Incognitus гоголь

Надія Тубальцева
Віталій Старченко
INCOGNITUS ГОГОЛЬ               
                               
До написання цього есе нас спонукала фраза, кинута у суперечці молодим росіянином із Казані: «Проблема українців у тому, що вони не хочуть бути росіянами…»
…Микола Васильович Гоголь – українець, який писав лише російською мовою. Захоплює росіян саме ця – мовна – відданість генія. Втім, в Росії вміють читати уважно. Гоголя Росія прочитала винятково уважно. І класиком російської літератури його визнано саме через «мовну відданість». Виразником національної ідеї він не став – не тому, що не хотів визнати себе росіянином, а тому – що не міг цього зробити. Гоголь звільнив літературу від імітацій і наслідування. Створив нову літературу.
Тож, уважно прочитавши його листи, ми робимо спробу пролити світло на утаємниченість геніального російського письменника – українця за походженням – Миколи Гоголя.

Коли були б надруковані всі його листи, то небагато треба було додати до них, щоб збагнути історію його внутрішнього життя (П. Куліш)



Частина перша. «Душа зайняла мене всього».
                               

Утаємничений Гоголь. Людина з незбагненною організацією душі. Той, хто віддав Богові душу за життя... І так жив – між буттям і небуттям…
Щодо мотивів його вчинків, таємниць творчих пошуків кожен має власну думку (причому переконаний, що лише він правий). …Марна справа – адже Гоголь – звідти, де він зараз – сміється з наших спроб спростити його до розуміння. Ні, не сміється – регоче…
Кожен, кому здається, ніби він «увійшов у контакт» з Гоголем, глибоко помиляється – Гоголь невловимий.
«…Минають дні, минають ночі…», століття минають, а під Богом ходять ті ж – самовпевнені і беззахисні люди, які роздають корисні поради і хочуть, читаючи твори Гоголя, збагнути душу генія…
Ми такі ж, якими були сучасники Миколи Васильовича. Він писав: «Хвороба, якою одержиме все наше покоління – невдоволеність і нудьга. Проти них потрібна …внутрішня мета, пристрасть. Ліки ти знайдеш у своїй душі… Адже все знаходиться у власній душі».
Бог – ось хто над усім! Навіть над Гоголем. «На коліна перед Богом і проси в Нього гніву й любові! Гніву проти того, щоб губити людей, любові – до бідної душі людської…» Так сказав Гоголь!..
Що для нього була душа? «…В твою душу вкладені таємні прагнення до чогось…Сновигають сили, які не знають призначення свого».
У Гоголя з Богом були особливі стосунки – як у Будди, Піфагора, Христа, Магомета…
Бог увійшов у життя українського хлопчика з полтавської Василівки природно і просто – з народження. Бог став його другом. Єдиним у житті. Замінив брата, який рано пішов з життя. Батька… Бог допоміг йому знайти ключ від своєї душі і цим  самим ключем відкривати душі всіх… Так хотів Гоголь.
Він мало довіряв провидінню й уяві – «все здобував боями…» Писав: «Я не вигадую нічого – що є в душі, те з неї і виходить». Кожен твір Гоголя – уламок його життя…
«Справа моя – дбати про душу. Тому творити я маю міцно. Я не хочу поспішати, нехай інші поспішають. Палю (твори), коли треба палити і, вірно, чиню як належить. Дряхлію тілом, але не духом».
Він нікому не відкривав своїх найглибших почуттів…
Близьких просив любити його «просто, на віру і єдине чесне слово», а не тому, що вчинки його гідні любові…
Стосунки Гоголя з Богом насправді – «родичанські»:




Частина друга. Пушкін

Вони познайомилися 1831 року.  Гоголю – 22, Пушкіну – 32 роки. Геніальний Пушкін визнає генія в Гоголі. Зауважує: «Як з такими здібностями кількома штрихами створити людину як живу не взятися за великий твір! Це гріх».
Пушкін швидко наблизився душею до нового знайомця і дозволив молодій людині наблизитися до себе – першого поета в Росії – впритул... Тобто дуже скоро і Пушкін був надто відвертим в Гоголем; і Гоголь, побожно ставлячись до старшого друга, дозволяв собі гранично зухвалі висловлювання. Ніби спілкувався з батьком, який все пробачає, або з Богом, який людським не переймається…
Усе, що нижче, взяте зі статей Гоголя і так чи інакше стосується Пушкіна. Стаття Гоголя «Кілька слів про Пушкіна» (1832 рік):
«Ніхто не буде заперечувати, що дикий горець у войовничому вбранні, вільний як воля, сам собі і суддя, і пан, яскравіший за якогось засідателя; і попри те, що зарізав свого ворога, ховаючись в ущелині – вражає нас більше, ніж суддя в потертому фраку, забрудненому тютюном, який у невинний чин, за допомоги довідок і поправок пустив по світу багато всілякого кріпосного і вільного люду… Але і той, і інший – обидва – явища… І віддати перевагу звичайному – справа поета, який має прихильників і думає про них, а не про свої уподобання…»
«…Спробуй поет відтворити все в істинному вигляді, маса публіки, яка являє собою націю, заговорить: «Це в’яло, слабко, негарно, не схоже на те, що було… У поета є два шляхи: або служити істині, або говорити із жаром про те, що саме не зберігає жару. Тоді натовп на його боці, а з ним і гроші».
«Пушкін – єдине явлення руського духу… Це руська людина в кінцевому розвиткові, в якому можливо явиться за двісті років…»
«Його слово – блискавка, блищить, немов шабля… Він єдиний співець Кавказу. Закоханий в нього усіма почуттями. Він з  сампочатку був національним поетом, істинна національність полягає не в описі сарафана, а в самому національному дусі. Це стихія, очі всього народу, коли кожному співвітчизнику здається, що відчуває і говорить він сам…
«…Російська історія лише при імператорах являє яскраву живість, а до того характер народу був досить безбарвним…».
«Поет може натягнути якомога сильніше струни своєї ліри, дати силу безсилому, говорити полум’яно про те, в чому нема особливого жару – тоді народ – на його боці, а разом із цим і гроші… Або ж бути вірним істині… Але тоді – прощавай, натовп! Треба знати, що саме подобається натовпу».
Це був найщасливіший час в житті Гоголя. Молодість. Мрії. Чудові твори, від яких публіка в захваті. Життя в пушкінському колі. Серед рівних. Але за щастям приходить час спокутування: боротьба за існування, хвороби, розчарування, втрати…
…Не те, щоб зовсім пересварила, а якось роз’єднала геніїв стаття Гоголя «Про рух журнальної літератури» (написана для пушкінського «Современника»).
Гоголь пише:
«…Більшу частину книг розхвалено без розбору й причин. Якщо врахувати ті, які названі першокласними, то можна подумати, що нема в світі багатшої за російську літературу…» (Певно, що Пушкіну це не могло сподобатись. Авт.).
«В московських журналах бачиш хоча б якийсь смак, щось схоже на любов до мистецтва, і навпроти – критики журналів петербурзьких надзвичайно убогі…» (А петербурзький «Современник», для якого віні пише власне огляд? Авт.)
«Наша словесність молода. Корифеїв було небагато… Незважаючи на загальну рису нашої літератури – рису наслідування, вона має чисто-російські елементи, наслідування носить північно-образний характер, що є явищем надзвичайним навіть для європейської літератури».
Пушкін …заявив, що стаття «Про рух журнальної літератури» не є програмною для «Современника»... Гоголь образився – йому вказали на його місце… Трохи пізніше він писав про перенесену «духовну пригоду» (катастрофу).
Можна припустити, що для талановитої молодої людини, яка приїхала з Малоросії до столиці Російської імперії з честолюбними планами, твори якої вже стали помітним явищем російської літератури, наприклад, такі слова (в принципі, безобидні в устах росіянина), як «малороси не просто не хочуть, але й не в змозі стати справжніми росіянами» – могли насправді стати духовною катастрофою. Кожен українець, який в останні триста-чотириста років служив (нехай і вірою-правдою) Росії, хоча б раз почув звинувачення у невдячності й зрадливості українців – взагалі і свою – персонально...
Тоді зрозуміла і дика фраза Гоголя, яку знаходимо в листі до Погодіна: «З Пушкіним я не встиг попрощатися, втім, він в цьому винний…»
Дивно звучить, наприклад, таке безневинне прохання Гоголя з Риму: «Чи не знаєте ви пригод, які можуть трапитися при купівлі мертвих душ… Повідомте про це Пушкіну, раптом і він знайде щось зі свого боку…». (І це – ставлення до метра? Сам Пушкін подарував Гоголю ідею «Мертвих душ», а тепер має збирати інформацію для автора, який серйозно взявся за роботу?.. Авт.)
Кпини відпускав Гоголю Пушкін, але робив це не так образливо.
Пушкін: «Проект вашої вченої критики дивовижно гарний. (Мається на увазі естетичний аналіз творів, замислений Гоголем). Але ви надто ліниві, щоб здійснити його…»
…Гоголь їде за кордон («…Там розвію нудьгу, яку наносять мені щоденно мої співвітчизники»).
Образився Гоголь перед від’їздом на багатьох людей: постановників «Ревізору», впливових людей, які були невдоволені тим, що побачили себе в героях комедії, друзів, рідних…
За кордоном прагне гідно відповісти на всілякі образи – великим повчальним твором... Працює над «Мертвими душами». Друкує перший том. Абсолютно серйозно заявляє про те, що писатиме другий і третій томи…
Пише із сумом: «В мене згасло бажання бути кращим в очах людей і навіть в очах друга… Почуття дружби розм’якшує душу, робить її, співчутливу, вразливою…». І знову Гоголь «отримує по носі». Погодін дорікає в листі, що Гоголь погано знає російську.
Дізнавшись про смерть Пушкіна, Гоголь пише Погодіну: «…Ти сумуєш як росіянин, я…сотої долі не можу висловити своєї скорботи. …Ти запрошуєш мене приїхати? Для чого? Для того, щоб повторити вічну долю поетів на батьківщині! Хіба я не був свідком гірких хвилин, які переживав Пушкін?..» По суті Пушкін – завжди був у серці Гоголя. Рівня. Людина щира і безстрашна. Велетень.
Як би там не було, а Гоголь протягом всього життя залишався українцем. Не любив, коли йому про це нагадували у докорах, але сам добре знав, що великороса з нього ніколи не вийде.
Він ґрунтовно вивчав історію. І як ніхто розумів Мазепу…
Писав: «…Найдосконаліші твори Пушкіна: «Борис Годунов» і «Полтава» – відгук минулого. Нічого не хотів поет ними сказати своєму часу; ніякої користі співвітчизникам не замишляв вибором цих двох сюжетів; не видно також, щоб він співчував кому-небудь із героїв. Поет лише здивувався двом незвичайним історичним подіям і хотів, щоб й інші здивувались».
Про смерть Пушкіна сказав: «Моє життя, моя вища насолода померли разом з ним. Коли я творив, я бачив перед собою лише Пушкіна. Я плював на чернь (публіку), дорогим для мене було лише його вічне слово. Я нічого не писав без його поради…» … «В його імені було щось електричне…» (звідки це слово взялось у лексиці у першій половині 19 століття?Авт.)
«Сумно бачити, в якому жалюгідному стані перебуває у нас письменник. Всі проти нього…  Про Париж не пишу. Тут все політизоване, а політики я уникаю»
Справді, політики він уникав, але політики в його творах не менше, ніж у творах Пушкіна. 




Частина третя. Росія

Микола Гоголь – один із найпотужніших творців великого міфу про велику Росію. Саме через це Росія йому багато чого пробачала.
У листі до Жуковського (червень 1836 року, щойно по від’їзді із Росії) Гоголь писав: «…Я знаю: думки мої, ім’я моє, мої твори належатимуть Росії, а тлінний склад буде віддалений від неї…». Письменник вважав, що це залежатиме від нього, але Росія сама встановила дистанцію, віддаливши Гоголя від себе. Насправді, його твори були їй потрібні, але цей загадковий малорос  непербачуваний – що напише наступного разу?.. Втім, все, що він писав, було «забавним», подобалося читачам і ставало явищем не лише російської, а й світової літератури. Читачам в Америці, Японії чи у Франції було байдуже, що написав їх не росіянин (а більшість цих творів – і не про Росію зовсім). Тексти були презентабельними. Це головне.
Першим вихователем Гоголя-письменника (ще в Ніжинському ліцеї) був Пушкін. Микола Васильович любив Росію по-юнацьки палко (як Ленський – Ольгу) і сподівався, що любов ця є взаємною. Сподівався, добре знаючи, як Росія ставилась до Пушкіна… Втім, коли б не мав козацької вдачі, чекала б на нього доля Пушкіна або й Чаадаєва…
Знаменита Русь-Тройка! «І який же росіянин не любить швидкої їзди?» Ми всі учили цей уривок у школі. Тільки читали тоді «Мертві душі» неуважно. Наприклад, що мав на увазі Гоголь, говорячи: «Що означає цей рух, що викликає жах?» Або: «Русь, куди ж ти несешся? Дай відповідь. Не дає відповіді». Або ж «…Летить повз неї все, що є на землі; і, скоса дивлячись, дають їй дорогу інші народи і держави»… Можливо, для того, щоб збагнути написане Гоголем, варто перекласти його слова на українську мову?.. В словах Гоголя однаково багато захвату, жаху й іронії.
Гоголь на все, що відбувається в імперії, дивиться ніби з боку і «скоса», тому бачить багато: «Невеликою славою для росіянина є війна з миролюбним німцем, коли знаєш наперед, що він буде бігти від тебе. А повоюй з черкесом, якого всі бояться і вважають непереможним. Вийди з ним на бій і спробуй його перемогти – ось слава, якою можна похвалитися». Хіба таким було ставлення Гоголя до ворогів України часів Козаччини? Він не лише автор «Тараса Бульби», а й учасник тих подій… Але, говорячи про Росію, Гоголь – літописець пізніх часів.
«Громадянська будівля Росії розпочалася з потрясіння, утвореного царем Петром Першим, якому Бог навіяв ввести молодий народ в коло європейських держав, познайомити з усім, що Європа здобула кривавою боротьбою і стражданнями. …Все в молодій державі прийшло у захват, і вихопився крик подивування, схожий на крик дикуна, який побачив привезені завойовниками блискучі речі…». Хто ще міг дозволити собі таке говорити про росіян?..
А ось ця відвертість: «…Росіянин вміє бути вдячним, його легко прив’язати до себе. Та ще й так можна прив’язати, що після думаєш про те, як би його відв’язати від себе…» А так хто наважувався казати?..
Гоголь не критикує Росію. В його словах нема сарказму, нема навіть кпинів.  Він пише те, що думає, вважаючи, що має право це робити. «Про Росію я можу писати тільки живучи в Римі…» (Зауважимо, про Україну він писав, живучи в Росії… Чи не доказ того, як важко писати про Україну, живучи в Україні?.. Авт. )
Гоголь патетично заявляє: «Віддалення від Вітчизни – провидіння, Господня воля, шлях мого виховання. Це – великий перелам, велика доба в моєму житті». Цікаво, що він мав на увазі? Певно, що лише себе…
 Знаходимо в його листах і таке: «…Яке дивне моє існування в Росії! Який важкий сон! О, скоріше б прокинутись!». «В Петербурзі – чухонство, в Москві – купецтво, а Русь лише на Русі…» (Яку Русь Гоголь тут згадує?.. Загадка Авт.).
«Повертатися? Їхати туди, де треба терпіти пиху безмозкого класу людей, які роздуваються в моїй присутності і гадять мені?.. Ні, в чужій землі я готовий злидарювати і протягувати руку. В своїй – ніколи…»
Гоголь геть усе бачив, адже не міг сліпо вірити «в особливу стать» Росії, яку не можна виміряти «загальним аршином»: «…Росія нещасна. Нещасна від грабунків і неправди, яка безмежно знахабніла».
 «…Я не знаю зовсім Росії… Але ті, хто докоряють мені у незнанні багатьох речей, самі не розуміють багато чого…». «Століття примушує нас вдивлятися пильно в постать старця, а не палкого лицаря минулих часів. Повірте: і ви, і я винні рівно в цьому… Вам належить знати хоча б частково те, що знаю я і що ви зневажаєте».
Гоголь не був свідком голоду в Україні. Навіть за часи жорстокого кріпацтва працелюбні українці уникали такого лиха. Але голод в Росії був тоді реальністю. Письменник співчував співвітчизникам (по імперії), не здогадуючись, що за сто років його власний народ трохи не знищить режим іншої – радянської імперії – саме голодом.
«…В Росії голодують цілі губернії, а чужинцям-співакам і актрисам дарують золоті кубки… Це не від глупства і легковажності, а від небажання зрозуміти іншого. Нещастя й жахи (голод) десь там, далеко, не перед нашими очима. Тому це мало турбує нас…» І ще: «Дивна мода зараз на Русі: один лежить на боку, а іншого підганяє. Другий тягне від радості, що перший лінивий – лежить…»
Гоголь переконує росіян удосконалюватися, адже сподівається на те, що тоді в усій імперії життя покращає, буде справедливішим ( у т.ч. і в Україні…) «…Чесному багатію треба показати жахливу картину голоду в Росії, від якої у нього підніметься дибки волосся. Довести, що такого б не було, коли б не жив він на барську ногу, задаючи тон у суспільстві – моду на розкоші. Показати модницям, які шиють і накуповують купу дорогого нового одягу, що вони грішать не тим, що присвячують себе марнотратству, а тим, що примушують своїх чоловіків брати хабарі зі своїх братів. Показати і цім модницям картини голоду… Грабують села й уїзди затим, щоб заплатити столяру Гамбсу… Гординя, зверхність і самовпевненість – ось небезпека нашого часу… Не полюбити вам людей доти, допоки ви не послужите їм». Здається, що Гоголь звертається до нащадків – наших сучасників… (чесних багатіїв…)
А це вже точно про нас: «…Всі пересварилися між собою, лише між шахраями є щось схоже на дружбу і зв’язок» (Особливо, коли когось з них переслідують за безчинства…).
Що робить Гоголя сильним на чужині?  Відчуття обраності для певної місії. Хто він? Юнак, який приїхав до столиці Російської імперії і за кілька років став найвідомішим, найчитабельнішим прозаїком. Це унікально! Навіть, виїхавши до Риму, вже після смерті Пушкіна Гоголь – найвідоміший письменник Росії. Прагнення бути першим  – взагалі риса вдачі, притаманна як праукраїнцям, так і українцям: Святослав, Анна Ярославна, Роксолана, Феофан Прокопович,  Ярема Вишневецький, Боровиковський, Гоголь… У ХХ столітті цей список збільшується на порядок.




