Проза.ру

М нтовск развали

«Мєнтовскіє развали» - Деркач Сергій
Від автора
«ТРЕШ», з англійської, - сміття, сор, мусор..., тобто саме те, що є невід’ємною складовою нашого життя, вчинків, тощо. Власне самих думок, адже перш ніж виразитись, набути якихось форм, так сказать реалізуватись на практиці, все повинно спочатку сформуватись у нашій голові, у думках, у свідомості...
Отож «Мєнтовскіє розваги» і є в якомусь сенсі звичним і невід’ємним «трешем». І хоча, як-то говориться, - всі події та персонажі вигадані, а будь-яке співпадіння вважається випадковістю, - проте, дійові особи у творі написані з реальних людей та подій. І хоча їх образи носять зображальний характер, але в той же час всих їх можна побачити довколо себе практично будь-де. Адже персонажі так живуть своїм життям, говорять своєю мовою (у всякому разі я намагався максимально зберегти та передати їх автентичність), тобто вони існують реально!
Виходячи з цього, думаю, що «... розваги» можна вважать в якійсь мірі навіть художньо-публіцистичним твором. Щоправда, якщо відверто, мені подобається саме «трешовий» формат, про те, кого не повинно бути, що необхідно змінювати, з чим необхідно боротись...
Зрештою ж є треш-музика, треш-кіно, то чому не можить бути і книги у такому вимірі?
Але, чи вдалося автору розкрити зазначену ідею, то про це, звичайно, судити Вам, шановний читачу.
С.Ж.
 
«Пьянство усугубляет тяготы людей, добавляя все новые беды к уже существующим. Это большое зло, однако будем помнить, что наиболее гнусные поступки в человеческой истории были совершены, как это ни печально, трезвыми людьми».
Али Апшероки

Ранок, який повільно переходив у день, не передбачав ніяких перемін у погоді, хоча ще лише була сьома година, проте сонце вже несамовито палило, ніби намагаючись наздогнати час, який у нього відібрала коротка ніч.
Вставати, звичайно, не хотілось, адже яка можить буть робота по такому пеклі! Правда, втішало те, що, можливо, не доведеться їхать у район, оскільки ще вчора було заплановано та погоджено з начальством, що сьогодні робота буде на території.
Отож, відкинувши сон, бадьоро вистрибнувши з ліжка, Сашко пішов на двір вмиватись, а ще подумав навіть зайти до перекладини, стежка до якої останнім часом дуже вже «заросла травою». Але ця думка як прийшла то так швидко і покинула голову, яка, тобто голова, вже починала працювати і думати за сьогоднішній день. Та й ранкова спека не надто спонукала до будь-яких фізичних вправ, от якби встати раніше, то тоді б можна було б і спортом зайнятись. А тому в котрий раз давши собі слово, що ось уже буквально з завтрішнього дня... Але все це у перспективі, а січас необхідно швиденько снідать, одягтись та вирушать на роботу. Сьогодні з транспортом не склалось, тож доведеться йти пішки в центр села, де у сільській Раді намічена зустріч. Щоправда, переміщення на своїх двох для Сашка було звичною справою і якихось півтора кілометра в цьому сенсі не мало ніякого значення.
Підходячи до Сільради, Сашко ще здалеку побачив на східцях Вітьку, і це йому не сподобалось, точніше викликало якісь недобрі передчуття. Справа в тому, що для Вітьки було притаманно запізнюватись і всі, хто це знав, завжди робили поправку в часі. Тому і не дивно, що у Сашка виникли підозри, а коли він підійшов ближче і не побачив Вітькіного «МТ», то підозри стали вже фактом.
- Віха, привєт! Ти прийшов раньше і це мені вже не нравиця, шо случилось?
- Прівєт, - кисло відповів на привітання дільничий.
- А ти шо пішки? – спитав Сашко, хоча вже й сам переконався в цьому. – Так шо случилось?
- Як всігда, жінка мозги компасірувала з самого рання. Башка і так розвалюєця, а вона шо з цепу зірвалась, короче погризлись...
- Не поняв, а ти шо вчора десь загуляв? Ти неначе додому поїхав! – допитувався Сашко, - ну, а чо ти пішки, шо з мотоциклом?
- Та пішки! Кинувся їхати, дивлюся заднє колесо пусте, а запаска ще тоді як пробили, так і валяєтця... Вобщім будемо сьогодні без транспорту...
- Та ну нафік! Пішки ж ми ж хрен шо зробим. А чо ж ти колесо неперебортірував? У тебе ж є цілі камери...
- Кажу ж, з жінкоб погризся та і башка розвалюєця..., вчора з сусідом якоїсь гадості нажерлися, я і не хотів... Короче, треба похмелиця...
Вони б ще довго сперечалися, та в цей час до сільради приїхав голова, а слідом за ним і інженер-землеупорядник. Так сказать, особовий склад місцевої влади пдтягувався на роботу.
- О, наша міліція вже на посту, доброго ранку, хлопці! – привітався голова, постикаючи руки Сашкові та Вітькі, - шось ти Вітя неважно сьогодні виглядаєш, напевно ніч була бурна?! – продовжив далі Павло Олександрович.
- Доброго ранку, Олександрович, та нє, всьо нормально. Канєшно, єслі пуститє у свій сейф, то хуже не буде...
- Ага, канєшно, оце з самого утра і в сейф..., та і по такій жарі хіба воно полізе?!
- Алєксандрович, ви його не слухайте, пашлі лучше до вас в кабінєт, там хоч не так жварко, - запропонував Сашко і всі зайшли у приміщення, де дійсно було прохолодно.
В кінці корироду, під вікном стояла якась бабця, котра побачивши зайшовших до сільради, пішла до них на зустріч та привітавшись, відразу звернулась до дільничого:
- А я до вас з самого ранку прийшла, а взагалі чекаю вже скільки днів.! Чого ж ви до аене не приїхали?
- Та підождіть, не так швидко! Січас поговоримо, підождіть, - зупинився біля неї Вітька, а всі інші зайшли до кабінету голови.
Кабінет був великий і просторий, це було найбільше приміщення сільради, яке одночасно слугувало і для проведення всіляких нарад, сесій тощо. В кінці кабінету, у поперек стояв робочий стіл Павла Олександровича, до якого був приєднаний майже на всю довжину кабінету інший стіл, на якому лежали підшивки газет та стояв, як обов’язковий атрибут, графін з водою. Понад стінами стояли в ряд стільці, біля робочого столу голови з одної сторони – книжкова шафа, з іншої – великою сірою скелею височів сейф. Голова всівся на своє робоче місце, а Сашко з Миколою, так звали земельного інженера, чи ще простіше – землеміра, вмостилися на стільцях під вікном. «Землемір» з головою говорили за свої якісь буденні справи, а у Сашковій голові піднялись думки, адже всі плани, які виглядали ще вчора такими продуманими3, сьогодні враз рухнули. А все чому? – причина банальна і стара як світ – нема транспорту, а «пішкарусом» у селі, яке розтяглося кілометрів на п’ятнадцять, багато не наробиш, та й зрозуміло, що пішки ніхто нікуди не йтиме, нема дурних. Минули ті часи, коли Сашко по-молодості тупо топтав землю, наматуючи кілометри за будь-якої погоди в день, чи ніч.
Значить шо? – треба шукать колеса, але це звісно не так і просто їх знайти. Короче, було над чим ломать голову. Сашко чекав на дільничого, який уже мабуть 15 чи 20 хвилин говорив з бабцею, треба було передзвонить в райвідділ до начальства, так сказать відмітиця та взнать обстановку у районі, можливо для них є якій новини, або просто скажуть шоб їхали в райвідділ. Звичайно, їхати у район їм не хотілося, а ще більше не хотілося почуть, що для них щось є, адже за ніч могло трапитись будь що.
І якщо на їхній території ще й скоєно злочин, тоді доведеться все кинуть, плани ж на сьогодні рухнуть вже остаточно. Тому Сашко не спішив звонити, відтягував цей момент, але хочиш чи ні, а доведеться все ж таки звонить, - «скільки там можна говорить! Хай перший звоне…» - подумав він і тут наче виконуючи його бажання в кабінет нарешті зайшов Вітька.
- Задовбала та стара! Єлє отчепився. Іванович, а ти в райотдєл звонив, шо там? – спитав він Сашка.
- Нє, не звонив, тебе жду, давай ти перший звони.
А Вітька тим часом був вже біля телефона і накручував диск, спішив владнать так сказать всі ранкові формальності. Видно його та баба добре дістала, що він вирішив мабуть відірватись на телефонному апараті. Нарешті на тому кінці дроту хтось відізвався і по коротким шаблонним фразам всі присутні зрозуміли, що все гаразд, нічого не трапилось.
- Ну, слава богу, все нормально, давай звони до своїх та будемо шось робить, - промовив він до Сашка.
Віктор був дільничим і телефонував до чергового райвідділу, це входило в його обов’язки, черговий же відмічав кожного дільничного в спеціальному журналі. Сашко ж був опером і ніякими обов’язками з черговим він не був пов’язаний, йому треба було звонить безпосередньо до свого начальника уголовного розшуку, що він і зробив. Таким чином відмітившись у райвідділі хлопці залишили голову сільради і пішли до свого кабінету, точніше до кабінету дільничного, який його ділив разом із земле урядником.
Під кабінетом стояла ще якась жінка, тож дільничному біло чим займатись. А Сашко тим часом всівся за стіл «землеміра» та гортав кольорові журнали з якимись рекламами, слухаючи одночасно скарги відвідувачки та подумки сміючись з Вітьки, якому вже сьогодні з самого ранку дісталось таки. Але головна думка, яка домінувала над усіма іншими це була думка про колеса. Їм потрібен був транспорт, але якихось ідей з цього питання не виникало. Сказать, що Сашко був сердитий на Вітьку, то це було не так, адже він чудового його розумів бо і сам був такий. Тобто в смислі п’янки, міг теж запросто напитись, загулять, або ябо як в їх компанії називали – позажигать, в будь-який час. Тому це була не проблема, проблема була в іншому – в наслідках, як ось сьогодні, у відсутності колес, ну а вже з цього випливали і інші негаразди. Тож треба було щось думать і ось тут увагу Сашка привернуло те, що відбувалось за вікном. Там була відповідь на це питання. Біля своєї «копійки» крутився Микола, заглядав під капот, щось протирав ганчіркою, короче порався біля своєї машини. Сашко аж крякнув від задоволення чим привернув увагу Віктора, адже це так просто!
