Кохання...

Кохання, яке залишає сліди

Дві долі, які покохали…
Дві долі, які загубилися у слідах кохання…
Дві долі, які приречені…

Розділ 1
Розплющивши очі рано вранці, вона ще не знала, які сюрпризи принесе їй цей день. Дівчина прийняла теплу ванну і приготувала собі чашку кави. Сьогодні її ранок був не таким, як усі попередні…
Зоряна Тимофіївна Саксонова кожного дня прокидалася о шостій годині, збирала свої папери, складала купу курсових робіт та їхала до Київського Університету Внутрішніх Справ, де викладала лекції юним студентам. Після обіду вона переодягалася у форму майора міліції і їхала до одинадцятого відділку районної міліції. Там до самого вечора вивчала докази у справах, проводила різні експертизи, та інколи виїздила на місця подій. От таке життя було у нашої героїні, без див і цікавих випадків. 
Щодо зовнішності, то Зоряна була дівчиною слов’янського типу. Широкі карі очі з густими віями, трохи видовжене личко, теплий колір шкіри – але не перша красуня на районі. Від бабусі їй дістався кирпатий невеличкий ніс, завдяки якому обличчя набувало грубих тонів. Вона мала блискуче довге світле волосся. Статура досить струнка, не модель і не гладка, середнього зросту. Все при ній, як кажуть.
Тишу в кімнаті прорізала мелодія Зоряниного мобільного телефону. Про кохання до нестями співав чоловічий голос. Вона, не кваплячись, подивилася на екран і радісним голосом відповіла:
– Невже це ти, Олено? Я вже думала, що незапланований виклик до відділку.
– І тобі доброго ранку, Зоре, – відповів м’який голос подруги. – Які плани на сьогоднішній вечір? Знову будеш трупи розглядати та шукати зачіпки?
– Напевно. Десь о дев’ятій планую здиміти з відділку.
– Добре, о дев’ятій у нашій кав’ярні. У мене таке трапилося… Не телефоном. Бувай, мені ніколи теревенити.
Розмова закінчилася занадто швидко, й до кімнати повернулася звичайна ранкова тиша. Зоряна зняла з вішалки чорне пальто, взула новенькі чоботи і вийшла з квартири. У дворі на неї чекав автомобіль. Хоча автомобілем цю тачку було важко назвати. «Копійка» білого кольору – нині було все, що Зоряна могла дозволити на свої чесно зароблені гроші. Вона не бідкалася, усе говорила собі, що щастя – не в машині. Дівчина завела двигун, легко натисла на газ і помчала… Спочатку заїхала до лабораторії, забрала свої аналізи, потім – швидко до лікаря.
Запис був рівно на десяту годину. Черги у лікарнях її завжди дратували. Зоряна мала свій відпрацьований геніальний план: пхала всім спеціальний документ, таким чином отримувала зелене гасло у всіх чергах. Але це був інший випадок: безліч вагітних і просто хворих жінок знервовано чекали своєї черги.
Довгі скандали між жінками за право увійти на 15 хвилин швидше нагадували битву за модні речі на розпродажі в елітних магазинах. Зоряна від безвихідності дістала з сумки купу документів і прямо у коридорі лікарні почала проводити експертизу почерку – робота добре відволікала від думок. Їй не властиво було виступати в таких сварках, тим паче, коли відстоювати свою думку доводилося перед упертою і незнайомою людиною.
– Заходьте, – пролунав голос лікаря з кабінету.
Пам’ятаючи, що часу обмаль, Зоряна запхала папери назад до сумки й упевнено увійшла до кабінету. Вона не помічала меблів, кольору стін, асистентку – лише дивилася на жінку в білому халаті. Серце почало трусити відтоді, як їхні погляди зіткнулися, але чому? Ще ж нічого не сказали. Саксонова невпевнено підійшла до лікаря, мовчки сіла на стілець навпроти, а усередині ураган: як ця тиша набридала. Лікар вихопила з рук криміналістки результати лабораторних досліджень та байдуже промовила:
– Зараз з’ясуємо...
Минуло кілька хвилин і ніяких змін. Лікар витріщалася на цифри у результатах, а криміналістка стежила за її рухами, професійна звичка – нервує чи ні. А вона таки нервувала, олівець з рук не відпускала, стукала по склу на столі.
– Люба, ви тільки не засмучуйтесь, зараз такі препарати почали виробляти…
– Зачекайте. Що зі мною? – грубо відрізала Зоряна.
Гарна лікарка повитягала з шафи безліч малюнків і почала пояснювати людською, а не медичною мовою, що саме трапилося із Саксоновою. Зоряна витріщила на неї свої підозрілі очі. Зрозуміло лише одне – дітей мати вона не може. На цьому вона попрощалася с гінекологом, взяла величезний рецепт на ліки і чкурнула з кабінету.
«Дивна штука життя. Одні трупи цілими днями, а нове життя породити не можу», – подумала дівчина, сідаючи до машини.
Знову дзвінок – виклик на місце вбивства. Завела мотор і поїхала до Кіровського району. Доїхавши практично до місця, вона вилізла з тачки, далі можна було йти лише пішки. Патрульна машина з молодими сержантами чекала на неї.
– За мною Башкіров, Ковтун. Швидше…
Два молодика підірвалися з місця та швидко пішли за Зоряною.
– Що там трапилося, ви в курсі? – суворо запитала вона.
- Начебто чоловік потрапив під потяг, більше нічого не зрозуміло, - заметушився Башкіров.
«І навіщо я тут знадобилася? Достатньо було районного слідчого. Ох, я їм влаштую!»
– Зоряно Тимофіївно, сюди, – замахав рукою той самий слідчий, який міг би впоратися самотужки на місці події.
Андрій Миколайович Волошин працював в органах внутрішніх справ більше двадцяти років. Його було відзначено купою орденів і подяк. Нерви розхитані, характер прискіпливий і суворий. Зоряні подобалися співробітники такого типу: вони тверді у своїх рішеннях і вимагають певного рівня від колег. Працювали разом ці двоє більше трьох років і завжди між ними відчувалася напруга. Можливо, конкуренція. Старий слідчий показував, що в його арсеналі ще купа методів викриття злочинців. Зоряна, в свою чергу, нагадувала про велике значення нових знань, свіжого погляду на речі. Поміж усього цього вони непогано спрацювалися, хоча і гаркалися як собаки, щойно справа стосувалася виїзду на місце злочину.
Суворо одягнений старий чоловік у відполірованих чорних чоботях виглядав дуже нахабно. Образ доповнювала жилетка поверх білої сорочки й капелюх. Він мав густі вуса і хитрі очі, кілька шрамів на обличчі та велике пузо.
Зоряні закортілося нагримати на колегу, виговорити весь розпач від зайвого, не потрібного їй виклику.
– Доброго вечора, Андрію Миколайовичу. Невже без мене Ви б не впоралися? У мене і так купа справ! Знаєте, яка черга на експертизу почерку? Наступного разу поміркуйте, чи потрібно набирати мій номер, або краще обійтися без зайвих жертв.
– Так згідно правил потрібно було зробити, – огризався старий слідчий. – Є труп, багато сумнівів.
– Відколи слідчі почали робити все згідно правил? Добре, грець із вами.
Зоряна покликала одного з сержантів, вручила йому ключі від «копійки» і наказала принести кейс з інструментами. Чистими руками вона не збиралася поратися біля залишків трупа.
– Це, мабуть, нещасний випадок. Перебрав чоловік після роботи – от і знайшов свою смерть під колесами потягу.
– Подивимося, – мляво відповіла слідчому дівчина.
Захеканий сержант вручив Саксоновій кейс і обережно пішов за нею. Вона позаливала розчином сліди від взуття, залишені біля трупа, після чого залишила сержантів охороняти докази справи.
Треба було оглянути труп. Добре, що на місці злочину вже вештався судово-медичний експерт зі схожим кейсом. Саксонова привітала фахівця і закрила хусткою півобличчя.
– Саксонова, на Вас чекаємо. Оглядайте швидше, і ми забираємо цього покійника.
Труп лежав так, як його знайшли. Всі знімки було зроблено, лишалося зробити свій логічний висновок. Чоловік як чоловік, лише от пошматований потягом. На руках синці, обличчя опухле, навкруги кров. Маленька дрібниця… де взуття? Костюм начебто на місті, роздертий по шматкам, але на місці.
– Де черевики? – обернулася Зоряна до слідчого й гукнула.
– Хто знає, – звів плечима.
– Вони повинні були відлетіти не далі ніж на 20–30 метрів. Шукайте, це не моя робота.
- А чия? – фиркнув слідчий.
Саксонова про себе виматюкалася, узяла ліхтарик і пішла шукати взуття.
«Здалося воно мені все? Бісів день, бісове життя. Шукаю, як справжня дурепа взуття покійника. Для цього я вчилася шість років, та ще й стала кандидатом наук? Де ж це кляте взуття?»
30 метрів туди, 20 метрів сюди… Темно – хоч око виколи. Знову виматюкалася, вимкнула ліхтарик і пішла до колег.
– Я поїхала. Черевиків немає, завтра на додатковий обшук приїду з сержантом Башкіровим. Зліпки забирайте.
Старий слідчий окинув молоду криміналістку, докуривши «Приму», сплюнув у її бік та викинув недопалок.
– Не раджу розкидатися біологічними матеріалами організму, – відрізала Зоряна і пішла до машини.
Натиснувши на педалі, вона зникла зі страшного місця події. Глянула на годинник який показував о пів на десяту вечора.
«Дідько, зустріч з Оленою».
Перемикнувши коробку передач, дівчина помчала трасою. В кишені документ, ніякі ДАІ їй не страшні. Кав’ярня «О, Марат» знаходилася на окраїні міста. Такий собі маленький заклад з м’якими диванами і смачними стравами. Головне – доступно по кишені і мало людей.
Відчинивши двері, Зоряна увійшла до приміщення. У таку годину зазвичай жодного вільного місця не знайти, особливо коли вихідний. Тяжким поглядом Саксонова швидко оглянула кав’ярню, шукаючи Олену і беручи на приціл підозрілих громадян. У видовженому затишному приміщенні віяло ароматом солодкого вина й сигарним димом. За барною стійкою сидів сп’янілий чоловік і постійно витріщався на Олену. Біля подруги розмістилася молода пара, хоча молодою б Зоряна назвала лише дівчину, чоловіку було за сорок. Наповнюючи келих своєї супутниці, чоловік красиво присідав їй на вуха, а дівчина витончено посміхалася коханцю.
Кваплячись, Зоряна підійшла до столика Олени і зручно всілася. Не встигла вона і слова мовити, як офіціантка відразу підстрибнула, натягла доброзичливу усмішку і втюхала меню. Це була остання крапля, Саксонова ніколи ще так злісно і погрозливо не дивилася на людей. Здавалося, в цю мить криміналістка від напруги переступить за межі закону. Коли ж силует офіціантки зник з поля зору, Зоряна повільно, мовби заспокоюючись, перевела погляд на подругу.
Олена Станіславівна Кравченко була кращою подругою Зоряни зі студентських років. Завжди разом, поруч за будь-яких обставин. З різних шарів суспільства, з різними професійними дипломами і вподобаннями вони кожного місяця збиралися у кав’ярні цієї миті. Інколи просто весело проводили час. Були такі часи, коли в чарці топили горе. Всяке бувало, сьогодні теж не звичайні теревеньки. Цьому вечору призначено залишити сліди...
Олена зазвичай однаково доглянута. Зоряну трохи спантеличили втомлені зелені очі, які свідчили про безсонні ночі. У всьому іншому вишуканість і розкіш на вищому рівні. Подруга була із заможної сім’ї, де смак до розкоші виховують із дитинства. Олена мала довге руде волосся, пряме до самих кінчиків, густий чуб закривав тоненькі брови. Обличчя овальне з маленьким носом і пухкими червоними вустами. Косметика, накладена професійно, прикривала дефекти шкіри і підкреслювала очі. Одягнена дівчина була у чорний светр з довгим коміром, на якому були вишиті сніжинки. Образ доповнювали парфуми «Lacoste» – їх Олена ніколи не змінювала. Вона полюбляла демонструвати свої статки, тому її руки були прикрашені золотими каблучками і браслетами. Одна каблучка сильно виділялася зпоміж інших. Обручка на пальці подруги з величезним рожевим каменем одразу зацікавила її. Камінь наче не відпускав погляду Зоряни, блиск зачаровував, якийсь спокій з’явився у серці криміналістки. Голос подруги повернув дівчину у реальність. 
– Зоряно, запізнилася, так ще й в хмарах літаєш, – невдоволений голос подруги пролунав в її вухах.
– Так, пробач, тяжкий день. Може розкажеш спочатку, що у тебе трапилося?
Саксонова дістала з кишені пачку цигарок, витягла одну і запалила, випускаючи клуб диму. Так само зробила і Олена. Подруга все розповідала про проблеми вдома, про роботу, а про головне, мету зустрічі, не казала. Зоряна звикла до такої поведінки подруги, чекала поки принесуть мартіні, тоді Олена розслабиться і сама все викаже.
Перший келих мартіні з лимоном зігрів серце Зоряни, вона потроху забувала про розчарування, які приніс цей день. Печаль з самої поїздки до лікаря не вщухала, отже, їй насправді було зле.
– Я одружуюсь, – нарешті зізналася подруга і сунула під носа Зорі обручку.
– Остап буде гарним чоловіком, – зраділа Зоряна за подругу.
Олена опустила очі до свого бокалу, налила ще…ще…ще…
– Я виходжу заміж за Олексія, – уся радість миттю зникла з молодого і красивого обличчя.
– Оце так новини! Ти з глузду з’їхала? Хто такий цей Альоша?
– Познайомилися місяць тому. Гарний парубок, при баблі, своя тачка, бізнес…
Так би і нахвалювала Олена свого майбутнього чоловіка весь вечір, аби переконати Саксонову в правильності свого вибору. Зоряна не могла промовчати і додала свої п’ять копійок одразу.
– А як же Остап?
Олена оторопіла від почутого, мабуть, не очікувала подібного запитання. Вона розгубилася, почала нервувати і, наче на допиті у слідчого, не знала, як правдиво збрехати, дивлячись у вічі.
– Пішов він, сволота! Я йому сказала: «Одружуємося, чи я йду». Набридли мені вже ці стосунки, наче мені п’ятнадцять років і я бігаю на побачення. Мені вже 30, я хочу мати дітей і нормальну сім’ю. А він, бачите, не готовий нести відповідальність за сім’ю. Прилип до материної спідниці, розмазня, а не чоловік.
Виговорилася, випила ще бокал мартіні і витріщилася на подругу.
– Отже, цей… як його?
– Олексій, - сумно підказала Олена.
– Так, Альоша. Він і є твоя доля? Де ти його знайшла? Брехати будеш усім, окрім мене. Ці твої штучки не діють. Я хіба не бачу, що ти кохаєш Остапа?
– Здався мені цей дурень. З Олексієм я, як за кам’яною стіною. Він ніколи не скривдить та й іншим пики наб’є. Народжу дітей, злюбиться, змириться і все буде добре.
– Як знаєш, твоє життя, – мляво відповіла Зоряна, і весь вечір дивлячись у вікно.
Час спливав, Саксонова залишила на столі гроші за страви й мартіні, підхопила подругу за лікоть і поволокла до своєї машини. Олена приїхала на іномарці – червоній BMW, але вона не мала такого посвідчення, як у криміналістки.
– Та поїхали на моєму коні, – весело вигукнула Олена.
– Авжеж.
Зоря зачинила дверцята «копійки»  і поїхала, спочатку до Олени. Вкладе її, роззує, поцілує на добраніч і поїде до себе. Завтра ж лекції, трупи, черевики…
– Як у тебе з Єгором? – ні з того, ні з сього запитала Олена про чоловіка криміналістки.
– Глухо, – відповіла, наче про справу питали.
– Так і сидить вдома на твоїй шиї?
– Так, - зітхнула.
– Гони його зі свого життя. Дитину зробити не може, на шиї сидить, ніякого пуття від нього. Всі чоловіки – козли, але твій зовсім знахабнів, – констатувала факт дівчина.
- Напевно, - зовсім гірко відповіла.
Машина зупинилася біля приватного будинку Олени Кравченко. Немалі статки мав її батько, таку халупу відбудував та ще й машину подарував. Зоряна відімкнула двері, допомогла подрузі роздягтися. Начебто все.
– Лишайся, – попрохала Кравченко сп’янілим голосом.
– Завтра шукати черевики, не можу, – пробурмотіла собі під ніс і пішла геть.
Газ, автомобіль рушив уперед, музику ледь чутно, а їхати кілька десятків кілометрів до своєї квартири.
«Була б у бордачку ще пляшка мартіні, і ту б випила начисто. Може, Олена має рацію? Якось сама впораюся… Не казати ж йому про свою безплідність. Двадцять вісім, а я вже пустоцвіт… Соромно як. Засміє, їй Богу. Ліки? Остання надія, а там вже й 30. Отак і проповзе все життя: трупи, трупи і папери. Дитинку б мені, назвала б якось гарно. Наприклад, Святославом. Кляте життя!»
Сльози котилися градом по її рум’яним щокам. Дівчина гірко простогнала і витерла їх.
«Криміналісти не плачуть», – заспокоївшись, вона зупинилася біля під’їзду.
Заглух мотор - заглухло серце. Зайшла до квартири, намалювала звичайний, трохи бадьорий настрій, і пройшла до спальні. Чоловік здивовано подивився, відклав пульт від телевізора і промовив:
– Знову справляли чиїсь погони?
– Так, - збрехала, впала на подушку і заснула.
Шоста година, дзвонить будильник. Зоряна встала, прийняла душ, випила кави - розпочався звичний день.

***
Кожен крок, кожна нова сторінка життя починається з дій. Граємо в шахи, прибираючи зайві фігури на своєму шляху. Інколи гра триває дуже довго, і один помилковий крок призводить до програшу. В руках кожного чужі доли, лише сліди скоєних вчинків приховані. Відколи ж починається відлік того самого відповідального кроку? Саме зараз. Цієї самої миті, коли терези переважили у бік розрахунку - доля розвернулася.
Ранок у іншому місці, за іншим сценарієм. Полонянка Олена добровільно відреклася від свободи і віддалася у полон майбутнього чоловіка. Крок на зустріч іншому життю. Вона ледве змусила себе встати з ліжка і спуститися до вітальні. Голова тріщала, в роті пересохло – значить, посиділи добре. Кравченко сіла біля чоловіка і вичавила з себе посмішку. Той пив каву і викреслював зайві нулі в папірцях бухгалтерів. Це був перший ранок, який вони проводили разом. 
–  Тобі дзвонить якийсь «Остапчик», –  підозріло сказав Олексій, простягаючи Олені мобільний.
Кравченко схопила телефон, подивилася на екран: справді Остап. І що його робити? Руки затремтіли, душа впала в п’яти, добре, що не поперхнулася сніданком.
–  Слухаю, –  наважилася Олена.
–  Олено, я тут поміркував… Треба зустрітися, - сумно промовив, наче про погані новини розмова йтиме.
Дівчина підняла очі на Олексія, той не відривався від паперів: кам’яний вираз обличчя, весь у справі. Де ж та впевненість, з якою Олена посилала коханого при зустрічі з Зоряною? Нема, вивітрилася разом із мартіні. Тепер же вона чула голос свого коханого і думала, як би обдурити долю і вирватися з хати.
–  Ти мене чуєш? – говорив голос у слухавці.
–  Сукня «Вавилон» мені потрібна вже ввечері.
–  Що ти верзеш? Яка сукня?..
Пізно, вона вже від’єднала їхню розмову. Олена сказала назву готелю і годину о котрій на нього чекатиме. Зрозумів він чи ні, то вже його турбота. Дівчина зиркнула на майбутнього чоловіка, він сидів наче нічого не почув.
«Попрощаюся с Остапом, скажу, що одружуюсь, і що між нами все скінчено. Це не зрада! Краще Олексію не знати про мої наміри. Не зрозуміє».