Частина четверта. Мова і язик

Російську мову Гоголь любив абсолютно щиро – як художник, котрий в змозі оцінити не лише рівень свого обдарування, а й «зброю» для відвойовування свого місця під літературним сонцем – Слово. Російська мова допомогла йому реалізувати його геній. Гоголь напевно знав і те, що саме російська мова дає йому більше можливостей для творчості, ніж українська, адже він сам  продовжував її творення…
Українська – мова його предків, закарбувалась в його пам’яті насамперед піснями – сотнями сотень пісень, почутих у дитинстві і юності. Народні пісні створили мовну стихію, вир; опинившись в ньому, людина аж ніяк не почувалась першовідкривачем. Лише захопленим свідком Творення дива!
Гоголь сам почувався творцем, йому здавалося, що він нічого суттєвого не в змозі зробити для збагачення рідної мови – її життя склалось,  і в цьому «житті мови» не було гідного (тронного) місця для «генія Слова» – Миколи Васильовича Гоголя.
Це помилка не лише росіян, а й більшості українців, вихованих на зразках російської словесності. Це помилка людей, які не напружують себе палким бажанням вивчити українську мову. Так, це древня мова, в якій давним-давно склалося «мовне законодавство» Певною мірою українська мова «консервується» (як колись на Індостані «консервувався» санскрит).
Але збагачувати її можна безкінечно – за рахунок багатств регіональних – говорів різних куточків України. Іноземні слова, які присутні в говорах, лише дрібна частка морфоепіки мови. Вони відлущуються елементарно. Збагачують же її насамперед «ряди й колони» синонімів, які з’явилися в різних місцинах країни.
…Гоголь багатство української мови використав для збагачення російської. Донині в російській мові сила-силенна українізмів. Хотів росіянам показати, звідки він? Продемонструвати, від чого він відмовився, перейшовши «на службу» російській мові? Загадка. Ще одна загадка Гоголя.   
Про російську писав: «Незвичайна російська мова є ще таємницею… В ній – всі тона і напівтона, всі переходи звуків – від найтвердіших до лагідних і м’яких; вона безмежна і жива немов саме життя, вона збагачується щохвилини…»
«Де ж той, хто російською мовою сказав би всемогутнє «вперед»… Але проходять віки в ганебній ліні і безглуздій діяльності…» («Росия – вперед!». Авт.)
«В російській поезії є риси тонкі, майже непомітні, навіть якщо вказувати на них… Це – золоті іскри глибин, переведені в квітучу пісню мови і поезії. Це вражає сильно». А кажуть, що любов – таємниця велика… Любов Гоголя до російської мови світла, проста й зрозуміла.




Частина п’ята.  Янівщина

Село, де народився Микола Васильович Гоголь, називають по-різному: Василівка (від імені господаря – Василя Яновського), Гоголівка, Гоголеве (назви  – від прізвища «Гоголь»)… Місцеві жителі найчастіше називають село Янівщиною (спадщина предків по батькові – Яновських) – принаймні, так було у першій половині минулого століття.
Під час війни село було практично повністю зруйноване. Відбудовували маєток родини Гоголів-Яновських вже як музейний комплекс… Втім, головним в усі часи залишиться те, що саме тут народився Гоголь, тут бігав садом, гуляв берегом озера… Двісті років тому в саду на березі озера росли інші дерева (традиційні для Полтавщини яблуні стільки не живуть; а вже що казати про калину чи ліщину, які зараз можна побачити тут!?.) На клумбах перед будівлею висаджували інші квіти (а які – «інші»? ті ж чорнобривці, «майори» (цинії), айстри, жоржини…). А ось в чому не варто сумніватися, так це в тому, що двісті років тому тут (уздовж доріжок, між деревами, на подвір’ї між господарчими будівлями) росли ті ж самі трави. А в саду можна було побачити колись, як і зараз, зграйки горобців, синичок, або хмари ворон. Трави і птахи вічні.
Зараз в саду біля музею Гоголя у Василівці-Гоголевому-Янівщині стоять красуні-яблуні. Плоди на них великі, соковиті. Гуляючи обійстям (у серпні-жовтні), можна підняти із землі яблуко, обмити чи обтерти і вп’ястися зубами в бік… Зробити це є великою – майже дикунською насолодою. Коли сік торкнеться піднебіння і потече нижче – до стравоходу, відчуваєш щось дивне… Земля, яка пам’ятає Миколу Васильовича, яка годувала його, дає тобі силу із цим соком… Тепер ти причетний до цієї землі. Ти причастився її таємниці. Пов’язаний з Гоголем, зобов’язаний щось зробити для увічнення його пам’яті…   
…Ти доїдаєш ще не зовсім дозріле (серпневе, зірване у дні Сорочинського ярмарку) яблуко і вже розумієш, що любов до творів геніального Гоголя міцно взяла тебе за серце. Благодать цієї землі покликала тебе зробити щось зухвале – написати про Гоголя (подібне відчуваєш на горі Мітрідат у Керчі, де жив і загинув цар Боспорського царства Мітрідат Євпатор).
…І твій погляд падає на вітряк, поставлений поблизу музею-садиби для переконливості декорації початку 19 століття. І ти згадуєш про Дон Кіхота…
Може, ви й собі спробуєте пережити те, що ми пережили – з’їсти яблуко із саду Гоголя і прислухатися до голосу совісті чи пам’яті – який з’явиться десь у стравоході – глухий, схожий на буркіт, а потім дзвінкою луною покотиться в мозок: «Напиши…».
Гоголь постукав у наші серця – ми й відгукнулися.   




Частина шоста. Бєлінський

Бєлінський припав до творів Гоголя, котрі у тридцятих роках ХІХ століття один за одним побачили світ, як пустельник – до першого джерела, якого дістався… Талановитий критик сприяв створенню і швидкому зміцненню авторитета Гоголя-майстра. Прославився сам.  Казав, що вважає твори Гоголя вершиною російської прози, а самого Гоголя – главою нового періоду розвитку російської літератури. Тощо, тощо, тощо…
Писав: «Почуття великого суму, глибокого співчуття до російського життя і його порядків чутно в творах Гоголя». (Треба зазначити, що про російське життя йшлося лише в петербурзьких повістях…)
Творчості Гоголя Бєлінський присвятив понад двадцять статей. Письменник був вдячний критикові, хоч і зауважував, що той схильний до перебільшень і надто захоплюється… Певно, що Миколу Васильовича дещо непокоїла якась несосвітенна любов… Справді, «несамовитий Віссаріон» писав, що  любить Гоголя, а хвилини спілкування з ним вважає щасливими. Це «щастя» тривало доти, допоки Бєлінський не взявся (наполегливо) залучати Гоголя до літературної боротьби. Дарма… Гоголь пообіцяв повернутися до теми, яка цікавила критика, при зустрічі, але розмова не дала результатів, на які сподівався Бєлінський.
Наступний виток у стосунках: в рецензії на друге видання першого тому «Мертвих душ» з передмовою «До читача від автора» Бєлінський допускає саркастичні висловлювання. Гоголь же у книзі «Вибрані місця із переписки з друзями» переконливо доводить, що їхні світосприйняття сильно різняться, і письменник може також бути критиком… критика.
Гоголь зауважує: «Якщо в Бєлінському закипає жовч, нехай він її виллє проти мене в «Современнике» у яких завгодно словах і виразах, але нехай не зберігає її про мене в серці своєму».
Що ж так образило Бєлінського? Він сприйняв на свій рахунок слова: «…Задні читці, які звикли триматися за хвости журнальних вождів, ще перечитують дещо, не помічаючи у простосердності, що козли-проводирі давно вже На «козла-проводиря» Віссаріон Бєлінський відповів Гоголю із Зальцбрунна, де тоді лікувався, у відомому листі.
Ось деякі місця із «Зальцбруннського листа»:
«Ображене самолюбство ще можна вгамувати, але не можна вгамувати зневажання істини і гідності. Під покровом релігії проповідують брехню і аморальність як істину і добро. Я любив вас як людина, кревно пов’язана із своєю країною, любить її надію, честь і славу. Ви втратили право на цю любов. Ви небесним шляхом досягаєте земної мети. Це не дивно. Дивно те, що ви самі цьому дивуєтесь»…
«Ви глибоко знаєте Росію лише як художник. Ви дивитесь на Росію із вашого прекрасного дальока… Ви не помітили звідти, що Росія бачить свій порятунок  в успіхах цивілізації, просвітництва, гуманізму. Їй потрібні не проповіді, не молитви, а пробудження почуття людської гідності, права і закони і строге їх виконання. А замість цього тут торгують людьми… В цій країні нема гарантій для особистості, честі і власності, а є величезні корпорації службових злодіїв і грабіжників».
«Найголовніші національні питання в Росії: знищення кріпацтва, виконання законів… А що значать ваші дифірамби любовному зв’язку руського народу з його володарями? Ви ж упиваєтесь божественною красою самодержавства (воно вигідне вам)».
«Кажуть, що ви хочете потрапити в наставники до спадкоємця… Якщо ви любите Росію, радійте разом зі мною падінню вашої книги!»
Бєлінський щиро і темпераментно «розправляється» з кумиром. Щось засліплює його… Що? Бєлінський не любить всіляких там загадок, ребусів і тому подібного. Його дико дратує те, що Гоголь аполітичний… Справді Гоголь казав, що політика його мало цікавить, хоча в листах до знайомих розпитував їх про політичні уподобання…
А ось дика образа, яку кидає критик Гоголю:
«Що є природним в нерозумному, то не може здаватися таким в геніальній людині. Дехто може сказати, що ваша книга – плід розумового розладу, близького до божевілля…»  (Про «розумовий розлад» пізніше казав Тарас Шевченко. Певно, повторюючи сказане Бєлінським…)
Бєлінський нав’язує Гоголю дуель (або хоча б – полеміку), але письменник відмовляється. У листі-відповіді говорить про абсолютно загадкові речі: про «час найповнішого будівництва», про старе і нове, яке «розпочинає боротьбу», про наступний вік» розумної свідомості» і «розумну  середину речей»… (Схоже на нещодавні розмови про кінець світу –  кінець доби голоцену і прихід доби духовної… Щось зовсім незрозуміле. Втім, Гоголь напевно знав більше, ніж інші. Ніж ми – тут і зараз).
І далі (із останнього листа Бєлінському):
«Я надто зосередився на собі, а ви надто вже розкидалися… …Думайте насамперед про ваше здоров’я… …Залиште на час сучасні проблеми. Ви потім повернетесь до них з більшою свіжістю і з більшою користю як для себе, так і для них… Бажаю вам від усього серця спокою душевного…»
Це останній лист Гоголя Бєлінському. Скоро критик пішов із життя.
Гоголь же продовжує скаржитися:
«…Нелегко зважитися на подвиг – виставити на ганьбу те, справжній смисл чого не скоро стане зрозумілим. ...В книзі цій – справа моєї душі... Ви шукаєте те, що здатне дратувати, і не прагнете подивитись на все спокійно. …Я чекав на той час, коли мені можна буде сказати те, що я хочу».
«Пишіть, висміюйте мене. Але мені важко, дуже важко, адже проти мене не лише злі, а й добрі люди».
«Чому так важко, коли тебе попрікають у невдячності… А я ж люблю бути вдячним, адже відчуваю від цього насолоду».
У цих скаргах – суцільні таємниці. Про який подвиг говорить Гоголь? Чому «Вибрані місця із переписки з друзями» – справа його душі? Дивовижного в цій книзі насправді багато, але сама вона дуже нагадує картину Шишкіна «Лісові хащі», виставлену в Київському музеї російського мистецтва… Абсолютно очевидно, що продертися між деревами в тому лісі не зможе й звір, не те, що людина. 




Частина сьома. Шевченко

Гоголь і Шевченко не зналися, тобто не підтримували жодних стосунків (хоча б земляцьких). Але ж це не значить, що два генія не цікавились творчістю одне одного, не спостерігали за долями одне одного.
У 19 столітті, в Петербурзі мистецьких кіл – не так багато. Серед них – слов’янофіли (в їхньому числі – Гоголь) і українофіли (серед них – Шевченко).Обидва гуртки мали «лінії перетину»: наприклад, близькими людьми і для Гоголя і для Шевченка були поет Василь Жуковський і актор Михайло Щепкін. І Гоголь, і Шевченко – знайомі з художником Карлом Брюлловим; ректором Петербурзького університету, літератором Петром Плетньовим; поетом Нестором Кукольником, критиком і цензором Олександром Нікітенком,  Варварою Рєпніною та іншими…
Мабуть, Жуковський вплинув на ставлення Шевченка до Гоголя. Жуковський ніжно любив Гоголя, як рідну людину, як хоробливе геніальне дитя… В свою чергу, Шевченко глибоко шанував Жуковського, якого вважав шляхетним визволителем.  Все сказане Жуковським (в т.ч. і про Гоголя, він брав до уваги). 
Микола Прокопович – товариш Євгена Гребінки (поет і прозаїк, автор роману «Чайковський» і слів до романсу «Очи черные» мав великий вплив на Шевченка) був другом Гоголя по ліцею.
Пантелеймон Куліш, близький товариш Шевченка, – до Гоголя ставився як до небожителя.
Життя вирувало, точилися обговорення, виникали плітки й суперечки, образи, симпатії й антипатії…
В листі до Варвари Рєпніної Шевченко пише: «Випадково зайшла розмова наша з вами про «Мертві душі». Ви відгукнулися сухо. Мене це неприємно вразило, адже я завжди читав Гоголя із насолодою. Але мене захоплює ваша теперішня думка про Гоголя і його безсмертний твір!.. («Мертві душі»). Перед Гоголем варто благоговіти як перед людиною, обдарованою глибоким розумом і ніжною любов’ю до людей».
Прочитавши «Губернські нариси» Салтикова-Щедріна, Шевченко писав, що в особі Салтикова-Щедріна Гоголь має геніального наступника.
1844 року Тарас Шевченко присвятив Гоголю вірш «За думою дума».
Люди з однаковим прізвищем «Толстой» зіграли велику роль в житті класиків:  Федір Петрович Толстой, віце-президент Російської академії мистецтв та його дружина Анастасія Іванівна визволяли Шевченка із заслання.
Олександр Петрович Толстой – чиновник високого рангу надав Гоголю притулок, який став останнім у житті письменника.
Цікавила і Шевченка і Гоголя доля художника Олександра Андрійовича Іванова – автора полотна «Явлення Христа народу»:
Гоголь: «…Зараз всі відчувають безглуздість докорів в повільності роботи і ліні такому художнику, який немов трудар сидів за роботою все життя і позабув про те, що в світі є інші насолоди. З …виробництвом цієї картини пов’язана власно душевна справа – воля Бога…»
Шевченко: «Ще в Академії я багато чув про цю колосальну, тоді вже майже закінчену роботу. Художники нерішуче говорили про неї, аматори були в захваті, в тому числі, і покійний Гоголь. Карл Іванович Брюллов казав, що кропання – вірна ознака бездарності. По відношенню до Іванова не можу з цим погодитися… Мені щось страшно за автора…»
Розмови про Гоголя точилися в Петербурзі повсюди (хоча він сам з 1836 року перебував за кордоном). Козачковський  у спогадах про Тараса Шевченка пише: «…Зайшла мова про Гоголя. Шевченко не співчував йому: за його словами нездійсненні честолюбні мрії Гоголя стали причиною його розумового розладу». (Гоголю майже в очі почали казати, що він збожеволів і давати рецепти від розумових розладів…)
1872 року цар Олександр ІІ вирішив поставити пам’ятник тисячоліття Росії – у Новгороді. Над скульптурами для нього працював Микешин, автор пам’ятника Богдану Хмельницькому в Києві. Після смерті Шевченка скульптор додав до списку визначних людей, які мали були зображені на пам’ятнику, Гоголя і Шевченка, проте Олександр ІІ не дав на це згоди… Чому імперія не визнавала Шевченка видатною людиною – зрозуміло. Але ж Гоголь!.. Певно що ніколи Росія щодо загадкового Гоголя ілюзій не мала…
Гоголь жодного разу в листах чи статтях не згадував Шевченка. Він взагалі демонстрував, що не цікавиться ані життям, ані творчістю земляків. А як було насправді, можна дізнатися уважно читаючи його листи.
Гоголь знав, що сталося з Тарасом Шевченком… 1847 року Погодін пише Гоголю за кордон: «Між малоросіянами відкрилося щось недобре… (мається на увазі розгром у 1847 році Кирило-Мефодіївського братства). Гоголь на новину не відреагував. Але дивним є перегукування тропів у вірші Шевченка і статті Гоголя: «Все розпливлося й розшнурувалося в нас зараз. Дрянь і ганчірка стала людина. Кожен погодився стати підлим підніжжям (у Шевченка: «…раби, підніжки, грязь Москви…») всього і рабом порожніх дрібних обставин, і нема тепер ніде свободи в істинному її смислі».
Глибоко вражає й таке зізнання Гоголя:
«Співвітчизники, я вас любив тією любов’ю, яку дав мені Бог, за яку я вдячний йому, як за найвищу благодать. Ця любов була мені радістю і втіхою серед найтяжчих страждань».
Кому адресовані ці слова?..