Жінка, з якою говорив дільничний, саме виходила з кабінету і тому вже можна було обсудить нарешті і свої проблеми.
- Слухай, Степанович, давай січас «запряжем» Миколу та поїдемо до мене додому, візьмемо мою запаску і потом до тебе, так і рішим проблему з колесами.
- Та ну, Саня, я не хочу додому показуваця. Жінка дома сьогодні осталась, опять буде скандал, короче, я не хочу…
- Ладно, я поняв, тобі просто облом шось робить, ну в принципі і я не дуже рвусь до роботи та й жара дістала…, короче, твої пропозиції. Ну, по-любому, думаю, шо «землеміра» ми должні так сказать прівлєчь!
- А він захоче? Начне знову виламуваця, він же такий нудний!
- Так ми з ним і не будемо говорить, січас підемо «нагрузим» голову, той дасть добро, ну а куда тоді Колян дінеця? Я знаю, шо ми січас впаримо Олександровичу, - вів далі Сашко та пояснив свій план в двух словах, - короче, главне для нас вирвать Коляна з машиною, а потом знаєш куда поїдем?
- ну, як б такий, що оце б січас так занирнув би в ставок і пива! Пива холодного! – аж очі закотив під лоба Вітька від передчуття майбутнього задоволення, - а в натурі давай махнем на ставок, пива возьмем, у мене на пару бутилок буде, а тільки ж ми зібрались їхати на Хутірець, так там і місця нема толкового.
- Та все там є! Ми січас візьмем пива, поїдемо на границю до Вохи, захаваєм там по шашличку з пивом, може ще й по соточкі накатим, ну шо, пайдьот?
- О, канєшно! А я і забув за Воху, давно ми там не були…
- Ага, на цій неділі ще не були.
- Ну так пагналі, харош тут сидіть та й время он уже одинадцятий час!
І хлопці, окрилені наміченим планом, пішли до голови сільради. Дивне у них видалось планування, адже все говорилося так, ніби питання Миколиної машини було давно вже вирішене і залишилось утрясти прості формальності. Проте, по суті, воно так і було, Павло Олександрович був нормальний мужик, і у нього з дільничним та опером стосунки склалися надзвичайно дружні, тож хлопці були абсолютно впевнені в позитивному результаті. Та й не так часто виникали подібні питання. До того ж і хлопці теж ніколи не залишались в боргу перед головою, завжди йшли йому на зустріч та допомагали по мірі своїх можливостей. Але ж по-іншому і не можна було, адже всі вони були місцеві, тут народилися та виросли, а Павло Олександрович той взагалі, здається, був головою сільради все своє життя. В усякому разі Сашкові так здавалося, можна навіть було його назвать професійним сільським мером, він постійно з легкістю переобирався. А саме дивне полягало в тому, що переобирали його мабуть більш за звичкою аніж з якихось практичних міркувань.
Голова так і сидів за своїм столом, щось писав. Сашко швидко виклав йому свою потребу наівіши «залізні» аргументи, тож результат був очікуваний. Павло Олександрович, в принципі, не заперечував, а Вітька довго не роздумуючи, розкривши вікно, «свиснув» на вулицю до ще нічого не підозрюю чого землеупорядника, який так і крутився біля своєї машини.
- Микола Андрійович, а зайдіть, будь ласка, до свого начальника, він вас дуже хоче бачити! – прокричав дільничний через вікно.
- О, Вітя! Бачу, що вам дійсно потрібен наш «землемір», як ви його називаєте, коли так ти до нього офіційно звертаєшся, - засміявся голова і добавив, - хоча мені здається, що ви щось все ж таки задумали не те, про що мені тут розказали.
- Та ні, Олександрович, просто Микола він же такий інертний, січас би начав щось видумавати, розпитувать, уточнювать, а так, он дивіться, вже мететься сюди.
І дійсно, Микола, який наче сонний ходив біля своєї машини, після такого виклику вмить ожив, зачинивши всі дверцята та капот, прямував до приміщення.
- Коля, у тебе так, як я розумію нема ніякої термінової роботи, якщо ходиш біля машини? – спитав голова.
- Ну, такої термінової нема, але пока он там хлопці працювали у кабінеті, то я щоб їм не мішать, рішив трохи заглянуть, а шо, чому ви патаєте, шось мабуть потрібно?
- Да, треба он з міліцією проскочить на Хутірець, то з’їздь з ними, вони тебе заправлять.
- Ну, я-то не протів, але це надовго? Мені треба до двух часов потрапить додому.
- Та нє, - діловито вступив в розмову Сашко, - заїдем на пару адресов, подивимся бандіта одного, може піймаєм, короче, до 2-х часов справимось.
- То шо, поїхали? – нетерпляче спитав дільничний.
- Ладно, їдем, - зітхнув Микола, неохоче погоджуючись, - січас я тільки закрию кабінет і їдем.
 
Хлопці тим часом, подякувавши голові за допомогу, пішли до машини, де їх за якусь мить наздогнав і Микола.
- Так шо, зразу їдем заправимось? – спитав він.
- Да, канєшно, - відповів Вітька, загружаючись в машину, - нет шоб оце мінтов просто так покатать, правда, Саня?
- Ага, давай Калян спочатку в гаштет пивка візьмем, а потом уже в гараж і за бєнзіном, - говорив Сашко, дістаючи гроші на пиво та даючи їх Вітькі, - тут на дві бутилки.
Вітька тим часом теж нишпорив по карманах та підбивав Миколу щоб і той скидався на пару бутилок. Миколу, правда, довго вламувать не довелось, тож і він, так сказать, вступив в долю. Гаштет був поряд із сільрадою, а тому через якихось пару хвилин Вітька вже пішов скуплятись. В цей ранковий час біля бара було пусто, на землі валялося тільки вчорашнє сміття, яке ще не встигли прибрати.
- Мабуть вчора гаштет гудів по-серьйозному і довго, якщо Васька тут навіть порядок не наіві, - зауважив Сашко.
- Та тут каждий вечір таке твориться, - погодився Микола і добавив, - празнік жизні тут безконечний, ну а народ потихеньку співаєця.
Те, що вони називали „гаштет”, являло собою приватний торговий заклад, який був одночасно і магазином і баром, там можна було придбати як і продукти так і сякий-такий одяг, в-основному турецький ширпотреб. Проте в умовах, коли в селі взагалі практично вже не було торгівлі, - державні магазини позакривали та розграбили, то люди були раді і таким ось „гаштетам”. Але, вже ж таки основна функція гаштету і відповідно головна стаття прибутку його власника полягала у торгівлі спритним та пивом, тут продавали та пили, як-то кажуть „все що горить”. Самі найрізноманітніші сурогати і пиво лились рікою практично цілодобово, заклад працював доти доки були клієнти. Тим бльше, що тут давали випивку і без грошей в борг, в такий собі довготривалий кредит. Вівся спеціальний список боржників, який весь час оновлювався і поповнювався, можна було дописать туда і зайві  100 грам, адже хто там пам’ятає такі дрібниці, короче, власники-бармени були з прибутками. Гаштет займав велике приміщення колишнього промислового магазину, там була барна стойка, столики, була також і музика, вечером тут і шашлики жарили. Столики також виносились і на вулицю, на літній майданчик, який був огорожений та накритий армійською маскувальною сіткою. Можна було навіть сказать, що бар мав досить таки привабливий вигляд як для села. А що до такої дивної назви як „гаштет”, т звідки вона взялась, хто перший вжив це слово ніхто цього не знав, але назва прижилась і надалі всі бари в селі саме так і називались. Щоб якось їх розрізняти, то до загальної назви добавляли ще ім’я чи прізвисько власника.
Вітьки вже не було мабуть хвилин із десять і Сашко почав помалу злитись, хтів вже йти сам у бар на його розшуки, але йти йому не довелось тому, що Вітька нарешті показався у дверях з целофановим пакетом, який тримав обома руками, прижимаючи його до себе.
- Саня, відчиняй двері, приймай товар! – кричав Вітька, наближаючись до машини.
Пакет положили на заднє сидіння і почали його розбирати, там було десять бутилок пива „Оболонь” і великий копчений лящ.
- Ну, блін, Віха! Це що спонсорська допомога? – спитав Сашко, - Я так і думав, що ти там щось мутиш.
- Та, розкрутив Василя, нехай плате, ти бачиш он який бардак розвів біля гаштета...
- А ми з Коляном тільки перебалакали за це, - говорив Сашко, викладаючи на задньому сидінні бутилки з пивом, а одну подав Вітькі щоб той відкрив.
Микола тим часом розвертав машину та виїжджав на дорогу в сторону гаража, Вітька ж добре приложившись до бутилки пива, передав її назад Сашкві.
- Ух! Харашо, давай, Сашок, промочи горло, класне пивко і холодне, - вихвалявся Вітька, із задоволенням хлопаючи себе по пузі. – Аж у голові прояснилось, давай Колян, жми на педаль, чим швидше приїдем на мєсто, тим пиво холодніше залишиться, бо в цій духовці воно швидко закипить.
До цього Микола тільки мовчав та здивовано за всім спостерігав, нарешті загоровив.
- Так я не поняв, ви мене взяли по роботі, чи їдемо на пянку?
- Та яка, пянка, Колян? Взяли пару бутилок пива, так сказать утоліть жажду і вже пянка. Ти як моя жінка, їй богу, - накинувся на нього Вітька, - Іванович, ти ж старий, скажи йому!
- Всьо нормально, Колян, не сци! На ось краще сьорбни „болончика” – розсудив Сашко, передаючи Миколі бутилку, у якій було вже менше полвини пива.
- Ні, ні! Я ж за рульом! – відмовився Микола, в сам подумав: „От дурень, напрасно погодився їхать з ними, адже більш за все так просто тепер уже не спригнуть, он скільки пива взяли!”
- Правильн, тобі нізя, давай я краще допю, - забрав Вітька бутилку і добавив, - ти вже потом, коли приїдемо на місце.
Пока хлопці говорили та ділили пиво, машина тим часом вже заїжджала на територію гаража, на заправку. Швидко впоравшись із цією нескладною процедурою, Сашко промовив:
- Давай, Колька, на Хутірець похдемо по трасі, заїдемо так сказать до нього з тилу. Через границю. Там і дорога краща, чим ото крутиця по селу.