День видався знервованим і тягнувся так довго немов вічність. Разом з Олексієм вони їздили по крамницям, замовляли квіти, запрошення на весілля і путівки до Єгипту. Думками Олена все одно була в готелі, планувала їх розмову та прощання. Вона не хотіла весілля, не хотіла бути поруч з Олексієм, але все було вже заплановано. Вона переконувала себе: «Так буде краще», і разом із майбутнім чоловіком шукала ресторан на дату весілля. Олена вибирала для себе вигідні умови, серце якось охолоне, навіщо те кохання їй здалося. З’являться діти, їм і віддасть усю себе. Тим паче, вона так хоче дітей. Олексій –  саме той чоловік, який здатен потурбуватися про все.
–  Коханий, я вже поїду за сукнею, – знервовано сказала Олена в ресторані. – Думаю, далі ти впораєшся без мене, сукню тобі все одно бачити не можна.
Олексій поцілував дівчину в щоку, дістав з гаманця кредитну картку і поклав їй у руку.
–  Не зважай на ціну, –  відповів він і погодився з адміністратором ресторану продегустувати спиртні напої, які будуть на весіллі.
Олена вибігла з ресторану і немов здобула крила. Вона летіла до свого автомобіля, як пташка, щойно звільнена з клітки. Її всю колотило, дівчина знервовано викурювала сигарети і додавала швидкості колесам машини. Ще мить, і вона побачить Остапа, зазирне в його теплі карі очі, насолодиться миттю зустрічі. Останньою миттю… 
Зупинилася Олена біля дешевого готелю «Вавилон», який знаходився у хащах окраїни міста. Готель був перероблений зі звичайного гуртожитку. Фасад жовтий примітивний. У темряві мерехтіла вивіска з написом «Вавилон». Вона знала, що такі хороми може дозволити собі Остап. Байдуже які, лише б зустрітися із ним. Трохи скуто вона підійшла до адміністратора готелю. Чоловік, років сорока, привітно посміхнувся леді і першим почав розмову:
–  Добридень, пані. Чим можу Вам допомогти? – дещо з акцентом промовив чоловік.
–  У якій кімнаті розташувався Остап Кислий? – пошепки запитала вона.
–  Одну хвилинку, - адміністратор відкрив журнал і почав шукати прізвище.
«Оце так убоге місце, навіть комп’ютерів нема. Кредитки хоч приймають? Якщо знайду таргана, прикрию до біса ваш бізнес», –  подумки губила рівновагу Олена.
–  На жаль, такого клієнта у нас немає, –  переглянувши список із кілька прізвищ, переконливо відповів адміністратор.
–  Тоді кращий номер в цього готелю, –  простягла картку дівчина.
–  Усі наші номери однакові за вартістю і комфортом. У кожній кімнаті телевізор,  обігрівач. Тепла вода йде з восьмої до десятої вечора, –  тут він зробив паузу і тихо прошепотів пані. – Якщо хочете гарну кімнату, то 100 гривень зверху, але готівкою.
– Діра якась, а не готель, – полізла до сумочки, дістала готівку і відрізала: – Кращий номер, я не повторюватиму.
– Авжеж пані, – адміністратор узяв гроші і провів Олену на другий поверху.
Вона вже й не сподівалася, що дурна голова Остапа зрозуміла її натяк. Дівчина зайшла до кімнати, обдивилася навкруги. Їй здалося, що вона потрапила в часи Радянського Союзу: довга простора кімната з пофарбованими у зелений колір стінами, старі меблі, двомісне ліжко. Більш за все її вразив килим коричневого кольору з величезною чорною плямою.
– Що це? – здивовано запитала вона.
– Та це один із клієнтів розлив щось. Не виводиться, – радісно відповів той.
Олена пройшла кімнатою, кинула сумку у крісло і обернулася до адміністратора.
– І це кращий номер?
– Він самий, оце тут душ і туалет, – показав на двері чоловік.
– Гірше не може бути, – зовсім розчаровано зітхнула.
– В інших кімнатах килима навіть немає. Раптом щось знадобиться, звертайтеся, - сказав чоловік і здимів.
Олена залишилася у кімнаті зовсім сама.
«Це, мабуть, пляма від крові. Такий клієнт, як я, не витримав і вбив попереднього пришелепуватого адміністратора. Інші назви не пасували до моделі сукні. Оце б я сказала: сукня «П’ять зірок» або «Дніпро». Тепер чекати в цьому убогому місці».
Дівчина дістала з кишені пальто мобільний. Мовчить, не дзвонить. На екрані вже шоста година, а Остап так і не з’являється. Не буде в них останньої зустрічі, так і вийде заміж, не поговоривши з коханим. Та що з ним говорити, коли одружуватися він все одно не збирався. Вона була сповнена рішучості, чекала його, лишень щоб повідомити про шлюб. Не варто більше їй дзвонити, Олена починає нове життя в якому Остапу не бути. Минуло ще півгодини в роздумах і власних переконаннях, аж раптом двері у кімнату розчинили. Тридцятирічний чоловік із русявим волоссям увійшов до кімнати. Він був широкий у плечах і вищий за Олену, губи тонкі, наче їх зовсім не було. Очі відрізнялися своєю красою і мали погляд, сповнений жаги. Одягнений він був у пухову куртку, чорні джинси й туфлі. Тонкий шарф спадав із шиї. Дівчина здригнулася, щойно побачила Кислого.
– Ти хоч спав цієї ночі? Маєш кепський вигляд, – з тремтінням у голосі промовила вона.
– Не спав, зовсім з розуму звела. Та й ще ото придумала з готелем. Що за бісові витівки? Чи тобі мало знущань з мене, вирішила пограти в загадки?
Остап  майже кричав, він був надто розлючений, та у той самий час жадав обійняти її і ніколи не відпускати. Він підійшов до неї, схопив за руку, смикнув з ліжка та так міцно обійняв, що Олені забракло повітря у грудях.
– Відпусти, Остапе, – пошепки мовила, воліючи, щоб не відпускав.
– Не відпущу, більше ніколи не відпущу. Я поговорив із матір’ю, вона не проти.
– Що? – незрозуміла дівчина і відштовхнула його.
Остап у мить став навколішки на коричневому килимі з плямою, дістав обручку і промовив:
– Виходь за мене, кохана, я не можу без тебе жити.
Олена стояла поруч із ним і кліпала очима, поки чоловіку не набридло чекати. Він запитав знову:
– Ти згодна, Олено? Не мовчи, прошу.
Вона ж підняла руку і подивилася на обручку від Олексія: рожевий камінь блищав у темній кімнаті, хапаючись за тьмяні промені люстри. Дівчина присіла на ліжко і зареготала так гучно, що стіни поздригалися. Це був істеричний сміх, сповнений іронії і розчарування. Вона подивилася на ту обручку Остапа і ще гучніше реготала, маскуючи жагу бажання з розпачу заплакати. Остап тримав золоту обручку, старішу за цей готель з візерунком, як оце знаки в математиці – більше й менше.
«Трясця мені здався такий чоловік, обручку цю ще, напевно, прабабця носила. Навіщо здалося таке кохання, зараз скажу все як є, і нехає йде геть».
– Мамця тебе сюди заслала з цією бридкою каблучкою? Ти настільки від неї залежиш, що навіть рішення сам прийняти не в змозі? Спізнився, Остапику. Не потрібне мені твоє кохання, я вже пообіцяла руку і серце іншому. Ось дивись, – вона показала йому руку з рожевим дорогоцінним каменем.
– Ах, ти ж шльондра, зрадлива паскуда! Я до неї через усе місто з пропозицією, а вона мені таке каже. Здуріти можна. І хто, цей донжуан?
Очі Остапа налилися кров’ю, щохвилини він скаженів ще дужче. Каблучку, яку так пристрасно тримав у руках, він жбурнув на підлогу і почав знервовано ходити кімнатою. Олена злякавшись такої люті, сиділа, не рухаючись. Стежачи за кожним його кроком. Чоловік підійшов до неї, схопив за плечі, почав трусити у різні боки.
– Говори, паскудо, хто такий?
– Не чіпай, мені боляче. Прибери свої брудні руки, – пручалася Кравченко.
– Ні, спочатку ти мені все розкажеш. Я думав, що ти мене кохаєш, а ти по чоловікам розійшлася. Тебе вбити мало. Кажи…
– Остапику, не зраджувала я тобі. Ти сам відмовився від нашого кохання. Мені набридло чекати, – гарячі сльози залили рум’яне обличчя дівчини.
– Тож ти одразу заміну знайшла? Швидка яка. Правильно мати казала, гадюка підколодна ти.
Олена хитала голову, вмиваючись своїми сльозами. Серце кроїло на шматки, життя втрачало сенс. Кожне його слово було таким болісним і вразливим. Від кого завгодно, але не від коханого, вона могла почути ці слова.
– Де каблучка? – озирнувся у різні боки, підібрав і став поруч із нею. – Вдягай мою каблучку, забудемо про все.
Він узяв у свої міцні долоні її руку і обхопив рожевий камінчик, ще трохи – і каблучка злетить з її тендітного пальця. Блискучої прикраси теплого кольору вже ніколи не буде на її руці. Олена зі всієї сили стисла руку в кулак, вириваючись з міцних чоловічих рук, вмить схопила сумку і вибігла з номеру. Обернулася – не біжить за нею. Вона поправила зачіску, витерла сльози, зі вдаваною посмішкою вийшла з готелю.
Була восьма година, коли колеса її автомобіля зупинилися біля весільного салону «Анжеліка». Позбиравши залишки свідомості, вона пішла обирати сукню, яка повинна була мати приголомшену назву «Вавилон». Назустріч Олені вийшла молода дівчина, охайно вдягнена, зі строгою зачіскою. М’яким голосом промовила:
– Коли Ваше весілля?
– За тиждень. У вас широкий вибір суконь? Мені не потрібна з малюнку у журналі, я хочу вбрання негайно.
– Понад тисяча моделей у нашому весільному салоні. Який колір і фасон бажаєте? Пишну або стриману?
– Сукня з назвою «Вавилон» є?
Дівчина розгублено подивилася на клієнтку, на сукні, знову на клієнтку. Міркувала, щоб його збрехати, щоб заробити гроші. Чи краще сказати, що з такою назвою немає суконь?
– Немає. Але є гарна сукня «Париж», сукня українського дизайнера «Дивний світ». Ви тільки-но погляньте, - продавчиня підскочила до манекенів і почала показувати різні моделі на будь-який смак.
– Я хочу приміряти лише сукню «Вавилон», якщо такої немає – знайдіть ту, що має подібну назву.
Продавець зблідла біля суконь. Розгублені очі шукали ідеї.
– Господи, давайте вже «Париж», – відмовила Олена.
Це була сукня, яка закривала повністю груди і шию, довгі рукава, безліч камінців. Одна деталь не робила із цієї сукні жах – це красивий виріз на спині. Спідниця пишна, білого кольору.
Дівчина відійшла від нареченої, Олена подивилася на себе у дзеркало. Така тендітна з фатою, заколотою на потилиці. Руді пасма спадають на плечі, вкриті блискучими камінцями, очі виразні на фоні білого кольору.
Якось Олена приміряла вже весільну сукню, було то після весілля її мати вдруге. Тоді п’ятнадцятирічна Олена закружляла в сукні, яка мала витончений і не пишний покрій. Зараз же вона у вбранні далеко не її мрії, але у ньому вона дасть обіцянку не коханому чоловіку. Пообіцяє бути з ним в горі і в радості, в бідності і в багатстві… Дасть клятву тому, кого ніколи не покохає, ніколи… Коли той, кого вона так палко кохає, зараз сидить один у порожньому номері і ненавидить її більше за все. Вона сама все зруйнувала, зачинила усі двері для їх майбутніх зустрічей. Гіркі сльози покотилися по обличчю градом. Ридала, не стримуючись, ніби була наодинці. Хотілося виплакати весь розпач, щоб серце більше не жадало бути з Остапом. Якби вона могла в цій сукні сказати лишень йому клятву вірності, присвятити все життя одній людині.
– Пані, Вам погано? – обережно запитала дівчина простягаючи склянку води.
Олена кивнула головою, сльози не вщухали. Скільки вона дивилась на цю сукню, стільки емоції не давали їй спокою. Кохання роз’їдало її зсередини.
– Може швидку?
- Ні, я купую цю сукню.
Олена вдягла свої звичні речі і прийшла до тями.
«Напевно, такої клієнтки у них ще не було», - подумала вона, від’їжджаючи додому.

***
Вранці на порозі престижного київського банку стояв Олексій. Одягнений від був як справжнісінький бізнесмен: сірий тьмяний костюм, чорна сорочка, блискуча краватка платинового відтінку і чорні гострі черевики. Легка щетина додавала чоловіку кількох років і робила його обличчя більш серйознішим. У правій руці він тримав ділову шкіряну сумку, трохи більшу за барсетку, а в лівій крутив ключі від машини. Олексій був одним із тих клієнтів, яких завжди обслуговували за «VIP» класом, без черги. Мовляв він: «Час – то кошти, і мені більше нічого робити, як стирчати в черзі».
Щойно банкір побачив статного чоловіка на порозі банку, одразу ж підстрибнув до нього, привітно потис руку і запропонував присісти за його стіл. Олексій погодився і швидко пройшов до кабінету.
– Моє ім’я – Олексій Степанович Погорілов, я маю чималі статки у вашому банку,  – він зробив паузу і одразу продовжив. – Мені потрібні всі дані про рух коштів на кредитній картці, якнай оперативніше.
Олексій дістав папери і протягнув банкірові. Той швидко вхопив їх і почав стукати по клавіатурі комп’ютера.
– Я дуже поспішаю. Зробіть роздруківку лише за вчорашній день. Швидше, - роздратовано промовив клієнт банку.
– Ще одну хвилину, – чекав чоловік, поки принтер віддасть йому той папірець, на який так чекав Олексій.
Погорілов продовжував крутити ключі, а подумки вже натискав на газ своєї тачки. Його чекали на діловій зустрічі, а він гаїв час на те, щоб дізнатися якусь дрібницю. Він би й не завітав до банку, якби не побачив червоні заплакані очі Олени.
«Плакала значить. Якщо плакала, то звісно не від щастя», - подумав він. 
Олена добре відбріхувалася, казала, що була дуже рада побачити себе у сукні, і від щастя розревілася прямо у весільному салоні. Погорілов приголубив кохану, поцілував і мовив, що вона буде найгарнішою нареченою. Всю ніч він погано спав, ті очі Олени, сповнені розпачу, не йшли з голови. 
– Я чимось ще можу Вам допомогти? – люб’язно запитав банкір, простягаючи папери.
Олексій вихопив з жадобою документи, не відповівши, швидко пішов геть з банку. Чоловік всівся до своєї машини, встромив ключі, повернув і от він вже далеко від банку. Взяв в ліву руку папери і почав читати:
«17.09.2010 17:42
– 300 гривень з рахунку – послуги готелю «Вавилон»
Від побаченого у Олексія машинально нога зі всієї сили натисла на гальма, машина зупинилася посеред дороги. Тої самої миті він вдарився головою об кермо, інша автівка протаранила машину Олексія.
– Підлота, вилазь із тачки, – лунав голос десь близько. – Ти подивись, що накоїв. П’яний вліз за кермо. Ти влетів на бабло, наволоч.
Погорілов обхопив руками голову, яка гула як завод «Петрівка». Деякий час він приходив до тями і боровся болем, відкрив очі, схопив папірець, який випав з його руки, і поклав до бардачку. Двері його автівки намагався відкрити розлючений водій, який став жертвою ДТП, але нічого не виходило.
– Шибки повибиваю, сволото. Вилазь, або зубів не дорахуєшся. Зараз піду за монтіровкою.
Олексій натис кнопку поруч із кермом, потім відкрив дверцята і виліз із залізного коня. Йому не вистачало повітря, він робив тяжкі подихи, однією рукою послабив краватку на шиї.
– О, виліз, зараз я тобі клепки на місце вставлю, - продовжував погрожувати власник іншої автівки.
«За все треба платити, лише кохання не купиш. Пішло все к бісу», – подумав Погорілов, піднімаючи очі.
Перед ним стояв вусатий чоловік, зростом близько 165 сантиметрів, із величезним пузом, якраз для каністри пива. Олексій не зволікав, підскочив до водія і зі всього розмаху вдарив чоловіка у живіт, від удару той заверещав, мов порося. Він не прислухався до того вереску, засунувши руку до кишені, відрахував гроші і розкидав по дорозі.
– Одоробло, не на того сіпнувся, – погрожуючи, відрізав Олексій і всівся у свою скалічену тачку.
Швидкість і траса не заспокоїли відчайдушного чоловіка. Чого та купа заліза не розбилася разом із ним? На зустріч він добряче запізнився. Загальмувавши біля ресторану, Олексій дістав кляту довідку з банку, склав удвоє і пішов обідати.
Понадвечір Олексій завітав до готелю. Гуля на голові трохи посиніла, обличчя мало стомлений вигляд. Якщо вранці це був солідний бізнесмен, то зараз він походив більше на вишибалу з нічного клубу, ще б темні окуляри – і точна копія.
– Доброго вечора, - промовив адміністратор «Вавилону» і зашкірився на всі тридцять два зуби.
– Вчора тут була дівчина років двадцяти восьми, руда, не великого зросту. Яку кімнату вона зняла і з ким була? – одразу запитав Погорілов.
– Готель «Вавилон» таку інформацію не надає, - суворо відповів чоловік, а потім трохи нахилився до незнайомця і пошепки, – але за сто гривень я щось таки пригадаю.
Для Олексія сто гривень особливої цінності не мали коли йшлося про серйозні речі, він міг з легкістю відплатити за інформацію. На жаль, він був із тих чоловіків, які не дозволяли собою маніпулювати. Погорілов всміхнувся адміністратору і пошепки мовив:
– Я розмажу твої мізки по прилавку готелю, якщо не отримаю потрібну інформацію. Запитаю ще раз: з ким вчора була в номері дівчина? Збрешеш – закопаю у лісі так, що ніколи не знайдуть, – Олексій помітив обручку на пальці адміністратора, - або відправлю дружині твої органи частинами.
Після сказаних слів Погорілов виправився, поправив краватку на шиї  і сіпнув бровами.
– Я щось не зрозуміло сказав?
– Була така вчора, - невпевнено почав працівник готелю, - одразу запитала, чи зняв номер якийсь чоловік, а потім вирішила сама отримати кімнату. Розрахувалася карткою. За годину завітав молодий парубок і почав також розпитувати про цю пані.
– Далі, що було? – суворо промовив Погорілов.
– Згодом дівчина вибігла з номеру, години за дві, а чоловік довго не виходив. Напевно, до ранку лишився. Коли прибиральниця вранці увійшла до номеру, то його не було, і ключі лежали на ліжку.
Цієї інформації було вдосталь. Його не цікавили подробиці, він здогадався, що прийшов до готелю вчора «Остапик». Яким би він себе не почував – обдуреним, зрадженим, просто нещасним – весілля відбудеться у будь-якому разі. Дружину він обирав з певними зв’язками у потрібному йому колі, з певними коштами в бізнесі її батька. Коли поставлять штамп у паспорті, він нізащо не пробачить повторної зради.
За годину, натягнувши образ байдужості, він повернувся до майбутньої дружини.

Розділ 2
Зоряна стояла біля дзеркала в ніжній блакитній сукні. Отримавши від подруги запрошення на весілля, вона оббігала всі крамниці з вечірніми сукнями. Деякі вбрання їй були не по кишені, деякі зовсім не подобалися, а ще потрібно було придбати костюм для чоловіка. Саксонова на хвильку завмерла, вдивлялася своїми виразними очима на відображення у дзеркалі. Пасма кольору пшениці кучерями лежали на її плечах, тендітно шию прикрашало кольє зі штучних камінців. Очі виблискували разом з прикрасою. Вона взула чоботи на величезних підборах сірого кольору і одразу її фігура стала стрункішою, витонченою мов гітара. Їй було дуже незвично бачити себе в такому вбрані. Повсякденним одягом для Зоряни завжди були офіційні костюми і сорочки з нашитими погонами.
«Блакитна сукня все ж таки не дуже пасує до темних очей», - подумала вона, застібаючи блискавку.
Єгор підійшов до дзеркала і ніжно обійняв її за талію, поклавши голову на її плече. Він вже одягнув чорний костюм і білосніжну сорочку. Зачіска стирчала, як після бурної ночі, шлейф парфумів чоловіка захопив всю кімнату.
– Може, залишимося вдома? Ти така зваблива у цій сукні, – з посмішкою промовив Єгор, повертаючи за плечі дружину до себе.
Зоряна вдивилась в його сірі очі, холодні, такі егоїстичні. Вона не розуміла, її більше обурювало те, що її чоловік не здатен самотужки купити собі костюм, чи те, що він її ані трішки не збуджував. Єгор не був звабливим у костюмі: малий на зріст, худий здавалось, що Зоряна й не годує його кожнісінького дня своїм фірмовим борщем. Аж гидко дивитися, де той життєрадісний парубок спортивної статури?
– Запізнимося на весілля, – спокійно сказала Зоряна, повертаючись до дзеркала.
Єгор став цілувати її шию, руками обхоплюючи груди і талію. Серце її зовсім не тремтіло як колись, губи чоловіка нервували, ніж запалювали вогонь її пристрасті.
– Зупинись, - мовила вона, заплющуючи очі.
– Чому? – запитав Єгор, обліплюючи її тіло поцілунками.
Зоряні у свій вихідний захотілося утекти на роботу, до писанини і безсонних ночей на чергуванні. Чому вона з ним, чому не кине і не лишиться сама? Вона кожнісінького дня задавалася питанням і шукала відповіді, яка дуже швидко знаходилася. Саксонова боялася лишитись одна, боялася одного дня прийти у дім, де її ніхто не чекає. Вона не знала, що таке кохання біля Єгора, жила з ним як з кращим другом. Все б її влаштовувало, аби не потрібно було спати з людиною, яку вона не кохала. Зоряна песимістично оцінювала свої шанси знайти другу половину після розірвання стосунків із Єгором. Їй було не вісімнадцять, літа добігали до тридцяти, а поряд завжди лише пихаті генерали, у яких дружини, або трупи зі злочинцями. Обирай – широкий асортимент покидьків. То, може, Єгор не найгірший варіант, і потрібно його берегти? Мабуть… Саме так вона міркувала і заспокоювала себе преміями за бездоганну слідчу діяльність.
– Я купила цю сукню не заради тебе. Ми їдемо на весілля, – відрізала Зоряна.
Чоловік розчаровано відпустив кохану з обіймів, вирішив зачекати її у машині. Саксонова з полегшенням зітхнула, вдягла коротеньку шубу і побігла за Єгором.

***
Олена, тримаючи за руку Олексія, зайшла до РАЦСу. На її обличчі красувалася радісна посмішка і жодного натяку на сумління або розпач. А от Олексій був дуже напружений, гуля після аварії майже зійшла, але розчарування залишилося так само болісним. Він з Оленою позував для об’єктивів відео- і фотокамер, майже правдиво всміхався і закоханими очима дивився на неї. Попереду був довгий вечір у колі друзів і родичів. Він обов’язково буде на висоті, жодна дрібниця не видасть його. Час тягнувся, мов сьогодні був не найщасливіший день у його житті, а робочий напружений день.
– До ресторану? – безбарвно промовив чоловік, коли молодята об’їздили всі пам’ятки міста.
– Так, – тендітним голосом промовила вона і продовжувала дивитися у вікно.
Залишившись у машині наодинці, вони змогли на короткий час познімати намальовані маски. Вона міркувала про обіцянку, яку дала чоловіку, якого навряд покохає. Він же люто ненавидів її і розробляв план такої самої гіркої зради. Цей день викарбується темними нитками на полотні життя обох людей.
Лімузин зупинився біля ресторану, і галас родичів повернув молодят до реальності. Олена натягла награну посмішку, Олексій зняв з плеч важкий тягар думок. Чоловік виліз із машини перший і допоміг Олені, простягаючи свою міцну руку. Її рука опинилася в його, мовби мовчки вона вклала в нього свою життєву опору. На рахунок три перед гостями з’явилася найщасливіша і найгарніша пара, вони так дивилися один на одного, що всім було зрозуміло – вони по-справжньому без тями закохані.

