Ти взяв квитка до Калькутти. І відмінив таксі в аеропорт. Натомість пішов на бережок і запалив ватру. Ти дивишся довго, як вогонь повертає небу його частку, а землі її золу. Потім у жаруки закопуєш картоплю, загорнуту у фольгу, і довго споглядаєш воду і поплавця на ній. Дивуєшся медитації-дзен якогось рибалки, що на тім боці неначе заснув. Але ні, он почало клювати. То мабуть дивом вцілілий линок чи карась спокусився на мотиля. І зруйнував шанс на просвітлення. А отже народження вдруге не буде і Будда чекатиме довго на визволення з тіла того риболова.
Голівонько моя сива, кажуть, що ти не здорова. Ось і знову змарнувала нагоду торкнутися мудрості людського мурашника в Індостані. Хоча ти скажеш словами зафільмованого сикха, що Індія – це країна трильйонів мух і незбагненного бруду. Але ж серце чомусь знає: «щось там таки є». Там люди радіють малому. А тут, чомусь, ні.
Та досить. Спеклася уже бараболя. Є помідори, сіль і карафинка вина. Є друзі. Їх небагато. Покличу до столу. Запалимо знову багаття. Говоритимемо довго простою мовою, прислухаючись як все ще росте трава та наливається соком калина.
Сином неба я був, сином землі ні. Сьогодні я не полетів до Калькутти. Просто не захотів. Забив на гріхи і спокуту. Забув про світло і не став святим. Бо святість це, знаєш, така морока. Сизифова праця, тяжкий труд. Для чого?
Богам треба від нас так мало. Аби були ми щасливі. Та менше їм заважали.