- Так це ж дальше, і чи переїдемо ми там по греблі біля ставка? – здивувався Микола.
- Проїдемо, там уже справили дорогу, давай, повертай на трасу.
Тож Миколі нічого іншого не залишалось як вирулювать на трасу. Вискочивши на пряму, хорошу дорогу стрілка спідометра швидко перевалила за сотню, тож всіх пасажирів хоч трошки обдуло вітерцем. Правда вітерець цей був гарячий, адже сонце так і продовжувало несамовито палить, а саме повітря було розпечене немов у духовці.
Між тим, автомбіль мчав вперед швидко наближаючись до їх кінцевої мети поїздки. Ось в далені вже показалася й стелла границі області, а ще через кілька хвилин вони побачили збоку біля посадки під самою стеллою дкілька легковиків, над якими здіймався синій димок від шашличного мангала.
- О, нормальок! Воха на місці, - зітхнув з полегшенням Вітька і вже далі Миколі, - Колян, давай завертай до цього костра, заганяй машину он туда прямо в посадку, в холодок.
- А нашо в посадку? Я ось тут збоку стану, ми не будемо далі їхать, чи як?
- Канєшно далі, але поки будемо говорить з Вованом, то нафіга машина буде пектися на сонці?! Тоді в неї і не залізеш, давай, заганяй її в холодок, - підвів риску під суперечкою Сашко та став показувати Миколі як краще поставить машину.
Дядько, який порався біля мангала, здивовано дивився на незнайому машину, яка так впевнено і нагло, зїхавши з траси, зарулила прямо в посадку і зупинилась біля його власної машини. Проте його здивування було не довгим, адже з машини вийшли добре йому знайомі хлопці. Дільничного Вітьку, то він знав не давно, а от із Сашко уже був знайомий декілька років, більше того, це був його друг. Тож Вовка, так звали шашличника, полишивши мангал, пішов на зустріч до хлопців, одночасно витираючи руки об фартух.
- Воха! Ми до тебе в гості, приймаєш?
- Шо за вопрос, мужики! Канєшно, а я думаю, де ц ви пропали? Санька, я до тебе звонив, ну хіба ж тебе колись найдеш?
Тут пішли загальні привітання, обнімання, короче пішла лавина запитань-відповідей, якими обично починається зустріч людей чимось об’єднаних, у яких є якісь спільні, щирі інтереси. Познайомили і Миколу з Вовкою, а з машини пиво і рибина перекочувала на невеликий дерев’яний столик, біля якого без зайвих зволікань і «закипіла робота». Хлопці розмістилися на двох лавочках по обидві сторони столика. Тут було харашо, не жарко, адже столик можна було переносить і січас його поставили в затінок. Ну а затінку тут вистачало, край посадки був проріжений, залишились тільки великі розлогі дерева, а ще весь цей простір добре продував вітерець. По обидві сторони посадки були колгоспні поля, між краєм посадки і трасою, яка проходила по високому насипі, була невелика площадка, засипана гравієм. В цей час тут стояли два легкових автомобіля, пасажири з яких були клієнтами Вовки. Вони розмістилися тут же, в посадкі за іншим столиком. Правда цей «столик» був переносний і являв собою здоровенний закопаний в землю пеньок, довкола якого були закопані «чурки», - маленькі пеньки для сидіння. Компанія, яка розмістилась за пеньком складалась з чоловік п’яти-шести дорослих та декількох дітей, які побачивши що приїхала міліція затихли, та і дорослі почали теж поглядувать у їх сторону якось підозріло.
Між тим, Вовка «покалдувавши» над мангалом, він саме жарив порцію шашликів для клієнтів, підійшов до хлопців.
- Давайте, располагайтесь, а я начну готовить нам шашлики. Санька, Віха! Познімайте хоча б рубашки свої мєнтовські, а то всіх клієнтів мені розлякаєте.
- І то правда, - спохватився Вітька, - давай, Іванович, роздівайся поки руки в рибу ще не вимазали.
- В натурі, шо ми паримось! Треба було давно вже поскидать ці шкури, - говорив Сашко, знімаючи рубашку, - Віха, занеси будь-ласка і мою в машину, кинь її туда на заднє вікно до палок і фуражок. Хай все лежить в одній кучі, щоб щось потом не загубилось.
Сашко наче як в воду дивився, адже пізніше все те, що лежало на задньому вікні, якраз все це і загубилось.
- Так, а шо ви пороздівались, Саня, ти ж говорив, що ми тут не надовго? – знову почав свою «стару пісню» Микола, йому все  більше і більше не подобалась вся ця історія.
- Давай краще откривай пиво, пока холодне з рибкою січас по бутилочці вип’ємо, а там і шашличок підоспіє. Та не переживай ти так, розслабся, а то ти якийсь сьогодні зажатий!
- Та я не переживаю, просто бачу що це надовго, а нам же їхать на Хутірець, ви ж самі говорили, - не угавав Микола, - а щодо пива, то я не буду, я ж за рульом.
- Ти Колян січас не за рульом, а за столом! А коли будеш за рульом то тоді і ми будемо рядом з тобою…, - підключився до розмови Вітька, беручи кусок риби, яку вже порізав Сашко.
- … А це значить, що можна їздить і п’яному, - продовжив Сашко, - главно шоб дорогу бачив, а в се інше ми рішаєм. Скажи йому Воха, як гражданський гражданському.
- Да, Колька, раз уже з ментами то так просто не очепишся от них, так шо можна пить.
Отак всі разом і убідили Миколу, так сказать видали йому дозвіл на п’янку. А ще до всих цих розмов додалась така запашна і апетитна рибка, плюс холодне пиво, короче не встояв він від спокуси та приєднався до компанії.
- Саньок, а водки ви не привезли? – спитав Вовка.
- Нє, ну ми в принципі і не думали за водку, та й жара така. Пивка взяли чисто так утоліть зажду.
- Ну, в мене є бутила, більше нема, сьогодні так удачно продав, але ж це буде мало!
- Так а ти, Воха, хочеш нам ще й по сто грам предложить? – запитав Вітька.
- А чому б і ні? До вечера ще довго, поки мені їхати додому то все воно і вивітриця. То може з’їздите за самогоном? Санька, сганяй на станцію, скільки тут їхати?
Сашка довго вламувать не прийшлось, адже він і сам був не проти посидіть більш серйозно, а тому швидко погодився. Чи хоче їхати кудись Микола чи ні, то звісна річ, його знову ніхто не питав, тим більше, що Вовка вже закінчував нанизувать м’ясо на шампура і це теж підштовхувало до дії.
Тож швидко зібравшись, Микола з Сашком поїхали на станцію за самогоном, їхати було не далеко, десь кілометра три, з самогоном теж проблем не було, адже їхали вони на конкретну точку, де це пійло продавали цілодобово. Місцева міліція, тобто Сашко з Вітькою цю та ще декілька подібних самогоних точок по всьому селі так би мовити кришували. Кришування зводилось до того, що вони час від часу безкоштовно брали для себе самогон, зі свого ж боку лякали конкурентів та забезпечували вирішення всих можливих проблем.
Хоча власне і проблем як такових у самогонників і не було, тобто ці проблеми могла створить лише все та ж міліція, що вони час від часу і робили. Так сказать штучно підтримували у людей страх перед покаранням за самогоноваріння, хоча по великому рахунку, на той час вже ніхто нікого за подібне і не карав.
В торгівлі ж продавали такий сурогат, що краще було пити самогон, взятий у перевірених, своїх людей. Тож отакі ось точки хлопці не аби як оберігали та опікувались ними. Тут все було у них схвачено, а тому поїздка за самогоном багато часу не зайняла. Хлопці повернулись затареними якраз на момент готовності шашликів. По дорозі вони ще заскочили в магазин і січас виставляли на стіл покупки, - дві трьохлітрові банки з огірками і помідорами.
- Думаю, така ось закусь зайвою не буде, - тим часом пояснював Сашко. – А це ось і головне за чим їздили! – і він поставив на стіл півтора літрову пластикову бутилку.
Воха аж язиком заклацав від задоволення, адже бутилка була така холодна, що пока її довезли сюди по такій спекі то роса, яка на ній випала, почала з неї прямо текти.
- Ну Санька, ти молодчага! Ти шо яка красота! – все не міг заспокоїтись Вовка, - давай мужики до столу, шашличок готовий!
Зрозуміло, що нікого другий раз запрошувать не прийшлось, компанія мигом розсілась за столом. Вітька почав банкувати і така довогоочікувана п’янка нарешті розпочалась. Микола теж вже не відмовлявся, лише нагадав, що йому треба додому на другу годину, але це нагадування пролунало якось вже і не дуже впевнено, більше, так сказать, для порядку.
- Мєжду пєрвой і второй промєжуток нєбольшой! – продекларував Вовка і налив всім по другій чаркі, які відразу ж і були випиті.
- Оце тіки за другою трошки розкуштував і водочку на і шашличок, - говорив Вітька і вминаючи закуску.
- Ну, насчьот шашлика, то тут вобще не може буть ніяких сомнєній. Воха лице фірми держе, правда? – підморгнув Сашко до Вовки теж смакуючи шашликом.
- Само собой! – підтримав він Сашка і звернувся до Миколи, - Ну як, Колян шашик? Ти ж тут перший раз бо цих вже нічим не здивуєш, - кивнув він на Вітьку з Сашком.
- А шо казать, все класно! А щодо шашлика, то я дійсно такого на таких шашличних точках ще не їв. Та й і так коли в компанії самі готували, то такий класний не получався.
- А самогон? – допитувався Вітька.
- Та і самогон класний, холодний, п’єш як воду, давайте ще по одній та перекуримо, - запропонував Микола.
- О! Це мені вже нравиця, це по-нашому! А то «не буду»! За рульом!» Ми ж Колян фуфло не гонимо, скажи, Іванович!
- Канєшно, - підтвердив Сашко, - а щодо шашлика то тут Вахі рівних нема, це так сказать лише одне із численних блюд, яке Воха вміє приготувати. Як-то кажуть – готує як Бог!
І це дійсно була правда, Вовка був майстер в кулінарних питаннях, міг приготувати будь-що, починаючи від риби та інших морепродуктів, дичини і закінчуючи овочами-фруктами. Кажуть, що найкращі повара це чоловіки, то це саме про нього. Зовнішній вигляд у Вохи теж був дуже колоритний – шорти розмальовані драконами та пальмами, тєльняшка з закоченими рукавами, а по переду білий фартух, який мав говорити всім, хто тут біля мангала головний. Картину ж довершувала голова з великою рудою чуприною і червоним, розпеченим лицем. Власне лице у нього було завжди червоне, хоч бери та прикурюй від нього. До того ж і габарити були солідні, вага переходила за сотню кілограм, було куди водку вливать.