***
Зоряна стала поруч з іншими гостями і притулила свого чоловіка до себе. Вона схвильованими очима дивилася на весільний лімузин. Яке обличчя буде у її найкращої подруги, який той Альоша, яка в неї сукня? Всі ці питання кружляли в голові, хотілося швидше все побачити. Дверцята відчинилися, виліз чоловік з квіткою на платиновому піджаку. Зоряна зробила висновок – це Альоша. Вона спочатку не могла повірити своїм очам. Це не чоловік, це мрія кожної жінки: високий, у формі, костюм як на моделі,  широкі виразні очі, ніс не великий, трохи виділяються скули. Ось так розчарування, настрій кудись подівався. Саксонова подивилася на свого чоловіка і стало зовсім гірко. Заздрощі, чи чоловік подруги дійсно особливий? Погляд плавно перейшов на Олену, втомлений вигляд, але вона посміхається, махає рукою гостям.
«Щаслива, очі горять. Напевно, все добре», – міркувала Зоряна.
– Заможного чоловіка твоя Олена підчепила, - здивовано сказав дружині Єгор.
– Чоловік, як чоловік, – трохи знервовано відповіла Зоряна.
Єгор схопив дружину за талію і притис до себе. Зоряна в цей момент здригнулася, їй стало холодно і бридко. Вона дивилася зацікавленими очима на Альошу, душу розривало навпіл.
«Чому я не зустріла такого чоловіка? Як би я хотіла відібрати його, вкрасти і поїхати кудись далеко в цьому лімузині», – подумала дівчина і її роздуми полетіли у студентські часи.
Якихось десять років тому Олена і Зоряна кожнісінького дня зустрічалися в студентській їдальні і обговорювали різні теми, особливо чоловіків. Хоча вони навчалися у різних вузах, Зоряна в Університеті Внутрішніх Справ, а Олена в Державному Університеті, їдальня на два вузи була одна: знаходилася між університетами. Після довгих пар, вони бігли до приміщення, де завжди пахло борщем з галушками, вмощувалися там, де все було найменше студентів і за півгодини вивалювали всі проблеми. Була між ними в ті студентські роки домовленість: колишні чоловіки однієї – табу для іншої.
– Чоловіки – істоти, поведінку яких легко передбачити. От зараз я кину Ваню, – Олена відірвала погляд від Зоряни і помахала рукою парубку, – одразу він зверне увагу на тебе. З метою зробити боляче мені, а зробить гірше лише тобі. Тому краще оминати таких розчарувань.
Зоряна мовчки погодилася і подивилася на Ваню. Хлопець начебто гарний і товариський, вчиться на слідчого, на кілька курсів старший від Зоряни.
– А чому ти його кинеш? – здивовано спитала та подругу.
Олена звела плечима і наколола на виделку котлету.
– Набрид, хочу чогось іншого.
Вийшло саме так як казала Олена. Ваня після розриву відносин, почав крутитися біля Зоряни, дарував квіти, проводжав до дому і навіть намагався одного вечора запросити до себе. Саксонова тоді аж заклякла, з одного боку, гарний парубок, майбутній колега, а з іншого – колишній Зоряни. За таким принципом відсіювалися потенціальні чоловіки.
Сьогодні Зоря почувалася ще гірше, ніж тоді з Ваньком. Заздрила, сама не знаючи чому, немов Олена найщасливіша зараз. Хотілося так напитися, щоб не пам’ятати про існування Альоші, забути всі ті почуття, якими її обвило при погляді на чужого чоловіка. Всі події на банкеті, присвяченому весіллю, відбувалися якось швидко. Зоряна не могла втямити, коли ж вона зможе привітати свою найкращу подругу, притиснути склянку зі спиртним і не закінчувати святкувати, доки не вивітриться всі тяжкі думки з голови.
Нарешті Олена зі своїм чоловіком підійшли до Зоряни і Єгора.
– Вітаю, – почав радісно мовляти Єгор і тиснути руку Альоші.
Саксонова підняла свої сумні, як ніколи нещасні очі. Вона не змогла приховати розпач, дивлячись у очі Олени, вона ніколи не брехала і не приховувала свої почуття від подруги. Олена була такою самою, її очі вмить передали гіркий біль серця. Дві жінки перелякалися і одразу поповерталися до чоловіків навпроти.
– Це моя найкраща подруга Зоряночка і її чоловік Єгор, – промовила дівчина, намагаючись додати якихось емоцій своїм словам.
– Дуже приємно.
 Альоша посміхнувся, взявши руку Зоряни, підніс її до вуст і ніжно поцілував. Олена аж трохи розгубилася, але одразу Єгор, як папуга, повторив жест Олексія: поцілував руку Олени, промовляючи, що вона найкрасивіша наречена. Подружжя Саксонових передали подарунок молодятам і всілися за свій стіл. Ресторан був великим, з високою стелею і аристократичними меблями. Гостей була пітьма, десь близько двох сотень. Молодята довго б ще приймали вітання і подарунки, якби ведуча приємним голосом не почала промовляти слова за програмою вечора. Зоряна зітхнула з полегшенням, коли гості почали вигукувати «Гірко». Вона взяла повний келих шампанського. Рука поштовхом піднялася угору.
«За молодят», – подумала вона, допиваючи до останньої краплі напою з бульбашками.
Зоряна подивилася на стіл навпроти, Олексій все ще був для неї мрією. Отже, випила мало, подивилася на свого чоловіка – ще бридко. Знову келих опорожнів, очі з’їхалися, настрій покращився, закортілося піти у танок.
– Зоряно! Віддай мені келих, ті зовсім сп’яніла, – десь лунав голос Єгора.
Дівчина всміхнулася і віддала напій. Вона раділа, що біль вщух разом із бажання померти і не бути присутньою на весіллі. Перспектива прокинутися у салаті «Олів’є» їй якось не подобалася, тому Зоряна підкорилася чоловіку і перестала пити. Багато гостей кружляло у танку біля сцени. Олена також витанцьовувала у своїй дивовижній сукні.
– Паскудне життя, – в голос сказала Зоряна і сльоза покотилася по обличчю.
– О, Господи. За що мені таке горе, – зітхнув Єгор, витираючи сльози дружини. – Треба ж напитися до чортів на весіллі кращої подруги.
– Дозволиш, я вкраду твою дружину на один танок? Ведуча всю душу струсила, танок з подружкою нареченої вимагає, – серйозно сказав Альоша, звертаючись до Єгора.
Звідки він узявся Єгор, не зрозумів.
– Без проблем, танцюйте, – привітно відповів чоловік.
Альоша тендітно взяв руку Зорі. Повільна мелодія вальсу в його турботливих обіймах перетворилася на з’єднання сердець. Одна танцювальна пара з одним серцем на двох.
«Наклюкалася, що вже галюцинації. Що ж це за чудодійне шампанське? Вся сила, напевно, в бульбашках», – подумала вона посміхаючись партнеру по танцям.
– Дуже гарна сукня. І ви вправно танцюєте, – на вушко прошепотів Альоша.
Саксонову від слів немов струмом шандарахнуло. Голова вийшла з алкогольного туману і почала працювати на всі сто процентів.
– Дякую, – ледве промовила дівчина.
Як їй було в ту мить соромно і одночасно радісно. Вона в його обіймах, кілька хвилин, кілька щасливих моментів. Олексій, керуючи у танці, так близько і ніжно обіймав її за талію. Що вона робить? Чому дозволяє доводити себе до такого стану? Він же чоловік її подруги, табу, заборона на віки вічні. Він призначений для Олени, чоловік-мрія ніколи не буде її. Знову гірко, Зоряні захотілося залпом випити пляшку мартіні. Мелодія стихла, руки Олексія сковзнули по тілу дівчини і вже зовсім відпустили. Все… Мить щастя обірвалася, ілюзії більше не було. Саксонова гірко посміхнулася і повернулася до Єгора за стіл. Її життя здригнулося з ніг на голову за один вечір. Більше не буде однакових днів, скінчився час, у якому не було емоцій, кохання і болю. Життя починалося з нового аркушу, бо в серці Зоряни з’явилося кохання.
Вечір добігав кінця, на зміну прийшла ніч. Гості невтомно продовжували випивати, молодята розчинилися у вирії подій і залишилися наодинці за межами ресторану. Єгор підхопив сп’янілу дружину, і, намагаючись не привертати зайвої уваги, здимів додому.
***
Дні минали, летіли на крилах крижаного вітру години. Олена всю поїздку не розуміла, чому її чоловік раптово змінився. Він не посміхався, не був жвавим і балакучим, казав, що сонце Єгипту його дратує. А насправді він так тужив за тією красунею, у чиїх очах тонув. Дивився на Олену і думав, як вона поступається його коханій. Він готовий був кинути все: жінку, бізнес, плани на майбутнє, лишень би вона була поруч. Але все було набагато складніше. «Зоряна одружена і, напевно ж, кохає чоловіка» – міркував Погорілов і не хотів вірити в приреченість стосунків. Що ж йому робити, де знайти порятунок для свого серця? Олексій згадував кожну секунду їх танку, запах її волосся і ніжну руку в його руці. Спогади з весілля не йшли з думок, тендітно зігрівали його серце мізерною надією. Відпочинок у Єгипті лише робив його муки нестерпними, двадцять чотири години на добу з дружиною, яка зрадила. Якщо вона його не любила, навіщо пристала з одруженням, зажадала весілля взагалі? Хотіла викликати ревнощі у іншого чоловіка, або так само шукала вигідне положення? Ні, відтепер вона належала йому. Ця лялька, яка нічим його не полонить, але з якою він із гордістю може виходити в суспільство – його власність. Вони тепер зв'язані шлюбом, варто забути про Зоряну, викреслити любов до заміжньої дівчини і жити як раніше. Ось лише легше від цього не ставало, Олексій рахував дні до кінця медового місяця і хотів, щоб усе повернулося на свої місця. Скинув би негайно шорти з футболкою, одягнув костюм і повернувся б до роботи. Не приховати сумного настрою, не звикся Погорілов всміхатися, коли на душі кішки шкребуть. Добре, що дружина не запитувала, що відбувається з Олексієм, мовчки сама колупалася у своїх почуттях. Їй самій було не особливо солодко, однак відпочинок йшов їй на користь. Добре відволікало дівчину море і вечори у ресторанах. Життя набувало нового сценарію, треба було йому відповідати.
Усьому приходить кінець, відпустці теж. Вже місяць минув, відколи закінчився медовий місяць. Олена переїхала жити в до будинку чоловіка, свій – продавала. Батько після заміжжя перестав її спонсорувати, просити постійно грошей в Олексія вона не хотіла. У продажу будинку вона бачила свій порятунок хоч би на якийсь короткий період життя.
На вулиці стояв холодний зимовий день. Крони дерев були вкриті легким льодом, сніг тріщав під ногами дівчини. Вона ляснула дверцятами машини і, швидко перебираючи ногами, квапилася в поки що свій будинок. Машину довелося лишити ближче до виїзду з міста, щоб не застрягти в сніговій ямі покоцаних доріг. Руде волосся хвилею розвивалося з кожним її кроком. Олена злегка підсковзнулася і підбори зі скрипом нашкребли на льоду смужки.
«І прийшла ж мені до голови безглузда ідея з продажем хати. Зима на дворі, а я таскаюсь з паперами по БТІ. Треба було просто взяти гроші у Олексія», – гарячилася вона.
Дівчина не хотіла думати про сумне, а біль так і підкрадалася непомітною тінню. Їй було важко розлучатися із будинком, у якому вона довгий час була господаркою, і все було за її правилами. У будинку чоловіка все інакше, навіть банки з крупами стоять так, як зручно кухарці, а не їй. Звичайно вона не готувала, але Олена звикла, що посуд стоїть там, де того хоче вона. Сваритися через такі дрібниці дівчина не збиралася, та й не було сенсу. Єдине чого вона хотіла – це дитяти, тому велику частину дня вона займалася плануванням дитячої, здавала аналізи і вечорами спокушала чоловіка.
На ніс дівчини впала пухнаста сніжинка і відразу ж стала танути, Погорілова злегка посміхнулася і підняла погляд зі стежини на дорогу попереду. Зовсім близько, кілька кроків – і дівчина біля воріт свого будинку. Але вона застигла на цій короткій дистанції, вдивляючись у далечінь. Трохи далі стояла машина Остапа, двірники щохвилини зчищали сніг з переднє скло. Вона не знала, скільки отак простояла, час зупинився для неї. Олена знову відчула себе слабкою і найнещаснішою у світі.
«Що він тут робить? Їдь, не турбуй мою душу... Благаю... Їдь», – говорила сама до себе дівчина.
Гарячі сльози дали про себе знати: потекли струмком червоними щоками. Дівчина притисла руку до губ, немов стримувала себе, щоб не закричати. Бігти, зачаїтися, сховатися – підказував розум, душа штовхала до машини, до тієї єдиної і коханої людини.
«Зовсім розкисла? Забула про ту останню зустріч у готелі? Він слабак, матусин синочок. Ще кілька кроків… я буду вдома, зачинюся і не вийду доки він не поїде геть».
Ноги немов примерзли до льоду, очі прикипіли до машини, відчуття штовхали на безумні вчинки. Сніг повністю вкрив її волосся і шубу, Погорілова не відчувала холоду, грудка сліз застигла в горлі. Олена намагалася узяти себе в руки і стала знову йти, повільно, немов даючи шанс Остапу вилізти з машини і наздогнати її, обійняти і не відпускати хоч би зовсім трохи. Її лицар не квапився бігти до неї, машина стала плавно під’їжджати до воріт. Олена зупинилася. Поглядом спостерігала за машиною, якісь кілька хвилин відокремлювали двох людей. Автомобіль зупинився, Погорілова все стояла нерухомо, легені робили короткі подихи і, зачаївшись, чекали дій.
Бічне вікно повільно сповзало, відкриваючи обличчя водія. Остап дивився на неї ненависними очима, повними розчарування, і в той самий час, зіткнувшись з її поглядом. Струну душі перекрутило, і холод пішов з лиця. Красива, припорошена снігом, вона стояла і чекала, чого саме? Порятунку або відчайдушного вчинку? Остап сумував за нею, проводив безсонні ночі, хотів повернути час назад. Якби він лише пробачив її тоді, змінився і жив заради неї, все б було інакше. Тепер же він дивився на чужу дружину, яка могла стати його коли б не помилки. 
– Сідай у машину, – наказав Остап, упевнено дивлячись у її очі.
Він вкраде її, відвезе звідси і більше не відпустить. Олена його, він не буде ділитися нею і припинить завдавати їй болю. Він обов'язково зміниться, викреслить з їхнього життя безглузді слова, які сказав на прощання. Чи пробачить рудоволоса дівчина йому? Чи захоче бути з ним? Звичайно! Адже він пробачив їй, чекав біля порожнього будинку вже декілька днів. Вдивлявся у вікна, з надією, що вона повернеться і увімкне світло у темному будинку. Ось вона... Перед ним, очі блищать, ось-ось заплаче.
– Ні, їдь звідси геть, – відповіла вона, як прикута стоячи біля машини.
– Мені забрати тебе силоміць? – запитав Остап, підіймаючи брови.
У неї усередині все обірвалося. Скільки днів вона благала забути ідеальний образ, запах його тіла і смак вуст. Нове життя - нові проблеми, немає місця любові або ненависті. Все впорядковується, розкладається на полички, забувається. Час минав, кохання не гасло, але Олена вірила: прийде жадана мить, коли від кохання нічого не лишиться. Згорять почуття, як дрова у вогнищі, не приходитиме уві снах її Остап і не турбуватиме стомлену душу. Але він перед нею, лише один крок уперед – і він відвезе її туди, де будуть лише вони, де не буде місця брехні.
– Не турбуй мою душу, Остапе. Якщо ти кохаєш мене – забудь. Дай спокій.
Знову не стрималася, піддалася і зламалася. Сльози полегшення... Немає... Вона не знала, що таке сльози полегшення, Олена плакала гіркими сльозами від болю. Слабка жінка, а, можливо, настільки сильна, що змогла переступити через кохання і спробувала жити інакше. Погорілова почала йти, дуже повільно, дивлячись собі під ноги. Все розпливалося від сліз, але дівчина йшла до свого будинку, де вона зможе зачинитися і дозволить почуттям вирватися з ув'язнення. Мрії розбиваються разом з душею, вона не хоче склеювати, хай все пливе за течією. Лясь дверима... розум знову з нею, а не у далеких хмарах. Остап підхопив її на руки і мовчки посадив до машини. Погорілова не хотіла розуміти, що відбувається. Він поруч, хай потім буде ще гірше, після короткого часу в його присутності. Її коханий сів поруч, машина помчала бездоріжжям, крізь всі правила до миті слабкості.
Вона не знала як порушити цю навислу тишу. Мовчання – та мить, коли жоден з них не знає з чого почати. Чи пробачив він їй, чи усвідомила вона, хто їй потрібен насправді і за що варто боротися? Олена тремтячими руками полізла в свою сумочку, їй треба викрутитись з безглуздої ситуації, сказати хоч слово... Вона прекрасно знала, що Остап не любить, коли палять у машині, тому дівчина спеціально закурила і стала випускати тютюновий дим у салон. Він мовчав, тужливими очима поглядав на дорогу і не повертався до неї. Олена стала нервувати, вони вже були далеко за містом. Куди він її везе і з якою метою? А якщо її кохана людина за зраду хоче її принизити або вбити, зґвалтувати і залишити в лісі? От і все... Сигарета докурена, нерви ні до біса розхитані, серце не належить їй і тягнеться з грудей ближче до Остапа. У які жарти грала доля було не відомо, але карта лягла так, як того хотіли два серця.
– Як твій чоловік? – раптово кинув фразу Остап.
– А не хочеш дізнатися, як я? – гірким голосом запитала вона, і сльози підкотилися до вій.
Чому ж вона поряд із ним така слабка, готова розплакатися лишень від однієї фрази? Вона сковзнула поглядом по ньому, все так само тримався байдуже.
«Не любить більше... Як же гірко усвідомлювати це... Хай робить, що хоче. Життя мені не потрібне, я вмираю і так без нього. Нема мені порятунку після гріха, який я зробила. Я присягалася зовсім іншій людині і не можу дивитися Остапу в очі. Ось і покарання мені...»
– Як ти без мене? Щаслива з ним?
– Усе чудово, - збрехала дівчина.
– Упевнена?
– Не знаю. 
Остап відчував її краще за будь-кого: він розумів, коли вона радіє по справжньому, а коли тужить під маскою посмішки. Його погляд мимоволі відірвався від дороги, чоловік намагався запам’ятати беззахисну, стурбовану Олену. Сумні очі розповідали правду за неї. Щасливо одружені жінки не шукають тепла і турботи, оминають минуле. Остап зупинив машину. Одним рухом відстебнув ремінь безпеки, скоротивши відстань між ними,  притулив дівчину до себе. Серце запалало, втішилось миттю турботи. Олена плакала у нього на плечі, розуміючи, що він пробачив, він поруч – все буде добре. Її долоні зі всієї сили стиснули теплий в'язаний светр, вона не хотіла його відпускати або втрачати знов.
– Пробач, – прошепотіла вона крізь сльози.
– Заспокойся, дівчинко моя. Я тебе нікому не віддам. Чуєш?
Погорілова лише мовчки кивнула. Вона давно вже виплакала всі сльози, а зараз їх знову було цілий океан. Від щастя або від розуміння безрезультатності, але град емоцій проливався по щоках. Остап ніжно узяв її за підборіддя і підняв обличчя коханої. Красива, хоч і заплакана... ніс червоний, щоки горять і очі... Її погляд дарував надію на те, що все налагодиться. Вона залишиться з ним, обере його, і минуле викреслиться з життя. Остап притис її до себе, обійняв ще міцніше і поцілував покусані вуста. Шквал емоцій. Два серця, що б’ються в такт, кохання яке було сильніше за вчинки, перемогло. Остап, стримуючи бажанням обцілувати її усю, відірвався від її солодких губ. 
– Не плач, я не можу дивитися на твої сльози.
Грубими пальцями він провів по її щоках.
– Виплакалася? – дбайливо запитав він.
Олена кивнула, з серця спав тягар.
 – Поїхали до мене? Я тепер живу без матері, винаймаю квартиру. Я приготую вечерю... Хоча ні, нічого путнього не вийде. Але я щось придумаю, можемо замовити з ресторану додому.
Потрясіння таке сильне, що слів не вистачало в її думках. Шок від усіх подій. Сльози знову підступали... коли ж це закінчиться?
«Невже для такого вчинку мені потрібно було вийти заміж за не кохану людину?»
– Як усе безглуздо вийшло, чому?
Він знизав плечима і завів машину. Рудоволоса дівчина довірилася, розкуто відкинулася на спинку сидіння.
– Ще все можна змінити, доля у наших руках, - відповів чоловік, уважно стежачи за дорогою.
– Це неможливо! Нічого не повернеш назад, - на високих тонах викрикнула дівчина.
– Я буду поряд.
– Одного разу я вже повірила тобі, але люди не змінюються.
Остап зі всієї сили ударив по керму рукою. Очі налилися відтінком люті, чоловік силоміць утискував педаль газу. Машина мчалася понад сто п’ятдесят кілометрів на годину, скажена швидкість серця і машини. Напруга лише зростала, Олена злякалася не супутника, а його божевільних вчинків.
– Як мені так пощастило закохатися у тебе? Олено, ти що не розумієш нічого? Я змінююся для тебе, роблю усе, щоб ти усвідомила:  я – кращий. Так, у мене немає мільйонів у банку, я не той наречений, який сподобається твоєму батькові. Але я живий, я справжній, і люблю тебе щиро, не так як твій чепурун.
– Тебе Маргарита відіслала до мене? – уперше Погорілова виголосила ім'я його матері.
Різкий поворот і утиснення гальма Олену відкинуло вперед, рукою вона встигла затулити обличчя від удару об лобове скло. Вона рідко пристібала ремінь безпеки, грала зі смертю у відкриту.
Остап виліз із машини і з розмаху жбурнув дверці автомобіля. Гучний ляскіт струсив душу дівчини, шибки заколихалися. Він ходив порожньою трасою, не знаючи куди подіти увесь біль від її слів. Підійшовши до машини, він вдарив колесо, раз, ще раз... гнів став поступово зникати. Чоловік відкрив дверцята машини і всівся за кермо.
–  Ти помиляєшся, –  без емоцій виголосив він. Машина рушила з місця.
Олена поглянула на безіменний палець своєї правої руки. Рожевий камінчик витягував усе світло в темний вечір. Виблискувала каблучка проміннями розкоші, полонило погляд його володарки і нагадувало зайвий раз про обід вірності.
–  Я не вірю.
–  Я доведу, - не забарився Остап.
Більше жодної репліки, жодного слова, навіть погляду не було в його сторону. Вона закрилася, пішла у свій вигаданий маленький світ. Усе здавалося їй дуже заплутаним, тяжким і не під силу. Вона вже зробила вибір, все руйнувати не входило в плани дівчини. Блиск обручки все розставив на полиці, вона заміжня і не повинна вірити Остапу. Він завжди обманював її, навіть пропозицію робив, коли відчув, що втратить. Керувала власність, а не почуття любові. Олена заспокоїлася, вірити в свій вигаданий маленький світ було так легко. Легше, ніж дивитися коханій людині в очі, вірити в право вибору, в надію і шанс усе змінити. 
–  Відвези мене до будинку, туди, де силою усадив до своєї машини.
–  Спочатку ти побачиш, що я змінився. А потім я відвезу тебе туди, куди ти накажеш.
Грудка сліз засіла в горлі, ні слова більше вона сказати не змогла.

***
Олексій втомившись, відкинувся на спинку офісного крісла. Скроні стискало немов у лещатах, так із ним відігралася утома або постійні думки про неї. Дзвінок стаціонарного телефону прорізав офісну тишу. Дратівливе тирлинькання не припинялося, з’явилося бажання висмикнути телефон з розетки і назад зануритися у мовчання чотирьох стін. Він дійсно втомився, поїздка до Єгипту сил не додала. Після весілля він жодного разу не бачив Зоряну, а привід для зустрічі він ретельно шукав: запропоновував Олені влаштувати вечерю з друзями, з’їздити кудись з подругою і її чоловіком. Все було марно, дружина знаходила відмовки на будь-яку пропозицію. Так Погорілов вирішив узяти ініціативу у свої руки. Зітхнувши, чоловік підняв слухавку.
–  Слухаю, –  нарешті виголосив він.
–  Доброго дня. Думаю, представлятися немає потреби... - нахабний голос відповів Олексію.
–  Ви дізналися про неї?
–  Ви про Зоряну Саксонову? Вже як тиждень у нас є уся інформація. Але дзвоню я з приводу Вашої дружини. За нею і зараз стежать. У Печерському районі вона сіла в коричневе «Daewoo» і їде в місто. Наша машина намагається непомітно переслідувати їх. Власника машини за номерами можемо вираховувати за кілька годин.
«От паскуда...» – промайнула думка в голові Олексія.
– Добре, завтра чекаю повного звіту про подорож своєї дружини. Про Саксонову я хотів би почути всю інформацію зараз.
- Так, звичайно. Зоряна Тімофіївна Саксонова, 1983 року народження, правознавець, кандидат юридичних наук, професор Київського Університету Внутрішніх Справ, криміналіст, майор міліції. Сімейний статус: заміжня, дітей немає. 
Нависло мовчання.
– І це все? – запитав Олексей.
– Що Ви хочете конкретно знати?
– За яким графіком вона працює? Чим займається її чоловік?
– Саксонов Єгор Валерійович, 1985 року народження, безробітний, за спеціальністю менеджер. Позашлюбних дітей не має. За час стеження нічого підозрілого не виявили. Графік я Вам надішлю факсом.
– І скільки цей Єгор сидить на її шиї?
– Якщо вірити сусідкам бабцям, десь близько двох років.
– Майно на кого записано?
– Жигуль занедбаний і трикімнатна квартира – усе зареєстровано на Саксонову Зоряну.
– Про родичів що скажете?
– Стара мати живе в Донецьку, про інших родичів нічого не вдалося дізнатися.
– Завтра чекаю на повний звіт з фотографіями і розписаною кожною хвилиною моєї дружини. За Саксоновим стежити більше не треба.
– Добре.
Олексій шпурнув трубку телефону, розклад робочого дня Зоряни вмить прийшов факсом і чоловік швидко схопив папірець. Кожна дата була розписана: від уранішніх лекцій і до годин чергувань. Проте ніхто не знав, і навіть сама Зоряна, як складеться її день при виявленні нового злочину. Цього і Погорілов знати не міг, але відчайдушно вірив у точність збігу часу й дій Зоряни зі списком. Він перевів погляд від дати до часу і клітинка показала лекцію в університеті. У запасі була година, щоб перехопити її перед від’їздом додому. Олексій, не гаючи часу, вирушив до університету. Погода була найогидливіша, сніг гострими сніжинками кружляв над землею, величезні замети і затори на дорогах гальмували його порив. Що він їй скаже? Як обернеться його раптовий візит? Олексій хотів слідувати шляхом свого серця, діяти за першим поштовхом. Виправдання і причину він знайде, адже він побачить її і зробить все, щоб мить розлучення не була раптовою. Час ковзав по годиннику, у нього лишалося п'ять хвилин, щоб доїхати до місця роботи Зоряни. Думати про дружину він не міг і не хотів, він досить взнав після поїздки до готелю. Погорілов ненавидів зраду, якби Олена не опинилася у компанії Остапа сьогодні, він би так і не наважився поїхати. Приховано шукав би зустрічі і спостерігав, чи все добре у неї. Дзвінок немов зняв з нього всі сталі принципи і Олексій зрозумів, що треба боротися за шматочок власного щастя. Машина загальмувала на парковці університету, її біла копійка стояла серед інших автомобілів.
«Встиг», – зітхнув Олексій.
Він щохвилини стежив за рухом стрілок на своєму золотому годиннику і дивився на вхід у вищий учбовий заклад. В університет студенти лінувалися заходити, а от виходили бадьоріше, точніше вилітали з нього.
«Де ж вона?»
Олексій придивлявся у кожний силует, вишукував її серед скаженого снігопаду. Час, проведений у чеканні, був найболіснішим.