Частина восьма. «Холодні педагогічні турботи»

По закінченні Ніжинського ліцею вищих наук (на той час – вищий навчальний заклад) юний Микола замислюється над долею своєї сім’ї. Василь Афанасійович пішов з життя, коли синові було лише 16 років. Гоголь вирішує присвятити себе вихованню малих сестер. Але швидко відмовляється від цієї «педагогічної» ідеї… Література вже кличе його, але голос її поки що кволий.
 У 1831 році Гоголь залишає роботу дрібного чиновника, яку здобув, приїхавши до Петербурга, і стає викладачем історії в Патріотичному інституті. Пізніше Пушкін намагається допомогти Гоголю отримати кафедру в Київському університеті ім. Св. Володимира. (Тут пізніше мав викладати малюнок і Тарас Шевченко, але потрапив у немилість до царя і був засуджений і відправлений у солдати. Коли б доля склалась інакше, вони могли б зустрітися 1847 року в Києві і стали б колегами).
В листі до матері Гоголь пише, що Ніжинський ліцей дав йому мало знань і пристрасно береться за самоосвіту. Його дико лякає сама думка про те, що «природа надала йому чорну квартиру безвісті в світі…»
У молодого Гоголя було тяжіння до навчительства, а з віком бажання навчати переростає у бажання повчати («Строго запитається з письменника, якщо в його творах не буде повчань людям…»)
«…Як багато дорослих людей схожі на учнів…», – зауважує письменник. Когось збагачують час і життя («Письменник має віддячити часу за навчання…»), хтось займається самоосвітою (в т.ч. і сам Гоголь: «Я був для себе і вчителем і учнем»). Певно, що на Гоголя вплинув приклад Христа, який накопичував не стільки знання, як мудрість, якою потім щедро ділився з людьми. Молодому письменнику також хотілося не викладати, а проповідувати…
Він стає викладачем. Казали, що на перших лекціях в Патріотичному інституті молодий викладач вражав студентів красномовством і глибиною знань. Потім Гоголь якось збайдужів до педагогіки. Йому здалося до його талант живописання затьмарює потуги цілого «натовпу млявих професорів»… (Цікаво, що професорів не любив й інший геній 19 століття – художник Поль Сезанн. «Професори!... У них за душею нема ні чор-рта!».
 Кожна справа вимагає якомога більшої віддачі. Гоголь вже відчув смак успіху літературного, тобто повага і любов студентів (кількох десятків чи кількох сотень) його вже не хвилювала, адже він знав, що тепер по всій «Русі великій» його читають і захоплюються його творами тисячі й тисячі співвітчизників. 
«Я багато собі нашкодив у всьому, ступивши на педагогічне поприще», – зізнається Гоголь. Як саме він нашкодив собі – важко сказати, легше сказати, як любов до історичних наук і знання історії прислужилися йому в літературній праці – Гоголь написав «Тараса Бульбу»! Ось де точно робив він це не сам! Його рукою водив сам Господь. 
Про свої педагогічні турботи він писав так: «Ніхто мене не слухає, нікого не вражає яскрава істина. Тож, я відмовляюсь будити сонних слухачів. …Хоча б один зрозумів мене. Народ безбарвний, як і сам Петербург… Непізнаний зайшов на кафедру і непізнаний зійшов з неї. Півтора роки безслав’я…».
Боже, скільки студентів в Україні (певно, що і в Росії, і в інших країнах) багато віддали б за те, щоб потрапити на одну-єдину  лекцію Гоголя!
Гоголь згадував: «Я залишив художню літературу, де був господарем, і взявся за те, що було мені чужим…» 
Лінь і монотонна, марудна праця однаково дратували письменника.
«…Тебе не може задовольнити неробство й одноманітне життя. Задоволення нема для тебе! Ніякими вигодами ти не отримаєш його, не отримає спокою душа!»




Частина дев’ята. Рим

Гоголь не був в Італії ані туристом, ані емігрантом. Письменник залишив Росію 1836 року, повернувся  назавжди 1848, протягом цього періоду кілька разів наїжджав до Росії. Рим став для нього художньою робітнею, ідеальним місцем для творчості. Тут він писав «Мертві душі», а також «Вибрані місця із переписки з друзями».
Тут народилась ідея написати роман із італійського життя. Не склалося: роману не вийшло, світ побачив лише уривок під назвою «Рим» – романтична повість про любов Гоголя до Італії. Звісно, письменник, пишучи цей твір, перебував у стані мрійливої споглядальності: «домашнє завдання» мав («Мертві душі»); тим, що відбувалось в Італії (політикою і соціальними проблемами), особливо не переймався…
Гоголь був молодим, сповненим сил; насолоджувався життям у древньому місті, де все дихало вічністю і сподіваннями на якесь особливе майбутнє: Італії та його власне…. Йому подобалося бути свідком, а не учасником.
Із листів:
 «Влітку їду до Марієнбада на місяць. Ви не повірите, як сумно залишати на місяць Рим і мої ясні чисті небеса, мою красуню, мою неповторну землю».
 «Італія. Що за повітря! Здається, потягнеш носом, і принаймні 700 янголів влітають у ніздрі. Дивна весна! Дивлюсь і не можу надивитися. Троянди вкрили весь Рим. Вірите, часто буває несамовите бажання перетворитися на суцільний ніс, щоб не було нічого більше – ні очей, ні рук, ані ніг, окрім величезного носа, у якого ніздрі завбільшки з відра, щоб можна було втягнути в себе якомога більше пахощів весни…» (Мабуть, саме в Римі письменник переконався, що написана ним у Петербурзі повість «Ніс» цілком реалістична... Людина може час від часу почуватися суцільним носом…)
«Лише дорога приносить корись моєму тлінному тілу…»
«Хочеться говорити лише про небо та Рим…»
«Як би мені хотілось, щоб якийсь дух проніс мене крізь …Німеччину, Швейцарію, гори, степи… і …знову повернув до Рима!»
Кожному з нас знайоме це дивне відчуття – тихого умиротворення від спостерігання за життям – із транспорту… Із вікна житла, де ти зупинився. А – найкраще – під час піших прогулянок.
Із листа: «…Ти – сторонній, як мандрівник, який висадився у Гамбургу, приїхавши із Петербурга. Тебе не хвилює життя гамбургців, але тебе не задівають й плітки… Віддалення від Вітчизни – провидіння, Господня воля, шлях мого виховання. Це – великий перелам, велика доба в моєму житті. Знаю, що буду терпіти злидні, але ні за що в світі не повернусь скоро… Якомога довше пробуду на чужині!»
У Римі Гоголь згадує про свій хист до малювання, виходить на пленер.
«… Вчора, наприклад, коли я малював, став переді мною хлопчик в таких дивних штанчатах, які без сумніву, жоден кравець не шив… Я вже потім здогадався, що зроблені вони з розірваної батьківської куртки. Але найцікавіше те, що вони не перешиті, а просто ноги хлопчика просунуті в рукава, а на животі цей одяг підв’язаний мотузком. Зад відкритий – так що можна, не скидаючи штанів справляти нужду під стінами розвалин».
Симпатична і забавна картина, чи не правда?.. Співчувати хлопчикові ніби і незручно…
Гоголя вабить в Італії все. А побачити тут – як тепер, так і колись – було що. Не варто і перераховувати – краще прочитати про це в «Римі».
Рим дав Гоголю все, про що лише може мріяти людина. Рим витіснив із його серця Вітчизну...




Частина десята. «Досить! Мені страшно!»

Слухаючи сувору проповідь іжевського священика, отця Матвія, Гоголь вигукнув: «Досить! Мені дуже страшно!..».
Він був сином своєї землі. Українцем, який народжується православним, живе за православними законами. Релігія, яку сповідували його предки-запорожці, була незрушною основою в його житті, віра – однією з трьох координатних вісей (земля, рід, віра).
Віра в Україні завжди виходила за межі релігії.  «Книжною чи фарисейською набожністю» тут мало хто вирізнявся. В Україні у ХІХ столітті рівень грамотності був дуже високий; у багатьох родинах зберігалися Біблії, Євангелія чи Псалтирі; люди визнавали силу молитви, дотримувалися постів, знали відправи, релігійні свята, заборони, – тобто жили за законами християнськими. Але ж не забували і дохристиянські вірування предків. Нечиста сила (духи природи) добре уживалась в Україні з християнськими святими і святителями…
Допитливий, вразливий хлопчик Микола Яновський-Гоголь був віруючим. Цю віру  своїх предків-козаків (християнсько-язичницьку) він привіз до столиці Російської імперії. Привіз – як скарб, яким дуже скоро поділився із читачами у «Вечорах на хуторі поблизу Диканьки». 
Петербург жарини православ’я в ньому не роздмухав. Тут панували світські закони. Релігія для більшості мешканців міста окреслювалась поняттями: гріх, спокута, сповідь, проповідь...
…У Римі, куди він потрапив у 27 років, панував католицизм. Як людина вразлива і небайдужа до всього, що є справжнім, Гоголь не лише споглядає за життям італійців, а й вивчає його. Він захоплюється величними соборами, палацами, руїнами древнього Риму… Його вражають як язичницькі так і католицькі храми, урочистий спокій соборів… Рим здається йому золотими копальнями. В повісті (уривку з ненаписаного роману) «Рим» він пише: «Якими короткозорими бувають політики, які попрікають народ за безпечність і лінь…».
Що письменник мав на увазі? Італія не виказувала вже свого впливу на світ. І це хвилювало Гоголя, адже і його Вкраїна, так само, як Італія (першої половини ХІХ ст.) втратила значення політичне (яке мала за Козаччини). Його земляки жили так само просто, неудавано весело, безамбіційно, як і італійці...
Гоголь – так само як і його ліричний герой «Риму»  «…примирився з руйнуванням своєї вітчизни, ввижалися йому в усьому зародки вічного життя, кращого майбутнього, яке готує світові Творець». Оця «віра в краще майбутнє» виховувала в Гоголеві справжню релігійність, адже він збагнув, що лише Бог здатний змінити щось на краще, створити Царство Справедливості...
Тож, релігійність православна, як храм віри виникла в ньому саме під впливом Італії, під впливом католицизму. Рим навчив Гоголя відлущувати від релігії лицемірство, святенництво, не заражатися невір’ям.
«Злидні , – пише Гоголь в «Римі» – неминуча доля «стоячої» держави». Він бачив  стихію народу сильного, «непочатого», для якого Бог готував якесь поприще попереду, а думав про українців. Навіть духовна влада (Папа Римський) берегла горду народність італійців. Гоголь пізнавав Італію, щоб зрозуміти власний народ.   
 Пише в листі: «Нещодавно у Римі нашуміла історія полячки-уніатки, яка втекла з Росії і розповіла про тортури, на які її віддали через те що вона відмовилась приймати православ’я…» Певно, Гоголю не хотілося вірити в це, але він вже знав Росію…
Багато чого несподіваного знаходимо в його рецензії на «Одіссею» (яку переклав Жуковський): «На людину скрізь чатують біди, з якими треба боротися – для того й життя дається людині. Але не треба занепадати духом, як це робив Одіссей, який у важку хвилину звертався до свого серця, не замислюючись над тим, що в такий чин творить молитву Богу». (і це – про язичника Одіссея доби багатобожжя!.. Авт.)
Православний християнин Гоголь пише: «…Проповідник католицтва східного має вийти так перед людьми, щоб від одного його смиренного виду, погаслих очей і тихого вражаючого голосу, який іде від душі, в якій померли всі бажання, все б зрушилось до того, як він пояснив щось. І водночас заговорили б до нього: «Не кажи нічого: чуємо і так правду святу про твою церкву»…
А тепер про православних священиків: «У духовенства нашого – два законних поприща: сповідь і проповідь. На цих поприщах вони можуть зробити дуже багато». І ще: «…Одяг наших священиків за образом і подобою схожий на той, який носив сам Спаситель» (А чи це не насмішка, адже православні священики завжди одягалися дуже пишно?.. Авт.)
Відмова вірити комусь, окрім Творця укріпила релігійність Гоголя, але це  негативно вплинуло на творчий процес. З 1842 року він до більшості знайомих ставиться не як рівний, а як учитель
Ось «самобичувальний» вчинок Гоголя (з листа):
«…Винний (Винний у чому? А ні в чому. Просто грішний…Авт.) має бути покараний. Я караю себе позбавленням усіх грошей за твори. І в Москві, і в Петербурзі кошти ці всі віддаю на користь бідних, але гідних студентів». (Майже 200 тисяч карбованців)
Поступово Творця він замінює Трійцею. А в Трійці тимчасово матеріалізованим, близьким для усіх нас є Христос. Гоголь вирушає назустріч Христу…
А ось дещо дивне, як для людини релігійної: «Коли б мені такий пансіон, які дають вихованцям академії в Італії, або хоча б такий, який дають дячкам  при нашій церкві в Римі…»
Надалі метафізичність способу його мислення розповсюджується на літературу: «Який рай ви (видатні поети його часу) готуєте для істинних християн!..»
Гоголь вважає виключною свою письменницьку долю. Його місія схожа на місію Іоанна Предтечі. «Бог дав мені розумне і душевне добро і деякі здібності, корисні і необхідні іншим. Тож, я маю роздати це «майно» а потім вже іти в монастир». (Нібито Гоголь насправді збирався до монастиря, хоча «збори» ці були дещо картинними, адже супроводжувалися декларуванням…)
«Монастир наш – Росія!» – патетично (і недвозначно !) проголошував він.
Першим не витримав патетики свого приятеля Погодін. Він писав:
«Християнство лише вкрило твою душу, але не проникло в неї… Христос казав: «Не повчайте!» А ти берешся повчати всіх. «Не засуджуйте!». А ти засуджуєш все. «Приймайте ляпаси». А ти даєш їх. І ще які міцні…»
«Покаяння нічого не значать і творити їх легко. Іван Грозний постійно казав, що він – найгірший з грішників. І це не заважало йому проливати кров людську рікою… Тобі здається, що ти смирний, але ти пихатий».
 «Ти охоплений гордістю, злим духом, який з’явився перед тобою в образі світлого янгола і впіймав на гачок смирення, яке «паче гордості…»
Що хотів довести приятелю Погодін? Можливо, те, що в догмах легко приховати те, що не дає тобі спокою – почуття… А можливо, в ньому кричав гнів. Гоголь своєю загадковістю доводив сучасників (нащадків – також) до нападів крайніх виражень почуттів.




Частина одинадцята. Україна
 
1832 року в збірнику «Арабески» Гоголь друкує історичний нарис «Погляд на утворення Малоросії» («Взгляд на составление Малоросии»). (Плани письменника амбіційні: «Я напишу Загальну історію, якої не лише в Русі, а й в Європі нема…»)
Ось деякі виписки із нарису:
 «Гедимін (литовський князь часів – один із засновників Русько-Литовського князівства) зібрав під свою владу землі між Польщею і татарською Росією. Литовський завойовник у татар вирвав Київську Русь. У жодного із завойованих народів Гедимін не змінив звичаїв і правління. …Наказав поважати народні права, ніде не учинив спустошення».
«…Південна Русь відокремилась від Північної. Зв'язок між ними урвався, утворились дві країни з однаковою назвою – Русь: одна під татарською кормигою, інша – під скіпетром литовців. Все в них було різне: закони, звичаї, мета, подвиги… Склалися два різних характери народів…»
«Ця багата земля (Русь Південна) була відкрита з усіх боків і оточена небезпеками, тому тут складався тип людини войовничої. Це був народ відчайдухів, чиє життя було оповите війною. …Мирне слов’янське покоління перетворилося на войовничих козаків, які стримували спустошливе розлиття магометан (турків і татар) Європою».
«…Дикий горець, пограбований росіянин, польський холоп, навіть втікач-татарин поклали початок цьому товариству, цьому ордену лицарів Дніпра. Переважна частина цього ордену були корінні жителі Південної Русі.
Доказ цьому – мова. Попри чималу кількість татарських, польських слів, мова мала південне, чисто слов’янське коріння».
«Цей народ згідно вірі і місця проживання був європейським, а за образом життя, звичаями – азіатський. Європейська обережність і азійська безстрашність, …простодушність і хитрість, потужна діяльність і неймовірна лінь і розманіженість, прагнення до розвитку і самовдосконалення і водночас – удаване бажання здаватися людьми, які нехтують самовдосконаленням…».
(У нарисі Гоголь описує риси вдачі, які були притаманні і йому як українцю, і які бачили в ньому інші люди, – ніби хоче пояснити росіянам: ті, кого ви називаєте молодшими братами, зовсім інші, не такі як росіяни.; ви хочете, щоб вони були такі, як ви, тільки «маленькими росами»? але ж це неможливо…)
Далі:
«Небезпека навіювала їм презирство до життя.»
«…Здавалося, існування цього народу буде вічним. У 15 столітті це товариство (козацтво) мало єдиний характер і єдину національність». (Чимало наших сучасників на Запоріжжі в останній перепис населення у графі національність написали «козак». Авт.).
У листах Гоголя читаємо:
«Прошу моїх співвітчизників вибачити мене. Знаю, що своїми творами я засмутив їх, а декого навіть налаштував проти себе. …Мої твори майже всіх ввели в оману з приводу їхнього справжнього смислу».
«Невже доля моя ворогувати з моїми земляками. Терпіння!..»
Стверджувати, кого саме називає Гоголь «співвітчизниками» чи «земляками» - росіян чи українців – не візьметься ніхто. Це знає лише він сам.
 Товариш Гоголя по Ніжинському ліцею Данилевський писав: «Невже почуття любові до батьківщини в тобі висохло? Як не совісно так довго не приїжджати до Миргорода?!»
Дешифрувати хоча б щось із написаного Гоголем у листах практично неможливо. З часом він почав «шифрувати» і художні твори, дописуючи пояснення, розв’язки, монологи. Гоголь був генієм і напевно знав, що і навіщо робить. 
Зустрічей і зв’язків із українцями він насправді уникав, це зашкодило б йому реалізувати свою місію в імперії. Ця місія насамперед була миротворчою.
«Найбільш за все мучиться все на Русі від непорозуміння» (яскравий приклад – історія стосунків Івана Івановича та Івана Никифоровича). «…Нам потрібні люди, які вміють мирити», – писав Гоголь.