- Да, Колян, за окрему плату ми можемо організувать Воху, щоб поділився з тобою деякими секретами, - продовжував вихвалятись Вітька.
Далі вже Сашко з Вітькою почали обурювались для порядку, короче компанія веселилась і відпочивала. Всі окрім Сашка закурили, розмова швидко перескакувала з однієї теми на іншу, як це завжди буває дійшла черга і до жінок, так сказать к слово. Між тим самогон хоч і пився легко, як вода, але ж градусів в ньому теж не бракувало, тому компанія досить таки швидко була вже п’яна. Вітьку на жарі, вчорашні дріжді добряче вставило, вони хоч і сиділи в затінку, але сонце палило несамовито, воно висіло над землею практично в зеніті, на небі не було жодної хмаринки. Але найбільше вставило мабуть Миколу, бо всі звернули увагу на якусь різку переміну в його поведінці. Від того практично мовчазного Миколи не залишилось й сліду, правда мова у нього зробилась якасть розпорошена, без смислу. Проте ніхто цим особливо і непереймався, все йшло нормально, Микола вже забув, що йому треба було до другої години потрапить додому, тож ніхто нікуди і не спішив.
За цей час на шашличну точку пару раз заїжджали клієнти, а тому Вовкі роботи вистачало, адже п’янка п’янкою, а гроші треба зароблять. Десь біля третьої години все уже було випито і поїдено, Вовка саме опікувався клієнтами, а Микола, ледве перебираючи ногами, переходячи від дерева до дерева поплентався у посадку. Тож хлопці користалися нагодою щоб порадитись про подальший маршрут, бо Вовка хотів далі продовжувать гульню, висловлював думку щоб ще привезти самогону та дівчат на додачу. Але хлопці не хотіли далі тут зависать, їм тут в спеку було вже не цікаво, душа, так сказать, вимагала розширення простору, нових вражень.
- Слухай, Вітьок, давай будемо помаленьку сматовать удочки. Вохі то шо, він і работає і отдихає, тай вже засиділись ми тут.
- Да, канєшно, та я труба! Треба срочно вскочить у ставок, бо ще трошки і я вирублюсь! – погодився Вітька.
- А Микола, ти бачив шо з ним сталося!? Він уже „мертвий” і це той шо не пив!
- Пацани, шо ви тут обсуждаєте” – підійшов до них Вовка.
- Думаєм уже валить отсюда, - сказав Сашко.
- Так може ще трошки посидимо? Як не хочете їхати за самогоном то давай мою бутилку водки вип’ємо!
- Та нє Воха, будемо їхать, нехай та бутилка залишається, тепла вона, - підтримав Сашка і Вітька.
- Нам січас треба на ставок, у воду бо повирубаємось, подуріємо як он Микола.
- Кстаті, а де він? Шось довго його нема, - спохватився Вовка і вів далі, - прикольний чувак! Такий скромняга був тверезий, а випив чуть-чуть, то моментом знесло з катушок!
- Пашлі глянєм, де він там, - підвівся із-за столу Сашко.
Шукать довго Миколу не довелось, та й без сторонньої підтримки, у даному випадку підтримки дерев, він все рівно б далеко не зайшов. Микола стояв зіпершись на дерево плечем і головою, ліва рука міцно обіймала цю опору, а права намагалась застібнуть штани. Підійшовши ближче, хлопці почули якесь безсвязне буркотіння та інші, конкретні матюки.
- Ей, Колян! С ким тут базариш?
Почувши що хтось до нього говорить, Микола, підвівши голову, почав нею вертіть в різні сторони, було очевидно, що звук він почув, а от побачить хто говорить не міг. Але за якусь мить його погляд зупинився на хлопцях і губи розтягнулись в посмішці, яка була більше схожа на якусь гримасу. Всі дружно почали реготать, одночасно беручи Миколу під руки.
- О, пацани...! а я думав, шо заблудивсь! Ти шо, який тут ліс...! а скільки время...?
- Вже пора, треба вже їхать, - між тим говорив Сашко, пропускаючи мимо вух п’яне булькотіння Миколи, - а як будем їхать? Колян, ти мене чуєш?
- Да, канєшно, а як їхать? Сядемо та й поїдемо, - відповів Микола, намагаючись твердіше ставить свої ноги на землю, - ви мене главно до руля доведіть, а там моя машина вже сама знає, як їй їхать, куди їй їхать...!
- Колька, слухай! – намагався привернути його увагу Вовка, - може нехай хтось із хлопців сяде за руль?
- Нє, я сам! Всьо нормально, всьо под контролєм! Ви мене главно посадіть за руль, бо ноги не хочуть ходить, ну а за рульом шо? Там ходить не нада, крути його та газуй! – так розсуждав Микола, ніког не чуючи і ні на кого не звертаючи уваги, - оце водка! Вставило капітально..., а ноги...
Як він і просив йог посадили за руль, попередньо витягнувши ключі із запалення. Треба було бачить, що там за рульом він начав витворять шукаючи ключі: залазив і під сидіння, вивернув кармани на бардачок, а зрештою, рішивши вийти з машини, зачепившись ногами за поріг, упав головою в землю. При цьому одна нога застряла під сидінням, тож Микола нарешті завис, не міг уже ні назад вернуця, а ні вилізти з машини, то так і стояв раком, матюкаючи усіх підряд. Але на допомогу йому ніхто не спішив, бо всі сміялись з цього цирку.
Були тут ще й сторонні глядачі, які з’їхавши з траси, чекали на шашлики. Своїх емоцій вони не висказували, але було видно, що люди були не просто вражені, а шоковані побаченим. До того ж хоч Сашко з Вітькою і були до пояса голі, без рубашок, але ж штани міліцейські з лампасами не пмітить було складно. Потім Вовка пізніше розповідав, що ці люди говорили як поміж собою так і коли стали свідками наступних щ більш шокуючих подій, а саме від’їзду п’яної компанії.
Простоявши деякий час раком, Микола нарешті якось звільнив ногу з-під сидіння і таким чином вибрався з машини, точніше просто випав на землю. Потім, чепляючись за двері, знову заліз в середину машини за руль. Хлопці ж тим часом попрощалися з Вовкою і теж всілися в машину. На передньому сидінні, на полу валялося все те, що раніше лежало у бардачку, - магнітофонні касети, якісь бумаги, сигарети тощо – наслідки пошуку Миколою ключів.
- ну ти Колян і насвинюшив тут! – говорив Сашко, запихаючи все це назад у бардачок.
- А шо ви загрузились? Ключів нема, треба ламать замок! Микола хоч і був пяний, але якісь більш-менш практичні думки ще блукали в його голові.
- На, держи! – подав йому Вітька ключі, - будеш должен, ти їх в посадці загубив.
Микола почав щось безсвязне говорить одночасно і дякуючи і когось, не відомого ког матюкаючи. Але загалом він був радий і вже намагався всунуть ключ від дверей в замок запалення. Ключ все ніяк не влазив і тоді на допомогу йому прийшов Вовка, який весь цей час бу тут також, всунувши голову у відкрите у дверях вікно.
- Колян, ти дивись не включи першу передачу, бо в’їдеш в мою тачку. Саньок контроліруй його, - говорив до них Вовка.
- Вован, всьо путьом! Моя тачка сама зна куди їй їхать! – вихвалявся Микола, включаючи задню передачу та піддаючи газу. Двигун вмить набрав обертів та взревів як поранений дикий звір, а слідуючої миті машина зірвалась з місця і стрілою понеслася назад. Вовка ледь встиг зреагувати, та в останній момент вихопив свою голову з вікна. Було б йому непереливки, адже цей залізний кінь міг запросто потягти і його за собою.
Проте ніхто в машині цього вже не бачив, всі дивилися назад як машина, набираючи швидкість, вилітає з посадки на дорогу і далі врізаєця в пшеничне поле. Тут Микола нарешті отямився і перестав тиснуть на газ, машина відразу ж зупинилась, але не надовго. Переключивши передачу, Микола знову натиснув на „гашетну” і авто начало вириватися з полону пшеничного поля на дорогу. Мотор ревів, а задні колеса несамовито крутячись виривали з-під себе все, що під них потрапляло, викидаючи далеко назад фонтани землі та пшениці. Вирвавшись на дорогу і викрутивши руля в строну траси, Микола продовжував давить на газ, а тому машина знову помчала вперед стрілою, викидаючи з-під задніх колес тепер уже фонтани пилюки та щебеню, яким було все довкола засипано аж до траси. Тож дещо перепало і Вовкі і його клієнтам, але то було несуттєво, більш важливіше та жахливіше було впереді, адже відстань до траси швидко скорочувалась, а машина розганялась все більше і більше. Проте Микола здавалося всього цього не помічав, тупо вцепившись в руль пер до траси. Одуплився він тільки тоді, коли Вітька бухнув його ззаду кулаком в спину.
- Ти шо...! Обалдєл...! куди преш, ..., тормози...! – між тим орав на нього Сашко.
Все це в мить привело його д тями і машина зупинилась за якихось пару метрів до траси.
- Колян, ти шо чудиш? Ти офігел...! Ми ж на трасу виїзжаєм.!
- Тю, в натурі..., пацани, думав щ на полі, - виправдовувався Микола.
- То може давай я сяду за руль? – запропонував Сашко.
- Та нє, всьо нормально, поїхали, - відповів Микола і начав помаленьку рушать, але машина смикнувшись заглохла.
- О, Колян, ти ж рушаєш з другої передачі. А я-то думаю, що це вона поперла, наче з цепу зірвалась! – мовив Вітька.
Між тим Микола швидко виправив ситуацію і вони вже без ускладнень вирулили на трасу. Транспорту на дорозі майже не було, тому тут Микола вже сміло піддав газу.
- Нада прокатить з вєтєрком, шоб мозги трошки провітрились, - говорив Микола. – оце мене вставило, пацани, я такий пяний за рульом ще не їздив.
- Та всьо нормально, главно шоб дорогу бачив, - підтримав його Вітька.
- Так куда їдем? Я в такому состоянії додому не поїду!
- А шо дома, засада?