***
Зоряна відклала останню контрольну, зняла окуляри і озирнулася на всі боки. Деякі колеги складали план лекцій, деякі пили чай і обговорювали безглузді роботи учнів, а Зоряна хотіла потонути в роботі і не про що не думати.
«Додому? Хоч би кілька трупів за цей вечір і нічна зміна», - подумала дівчина, одягаючи чорне пальто.
Усі її думки щодня були зайняті родинними проблемами і чужим чоловіком, в якого вона мимоволі закохалася. Зоряна дістала з кишені краплі і закапала червоні від напруги очі. Вперше чомусь защипало в очах, хотілося віддатися пориву, заплакати. Дівчина вилетіла з кабінету і попрямувала до виходу з університету. Коли Зоря ступила на ґанку, холодне повітря обліпило її з усіх боків. Вітер направляв на неї всі колючі холодні крижинки. Зоряна підняла руку, щоб прикрити щоки. Червоний рум’янець від морозу з'явився на тендітному обличчі. Дівчина повільно, боячись посковзнутися, підійшла до своєї машини. На пошук ключів від авто пішло багато часу, вони чомусь завжди валялися на дні сумочки.
– Зоряно, – пролунав чоловічий голос за спиною.
Зоряна від здивування перестала ритися у сумці і завмерла, ніби злякалася. Поступово приходячи до тями, Саксонова обернулася і побачила ЙОГО. 
– Альоша? – приголомшений прошепотіла вона.
– Так.
– Яким вітром?
Зоряна розстебнула перші ґудзики пальта, у цього холодного зимового вечора їй стало гаряче. Серце працювало немов заведене, емоції не давали їй раціонально мислити. Якби Олексій був злочинцем, вона б не змогла розгадати ні єдиної зачіпки, доки він був поряд. Ця зустріч здалася їй настільки довгоочікуваною, ще зовсім не хотілось усвідомлювати, що вони випадково зіткнулися.
– За тобою приїхав.
– Що? Не зрозуміла…
Сумка випала з рук Зоряни, широкими очима вона дивилася на Погорілова і нічогісінько не розуміла. Містке сумочки потонуло в невеликому заметі снігу, але вона навіть повною мірою не усвідомлювала, як безглуздо це виглядало зі сторони. Олексій підійшов до неї і сів навпочіпки. Він підбирав кожну дрібну деталь, яка провалилася у замет, і складав назад до чорної сумочки.
– Пробач, я не так висловився. Пробач...
– Ти тут у справах? - знервовано запитала Зоряна.
– Вгадала, точно криміналістка. Мені потрібна твоя допомога...
«Точно, я ж все-таки криміналіст, моя допомога завжди багатьом друзям була потрібна. Йому, мабуть, знадобилось щось пов'язане з моєю роботою, так би не приїхав. Замріялася», – подумала дівчина.
Олексій віддав їй сумочку і підхопив за лікоть.
– Давай дорогою усе розповім? – іншою рукою чоловік вказав на свою машину.
«Щось сталося? О, Боже…»
– З Оленою все гаразд? – голос став тремтіти.
– Так, – відповів чоловік і посмішка щезла з обличчя.
– До відділку зовсім не далеко, пішки пройдемося.
– Навіщо до відділку? 
– Як навіщо? У тебе ж до мене справа? У відділку все під рукою.
– Відділок міліції чи що? Я без трупа в багажнику приїхав, – посміхнувся чоловік і відпустив її лікоть. – Давай все ж сядемо у машину, на дворі холодно, у тебе руки аж посиніли.
Зоряна глянула на руки – дійсно посиніли, а на душі спека, не відчуває морозу. Вона кивнула. Олексій відкрив дверцята і Саксонова всілася у зручний салон. Слідом за нею сів він, завів машину, і почалася дорога з заторами й довгими зупинками. Зоряна мовчки чекала, доки Олексій сам усе розповість, не хотіла здатися надокучливою і боялася сказати щось зайве. Коли ж вона востаннє по справжньому так закохувалася?
– Я хочу придбати заміський будинок для Олени, він у двох годинах їзди звідси, хочу порадитися з тобою. Ви ж подруги.
– Це ж не менше п‘яти годин... Дуже погана ідея, але відмовитися, я так розумію, не можу?
– Чому ж... Я зрозумію якщо ти не погодишся.
Серце знову закалатало. Яке ж рішення прийняти? Провести дружні п‘ять годин з чоловіком її подруги, або піти й не обманювати себе? Він усе-таки її недосяжна мрія, хай хоч на п‘ять годин вона стане трохи щасливіша. Все одно завтра вона буде ревіти у подушку і прокляне весь світ, але ці п‘ять годин вона відчуватиме крила за спиною.
– Не те щоб я не згодна...
– Ось і добре, – посміхнувся Зоряні Олексій.
Від його посмішки вона не знаходила собі місця, намагалася не почервоніти і не розгубитися. Кохання розплющувало очі, хотілося посміхатися, світитися, як сонце, і поділитися зі всіма радістю, яка чомусь заполонила її. Дорогою до котеджу вони майже не спілкувалися, Олексій намагався почати розмову, але інтереси були настільки різними, що діалоги закінчувалися кількома фразами.
Котеджі – розкіш, про яку Зоряна і не могла мріяти. Розташовувалися будинки з обох боків від дорожньої проїзної частини. Елітний район Києва, помешкання найвпливовіших, найбагатших. Вона ніколи раніше тут не була. 
«Напевно непогано мати тут будиночок, відпочивати на свята всією сім'єю, ховаючись від міської метушні», – подумала Саксонова і тихо зітхнула.
– Подобаються котеджі? – запитав він, не відриваючи погляду від дороги.
– Так. Он той бачиш? – Зоряна показала пальцем на дім з червоної цегли. – Так схожий на вежу, а ось той – на маленьку версію аристократичного маєтку.
Погорілов щиро усміхнувся.
«До чого ж ти проста, дивуєшся таким дрібницям», – зробив висновок Олексій.
Машина загальмувала біля дерев’яного двоповерхового будинку. Олексій вправно відстебнув пасок безпеки, вийшов із машини і поспішив відкрити дверцята Зоряні, щоб вона його не випередила. Він подав їй свою мужню руку і ривком підняв із сидіння. Якби ривок був трохи сильніше - криміналістка опинилася б в його обіймах.
– Зайдемо всередину, я покажу тобі будинок. 
Олексій, узявши її долоньку в свою руку, повів дівчину в котедж. Від його дотику тремтіння пробіглося шкірою і стисло живіт. Дивне відчуття кохання, від одного дотику всі нерви і кожна клітинка напружилася, заряд відчуттів пройшовся по тілу хвилею. Коли Погорілов дійшов до сходинок будинку, він випустив її руку зі своєї і витягнув із кишені в'язку ключів. Шикарний котедж з лоджію і доглянутим садом належав йому вже багато років. Він одразу розпізнав потрібний ключ і відкрив двері.
– Проходь, – сказав він, пропускаючи Зоряну вперед.
Саксонова повільно й не впевнено зайшла до будиноку, світло у всьому залі спалахнуло, як тільки Олексій прикрив двері за нею. Незвичайно красивий дизайн, дорогі меблі і хвойний аромат, знову Зоряна неначе пірнула до своїх мрій... Як їй здавалося – нездійсненної. Побачивши на підлозі сірі капці, вона хутко перевзулася. Звичка майора міліції: у чужому будинку завжди треба перевзуватися або хоча б просто роззуватися. Саксонова пройшла уздовж зали, розглядаючи усе довкола. Погляд прикував справжній камін зі стлілими дровами.
– Запалити? – запропонував чоловік.
– Якщо можна, – радісно відповіла вона.
Зоряна підозріло вдивлялася у деталі будинку, немов була на огляді місця події, а не вибирала будинок з чоловіком подруги.
– Адже тут рідко буває господар котеджу, дуже рідко...
– З чого ти узяла? - здивовано запитав чоловік, підпалюючи вогнище в каміні.
– Хоч б, якщо загострити увагу на порожній пляшці з-під шампанського. Мало того, що на ній величезний шар пилу, так ще й виразно видно стару етикетку цього напою, такі років з п’ять не виробляють.
– Напевно, за непотрібності будинок і продають.
– Швидше за все, дивлячись на оформлення котеджу, не скажеш, що господарі з бідних.
– Пронизлива уважність, професійні якості проявляються навіть у подібній ситуації.
Погорілов підійшов до неї і узяв її руки в свої, він дивився їй прямо в очі, повні кохання і жалю. Вона здригнулася від дотику, але руки не прибрала.
– Ти, напевно, зголодніла, я зараз сходжу до машини, накриємо на стіл і повечеряємо. Гріх не скористатися такою можливістю і не повечеряти біля каміну.
Відпустивши її руки, він вмить вийшов з будинку, тихо зачинивши двері. Саксонова стала усвідомлювати, в яку ситуацію вона потрапила. Сп'яніла любов'ю вона зрадила, хоч і лише в думках, єдину подругу, яка у скрутні хвилини і радісні моменти завжди була поруч. Зоряна покохала не того і зараз робить помилку, намагається оволодіти його увагою, хоче здатися йому милою і потрібною.
Олексій повернувся з пакетом харчів: пляшка шампанського, холодні закуски, салати з супермаркету і фрукти. Все було схоже на романтичну вечерю двох закоханих біля каміну.
– Альошо, що це все означає? – видавила з себе криміналістка.
– Зоре, не подумай нічого поганого. Це просто дружня вечеря, вдячність за те, що ти допомагаєш мені оцінити котедж для дружини.
– Ти брешеш Погорілов, я одна з кращих криміналістів цього міста. Я чула неодноразово як плануються і готуються злочини. Усі твої дії чітко сплановані, але спочатку я нічого не помітила, тому що... 
«Тому що була сп’яніла від кохання», – подумки закінчила фразу вона.
Олексій відставив келихи з пляшкою і подивився на Зорю розгубленими очима. Поруч з нею він не зміг би замаскувати справжні наміри. Вона розкрила його карти.
– Невже я не можу повечеряти з тобою, коли випала така нагода?
– Це твій будинок. Навіщо ця вистава?
Зоряна не була впевнена, але логічне мислення наштовхнуло її на таку ідею. Розгубленість Альоші – головний доказ правильного розумового висновку.
– Заспокойся, благаю. Я не мав на думці нічого поганого… Після весілля ти не йдеш у мене з голови, якась дивна сила притягує до тебе.
Вона не вірила своїм вухам, не хотіла усвідомлювати сказані слова. Все було дуже неправдоподібно, немов вона спала, і їй снився прекрасний сон. Серце скажено калаталося, відбиваючи ритм атлета при кросі на коротку дистанцію. Мозок відмовляв розсудливо мислити, хотілося викрикнути, як вона його кохає, та завжди було але... Він чоловік її подруги, він явно обманює її. Зоряну завжди обманювали чоловіки Олени. На одні й ті самі граблі вона більше не може наступити. Подруга чимось зачепила його, і Погорілов одразу біля її ніг, лишень би помститися дружині. Зоряна відмовлялася вірити, і слова коханого різали її, шматували душу на дрібні стрічки. Життя втрачало барви, втрачало відчуття справедливості. Сльози почали котилися по обличчю і капати на строгий костюм дівчини. Вона дивилася на полум’я вогню і мільйони думок за короткий час пробігли в її мозку. 
Вона була занадто розумною, і його наївний план так і не дійшов до фіналу. Погорілов дивився на засмучену жінку, не знаючи як поводитися. Краще б вона дала йому ляпаса, сказала, що він паскуда, і зажадала повернутися до міста… Але Зоряна плакала і хитала головою. Він підійшов до неї і провів рукою по щоках.
– Крихітко, не треба, не плач. Я зроблю все, що ти накажеш, пробач… Якщо хочеш, я відвезу тебе до міста. Лише не плач!
– Забери свої руки від мене, – відмовила дівчина, не заспокоюючись.
Погорілов смикнув руку, мов обпікся. Він розумів, що цю ситуацію не врятувати, він сам усе зіпсував. Більше за все він не хотів завдавати їй шкоди, не хотів бачити сльози на найгарнішому обличчі. Олексій завдав їй болю і від цього серце кроїлося.
«Вона тепер боїться мене? Або ще гірше – ненавидить… Дідько, сіпнуло ж мене приїхати за нею. Думав лише про себе, а в неї сім’я, своє життя…»
– Зоре, послухай мене. Я зараз же відвезу тебе додому і не скривджу.
Дівчина іронічно посміхнулася, в її паску була вогнепальна зброя, вона його ані трохи не боялася. Зоряна не хотіла страждати, втратити подругу було б найболісним для неї, але коли кохана людина бреше – гірше не буває.
Поки Олексій знімав з вішалки її пальто і перевзувався, Саксонова заспокоїлася. Туш розплилася по обличчю, пропащі очі дивилися додолу.
– Більше не використовуй мене, щоб помститися Олені. Я жива людина, у мене є емоції. Що ж ви за люди такі, навіщо гратися зі мною заради помсти іншій?!
Погорілову мов забракло слів, ц чомусь була її правда, але він не брехав про почуття. Так, Олена йому зрадила, і він одразу поїхав до неї. Виглядало як помста, але це надало йому можливості скинути тягар сімейних пут. Чоловік підійшов до Зоряни і накинув їй на плечі пальто.
– Ти не повіриш мені зараз, але я обов’язково доведу, що мої почуття справжні. Ходімо, я, як і обіцяв, відвезу тебе додому.
Погорілов простяг руку, щоб допомогти підвестися Зоряні. Він сподівався на те, що дівчина зрозуміє його, але вона відмовлялася вірити. У душі її обірвалася надія, мрії сипалися, як розбите скло. От тут вона зрозуміла, що краще не кохати зовсім, ніж страждати від кохання. Знайшлася хоробрість, відповідальність за свої кроки. Бувають такі моменти, коли одна подія перевертає все життя до голови дригом.  Нині була саме та подія. Вона подивилася на Погорілова зі всією люттю, хоча в середині все кипіло від кохання, але руку йому не дала. Зоряна підвелася з крісла та з байдужим виразом обличчя надягла пальто.
– Мені нічого доводити не треба, доводь дружині. Пішли.
Погорілов розумів, що краще промовчати. Якби він постійно опускав руки і не йшов до успіху, долаючи всі труднощі, такого б статку в нього ніколи б не було. Зараз же він не хотів розчаровувати її ще більше. Олексій загасив полум’я у каміні і пішов на двір, де біля машини його чекала Зоряна. Вона обрала чекати його на морозі, ніж дочекатися в напруженій обстановці. Обоє всілися до машини і повільно поїхали у напрямку міста. Коли вони майже доїхали до університету, він наважився заговорити з нею.
– Я не хочу, щоб ти страждала і не намагався помститися. Прикро, що все так вийшло.
– Зупини машину!
– Навіщо? – здивувався.
– Зупини машину, бо вистрибну, – почала кричати Зоряна.
Олексій вимушено натис на гальма. Дівчина вистрибнула з машини і одразу зловила таксі. Погорілов сумно провів поглядом автівку і тяжко зітхнув.
«І на що я сподівався? Я одружений, вона заміжня – нічого спільного, навіть спільних інтересів нема».
Всівся за кермо і поїхав до жінки, яку б волів краще вбити ніж побачити цього вечора…

Розділ 3

Рано вранці Олексій стояв навпроти квартири, яку знімав Остап. Позаду Погорілова стояли два величезні чоловіки з його відділу охорони, наче як бандюги 90-х років: морди круглі, лисі, накачані на стероїдах. Жахливо дивитися в їхій бік. Олексій притис пальця до дзвінка і тримав його хвилин п’ять, доки не пролунав стомлений голос:
– Кого там принесло?
– Відчини козел, ти мене всю квартиру затопив…
Тільки-но двері трохи відчинилися, два кремезних здорованя вдерлися до квартири. За ними спокійно зайшов Олексій і закрив за собою двері. Йому було дуже цікаво, чим Остап кращий за нього, чому його дружина зрадила з цим хробаком. Погорілов окинув Кислого жвавим поглядом, жах в очах чоловіка не додавав йому плюсів. На вигляд звичайний чоловік, не красень і не ловелас, чому ж він? Питання дратували, він вже розмовляв з Остапом телефоном, після візиту до готелю «Вавилон». Розмова була короткою, Олексій вмів переконувати людей, але ж Остап таки не послухав вказівок Погорілова.
Один із чоловіків одразу схопив Остапа за сорочку і вдарив по обличчю, кров полилася з носа і почала крапати додолу. Наступним ударом чоловік відкинув Кислого так, що той впав, зачепивши плафон. Олексію не дуже кортіло дивитися на всі ці знущання, але ним керувала жага помсти, тому він зробив наступний крок. 
– Я тебе попереджав, мерзото? Казав, якщо ще раз побачу біля моєї дружини, закопаю? Вирішив погратися з долею, перевірити чи пощастить залишитися живим? Помилився дурню.
Погорілов підійшов до Остапа, сів навпочіпки і дивився на запливші від синців очі.
– Пішов ти… Я заради неї готовий померти.
– Які жертви, чого ж тоді не одружився? А, так, грошей не вистачило на таку шльондру, як вона.
– Я її кохаю, вона кохає мене, а звідкіля намалювався ти – невідомо. Так от іди до біса і дай нам спокій.
Остап ледве дихав, біль здавлював легені, кожнісіньке слово приносило нову порцію тяжких мук. Обличчя було побите до невпізнанності, зуби хоч лишалися на місті. Всі думки відрізало, був жах, він намагався не показувати свою слабкість. Остап знав, на що йде, він хотів змінитися для неї, перекреслити помилки, які не дозволяли їм бути разом. Він мляво, але все ж таки посміхнувся, зневажаючи на погрози Олексія.
– Ти не второпав у якій ситуації зараз? Твоє життя у моїх руках, а ти ще розповідаєш, як кохаєш Олену? Ти будеш благати про смерть, я тобі такі муки влаштую, в ногах у мене повзати будеш.
– Мені байдуже.
Остап з останніх сил підвівся і трохи випрямив спину, легені відмовлялися працювати у звичному режимі.
– Вона ніколи не буде твоя, ніколи не покохає. Олена моя!
– І де такі бовдури беруться. Я вб’ю тебе, а тепер поміркуй, що я зроблю з нею за зраду. Авжеж не пробачу, за твої помилки відповідатиме вона. Я попереджав...
Остапа немов облило холодною водою. Звідкілясь з’явилися сили, він накинувся на Погорілова, встигнув вдарити щосили в груди і в обличчя. Два інші чоловіки відірвали Кислого від бізнесмена і заспокоїли тумаками.
– Не чіпай її, молю… Вона не винна, це все я! – з останніх сил промовив парубок і його очі заплющились.
– Пакуйте у багажник, – наказав Олексій, виходячи з квартири.

***
Наступною зупинкою був порослий високими деревами ліс. Сніжна зима припорошила все навкруги, і чотири фігури в обідній час мерехтіли посеред пустих хащів. Остап ледве прийшов до тями, біль був таких, який терпіти не можливо. Ще кілька подихів, і він знову втратить свідомість. Байдуже за своє життя, а серце крається за життя Олени.
– Поїхали звідси, здохне як собака, – відмовив Олексій, і його машина здиміла за горизонтом.
Кислий лежав на холодній землі в одній сорочці, заплямованій кров’ю. Спогади про останню зустріч з коханою надавали йому жаги до життя. Поступово біль зникав, вії мов наливалися свинцем. Думки замітало снігом.

***
Олена прокинулася десь за дванадцяту дня, усю ніч вона майже не спала. Не крутилася, мовчки згорнулася калачиком і ковтала сльози, які не повинен був побачити її чоловік. Синці навколо очей, червоні сліди на зап’ястку, і так гірко, мов в житті вже нічого радісного не лишилося. Вона не знімаючи ковдри з голови, намацала мобільний телефон і набрала Зоряну.
– С-слухаю, – пролунав голос білявки.
– Я помираю…
– Щ-що? – з переляку спитала Зоряна.
– Кидай усі свої справи, за дві  години у моєму будинку.
Тиша… Серце хвилюється у обох жінок: у однієї від каяття, в іншої від розпачу.
– Добре, – відрізала Зоряна і поклала слухавку.
З рук Олени висковзнув мобільний, і вона ще більше загорнулася в ковдру, останні слова чоловіка не вилітали з її голови. Крім Зоряни, ніхто не міг їй допомогти, вона хапалася за останню надію в її постаті.