 Частина дванадцята. Цар

Гоголь добре визначав мистецький «фокус» – він розглядає проблему з різних точок зору – так ніби він не особа, не велична постать в історії та культурі держави, а дехто в багатьох ролях, який не визнає категоричності, говорить правду, але правда ця не «самотній голос людини» (вислів іншого генія – Андрія Платонова) а гомін, в якому чутно багато особистих думок. Гоголь поводиться як Бог чи народ…
Так само, як і Шевченко, він переконаний, що «у кожного своя правда і сила, і воля…» Багатоголосся думок зливається в один голос – Гоголя. Але письменнику не хочеться, щоб його впізнали таким – Янусом… (Тут із пам’яті виринає уривок із повісті «Вій»: «Всі дивилися на нього (нечисть – на Хому Брута) і не могли побачити його, оточеного таємничим колом». Це «коло» сам Гоголь вміло вимальовував при необхідності багато разів…)
Це по-перше. По-друге, він абсолютно серйозно, правдоподібно й пристрасно говорить сумнівні компліменти. Хлестаков – це великою мірою геніальний Гоголь, який вдався до пустощів... (Здається, Старицький писав образ Свирида Голохвостого, а Ільф і Петров – Остапа Бендера, прочитавши уважно «Вибрані місця із переписки з друзями»…)
Деякі фрагменти книги:
«Лише той, хто наділений дріб’язковою дотепністю, бачить в любові до царя лестощі і бажання щось отримати. Але у того, хто більше, ніж дотепний («Я вам не що-небудь як…» Авт. ), хто мудрий, – сльози течуть… (і це стосується не лише росіян, а й навіть нечутливих дикунів, які живуть на краю імперії) від одного лише дотику милості й любові, яку може дати народові тільки повноважна влада… І коли б навіть знайшовся такий государ, який забув би на якийсь час про свої обов’язки, то, прочитавши ці рядки, згадав би все і розчулився сам святістю звання свого…» (сумнівні гоголівські компліменти мають робити і такі дива. Авт.).
«Тільки холодні серцем попрікнуть Державіну за зайві похвали Катерині:
…Какой другой нам не найти
Ни здесь ни впредь в пространном мире…
Старий перед смертю не буде брехати…»
«...Був би я актором, …був би забезпеченим, нині актори отримують по 10 000 сріблом і більше. І ви самі знаєте, що актором я був би непоганим. Але я письменник і тому маю померти з голоду… Моя іпохондрія, хворобливий стан, неможливість займатися чимось іншим… Чекаю на вашу пораду і підтримку. Я вирішив звернутися до государя. Він милостивий, я пам’ятатиму до гроба ту увагу, яку він приділив «Ревізору». …Скажіть, що я неук і не знаю, як писати до високої особи… Що я сповнений такої любові до нього, якою може бути сповнений лише росіянин. І турбую його проханням, знаючи, що ми йому дорогі як діти…»
«Знайдіть момент і укажіть царю на дві моїх повісті: «Старосвітські поміщики» і «Тарас Бульба». Це ті дві щасливих повісті, які подобаються абсолютно всім. (Всі недоліки цих творів зрозумілі лише вам, мені і Пушкіну…) О, коли б їх прочитав государ! Але нехай буде так, як завгодно Богу. На Нього і на вас мої сподівання…»
Отримавши кошти на проживання від царя, пише: «Як Бог, він розсипає благодіяння і не хоче чути нашої подяки».
«Пушкін писав: «Держава без монарха – автомат. Вона може досягнути рівня  Сполучених Штатів. А що таке Сполучені Штати? Мертвечина».
Чому так несамовито колотився Бєлінський, прочитавши в останній книзі Гоголя «зізнання в любові цареві»? Мабуть, не читав «Вія»?..
І ось вже інший настрій, інший голос, апокаліптичний мотив:
«…Чому схильна до пророцтв лише Росія? Тому що вона відчуває Божу руку на всьому, що відбувається і відчуває наближення іншого Царства…»
«Хлестаковщина» зовсім зникає:
«Вже крики на безчинства, неправду і хабарі – не просто обурення громадян на безчесних, а лемент всієї землі про те, що чужоземні вороги вдерлися  навалою, розсипалися по домівках і поклали жорстоке ярмо на кожного; вже й ті, які прийняли добровільне до себе в доми цих ворогів душевних, хочуть звільнитися самі, але не знають, як це зробити. І все зливається в один страшний лемент, вже й нечутливі приходять до тями. Але любові ще нема ні в кому…» (Про кого це? Про імперію. Про народи, які втягнуті в імперію.)
А ось моментальна асоціація, яка виникла у Шевченка щодо царя (під час перебування в Ермітажі) «…У цьому прекрасному храмі мистецтв відбилась важка казармена лапа дресированого ведмедя, якого  незручно (не «важко», а саме – «незручно»!) забути»…




 Частина тринадцята. Вибір

 «Наш час не погідний для такого письменника, як я…  Це перехідний час. Світ в дорозі, а не на пристані…» – писав Гоголь. Під його словами могли б підписатися Овідій, Сервантес, Війон, Коцюбинський, Підмогильний, Кавабата… Ще багато хто…  Погідних часів для совісних письменників не було ніколи.
Володарі – сильні світу цього намагалися «приручити» письменників і відправляли на смерть... Бідність змушувала митців служити, принижуватися, бунтувати, шифрувати твори так, що наступні покоління скаженіли від складності головоломок… Бували між переходами часи зупинок. На «пристанях» одних письменників підгодовували, а інших кидали у воду – на корм хижим рибам. А ось для тих, хто «обслуговував» якусь владу, бували часи розкішні…
Чого плакатися? Не буває погідних часів не лише для митців, а й для звичайних людей, яких у всі часи нещадно експлуатують (як на полях Шумеру, так і на колгоспних ланах) і які досі, рвучи жили роботою, не живуть гідно.
Так було, так буде. Викриття малоефективні. Навіть абстрактні інвективи дошкульні лише на папері, адже саме папір дає їм таке-сяке життя…
Гоголь мав жадібний інтерес до життя, і настирливо вимагав від Творця інтересу до себе.
«Присягаюсь, я зроблю те, чого не здатна зробити звичайна людина». «Все написане до цього – мало значить в порівнянні з тим, що я роблю зараз». Так казав Гоголь. І головне казав правду. Ним можна захоплюватися до безтями і звинувачувати у чому завгодно. Що з того? Байдуже. Ми підемо, народяться інші, які робитимуть те ж саме.
Гоголь як феномен рухається по «спіралі розвитку цивілізації» вже двісті років. І рухатиметься безкінечно. Таємниця, з якою він прийшов, рухається вгору і трохи вбік…
«…Мистецтво стало найголовнішим у моєму житті. Мені здалося, що я вже не повинен зв’язувати себе жодними узами на землі: ані життям сімейним, ні життям громадянина – словесне поприще також служба». Це – вибір: література, те, що їй не заважає, і нічого більше. Гоголь побудував монастир літератури і став у ньому ченцем. Монахом-печерником. Йому здавалося, що Бог хоче від нього саме цього. Не нам судити. Богові і Гоголю видніше. Як геній хотів, так і зробив. Кому ще зі смертних це вдалося? Про що мріяв, те й здійснилося. В будь-якому разі життя в порівнянні з вічністю – час польоту зірки в серпні. Сорок два чи сто два роки? Він прожив сорок два, але довів, що Бога не варто боятися, Йому потрібна лише наша любов. Христос перелякався, попросив відвести чашу долі і що з цього вийшло?..
У Гоголя нікого, крім Бога не було. Яким був промисел Отця по відношенню до Сина – не наші справи… 
В російській, так само, як і в українській мові достатньо слів, щоб розповісти про кого завгодно і що завгодно. Поділитися враженнями про Гоголя неможливо. Почуваєшся комаром, який штрикає хоботком  твердь, намагаючись напитися земної крові…
Пізнати його неможливо, не знав його достатньо ніхто й ніколи.
Ось те, що писали про нього сучасники:
Петро Олександрович Плетньов: «Що таке ти? Людина скритна, егоїстична, зверхня, недовірлива, яка всім жертвує заради слави. Може, так і має бути… І чи можеш ти мати друзів? …Поруч із такими поетами-художниками, як Пушкін, Жуковський, Крилов, ти лише геній-самоук…»
Михайло Петрович Погодін: «Якою мізерною є твоя книга перед російськими питаннями! …Ти не вмієш поправляти, замість цього переробляєш. Перший твій твір  мав бути й останнім і з’явився б після смерті (чи не такий схиблений й Іванов?) Замість переробляти – пиши нове».
Сергій Тимофійович Аксаков принаймні доторкнувся до таємниці Гоголя: «У вас є в характері не те, що нещирість, а якась недосказаність того, що має бути відомим друзям… Це ваша особливість, яка дратує».
Справді, «недоговореності» багато у всьому, що Гоголь писав:
«…Тебе не може задовольнити неробство й одноманітне життя. Задоволення нема для тебе! Ніякими вигодами ти не отримаєш його, не отримає спокою душа!»
«…В твою душу вкладені таємні прагнення до чогось…Сновигають сили, які не знають призначення свого. …Те, що здавалось людям в тобі вадою, обернеться перевагою, достоїнством …Будь скрізь і з усіма простим».
«Лише праця, лише життя, сповнене стихією твоєї природи, потрібні тобі! Роби своє добросовісно і спокійно. Після праці залишається досвід. Уявляй собі майбутнє, наповнене труднощами, і тоді твердо іди назустріч труднощам…»
«Моє життя давно вже проходить в мені самому. Я – в собі!»
«…Тільки глибинна туга і душевна порожнеча примушує нас взятися за ум, збагнути глибину дурощів… Ми розвиваємось, щоб знайти ключ до душі іншої людини».
«Ми так влаштовані, що все здобуваємо насильно і нічого не дається нам задурно. Спокій – протиотрута неспокою».
Гоголь вмів радіти успіхам інших людей, які обрали свій творчий шлях у житті.
В листі до ліцейського товариша Миколи Прокоповича Гоголь пише про відвідини в Парижі (1837 рік) «Театру Францез», де давали п’єси Мольєра «Тартюф» і «Удаваний хворий». По закінченні спектаклів завіса піднялась… На сцені був бюст Мольєра. У Гоголя перехопило подих. «Актори попарно віншували бюст автора. Купа вінків вознеслась на голові скульптури… «Мене оповило якесь дивне почуття, – пише Гоголь, – Чує він (Мольєр) і де він в цей час?» 
Гоголь відчував що сам Бог чогось постійно недоговорює… Не відкривається нікому повністю. Тому попри образи оточення письменник зізнається: «Я нікому не відкривав багатьох своїх найглибших почуттів…»
«Всі щось виграють по службі. Чому ж мені одному – згорьованому, відмовлено?.. Я ніколи не жертвував світові своїм талантом. Ніякі розваги, ніякі пристрасті не в змозі були навіть на хвилину відволікти мене від свого обов’язку. Для мене нема життя поза моїм життям».
До тих, хто партачать «духовний продукт» або до одномірних споживачів Гоголь безжальний:
«У своїх бажаннях публіка завжди дурепа, тому що керується лише миттєвою потребою».
«…Книги, я сподівався будуть шляхетної товщини, а замість того вони тоненькі. Негідник друкар дав гидкий папір – такий тонкий, що просвічується і ціна 25 крб. здається тепер завеликою…»
«Книготорговці такий народ, яких без мук совісті можна вішати на деревах…».
А як зрозуміти написане Гоголем у 24 роки: «В самій природі моїй закладена здатність тільки тоді живо уявляти собі світ, коли я залишив його…»? Містичний запис. Розумієш, що скоріш за все Гоголь пише про світське життя, але коли це не так?.. Що коли він мав на увазі інше? Коли ми маємо сприймати слова в прямому смислі? У 42 роки він назовсім залишив життя і лише тоді отримав повну уяву про нього…
Зовсім не хизуючись, він пише: «Мені завжди здавалося, що я стану людиною відомою. Я думав про державну службу. Я не думав, що стану письменником комічним і сатиричним, хоча і в юності, маючи вдачу меланхолічну, набридав іншим своїми жартами. Казали, що я вмію «угадати» людину...»
Гоголь стає старшим і, ніби дивуючись самому собі, зауважує: «Я не згораю від бажання досягти досконалості».
«Творчість дає можливість збагнути дещо з таємниць Божого Творення».
«Як віддатися уяві, якщо мозок ставить питання: навіщо?..»
Нарешті, у нападі відчаю, він заявляє: «Тепер я вже не можу стверджувати, що моє поприще – бути письменником…»
Вибір Гоголь зробив ще в ліцеї:
«Мені важче, ніж іншим відмовитись від творчості,  адже я всі «приманки» життя розірвав, як монах усі зв’язки з тим, що є милим людині на землі, затим, щоб ні про що інше не думати, окрім творчості».
Шокує «порядок», наведений ним у творчій спадщині: «Нічого не існує із мною написаного: все, що було в рукописах, мною спалене як безсиле і мертве, написане в хворобливому стані самопримусу…». Дякувати Богові, що написане у 1831-36 рр. було надруковане…




Частина чотирнадцята. Книга довжиною в півжиття
 
 7 жовтня 1835 року в листі Погодіну Гоголь пише, що почав працювати над «Мертвими душами»: «Сюжет  …на предовгий роман  (пізніше Гоголь назве твір поемою – авт.) і, здається, буде дуже кумедним. …Мені хочеться в цьому романі показати хоча б з одного боку всю Росію» . Робота над твором сприймається ним як громадянський подвиг: «…Бачу святу волю Бога: подібне не приходить від людини…». (Мабуть, Гоголь мав на увазі, що Пушкін за волею Творця подарував йому ідею написання твору?..)
Із листа: «Всі мої твори – історія моєї душі. Головного в мені ніхто, окрім Пушкіна, не почув… Мій дар – показати паскудство  паскудної людини в усій силі… (Дивне це російське слово «пошлость». Принаймні абсолютного негативу в ньому нема. В українській мові це «паскудство», коментарів слово не потребує).  Бажання зробити це поглибилося в мені душевними обставинами, які я приховував навіть від Пушкіна… Герої моєї поеми не такі вже й погані. Коли б я кожному додав одну гарну рису, читач помирився б з ними… Читача перелякало паскудство всього разом. Читачеві здається, що прочитавши поему, він виходить із льоху на світ Божий… Мені б пробачили, коли б я показав картинних недолюдків, а паскудства не пробачили. Росіянина перелякала його мізерність більше, ніж вади і недоліки… Прекрасний переляк! В кому є така відраза до мізерності, в тому є і протилежне мізерному…»
Попри зізнання в листі: «Сміючись над героями, я сміявся над собою…» фраза про переляк запам’яталась… Письменникам в Росії пробачали багато. Майже все. Окрім приниження «гордості великоросів»… «Мізерність» – це вже було надто. Гоголю ніби ніхто нічого не пригадував, але все написане ним бралося до уваги у процесі накопичення. Гоголем захоплювалися і якось не дуже виразно  недолюблювали…
«Бог дав мені багатогранну природу: вже від народження я маю кілька гарних якостей і головне – бажання бути кращим. Я змушений передавати власні риси своїм героям. Ці відтворені мої погані якості я переслідував зі злобою, насмішкою і всім, чим попадя… Коли б хтось бачив чудовиська, які виходять  з-під пера спочатку, він би здригнувся… Коли я читав ці перші глави Пушкіну, він спочатку сміявся, потім став похмурим… «Боже, яка печальна наша Росія!» – сказав Пушкін. Він ніби не помітив, що все це – моя карикатура. Видумка. І тоді я побачив, що значить – брати із душі. Що значить відсутність  світла… Я брав для героїв найкращих людей і «розжалував їх із генералів у солдати». В прекрасних людях я знаходив паскудства. Поема зробила свою справу – викликала відразу до мізерності, тугу і невдоволення собою».
Вже у 1840 році Гоголь пише, що готовий приступити до написання другого тому (передбачався і третій). «Зовсім не губернія і не кілька потворних поміщиків, і не те, що їм приписують (хто приписував? – авт.) є предметом «Мертвих душ». Це поки що таємниця, яка раптом, на подивування усім, розкриється в наступних томах…».
Пише поему в Римі і в Парижі.
«…Париж не такий поганий, як я його уявляв… Мені навіть смішно, коли подумаю, що пишу «Мертві душі» в Парижі. Яка різноманітна куча! Вся Русь явиться в цьому творі! Це буде перша порядна річ, яка винесе моє ім’я».
Яка витончена самоіронія: «…Винесе моє ім’я»: твір по-справжньому сильний, або ж ім’я надто важке?.. 
1842 року був надрукований перший том «Мертвих душ».
Другий том мав розповісти про світлу сторону життя в Росії. Ним рухає «не відраза від низького й дурного, а полум’яне співчуття до високого і прекрасного». Тепер робота сприймається Гоголем як подвиг. Як виконання високої місії. 
У 1845 році Гоголь спалив другий том… Переконаний, що напише краще. Погодін зауважує, що Гоголь напише інше, але навіщо читач втратив те?.. «…І взагалі – «мертвих душ» в російській мові нема. Є ревізькі, прописні, ті, які вибули, чи прибули…»
А прозаїк вже працює над «Вибраними місцями із переписки з друзями».
Друзі намагаються підтримати в Гоголеві бажання довести розпочате до кінця.
Щепкін: «Мертві душі» розбудили Русь. Вона з відтепер нібито живе. Говорять про книгу всі... Це значить: штовхни нас добренько і ми заворушимось…».
Гоголь невблаганний: «Так, я знищив «Мертві душі» і дякую Богові за навіювання це зробити… Я вірю, що колись з’являться другий і третій томи «Мертвих душ».  І тоді ніхто не запитає: «Хто такий – цей автор?»  «Так, я знищив «Мертві душі» (другий том) і дякую Богові за навіювання це зробити…»
Кажуть, що поема – картина життя в Росії у дореформені часи. Скоріше, це ставлення російського прозаїка, українця за походженням до життя в Росії. До росіян.
(«Росіянин вміє бути вдячним, його легко прив’язати до себе. Та ще й так можна прив’язати, що після думає про те, як би його відв’язати від себе»).
Навесні 1852 року вдруге написаний другий том «Мертвих душ» мав побачити світ. Але за десять днів до смерті письменник знову спалив рукопис. Вранці 21 лютого Гоголь помер.
Він писав: «Мертві душі» мають розв’язати нарешті загадку мого існування…» Але ж цього не сталося. Загадка  ця є вічною…
               