- Дома мені жінка „харакірі” здєла, пяному зявляться нізя, а тим більше за рульом, - пояснював ситуацію Микола.
- Так ти і н їдь додому, якого хрена туди пертися, ще встигнеш! Січас їдемо на ставок, скупнемося, а до вечора ще довго, ще прийдеш до тями, - розсудив Сашко.

Так за розмовами якихось 7-8 кілометрів промайнули швидко і хлопці вже спускалися по трасі до греблі з одної сторони якої був ставок, за який йшла мова.
- Давай, Колян, до дамби, будем там купаця.
Микола зрозумів команду буквально і не вмикаючи лівого поворота, поїхав на зустрічну полосу і далі на ліву обочину до дамби. В що не мить позаду них завизжали тормоза та завила потужна автомобільна сирена. Добре, що Микола на це все ніяк не відреагував і не начав тормозить, він як їхав на швидкості, то так плавно і пішов на ліву сторону. А за якусь долю секунди з правої сторони їх обійшла іномарка, яка спочатку почала призупинятись, але потім, піддавши газу, понеслась далі, лише якимсь дивом вдалось уникнути аварії.
- Колян, ну його нафік так їздить! Ти робиш лівий поворот і не бачиш, що у тебе з заді робиця! – вигукнув Сашко.
- Та по барабану, шо з заді, главноє шоб встрєчної не було! – відказав Микола. Було видно, шо йому подобалось «ліхачить», ігноруючи і порушуючи правила. Він же був з мінтами, які йому ж і дозволили наплювать на всі правила та заборони, от він цим і користався. Алкоголь прибрав всі обмеження, тож Микола нісся на всіх парах вперед, не розбираючи дороги, він впивався цією несподіваною свободою. Він уже не спішив ані додому, ані будь-куди інше та й взагалі, вся та сіра буденність, якою було наповнено його життя в момент десь зникла, натомість світ окрасився в такі живі та яскраві барви. Природно, що йому захотілося все й відразу, захотілося далі продовжить та розширить це свято життя, короче «Остапа понесло».
Зупинившись біля дамби, хлопці побачили, що тут їм нормально не получиця покупатись, оскільки дамба була «забита» дітворою. Далі було видно пляж, який теж був переповнений голими тілами, жара всіх позаганяла до ставка, всім було жарко.
- Нє, це не дєло, - начав Вітька, - тут нам не потовктись, треба шось друге думать.
- Та шо там думать, поїхали он до діда Івана, - запропонував Сашко, показуючи рукою на іншу сторону ставка, там полянка класна, лодка.
- А для повної програми, так сказать програми максимум, поїдемо січас толок возьмем, бухла і тоді вже оттянемось, - закінчив Сашкову думку Вітька, яку власне вони, цю думку, придумали разом ще там на границі.
- То як, Колян, ти согласний? –спитав Сашко і не чекаючи відповіді продовжив, - тоді поїхали в армянський гаштет, а потом за міст за дівчатами.
- Главно на дорогу дивись! – добавив Вітька.
- Я не протів, а тільки треба ж щоб машину ніхто не бачив, шоб не здали, - погодився Микола і почав помаленьку від’їзжати від дамби.
- Давай так і їдь по цій обочині до пляжу, глянем хто там є, - начав керувать Миколою Сашко і добавив, - тіки дивись, їдь помалу, ми ж по встрєчній їдем!
Так вони доїхавши до кінця греблі трохи постояли напротів пляжу і нікого там не побачивши, з тих хто їх цікавив, поїхали далі до паштету. Армянський гаштет був тут же, поряд, через дорогу біля автобусної зупинки. Тут також була заасфальтована велика площадка, призначена як і для розвороту автобуса, так і для стоянки та відпочинку «дальнобійників». В цей час площадка була пуста та і гаштет теж чомусь був закритий.
- Я утром їхав на роботу, то ари вже тут трудилися, - сказав Микола, а далі запитав, - а шо, ви щось хочете купить?
- Пива, водяри, хіба не понятно, чи ти Колян уже пас? – спитав Вітька.
- Та він і так уже дурний, куди йому пить! – підколов Миколу Сашко, підморгуючи Вітькі.
- Як це дурний? Ми ж всі разом пили, то ви не дурні, а я дурний?! – обурився Микола і вів далі, - канєшно буду, виставляю літр.
- О, це вже по-нашому, це вже конкретний базар! – вигукнув Сашко.
- Ми думали Колян, шо ти вже все здох! Ну, брат, растьом, растьом! – одобрив таку заяву Вітька, похлопуючи Миколу по спині. – Саня, так може манем додому до ар, скільки тут їхати?!
- Та нє, Віха, це ж доведеться проїзжать мимо двору Коляна, а там можить буть засада, - відповів Сашко і вів далі, - пока поїхали за міст, візьмемо дєвок, короче поїхали. Колян, врємя-дєньгі. Там ще аби з дівчатами проблєм не було.
- А які проблеми? Приїхали, забрали і поїхали!
- Так дома можить когось не буть, короче Колян, погнали за міст, - остаточно вирішив Сашко.
До мосту, а точніше аж за міст було не менше трьох кілометрів і їхать весь час треба було селом, тож тут Микола вже не чудив як на границі та по трасі. Сашко тим часом нарешті звернув увагу на магнітофон.
- Колян, а шо це тут за фуфло в нас грає?
- Не поняв, в смислі?
- В тому смислі шо російська попса, та до того ж галіма!
- А…! Ну, то порийся в бар дачку, там ще «блатні» є.
Сашко вже і сам почав досліджувати наявну фонотеку, читав назви на касетах та клацав магнітофоном, але все те йому не подобалось, він любив і визнавав лише рок, тобто конкретну музику, настояну. Тут же була зібрана російська попса та плюс так званий «шансон», до того ж не найкращого ґатунку. Адже в стилі «шансон» вистачало нормальних виконавців, але в Миколиній збірці таких не виявилось, проте тут були зібрані вершки попсових колективів, - всілякі кіркорови, алєгрови, «сладкіє мальчікі і дєвочкі» із «золотого грамофона» та інше російське блювотиння.
- Віха, прикинь наскільки це треба буть дибілом шоб слухать весь оцей збльов та й ще гроші за це платить!
- Так нехай он Колян і скаже, це ж його музика…
- Та я шо, грає тай грає, а чого зразу дибіл? – намагався захиститись Микола, - всі слухають таку музику!
- Дибіли і слухають! Радіючи коли їм лохам втюхують фуфло, під фанеру розкривають роти, а ви ще й гроші за це платите, - розійшовся Сашко. – Віха, там в моїй папці касєта є з нормальною музикою, подай її, будь ласка!
Вітька поліз за спинку до заднього вікна шукать Сашкову папку, витяг з неї касету і передав на перед.
- О, класна касєта, японська, Колян, а твій цей шарпак китайський пльонку не захаває, бо не розчитаєся!
- Нє, він нормальний, а шо за музон?
- А січас почуєш, класика! Всього потрошку, «Aczoc», «Accept», «Metallica», а на початок «Deep Purple» - «Smoke on the Water»! – говорив Сашко, перемотуючи на початок  касету та врубаючи на всю потужність магнітофон.
Магнітофон, хоч і був якоїсь незрозумілої марки, як сказав Вітька, що можливо навіть і китайський, проте частоти видавав прийнятні, хорошо «кричав». Салон машини в мить опинився в полоні конкретної музики, тож далі їхали вже мовчки, а за мостом Сашко показав, де треба зупинитись.
- Під’їзжай прямо під ворота, приїхали.
Микола зупинив машину прямо біля забору так, що можна було кликать мешканців двору не виходячи з машини. Ледве вони зупинились, у вікні на веранді відхилилась занавіска, а ще за мить з хати вийшла дівчина і посміхаючись підійшла до воріт.
- Наташка, а ми до тебе, прівєт! – промовив Сашко, висовуючись з вікна і протягуючи їй руку.
- Прівєт! – відповіла дівчина, потискуючи протягнуту руку, - а як це ви, яким вітром?
- А ти мабуть сиділа біля вікна і нас ждала, а тільки чесно, ждала?
- Та ні, жара така, то я у веранді лежала.
- Як ні! Не ждала?! – вигукнув Вітька. – Наталка, ми шо... ми до тебе спішим, летим на всих парах, а ти оказується нас і не ждеш!
- Нє, ждала канєшно! Ну... просто така жара..., короче, заплутали ви мене...
Всі начали сміяця, а тут ще Вітька, висунувшись у своє вікно, вщипнув Наталку, додавши ще більшого весілля. Поплила невимушена, дружня бесіда, видко було, що Наталка щиро раділа появі хлопців. Микола поки що сидів мовчки, та й неудовно йому було через спину Сашка щось говорить. Наталка йому сподобалась, це була симпатична молода дівчина, на вигляд їй мабуть було років сімнадцять, не більше. Він її не знав, адже давно вже був одружений і вів, так сказать, чисто сімейний образ життя, тож природньо, що тепер таких малолєток і не знав. Між тим Наталка щось жваво розповідала хлопцям, і вони час від часу дружньо реготали. Микола зрозумів, що Сашко з Вітькою тут часті гості і що в них з Наталкою і із іншими її подругами є якісь спільні справи, інтереси. Щодо Сашка, то тут нічого дивного не було, адже той був неодружений, вільний і міг гулять де хотів і з ким хотів, що він власне і робив. Зовсім інша справа – Вітька, у якого була жінка, діти, але така чи подібна думка у п’яній Миколіній голові як швидко виникла, то так швидко і пропала, все стало на свої місця, все було чудово. А обставини, які складалися, обіцяли так багато нових та давно забутих вражень, хто ж не хоче інколи розслабитись, відтягнутись на повну катушку.
- Ладно, Наталка, повеселила нас трохи і поки що досить, ми ж приїхали забрать тебе з собою, - говорив Сашко, - їдем на ставок?
- Ти ще питаєш? Канєшно їдем! – тут же погодилась вона і вже до Вітьки, - о шо, бігти за Лєнкою?
- Да, Наталка, збігай шоб ми там не рисовались, вона ж дома?
- Дома-дома, я тільки шо ходила до неї, в садку валяєця під отією абрикосою, - відповіла, сміючись дівчина.
- А ти откуда за абрикосу знаєш? – запитав Вітька, якого аж передьорнуло від згадки про абрикосу. – чи тут уже вся вулиця зна? Лєна розказала?