***
Зоряна заїхала на подвір’я Олениного будинку. Закривши копійку, насторожено пішла до вхідних дверей. Вона всю зміну не могла знайти собі місця, спочатку ціла купа квітів у відділку від Олексія, тепер дзвінок Олени. Якийсь зв'язок у цьому мусив бути, Зоряна схилялася до того, що Олексій збрехав дружині. Він міг розповісти про інтимні стосунки мін ними в котеджі, яких насправді не було. Навіщо Погорілов  прислав квіти, Зоряна не розуміла. Доки колеса її автомобіля минали кілометри від відділку до дому Олени, дівчина навигадувала усілякі можливі заспокійливі слова. Якщо потрібно, вона попросить пробачення, пообіцяє уникати її чоловіка, зробить усе аби Олена не гнівалася і пробачила її. 
Двері відчинилися до того, як Зоряна простягла руку до дзвоника. Олена стояла в теплій довгій сукні, сірий колір свідчить про не дуже добрий настрій подруги. Руде волосся було розкуйовджене, ніякої зачіски, як вилізла з ліжка, так і приїхала. Обличчя зовсім налякало Зоряну: бліде мов у смерті, замасковане тонною штукатурки і синці, яких навіть косметика не приховала.
Саксонова від здивування розплющила рота і не знала, чи допоможе розмова, коли подруга мов розбита горем.
– Проходь Зоре, нічого стирчати на порозі.
Дороги назад немає – якщо приїхала, доведеться відповідати за вчорашні вчинки. Сама Саксонова виглядала не краще подруги. Безсонна ніч перепала і їй, поміркувати довелося не мало. Але сліз не було, була жага до змін у житті.
Дівчина пройшла в дім. Звичайна вітальня, от тільки майже без меблів. Диван, стіл, крісла й інші дрібниці, але немає нічого із того, що зазвичай говорить про господаря будинку. Шпалери кожнісінького разу навіювали на Зоряну якісь негативні думки, сірі троянди на білому фоні – рідкість для маєтку такої дівчини.
– Кави зробити чи вип’ємо чогось міцнішого? В барі ще лишилася пляшка абсенту.
– Мені на чергування повертатися, обійдемося кавою, але буде краще, якщо ти одразу розповіси, що трапилося!
Зоря була дуже напружено, сиділа мов на голках посеред крісла, коли Олена спокійно відкинулася на кріслі і піджала коліна до грудей.
– Мені страшно, я боюсь Олексія! Зоре, врятуй мене…
Голос подруги став тремтіти, очі почервоніли, от-от знову зареве. Саксонова підбігла до подруги й обхопила її руки.
– Я нічого не розумію, поясни нормально. Поки я з тобою, нічого не трапиться.
Вона провела рукою по голові подруги, тендітно показуючи свою турботу.
– Учора я приїхала сюди, щоб показати домівку покупцям, Остап чекав на мене біля будинку. Він насильно всадив мене до своєї машини і відвіз до себе на квартиру. Він говорив, що змінився, благав повернутися…
Олена зробила глибоких подих, очі дивилися кудись вдалечінь.
– Коли я опинилася у нього на квартирі, я дійсно почала вірити, що він змінився. Остап приготував вечерю, весь вечір клявся у коханні, стояв навколішках. Я пообіцяла піти від Олексія. Не можу я з ним жити, від холодніший за зиму, байдужий, мов і не жінка я його. Серцю не накажеш, кохаю я Остапа, не можу без нього.
– Від розлучення ще ніхто не помирав! – суворо відмовила Зоряна.
– Зоре!!! Вчора я повернулася додому піздно – його ще не було. А коли прийшов, сказав лишень одну фразу: «Остапа ти більше ніколи не побачиш». Він його вб’є, чуєш мене? Врятуй Остапа, ти ж криміналістка, зроби хоч щось!
Олена вхопилася за светр Саксонової і не відпускала його, дивлячись заплаканими очима, сповненими переживань за коханого.   
Зоряна відвела погляд, і думки стали переплітатися одна за одною, у пошуках відповіді на безліч питань. В єдину логічну нитку ніяк не могла сплестися ця історія. Саксонова намагалася провести паралель між поїздкою з Олексієм в район котеджів і його знайомством з Остапом. 
– Звідки він знає Остапа? Ти вже сказала йому, що йдеш від нього? 
Зоряна говорила досить грубо, але не зі злості. Вона терпіти не могла загадки, в яких не могла знайти розгадку. Хоча деякі зачіпки у неї вже крутилися на думці.
– Не знаю! Тому я й переживаю, він говорив з ненавистю, Зоря, зрозумій, мені страшно. Він дуже впливова людина, має набагато більше зв’язків, ніж мій батько. Я знаю – такі люди здатні на все. Погорілов не кидає слів на вітер.
– Дай свій телефон.
Рудоволоса дівчина витрусила вміст сумки на столик і протягла подрузі телефон. Зоряна перевірила всі виклики, вихідні дзвінки і повідомлення – жодного натяку на майбутню зраду.
«За нею стежили, можливо, у цьому будинку так само камери і підслуховувальні пристрої. Навіщо після такого недовгого шлюбу стежити за дружиною? Час приїзду Олексія збігається із часом зустрічі Олени й Остапа. Або це сталося пізніше? Де ж істина?», - подумала Саксонова і встала з крісла.
– Залишити тобі ключі від своєї квартири?
– Я лишуся тут, у будинок Погорілова не повернуся.
– Думаєш, тут безпечніше?
Олена промовчала, і в цьому мовчанні було повно відповідей для криміналістки. Вона дістала з сумочки зв'язку ключів і відстібнула один з них.
– Будь-якої миті мій будинок стане твоїм.
З руки Саксоної зісковзнув ключ і впав на скляний столик.
– Зорь... – через сльози прорізався благальний голос.
Криміналістка посміхнулася подрузі і погладила її шовковисте волосся.
– Ти ж знаєш, що я не можу тобі відмовити. Я подзвоню, тобі щойно про щось дізнаюся.
Олена швидко написала на папері відомі їй дані про місце проживання Кислого. Вона намагалася писати швидко, відчуваючи: подруга зараз піде.
– Якщо він помре я не зможу жити! – крізь сльози розпачу промовила дівчина.
«Ми несемо відповідальність за всі свої дії та і за бездіяльність теж. Що ж ти граєшся людьми, як маріонетками? Що Олексій, що Остап не заслужили на всі ті муки, які ти їм завдала», - подумала Зоряна, кивнула подрузі і вийшла з будинку.
На серці був тягар немов вона втратила щось важливе в житті. Черговий раз довіру або надію? Ні, це було зовсім інше відчуття. Його б Зоряна забажала не мати на серці, стерти непотрібні емоції назавжди. Найважче було від того, що вона усвідомлювала гірку істину щодо Погорілова. Виходить, він дійсно приїхав, щоб забути з нею про біль, який заподіяла йому дружина. Адже Саксонова після купи троянд у відділку міліції стала міркувати про правдивість його слів, хоча в це важко вірилося. Закохане серце ніколи не втрачає надію на взаємні почуття, ось і їйне хотілося вірити, мріяти про їх майбутнє. Все скінчилося, так і не розпочавшись. Вона всього лише приманка, яка повинна була стати його помстою і його відплатою. 
«Мені не боляче, криміналісти не плачуть», – повторювала собі Зоряна, повертаючись до відділку.
Єдиний вихід - забути всі проблеми, знову поринути з головою у справи, поратися у відповідальній роботі і не думати. Зоря кожного разу, опиняючись на місце злочину, розуміла одну річ: комусь зараз гірше ніж їй. Може, своєю роботою вона приносить родичам загиблих хоч трохи віри у справедливість. Їй самій хотілося у своєму житті знайти цю саму справедливість стосовно до себе.
За три днів вона знайшла Остапа. Після двох діб стеження за його будинком і будинком його матері Саксонова почала обдзвонювати всі морги, відділки міліції і лікарні. Його ніде не було, був лише невідомий чоловік без документів в особливо тяжкому стані, з переломом ребер і сильним струсом мозку. Це був один шанс на мільйон, але Зоряна не могла проігнорувати і не поїхати. Вирішувалася не лише доля її подруги. Саксонова хотіла пересвідчитися, чи здатон Погорілов на жахливі вчинки.
Криміналістка довго шукала лікарню, довелося їхати до якогось селища міського типу і буксувати не асфальтованою дорогою. Невелика лікарня з маленьким персоналом спершу досить непривітно зустріли Зоряну, але посвідчення завжди робило свою справу. За її проханням  відразу покликали головного лікаря і провели до палати. Зоряна, проковтнувши грудку побоювання, пройшла до білої кімнати. Сморід хлорки одразу вдарив у ніс: відчуття найгірших. Дівчині здалося, що навіть стіни просякнуті болем пацієнтів. Хворі були укутані в тонкі картаті ковдри, деякі кашляли, деякі спали, а особливі унікуми повитріщали на Зоряну і медичного працівника свої допитливі очі. Ліжок було аж вісім, вони тісно підсунуті одне до одного.
– Останнє ліжко праворуч, - квапив лікар Зоряну.
Дівчина прискорила ходу. Опинившись біля чоловіка, який спав, вона побачила не того Остапа, якого знала: обличчя побите, синюшне до невпізнання. Зоряна начебто впізнала в нім Кислого, але сумніви не поступалися. Адже вона бачила його лише один раз. Звичайно, криміналістка звикла покладатися на свою відмінну зорову пам'ять. Перед нею був побитий Кислий, а не цілісінький, як під час зустрічі. Її помилка може дорого коштувати, особливо, коли Олена вся на голках, в очікувані дзвінка з новинами.
– Вийдемо, - сухо виголосила вона, тяжко поглянувши на лікаря.
Щойно двері палати зачинилися, Зоряна почала ставити питання прямо на ходу в коридорі.
– Як він сюди потрапив, як представився?
– Я вже дав свідчення місцевому дільничному.
Дівчина різко зупинилася, хірург виявився з характером. У похмурому світлі коридору вона змогла роздивитися його. Високий статний чоловік у білому халаті і окулярах, чорна щетина після днів чергування. Риси обличчя грубі, гарненьким його зовсім не назвеш: на носі горбинка, очі мигдалеподібні з пишними віями.
– Місцевому дільничному - це одне, а мені – інше. Адже я не для сухого рапорту сюди приїхала з центру, – відповіла Саксонова.
– Добре, пройдемо до мого кабінету. Але у мене за двадцять хвилин операція, я Вам готовий приділити зовсім трохи часу.
«От злидень, так і хоче швидше від мене позбавитися. Жодної ж операції не буде! Дорослий чоловік, а брешеш», – подумала Зірка і тепло посміхнулася лікарю.
– Так, так, я розумію.
Кабінет головного лікаря нічим не відрізнявся від палат пацієнтів: так само строгий, зі старими меблями. З техніки була мікрохвильова піч і чайник, на цьому позитивні якості кабінету закінчувалися.
– Сідайте, – вказав він на стілець і Зоряна сіла.
– Представлятися він відмовився, видно сильно вдарили по голові. У нас мало фахівців у цій галузі, зрозумійте. Привіз його сюди тракторист Семен Петрович, на знайшов околиці лісу без тями. Критичний стан у вашого невідомого, навряд чи вишкребеться. Переморозив кінцівки – це раз, а далі – гірше. Цілий букет маємо: запалення легенів, перелом шести ребер, вивернута рука, струс мозку, що з нирками – взагалі мовчу. Без потрібних препаратів і догляду він тут і скінчається. У нас державна установа, ми препаратів навіть не отримуємо, а він до того ж невідомий. Ми зазвичай таких навіть не беремо, на швидку відправляємо - там вони лежать. Тут просто такий випадок видався: весь побитий, тож терміново рятувати треба було.
– Як знайти Семена Петровича?
– Я напишу Вам адресу.
Хірург простягнув їй папір, нашкрябавши на ньому текст, немов курка лапою. 
«Ох, вже ці лікарі».
Зоряна у свою чергу відкрила гаманець і дістала триста гривень, все, що мала, та просунула фахівцю медицини.
– Надайте йому потрібну допомогу, я пришлю його дружину завтра.
Лікар від здивування навіть окуляри з носа зняв і підозріло підняв брови. Саксонова нічого не пояснювала, її присутність у кабінеті була не довгою, як того й прохав чоловік. Залишивши лікарню, вона розгорнула шматок паперу в руці і попрямувала на черговий допит...
Обман на благо або обман для заспокоєння душі. Заради розгадки Зоряна готова була брехати, дивлячись в очі. Не знайти злочинця - означає програти. Чимось нагадувало гру в слабо, якщо не зможеш відгадати – йди геть, зможеш - йди далі.
Зоряна стояла біля входу у висотну будівлю, а споруда цілком належала Олексію Погорілову і його компанії. Зоряна ретельно рилася у його минулому, шукала кримінальні справи і біографію. Все було дуже просто і безхмарно, лежало, так би мовити, на видному місці. Криміналістка звикла, що достеменна інформація захована, її так просто не добути. Так що ж вона робить біля входу у фірму «Бета Аверс»? А ще цікавіше: чому вона сміливо не заходить, міцно стискуючи посвідчення? Цього разу її руки порожні: ні заяви постраждалого, ні відкритої справи, ні єдиної зачіпки, лише слова Олени...
Саксонова відчувала себе беззбройною, в арсеналі – лише план брехні. Але скільки б вона не планувала, завжди виходило навпаки. Так було і при допите злочинців. Її брехню було просто розкусити... Чому? Вона просто не могла брехати. Дівчина, яка вміла розгадувати, але не вміла блефувати.
Сильний поштовх у плечі похитнув дівчину. Вона ледве встояла на ногах.
– Пробачте, – пролунав голос чоловіка і постать зникла за дверима будівлі.
Зібралася, позбавилася зайвих сумнівів – готова. Підбори застукотіли паркетною підлогою, вона вже близько. Вбралась вона як на свято, зовсім не для Погорілова, ну майже не для нього... Внутрішнє ехо говорило, диктувало так одягнутися. Дівчина виглядала так, не заради боротьби за його увагу, Зоря вже була в програші. Не мало значення: колишній, майбутній чи теперішній чоловік, він уже Оленин, не її... І ніколи не буде її здобутком, її половиною, її щастям... Дуже наївна, така безтурботна, вона не була схожою на інших.   
– Дівчина, Ви куди? – переляканий голос зупинив Зоряну перед кабінетом Погорілова.
Саксонова швидко оглянула секретарку: молода, красива, дурна, що ще треба... Один погляд на неї протверезив замріяну криміналістку. Ревнощі закипіли усередині. 
«Це що ж у нього Міс Всесвіт працює? Він вибирав секретарку або коханку?» – злість наростала з кожною секундою.
Зоряні хотілося повисмикувати все волосся на її голові, а потім скинути пар на Альоші. Криміналістка нічого не відповіла, вдерлася до кабінету Погорілова і гнівно витріщила свої очі. Обтягнуте коричневе крісло було повернутим до вікна, обличчя господаря не було видно. З цієї миті усі підготовлені репліки забулися, упевненість зникла. Вона не готова була до такої зустрічі, почати звинувачувати в смерті Остапа Кислого з першого зіткнення їхніх очей не вдалося.
– Лише ти могла так грубо увірватися до мого кабінету. Не змогла дочекатися? Я б увечері за тобою заїхав.
Розгубленість, жодних думок, окрім кохання на серці і каяття за цю любов. У животі запурхали метелики, його слова похитнули стійкість Зоряні. 
«Як він може так вчиняти? Не говори так зі мною! Ні, не грай моїми почуттями!»
Сльозі підступилися, вона стискувала руку в кулак і видавила тремтячим голосом:
– Ви головний підозрюваний у вбивстві Остапа Кислого. Де Ви знаходилися двадцять сьомого лютого, і хто може підтвердити Ваше алібі?
– Він живий, і ти це знаєш, не гарно шантажувати того, кого любиш.
– Ти забагато собі дозволяєш, Погорілов...
Крісло повільно повернулося, її очі наштовхнулися на його. Теплий погляд, трохи з іронією і гордістю знову змусив серце мерзнути. 
– Ти не заперечуєш...
Замість того, щоб піти вона з тріпотінням чекала подальших його дій, слів, забуваючи про дійсну мету свого приїзду. Він закрутив голову, збив з пантелику, знявши з неї маску байдужості. Його повільні, але упевнені кроки все ближче й ближче наближали їх один до одного.
– Я все знаю, припини використовувати мене! – Зоряно, стала підвищувати тон голосу.
– Усе знаєш? І що ж ти встигла довідатися Зоряночка?
– Спектакль у котеджі ти влаштував задля помсти своїй дружині. Розумний хід –  стежити за молодою дружиною і бути в курсі всіх її зрад. А ще розумніше – змусити її страждати від зради подруги. Чи не так, Погорілов?
Альоша схопив її зап'ястя і притягнув до себе, обидві руки він тримав за її спиною. Вона відчула його ваблячий аромат, і ця сила в його руках змусила затремтіти. Якийсь навіть страх підкрався і засів усередині неї.
– Тут ти помилилася, мила. Так, я дійсно стежив за нею, і коли б не її зрада, я б навряд наважився приїхати до тебе.
– Відпусти мене!
Саксонова відвернула обличчя і почала вириватися з його заточення. Дуже сильна хватка тримала її крихітні руки. Погорілов відкинув її на край столу і притис до себе, не відпускаючи зап'ястя.
– А якщо не відпущу, що ти зробиш? Закричиш? Жодна жива душа у цьому приміщенні не допоможе тобі. Посадиш за домагання? Свідків немає і слідів мало. Ах, так. Ментівські зв'язки. Люба, зараз саджають лише тих, у кого мало грошей. Твої зв'язки ніщо, порівняно з моїм капіталом. 
– Відпусти...
Сльози підкотилися до очей, і Олексій відпустив її, але не відсторонювався. Він провів рукою по її щоці, плавно переходячи на плече.
– Я помилився, шлюб –¬ за розрахунком, і серцем я нічого не відчував до Олени. Твоя поява на весіллі перевернула все... Менше за все я хотів заподіяти тобі болю. Якщо ти любиш свого чоловіка – я відпущу тебе... Більше ми не зустрінемося, це я тобі обіцяю.
– Ти використовуєш мене, брешеш, на скрізь тебе бачу.
– Жіноча логіка.
Погорілов запустив руку в її волосся, і золотаві локони розсипалися по плечах дівчини. Альоша поцілував її сухі губи. Пристрасний поцілунок, зі всією його любов'ю обрушився на Зоряну. Ноги підкосилися, руки самі обійняли чоловіка її мрії. Поцілунок, який оживив крижану дівчину, вдихнув життя у бездиханне серце. Альоша зірвав останній солодкий поцілунок з її губ, після чого мить щастя закінчилася. Ляскіт по щоці, Зоряна з гнівом і сльозами на очах вирвалася з його обіймів. На обличчі Олексія запалала червона пляма від удару Зоряни.
– Убивця!
Такий самий дзвінкий удар дверима послідкував за криміналісткою, коли вона, червона від гніву, вибігла з кабінету. Вона провела пальцями по вустам, присмак його поцілунку тепер завжди переслідуватиме її. Розбите серце не склеїти, не підлатати часом, життя з ним наповнилося кольором і відразу стало прозорим. Вона нікого не помічала, минаючи офісних працівників, вона дивилася немов крізь них. Зараз була лише вона і її почуття, все інше не мало значення. Дорога по життю стелилися трьома траєкторіями: до роботи, додому, до роботи... Зоряні захотілося вирватися з цих тенет одноманітності, забутися в чиїсь обіймах.
Близько трьох годин її копійка крутила дорогами міста, в магнітолі звучала Enigma. Машина зупинилася біля будинку о дванадцятій ночі, вона могла взагалі не приїжджати додому і вигадати не запланований виклик на місце злочину. На жаль, чи навпаки, але Зоряна різко змінилася. Криміналістка проклинала їхню першу зустріч і хотіла повернути ті часи, коли на серці була порожнеча. Самотність – це прірва, тиша, яка не грається зі струнами душі. Той хто не кохає, приречений на ще гірше майбутнє. 
Коли вона увійшла до квартири, Єгор, не відриваючи очей від телевізора, привітав її і зробив байдужу гримасу. Скільки ж злості було в цій жінці лише від одного такого жесту чоловіка. Вона скинула пальто, кинувши його на диван. Потім одразу висмикнула шнур телевізора з розетки.
– Я подаю на розлучення. Дітей у нас немає, квартира моя, машину, придбану в шлюбі, можеш забрати собі.
«Я придбаю машину краще, я зможу без тебе». 
Саме зараз ці жадані слова, про які вона мріяла сказати чоловіку останні місяці, вирвались легко з її вуст. Їй не довелося збиратися духом і думати, як сказати Єгору про розлучення. Вона зруйнувала свої принципи і після сказаного відчула себе вільнішою. 
– Що сталося? – не розуміючи, запитав Єгор.
– Нічого, Саксонов, не сталося. Це вже довго продовжується, я втомилася, йди геть з мого життя. Я тебе не кохаю!
– Ти готова так просто покинути мене? А як же мої почуття, дідько. Нічого, що я кохаю тебе? І давно ти хочеш розлучення?
Єгор встав з дивана і підійшов до неї, він дивився в її очі, вишукуючи забуті емоції.
– Пробач... Тобі краще піти.
– Добре, Зоряно. Коли ти схаменешся – буде пізно. Ти пошкодуєш.
Останню фразу він вилив зі всією огидою, презирливо поглянув на неї та пішов до спальні. Зоряна сіла на диван і довго намагалася заспокоїти скажене серце. Вона чула як швидко він збирає речі, зі злості кидає предмети гардеробу. Минуло не більше п’яти хвилин, коли її чоловік вийшов з кімнати.
– За іншими речами заїду потім.
Він шпурнув ключі від квартири на диван, Зоряна, у свою чергу дістала з кишені піджака ключі від копійки і кинула в його сторону. Єгор, вловивши ключі, мовчки вийшов з квартири. З цієї миті вона залишилася одна, у величезній трикімнатній квартирі стало самотньо і дуже тихо. Сильні жінки не плачуть, вони вірять у силу своїх рішень. Зоряна посміхнулася, привітавши нове життя.
Саксонова відкрила холодильник і дістала пляшку віскі, келих на товстій низькій ніжці наповнився напоєм. Був вибір між безсонною ніччю і пляшкою віскі, думати про нікчемність життя не було в її планах. Зоряна вмостилася у м'якому кріслі, умикнувши канал з нічною мелодрамою. Проходила година за годиною, віскі ставало все менше, поки леді в законі не заснула. Вона не бачила снів, вона навіть не пам'ятала, як заснула і впустила келих на килим. Розбудив її дзвінок з відділку, вперше вона проспала на роботу. Злізши з крісла, вона схопила зі столика телефон.
– Саксонова, ти зовсім очманіла? - прозвучав голос слідчого.
– Андрій Миколайович?
– Ні, дідько, твоя мама. Ти о дванадцятій мала бути на роботі, де твій зад носить?
Зоря випрямилася, прибрала волосся з обличчя і глянула на годинник.
«Вже година дня! Проспала? Все проспала...».
– Давайте експертизу перенесемо на завтра. А сьогодні у мене лікарняний.
– Зоряно, ти у здоровому глузді? Я чекаю два тижні, підіймай свій зад і приїжджай у відділок!
Слідчий поклав слухавку, мобільний дівчини загасив свій екран. Зоряна засміялася, опираючись на диван.
– От же старий покидьок.
Двері квартири відчинилися і швидко зачинилися, кроки по коридору злякали криміналістку. Зоряна, як солдат, з безумною швидкістю піднялася з підлоги і стала бігати очима по кімнаті. Ніде немає її офіцерської зброї. Де ж вона? У вітальню зайшов Єгор і, наткнувшись на перелякані очі дружини, сам перекосився.
– Зачиняти двері треба.
– Господи, це ти.
Криміналістка зітхнула і сіла на диван. Вона навіть особливо не вдивилася в змучений силует чоловіка, що не виспався.
– За речами приїхав? - спокійно запитала вона.
– Ні, я хотів попросити тебе залишитися зі мною. Послухай, навіщо нам розлучення?
Саксонов переступив поріг і сів біля дружини. Він узяв її маленьку ручку в свої великі долоні і скликав дивитися йому в очі.
– Я тебе кохаю і не можу відпустити. Криза у стосунках через те, що я не працюю? Я готовий взятись за будь-яку роботу, навіть найтяжчу.
– Це не через те, що ти всі ці роки сидів на моїй шиї, - монотонно відповіла вона.
Єгор встав навколішки і обійняв її ноги, сльози стали стікати з його очей.
– Дай мені шанс!
Що ж Олексій з нею зробив: її чоловік готовий зберегти сім'ю і виправитися, а усередині ні жалості, ні любові до нього. Обірвалася навіть та дружба, яка дозволяла жити з ним разом. Вона була щаслива від того, що проспала на роботу, від того, що провела вечір наодинці. Зоря не могла повернутися у минуле, як би Єгор не просив.
– Зрозумій, я кохаю іншого. До тебе я нічого не відчуваю, порожньо. 
Дівчина відштовхнула його руки зі своїх ніг і встала з дивана. Вона відійшла до вікна, вмостилася на підвіконня, підпалюючи сигарету. Зоряна видихала дим і дивилася на перехожих.
«Як все неправильно в житті складається», – подумала вона.
– Я не здамся, – гордо заявив Саксонов і знову покинув її будинок.
Вона спостерігала з вікна, як віддаляється його маленька фігура, як сніг замітає його сліди, залишені на асфальті. Зачепила, що він поїхав на вже не її копійці.
«А машину таки забрав. Як ви, чоловіки, полюбляєте брехати».
У житті з'явилася мета, а з нею і сили до життя. Вона придбає машину, кращу за цю, вона все зможе.
О третій годині вона якось дісталася до відділку. Був свій плюс від поїздок на метро, не потрібно було стояти у величезних заторах, сів собі до вагону – і вже біля місця роботи. Привітною посмішкою вона зустріла у своєму кабінеті Андрія Миколайовича. Той, скоса глянувши на підозрілу криміналістку, всівся навпроти неї.
– Як для хворої, ти добре виглядаєш.
– Твій голос і мертвого підняти здатен, – посмішка поступово зникла з її обличчя.
Старий слідчий поклав купу паперів на стіл, рукою провів по лисині на маківці. Цей щасливий вигляд Зоряни дратував його ще більше, ніж коли вона була суворою і зануреною в роботу.
– Якщо помилишся, я чкурну тебе з цього відділку.
– Тобі вже час на пенсію, параноїк. Закрив двері з того боку негайно.
Саксонова трохи нахилила голову і награно посміхнулась Волошину. Слідчий, просопівши щось собі під носа, здимів з її території. Криміналістка натягнула окуляри і почала переглядати документи стосовно зразків почерку. Роботи за два тижні набралося не мало. Хто б міг подумати, що з появою техніки для друку тексту ще буде стільки доказів почерку. До пізнього вечора Саксонова вимірювала літери, дивилася на виробленість почерку, швидкість і характер письма, поки не натрапила на дивного листа. Зазвичай дівчина ніколи не надавала значення документам, але зараз цей папір з імпульсивним почерком дуже зацікавив її. Вона увімкнула додаткове світло і стала детально вчитуватися у кожнісіньке слово:
«За зраду треба відповідати. Смерть стоїть позаду тебе тінню…».
Зоряна знервовано почала крутитися у кріслі. Не одну кримінальну справу розслідував їхній відділок мотивом яких була зрада або підозра в ній. Роздуми наодинці знову порушив старий слідчий. Нахабно від вдерся до кабінету і підхопив папери.
– От тепер хворій скільки заманеться, а то вигадала…
– Це з якої справи? – запитала Зоряна, вихоплюючи листа з рук слідчого.
– Знайшли у кармані покійника, якого потяг перерізав. Пам’ятаєш без черевиків котрий? Оце ж його коханка під потяг і штовхнула. Без чобіт вона разом зі співучасником привела його до колії, виштовхувала аж зі своєї квартири у морозяку.
Саксонова поклала до купи листа. Чому саме зараз вона так реагує на вбивства? 
– Я, напевно, візьму відпустку. Якось впораєшся місяць без мене.
– Авжеж, ти мені і так на кожній справі заважаєш, – посміхнувся Андрій Миколайович. – Добряче відпочинь, бридко останнім часом за тобою стежити. За місце відпочинку я домовлюся…
Дівчина вдягнула пальто і з вдячністю потисла руку слідчому.
– Тільки щоб мене там не дратували. Головне, нікого не вбивали.
– Як скажеш.
Вони вдвох залишили кабінет урізних напрямках. Вона збиралася провести цей вечір вдома і насолодитися самотністю.
Біля виходу з міліції на неї чекав Олексій. На вулиці мінус десять, а він, зовсім не стурбований морозом, стояв, вдивляючись кудися в далечину. Зоряна прикипіла до землі, вона просто дивилась на нього, не розуміючи чого він добивається. Тільки-но Саксонова почала рухатися в бік дороги, як її перестрів Погорілов.
– Пішли, я відвезу тебе додому.
– Погорілов, ти мене переслідуєш? Між іншим, це карається законом.
– Де твоя машина?
– Це тебе не стосується.
Зоряна спробувала обійти чоловіка, але він схопив її за руку і притяг до себе.
– Я кохаю тебе, коли ж ти це зрозумієш? Яку машину ти хочеш?
– Дай мені спокій. Я лише хочу, щоб ти відчепився.
Олексій нахилився до неї і тихо промовив:
– Ніколи не відпущу. Ти будеш моєю моєю.
Ці слова спантеличили криміналістку. Вона була готова зараз сісти в його машину та поїхати туди, де лишаться вони вдвох. Зоряна не виривалася з його обіймів, вона не могла відштовхнути коханого. Як Зоря не збирала волю в кулак і не нагадувала собі, що він чоловік Олени – нічого не діяло.
– Зоряно Тимофієвно, до Вас причепився чоловік? – позаду запитав слідчий.
Дівчина обернулася до Андрія Миколайовича, як би він не показував свій суворий характер, все одно турбувався про молоду спеціалістку почерку.
– Ви на машині? Підвезете мене додому?
– Де ти взялася на мою голову. Пішли Саксонова.
Олексій відчув наскільки їй складно показати свої почуття, наскільки тяжка ситуація випала на долю їхнього кохання. Але Погорілов ніколи не опускав руки, він закохався, отже не дивлячись на усілякі труднощі він вкраде її серце, причарує душу.
Зоряна всілася до машини слідчого і одразу запалила цигарку, схвилеваність від його дотику досі будоражила тіло.
– Це ж не твій чоловік? Дідько, Саксонова, я зараз висаджу тебе з твоїми цигарками до бісової матері зі своєї машини.
Зоряна зкоса подивилася на старого чоловіка і викинула цигарку, закриваючи віконце.
– Ще гірше, це чоловік моєї подруги. Причепився зі своїм коханням, поїхати мені треба з міста, бачити його не можу.
– От так справи, дивись, а то ще втрачу кращого криміналіста. Знаєш, як тяжко зараз іншого знайти? Місяць на реабілітацію тобі, і щоб знову вся в роботі потім була.
Зоряна кивнула, дивлячись на мерехтіння вогників міста. Мріяла дівчина опинитися якомога швидше вдома, і нікому не розповідати про це недозволене кохання. Ще кілька днів, і вона поїде туди, де не буде його.