Частина п’ятнадцята. Холод
Холод як реальний ворог з’явився у Гоголя у Петербурзі. Звісно, юнак  приїхав до північної столиці не з Північної Африки, де зимують лебеді… В Україні бувають морози й сильніші, ніж на балтійських берегах.  Але ж то мороз сухий і здоровий. Прийде й стоїть. Чекає, поки люди звикнуть до нього. А звикнути можна, коли у тебе є тепле взуття й одяг. Вдягнув повстяки, кожух і смушкову шапку – і вже тобі мороз у радість: бадьорить і веселить. Так вдягався у Петербурзі Тарас Шевченко (так зобразив себе на автопортреті – у кожуху й каракулевій шапці).
Гоголь не міх дозволити собі так одягатися… Взявши службу, мав бути подібним іншим чиновникам,  носити чоботи, шинель… Залишивши службу –  одягатися «по-модньому», як мистецький інтелігент. Петербурзькі денді у своїх елегантних, але не утеплених соболями зимових убраннях, пересувалися містом в екіпажах і проводили багато часу у салонах. А молодий письменник Гоголь не міг дозволити собі марнувати час. Його «петербурзький період» (1831-1836 рр.) був дуже плідним – зрозуміло, що Гоголь багато працював – влітку і взимку і в міжсезоння.
Згадки про ті перші «чиновничі» зими – бідність, економію і намагання якось пережити холоди, він увічнив, коли страх голоду трохи відступив. «Шинель». Про страх перед холодом писали різні люди в різні часи: першовідкривачі полюсів, «морозостійкі» шукачі правди, любителі екстриму… «Холоду бояться всі. Не вірте тим, хто доводять протилежне!» – писав дослідник Антарктиди. Володимир Короленко залишив поетичні і страхітливі пейзажі зимової Якутії. Італійський альпініст Рейнхард Меснер пішов за «кришталевий обрій» Евересту і залишився там – адже вважав, що там він – ближчий до Бога…
Про зимовий холод в житті «маленької людини» – петербурзького чиновника Акакія Акакійовича Башмачкіна розповів Микола Гоголь.
«Є у Петербурзі сильний ворог усіх, хто отримує 400 карбованців у рік жалування або близько цього. Ворог цей – північний мороз…»
«Порятунок у тому, щоб в убогій шинельці перебігти якомога швидше п’ять-шість вулиць і натупатись добряче у швейцарській, поки не відтануть усі здібності і обдарування до виконання посадових обов’язків».
(Мороз асоціюється із необхідністю служити… Треба насолодитися приниженням – служити, для того, щоб не мерзнути… Грошей у пересічного громадянина – «бюджетника» середини 18 століття не вистачає на все – як у більшості зараз. Переслідують думки про жорстку економію…).
 «Треба зменшити всі витрати хоча б протягом року: не пити чай ввечері, не запалювати свічки; …на вулиці ходити легше і обережніше по каміннях, майже навшпиньки, щоб не витерти передчасно підметок; не віддавати прачці мити білизну часто, аби не заношувалась…»
Шинель для Башмачкіна як легкове авто для  нашого сучасника. «У шинелі дві вигоди: одна – тепло, інша – гарно…»
Героя повісті роздягли… Наших співвітчизників кривдять щодня: «роздягають» авта (знімають колеса й «чистять» салони), здійснюють підпали, провокують автокатастрофи. Наші «башмачкіни» гинуть, стають інвалідами, потрапляють до Кутузов, хворіють від понервувань.
«Вітер за петербурзьким звичаєм дув на нього з усіх чотирьох сторін, з усіх провулків. Йому надуло в горло жабу, і дістався він дому не в силах сказати жодного слова; весь розпухнув і зліг у ліжко. …Завдяки великодушній взаємодопомозі… петербурзького клімату, хвороба розвивалась швидко».
«Перед кінцем життя промайнув десь близько світлий гість у вигляді шинелі, який пожвавив на мить бідне життя. І невдовзі на це життя навалилося нещастя, як навалюється воно на голови сильних цього світу!..»
Сильний світу цього у повісті «Шинель» – поважна особа, яка фігурує в творі і асоціюється з вікопомною і завжди злободенною фразою (чув її кожен з нас): «Чи ви розумієте, хто перед вами?!»
Першу зиму в Петербурзі юний Гоголь проходив (як він казав сам: «відхопив») у літній шинелі…
Потрапивши в ситуацію, яку так стоїчно переніс Акакій Акакійович, поважна особа – чиновник високого рангу «…подібно багатьом людям, які мають багатирську зовнішність, відчув такий страх, що не без причини перелякався, що з ним може статися якийсь хворобливий напад...»
Часи змінюються, людська натура та ж сама… Із усіх дірок «Шинелі», із куцого коміру, який зіщулювався через постійне урізання, лізуть маленькі й великі наші співвітчизники. Лізуть представники інших націй, які також в силу різних причин мерзнуть…
Після Петербурга мерз Гоголь скрізь…Його катували холод, сніг і вітер в дорозі, на прогулянках і в холодних кімнатах, які він винаймав в різних містах Європи... Скоріше за все – шуби в нього не було…
Із листа другу дитинства Данилевському: «…Тобі холодно буде в Петербурзі… …Отруйний клімат його ти відчуєш швидко, адже ти і в Малоросії мерзнеш і хворієш».
«Гидкий паризький клімат: зими нема, але холодно як у Петербурзі» (лист Прокоповичу)
«…Петербург, сніги, негідники, департамент, кафедра, театр – все це мені наснилося…» (Жуковському). 
«Я чую ніби ведмеже дихання Північного океану…»
«Стало так холодно, що зникло бажання читати» (лист із Швейцарії).
Хіба що в милій серцю Італії холод не надто дошкуляв Гоголю.
«В інших місцях весна оживлює природу, а в Римі вона діє на все: оживає розвалина, оживає плис на куртці обірванця, оживає посріблена стіна простого будинку, лахміття злидаря, ряса капуцина… (Жуковському)




Частина шістнадцята. Проблема грошей

Дворянин Микола Гоголь, єдиний син (старша дитина в поміщицькій родині) писав: «Мені не соромно бути жебраком». Як таке могло статися? І чи не перебільшував він, відверто говорячи про необхідність дворянинові жебрати?..
Час від часу Микола Васильович міг бути «трохи хитреньким». Наприклад, двічі, в різні часи: у 1830 і 1832 роках і різним адресатам Гоголь скаржиться на те, що має подбати про хворих на кір сестер (на кір можна захворіти лише раз). Безневинна хитрість юного Хлестакова…
Міг бути Гоголь потайним – через гордість і самолюбство (як більшість людей). Але він ніколи не був покручем, який «тягне» гроші з людей, зневажаючи їх. Гоголь вмів і любив бути вдячним.
І все ж таки чому його «стосунки з грошима» не складалися? Він не був прагматиком. Зараз цей термін використовують зазвичай, щоб охарактеризувати вдачу людини, яка дбає насамперед про свою вигоду, має визиск від усього і зневажає ідеалістів-«безсребреників». Прагматизм це філософія життя, яка базується на оцінюванні вигоди від будь-якої дії…  Зрозуміло, що митець (творець, який наслідує Бога) не може холоднокровно оцінювати те, що народжувалося в творчих муках.
Гоголь не був ідеалістом-безсребреником, не був прагматиком чи спадковим багатієм, якому не треба дбати про гроші. Гоголь був генієм. Йому потрібні були кошти – щоб жити так, як має жити митець: одягатися, харчуватися, мандрувати, аби отримувати певні враження й поштовхи для творчості, милуватися природою в різних куточках світу, запрошувати до себе в гості друзів і відвідувати їх не з порожніми руками, ходити в театр, в оперу, в музеї. Нарешті – щоб не почуватися зайвим. Щоб реалізувати свій геній йому потрібна була певна кількість грошей.
Відсутність грошей робить життя нестерпним. Думки обертаються не навколо творчих планів, а навколо однієї проблеми – де взяти гроші?..
Гоголь писав:
«Двічі я міг би просто померти від голоду і злиднів, і про мене, можливо, написали б щемливу історію, як про інших талановитих людей, які задубіли в оточенні привидів слави і таке інше…»!
«...Є люди, які повинні цілий вік бути злидарями… Злидні – це блаженство, недоступне світові, але кому Бог дав вкусити цю насолоду, той не продасться ні за які скарби світу…»
Він кілька разів звертався по державну допомогу, при цьому завжди зазначав своє палке бажання бути корисним державі…
«…Більше нема ні копійки… Займатися будь-якими журнальними дрібницями не можу, хоча б помирав з голоду… Я мушу продовжувати велику працю, написати яку обіцяв Пушкіну (це є його священний заповіт)… Тепер я вірю, що письменники в наш час можуть умирати з голоду. Коли б я був живописцем, навіть поганим, мав би забезпечення. Тут, в Римі 15 наших художників, які нещодавно приїхали з академії; серед них дехто малює гірше за мене, але отримують вони по три тисячі на рік. Був би актором, також був би забезпеченим, нині актори отримують по 10 000 сріблом і більше. І ви самі знаєте, що актором я був би непоганим. Але я письменник і тому маю померти з голоду… Ось звідки моя іпохондрія, хворобливий стан, неможливість займатися чимось іншим… Чекаю на вашу пораду і підтримку. Я вирішив звернутися до государя. Він милостивий, я пам’ятатиму до гроба ту увагу, яку він приділив «Ревізору». Він милостивий і пробачить бідному своєму підданому… Скажіть, що я неук і не знаю, як писати до високої особи… Що я сповнений такої любові до нього, якою може бути сповнений лише росіянин. І турбую його проханням, знаючи, що ми йому дорогі як діти…»
Жуковський (останній цитований лист адресований саме йому) виконав прохання Гоголя і виклопотав у царя кошти для друга. Гоголь, отримавши гроші, написав: «Як Бог насипає він щедрою рукою благодіяння!» Благодіяння царя він прирівнює до щедрот Господа і зовсім не зважає на те, що благодійник – Микола Палкін. На відмінну від літературних героїв, яких він наділяв особливим моральним статусом, своїх конкретних сучасників Гоголь бачив не багатими чи бідними, не аристократами чи різночинцями, не консерваторами чи революціонерами: він їх бачив моральними аристократами чи плебеями. Шляхетними були люди, здатні думати не лише про себе. Плебеї пеклися лише про своє, їх не цікавило нічого, що не обслуговувало їхню мізерність. Вигідну продажу пір’я для подушок така людина вважала (і продовжує вважати) важливішою, ніж гасіння пожежі сусідського обійстя. Паскудство – жити так, ніби ти надуриш смерть і вивезеш майно на той світ…
Він писав, що любить злидні, як коханець коханку… Обмежив своє «майно» єдиним «чемоданчиком» з рукописами і книгами релігійного змісту…
У Гоголя не було чого вивозити на той світ, адже не було навіть власного майна. Дійсно, була спадщина, частку якої він міг отримати при бажанні… Але право на неї Гоголь втратив ще зовсім молодим. Мати прислала сину – чиновнику-початківцю кошти на оформлення права на майно у Янівщині, а він відправився на ці кошти у мандри до Німеччини. І написав матері, що відмовляється від своєї долі спадщини на користь сестер.
Читаючи «Заповіті», звертаєш увагу на VІІ розділ: «Заповідаю… але я згадав, що вже не маю права цим розпоряджатися. Через необачність я позбавлений права власності…» Надалі фраза продовжується, але йдеться вже про портрет… Гоголь оминає проблему майна.
Тож, він жив вільним птахом: ні до чого не прив’язаний, нічим не ризикуючи, ні за що не відповідаючи. Перелітний птах. Не соромився брати в борг і страждав, коли борг «зависав»: «Не ображайтесь, що я досі не віддаю вам взятого в борг. Все виплачу, можливо, навіть цієї зими. Нарешті не з опущеним поглядом стану перед вами. А тепер дивуюсь сам, що живу нічим… і не піклуюсь про життя і не соромлюсь бути жебраком…»  Друзі багаті давали йому гроші, як зараз ми даємо гроші друзям на день народження – замість подарунку. Тим, які не розкошували, він повертав взяте: «…Зараз у мене на душі спокійніше. І я відчуваю навіть те, чого давно не відчував – якесь таємне тяжіння до роботи… Я вирішив раз і назавжди встановити постійні терміни, двічі на рік, коли гроші чекали б на мене в місті і місяці, які я призначу…». Він щасливий, коли йому дають гроші і щасливий, коли повертає борг.
…Як полтавський лелека: щасливий, відлітаючи на зиму в теплі краї і так само щасливий від повернення до рідного гнізда. Або як птах гоголь…
Врешті настав час, коли Гоголь міг зізнатися: «Гроші тепер повзуть до мене звідусіль  адже я перестав про них думати. Безгрошів’я буває тоді, коли людина клопочеться про гроші…» Письменник навіть вигадав для себе своєрідне «християнське» покарання: «…Винний має бути покараний. Я караю себе позбавленням усіх грошей за твори. І в Москві, і в Петербурзі всі ці кошти  віддаю на користь бідних, але гідних студентів» (майже 200 тисяч карбованців – сума на ті часи шалена !).
Ось що для генія гроші: все, коли їх нема, і ніщо – коли вони є…

 


Частина сімнадцята. Прощальна повість

У cічні 1847 року побачила світ остання книга Миколи Гоголя «Вибрані місця із переписки з друзями». В ній письменник надрукував свій «Заповіт».
«Заповідаю вам найкраще з усього, на що спромоглось моє перо – мій твір під назвою «Прощальна повість».  Його носив я довго в своєму серці як найцінніший  скарб, як знак небесної милості Бога до мене. Він був джерелом моїх сліз, які ніхто не бачив – ще з моїх дитячих років…».
Гоголь пише «Заповіт» у 1845 році, тобто за сім років до смерті, але ми читаємо в ньому: «…Людина, яка перебуває на смертному одрі дещо бачить краще за тих, хто кружеляє серед світу.  …Можливо, Прощальна повість подіє на тих, хто вважає життя іграшкою, а серце почує строгу таємницю і заповітну небесну музику…».
У чому справа?.. В тому, що Гоголь писав і друкував «Вибрані місця» тоді, коли стан здоров’я його був украй поганим. Письменник не сподівався одужати.
Нервове збудження, спричинене відчуттям наближення смерті, передається й читачеві книги. З перших рядків передчуваєш, що на тебе чекає євангельське читання… Передчуття не оманливе. Насправді, «Вибрані місця із переписки з друзями» – це «Євангеліє від Гоголя». При цьому автор бере в співавтори товаришів по переписці і читачів…
Він закликає читати й читати книгу багато разів – поки все, що накреслив на папері новітній євангеліст, не буде засвоєне... І як не піддатися чару Гоголя? Як йому не повірити? Дійсно, цю книгу треба читати багато разів. І коли це робиш – відкриваються чисельні таємниці…
Певно, що Прощальна повість замислювалась Гоголем як сакральний текст, але побачити світ йому не судилося. Автор пояснює це тим, що твір не матиме значення за життя… (Звісно, так було з усіма Євангеліями). Натомість у нього виникає ідея написання «Вибраних місць із переписки з друзями». Робота посувається досить швидко.
Йдеться в книзі «про істину, російське суспільство, Росію…» (Понадзавдання для українця, настановленого на малоросійство…)
Книга побачила світ і її прочитали. Гоголь пише: «Як так вийшло, що на мене образились абсолютно всі в Росії, цього я поки що сам не можу збагнути. Правда, я хотів ляснути кожного, вважаючи це необхідним, але не думав, що… це буде так образливо. Я сподівався, що мені великодушно пробачать...»
Справді образились всі. Ті, кого він заохочував – за фамільярність; ті, кого «ляскав» – за безцеремонність... І ті, й інші – за те, що багато на себе взяв…
Лише кілька людей із близького оточення були обережними у висловлюваннях: «Книга справить враження сильне і благотворне» (В. Жуковський).
 «Твоя спрага читати дурниці, які пишуть критики, як на мене – єдина пляма на чистій душі твоїй» (М. Шевирьов).
Сам же Гоголь писав:
 «…Нелегко зважитися на подвиг – виставити на ганьбу те, справжній смисл чого не скоро стане зрозумілим. ...В книзі цій – справа моєї душі... Ви шукаєте те, що здатне дратувати, і не прагнете подивитись на все спокійно. …Я чекав на той час, коли мені можна буде сказати те, що я хочу».
 «…Деякі місця книги – загадка для більшості… …Повірте, не варто засуджувати книгу, в якій є власна душевна історія людини, несхожої на інших…»
«…В книзі моїй є напад на всіх і на все, що переходить у крайність…»
«Я письменник для черні».
«Я розмахнувся в книзі таким Хлестаковим, що не маю духу зазирнути в неї…».
«Кожен, хто читав книгу, більше говорив про себе, ніж про неї».
«Жорстоко назвати неправдою все, що народилось із серця і душі автора».
 На «Вибраних місцях…» я працював багато і розписався. Коли б я перечекав час і встиг роздивитися недоліки, то знищив би так само як і «Мертві душі» і все інше, що писав останнім часом».
Про що говорить Гоголь? Пояснювати це – все одно, що трактувати Євангелія… Ми не маємо права це робити. Кожен знайде в цій книзі те, що йому потрібне…
Він сподівався, що його зрозуміють. Робив те, що хотів, і за це чекав винагороду… Гоголя не зрозуміли досі.
Деякі відгуки на книгу:
«Після «Вибраних місць…»: одні вважають тебе святим, для якого розчахнуті ворота Рая…; інші вважають, що ти надрукував книгу заради баришів, треті відверто говорять про вади твого здоров’я і оплакують втрату геніального письменника» (Н. Прокопович).
«…Ум зайшов у тебе за розум…» (М. Погодін)
«Якщо це жарт, то успіх перевершив усі сподівання: все  одурене!» (С.Аксаков)
«Не істиною християнського вчення, а хворобливим страхом смерті, чорта і пекла віє від вашої книги» (В. Бєлінський).

