанатизм, внутрішня довершеність зачарували, дали імпульс для подальшого пізнання, навчання, старання. У несприятливі для віруючих часи вона не боялась здатись смішною, несучасною у поглядах, віруваннях, навпаки, раділа випробуванням на відданість, чесність, стійкість! Вона була людиною світла, якій пасує ім’я Стоїк – взірець істинно людських якостей, що в усі часи були рідкісними діамантами, безцінними музейними раритетами! Вона не виставляла свої переконання, як прапор, не хизувалась, а просто жила й дихала ними, при нагоді ділилась, вчила, допомагала на власному прикладі осягнути їх застосування. Якось зауважила:
- Прожила радісне, щасливе життя і вдячна за нього Богові!
А односельці чомусь жаліли її, сестер за те, що сімейна доля у них не склалась, не було дітей, онуків, близьких родичів. На це у Ольги Михайлівни був аргумент:
- Щастя у тому, що живеш на цій Землі, бачиш її красу, дихаєш нею! Не варто боротись, кардинально міняти, ламати, треба розвивати, удосконалювати, облагороджувати, прикрашати, працювати для себе і людей!
У школі нас виховували «боротьбистами»: за високі оцінки, гарну поведінку, кращу успішність, більшу кількість зібраного металолому, макулатури, знищених ховрахів, за перевиконання норм сільськогосподарських робіт, за своє майбутнє… Цілеспрямовано розвивалась нездорова войовничість, внутрішній неспокій, що проявлялись психічною неврівноваженістю, агресією, вандалізмом. У віруючих, як правило, таких вад не було: вони міцно тримались поміркованих позицій, не метушились, мудріше ставились до дійсності, не виходили за рамки здорового глузду і власного здоров’я.
Тогочасні підручники, шпальти газет, журналів повнились прикладами героїчної праці, неймовірних трудових досягнень, часом з людськими жертвами. Це лякало й насторожувало: для чого потрібен такий жертовний героїзм? Невже не можна все робити спокійно, розмірено, у розумні терміни? Кому потрібні безрозсудливі трагедії, стреси, нелюдська напруга? Щоб прикрити чиюсь безпорадність, прорахунки, помилки!
Ольга Михайлівна вважала, що настають часи посилення негативних рис у суспільстві: люди дуритимуть одне одного, незаконно збагачуватимуться, воюватимуть, тобто наближатимуться до апокаліпсису – страшного фіналу, кінця світу – логічного завершення накопичення земних гріхів! Цей висновок може бути справедливим, невідворотним, фатальним через людську жадобу, заздрість, хитрість, хтивість, безбожність… Виявляється, у Писаннях є всі застороги, одкровення, поради, передбачення «наукових комунізмів»… Чия рука так спритно, цинічно водить тими дороговказами, дурить грандіозними обіцянками, ошукує, перетворюючи людей у рабів для здійснення власних кровожерливих ідей?
- Не довіряй кому попало! Нічого не бійся, але всього бережись! Зберігай у душі світло до сприятливих, кращих часів!
УІІ
Пройшли роки… Все, чому навчала Ольга Михайлівна, згодилось, справдилось, допомогло. Розрив офіціозу з реальністю зростав і вибухнув черговою перебудовою! Підтвердились застороги Провидців, які під кулями і багнетами будівників «щастя для усього людства» передбачили крах штучних цінностей, повернення до традицій, природного розвитку подій. Дякуючи долі я не пережила великих і болючих втрат, розчарувань, потрясінь, що випали на життєві стежки моїх друзів, родичів, знайомих. Деяких це зламало, кинуло у тенета розчарувань, зневіри в усякі цінності, примусило пливти у руслі чергового обману, де панує збагачення, егоїзм, споживацько-аморальний, метеликовий спосіб життя.
У тому, що не відчула себе матеріалом для чергової суспільної революції, була заслуга Ольги Михайлівни, яка прищепила проти усіляких ідейних вірусів поєднання теорії й практики віри! Атеїстам треба віддати належне – вони вміло, послідовно, потужно відпрацювали засоби витонченого впливу на людську свідомість, примусили мільйони вірити в те, у що не вірили самі! Але час – річ невблаганна, він лікує від різних хвороб! Все повернулось на «круги своя» – телеканали тріщать від релігійної тематики, перші особи держави завзято хрестяться, відвідують церкви, будують на «кровні гроші» храми! Загуркотіли «ідеологічні платформи», зникли «всеохоплюючі концепції», втратило вагу червоно-комуністичне виховання, результатом якого стали сьогоднішні олігархічно-буржуазні мажори! Куди поділись зухвала партійна самовпевненість, зарозуміла зверхність?! Лише невеличка купка пенсіонерів ще шкодує за епохою трудової звитяги й шаленого героїзму Павки Корчагіна, де пройшла їх молодість у беззастережній вірі у світле, далеке, нездійсненне майбутнє… Кожному своє!
На щастя, чудо у світі існує, воно буває зовсім поряд – чисте, прекрасне, спрямоване Благою рукою для того, щоб морок не був суцільним і довгим. Доля таких людей є світло, що яскравішає після їх смерті, а вони – діаманти, розкидані по усій Землі для нашого здивування, спасіння, прозріння, відродження, збагачення…
Згадались слова Ольги Михайлівни:
- Темрява відтіняє Святі душі, а труднощі – для їх удосконалення, зростання! Минає все та життя вічне – радіймо цій милості! Бог казав: «Бійся сліз ображеної тобою людини, вона попросить і я допоможу!»…