***
Щовечора вечора Погорілов чекав на неї біля відділку, біля університету. Андрій Миколайович дуже швидко потурбувався про відпустку Саксонової. У березні дуже важко знайти базу відпочинку, тим паче для однієї особи. І тут зіграла свою роль служба, старий слідчий має безліч «боржників».
Шостого березня Зоряна дісталася до чарівного міста Ялти, і у повні легені вдихнула запах моря. Нарешті вона відчула себе спокійніше. Зустрів її старезний, як слідчий, чоловік, влаштував у дерев’яному двохповерховому будинку. Мовляв, що нікого не чекали тому в кімнаті було майже порожньо. Встигли поставити телевізор, обігрівач і шафи. З півдня господар розповідав про місто, про турбазу і різні проблеми. Не забув запитати про Андрія Миколайовича. Зоряна терпляче відповідала і хитала головою. Вона лишиться у цьому будинку одна на два тижні, на довший термін її не в змозі були відпустити ні у відділку, ні в університеті.
Перший тиждень Зоряна за звичкою прокидалася о шостій годині, заварювала каву і прогулювалася берегом моря. Усе було так незвично, навіть сама втеча з Києва. Тепер вона проводить час біля моря, телефон зовсім замовк, немов у всьому всесвіті більше нікому вона не потрібна. Така тиша, хвилі заспокоюють, не дають зовсім опустити руки. Добре, що Саксонова перед від’їздом завітала до РАЦСу разом з чоловіком і подала заяву на розлучення. Зараз, сидячи на березі моря, укутана в пухову куртку, вона з посмішкою згадує гримасу Єгора. Програш в очах, не кохання, а втрата чогось звичного – це вона бачила у виразі його обличчя. Дівчина лягла на холодні камені і заплющила очі. Сонце так яскраво світить, але ні трішечки не гріє, а так хочеться тепла й турботи.
Другий тиждень видався для криміналістки тяжчим. Вона почала сумувати за Олексієм, місця собі не знаходила, ходила територією турбази зовсім одна. Думала, все думала, ночами погано спала, вставала пізно. Підкрадалися думки, що вона не потрібна більше Погорілову, що це кінець, і він схаменувся. Сакоснова ледь трималася, усі думки були не в Ялті, а в активному, людному Києві. Якби її копійка була з нею, вона б поїхала до нього, не витримала б самотності в цьому глухому місці. Тяжко стало на душі, кохання розривало серце, сильна жінка почала слабшати. До поки посеред тижня не приїхав її Альоша. Зоряна відразу почула шум двигуна, визирнула з вікна – він. Криміналістка майже не розуміла, що робить, серце потрапило у капкан, і не було нікого ціннішого в житті за Олексія. Він один мав для неї сенс, вона була здатна зрадити, вмерти за нього.
Саксонова бігла так, немов її коханий зараз поїде геть. Вона вибігла надвір у самих капцях і халаті, сльози вже підкочувалися до вій. Його погляд, його красиві чарівні очі, як вона скучила. Дівчина повісилася йому на шию, міцно обійняла і заревіла від полегшення. Цієї мить криміналістка була найщасливішою, мрії почали здійснюватися.
– Люба, застудишся.
Саксонова ще міцніше обійняла його, хапаючись пальцями за пальто. Вона більше нічого не боялася, дівчина була готова залишитися зовсім одна. Коли Погорілов вперше зізнався у своєму коханні, Зоряна вже вірила йому, лише сумніви і ревнощі наказували відмовитися від нього. Чоловік підхопив кохану на руки і поніс до будівлі. Він ніс її обережно, немов в його руках був найцінніший скарб.
– Дурненька, я ніколи не залишу тебе, – прошепотів він їй.
– Ніколи?
– Я кохаю тебе.
Олексій поклав дівчину на холодне ліжко. Вона здавалася йому тендітною, слабкою, яка потребувала його захисту й турботи. Він нахилився до її обличчям і поцілував у вуста. Зоряна відчула присмак солодкого шоколаду, дике збудження, тіло тремтіло в його руках. Голова йшла обертом, вона думала про те, що їй наснився сон з далекими мріями. Саксонова мов дика кішка, поскидала з нього все зайве лахміття, з пристрастю своїм язиком шукала його і насолоджувалася присмаком вуст чоловіка. Олексій обціловував її скрізь, намагаючись запам’ятати ніч із нею на все життя. Це було з’єднання їхніх душ, серця зливалися в одне. Більше не було двох різних доль, їх дороги стали однією стежиною, усіяною коханням.
Зоря заснула в його обіймах з легкою посмішкою на обличчі. Вона була готова пожертвувати всім заради однієї ночі, зруйнувати всі мости, навіть якщо потім буде дуже боляче.
Наступного ранку Зоряна прокинулася у порожньому ліжку, Олексія поруч не було. Вона відразу підскочила, промайнула думка, що він поїхав, отже, вона знову одна.
– Прокинулася уже, – пролунав голос поряд.
Дівчина обернулася до порогу і побачила його, серце заспокоїлось, вщухли страхи. Його посмішка дуже подобалась їй, очі блищали щастям. Погорілов присів біля коханої, обережно рукою прибрав пасма волосся з її обличчя і поцілував.
– Поїдемо снідати? Між іншим машина унизу – це мій подарунок тобі. Копійку, я так розумію, чоловік твій забрав?
Зоряна повисла йому на шию і обличчя засіяло радісною посмішкою.
– Я ніколи не була в цьому місті. Оберемо український ресторан з традиційними стравами і дизайном?
– Як забажаєш, кохана.
Вона за кермом дорогої машини, він поруч – розповідає про місто, краєвиди місцевості, про все, що лише спаде на думку. Жодного слова про дружину, наче Олени не було ніколи. Зоряна побачила його обручку і одразу образ Олени з’явився в її уяві. Вона втратила подругу цієї ночі, а разом із тим дружбу й усе те спільне минуле перекреслилось. Її подрузі й так важно було, а коли вона дізнається про зраду чоловіка з подругою, Зоря обернеться для неї найзаклятішим ворогом.
– Ти причетний до побиття Остапа? – перервала розповідь Олексія дівчина.
– Тобі погано зі мною? Навіщо ти починаєш цю розмову? Бажаєш правди?
Чоловік занервував, настрій швидко перейшов у розгніваний стан. Зоря це помітила і спокійно, як на допиті, продовжила.
– Я хочу знати причетний ти чи ні.
– Ти мене кохаєш? – запитав Олексій, відстібуючи пасок безпеки.
Зоряна занервувала, її руки зі всієї сили обхопили кермо автомобіля. Зізнатися –  означало відкрити всі карти, показати, що вона потрапила в його тенета. Якщо він грається її почуттями, то зізнання означало фіаско.
– Я запитала перша! – впевнено відмовила.
– Кохаєш чи ні? Хай йому трясця, кажи…
Дівчина повернула кермо і мовчки зупинилася біля ресторану.
– Дідько, ти будеш відповідати? Якщо не кохаєш, я зараз же поїду.
Олексій смикнув за ручку дверцят: втратити його зараз вона не могла.
– Не йди…
Криміналістка схопила Олексія за рукав сорочки, вона не тримала його, лише благала лишитися. Її не врятувати, вона потонула в коханні до цього чоловіка.
– Погорілов, це не врятує тебе від відповіді. Я кохаю тебе, але я маю знати правду!
– Добре, – відповів він і вийшов з машини.
Олексій відчинив дверцята з іншого боку і допоміг вийти дівчині. Він обхопив її за талію, поцілував, і пара зайшла до ресторану. Всівшись за столик, Зоряна невдоволено подивилася на супутника. Вона, відклавши меню, дивилася прямо у вічі Олексію.
– Ти не відчепишся з цим Остапом від мене?
– Я не можу, не хочу таємниць.
– Зоряночко, починаєш нагадувати мені шпигунку СБУ, Мата Харі прямо переді мною, і як далеко ти зайдеш заради правди?
Чоловік відкрив меню і почав ретельно підшукувати собі страву, а у самого на душі стало не спокійно.
– Він дивом лишився у живих, чи далеко ти зайдеш заради помсти?
Олексій впевнено посміхнувся Зоряні, зробивши замовлення за двох.
– П’яниця, який знайшов Остапа у лісі, по-твоєму випадково опинився в такій глушині? Отримав він лише те, на що заслуговував. Пообіцяй більше не повертатися до цієї розмови?
Мороз пройшовся по спині Саксонової. Збіг подій їй здався підозрілим ще в лікарні. Говорять же люди, що деякі в сорочках народжуються. Олексій вигадав гарне оправдання, але Остапу пощастило.
«Що буде з нами далі?», – так і кортіло запитати у коханого, але не зараз. Ці дні, проведені в Ялті, були особливими, ніщо не заважало бути поряд з Погоріловим, псувати відпустку надокучливими питаннями не було сенсу. Саксонова поклала руку на його. Під час схрещення рук вона подумки обіцяла підтримувати у всьому людину, в очах якої її життя.

***
Дні відпустки допливали до свого кінця, остання ніч у будинку біля моря. Як же прекрасно було гуляти з Погоріловим узбережжям Чорного моря, відчувати його так близько, тонути в його обіймах. Занадто казково, нереально. Остання ніч, після якої у житті щось зміниться. Зоряна водночас і боялася їхати з турбази, і хотіла дізнатися, що буде далі.
Дзвінок мобільного пролунав з дратівливою мелодією. Зоряна схопила телефон і швидко вибігла з кімнати, щоб не розбудити коханого. Серце впало у п’яти, коли на екрані виблискувало ім’я «Олена», руки затремтіли, в горлі пересохло. Дівчина ледь натисла кнопку відповіді.
– Слухаю, – тремтячий, невпевнений голос Зоряни віддався ехом.
У відповідь тиша, лише тяжке дихання, нічогісінько не чути…
– Олено? – злякано вже запитала дівчина.
Все так само ж тяжке дихання. Мільйон думок промайнули в голові криміналістки і сльози підкотилися, от-от вона заплаче.
– Допоможи… – почула Зоряна жахливий голос подруги.
– Що трапилося? Де ти? Олено… Олено…
Тиша… Кошмарна, лячна тиша.
– Будь ласка, відповідай, не мовчи!
Зоряна впала на підлогу, сльози покотилися зі всієї сили, так само тихі, як тиша у слухавці. Більше жодного слова, жодного звуку, нічогісінько…
«Допоможи…», – лунав у думках голос Олени.
Мислити в екстремальній ситуації – це вона могла, аналізувати і діяти потрібно було негайно. Надія на те, що з Оленою усе гаразд з кожнісінькою хвилиною змінювалась на думки про смерть. Крадькома Зоряна підхопила джинси, сорочку і вибігла до машини. Руки тремтіли, вона не одразу спромоглася завести двигун. Ключі випали з рук і закотилися під педалі. Вона мала прийти до тями, життя надто крихке, від неї, можливо, залежить життя подруги. Зоряна підібрала ключі і завела машину. Від’їжджаючи, криміналістка побачила у дзеркалі заднього бачення, як Олексій намагається наздогнати машину, зрозуміти її вчинок.  У грудях пекло, біль руйнував її тверезі думки, але вона потрібна зараз Олені, хай потім буде самотність… Зоряна повинна приїхати, знайти її, допомогти.
Червоними від холоду пальцями Саксонова намагалась тиснути на кнопки мобільного. Швидкість автомобіля перевищувала 150 кілометрів на годину, нога ще сильніше втисла педаль, вона була так далеко від Києва: дорожній знак показував вісімсот кілометрів до Києва. Натиснувши виклик, вона намагалася додзвонитися  Олені, дратівливий голос жінки промовив:
«Ваш абонент знаходиться поза зоною досяжності. Будь ласка, передзвоніть пізніше…»
Позначка триста кілометрів на дорожньому знаку, Зоряна більше не намагається додзвонитися, абонент так далеко. Витираючи сльози, дівчина набрала інший номер. Старий пихатий голос ще більше розхитав її знервований стан.
– Саксонова, якого дідька ти мені дзвониш під час відпустки о п’ятій годині ранку? Зовсім дах підірвало?
– Адреса: вулиця Геолога, 46 і вулиця 52-дивізії, 14. Я буду за дві години. За помилковий виклик усю відповідальність беру на себе.
– Що за витівки? Зоряно, якщо там немає трупа – я з тебе його зроблю. Чуєш?
– Швидше, Андрій Миколайовичу, негайно їдьте.
Голосу крізь сльози було достатньо для старого слідчого.
– Одна машина лише, обирай одну адресу.
– Геолога, 46. Швидку спочатку, не потрібний судово-медичний експерт!
– Ти сама знаєш правила.
Зоряна скинула виклик, роздратованість вмить взяла гору і звідкілясь з’явилися сили. Її пальці самі швидко почали набирати потрібні номери, швидку вона викликала на дві адреси, потім намагалася додзвонитися Олені знову. Поміж всі її виклики, надійшов вхідний дзвінок. Невідомий номер.
«Олена, це вона… З нею усе добре».
– Так…
– Ти де? Чому поїхала, що сталося? – пролунав голос Погорілова.
Ні, це був лише Альоша, вона зараз би віддала все, щоб почути її голос, не такий жахливий як уночі в Ялті.
– Це ти…
– Ти хотіла когось іншого почути?
– Олена… З нею щось трапилося, я зараз їду до Києва. Пробач, що взяла твою машину.
– З Оленою? Що вона тобі сказала?
– Я не можу зараз тобі довіряти.
Саксонова від’єднала їхню розмову. Тяжко, як ніколи, але треба триматися. Попереду двісті кілометрів – і вона буде поряд. Усю дорогу Зоряна знервовано стукала пальцями по керму, очі бігали, ніякої зосередженості на дорозі. Знову дзвінок… Тремтячими руками швидко відповіла.
– Порожньо на Геолога, 46. Сліди не перевіряли, досить того, що ми порушили закон і вдерлися до будинку.
«У власному будинку її немає! Помилилася, дідько».
– 52-дивізії, 14.
– Сакоснова, не дратуй своїми витівками! Досить з мене! Я їду до відділку і пишу на тебе скаргу. Ти перевищила свої повноваження!
– Я чогось «не в’їжджаю», ти покидаєш мене у скрутну годину, піджимаєш хвоста й тікаєш? Старий бовдур, я покажу тобі ще, хто така Саксонова, вмиєшся своїм же лайном. Твій зад за п’ятнадцять хвилин повинен бути на 52-дивізії.
– Хвойда, зак…
Зоряна кинула телефон на інше сидіння і повільно почала зменшувати швидкість. Її рідний Київ. Ніколи не міркувала дівчина, що буде радіти поверненню у брудне місто. Посвідчення десь загубила чи забула на турбазі, обережність над усе стала потрібною. Прибравши волосся з обличчя, криміналістка стежила за рухом транспорту і ледь-ледь повзла дорогою на іномарці. Телефон мовчав, дратувала тиша, ніяких новин. А якщо і там порожньо? Де шукати Олену? Може, все це жарт, плата за зраду? Ні, вона б ніколи так не вчинила із Зоряною. Варіант за варіантом, один гірший за інший. Пальне поступово кінчалося, грошей не було. Саксонова ніколи не вірила в Бога, та саме зараз шукати відради або допомоги самій їй було ні в кого. Вона вимолювала, щоб бензину вистачило до помешкання Погорілова, щоб Олена була жива і здорова.
Здалеку вона помітила службову автівку, швидка… ось і судово-медична машина. Саксонова додала газу, молоді фахівці курили біля помешкання і реготали з чогось. У час горя криміналістку все дратувало, машина зупинилася за десять метрів. Вона швидко бігла у напрямку дому. Здивовані очі дивилися на жінку з синцями під очима, с розпатланим волоссям і косо застібнутою сорочкою. Вона навіть не одягла пальто, в тих самих домашніх капцях. Як найближче вона добігала до дверей будинку, тим страшніше ставало. Щось таки трапилося, не було б тут стільки, якби криміналом не пахло.
Відчинивши двері, сморід медичних розчинив ударив у ніс, надія зникла, лишився гіркий розпач. Розштовхуючи понятих і оперативно-розшукову команду, дівчина шукала в кожній кімнаті Олену.
– Хто це? Стороннім вхід заборонено. Жінко, стривайте, Вам туди не можна…
Зоряна штовхнула кремезного чоловіка, вириваючись с його грубих рук.
– Олено… - гукала вона подругу.
Біля дівчини з’явився Андрій Миколайович. Він схопив її за плечі і дав ляпаса по щоці.
– Прийди до тями, Зоряно!
– Відчепись… Де вона, де Олена… Відпусти мене… Олена… Де ти…
Сльози лилися через край, горе не знало меж. Вона ще не усвідомила, що Олена не відгукнеться, що все скінчено. Руки слідчого послабили сильну хватку. Зоряна висковзнула і проскочила до кімнати. На підлозі лежала Олена, невпізнанна. Труп закляк, замість блідого кольору, шкіра мала жовтуватий відтінок, щелепа відкрита, зіниці великі, мов від переляку. Від побаченого Зоряна ледь не впала, вона зупинилася в метрі від подруги і не могла повірити у те, що сталося. Вона захитала головою і обхопила губи рукою від жаху. Розтрощений телефон лежав біля її обличчя, великий синець на щоці не одразу потрапив у очі криміналістки.
«Отруїли… Мерзото, ще вдарив її… моя Олено, моя люба…», – заревіла ще дужче дівчина.
Впала сильна криміналістка на коліна, голос сам вирвався з грудей.
– Ні.. не кидай мене… Ні…
Вона обхопила подругу, притисла до грудей, гарячі сльози ані трохи не заспокоювали біль у серці.
– Пробач, я не встигла… я обов’язково знайду ту наволоч, яка вбила тебе. Я не змогла допомогти. Як би я не поїхала до Ялти, я обов’язково б встигла, я б убила його. Пробач, я не змогла…
– Дідько, відтягніть її, вона зараз пошкодить докази, - наказав старий слідчий.
Зоряна прикипіла до тіла Олени, вона кричала, погрожувала, знову плакала. Але чоловіки були сильнішими і вмить віддерли її від трупа подруги.
«Пробач за зраду… », – остання думка промайнула в її голові.
В очах Саксонової побіліло, ноги підкосило, більше вона нічого не запам’ятала.

***
До тями Зоряна прийшла за кілька днів. Розплющивши очі в незнайомому місці, вона довго намагалася зрозуміти, де вона, і що сталося. На жаль, спогади дуже швидко прийшли, знову смуток засів у горлі, сльози самі потекли, життя здалося пеклом. Образ мертвої Олени засів у пам’яті, стогін дівчини виривався із душі, якій не знайти більше спокою. Навіть виплакавши всі сльози, Олену не повернути. Більше ніколи не буде поруч рудоволосою усміхненої подруги. Що ж вона такого зробила, чим заслужила на смерть. Від тяжкого стогнання і криків Зоряни до палати вбігла медсестра. Погляд у молодої дівчини був стурбований, мабуть, не часто привозять тих, хто на межі божевілля.
– Тихше Зоряно Тимофієвно, все гаразд.
Повільно медсестра набрала препарат у шприц і вколола Зоряну. А криміналістка ніяк не заспокоювалася, вона не аналізувала ситуацію, в якій зараз знаходилася. Все навкруги зникло, значення мав лише цей біль у грудях та жага помсти. Можливо, не так гірко було б, якби не те, що в мить, коли вбивали Олену, Зоряна була з її чоловіком.
Саксонова впала на подушку, марення не зникали: будинок на 52-дивізії, побиття Олени, її синьці, голос перед смертю... Медсестра накрила дівчину, трохи підняла подушку і підкотила крапельницю. Зоря не відчула біль від встромленої голки, чула, як краплі препарату капають донизу, розчиняються у її крові. Вона хотіла висмикнути голку, але молода робітниця лікарні очікувала такої реакції і хутко зупинила руку пацієнтки. Думки почали розпливатися, не зібрати до купи більше всієї картини, сон, сповнений жахів, увірвався до її свідомості. Ніч стала покаранням, сновидіння калічили, розхитували всі цінності. Час не повернути, не повернути Олену й ті спільні миті.   
 Наступного разу Зоряна розплющила свої очі аж за тиждень: на тому самому місці, в білій нічній сорочці, з катетером к руці. Біла палата з євроремонтом і дорогими меблями.
«Приватна клініка», – подумала дівчина.
На столі біля неї стояв букет троянд, їх було достатньо багато, всі одного, червоного, кольору. Саме такі були усюди у відділенні від Олексія. Дорога ваза, дорогі квіти, платна палата і кволе кохання – пліди зради. Саксонова встала з ліжка, біла сорочка страшенно почала дратувати. Вона ж не псих і не божевільна, щоб лежати тут, коли болить лише серце. З розмаху дівчина штовхнула вазу і на безліч шматків розбився витвір китайського мистецтва. Троянди розсипалися на підлозі, такі витончені, з безліччю шипів.
Двері відчинилися, з’явилася знову молода медсестра.
– Розбилася? Не чіпайте, бо поранитесь. Лягайте у ліжко і відпочивайте, я зараз приберу.
Зоряна не хотіла її слухати, не хотіла відпочивати. Вона повинна була вибратися з клітки і повернутися до відділку. Босоніж, ступаючи крізь розлиту воду, Саксонова попрямувала до дверей.
– Куди це Ви?
– До туалету. Чи мені дозволу запитати?
– Туалет є у палаті.
– Тоді у душ.
– Ванна кімната також є у палаті.
– Де мої речі? – Зоря почала знервовано, дуже грубо говорити.
- Вам їх віддадуть, щойно випишуть із лікарні.
– І який же мій діагноз?
«Зараз скаже – шизофренія, і я загриміла сюди довічно», – подумала криміналістка, повертаючись до ліжка.
– Психічний розлад. Вам потрібно відпочивати, завтра зранку буде обхід головного лікаря, і Ви зможете у нього все запитати.
– Хто приніс квіти?
До Саксонової поверталася слідча хватка і тверезі думки. Присмак помсти був солодший за гіркий біль утрати.
– Лікарня прикрасила палату трояндами.
«Бреше, думає, я зовсім з розум не дружу, і всі клепки повилітали».
– Який добродій сплачує за мою палату? – не заспокоювалася Зоряна.
– Досить питань, - відрізала медсестра, – Вам потрібен спокій.
Після сказаного молода красуня у білому короткому халаті покинула палату. Шматків розбитої вази і квітів не було, але з’явився замок, на який зачинили пацієнтку.
«Дожилась, уже у психлікарні зачинили».
Наступного ранку Саксонова прокинулася дуже рано, як зазвичай колись о шостій годині. Застелила ліжко, взула білі капці і пройшла до ванної кімнати. А там у дзеркалі вона побачила стару жінку, з пасмами сивого волосся і втомленими очима. Вона не вірила цьому відображенню, невже смерть подруги скосила десяток років її життя. Пшеничні пасма не грали на світлі жовтим кольором, сивина перекрила всю красу волосся. Зоряна спробувала заспокоїтись і не панікувати, вона повинна знайти в собі сили, пройти крізь темряву до світла, віднайти відблиски надії десь усередині себе.
Вмившись і зачесавши волосся у косу, дівчина стала біля вікна і дивилася на перші бурульки, на перші теплі промені цієї весни. Посмішка з’явилася на її засмученому обличчі, коли криміналістка згадувала їхнє з Оленою студентське життя, дружні поради у скрутні часи, її жарти й посмішку.
– Дякую, що була поруч.
Повільно відчинилися двері, Саксонова не поверталася, вона все дивилася на метушню за вікном. Бути привітною, коли на думці бажання відіслати всіх далеко, щоб і не бачити нікого…
– Як почуваєтеся? – запитав лікар чоловічої статі.
– Краще за всіх, час повертатися додому, – монотонно відповіла Зоря.
– Підійдіть, будь ласка, я хочу оглянути Вас.
Дівчина тяжко зітхнула і нагородила лікаря прискіпливим, зневажливим поглядом. Десь її одноліток, не сивий, з довгим зачесаним волоссям і смішною борідкою. Зріст у фельдшера близько сто сімдесят сантиметрів, в плечах не широкий, у руках тримав картку хворої.
– Оце вже ні. Прошу віддати мої речі, і виписка з лікарні також знадобиться, мені треба конче повертатися до роботи.
– Ви тільки не нервуйте, ніхто тут нікого насильно не тримає, але ж я повинен оглянути Вас перед випискою. Згодні?
– Хай тобі грець, оглядай.
Зоряна всілася на ліжко, з високо піднятою головою пройшовши біля чоловіка. Вона дивилася куди завгодно, але не на лікаря. Він поміряв її пульс, тиск, перевірив рефлекторні можливості після стресу, занотував щось швидко кривим почерком у картку.
– Ви маєте почерк типового холерика. Робота не для Вас, чи не так? І мій діагноз не може буди схожим на той, що ви накалякали. Їй Богу, якби не робота експертом, не розібрала б жодної букви, а тут ще й курс судової психіатрії та медицина за плечима… Ви приречені, зрозумійте. Якщо зараз мені не повернуть речі, я ж по судам весь ваш божевільний дім затягаю.
– Добре, пані, зараз я накажу принести Ваші речі.
Зіниці лікаря розширилися, він почав йорзати на стільці, подібна поведінка означала перемогу криміналістки. Чоловік, відводячи погляд, здимів з палати, та зачинити двері на замок не забувся.
«Ой, дідько. Зараз прийде медсестра і встромить у сідниці снудійного, треба тікати»
Зоряна, як на голках підстрибнула, вона умить знайшла халат, натягла, зав’язала і також швидко побігла до балкону. Є кілька хвилин, а, може, і тих немає, щоб опинитися у таксі і здиміти з цієї божевільні. Серце напружилося, адреналін зашкалював, вона була на третьому поверсі, не дуже високо, але й не можна зістрибнути. Кинувши капці з балкону, Саксонова перелізла за огорожу і міцно пальцями обхопила залізну решітку. Обережно, крок за кроком, вона ступала до водостічної труби.
«Якщо впаду і зламаю ребра, так тут і вилікують разом, довго терпіти не потрібно буде», – заспокоїла себе криміналістка.
Вхопившись за трубу, Зоряна сповзла на балкон другого поверху і з полегшенням обхопила залізну решітку. Тепер один лише стрибок – і вона на тротуарі. Руки змокріли, жінка в халаті почала викликати цікавість у перехожих, люди перешіптувалися між собою.
– Саксонова, не стрибай, залишайся де стоїш, ми тебе зараз знімемо.
– Ідіть до біса, – вимовила Зоря з посмішкою на вустах і стрибнула з балкону.
Приземлення виявилося не дуже м’яким: колінами сильно вдарилася і пошкрябала руки, але нічого, вона все стерпить. Підвелася, підхопила капці і почала тікати, чуючи за спиною голоси з лікарні. Перелякана, у білому халаті, вона сподівалася все ж таки всістися прямо зараз у таксі. І доля всміхнулася дівчині. Не таксі, а звична машина з дівчиною за кермом зупинилася біля неї, і на середній швидкості почала віддалятися від лікарні. Зоряна сиділа перелякана, тримаючи у руках брудні капці, потім машинально їх узула, витерла руки сірим халатом і подивилася на рятівницю.
– Куди? – одне слово вимовила незнайома жінка.
Вона була набагато молодша від Зоряни, каштанове волосся, очі кольору світанку і дуже пригнічене обличчя. Склалося враження, немов дівчина була розумна за роками, або пережила таке, що й не примариться.
– Калініна, 126. Подільського район.
– Мені в інший бік, але підкину, – відповіла рятівниця.
– Чому? Вам проблем мало? – з широко здивованими очима запитала Зоряна.
– Не знаю, щось підказало зупинитися.
– Дякую…
Дорога здалася вічною стежиною, якій немає краю. Хоч і машина обігрівалася, все одно криміналістка замерзла в одному халаті. В дуже незвичну потрапила вона ситуацію: ані ключів від квартири, ані готівки на руках не було. Все, що вона мала, надію на справедливість. Пройшла година, як їй здалось так, що рятівний транспорт зупинився біля будинку.
– Не знаю, щоб я робила без Вашої допомоги, дуже дякую.
– Не потрібно, - суворо відмовила дівчина, дістала з карману щось і жбурнула крізь віконце машини, коли вже від’їжджала.
Ключі від іномарки задзеленчали на асфальті, Зоря підібрала зв’язку і тьопаючи капцями, пішла до машини, яку припаркували біля будинку.
«І ця дівчина значить працює на нього, і лікарню оплатив він, і за вбивством стоїть він».
Міраж руйнувався прямісінько на очах, де ж була та істина, яка покривала гріхи?
Дівчина відчинила машину, взяла свою сумку і, не зачинивши дверцята на ключ, пішла до квартири.
«Здалася мені твоя тачка, вдавися!»
Опинившись у квартирі, Зоряна відчула бажаний спокій і безпечність. Вона змогла нарешті розслабитися, зігрітись після холодної поїдки. Дівчина зварила чашку кави, укуталася в теплу ковдру і одразу набрала номер старого слідчого. Більше ніде було шукати підтримки…
– Знову ти, – відповів старий.
– Які новини?
– Тебе відсторонили від справи. Звільнилася б і працювала лишень в університеті, справа дуже заплутана. Будеш зі своїми емоціями заважати.
– Пропонуєш скласти руки і пробачити вбивці? Що ти таке верзеш, старий маразматику.
– Повертайся у відділок завтра, працюй за звичним планом і не чіпай цієї справи, самі розберемося.
– Хто головний підозрюваний? Я повинна знати принаймні це.
– Ах… Саксонова, ти ж усю душу струсиш за інформацію. Завтра зайдеш до мене.
– Я знала, в тебе не усі клепки повилітали з голови, – пожартувала Зоря і від’єднала розмову.

