В давній час... десь вчора сталось,
Близь Чорнобильської ЕС,
В полі ріпка колихалась.
Дід замітив той прогрес...
Шкандибаючи по полю,
Хмурим оком оглядів,
Свою ріпочку недолю,
Він розмову з ней завів...
- Ото виросло одоробло… - замість привітання мовив старий, оглядаючи невиданий овоч.
- Від такого чую! – не стрималась ріпка.
- ААА!!! Воно розмовляє!!! – радості діда не було меж, він навіть відчув, що цьою радістю наповнюються його штани.
- Это Чернобыль, детка! – сексуальним москальським голосом мовив овоч.
Дід придивився до подарунку долі. Два рази обійшов кругом, попинав ногою, за що справедливо відхопив ляща від незадоволеною таким до неї звертанням ріпкою.
- Хоч за шо тебе смикати? – процідив крізь зуби старий, потираючи місце відплати.
- Які є пропозиції? – хтиво поцікавилась ріпка.
- А не пішла би ти в баню. – запропонував їй старий, якого вже стала доставати ця балакуча редиска.
- Може хоч познайомимося поближче? – овоч був сама невинність.
Дід аж плюнув з досади. Потім він резонно подумав, що одна голова добре, а дві – мутант…
- Бабо!!! – покликав він на поміч дружину.
От згадаєш не до діла
Буде кепсько, тож пиняй
Йде дружина того діда
Хочеш стій, а хош - тікай...
- Чого завівся, як електровіник на дюраселі? – поцікавилась баба, ставно підходячи до благовірного.
- Жерти хочеш? – очі діда горіли.
- В ліс не піду, - зміряла баба його поглядом. - ведмідь досі «Отче наш» читає як мене побачить. Шкода тварючку…
На що дід резонно замітив:
- Садюга… я про ріпку кажу.
- Ну, і за що цього колобка чорнобильського тягнути? – після капітального огляду задала каверзне питання баба.
- На. Насолоджуйся. – ріпка протягнула довгого лисого хвоста, підозріло схожого на щурячий.
Немолода чета впряглася в простягнутий відросток і почала активно потіти. Ріпка флегматично айкала, але не рухалась з місця. Це могло продовжуватись вічно якби не…
Чути стогін. Ліс шумить
Колихає гілля.
Внучка то домой спішить
Прибула з весілля...
Онука уважно роздивилась натюрморт, потім смачно відригнула.
- Інсульт привіт, викопні! Шо, знову в грінпіс дзвонити? Діду що ти виростив?!
На оброблення інформації в старого пішло хвилин зо п’ять.
- А чого зразу грінпіс? Ти хіба бачила, щоб я її якою гидотною поливав?
- Та нє… - протягнула онука, підозрюючи підвох.
- А я поливав! – з гордістю відповів дід.
- Ну і що нам з тобою зробити?! – хором спитала слабка стать, викорчовуючи найближчі дерева.
- Понять и простить… - гаркавлячи відповів дід з ангельським виразом на обличчі. Однак роки брали своє, якби на місці онуки оказався хтось більш тверезий, то інфаркт був би йому забезпечений.
- Як же ж працювати хочеться! – позіхаючи, потягнулась онука. - піду полежу чи що… Діду, а чого ти пугало на города не поставиш?
- А нашо? Ти ж і так тут? – щіро здивувався дід.
- Онука відкрила рота, щоб повідомити діду шлях його подальшого маршруту, однак не встигла.
Затремтіли дикі звірі,
Не сховатись їм ніде.
Психошок в прямім ефірі,
Жучка до компанії іде.
- А ось і шоу уродів в повному складі, а я думаю чого мене ніхто не годує… - замість привітання видала невдячна тварюка.
- На, жери… - дід вказав на ріпку. Овоч зробив страшну морду і погрозив собаці пудовим кулаком.
- Щось апетит пропав… - поморщилась Жучка. - чим ви її хоч поливали? Така вимахала.
- А, чим тільки не поливали, все одно росте, зараза. – зітхнув дід. - ти не базікай, а хапайся, тягнути будеш.
- А все почалось з того, що вони навчили мене капці приносити. – пробурчала собака, хапаючись за простягнутий хвіст.
В процесі роботи у Жучки назріло нагальне питання.
- Чуєш діду, щось в нас з газом не те, я плиту з ранку влючила, а газ не горить.
- А ти сірника запалила? – поцікавилась баба, витираючи піт.
- О точно! Зараз піду запалю. – схаменулась Жучка.
Однак вона не встигла цього здійснити. До них донісся страшний вибух, над деревами виріс досить пристойний гриб.
- А я думаю кого не хватає… - потупивши очі, мовила Жучка, колупаючи лапою землю.
Ось згадали про почвару,
Да добай їм лихо те.
Завдає вона всім жару,
Муркомиш до них іде.
На полі з’явився останній представник славетного сімейства. Чорнобильська природа достатньо познущалась над тварючкою. Муркомиш мав дві голови, які базікали одночасно і вроджену ваду миші, у вигляді миші яка виросла у тварюки на горбу. Муркомиш мав досить жалюгідний вигляд: шерсть була обпалена, з вух йшов легкий дим, на голові виднілась лисина. В руці Муркомиш тримав згореного сірника. Окинувши оком завмерле сімейство, він прокашлявся, випустивши пару кілець диму.
- Так, і хто той самогубець, що газ не виключив?
Жучка вирішила за краще сховатись за бабу, благо два метри і сто вісімдесят кілограм це дозволяли зробити. Баба помітила фортель своєї улюблениці.
- Щось ти якийсь роздратований. Може тобі треба кудись з’їздити? – поцікавилась стара.
- І куди, як думаєш? – питанням на питання відповів Муркомиш.
- Думаю в щелепу… - задумливо протягнула баба.
- Поняв, не дурний.
Онука вирішила розрядити атмосферу.
- Діду, а що там на похороні у Петра сталось?
Ото було діло! – захоплено почав дід, на автоматі посмикуючи ріпку. - ховаєм його. Вже до ями піднесли, а він хоп, і сів у труні. Мовляв, живий. Ой, що почалось: всі радіють, танцюють, співають. Хтось кульки приніс, жінка його від радості плаче… коротше, замучились поки закопали.
- Йо! Мене хтось смикати має чи нє? – нагадала про себе ріпка, яка вже встигла виспатись.
Дід раціонально прикинув, що геморою з цією почварою буде мама не горюй і видав резолюцію:
- Іди до дупи! Після чого з гордо піднятою головою пішов в сільмаг за дванадцять кілометрів.
Казка ця не без моралі,
І мораль цю уявіть.
Ту траву що зберігали,
Краще швидше ви скуріть!