Просто ми бранці слів. І нічого не вдієш. Нам треба доконче перекласти словами: відчуття, почуття, образи, які приходять незвідьвідкіля . Нам потрібні думки, парадигми, теорії. Ми породили багацько слів та ще більше їх значень.
Ми велемовні, багатомовні мудрагелі блукаємо в лісах слів, в лабіринтах уявлень. Нам доконче треба знати, бачити , чути слова, слова, слова. Вони диктують нам як видіти, нюшити, слухати. Позаяк ми боїмося доторків, близького дихання, зустрічей поглядами, то втрачаємо поступово здатність безпосереднього пізнання, себто цілісного бачення.
Я не знаю і знати не хочу як ти мене любиш і чи любиш так, як люблю я тебе. Я хочу просто тебе торкнути, обняти, притиснути, пірнути в копицю твого волосся, переплестися з тобою як кручені паничі з тином і довго слухати пульсацію Всесвіту. Бачити світло інше, те що іде з середини, з якогось там мікрокосму. Занурюймося у потік, який не назвати словами...
Що ті слова... Але як же без них?