Розділ 3
Андрій Миколайович невдоволено зустрів у своєму кабінеті криміналістку. Очі зщурились, старий нахмурив лоба і склав руки, перехрестивши їх на грудях. Якщо до його виразу обличчя додати ще сірі стіни кабінету, то виходить ідеальне місце для допиту з лампою в обличчя.
Зоряна на шпильках, тихо крокуючи, підійшла до столу, посунула стілець ближче до старого слідчого та підняла одну брову, чекаючи початку розповіді. Він відкрив рота щоб сказати щось, але потім закрив і почав ритися у паперах. У роті дівчини пересохло, Саксонова вчепилася за карафу зі склянкою. Дуже гучно наповнила її і випила до дна.
– Мені до вечора чекати?
– Треба буде – зачекаєш, - відгризнувся він.
– Тьху, – відмовила Зоряна, зручніше всідаючись на стілець.
Слідчий відкрив шафу столу і дістав попільницю з цигарками, такий набір був у кожному кабінеті, у Зоряни також. Під час допиту використовують для заспокоєння нервів підозрюваних.
– Я так і знала, що допитуватимеш. Навіщо було брехати?
– Ще теліпатися у транспорті й їхати до тебе якось, знаєш, немає бажання.
– Допік вже по самі помідори, давай свої питання, у відділку знайду того, хто допоможе.
Андрій Миколайович розсміявся так гучно, що потім довго відкашлювався.
– Не наша територія, забула? Цю справу розглядає інший криміналіст, інший слідчий та інший відділок.
Очі Саксонової налилися кров’ю, з’явилася наполегливість і гнів, яких раніше і чутно не було.
– Вивалюй інформацію, якою володієш, або зараз сам будеш курити свої цигарки.
– Заспокойся, бо вилетиш звідси зі свистом. У мене є фотокартки і деякі версії, але давай без істерик, як на місці вбивства.
Слідчий виклав на стіл з півсотні фотографій – більшість з померлою Оленою, далі з кожною дрібницею, знайденою у квартирі, і різними слідами.
– Подивись ось на цю і на цю, - товстими, як сардельки, пальцями слідчий вказав на дві фотокартки. – Тут обручка тьмяна золота, а ось тут каблучка зі сміттєвого баку,  оздоблена коштовними камінцями. Питання: вона викинула каблучку сама, чи її з неї зняли і натягнули цю – золоту?
Він відсунув фотографії, замість них наблизив інші.
– Колір шкіри, зіниці – напевно, тобі не треба пояснювати про ознаки отруєння.
– Як? – намагаючись не дивитися довго на фотокартки, запитала Зоря.
– Прийшов до неї додому вбивця, вона йому запропонувала чаю, той погодився. Погорілова дістала новенький сервіз, приготувала чай і кудись відійшла на хвильку. Коли повернулася у її чашці вже була отрута без запаху і стійкого присмаку. Поспілкувалися, повсміхалися один одному, до поки жінці не стало різко погано, серце почало різати, легеням не вистачало повітря, в голові запаморочилось… Тут лицар-убивця вирішив допомогти жертві, начебто, а насправді не хотів дивитися на те, як вона помирає. Але ж переконатися, що вона скінчалася треба було. Отак він вийшов із зали і чекав у іншій кімнаті. У цей час твоя розумна подруга дістає з кишені телефон і натискує одну єдину кнопку швидкого виклику, так потрапляє на тебе. Коли час сплив, і вбивця вийшов з кімнати - побачив біля Олени телефон. Він розтрощив його черевиком і вдарив вже мертву Погорілову по обличчю. Так на тілі жертви з’явилася післясмертна гематома. Стосовно відбитків пальців рук... Пам’ятаєш, колись був у нас на районі алканафт, який після злочину змазував відбитки, роблячи із них динамічні сліди?
– Отже, пив чай він без рукавичок, а після того, як стало погано, Олені натягнув? Тоді ж повинні пальці лишитися.
– Перша версія: відбитки випалені у вбивці. Друга – він зняв рукавички лише коли пив чай з нею, і динамічно змазав їх. І інша версія: це був Остап Кислий, його відбитків достатньо. Ще маленька дрібниця – каблучка на Погоріловій належить йому.
– Чи хтось хотів підставити його і одяг на Олену каблучку, - зробила свій висновок Зоряна.
– Інший підозрюваний Олексій Погорілов, чоловік убитої. Є мотив, немає алібі. 
– Як немає? – перепитала здивовано Зоряна, адже він був з нею.
– На допиті сказав, що був з коханкою у Ялті, але підтвердити це ніхто не може, ім’я жінки не казав. Він був з тобою тієї ночі?
Зоряна дістала цигарку – запалила. Так легше було стримувати все, що коїлось усередині і намагалось вирватись назовні.
– Так, він був поруч зі мною цілий тиждень. Якщо я підтверджу його алібі, я відкину версію його причетності. Олена впустила до будинку людину, яку знала, або… - криміналістка замовкла, розмірковуючи, що могло статися тієї ночі.
– Убивця міг знаходитися у її квартирі не одну годину, отрута подіяла не миттєво. За довгі роки практики можу сказати впевнено, що вона знала вбивцю.
«Найманий убивця відпадає? Ні-ні, вона могла не знати вбивцю, але знати мету їхньої зустрічі».
– Мотиви у Погорілова які?
– Є коханка, немає шлюбного контракту – гроші як завжди цінніші за життя людей. От і вирішив прибрати дружину, щоб залишитися зі статками. Адвокати дуже швидко витягли його з-під варти, тут два рішення: глухар або суд визнає винним Кислого. Погорілов діяв вельми обережно, якщо це він, але з алібі трохи не вгадав. 
Криміналістка загасила недопалок, час спливав, а розгадка була далеко.
– Що тепер робитимеш?
– Знайду Остапа і запитаю усе сама…
– Четвертий відділок, з начальником не грайся, це поза твоєю компетенцією.
– Дідько, старий, мені все під силу, коли справа стосується помсти.
Слідчий миттєво опинився біля дверей і перекрив їй вихід.
– Не роби дурниць! Подругу все одно не повернеш, живи далі своїм життям.
– Де вона зараз?
– Байкове кладовище.
– Тобі не зрозуміти, краще відійти, - голос її пролунав з нотами скорботи.
Андрій Миколайович повернувся до свого робочого місця, зачепивши плечем Саксонову. Він не співчував її, адже бачив таких, убитих горем, майже кожнісінького дня. Слідчий полегшено зітхнув, щойно Зоряна пішла геть і облишивши його у спокої.

***
Зоря приїхала до іншого відділку на тачці, яку так і не викрали уночі. Хоча вранці вона зраділа, що чотириколісного коня не присвоїли чужі люди.
Не складно виявилося домовитися про зустріч з Остапом, всього на всього вона забула про привілеї посвідчення. Було безліч інших способів, і Саксонова ними скористалася, минаючи начальника пошукових робіт. Її провели до малої кімнати, де зазвичай зустрічаються захисники зі своїми клієнтами. Відчуття ґрат, бруду і жаху підступалися близько до свідомості.
«Олена не хотіла б, щоб Остап сидів у цих камерах і скнів від горя», – подумала вона перед тим як двері відчинилися.
Кислий був у спортивному костюмі, легкі синці на обличчі, але його стан і повільні рухи свідчили - побитий сильно. Вираз обличчя трохи спантеличений, не чекав побачити Зоряну. Сів навпроти неї, руки у наручниках поклав на стіл.
– Зоряно? Що ти тут робиш? Бачу, посивіла зовсім… Теж будеш допитувати і обвинувачувати у вбивстві моєї Оленки? – відвернув погляд, руки затремтіли.
– Хто її вбив? Це Олексій найняв убивцю? Що тобі казала Олена, коли ти бачив її востаннє?
– Я не знаю, хто вбивця, якби знав - придушив би своїми руками. Олена казала, що Олексій погодився надати розлучення, і його адвокат повинен займатися всіма паперами стосовно цієї справи. Погорілов чомусь погодився віддати половину статків без скандалу й суду.
 – Чому того вечора вона була у його домі?
– Багато речей лишилося у домі чоловіка, казала про якісь спільні справи з ним.
– І ти відпустив її одну?
– А як ти собі уявляєш мою зустріч з Погоріловим: «Привіт, я твою дружину відбив. Пробач»? Хоча вона завжди була моєю, це він звідкись узявся і задурив любій голову. Тим паче у нас з ним вже була зустріч одного разу, та ти знаєш, бо й витягла мене з того світу.
– Погорілов був зі мною тієї ночі і весь тиждень до смерті Олени.
– Прийшла пересвідчитися, що я буду відповідати за вбивство? Йди к бісовій матері, нічого більше не скажу. Мерзото…
Зоряна підвелась зі стільця і дала знати охоронцю про свій намір піти.
– Оленка перед смертю прохала допомоги…

***
Дні минали зі скаженою швидкістю. Знову звичний ритм життя: робота, викладання в університеті, самотні вечора, пошуки вбивці. А найголовніше, вона чекала, коли з’явиться Олексій… Або ілюзія нарешті розчинилася, і почуттям час витекти як сльозам, омиваючи скалічене серце. Склеїти розбиту довіру неможливо, шрами не загоюються. Але він з’явився тоді, коли Зоряна перестала чекати. Олексій цього разу чекав на неї біля її будинку, гордий як завжди, у вишуканому костюмі, без жодного відбитку болю у душі від втрати дружини. Невже, кохання залишає сліди злочину лише на її душі? Дівчина безліч разів уявляла цю зустріч, але слів забракло, вона пройшла повз нього, на дивлячись, намагаючись не помічати кохані очі. Олексій пішов мовчки за нею, вона не опиралася: дістала ключі, відімкнула квартиру, увімкнула світло і лишила двері відчиненими, щоб він мав змогу зайти за нею. Сьогоднішній день підкосив її: три години лекцій, виїзд на місце злочину і новий труп. Картина не з приємних, але ж хтось має збирати докази і знаходити особу, яка їх розкидала. Зоряна відчувала, що врятує її лише міцна кава з солодким тьмяним присмаком.
– Вип’єш кави, чи одразу вб’єш? – спокійно запитала дівчина, готуючи дві чашки кави.
– Спочатку кава, одну ложку цукру, - проходячи на кухню, відповів він.
Чайник засвистів, потім сам вимкнувся. Зоряна підхопила його за ручку і залила окропом каву. Обхопивши дві чашки на блюдцях з цукерницю в макових квітах, вона сіла навпроти нього. Криміналістка не посміхалася, але і не нервувала, спокійно пила гарячий напій і розгортала цукерки. Солодкий присмак на її вустах, Зоряна полюбляла всі цукерки: і з горішками, і з начинкою, і просто шоколадні. Солодкі вироби немов робили солодким життя, штучний присмак щастя танув на вустах. Коли вона почала так ненавидіти життя: після смерті подруги, чи після того, як зрозуміла, хто вбивця? Саксонова підняла свій погляд і подивилася на Альошу, серце знов відчуло себе живим.
– Може ще цукерок з собою загорнути та розповісти, як прибрати зайві сліди після злочину?
Дівчина допила каву і відставила чашку, посмішка якось сама намалювалася, не кортіло про щось жаліти. Вона була не досить вдалим режисером свого життя, завтра якийсь інший криміналіст буде досліджувати її труп, збирати докази щодо нової справи.
Олексій доторкнувся до її волосся, Саксонова сіпнулась на місті. Його ніжні пальці провели по обличчю, вустах… Вона зовсім не помітила, як коханий опинився поряд з нею і пристрасно поцілував, обіймаючи за талію.
– Вбити зараз можеш лише ти своїм байдужим поглядом, - прошепотів він їй на вушко. – Я кохаю тебе, моя втікачко. Повір… все інше не має значення.
Зоряна сп’яніла він його поцілунків, забула про все на світі. Дівчина не відпускала чоловіка з обіймів,  шкрябала його спину і насолоджувалась поцілунками. Їй не вистачало кохання, нахабної наполегливості, притаманної Олексію. Саксонова покусала його вуста до крові, від цього Погорілов ще більше забажав її. Він скинув зі стола чашки, які з тріском порозбивались, цукерки лежали на шматках посуду в своїх блискучих обгортках, заманюючи у свою гостру пастку. Олексій легкими дотиками цілував її вушко, шию, повільно спускаючись до грудей. Сорочка скотилася по плечах, оголила тіло криміналістки. Зоряна відкинула голову від задоволення, кожен рух, кожен поцілунок прокочувався хвилею збудження і задоволення. Забувалися думки про вбивство, про втрату і розчарування. Вона бажала його, зараз він належав їй одній.
Вранці, коли Зоряна прокинулася, Альоші поруч не було. Він залишив на ліжку червону довгу троянду з колючими шипами. Дівчина обхопила квітку і вколола пальця, кров малою стежинкою покотилася до долоні. Помилилася, знову вкололася старими помилками? Міркуванням заважало серце, простирадло пахло його одеколоном, а на вустах ще був його поцілунок. Зоряна укуталась ковдрою, вперше за місяць їй трохи полегшало.
Згодом Саксонова привела себе до ладу, сьогодні в неї на ряду з розкриттям злочинів ще розлучення. Єгор відпустив її, нарешті вона буде повністю вільною. Причепурившись, нафарбував очі і натягнувши чоботи на підборах, Зоряна поїхала за жаданими паперами. Поріз від шипів троянди був згадкою, але зараз вона не збиралася грати в правду і брехню.
Приїхавши до РАЦСу, Саксонова зайняла чергу і всілася чекати свого часу. Попереду було два чоловіки, згодом підійшла жінка і всілася біля криміналістки. Якщо  чоловіки були задоволені, як і Зоряна, то у жінка мала пригнічений погляд.
«Яка моя справа… Своїх проблем вистачає…».
– Ви розлучаєтесь?
Зоряна підняла одну брову і невдоволено подивилася на пані.
– Чого Вам?
– Як гадаєте: можна ще врятувати шлюб, якщо я подала вчора заяву, а все сьогодні жалкую і хочу її забрати?
«Оце з глузду жіночка з’їхала, а мене ще тримали в божевільні».   
– У таких справах порад не дають, це безглуздо.
Жінці стало на вигляд гірше, рум’янець зовсім зник, якийсь гіркий вираз роздратував Зоряну. Вона відвернулася, але спокою її слова все одно не давали.
«Краще таки розлучитися, ніж випити чашечку отрути? Що це я собі думаю? Не всі ж такі покидьки. Альоша покидьок? Він наказав вбити Олену? Чому ж я підозрюю того, кого кохаю?»
Зоряна подивилася на порізаний палець: повір і поранься. Настала її черга, вона увійшла в гарний кабінет і посміхнулася робітниці палацу кохання і помилок.
– Ваш чоловік забрав заяву, Вас не оповістили?
– Ні, - безглуздо закліпала очима Саксонова. 
– Без згоди Єгора Саксонова розлучення – через суд.
«От дурень, все одно буде по-моєму».
Зоряна вийшла з кабінету, її погляд одразу знайшов ту жінку, яка намагається ухопитися за повітря.
– Розлучайтесь…
Вона нічого не пояснила, вхопила міцніше свою шкіряну сумочку і побігла до машини. Ще одна проблема додала життю присмаку, вона не здасться, Зоряна не звикла програвати.
У відділку Зоряна зустріла старого слідчого. Він обмовився, що має новини про особу вбивці, але слідчого годують ноги, тому він швидко здимів і повідомив, де буде на неї чекати за дві години. Закінчивши свою роботу, Саксонова поїхала до затишного спортивного бару на Шевченко. Лисий колега з келихом пива, вболіваючи за улюблену футбольну команду, не помітив, як Зоряна опинилася поряд і замовила келих мартіні.
– Кажи, що там за новини?
– Ти давала свідчення щодо справи як свідок і обмовилася про спостереження Погорілова за дружиною. Так?
– Це лише мої здогадки, інший спосіб дізнатися про зв'язок Олени з коханцем мізерний.
– Отже, слідчі четвертого взяли в обробку всі приватні детективні агенції. Серед деяких фігурувало ім’я Погорілова. Почали копати глибше і дійшли до контори з великим дахом і зв’язками, інформацію майже неможливо було дістати з їхіх архівів. Але начальник четвертого – колишній суддя, розумієш до чого я?
– Узяли контору? – сьорбаючи напій, схожий на трав’яну настойку, запитала дівчина.
– Отримали постанову судді на обшук за добу, і обрили всю їхню організацію. Фотокарток Олени і Остапа там було безліч, твоїх портретів не менше. Це я до того веду, що в судовому слуханні детектив, який спостерігав за Оленою, розповість про всі замовлення свого клієнта. І ще… Маю інформацію, що цей нишпорка бачив убивцю, проте на суді змовчить. Наче глибоко копнули під Погорілова, але зв’язуватися з ним не мають бажання.
– Це ускладнить участь Остапа, що ж його робити…
Зоряна замовила наступний келих мартіні, присмак алкоголю нашіптував спогади: Олена дуже полюбляла мартіні з апельсиновим соком.
– Будь обережною, як старий слідопит, кажу тобі –  Погорілов прикінчив свою дружину.
– Г-О-Л-Л, - заверещали чоловіки біля Зоряни.
– Все дуже заплутано, це тобі не вбивство на побутовому ґрунті, - продовжив слідчий.
– Єгор забрав заяву на розлучення … - сумно зізналася колезі Саксонова, з натяком на пораду.
– Повертайся до чоловіка, забудь про цю справу. Народи ти вже дитину…
«Допоможи…», – пролунав голос Олени у думках і зачепив струни душі.
– Я ніколи не відмовляла Олені в допомозі. Бувай, дякую за інформацію.
Зоряна поклала на стійку бару кілька купюр з Тарасом Шевченком, пересвідчившись, що посвідчення при ній, пішла до виходу.
Увечері Олексій не чекав на неї, він, як грім на голову, звалився, так само і пішов без жодного слова. Чекала вона його сьогодні? Авжеж, усім серцем сподівалася на зустріч. Зоряна цілий день на роботі думала про коханого і думками була в його обіймах. Але після розмови з Андрієм Миколайовичем забажала, щоб Погорілов крізь землю провалився. Замість коханого вдома, в поштовій скриньці Саксонова за довгі роки побачила лист із суду. Як свідок у справі про вбивство Олени, вона повинна була з’явитися і підтвердити зв'язок між Остапом і Оленою.
«Чи є зв’язок між листом і вчорашнім візитом Погорілова? Нічого не трапляється випадково».
До судового розгляду лишалося двадцять діб, менше місяця до рішення, над яким Зоряна лома голову не одну ніч.
«Люба, зараз саджають лише тих, у кого мало грошей. Твої зв'язки ніщо, порівняно з моїм капіталом», – згадала криміналістка слова Олексія.
Суд визнає винним Остапа Кислого, Погорілов вийде чистим із води. Капітал його при цьому майже не постраждає. Чи помиляється зараз вона, і Кислий справді винен?
Зоряна всілась на диван, увімкнула кримінальний фільм і поринула у світ ще заплутаніших таємниць.