- Лєнка що партизанка, мовчить, баба її всих тут прикалує, - пояснила, сміючись Наталка і далі вела, - так шо, Вітя, все ж таки то правда шо тебе баба ціпком по спині угадала, коли ви там з Лєнкою кувиркалися під абрикосою?
- Та гоніво, такого не було! – заперечив Вітька.
- Ага, не було, а чого ж ти не хочеш там показаця?!
- Короче, Наталка, багато балакаєш, підожди ось я тебе піймаю..., - пригрозив Вітька, вдаючи, що хоче вийти з машини, але ж Микола так близько підїхав до забору, що дверки і не відкрилися б, тож Наталка ще більше почала сміятися з нього. – От блін, на цей раз тобі повезло, - змирився Вітька. – Ладно, Наталка, давай біжи за Лєнкою, і скажи їй, щоб пожрать щось захватила.
- А шо саме?
- Ну, шо-шо! Сала, хліба, ну короче, самі подумайте, а ми січас проїдем за самогоном. Давай біжи, а тільки по-бистрому, - вніс ясність Сашко і вже Миколі, - давай, Колян, махнем на ту сторону тут рядом.
- Слухай, Саня! – спохватився Вітька, - ми ж для Кольки так і не рішили діваху.
- О, в натурі, я й забув! Наталка мозги закомпасірувала, - мовив Сашко і знову висунувшись у вікно свиснув Наталці, яка була вже трохи відійшла від свого двору. – Наталка! Підожди, йди сюда!
- Шо там ще? Я так і до вечора не дійду до Лєнки!
- Слухай, Наталко, ще одне питання, саме главне! Нас же троє, нада ж і для Кольки подругу взять...
- Так а шо я? Ви нічого не кажете, а Коля, я бачу шо і взагалі говорить не вміє...
- Все він вміє, а тільки хіба ж тут за тобою встигнеш, - заступився за друга Вітька. – так кого возьмем, може Свєту?
- Нє, ну її, ми посорились, давайте Зойку заберем.
- А, пойдьот! – одобрив Сашко, - то забереш її, а ми тут біля твого двору будем вас ждать.
- Тільки, Натаха, по-бистрому, бо і так вже он скільки тут торчим!
Вирішивши, як сказав Сашко, головне питання, вони нарешті відїхали від Наталчиного двору.
- Ну, Колян..., тобі таку діваху, договорились! А шо ти в натурі сидиш як засватаний, мовчиш?
- Колян на связі віртуально, ти Вітьок нічого не рубиш! – сміявся Сашко, підкалуючи Миколу.
- А, я поняв...! яка там віртуальність, Саня! Просто в Толяна вже топліво кончилось, душа водки просе! – ти ж бачиш шо він уже і їде тихенько...
- Та хвате вам прикалуваця..., яке там «топліво»!? – намагався захищатись Микола, - від цієї жари в мене вже мозги закипіли, а ще по 150 то і вобще з копит звале!
- Не сци, Колян, тебе Зойка мигом оживить, там така..., а ти кстаті не знаєш її? – допитувався Вітька.
- Та откуда я її знаю?! Я і Наталку не знаю, ну наче бачив її десь раньше, а тільки хто вона то не знав. Ти, Віха лучше розкажи, шо то за прикол з абрикосою? – перевів Микола розмову на Вітьку.
- А шо там розказувать, захотілося Віхі на прощаніє трахнуть Лєнку у неї в садку, розклав її під абрикосою, ну і в самий отвєтствєнний момент тут її бабу принесло, - начав розказувать Сашко. – ну і прикинь, баба бачить, що якийсь бугай її онуку вале, а онучка ж мабуть там уже так стогнала, шо баба мусила її спасать. А як спасать? То вона того бугая ціпурою по спині – раз, другий...! ти можеш Колян уявить собі такий прикол?!
- С трудом..., ну прикол в натурі! – почав сміятись Микола, - а Лєнка шо?
- А хрен її знає шо! Я її після того не бачив, це ж ось у цю суботу було, січас прийде розкаже, - продовжив розповідь Вітька, - у мене он і досі лрпатка болить.
Так за розмовами хлопці повернувшись трохи назад переїхали балку і були вже на так званій «тій стороні». Сашко показав, де треба зупинитись і поки вони підїхали до потрібного двору декільтка раз натиснув на автомобільний сигнал. В дворі показалась жінка і коли Сашко їй помахав, вона підійшла до них. Без будь-яких довгих розмов та зайвих формальностей, навіть не виходячи з машини, хлопці їй пояснили чого вони приїхали. Микола хоч і був добряче  п’яний, але все рівно дивувався, як все це робилося просто і буденно, ну наче так як вонно і повинно буть. Перший раз, коли вони їздили на станцію за самогоном, то Сашко ходив у двір і поверувся вже з товаром, тому Микола не бачив всього процесу. Ну а тут вже він сам був безпосереднім учасником цього дійства. Пока вони проїхали трошки вперед, щоб там було зручніше розвернутись і за якусь хвилину знову підїхали до цього двору то жінка вже чекала на них з налитою літровою бутилкою самогону.
- О, Колян, уже трошки топліва є, ще твій літр, який ти обіцяв і буде нормально, - говорив Вітька, нюхаючи отриманий товар, - фу...! Вонюча, страх!
- Нічого, зато крепка, «фірма» гарантує, ти ж знаєш! – заспокоїв Сашко.
- Знаю, це і радує..., - підтвердив Вітька.
Дівчат біля двору ще не було, але через декілька хвилин вони вийшли на дорогу десь хат за три-чотири звідси і пішли до хлопців. По мірі наближення дівчат до машини, Микола намагався впізнати їх, можливо хоча б цих він знає. Але так як і Наталку, він їх не знав хоча вони і були дещо страші за неї. Проте це було мабуть і не важливо  оскільки кожна по-своєму була симпатична і приваблива. Короче, перше враження у нього було позитивне, а як там далі, то буде видно. На цей момент Микола вже майже не сумнівався що час буде проведено весело що розваги йому гарантовані адже він уже переконався, - хлопці гуляють з розмахом, впевнено, що все у них схвачено та передбачено, отож можна ні за що не думать.
Між тим дівчата вже були тут і без зайвих формальностей та церемоній всідалися в машину. Відразу ж весь простір наповнився сміхом та пустою безтурботною балаканиною, у якій уже і Микола  приймав участь по ходу придивляючись до Зої. З якою вже його познайомили. Наталка, яка забігала за чимось до двору, повернувшись до машини тепер намагалась залізти на заднє сидіння, на якому вже не було місця.
- Наталка, куда ти пхаєся! – смикнув її Сашко, - йди сюда до мене на руки.
- Саня, може не треба? Всі ж бачитимуть повну машину, здадуть моментом, - вирішив заперечити Микола та можливо хоч якось втрутитись в ситуацію, яка вже давно була неконтрольованою.
- Та Колян, шо ти начинаєш, в натурі, нехай Наталка їде спереді, вона маленька і її не видно, - промовив «залізні» аргументи Вітька.
- Тим більше, що у тебе і стьокла тоніровані, нічого не видно, - довершив розв’язання проблеми Сашко.
Микола лише махнув рукою наче як погоджуючись, чи говорячи : «робіть що хочете!», проте це вже не мало ніякого значення, бо Наталка вже була на руках у Сашка. Тим часом Микола розвернув машину і компанія помчала до ставка. Те що були тоновані вікна в машині, то цей факт ніякої ролі не грав, адже скло у всіх дверях було опущено і те що робилося в салоні міг бачить будь-хто. Тож Миколині хвилювання були обгрунтованими, але в той же час вони були не і доречними, оскільки маховик гульки вже було розкручено і зупинить мабуть його могла тільки якась прикра випадковість. Але на щастя, а можливо і на жаль, таких випадковостей не передбачалось, тож ця весела і гамірна компанія доїхала до ставка, чи точніше сказать до першої зупинки на цьому шляху, а саме до армянського гаштету.
За цей час, пока хлопці їздили за міст, гаштет уже відчинився, кругом стояли люди, але найголовніші глядачі стояли на автобусній зупинці, чекали на автобус. Тож Миколині найгірші передчуття збулись набагато швидше, ніж він собі уявляв. Когось конкретно зі своїх близьких чи знайомих він не бачив, але його всі дуже добре розгледіли, а ще краще - пасажирів його машини.
Хоча саме пасажирів найменше цікавила думка так званої громадськості. Вітька з Сашком як були роздягнені до пояса, то так і посунули в гаштет в оточенні дівчат, яким було ще більше байдуже хто, що про них скаже, вони тішились тоє компанією, яка була, їм було весело і хорошо, а все інше їх просто не цікавило.
Микола залишився в машині, віддавши перед цим міліон Вітькі на водку, що правда на ці гроші можна було купить більше чим літр, але він був згоден дать ще стільки ж, аби тільки його ніхто не бачив з дівчатами. Одне, що міг зробить Микола, аби менше привертати увагу, то це вимкнуть магнітофон, який все так і крутив «ACDC». Він би давно б його вимкнув, але Сашко не дозволяв цього зробити. Лише інколи зсеншував звук, коли той заважав говорить.
В гаштеті торгував армян, який моментом побачив, хто приїхав.
- Гріша, а шо це твій салон півдня стоїть закритий? – вмісто привітання мовив Сашко.
- А...! іванович, Стєпанович, здраствуйтє! Я жє сам сєводня, девочку нємного отпустил, - привітавшись, почав пояснювать Гриша. – а ви ка мнє заєзжал, да?
- Заєзжал-заєзжал, і не раз, - передражнив Вітька армяна, - нарушаєш Гріша робочий графік бара, так Іванович?
- Канєшно! Ну ти сильно не переживай, ми, Гріша, сьогодні добрі, - заспокоїв його Сашко і вів далі, - чим ти нас сьогодні пригостиш?
- Дарагой! Чєм прігощу? Всьо что єсть тєм і прігащу!
- Ми сьогодні гуляєм і у нас даже грошу єсть, - говорив Вітька, викладаючи на стойку бара Миколин міліон. – ну ми не самі, глянь, які з нами сьогодні нівєсти, правда класні дівчата?!
- Да, канєшна, дарагой! Как нє вижу? Всьо віжу! – і далі до дівчат, - Девушкі-красавіци, шо будєтє? Гаварітє! Івановіч, так ви пасідітє у мєня, ілі где-то дальше?
- Багато, Гріша, вопросов задаєш.
- Так, я жє шоб как лучшє! Как скажітє!