…Про те, що відкривається при уважному читанні «Вибраних місць із переписки з друзями», нікому не скажеш… Розгадане може образити багатьох… Тож, нехай буде як кажуть у народі: «Хто розбере, той собі забере…» Може, про це і мріяв Гоголь. Кому що хочеться знайти в книзі, той те й знайде…




Частина вісімнадцята. Сміх та й годі…

після скасування Січі  Катериною Другою. Гоголі-Яновські – родина українських дворян – станового новоутворення – чужорідного в країні гетьманів, старшин, козаків…
Звісно, що у Гоголів були кріпаки; в одному з листів Микола Васильович згадує свого слугу-кріпака (прототип Осипа із «Ревізора»). Пани Яновські живуть «по-московському». Селяни Янівщини зберігають традиції козацькі.
Найголовніше надбання часів минулих в Україні – запорозька вдача, звичаї, норов... Яскраве й неповторне почуття гумору. Кріпакові не личить бути зухвалим і розкутим, але ж серед селян початку 19 століття – чимало кріпаків у першому поколінні: старих запорожців, які за кошового Калнишевського ходили на турка; їхніх дітей, які замість казок у дитинстві слухали розповіді про козацькі походи.
Юний дворянин Микола Гоголь також був любителем оповідок старих козаків. Пізніше, вже у Петербурзі він використає почуте – узагальнить враження – так народиться Рудий Панько. Цей псевдонім якийсь час носитиме сам Гоголь – автор чарівних історій із життя рідної Полтавщини.
…Зухвалі і розкуті його земляки були людьми веселими. Накопичений  козаками протягом століть гумор розсипався на життєвих дорогах перлами, дотепи були дошкульними, – те, що називається «з перцем». Бувальщини перетворювалися на анекдоти, подеколи – й на «сальні».
Тарас Шевченко у повісті «Художник» пише, що Сошенко бачив у Римі Гоголя, який розповідав приятелям у кафе непристойні анекдоти… Можна повірити. Гоголь міг. Втім козацькі «скабрезності» в порівнянні з російським матом  чи «заветными сказками» – це безневинні пустощі.
Тож, починалося все для найбільшого дотепника в літературі із ремінісценцій селянського гумору. 
«Мої твори (перші твори. Авт.) примусили мене, як і інших, сміятися безтурботно. Втім інші дивувалися, як людині розумній могли в голову приходити такі глупства?..»
Народний гумор, українська демонологія, письменницький талант зробили Гоголя знаменитим. Ті, хто дивувалися «глупствам», щиро сміялися з його творів.
У Петербурзі одні називали його милим, лагідним і веселим; інші – мовчазним і похмурим; треті – людиною, яка зайнята лише духовними предметами. А були ще четверті, які вважали молодого малороса пихатим, п’яті – хитрим тощо…
Спочатку він звертав особливу увагу на те, що про нього говорили – радів чуткам (про нього говорили!)… Але з часом став поговори сприймали філософськи. «Сприймаються лише ті чутки, які співвідносяться з нашими інтересами», – писав він. Поступово з його інтересами «співвідносяться» геть усі чутки. Роз’їдають його нерви… Вразливого Гоголя це страшенно мучить.
«Я відчув одразу: все, над чим я сміявся, викликало сум…»
Письменник ніби виправдовується: «Я не вигадую нічого – що є в душі, те з неї і виходить».
…В числі його друзів з’являються невдоволені життям люди. Вони вимагають до себе прихильності, але нетерпимі до інших. Вони вміють сильно і полум’яно говорити. Розбуджують в інших нерви і дух подратування.
Петербург багато чого змінив у житті письменника. Змінився й його сміх…
«…Мій сміх спочатку був добродушним, я зовсім не думав осміювати щось із якоюсь метою і мене дуже дивувало, коли я чув, що на мене ображаються і навіть сердяться цілі стани і класи. Я замислився: «Якщо сила сміху є такою великою, що її бояться її не варто витрачати задурно. Я зібрав усе і разом над усім посміявся – так виник «Ревізор».
Комедію поставили на сцені в Петербурзі і Москві. Сприйнята вона була бурхливо. Не йшлося про «сподобалось» чи «не сподобалось» – усі визнали, що твір геніальний… А геніальне  розбуркує потаємне в суспільстві…
«Столиця ображена тим, що виписані характери шести провінційних чиновників; що б сказала столиця, коли б йшлося про звичаї столичні?..» –  питає Гоголь.
«Ревізор» сподобався государю. Це надихало автора, але цар перебував надто високо, був практично недосяжним, а приятелі й знайомі при зустрічі ділилися враженнями про комедію, забуваючи про такт... Були просто безжальними. Гоголь страждав. Страждав від того, що кожен впізнавав себе у якомусь герої твору. В принципі про це мріє кожен письменник. Тільки не Гоголь. Він хотів, щоб його твори сприймались як художні тексти. Картини життя.
…Опинившись за кордоном, Гоголь бореться з невидимими перешкодами…
«Перепони потрібні. Ось тобі колода під ноги – перестрибуй! А ні – то подумають, ніби в тебе крок курячий і не можуть як слід розчепіритися ноги…». 
«Прийшов вік, коли сам собі задаєш питання: навіщо ти це робиш…»
«Якщо сміятися, то краще сміятися сильно й з тих, хто гідний висміювання загального...»
Гоголь намагається не гніватись, адже знає, що це – один зі страшніших гріхів. Тому будь-яке обурення приховує у кепкуванні – одній із форм гумору…
Із листа до поета Язикова: «Наприклад, написав ти в молодості казна-що і не мріяв ті дурниці надрукувати… Він (приятель-видавець. Авт.) побачив те казна-що, цап у свій журнал – без початку, без кінця, ні до ладу, ні до прикладу – без дозволу. Як ота чушка, яка не дасть випорожнитися порядній людині: як тільки побачить, що він присів де-небудь під огорожею, вона сує під самий його зад свою морду, щоб схопити перше лайно… Загилиш каменем по хрюкалу, та їй байдуже. Лише чихне і знову за своє…»
І таким міг бути Микола Васильович Гоголь.
Граційний, іскрометний сміх Гоголя зазнав великих змін за двадцять років творчого життя. І в якийсь момент він у пориві самобичування зауважує: «Тепер я вже не можу стверджувати, що моє поприще – бути письменником…»
…Коли читаєш думки різних, в тому числі – дуже поважних знавців літератури про Гоголя, думаєш: «А чи не потрапив і як, як і інші у «пастку гумору» Гоголя. Як взагалі можна щось із упевненістю «стверджувати» коли йдеться про генія? Здається, він ввів в оману і своїх сучасників, і наступні покоління любителів слова і дива…
Мабуть, першим це збагнув цар Микола І, який подивившись «Ревізора», вигукнув: «…Всім дісталось! А найбільше – мені!»
Велика таємниця Гоголя ніким і ніколи не буде розгадана.  Адже він «особисто знав» Бога. Не вірте нічому з того, що вам казатимуть про Гоголя. Не вірте нічому з написаного про нього (окрім фактів біографії). Читайте його твори і радійте спілкуванню з ним.




Частина дев’ятнадцята. Почуття

Із листа Гоголя:
«Серце ніколи не залишається порожнім і не  може жити без якогось бажання».
…Вразливий хлопчик рано зрозумів, що таке душа. Його власна душа творилась із почуттів і для почуттів.
У Ніжинському ліцеї юнак із Василівки пізнав закоханість і дружбу. Пізнав горе втрати близьких людей.
Надалі – Петербург! Там молодий поет, автор романтичного твору «Ганс Кюхельгартен» зазнає невідомих йому тривог і радощів. Як і кожна молода людина  (колись і зараз), яка відірвалась від родини, від домівки, від умов, де хтось дорослий брав на себе відповідальність за організацію, безпеку й порядок життя, – Гоголь входить у «смугу перешкод» – пізнає труднощі і розчарування.
Одні загартовуються в труднощах, інші ламаються, треті починають ненавидіти людей і звинувачувати їх у всіх своїх нещастях. Але кожен шукає свій шлях. Гоголь обирає у 19 років шлях літературної слави –  і до кінця днів не сходить з нього. Тепер головному в житті буде підкорене все. Заради цього головного він відмовиться від того, що вважатиме другорядним.
Гоголь:
 «…Почуття дружби розм’якшує душу, робить її, співчутливу, вразливою…»
«… Література зайняла майже все моє життя. З першого нашого побачення (ставлення, як до коханої жінки! – авт.) вона стала головним у моєму житті, а все інше – другорядним. Мені здавалося, що я вже не повинен бути пов’язаним ніякими іншими узами на землі: ні життям сімейним, ні посадою громадянина, втім словесне поприще також є службою...»
…Найважче було відмовитись від кохання. Рідні – даність, друзів ми обираємо, кохання вривається в серце поза бажанням чи небажанням. Як стихія чи заразна хвороба... Гоголь зумів умовити себе «не давати ходу» цьому прекрасному і жахливому почуттю. Писав: «Любові до минулого нема… Любов виникає до того, що бачиш...» Тож, знаючи це з молодих років, навчився «відправляти кохання у минуле»…
Він був свідком любовних історій:, Пушкіна і Гончарової, Миколи та Єлизавети Погодіних, Марії Балабіної і Вагнера… Він також був свідком спільного життя людей, які брали шлюб без кохання. Знав, як припадки (жахливо лягали в ліжко з нелюбом…) перетворювали на пекло родинне життя знайомих… 
Любовна пристрасть викликала в ньому містичний страх, стурбовані нею жінки ввижались йому відьмами, чоловіки – упирями… Сама пристрасть була породженням нечистої сили. Мабуть, таке ставлення до плотських втіх сформувалося ще у роки навчання в Ніжині. Бурсак Хома Брут легко ідентифікується із ліцеїстом Гоголем.
Уривки з повісті «Вій»:
«Смарагди уст її ніби прикипали кров’ю до самого серця…»
 «Затремтів Хома (побачивши панночку в домовині – авт.) неначе листок на дереві, жалість і якесь дивне хвилювання і сором’язливість, досі не відома йому, оволоділи ним»…
«…Як побачив він (псар Микитка – авт.) її оголену, білу, повну ніжку, то чар так і оволодів ним… І з того часу він висох як тріска…»
Хома каже сотникові: «Ваша дочка пропустила в себе Сатану…»
Ось у чому справа: любов – від Бога, пристрасть – від Диявола…               
Гоголь визнавав лише одну любов – любов до Бога і людей. Для нього це почуття було  релігійним і в принципі ні до чого не зобов’язувало...
«Зараз багато чого в мені стало простішим, я більше ніж колись люблю давні свої зв’язки і майже те ж саме люблю, що любив у юності, люблю давніх своїх друзів». В цій любові Гоголь ховається від сильніших почуттів.
«Щастя починається тоді, коли людина починає жити для інших. До того ж людина обморочена оптичною оманою, коли все навпаки. Тільки глибинна туга і душевна порожнеча примушує нас взятися за ум, збагнути глибину дурощів… Ми розвиваємось, щоб знайти ключ до душі іншої людини». Хіба це – не відчайдушна спроба самозаспокоєння, адже зрозуміло, що Гоголь ніколи не жив для когось (або ж тонка іронія)? Тобто, він жив для всіх. Як Будда чи Христос…
А оце щиро:
«Дрімає наш розум серед кволого бабського світського життя, яке прищеплюють нам під виглядом просвітництва».

«Лише праця, лише життя, сповнене стихією твоєї природи потрібні тобі! Роби своє добросовісно і спокійно. Після праці залишається досвід. Уявляй собі майбутнє, наповнене труднощами і тоді твердо іди назустріч труднощам…» (Патетично, але доведено емпіричним шляхом…).
Гоголь вмів любити, але не хотів. Хотів дружити, але боявся, що дружні почуття розм’якшують душу, позбавляють людину пильності (зрадивши, її легко знищити. Авт)… Був ніжним із рідними, але розумів, що найріднішими почуваються на відстані.
В молодості він був переконаний:
«…Щоб бути другом, треба стати гідним дружби. А до того часу краще відштовхувати від себе, ніж приваблювати до себе».
 Палко переконував товариша молодості: «Люби мене просто, на віру і єдине чесне слово, а не тому, що вчинки мої гідні твоєї любові…».
Вступивши у вік зрілості, який співпав з виходом «Вибраних місць із переписки з друзями», Гоголь побачив, що любили його не «на віру», а тому, що він був винятковим. Жаліли, коли був бідним і брав у борг, адже він був прикладом того, як не варто жити… Заздрили, коли він затьмарив усіх своєю славою. Ненавиділи, адже не маючи нічого, крім творів, він не виглядав нещасним…
Чому так: ми любимо нещасних і ненавидимо бідних? Має ж бути все навпаки: поважати і любити варто бідних, які примудряються займатися серйозною справою, отримують за це мізерні гроші, виживають і радіють життю! Ми маємо ненавидіти нещасних, адже вони, маючи здоров’я і здібності, вічно невдоволені, скиглять, коли у них все гаразд, бо їм хочеться більшого. Вони нещасні від того, що вважають, ніби Бог до них несправедливий – завжди їм не додає того, що вони заслужили… А заслуги у них видатні! Дивно, смертельно хворі, інваліди, ті, які пережили жахливі випробування і страшне горе, не бідкаються: «Ах, я нещасний», а оті скиглярі всім отруюють життя…
«Екзотичний малорос» постійно всіх заспокоював, підтримував, повчав, розраджував… А наприкінці життя опинився «приживальцем» у домі крупного чиновника… Не було йому з ким поговорити як письменнику, Гоголь мав задовольнятися задушевними бесідами зі старою богомолкою, такою ж приживалкою у багатіїв… І це – доля генія!..
Хто б не помер на його місці? Де ділися ті, кого він любив? Почуття… Все в житті закінчується розчаруванням і нервовими нападами… «Чим більше поет стає поетом, чим охочіше описує почуття, тим помітніше зменшується коло натовпу поціновувачів…»
І ось приходить час, коли нема в житті (існуванні) місця навіть уяві. «Як віддатися уяві, якщо мозок ставить питання: навіщо?..»
Як тут не погодитися з Плетньовим: «Чим більше живеш, тим менше ти потрібен стороннім людям…».
Що залишалося Гоголю наприкінці життя? Відповідь проста: сльози.
 «Нема горя і хвороби душевної чи фізичної, які не можна було б виплакати сльозами. …Молись так, як молиться потопельник…» (Гоголь був переконаний, що Бог реагує лише на молитви, підсилені щирими сльозами й риданнями). «Сльози оживлюють душу. Важкі були часи. Випробування були важкі. Битви жахливі. Знемагала душа моя. Але слава Богу, все закінчилось, все обернулось на добро».
Залишились Гоголю ментальна недовірливість і незрушні переконання:
«Недовірливість – рослина, яка швидко росте і перетворюється на корабельне дерево. Із цього дерева ми робимо корабель, сідаємо в нього і несемося чорт зна куди…»
 «Я переконаний сильно в тому, що і добро, і зло треба пам’ятати вічно».
«…Правду перестали поважати настільки, що її використовують лише для ворогів, а не для друзів?..»
 «Ми так влаштовані, що все здобуваємо насильно і нічого не дається нам задурно. Спокій – протиотрута неспокою».
«Найважче тому, хто не прикріпив себе до місця, не з’ясував, у чому його обов’язок…» Чи ж з’ясував  Микола Васильович у чому полягає його особистий обов’язок? Чи ж прикріпив себе «до місця», яке у планетарному масштабі називалося «Російська імперія»? Ці риторичні питання спрямовують думку до висновку, що можливо Гоголю було справді найважче…




Частина двадцята. Природа як складова щастя

Необхідні умови для щастя: кохання, любов до природи і творчість… Послідовність – умовна. (Є ще й достатні умови, які забезпечують замінники щастя – задоволення).
Для письменника головною може бути творчість, для художника – natura, для людини, яка свої здібності не розвиває – кохання… Можливі різні варіанти.
Гоголь заради творчості відмовився від самого права на кохання, знаючи, що воно зробить його залежним (шлюб, діти, забезпечення родини, відповідальність…), але природу любив як земне втілення Бога. («Тепер для мене нема нічого вищого за природу». (1839 р.)
Приємно і легко любити Творця, якщо не вступати з ним у полеміку, не вимагати в нього нічого, не дорікати, не чекати від нього преференцій… Любити за те, що Він є. Про таку любов до себе мріяв і геніальний письменник – людина обласкана Всевишнім при народженні… Але так любив його лише сам Бог…
Матеріалізовий прояв Бога – природа окрім приємності дає можливість  змінити на краще щось в ній самій… Світ, створений уявою Гоголя, населений людьми й нечистю; причому й ті, й інші живуть у злагоді з природою. Дійсно, живуть! І своїм «борсанням, порпанням, борюканням» оживлюють природу. Тобто, ця «чиста й нечиста сила» одухотворює  натуру. Гоголь першим довів: міфи, легенди, казки, чарівні історії (автором яких був також і він сам) – це містки між духовністю різних народів і світом, в якому матеріалізовано Дух. Коли руйнуються ці містки – зникають народи… Завмирає природа.
«Дивись, як все мудро і зрозуміло відбувається в природі, – писав він,  –   в якому стрункому законі, все виходить одне від одного. Тільки ми смикаємось. Поспішаємо, ніби в гарячці…» І далі: «Ми робимо дуже багато, і все ніби порох змітається з землі разом із нами…».  «Вклонитися красуні природі має кожен, хто кадить прекрасному… Тут, в Італії престол її. В інших місцях можна побачити лише окрайці її ризи. А тут вона вся і дивиться в очі своїми пронизливими очима». «Ніцца… Сонце як масло лягає на все… Вітрів нема інших, крім південного, адже гори стоять підковою. …А що робить сонце – так і розповісти неможливо!  За дві години до заходу воно починає творити дива, розцвічуючи гори різними кольорами. Зелені вершини – робить гарячо-червоними…»
Італія, Франція, Австрія… Далека, не бачена багатьма з нас краса. Але ж зовсім поруч те, що Гоголь бачив з дитинства і любив завжди: Полтавщина, Чернігівщина, Золотоверхий Київ на пагорбах… Про «своє» Гоголь написав у художніх творах, своїм він жив. А ту чужу – насправді, неймовірну красу –  дарували йому подорожі. Про чужу красу він писав у листах.
Гоголь не наважився б іронізувати: «Не кожен птах долетить до середини Дунаю…». Чуже треба поважати («Прекрасного багато у світі!.. …Дощ у Римі – на радість трояндам і всьому строкатому животінню, яке є навколо мене… Літня блуза на моїх широких хирлявих плечах… …В цьому раю мене не мучать душевні докори, душу обійняв спокій – чистий, як те небо, яке снилось на півночі»).
Своє живе в твоїй крові. Чуже відбивається в очах. Своє – це рідна пісня, яка рве серце і примушує плакати, а чуже – фантом… «Колись німецька поезія уносила мене вдаль, і мені подобалось її абсолютне віддалення від життя-буття». Пізніше Гоголь наблизився до життя на небезпечну відстань…