Розділ 4

Двадцятого травня, у спекотний робочий день, відбувався суд у справі умисного вбивства Олени Станіславівни Погорілової. У залі суду за широким темним столом в чорний матовій мантії сиділа жінка. Марія Василівна Картонова, суддя з кримінальних справ, майже пенсійного віку: втомлені очі, глибокі мімічні зморшки і волосся, схоже на перуку, чорного кольору до плечей. Окуляри судді звисали на носі і майже не прикривали вузькі, як щілки, очі, губі сухі, не нафарбовані, яскраві рум’яна і тонна блідої пудри – страшенне видовище, проте суддя з мировим ім’ям. Жодного її вироку не було відмінено у апеляційному чи касаційному оскарженні. Її характер був залізним, не пробивним. Жіночка ніколи не вірила в розмиті розповіді з можливим колом убивць, її погляд на дев’яносто дев’ять відсотків співпадав із поглядом прокурора. Забита побутовими проблемами і постійним розглядом справ убивць, Марія Василівна почала ненавидіти чоловіків. Адвокат чоловічої статі підсудного був автоматично приречений на невдачу. Суддя майже ніколи не слухала тяжкі і напружені дебати. Беручи справу до розгляду, вона мала лише свою точку зору. Проте, ця справа її чомусь зацікавила. Можливо, саме тим, що дуже давно не траплялося вбивств скоєних за допомогою отрути, чи тому що вона вперше засумнівалася у колі дійових осіб. Отже, двадцятого травня Марія Василівна чекала початку справи, і склавши руки на стіл, посміхалася прокурору.
Прокурор, Вікторія В’ячеславівна Тьмяна, сиділа праворуч від судді за трохи меншим столом. Жінка працювала у прокуратурі років п’ять, часто стикалася із Зоряною. Вони були майже одного віку, але приязні ніколи між ними не було. Вікторія В’ячеславівна пробила стежину у своїй кар’єрі, завдяки сімейній династії юристів. Закінчуючи університет, вона знала про майбутню посаду. Прокурор була одягнена у темно-синю форму, волосся заплетене у товсту русу косу, нафарбована легко у теплі кольори. Зростом Тьмяна видалася низькою, як мініатюрна лялька з пухкими губами і широкими очима, лоб великий – не дурна. Вона знервовано крутила у пальцях олівець, але посмішка суворої судді надала юній представниці держави впевненості.
Навпроти прокурора сидів захисник підсудного – Денис Вікторович Бузький, поряд у залізних ґратах з наручниками на зап’ястях стояв Остап Юрієвич Кислий. Захисник суворо поглядав на двох жінок, потім на підсудного, проте не виказував сумнівів щодо програшу процесу. Адвоката найняла колишня однокурсниця – Зоряна Саксонова, він не міг відмовити їй, забагато у житті вона допомагала йому. Прийшла черга Бузького взятися за складну справу, не підсильно тяжку. Саксонова пояснила йому ситуацію, що склалася, поділилася своїми логічними висновками і навіть надала перелік питань, які він повинен ставити, як захисник, у неї і у Погорілова у ході процесу. Начебто турбуватися немає причин, але холодний піт виступив на чолі адвоката, і той опустив тяжкий погляд.
Кислий схуд на кілограмів десять за цей період, постарів, як Зоряна на десять років. Не було того гарного статурного парубка, у якого без тями закохалася Олена. Це був наляканий, скалічений горем чоловік, що втратив віру на порятунок. Його корабель плавно тонув, вирок суду буде шлюпкою або діркою на кормі човна.
Марія Василівна протягла руку до склянки з водою і зробила кілька ковтків. Випрямившись у своєму кріслі, суддя натягла ближче до обличчя окуляри і почала читати:   
– Розглядається кримінальна справа щодо обвинувачення Кислого Остапа Юрієвича в умисному вбивстві за частиною другою статті 105 Кримінального Кодексу України.
Далі суддя зачитала список учасників процесу і надала слово прокурору. Тьмяна підвелася зі свого місця і монотонним, безбарвним голосом подала докази у справі.
– Дев’ятнадцятого березня 2010 року, за адресою 52-дивізіїї, 14, було скоєно вбивство Погорілової Олени Станіславівни. У ході проведеної судово-медичної експертизи встановлено: смерть настала внаслідок отруєння речовиною гемолітичного походження. Отже, Погорілову Олену отруїли. Приблизний час смерті – одинадцята година ночі. У ході оперативно-розшукової діяльності знайдено не спростовні докази причетності Кислого Остапа до вбивства. По-перше, на чайному сервізі, з якого випила отруту Погорілова, є пото-жирові виділення підсудного, у всій квартирі також знайдено відбитки пальців рук Кислого. По-друге, Кислий Остап зізнався у тому, що в того вечора був у будинку загиблої. У ході проведення психіатричної експертизи було зроблено висновок, що підсудний не має психічних відхилень. Мотивом у даному злодіянні слугували ревнощі до чоловіка вбитої.
– Слово підсудному, – хриплим голосом промовила суддя. – Ви визнаєте себе винним у скоєнні злочину?
Кислий довго збирався з думками, тиша прокотилася залом суду, всі замовкли і дивилися на скаліченого коханням чоловіка.
– Дійсно, дев’ятнадцятого березня я був з Оленою. Вона приготувала кави і ми розмістилися у залі. Я вмовляв її переїжджати жити до мене, оскільки дуже довго цього чекав. Олена погодилася, але сказала, що о восьмій годині до неї повинен приїхати адвокат із сімейних справ для вирішення справи щодо розлучення. Я зрозумів, що мені краще піти, і о сьомій годині вечора я залишив її одну… Не треба було… Я не вбивав Олену і не визнаю себе винним.
Підсудний Остап схилив голову, руками обхопив холодні темні грати, на серці здавило, підкрався ще більший сум.
– Вікторіє В’ячеславівно, маєте питання до підсудного? – керувала процесом суддя.
– Так, – відмовила Тьмяна і почала граціозний напад на підсудного. – Як на потерпілій опинилася обручка Вашої бабусі, і чому коштовна обручка від її чоловіка була у смітнику?
– Того вечора я зробив їй пропозицію.
– Тобто Олена сама викинула обручку свого чоловіка?
– Саме так і було.
– Де Ви перебували дев’ятнадцятого березня з восьмої години вечора до дванадцятої години ночі?
– Повертався додому. Машина зламалася, тому довелося скористатися громадським транспортом.
– Ваше алібі хтось може підтвердити?
– Ні.
– Я більше не маю питань, - суворо відмовила прокурор, всівшись на свій стілець.
- Слово захиснику підсудного.
Бузький підвівся, він знав про суддю все, що було потрібне, аби поводити себе з нею обережно і не ляпнути зайвого.
– Розкажіть, будь ласка, як Ви познайомилися з Погоріловим Олексієм.
– Я вперше почув його голос по мобільному до одруження Олени з цим покидьком… , – суддя суворо подивилася на підсудного, і той сіпнувся. – Погорілов казав швидко і дуже суворо, його шантаж містив погрози моєму життю. Почав він спокійно, благав залишити Олену в спокої – я відмовився. Тоді він сказав, що вб’є, якщо побачить біля Олени хоч раз. Тоді я кинув слухавку і не вислуховував його лайки, відступати я не збирався. Я кохав Олену, вона просто не могла вийти за чоловіка, у якого статки малі. Після того, як подружжя Погорілових приїхало з медового місяця, я почав вистежувати Олену і через певний час зустрів її. Наступного дня до моєї квартири вдерся Погорілов з двома здоровенними амбалами і залупцювали майже до смерті. До тями я прийшов на лікарняному ліжку, поруч була Олена, ревіла біля мене цілими днями. Я не казав, що мене намагався вбити її чоловік, також не давав показання проти Олексія слідчому. Зоряна Саксонова знайшла мене в лікарні, врятувавши від смерті, бо без потрібних коштів на лікування я поступово помирав.
– Чому Ви відмовилися подати скаргу на Олексія Погорілова за побиття? – запитав адвокат.
– Я гадав, що він і не здогадувався про свій не завершений злочин. Тим паче я боявся за Олену, Погорілов пообіцяв покарати і її.
– Хіба, навпаки, не доцільно було звернутися за допомогою до органів внутрішніх справ? – тут прокинувся прокурор.
– Мені стало лячно за своє життя… - зізнався Кислий.
- Прошу запросити до залу суду свідка – Зоряну Тимофіївну Саксонову, - відрізала суддя.
Зоряна увійшла до зали в діловому білому костюмі, її босоніжки робили фігуру стрункішою, спину вона як завжди тримала гордо і рівно. За місяць вона привела себе до ладу: пофарбоване волосся без сивини, легкий макіяж, за яким не було видно синців під очима, і лагідний погляд без жаху пережитого. Саксонова пройшла до трибуни, представилася, подивилася у очі судді.
«Цю коросту ще не відправили на пенсію, прикро… Сподіваюся, Денис тримається гідно і не дасть їй розтрощити вщент запланований захист»
– Зоряна Тимофіївна, у своїх свідченнях Ви зазначили, що саме Олена попросила Вас віднайти Кислого Остапа. Як це відбулося і що саме Погорілова Вам розповіла? – спитав адвокат.
– Олена подзвонила і попрохала приїхати до неї туди, де вона мешкала до одруження. Її голос налякав, я одразу зрозуміла: не все гаразд, але в ту саму мить приїхати не мала змоги, у відділку була купа справ. Приїхала трохи згодом. Олена зустріла мене вся у сльозах і схвильовано прохала прослідкувати за Остапом. Коли я спитала навіщо, то Олена примовилася, буцімто її чоловік якось дізнався про зраду і минулої ночі сказав, що у них з Остапом була остання зустріч. Знайти його не вдалося ані на місці постійного проживання, ані за іншими адресами, які мені вручила подруга. Лише потім, коли я почала шукати у моргах і лікарнях, натрапила на невідомого чоловіка в одній із лікарень за містом. Мало вірилося, що невпізнаний хворий, – Остап, але я мала перевірити. І справді ним виявився підсудний.
– У якому стані був Кислий Остап на момент Вашого приїзду до лікарні? – запитав прокурор.
– Про це Ви питайте у фахівців тієї лікарні. Мені ж головний лікар повідомив, що стан критичний, і, якщо зараз же не почати інтенсивну терапію, то жити Кислому лишилося не довго.
– Чому Олена прохала Вас допомогти, не звернулася до міліції, не поговорила з чоловіком? – ініціатива знову перейшла у руки захисника.
– Вона сказала щось на зразок: «Я знаю, на що спроможні такі люди. Ти повинна врятувати Остапа». Напевно, вона мала на те причини.
– Чи жалілася після цього випадку потерпіла на свого чоловіка?
– Ні, - коротко відмовила Зоряна.
– Захист питань більше не має.
– Вікторіє В’ячеславівно? – запитала суддя.
– У яких стосунках Ви перебуваєте з Олексієм Погоріловим? Ми знайшли безліч Ваших фотокарток у детективній агенції. Ви знали, що Погорілов приставив до Вас агента і стежив за кожним кроком?
Зоряна спокійно відреагувала на це питання і розповіла про події, які відбулися в котеджі. Також вона підтвердила, що Погорілов її коханець, і в день вбивства перебував з нею у Ялті.
– Ви були дуже близькими подругами і отак просто зрадили Олену?
– Олена кохала Остапа…
– Ви були зацікавлені у розірванні шлюбу між потерпілою і її чоловіком?
– Протестую, це питання ніяк не стосується справи! – вигукнув адвокат.
– Відповідайте, - суворо, але вдоволено відповіла Картонова.
– Власного інтересу не мала, але я не бажала Олені горя і не вбачала у цьому шлюбі нічого хорошого.
– Тоді чому Ви раптом подаєте на розлучення зі своїм чоловіком?
– Я відмовляюсь відповідати на це питання, - відрізала Зоряна. – Ваша цікавість далеко зайшла.
«Глибоко копаєш, причепа», - гірко подумала дівчина, даруючи прокурору гнівний погляд.
– Ви знаєте про відповідальність за відмову давати свідчення? – запитала суддя.
– Я також знаю про право на особисте життя, - не витримала Зоря.
– Присядьте поки, – наказала жінка у чорній мантії. – У захисту ще є свідки чи докази по факту справи?
– Так, Ваша честь, Погорілов Олексій Станіславович – свідок по справі.
– Викличте, - наказала Картонова.
До зали зайшов статний чоловік у вишуканому чорному костюмі. Трохи стомлений вигляд, у всьому іншому – сама ідеальність. Став біля трибуни і зиркнув погрозливим поглядом на Кислого. На прохання судді представився, назвав дату народження і місце проживання.
– Чи причетні Ви до нападу на Кислого Остапа? – почав запитувати адвокат.
– Ні, я його вперше  у житті бачу.
– Брешеш покидьок… – закричав підсудний. – Я твою пику ніколи не забуду.
– Підсудний, Вам ще дадуть слово, - зупинила викрики Кислого суддя.
– Але ж Ви знали про зраду дружини з підсудним?
– Так, для перевірки дружини я найняв детективна. Я бачив Кислого Остапа на фотокартках, у житті не зустрічалися.
– Як Ви можете пояснити свої слова дружині про те, що зустрічей з Остапом більше не буде?
– Я дав зрозуміти їй, що знаю про зраду і не потерплю такого знову.
– Навіщо Ви замовили стеження за Саксоновою Зоряною?
– Цікаво було, яка вона людина. Обпікатися вдруге я не звик.
– Після розлучення половина Ваших статків перейшла б до Погорілової Олени?
– Саме так. Ми не укладали шлюбного контракту.
Учасники процесу обмінялися поглядами – питань більше не було. Наступним свідком несподівано для Погорілова опинився батько померлої.
– Кравченко Станіслав Петрович, – представився чоловік.
– Які стосунки були між Вашою дочкою і Олексієм Погоріловим до й після одруження?
– Я знаю Олексія дуже довго. Бізнес в Україні побудувати тяжко і таких багатіїв як ми не багато, знаємо один одного. Олена завжди обирала якихось покидьків, я ніколи не схвалював її вибору, доки вона не повідомила про статного обранця на роль чоловіка. Я був дуже здивований, кращу партію придумати було не можливо. Після одруження ми з донькою дуже рідко зустрічалися. Кравченко ніколи не втручаються у сімейні проблеми один одного.
– Чи мав Погорілов якусь вигоду зі шлюбу?
– З його статками, сумніваюся. Я допоміг йому з бізнесом в Америці, але він міг розширити бізнес із часом і без сторонньої допомоги.
– Все ж таки якась вигода була? – запитав захисник.
– Заперечую, це провокаційне питання, – відрізав прокурор.
Суддя погодилася, на цьому питання закінчилися, викликали наступного свідка. Ним виявився детектив приватної агенції.
– Представтеся, – наказала Марія Василівна.
– Коломієць Руслан Вікторович.
– Працюєте?
– Так, в детективній агенції «Знімок».
– Що Вам відомо про події дев’ятнадцятого березня?
– Моя машина знаходилася на відстані десяти метрів від дому потерпілої, досить близько, щоб зробити потрібні знімки осіб, які приходять. О п’ятій годині вечора 19-го березня я сфотографував чоловіка, який увійшов до будинку Погорілової, і о сьомій також зробив знімок того, хто вийшов…
– Ці докази додані до справи, - підтвердив прокурор.
– Потім, за годину до хати Погорілової, знову завітав чоловік, було вже темно і його неможливо було фотографувати. Зростом і статурою схожий на підсудного.
– Протестую Ваша честь. Схожий, але нічого не вказує на те, що це був саме Кислий Остап. Так дізнання не проводяться! – гнівно заперечив захисник.
Суддя ударила молотком і погрозливим тоном наказала адвокату тримати себе у руках. Питання вичерпалися разом зі свідками. Судовий розгляд завершався.
– Переходимо до судових дебатів. Слово прокурору.
– Державна сторона обвинувачення надала достатньо доказів у справі Кислого Остапа Юрієвича за підозрою в умисному вбивстві коханки Погорілової Олени Станіславівни на ґрунті ревнощів. Захист надав сумнівні докази у справі, які не спростовують наданих обвинуваченням доказів. Під час проведення дактилоскопічної експертизи, було виявлено сліди пальців рук підсудного на чайному сервізі. Відсутність алібі на період від восьмої до дванадцятої годин свідчить про винуватість підсудного. У зв’язку з тим, що Кислий Остап Юрієвич вперше скоїв злочин, призначити підсудному позбавлення волі строком дев’ять років у виправній колонії загального режиму.
– Слово захисту.
– Захист наполягає виправдати Кислого Остапа, докази надані обвинуваченням не підтверджують, що саме підсудний убив потерпілу. Мотивів було достатньо і у чоловіка Погорілової Олени. Мій підзахисний стверджував, що потерпіла чекала адвоката з сімейних справ, який і міг бути найманим убивцею. Цю версію не було опрацьовано державним обвинуваченням. Зі слів свідка і наданим ним доказів, видно, що Кислий дійсно вийшов з дому потерпілої о сьомій годині вечора.
– Слово підсудному.
Остап встав з дерев’яної лави і ледь вимовив:
– Я ні в чому не винен, я не вбивав свою кохану.
– Суд видаляється до нарадчої кімнати для постанови вироку.
Після короткої перерви під час якої суддя вирішувала долю підсудного, Зоряна втекла із зали суду і поїхала кружляти на таксі околицями міста. Вона ненавиділа чекати, напруження ніяк не відпускало її. Сигарети одна за одною запалювалися у її тендітних руках. Будь-який досвідчений юрист після закінчення судових дебатів, знав яким буде вирок. Зоряна теж знала, але серце до останнього відмовлялося бачити такий результат. Згодом Денис дзвінком оповістив про продовження процесу. Саксонова зібралася і дуже швидко повернулася до зали, вона останні півгодини об’їжджала навколо районного суду. Нікому не потрібна вступна і мотивована частина висновку судді була позаду, зачитувалася резолютивна частина, у якій йшлося про вирок.
– Суд визнав Кислого Остапа Юрійовича винним у скоєнні умисного вбивства Погорілової Олени Станіславівни і призначив покарання у вигляді позбавлення волі строком на дев’ять років у виправній колонії  загального режиму…
Винний… Зоряна програла, знову програла… Кому? Погорілову? Чоловіку, якого так кохала… Саксонова не вірила своїм вухам, обвинувачувала у всіх гріхах Картонову. Хитаючись від шоку, Зоряна не чула останніх слів судді, люди почали потроху виходити із залу суду. Ґрати Кислого відкрили. Охоронець чекав, доки вийде Кислий.
– Остапе…. – вигукнула Зоряна.
- Благаю, попроси у Олени пробачення за мене…
Зоряна не встигла нічого відповісти, ніякого побачення, дев’ять років за прагнення бути поруч з коханою… Остапу натягли наручники на зап’ястя позаду спини і проштовхали геть із залу суду.
– Зголодніла? Повечеряємо вдвох у ресторані?
Погорілов звабливо розповідав про різні затишні місця Києва, проте Зоряну нмов ударив розряд струму.
– Не підходь, забудь про моє існування! – безбарвно промовила Зоряна і всміхнулася коханцю. – Я знаю, який ти насправді.
– Не грайся з вогнем, Зоре…
– Відчепись!
Стукоча підборами, Саксонова повільно попрямувала до виходу.

Розділ 5
Свіже повітря легким вітерцем підняло її волосся і заспокоїло нерви. Минула доба після судового розгляду у суцільних муках, програш розтрощив сильну жінку. Але вона наважилась…Спіймавши таксі, дівчина ледь промовила: «Байкове кладовище».
Зоряна з кошиком різнокольорових тюльпанів зупинилася біля головного входу на кладовище. Вона нічого не знала: ані ряду, ані місця захоронення - взагалі нічого. Немов хтось тримав її міцно за руку і вказував напрямок, вона повертала там, де підказувало серце і читала кожнісіньку надгробну табличку аби не пропустити свою Оленку. Сонце потроху переставало припікати у потилицю – вечоріло. Безліч прізвищ і фотокарток давно померлих блимали перед очима, деякі були занадто молоді для смерті, деякі дуже старі. Саксонова за кожним поворотом все дужче хотіла знайти Олену, розповісти про все наболіле. Дівчина раптово зупинилася, рука сама потягнулась до гілки яблуні. Пройшовши повз яблуню Зоряна побачила напис: «Погорілова Олена Станіславівна».
– Ось де ти від мене заховалася, - сумно промовила Зоряна, ковтаючи сльози.
На великій ділянці землі для Олени побудували вічну фортецю. Три величезні чорні мармурові плити стояли лицем до Зоряни. На середній її подруга радісно всміхалася, стоячи у світлій сукні з розпущеним волоссям. Художник зобразив її без зморшок, з дивним блиском очей, і жодна картина не передасть, як вона дзвінко сміялася. Сусідні плити містили вірші скорботи від батька Олени; маленькі янголочки, схрестивши долоні, підняли голову к небесам і вимолювали покаяння для померлої. Трохи вужча тропа прикрашена камінцями і кущами троянд вела до надгробку. Саксонова обережно ступила на стежину і пройшла до намальованого образу Олени, присівши Зоряна поклала кошик із квітами і провела рукою по малюнку.
– Чому саме ти мала піти з життя? Чому тоді вночі не назвала ім’я убивці…
Зоряна сіла біля малюнку, буцімто вона поряд з Оленою, як раніше. Голова уперлася на мармурову плиту і сльози щосили покотилися по блідим щокам.
– Сьогодні був суд… Твій батько дуже добре тримався, сильний чоловік. Остап схуд, без тебе йому зовсім тяжко, він досі кохає. Пробач, я не врятувала Остапа, дев’ять років призначили. Я намагалася… Пробач, що покохала твого чоловіка. Я обіцяла, але не змогла втримати почуття… Тюльпани… ти їх завжди обожнювала.
Криміналістка ще дужче заплакала, змучені крики виривалися з вуст.
– Мені так не вистачає тебе… Я не знаю, що робити… Допоможи…
Зоряна відчула легкий дотик, в душі все перевернулося. Вона підняла погляд і побачила перед собою Олену, життєрадісну, всміхнену. Криміналістка протерла очі, образ не зникав, а робився чіткішим.
– Олено?..
Чарівний образ подруги простягнув руку до Зоряни, вона трохи нахилила голову і бадьоро посміхнулася. Саксонова підвелася і зробила крок уперед, її рука потягнулася до силуету подруги, та, коли пальці майже дотягнулися Олена зникла, мов її й не було.
– Прощавай, – пошепки мовила Зоряна.
Дівчина витерла сльози, прийшла до тями, свідомість поступово поверталася. Зоряна, схлипуючи, на автопілоті покинула місце мертвих душ.

***
Усю ніч Зоряна не спала, крутилася у ліжку, а сон відмовлявся приходити. Так завжди було, коли Саксонова багато думала, особливо, коли щось не давало спокою. Виходить, вона мала рацію: Погорілов вийшов сухим із води, а у в’язницю кинули невинувату людину. Як гарно було сплановано вбивство, до кожної дрібниці. Адвокат із сімейних справ її цікавив більше за все. Олена була дуже привітною, тому запропонувала незнайомцю випити кави, не підозрюючи, що під солідним костюмом захована темна душа. Якщо шукати зв'язок між адвокатом і вбивством, то, можливо Погорілов запропонував дружині швидше вирішити справу з розлучення. Олена погодилася, бо бачила, до якого стану довів Остапа її благовірний. Так, вона чекала свою смерть о восьмій годині вечора. А за всім цим стоїть Альоша.
Зоряна була впевнена – загадку вирішено: є мотив, є алібі з нею, є адвокат. Що далі?..  Вона знає, хто вбивця, але від цього лише гірше. Краще б вона повірила, як усі, у висновок суду і вважала вбивцею Остапа. Чи краще було просто не закохуватися у вбивцю…
Будильник рівно о шостій ранку почав відігравати монофонічну мелодію. Зоряна скрутилася калачиком, накрилася з головою ковдрою і відмовлялась йти на прокляту роботу. Скільки років вона присвятила юриспруденції і окремо криміналістиці, а суд так як і завжди саджає за ґрати зручних підозрюваних. Саксонова роздратовано стягла ковдру і вимкнула надокучливу мелодію. Невже життя зовсім стало пустим… доки її серце обливається кров’ю – надія є. В її розумній голові назрівав божевільний план.
На міському трамваї Зоряна доїхала до відділку. Легка шаль тендітно обвивала її шию, цього дня на ній не було форми офіцера. Рожева синтетична сукня, широкий пасок, чорні строгі черевики – не зовсім її стандартний образ. Очі прикривали темні окуляри, за ними вона приховувала душу, бо очі – це дзеркало внутрішнього світу. Прийшов день, коли вона хотіла поставити крапку, ніяких більше таємниць. Саксонова у першу чергу отримала табельну зброю. Її револьвер був малої маси і розміру, дуже зручний для тонких пальців і крихітної жіночої долоні. Вона жодного разу за свою кар’єру у внутрішніх органах не скористалася ним. Зоряна гарно володіла зброєю, влучала в десятку з першого пострілу.
Нікому нічого не пояснюючи, Саксонова поклала зброю до сумочки, через кілька хвилин її слід простив з відділку. Вона сіла у таксі, знову обмотала шаль, сумніви зовсім зникли, розчинилися у повітрі. Зоря нервувала, дивилася на табло годинника, а стрілка повзла, затримуючи звичайний перебіг часу.
Все закінчується там, де починається. Чи просто Зоряна прийшла туди, звідкіля її кохання почало розквітати барвами надії. Вона вдерлася до офісу Погорілова, її холодна постать почала танути. Олексій був на робочому місці, голосно говорив по телефону про поставки і кредити. Побачивши кохану, чоловік усміхнувся, рукою показав на крісло і подумки запропонував присісти. Зоряна зняла свої окуляри, одним рухом вони злетіли з її обличчя, і очі блискавкою прорізали Погорілова. В них була ненависть, нічого спільного з тими очима, які полонили Олексія раніше. Руки її трусилися, не відразу Зоряна відкрила сумочку.
– Щось трапилося Зоряно? Лікаря? – стурбовано запитав Погорілов.
Він підвівся з крісла і почав наближатися до коханої жінки. Зоряна в ту саму мить змогла заспокоїти свої нерви і дістати револьвер із дамського аксесуару. Дівчина жбурнула сумочку и обхопила обома руками табельну зброю. Сльози поступово нагадували про себе, але вона гнала їх подумки і намагалась не розревтись.
– Що це все означає? Навіщо зброя? – не рухаючись спитав чоловік.
– Навіщо ти вбив її? Гроші? Тобі все мало? Оленка… вона була ні в чому не винна… навіщо…
– Я не вбивав її. Давай заспокоїмось і поговоримо, відпусти зброю… - спокійним тоном відповів він.
– До бісової матері твою брехню. Я пристрелю тебе за всі її страждання, стану твоїм катом. У тебе є останнє слово.
– Я гадав ти розумніша, помилився, на жаль. Що зробити, щоб ти повірила мені? Я ладен був віддати половину свого статку Олені, я бажав бути з тобою. Зоряно, ти запрацювалася. Я у ту ніч був поруч із тобою, тим паче я знав про міцність вашої дружби. Віддай мені пістолет, не треба коїти дурниць.
– Не підходь! – наказала дівчина.
– Добре. Тоді вбий мене, якщо це загоїть рану від втрати Олени. Стріляй!
Руки Зоряни не переставали тремтіти, зброя клацала під її пальцями, серце мов божевільне вистрибувало з грудей. Без тями закохана, над усе хоче помститися.
– СТРІЛЯЙ, – гукнув зі злостю Олексій і вдарив по столу рукою. – Спускай клятий курок. Чого чекаєш? Моя душа відправиться до пекла, давай…
Зоряна захитала головою. Схлипуючи, вона почала відходити до дверей. Не вистачало сміливості, вона не могла вбити, кохання завжди перемагає. У світі немає нічого сильнішого за кохання, помста лише закриває очі.
– Господи, віддай мені зброю, давай поговоримо.
Погорілов крок за кроком наближався до дівчини, раптово він опинився дуже близько і його рука обхопила її - палець зірвав курок. Постріл… Куля влетіла швидко і гучно в її коханого, Олексій застогнав, кров залила білосніжну сорочку. Погорілов впав на підлогу, тримаючи міцно її за руку, вона впала разом за ним. Крики жінок у коридорі пролунав у вухах, Зоряна майже не чула, що шепотів коханий. Вона обхопила його за шию і притисла до себе.
– Пробач, любий… Я зараз викличу швидку, не кидай мене… Чуєш?
Погорілов не відпускав її руки, він тяжко дихав і тіло здригалося.
– У лівій кишені, - промовив він.
Зоряна була розгублена, одразу не змогла зрозуміти що й до чого. Пальці обшукували кишені, доки не знайшли маленьку червону коробочку. Саксонова відкрила верхню кришку, золота каблучка з величезним діамантом заграла на світлі.
– Чи станеш ти моєю навіки вічні, кохан…
Рука ослабла, з очей зникав блиск… Зоряна притулила два пальця до артерії, пульсу не було. Життя покинуло його тіло, кров залила все навкруги, руки Зоряни були багряного кольору. Піднявши револьвер, вона сумно подивилася на Альошу. Вона забруднила свої руки, кров коханого наскрізь просочилась по її тілу. Дівчина одягла обручку і притулила пістолет до скроні.
– Я буду з тобою вічно…
Постріл…

Того самого дня у камері повісився Остап Кислий. У передсмертній записці він написав: «Я зізнаюся у вбивстві своєї любої Оленки. Вона не захотіла повірити в мене… нас з’єднають небеса».
Експертиза підтвердила, що почерк належав померлому Остапу Кислому.


Рецензии