- Нє, Гріша, ми у тебе сидіть не будемо, ти дай нам літру водки. Пива бутилок десять і для дівчат шо-небудь – начав робить замовлення Сашко. – Наталка, ти шо будеш?
- Та я не знаю. Все буду, шо ти Сашка для мене вибереш, я сладкоєжка, ти ж знаєш! – говорила Наталка, тулячись до Сашка.
- А вино дівчата будете. Чи може лікьор який? – спитав їх Вітька.
- Отой лімонний лікьор будем, - відповіла Лєнка, показуючи на яскраву, красиву бутилку.
- Та він фуфлижний, пальоний! – скривався Сашко.
- Е...! Саша! Какой пальоний?! У меня весь тавар хароший! – моментом кинувся захищати свій товар Гриша, - а девушка знаєт что вібірать, вазьмітє, не пажалєєтє!
- Ладно, Гріша, уболтав, бенрем і лікьор. – погодився Вітька. – правда у нас тільки лімон...
- Да ладна, дарагой! Какіє денгі, патом кагда-то..., міже своі дюді. – посміхався на всі свої білі зуби капчьокий, виставляючи на стійку батарею бутилок та різні шоколадки-батончики для дівчат.
Гриша був радий. Що хоча б дали йому міліон, і то добре. Адже, хоч не зовсім на шару довелось пригощати мєнтов. Звичайно, особливий ілюзій він не мав, оскільки впереді був ще цілий вечір та ніч. А може гульня у хлопців перейде і на другий день, як це часто в них траплялося. То тоді більш за все, що вони ще до нього завітають. Адже як завжди водки не вистачить і треба буде знову десь її шукать. До того ж і дівчата. Які були з ними, теж не подарок, Гриша їх добре знав, ці дівахи могли довго зажигать. Та й водки пили не гірше мужиків, тож Гриша був переконаний. Що ця компанія сьогодні ще навідаєця до нього. Одне його трошки втішало, що хлопці були без свого транспорту. Їх привіз Микола-землемір. Він Миколу знав як порядного, сімейного чоловіка. Тож більш за все Микола з ними не буде гулять. Відвезе десь чи на хату, чи до ставка. Та й поїде додому, тобто хлопці залишаться без колес. Так думав Гриша-армян, дивлячись як ця весела кампанія загружаєця в машину та виїзжає зі стоянки на трасу. Та куда далі, то йому вже не було видно.

Хлопці ж нарешті поїхали до ставка, за який мріяли з самого ронку. Траса проходила по греблі. Далі розсікаючи високий, обривистий берег і йшла по такій собі ущелині. З обох боків траси височіли круті глиняні обриви, місцями навіть вертикальні. Проте буквально в кінці греблі на пагорб була протоптана непримітна доріжка. Яка нагадувала скоріше широку стежку, аніж дорогу у звичайному розумінні йього визначення. На поляну до діда Івана можна було заїхать по двох дорогах – по хорошій рівній, але треба було робить велике коло і що саме неприємне – необхідно було їхать через «маєток», а там Миколу точно побачили б в усій красі. Тому вирішили їхать короткою дорогою, взявши штурмом круту гору. Гора була настільки важкою. Що на тверезу голову при такій перевантаженій машині ніхто б не наважився виїзжать. Спочатку треба було всіх висадить з авто, а тоді вже і підкорять гору. Але як відомо п’яному море по коліно, не говорячи вже за якийсь там бугор, тим більше, що є хоч і грунтова, але дорога. Тож Микола. Не вагаючись ані на мить з ходу попер на гору. Він ледве не перервав ту бідну «копійку» - але ця висота все ж таки була взята.
Вже наверху Сашко перевів дух, адже хоч і був п’яний, але все ж таки трохи і мандраж пробив, коли під самим верхом мотор. З якого Микола все вижав на шо той тільки був здатний, начав давитись і наче як втрачать тягу. Вже на самому верху виник ще один неприємний момент, колии попереду капота було тільки небо, а земля зникла. Правда це тривало якусь мить і ось вони уже переводять дух і мабуть подумки дякують машині, що не підвела ну і, напевно, Миколі, що не розгубився в цю критичну хвилину.
- Фу...! ну ти Колян і рисковий чувак! – видихнув Вітька, висловивши мабуть колективну думку. Правда дівчата ніяк не висловили своїх почуттів, більш за все вони і не зрозуміли. Що трапилось. Що могло трапитись.
Проїхавши ще метрів сто, вони спустилися вниз з іншого боку гори, потравпивши на вулицю, яка занчувалась, впираючись прямо в ставок. Сашко позував куди їхать і як краще поставить машину. Ця дорога закінчувалась широкою просторою поляною, вкритою суціль зеленою, соковитою травою. З правої сторони поляни підіймався майже вертикальний обрив, який продовжувався далі за поляну, по краю ставка і з’єднувався з високим насипом греблі. Цей обрив був заросший суцільною стіною дерези, мерку та бур’яном. Прямо і лівіше поляни стояла суцільна стіна майже трьохметрового очерету. Відділяючи землю від води, а по самому березі. Понад очеретом, росли здоровенні верби. Кидаючи свою тінь мацже на половину поляни. За очеретом було десь метрів сто води і далі вже гребля, на якій теж росли величезні верби. Тобто поляна була наче як на півострові, закрита практично з усіх сторін пишними деревами та очеретом. З траси нічого не було видно шо там робиця. З другої сторони, напротів ставка, поляна закінчувалась городом діда Івана, огороженим колючою проволокою, а далі за ним вже було дідове подвір’я, яким власне і починалась вулиця, по якій хлопці трошки проїхали. Коли спустилися з бугра. Казкова поляна належала діду Івану, тож без його дозволу тут не можна було топтатись кому заманеться. Зрозуміло, що Сашко з Вітькою тут були не вперше та і для дівчат ця місцина теж була знайома, а тому всі, вигрузившись з машини, заходились дружно облаштовувати своє місце відпочинку.
- Віха, ти керуй, накривай поляну. А я схожу до діда за ключами от лодки, пару одіял-покривал возьму та покличу його на сто грам, - мовив Сашко.
- І я з тобою, - підхопилася Наталка.
Ну, пашлі, якщо хочеш, - нехотя погодився Сашко, бо знав. Що вона буде йому говорить, скориставшись тим. Що вони нарешті залишились самі. Січас знову буде стара пісня про те, як вона за ним скучила і чому він так рідко приїзжає до неї, якийсь такий він несерйозний, ну і т.д. і т.п. Все це Сашко знав і все це йому набридло, він начинав подумувать як відчепитись від цієї малолєтки, як спригнуть, щоб і не образить її, і залишитись якщо і не друзями, то у всякому разі у нормальних стосунках. Сашко старався довго не з ким не зв’язуватись, а тим більше влюблятися, він цінував свою свободу і незалежність понад усе, тож треба було щось робить. Але як завжди це питання відладалось до наступного разу. Так сказать до якоїсь слушної нагоди. Та й Вітька пока не збирався поривати з Лєнкою, але йому що, у того сім’я та й сама Лєнка на більше і не претендувала, а от для Сашка була реальна загроза чим далі то тим більше, що його можуть налегать. Однак такі та подібні думки довго не панували у Сашковій голові, пока все йшло чудово, вони красиво і весело відпочивали, а впереді ще цілий вечір і ніч, які обіцяють бути не менш цікавими та привабливими.
Наталка ж тим часом так і терлась, так і всила на ньому, ледве не промовляючи – «на хрен нам той дід! Пішли десь в затишне містечко, я ж так хочу...!»
Сашко і сам був такої думки, такого бажання, але спочатку треба було владнать всі формальності, а вже потім, можливо, на зворотнім шляху... ну з рештою так воно і сталося, адже дід Іван на поляні з’явився раніше за них, Сашко ж запросивши діда, сам десь з Наталкою загубився.
- От класно! Забрали ключі от лодкі, одіяла і пропали! – вигукнув Вітька, побачивши нарешті Сашка з Наталкою, - ми тут їх ждем, понімаєш, а вони ніяк не натішаться.
- Та ладна, ждуть вони! Ви тут тоже время зря не тіряли! – відплвів Сашко, показуючи на розложений «стіл» на поляні, де вже все свідчило, що п’янка почалась.
- Саша, так нехай тепер вони нас накажуть, як і полагаєця для опаздавших. По штрафній нам...! – скомандувала Наталка, викликавши дружній регіт всієї компанії.
- Ого! Натаха, ти шо так гнать! – вигукнула Лєнка, коли справилась з приступом сміху. – саша, шо ти там їй таке робив, шо вона стала така борза?
- Шо нада, те й робив! – відрізала Наталка, всідаючись до столу.
Вітька ж тим часом, не очікуючи якихось команд-пропозицій, розливав уже в палсмасові стаканчики всій компанії по повній порції самогону. Компанія ж дійсно час дарма не тратила, адже половина самогону, тобто пів літри, було вже випито, а січас доп’ють уже і другу половину. Дід, випивши з ними чарку, повернувся додому, так сказать, підкорюючись бабиному наказу – не пить! А компанія, нарешті, вже змогла добратись до води, до такої довгоочікуваної прохолоди, про яку Вітька з Сашком мріяли з самого ранку і доорого до якої виявилася такою довгою. Купатися збиралися з лодки, адже тут під берегом біля кладки було не глибоко, а дно з мулу. Тож всі загрузившись у дідову лодку, випливли на глибину, де вода була чиста і трохи прохолодніша ніж біля берега.
Микола з Зойкою швидко знайшли спільну мову, порозумілися і вже нічим не відрізнялися від інших. Компанія веселилася. Всі вели себе невимушено і природньо. Без будь-якої напруги та всіляких там умовностей. Ще всідаючись у лодку, всі вже були мокрі, друг друга пообливавши водою, дівчатапіщали від задоволення, хлопці сміялись та відгрібали від берега, вивозячи цю гамірну і веселу компанію на широку воду.
Від випитого самогону у дівчат швидко зашуміло в голові та й ще на такій жарі. Хлопцям же і без цього було хорошо. Адже вони добряче вже нагрузились. Тож всі надіялись, що у воді їх трохи освіжить, але купання в ставку полегшення принесло не надовго, адже хоча час уже і наближався до вечора, проте сонце так і продовжувало нещадно палити. Зрозуміло, що на воді не було ніякого затінку, щоб сховатись від сонця. Тож трохи понирявши з лодки та погравши в квача. Подуркувавши, купальщики і купальщиці  попливли до берега, де на них на кладкі очікував вже дід Іван.