Частина двадцять перша. Мрія про ідеал

«Мертві душі» мали неймовірний успіх в Росії, але письменникові дорікали, що герої його поеми не просто негативні, а потворні... Що Гоголь не виконав ролі, покладеної на кожного громадянина – патріота країни – робити все (в тому числі й творити) «во благо» держави. Тож, по виході в світ першого тому книги найбільшою і найпалкішою мрією Гоголя стало створення позитивного героя. Письменник, який демонстрував свою байдужість до політики, став наймогутнішим в історії літератури об’єктом політичного замовлення… Замовили його геній працювати на імідж Росії.
Уявімо таке диво: Гоголь друкує другий том «Мертвих душ»… Героями його стають благородні, чесні люди – світлі образи його сучасників… І «Мертві душі» таки розв’язують загадку існування автора…
Уявити це можна. Але цього не сталося. Гоголь двічі написав другий том поеми і двічі спалив рукописи. Чому? Тому що сам собі не повірив… Найкращий критик автора – сам автор. Його правдивий внутрішній голос.
«В Росії тепер на кожному кроці можна стати богатирем…», – пише Гоголь в одному з листів, але по суті намагається сам себе умовити у правдивості цього свого «відкриття».
Письменник шукає цих «богатирів». Не знайшовши, вигадує їх. Правильніше – моделює. Найдивніше те, що книга про «богатирів» мала б ту ж назву – «Мертві душі»… Мабуть, спроба створити позитивних героїв у книзі з такою назвою була приречена на провал… Та ймовірніше, вона була приречена об’єктивно.
Літературних героїв імперської дійсності (не ідеальних, – реальних, таких, які викликають сльози співчуття, а не оздоровчий сміх) створили інші письменники. Згодом. І що цікаво – були вони також родом з України. Це: Короленко, Чехов, Ільф і Петров.
Володимир Галактіонович Короленко взагалі не був схильним до сатири, навпаки – писав про непоказних на перший погляд росіян, яких небезпека (екстрим) перетворювала на богатирів. Це мисливці, рибалки, дроворуби з Якутії, Європейської Півночі Росії… Прості люди, які стійко переносять життєві випробування, викликають справжню симпатію у читача. Богатирську силу Короленко бачить навіть в засуджених, які відбувають покарання в тайзі чи на Сахаліні.
Антон Павлович Чехов навчив співвітчизників співчувати «маленькій», смішній і безпорадній – у своєму благородстві або в затурканості людині... Тобто, учив всіх любити всіх.
Ільф і Петров переконали читачів, що почуття гумору робить симпатичною і навіть чарівною будь-яку людину. Той, хто викликає щиру усмішку, не може бути покидьком...
Так навіщо були потрібні Гоголю «богатирі». Що це? Туга за билинними героями, які пішли в небуття разом із героїчними часами Середньовіччя?..
Вже й сам Творець давно не сумує за позитивними героями, не вимагає, щоб хтось рівнявся на них… Він не в змозі подовжувати героїчні часи настільки, щоб кожне покоління проходило крізь це горнило. А за мирних часів благородні люди лише дратують загал грішників.
Яка користь у тому, щоб кепкувати по суті з «мертвих душ»? На противагу цьому треба створювати образи прекрасних людей… Але ж незрозуміло, яким є ідеал… Ілля Муромець? Ставр Годинович?..
«Книга вийшла «недоноском»… – писав Гоголь. – Тому спалив я другий том «Мертвих душ», що так було потрібно. Треба померти, щоб воскреснути. Вивести кілька прекрасних характерів, в яких була б шляхетність нашої вдачі, ні до чого не призведе. Лише збудить порожню пиху. Багато хто вже зараз хизуються російськими доблестями.  Дбають лише про те, щоб виставити їх напоказ: «Дивіться, німці, ми кращі за вас!» Це хизування – губитель всього».

«Позитивний герой» можливий як образ, затребуваний ідеологією і політикою. Ідеєю «блага для держави».
З часів Гоголя пройшло століття, і радянська імперія також почала вимагати від письменників створення позитивного героя. На зміну «богатиреві» мав прийти ідеал комуніста. Будь-яка критика, яку тут же проголошували антирадянщиною, сприймалась у багнети. Гумор? Він мав бути лише «беззубим». (Гоголю дозволяли принаймні використовувати всі можливості сатири, а в часи між Сталіним і Горбачовим взагалі поява твору, подібного «Мертвим душам», була фантастикою).
Гоголь повірив у те, що твори мають служити ідеї «блага». Багато років він присвятив цій «службі». Навіть більше, ніж Шевченко – солдатчині...  Шевченка муштра не вбила, а Гоголя – творчість «во благо» – умертвила у лютому 1852 року. 




Частина двадцять друга. «Брамбеусятина» – назавжди

Сучасник Гоголя – Осип Сенковський (псевдонім – Барон Брамбеус) (вчений-сходознавець, письменник і критик, редактор часопису «Бібліотека для читання») був, очевидно, диким заздрісником. І мабуть, найпалкішим почуттям всього його життя була ненависть до Гоголя.
Це було гидливо-пихате ставлення людини з високим положенням в суспільстві, увінчаної званнями; людини, яка має можливість у журналі, користуючись «ручним режимом», друкувати що завгодно і про кого завгодно, – до «вискочки» – хоч і геніального, але вразливого, неприкаяного злидаря... Так, Гоголь був вразливим, але вмів відповісти публічно: «Сенковський уповноважив сам себе владою вирішувати (долі п’єс. Авт.): переробляє, відрізає кінцівки і пришиває інші…». Це – про діяльність Брамбеуса в журналі.
Брамбеус сучасному читачеві насамперед відомий не як талановитий письменник, а як автор ворожих (тобто, нищівних) рецензій на «Мертві душі». А почав він дошкуляти Гоголеві ще 1834 року, порівнявши молодого генія з пересічним французьким письменником Полем де Коком (йдеться про нібито «брудні» подробиці побуту в творах обох письменників...). Пізніше Сенковський банально розпускав Петербургом чутки, що повість «Ніс» заборонено і вона ніколи не побачить світ… А по виході в світ поеми «Мертві душі» Брамбеус звинувачував автора у непристойностях і нечистоплотності, яких чимало в творі… Так, Сенковський був великим ентузіастом своєї справи. Він абсолютно серйозно доводив, що «Мертві душі» – зовсім не поема, адже написана не віршами… Намагався будь що викликати негативне ставлення до твору, але тільки збуджував у читача інтерес до нього.
Микола Гоголь писав Погодіну «…Прочитай Брамбеуса: скільки тут і підлості, і смороду і всього…».
У фейлетоні «Великий вихід у Сатани» (яка гучна назва опусу!) Брамбеус люто накинувся на письменників кола Пушкіна-Гоголя. Гоголь з цього приводу пише: «…Вперше надруковано таку мерзенну й підлу гидоту, що гидко читати…». І ще: «Сенковський схожий на старого пияка і гультяя, якого довго не впускали в кабак, але який туди таки увірвався і почав бити сп’яну сулеї, штофи, чарки і благородний препарат…» Перший номер «Бібліотеки для читання», який вийшов досить грубеньким, Гоголь називає «товстим дурнем»… «…Ті, хто за станом вищі Брамбеусини, засуджують його безсоромність і нахабство. Любителі пристойностей, лаються, але читають… Начальники відділень і директори департаментів надриваються від реготу. Офіцери кажуть: «Сучий син, як гарно пише!» Поміщики роблять передплату і купують журнал – напевно ж читатимуть… Лише ми, грішні, відкладаємо – про запас, для домашнього господарства… …Але що погано – всі ми в дурнях! Спохопилися нарешті наші літературні тузи, але запізно. …Наша література – без голосу!»
Що ж так розтривожило Гоголя? Невже «розкручування» Сенковського та співтоваришів (Греч та Булгарін) в журналі «Бібліотека для читання» загрожувало літературному процесу того часу? «Література без голосу» – це серйозна заява. Можливо, Гоголь передбачав, що відбуватиметься в літературі, коли уседозволеність, свавілля і відчуття повної безкарності переможуть совість і талант?.. Сенковський був першим (ще дрібним) «паханом» цієї мистецької «зони». Гоголь відчув небезпеку, але ніхто не звернув уваги на його пересторогу.
Барон Брамбеус – вічний герой будь-якого літературного процесу. Із журналів часів імперії він потрапив до літератури радянської і  крушив усе на своєму шляху, нищив зародки «інакомислія».
Сьогодні «брамбеусятина» посіла чільне місце в літературі постколоніальній. У нинішніх «брамбеусів» – впливові приятелі («учорашні» політики, служителі марксистського та інших культів, генерали у відставці…). Цими сивоголовими, але ще досить амбітними «гераклами» вони люблять лякати тих, хто загрожує їм розкриттям таємниць минулого...

Достоєвський справедливо зауважив: «Всі ми вийшли із «Шинелі» Гоголя».
Певно, що першим вивалився крізь діряву підкладку старої шинелі Брамбеус. Потім посипалися інші…
А ось нова «Шинель» Гоголя виявилась безрозмірною: лізли з її рукавів, з-під коміру, з кишень, прослизали крізь дірочки у ґудзиках… Добре, що Акакія Акакійовича холод примусив пошити цю – нову шинель.  З неї починається нова література. Мабуть, саме це й мав на увазі Достоєвський, який одним із перших вийшов із тієї нової «Шинелі». Ще за життя Гоголя.
Дико й страшно собі уявити, що письменникам довелося б входити в літературу не з Гоголівської «Шинелі», а з камзолу мандрівника Брамбеуса (Найвідоміший твір Сенковського «Фантастична  подорож барона Брамбеуса»).
Гоголь вмів заспокоїти і підбадьорити тих, хто входив і входить в літературу через його «Шинель: «Те, що здавалось людям в вас вадою, обернеться перевагою, достоїнством…». « Будь скрізь і з усіма простим…»
А ось це зовсім на злобу дня: «Скрізь і в усьому – охолодження. Як очаровуватися, так і розчаровуватися втомилися і припинили. Навіть судомні хворі твори з домішком політичних бродінь, ідей, які ще не перетравилися, стали підупадати…». «…Вистав прекрасну бідність так, щоб немов святиня вона засяяла у всіх на очах, і кожному захотілося б стати бідним?..»




Частина двадцять третя.  Іпохондрія

«Шлях до смерті» Гоголя тривав довго. Понад десять років… «Нервозність і подратування оволоділи мною, важкість у грудях і тиск підсилились. Лікарі констатували шлункові розлади, зупинку травлення… До цього приєдналась хвороблива нудьга… Двох хвилин не міг я залишитися спокійним. Це був той самий хворобливий неспокій, який я спостерігав у смертельно хворого Йосифа Вьєльгорського в останні хвилини життя… Мені з кожним днем ставало все гірше». Гоголь пише це в 31 рік… Тоді смерть була близькою, і Гоголю було не до жартів. Він раптом посерйознішав і сам цьому здивувався.
Він постійно скаржиться на іпохондрію, але мало хто звертає на це увагу – люди його кола часто страждають від «нервічних образ», які супроводжуються нервовими розладами.
Що ж таке іпохондрія? Це – надмірне занепокоєння власним здоров’ям…
Лікарі діагностували у Гоголя хвороби шлунку і кишечника. Сьогодні ми знаємо, що саме ці органи найпершими страждають від проблем з нервами.
Нездоров’я Гоголя в Росії пояснювали просто: психічні або ж розумові розлади. Насправді ж причиною всього були нерви. Особлива – майже  хвороблива чутливість, вразливість, зміни настроїв. Починалося все, певно, ще в юнацькі роки – з хворобливого переконання в обраності на творчість. А життя – це жорстока дійсність. Життя вимагає залізних нервів. Яких Гоголь не мав. Науковою мовою – його нервова система не була в змозі вправно регулювати функції організму…
До речі, він самотужки шукав і знайшов джерело іпохондрії: «Іпохондрія народилась від гемороїд…». Причини: тривалі переїзди і диліжансах, праця за столом і нерви… Швидка стомлюваність, розлади сну, неврит (запальне захворювання нервів)… Під час загострення хвороби він мав втрачати багато крові. Це гнітило його немилосердно.
Гоголь, постійно страждаючи від тілесних недуг, лікувався на європейських курортах… («Я ж людина субтильна, худенька і після різних мінеральних вод став схожим на мумію або на старого німецького професора зі спущеною панчохою на ніжці, яка висохла як зубочистка»).
 І продовжував вести те ж саме життя: переїзди, праця за столом… Про тіло він просто забував дбати. Але скаржився людям близьким регулярно. І жартував, що нещастя і хвороби необхідні в процесі морального самовиховання.   
Коли «попускало», він легковажно зізнавався: «Не знаходжу слів, якими міг би висловити вдячність Небесному Промислителю за мою хворобу…» , «Коли б не було недуг, я б думав, що вже став таким, яким мені належить бути»…
Кволий Гоголь протягом усього життя був абсолютно  психічно здоровою людиною. Про це свідчать твори й листи і головне – почуття гумору, збережене до останніх днів життя.
Іпохондрія приносила в його життя страх перед тим, чого він не міг подолати («Мене втомлює страх») – нудьгу, яку зараз модно називати депресією («В будь-якому кутку світа тебе може дістати важка, жорстока нудьга, і ніякого порятунку від неї не буде. І це є переконливим доказом того, що в твою душу вкладені таємні прагнення до чогось…Сновигають сили, які не знають призначення свого…»). Мабуть, Гоголь першим шукав «слід Бога» в тузі…
Гоголю – 36 років: «Я надряпав заповіт. Але померти серед німців мені було страшно. Я наказав посадити мене в диліжанс і везти до Італії. Дорога – мої єдині ліки. Я вже міг рухатися. …Досі не можу збагнути, як я залишився живим… Питання: навіщо я їздив до Росії? Лише заради того, щоб подбати про сестер».
У сорок років пише абсолютно незбагненне: «42 для мене старість…». Ніби знає заздалегідь, що життя його зупиниться саме на цьому фатальному числі -42…
Як страшно читати таке: «…Порожнеча і безсиле безглуздя життя змінюються мутною мовчазною смертю… Ця страшна подія не має жодного пояснення. Все незрушне… Смерть вражає незрушний світ. Треба лише уявити собі цю мертву нечутливість життя…»




Частина двадцять четверта. Пісні рідного краю

Українці – вразливі, чутливі, мрійливі… І дуже практичні. А ще – це народ із вишуканим естетичним смаком. Причому в чоловіках це проявляється в дивний чин: любити все красиве, але демонструвати нехтування речами, які важко даються і дорого коштують. Тобто, справжній нащадок запорожців над златом не «чахне».
Українські жінки навпаки підкреслено бережливо ставляться до красивого – як до речей, створених власноруч, так і до куплених. В українській хаті має бути зручно й чепурненько. А краще – пишно! Тобто: красиво-скромно або ж красиво-багато. Народно-культурно… Десь так…
Найголовніша складова народної культури – українська пісня – це не «вірші в альбом» – часто – сумнівний комплімент на згадку... В кожному пісенному тексті є не лише висока поезія, а й духовне «зерно». Його життя нескінченне (посіяли-зібрали врожай-посіяли…). Кожна пісня має ...практичне значення – користь… Колискові, материнські журливі чи заспокійливі, святкові, пісні, які супроводжують працю, грайливі юнацькі, весільні, прощальні, побутово-родинні, вдовині, любовно-пристрасні, пісні про зради, поминальні… А ще – похідні, марші, невільничі, пісні про дружбу і вірність…  Безліч. На будь-який випадок життя є українська пісня. Це – ліки від усіх душевних хвороб.
Гоголь писав у нарисі  «Про малоросійські пісні» (збірка «Арабески»): «Пісня – це історія народу. Якщо його життя діяльне, різноманітне, сповнене поетики, і народ не отримав вищого рівня цивілізації, то вся його палкість, все сильне молоде буття виливається в народних піснях. Вони – величний пам’ятник із красномовним рельєфом минулого літопису. Пісні для Малоросії – все. Хто не занурився в них глибоко, той нічого не знає про минуле цього квітучого краю. В них – побут, стихія вдачі, відтінки почуттів, хвилювань,  страждань, веселощів народу. Історія народу постає в них у всій величності…».
Науковці стверджують що українці створили майже триста тисяч народних пісень! Величний епос! Скарбниця духовних коштовностей!
Гоголь не збирав українські народні пісні, мандруючи Україною (як це робили і досі роблять шукачі духовних скарбів). Пісні були в його житті з народження: як сонце в небі, як вода в річці… Уривки пісень, цитати, ремінісценції можна зустріти в кожному його творі. Сам – парадоксальний, фантастично прекрасний – Гоголівський стиль почерпнутий в пісенній спадщині: лаконічний, з певним внутрішнім ритмом, сповнений жахів і веселощів, розкішний і багатозначний…
Гоголь першим збагнув цінність дива народної пісні. Так само – першим осягнув велич й історичну значимість Козаччини. Ніколи не забував, що є нащадком козаків. Так, Бог йому не дав могутньої статури і войовничої гордості Сагайдачного (про якого Гоголь відгукувався із захватом), Бог дав йому інший дар. Геніальний Гоголь розповів світові про Україну, відкрив її таємницю. Але сам залишився загадкою.
Він, як будь-який козак, хотів би мати там, на батьківщині ніжну, молоду панну, створену для кохання до нього; щоб вона чекала його з далеких мандрів  і плакала б від щастя, коли він повертався... Але такої дівчини він не зустрів і знав, що ніколи не зустріне, адже Козаччина в минулому, а правда його часу – кріпачки і барині, зовсім не схожі на «ніжних вільних лебідок»... Він залишився до кінця днів вільним козаком, як колись – чимало січовиків… Вони лягали в землю там, де гинули. І він ліг там, де його душу забрав Господь.…
 «Скрізь нові фарби, простота і неймовірна ніжність почуттів!» …Не бачив Гоголь цього в свій час.
Українська народна пісня – це й живопис, який так любив Гоголь. «Луки шумлять, береги дзвенять, розцвітає калина» Пейзаж! У цих піснях – музика печалі: туга за молодістю, яка минула, скарги на життя в рідному краї…»
А ось яке передбачення він зробив на наступне – ХХ століття: «Бездарний композитор безжально розриває українську пісню і клеїть її в свій дерев’яний твір…» Звідки було знати Гоголю, що мелодії українських пісень композитори різних національностей видаватимуть за свої?..




Частина двадцять п’ята. Портрет

У «Заповіті» Гоголь пише: «Заповідаю… але я згадав, що вже не маю права цим розпоряджатися. Через необачність я втратив право власності…» Надалі йдеться не про родове гніздо – Василівку (від своєї спадщини Гоголь відмовився ще у 20 років, про що й повідомив матір), а про …права на друк його портрета… Письменник нібито дбає про художника, який міг би мати прибуток від великої кількості екземплярів портрета Гоголя... Але ж насправді йому просто треба було згадати про втрачену «через необачність» спадщину. Більше ніколи і ніде він не мав власного майна… Певно, це його гнітило. Портрет? Цей мистецький витвір у нього викликав містичний страх.
Кажуть, напиши про те (того), хто тебе мучить, і відчуєш полегшення. Гоголь-письменник так і зробив: написав повість «Портрет» і його «попустило»… Але ж не таким страшним є навіть чаклун зі «Страшної помсти», як портрет лихваря... Чаклун – нечиста сила – йому суддя – Бог. А портрет – матеріалізована частина душі; її образ…

З повісті «Портрет»:
 «Насамперед він почав малювати очі. В цих очах стільки було сили, що здавалось не можна й мріяти відтворити їх так, як було в природі. Втім він будь-що вирішив дошукатися в них найдрібнішої риси і збагнути їхню таємницю… Але як тільки взявся за пензель, в душі його виникла така дивна відраза, така незрозуміла важкість, що він змушений був на деякий час кинути роботу, а потім взятися за справу знову. Нарешті він вже не міг витримати: відчув, що очі замовника увіп’ялися йому в душу і розбуркали тривогу незбагненну. …Він кинув пензель і сказав, що більше писати не може… Треба було бачити, як змінився, почувши це, лихвар. …Він кинувся художникові в ноги, благаючи закінчити портрет… …Майстер вже торкнувся животворним пензлем його рис; якщо ж він передасть їх вірно, життя його в надприродний чин утримається в портреті; …він через це не вмре, адже йому треба перебувати в цьому світі…»
Гоголь боявся портретів, адже вірив у їхню магію – вони зберігають життя того, кого вже нема серед живих…
Про що ж насправді йдеться у «Заповіті»? Погодін, не питаючи дозволу в Гоголя, опублікував портрет письменника в журналі. Гоголь страшно розгнівався.
Погодін хотів залагодити справу: «Мені сказали, що ти розлютився, дізнавшись, що твій портрет помістили в «Москвитятине»… Але ж я хотів зробити тобі приємне, а твоїм читачам – велике… Питати дозволу в Росії нема звичаю… Яка тобі шкода від цього?»
Що найбільше перелякало Гоголя? Тиражування портрету? Страх, що його зурочать? Небажання через портрет «утриматися в цьому світі»? Цього ніхто не знає. Він посварився з приятелем, засвідчив неповагу до Погодіна у «Вибраних місцях із переписки  друзями».
Але повернімося до права власності, про яке йдеться в «Заповіті»: «…Вкрадено у мене право власності: без волі моєї і дозволу опубліковано мій портрет. …Я не хотів цього, не продавав право на друк. …Моїх читачів, які мають у себе мій портрет, прошу знищити його, адже він зроблений дурно, схожості зі мною нема… …Не купуйте моїх портретів, краще купуйте естампи «Преображення Господнього»… Ось він – загадковий Гоголь!
Уривок із повісті: «Він нарешті переконався в тому, що його пензель став диявольською зброєю, що частка життя лихваря перейшла якось у портрет і тривожить тепер людей, навіюючи бісівські наміри, породжуючи страшні муки заздрощів тощо, тощо».
Виходить, що Гоголь став першою «жертвою» впливу художнього твору на читача… Власного твору на автора… 




 Частина двадцять шоста. Ірраціональний Гоголь

Гоголь віддавав перевагу у пізнанні світу інтуїції та вірі…
Якщо він у першій половині 18 століття точно знав смисл поняття «електричний», то у «раціональному» (тому, що пізнається розумом) та «ірраціональному» (недоступному розумінню, містичному…) почувався як риба у воді з дитинства.
Ні, він не був філософом. Просто Бог позначив його унікальним даром – бачити світ не таким, яким він відкривається іншим. Навряд чи справа була лише в його геніальній інтуїції. Або – в містичній проникливості. Ні, Творець призначив Гоголю Місію, «дав його  світові», щоб людство не збожеволіло від надміру зарозумілості. Гоголь – загадка. Знак Божий: «Не все піддається «раціо», багато чого не доступне й інтуїції, містика – це не лише джерело забобонів... Істинне – в досвіді тисяч і тисяч поколінь. Світ істини там, звідки нема вороття…».
Ірраціональний Гоголь багато в чому.
В своїх дивних мріях. Найдивніша – присвятити себе боротьбі з неправосуддям. Як письменник збирався це робити – збагнути неможливо.
Він ще в дитинстві «емпіричним шляхом» прагнув зазирнути в душі тих, хто його оточував: «Коли я був юнаком і навчався в школі, мені смертельно хотілося знати, що про мене думають і говорять. Я навмисно заводив суперечки з якимсь товаришем, і той натурально спересердя, виказував те, що в мені було дурного…»
Він знав різницю між гордістю («продукт» самовиховання) і самолюбством (якість вдачі, яка робить людину вразливою, доступною для нищення…).
«Моли Бога, щоб сталося якесь потрясіння, …щоб знайшлася людина яка б сильно образила тебе і зганьбила перед усіма, …щоб від сорому ти не знав, куди дітися і розірвав разом усі струни власного самолюбства. Це буде твій істинний брат і визволитель. О. як нам буває потрібний публічний ляпас, отриманий привселюдно!»
Його ірраціональність – в іронії. Глузуючи з оточення, він ніби згори дивиться на всіх. Самоіронізуючи, він «стягує» себе з п’єдесталу «обраності»:
«Знаю, що зі мною у людей пов’язані негаразди, нанесені мною інколи й навмисно… Це по’вязане із дріб’язковим самолюбством, притаманним тим із нас, які «із грязі вилізли у князі» і вважають, що мають право ставитися зверхньо до інших…»
Ірраціональний Гоголь у парадоксальності мислення. Кому він співчуває: поетові чи народові? Та нікому! Він «полює» хапає за хвоста істину і не може втримати…
 «Народові варто пробачити поету бажання звеличити діла предків… Поет може натягнути якомога сильніше струни своєї ліри, дати силу безсилому, говорити полум’яно про те, в чому нема особливого жару – тоді народ – на його боці, а разом із цим і гроші… Або ж бути вірним істині… Але тоді – прощавай, натовп! Треба знати, що саме подобається натовпу».
Що він робив навмисно, що несвідомо, кого любив, кому служив,  де казав те, що думав, а де ховав переконання, – цього ніхто не знав достеменно. Єдине, в чому можна бути переконаним – Гоголь ніколи не брехав. (Але ми досі не можемо потрапити на його хвилю…).
«…Мої твори майже всіх ввели в оману з приводу їхнього справжнього смислу».
Що додаси? Він сам ввів в оману цілий світ. Це під його поглядом «половина саду квітне, половина в’яне…»




Частина двадцять сьома. Гоголь. Шевченко. Некрасов

Сумлінний шукач відповіді на віковічне питання «Кому на Русі жити гарно» Микола Олексійович Некрасов був набагато молодшим за Гоголя (на 12 років) і Шевченка (на 7 років).
Микола Васильович насамперед бачив у ньому редактора журналу «Современник», створеного колись Пушкіним. …Видавця «Петербурзького збірника» (де Гоголь вперше читав твір Ф.М. Достоєвського).
 Про поета Некрасова Гоголь не відгукувався. На час виходу «Вибраних місць із переписки з друзями» (де вміщено великий нарис про поезію Росії) творчість Некрасова не зацікавила Гоголя. 
Але їхні стосунки не були ворожими. Послугами Миколи Олексійовича Гоголь скористався для передачі листа Бєлінському (критик тоді лікувався у Зальцбрунні).
Скоріше за все, Гоголь негативно поставився до друкування Некрасовим пародії на вірш Язикова  у 1945 році (Язиков був у приятельських, досить «коротких» стосунках з Гоголем).
Інша справа – стосунки між Некрасовим і Тарасом Шевченком.
Невдоволення Тараса Григоровича викликала поема Некрасова «Тишина», де у четвертій частині автор славословить царя Олександра ІІ. (Справді, Некрасов якийсь час вважав царя реформатором і визволителем, спадкоємцем Петра І).
Розгніваний Шевченко сказав про Некрасова: «Він не тільки не поет, але й віршороб неоковирний…».
Некрасов, зрозумівши причину, не образився.
Був на похороні Шевченка. Написав вірша «На смерть Шевченка».




Частина двадцять восьма. Герцен. Гоголь, Шевченко

Тарас Шевченко (який ніколи не виділявся екзальтованістю) ставився до Герцена (псевдонім – Іскандер) не тільки з повагою, але й із захватом.
У Щоденнику поет замалював портрет Герцена. Багато разів згадував про його революційні видання. Писав: «Невже зі смертю великого нашого Тормоза (цар Микола І. Авт.), як назвав його Іскандер, поети воскресли, оновилися?»
В свою чергу, Герцен високо цінував Шевченка як поета і борця за свободу.    «Він тим великий, що цілком народний письменник, як наш Кольцов; але має набагато більше значення, ніж Кольцов, бо Шевченко також політичний діяч і виступив як борець за свободу».
Щодо Гоголя Герцен ніколи не був настільки прямодушним. Про «Вибрані місця із переписки з друзями» писав як про «раболіпну брошуру, якою Гоголь – кумир російських читачів, викликав у них презирство».
Складається враження, що Герцен і не намагався зрозуміти, яке надскладне завдання поставив перед собою автор «Вибраних місць…».
Гоголь також не обійшов увагою полум’яного революціонера, який оселився у Лондоні. Із листа до художника Іванова: «Герцена я не знаю, але чув, що він благородна і розумна людина. Хоча кажуть, що він надто вірить в благодатність нинішніх європейських прогресів і тому є ворогом всілякої російської старовини і корінних звичаїв».
Дивно, що Гоголь, який був завжди підкреслено байдужим до політики, просить у своєму листі Іванова написати йому «…що Герцен думає про італійську національну гвардію…»
   



Частина двадцять дев’ята. Лермонтов. Гоголь. Шевченко

Гоголь про Лермонтова пише у нарисі (статті): «У чому ж нарешті  сутність російської поезії»:  «…В ньому були ознаки таланта могутнього; поприще велике могло б чекати на нього, коли б не якась нещаслива зірка, владу якої над собою він визнав. …Як бідна рослина, яка зірвалась з рідного грунту і безрадісно носиться степами без сподівань прирости до іншого грунту, доля якої – зів’янути і пропасти, – Лермонтов з юних років став виразником неймовірної  байдужості до всього, байдужості, якої не було доти у жодного з поетів. Безрадісні зустрічі, безпечальні розлуки, дивні, безглузді любовні зв’язки …стали предметом для написання віршів. …Жуковський окреслив суть цієї поезії – «безочарування»… Завдяки талантові Лермонтова воно стало на якийсь час модним. ...Існування його було короткочасним, адже в безочаруванні нема приманки ні для кого. …Визнавши владу над собою спокусливого демона, поет створював його образ, ніби намагаючись віршами його позбутися. …Ніхто ще не грав так легковажно зі своїм талантом і не намагався продемонструвати таке хвалькувате презирство до нього, як Лермонтов. Непомітно в ньому жодної любові до дітищ своєї уяви. …Його вірші лише дещо нагадують вірші Жуковського та Пушкіна: скрізь – багато зайвого та багато слів…».
Дуже несправедливо, але не можна забувати, що в критиці Гоголь дотримувався метафізичного методу дослідження…
«…В його прозі більше достоїнств. Ніхто ще не писав у нас такою правильною, прекрасною, благоуханною прозою… Його смерть була раптовою. …Три великих поети Пушкін, Грибоєдов і Лермонтов забрала насильницька смерть за одне десятиліття. І нікого це вразило, навіть не здригнулось пустотливе плем’я…»
Зацікавленню Гоголя творчістю Лермонтова сприяло захоплення молодим прихильником «безочарування» його приятельки Олександри Осипівни Смирнової (Лермонтов особисто знав Смирнову і навіть присвятив красуні вірша).
У своєму «Щоденнику» Тарас Шевченко (який був ровесником Лермонтова) згадує Еллінський ярмарок 1845 року. Описує як вперше і востаннє слухав московських циган (поет не розділяв любов росіян до «циганщини»). Роми «…розважали хмільну публіку. Наостанок свого дико-брудного концерту хором заспівали:
Не пылит дорога,
Не дрожат кусты.
Подожди немного,
 Отдохнешь и ты.
Очевидно натякали покровителям, що тим також варто відпочити і зібратися з силами для завтрашнього пияцтва…
Чи думали великий німецький поет, а за ним і наш великий Лермонтов, що їхні глибоко поетичні вірші будуть так гидко й дико співати п’яні циганки перед собором хмільних ремонтерів? Їм би і не наснилась ця брудна пародія».

Лермонтов любив Росію «странною любов’ю», непереборною, не підконтрольною розуму. І це було щире почуття. Гоголь, як людина чесна-благородна, ідеалізував Росію, яка так багато йому дала… Але всім було очевидно, що чесність-благородство це зовсім не любов...
В. Гіпіус писав: «Ідеальна «небесна країна» Гоголя була прив’язана до реальної Росії в готових формах бюрократизму часів Миколи І».
 



Частина тридцята. «Зустрінемося в неділю» (Бог)

Гоголя лякала не смерть, а муки на тому світі. Він боявся гріха, знаючи, що нагрішивши, наражатиме душу на нестерпні страждання. Він не прагнув помститися, адже був переконаний, що «нема  страшнішої муки для людини, ніж хотіти помститися і не мати можливості помститися…» («Страшна помста»). Що ті, які прагли помсти, не потрапляють у царство небесне – так само, як і вбивці…
Гоголя лякало життя… Про те, що буде тоді, коли душа покине тіло, він дізнався – як інші його сучасники – в дитинстві, з книг про святих. Але здається, що про той світ вже в молодості Гоголь знав більше, ніж інші. Життя ж було таким складним,  великим, убивчим... Жити було важко не лише тому, що безперервно виникали ускладнення. А й тому, що матеріально-духовна «складова» світу – люди  постійно змінювалися, в щоб співіснувати з ними, треба було щось змінювати в собі. Гоголь, не лінуючись, займався самовихованням, але ж не для того, щоб почуватися своїм серед своїх!.. Він безмежно любив лише Бога і вірив лише Богові.
Смерть вважав переходом в інший світ. Гоголь був захищений цією вірою. 
Він не досягнув віку, в якому людина бачить все таким, яким воно є. Реальним, позбавленим магії та чару. Гоголь не дожив до старості. Але читаючи написане ним, думаєш, що і старим він був?.. І коли встиг, адже ледве досягнув зрілості… А може він бачив той світ так само – як цей? І жив – паралельно – і там і тут?..
Він бачив смерть. Бачив, яка вона прийшла до молодого Йосифа Вьєльгорського. Сильне враження справила на Гоголя розповідь Жуковського про смерть молодої родички. «Залишивши тіло, душа відбилась в обличчі тим, чим була в мить роз’єднання –  це був вираз спокою, умиротворення і майже радості, адже на устах був слід усмішки». Про смерть Гоголь знав більше, ніж про кохання. Тому його герої частіше вмирають, ніж закохуються…
Його віра в Бога була найсильнішим його почуттям: «Думає про місце, де йому доведеться ночувати, лише той мандрівник, який мало думає про те, куди й навіщо їде». Гоголь завжди знав, куди й навіщо йде, тому «ночував» де прийдеться…
Він любив тих, кому був потрібний – тих, хто сміятиметься і плакатиме, читаючи його твори довічно… «Ще б трохи життя! Я нічого ще не зробив, що було б гідне вашої уваги…» Він любив читачів – безіменних людей, які жили, живуть і житимуть у різних куточках землі. Знав, що ми – запорука безсмертя його душі.
Гоголь знав, що житиме недовго: «Не думаю, що життя моє буде довготривалим». Але це його, здається, мало засмучувало. Головним була завжди присутність в його житті Бога.
Поїздка до Єрусалиму його розчарувала: «Я провів ніч біля Гроба Господня і при цьому не став кращим, тоді як земне мало згоріти в мені і залишитись – лише небесне». Дива не сталося. З відтепер і до кінця днів він вірив у силу молитви за умови милості Творця.
«Прошу всіх у Росії помолитися за мене – починаючи зі святителів, чиє життя – суцільна молитва. І нехай моляться безсилою і черствою молитвою… І моя молитва також буде безсилою і черствою, якщо Господня милість не перетворить її на те, чим має бути наша молитва…»
І все ж таки – чому і навіщо у 42 роки Гоголь помер?..
Гоголь старанно описував те, чого іншим не дано побачити. «Якою страшною є душевна чорна безодня? І чому це бачиш лише тоді, коли наближається смерть?!» «Людина на смертному одрі бачить зовсім не те, що ті, які обертаються в світі».
«…Займи в урочний час свою душу. Горе тому, хто не благає бога допомогти потрапити на  свою дорогу….». Певно, Гоголь почувався «стороннім». Схожим на героя повісті Камю…
«Люди охоплені несвідомою спрагою бути не тими, ким вони є. Можливо, це бажання пов’язане із бажанням бути кращими?.. Серед недоладних криків і поспішних проповідей нових, ще темних ідей, бачиш якесь загальне прагнення бути ближчим до залізної середини, знайти справжній закон дій… (Це вічна мрія про «міцну руку». Авт.). І це стосується як загалу, так і окремих осіб…».
Або лікарі не змогли поставити діагноз, або помер Гоголь тому, що захотів…
Всі думки  спрямовані на те, щоб запобігти чогось жахливого у майбутньому. «Не майбутнього, а теперішнього бійся!»
1844 року Гоголь пише Плетньову (в 35 років!) «…Бог знає, що відбувається в глибині людини. Інколи стан може бути таким дивним, що людина ніби перебуває у летаргійному сні. Бачить і чує, що його всі, навіть лікарі визнають мертвим і готуються його живого закопати в землю. А він не в змозі поворухнутися…»
А чи не в цьому саме стані перебував Микола Гоголь 21 лютого 1852 року?.. А також – в наступні три дні, поки його не засипали землею?..
Помер у четвер... Похвали Гоголя у неділю. Коли домовину з його «складом» (вираз Гоголя) поклали в зимову промерзлу землю північної столиці, Бог прийняв його в свої обійми – живого чи мертвого. Дороги назад вже не було…
Вони зустрілися в неділю, як і належить Отцю й сину…
«…Співвітчизники, страшно!.. Завмирає душа вже від одного відгомону загробної величі і тих духовних найвищих творінь Бога, перед якими порох – всі творіння, які нас захоплюють тут…»
Тургенєв писав: «Його страшна смерть – історична подія…»
Нам – тим, які вічно перебувають в очікуванні кінця світу, він залишив Заповіт:
«Треба співати і в останню хвилину, коли світ розвалюється і земне руйнується».
               

* Всі цитати з листів і творів Гоголя перекладені авторами