- Пока ви там плавали, то баба моя ось молоденької картошечки наварила, заправила зажарочкою.... – зустрічав дід компанію такою приємною звісткою.
- Ну діду, ви як всігда нас балуєте. – говорив Сашко, дякуючи за таку чудову закуску. – це ми вам тільки клопотів лишніх приносимо...
- Та які там хлопоти! Приїзжайте коли хочете та й отдихайте. Пока молоді, то можна гулять, для того ж вона і молодість, щоб радуваця жизні, - філософствував дід, допомагаючи дівчатам розібраця біля столу з принесеними стравами, бо там окрім картошки були ще й холодні закуски. – я ось трошки біля вас посидю і наче як скину десь років із сорок і знову жить хочеця. Але довго нізя тут засижуваця, бо тоді баба начинає гризти.
- Ну так понятно, діду, навєрно і бабі ж тоже хочеця скинуть десь так годочків із сорок, - спробувала Лєнка захистити бабу, але цим тільки накликала на себе нападки і сміх.
- Ого, Лєнка! Куда тебе понесло. Шось ти рано починаєш думать насчьот лишніх годочків...
- А сколько же вам лєт. Девушка? – поставив цікаве питання Сашко.
- Та ну вас в баню! Вєчно все перекрутите... – намагалася відбитись від нападок Лєнка.
- А ми січас все взнаємо..., скільки, куди... – говорив Вітька, закінчуючи розливати по стаканах водку, - ще трошки і язики у них порозв’язуюця...
Тим часом компанія вся вже сиділа за «столом» і п’янка продовжувалась.лєнку ще трохи «поклювавши», залишили в спокої, точніше сказать її «спас» Вітька,який, прихопивши одіяло, кудись з нею пішов. Але на це вже ніхто не звернув уваги. Бо дід Іван почав розповідать чергову веселу історію зі свого довгого цікавого життя. І треба віддіати йому належне, що розповідать дід умів, як-то кажуть – тримав аудіторію. Сашко вже дещо раніше чув. Адже знайомий був із дідом давно, але всі інші слухали ледве не з откритими ротами, час від часу регочачи із численних приколів. Сашко ж удобно вмостившись біля Наталки, поклавши їй голову на коліна, теж слухав із задоволенням дідові оповідки, повільно смакуючи пивком. Йому дуже подобались ось такі компанії, і весело, і спокійно, і головне без напряга. Нарешті день уже закінчувався і повільно накочував вечір, накриваючи собою всю ту денну метушню та біганину. Всі організаційні плани були вирішені, компанія зібрана, було що випить та закусить. Тож можна тепер і розслабитись, так сказать насолоджуватись результатами всих тих приготувань. Правда хлопці сьогодні цілий день окрім відпочинку нічого власне і не робили, але все рівно вони ж були на роботі і це вже мабуть на рівні підсвідомості, були причетні до того міліцейського дурдому, чи театру абсурду. Який не залишає цю організацію мабуть з самого початку її створення. А в нинішніх умовах, так званого перехідного періоду, все це набуло взагалі якихось диких, маразматичних форм, з кожним днем накручуючи людей все бульше. Тож природньо, що хлопці шукали та використовували найменшу можливість щоб спустити трохи пару, а найкращим способом, на їхній погляд, і була п’янка, така як ось сьогодні.
Але подібні думки Сашка не турбували, він відпочив, одне було погано, що він сьогодні досить таки добряче вже нагрузився, адже випито було чимало. Правда дивлячись на Миколу можна було подумать, що втого відкрилося друге дихання. В той час як Сашко насолоджувався своєю нерухомістю, ледве слідкуючи за тим, що відбувається довкола, Микола ж разом з дідом знаходився в центрі подій, та ще й встигав і Зойкі вділятьувагу. Видно було, що купання в ставку пішло йому на користь, так сказать активізіровало його енергію.
Між тим час хоч повільно, але рухався і перший хто про це нагадав була баба, яка прийшла забрати додому діда Івана, для порядку нагримавши на нього. Трохи раніше появились і Вітька з Лєнкою, тож спокій, яким насолоджувався Сашко незвороньо пропав. І хоча їхня компанія знову поменшала, зі строя випало два новий «бойця», десь не стало Зойки з Миколою, проте все вже прийшло в рух, а нові порції водки тільки розкручували маховик гульні. Дівчата, добравшись до магнітофона, десь понаходили в машині касети з більш-менш нормальною дискотечною музикою. Сашко в цей час на спеціально відведеному місці розпалив невеликий кострик, тож з настанням ночі у світлі костра Лєнка почала іспонять стріптіз, який ще більше запаливши всю компанію та плавно перейшов в нічне голе купаніє. Як водиця не обійшлося і без інциндента, який ледве не закінчився бійкою між Зойкою і Наталкою, а причина була в Сашкові, який почав багато вділять уваги Зойкі. Але це додало лише зайвих емоцій та вражень, короче компанія гуляла весело, ніхто не скучав і не залишався осторонь без уваги.
Проте те все має як початок так і свій кінець, все колись закінчуєця, першою закінчилася водка, адже водки як завжди не вистачає скільки б її не брав, всерівно буде мало. Душа вимагала продовження весілля, яке давно вже заглушило в п’яних головах голос здорового глузду. Саме просте було знову поїхать у гаштет до Гриші, але Микола чомусь не захотів їхать туда, бо треба було знову або штурмувать гору, або їхати через тін. Дещо дивно було чути від нього такі розклади, адже після тих всих денних пригод, вночі можна було творить взагалі будь-що. Але ні, тут Микола вперся і категорично не  хотів їхати, можливо таким чином він хотів самоствердитись, так сказать компенсувати ті моменти, коли ним командували хлопці, навіть не питаючи його думки. Хто його знає, що там діється та думає ця в тій п’яній голові.
 -Колян, я не поняв! То ти носися цілий день без тормозів де нада і ненада, а як прийшла ніч, то начав чогось бояця, - здивувався Вітька, - давай в гаштет скакнем за водкою, мало ж, сам же бачиш!
 -Шо ви до нього пристали, не хоче їхати то і не треба, - несподівано потягла мазу за Миколу Зойка.
- Опа! Прикинь, так тут Саня заговор! – Вітька як стояв так і сів на землю.
- В натурі, Зойка, ти шо! Тут рішаєця таке жизнєнне питання насчьот водки і вдруг в стройних рядах пошатнулася дисципліна, та ще й ти сюда влазиш! – наїхав на неї Сашко.
- Та, пацани, я що, я ж непротів…, а тіки може десь тут, на цій стороні шоб на трасу не виїзжать… - начав погоджуватись Микола помалу «включаючи задню».
- Ти, Колян, падаєш в моїх глазах, всьо, пропав чувак, коли почав бабу слухать, - безнадійно махнув рукою Вітька та продовжував далі, - правда от цього легше не стає і водка сама не нарісуєця. А робить шось нада…
- Та всьо нормально, у мене в кінці вулиці є точка, де можна взять літру, тіки там можить не буть…, - мовив Сашко знову поновлюючи в компанії порозуміння, добавивши – а то січас тут начнеця гризня…
- Всьоравно, Колян не пройшов іспитаніє, повівся на бабську шнягу… - молов Вітька всякий бред, продовжуючи наїжать на Миколу.
- Шо ти до нього пристав! – вмішалася Лєнка, тягнучи Вітьку десь в сторону, в темноту, - вже їдуть, йди сюда…
Так як питання здавалося було вирішено, Сашко потяг за руку Миколу до машини, а той, бурмочучи щось незрозуміле, нехотя поліз за руль. Машина хоч і була поставлена завбачливо зручно для виїзда з поляни, але Микола умудрився невписатись в поворот і вперся в бугор, тож йому довелось добряче поманеврувать аби нарешті виїхати на дорогу.
- Шось в тебе Колян все як не в людей, - начав підкалувать його Сашко, - то ти ногами ходить не можеш, а за рульом путьом, ну а тепер ось на оборот, уже рулювать не можеш!
- Та хрен його зна, сьогодні вже скільки випив шо закони логіки перестали рабо тать, - питався шось пояснить Микола більш за все і сам не розуміючи до кінця, шо він говорить, - так а куди ми їде, Саня? – несподівано дійшло до Миколи, шо вони все ж таки в машині і кудись їдуть.
- Ну так… прямо їдем за водкою, - невпевнено відповів Сашко, вдивляючись у вулицю та на хати, які дуже швидко мелькали за вікном. – Та не гони так! Я шось трохи потірявся…
- Микола знизив швидкість і машина пішла повільніше.
- Ми шо, заблудились? Ти не помниш хату?
- Нє всьо нормально, давай жми в кінець вулиці, я вже поняв де ми, - з полегшенням сказав Сашко, відкидуючись на спинку сидіння та перестаючи так прискіпливо вдивлятись в людські подвір’я.
Далі хлопці вже без ускладнень найшли потрібний їм двір, правда господарі вже спали, тож довелося трошки їм пошуміть, здійнявши неймовірний собачий ґвалт на усьому тому кутку. Пізнім, неочікуваним гостям звичайно тут були не дуже раді, але й точка ця невирізнялась особливою прихільністю та надійністю до міліції, аби за яких інших обставин Сашко б і не пішов би сюда. Але ж обставини саме і були виключними, звичайно у їхньому розумінні, тож на їхній погляд інших варіантів і не було. Проте, як не дивно, а літр самогону тут видали без зайвих слів та церемоній, та воно було і не дивно, адже у такому екстремально-колоритному вигляді міліція сюда ще не приходила. Вирушаючи в похід за водкою, хлопці як були в трусах ще на поляні, то так і поїхали. На скільки всі вже були п’яні, наскільки цей такий стан став уже звичним, шо ні в кого навіть і думки не майнуло в голові, шо треба одягтися, що поза межами їх компанії та оцієї поляни існує ще якийсь світ зі своїми законами, якимись моральними нормами поведінки тощо.
Отож Сашкові розкішні труси в яскравих химерних квітах справили на людей, до яких вони приїхали, не аби яке враження, там зрозуміли буквально, - водки треба дать без будь-яких оговорок та вагань, адже коли заявляються в такому вигляді то слідуючий крок можить буть який завгодно. Тут побачили і впізнали також і Миколу в усій так сказать «красі». Пока Сашко ходив у двір та чекав там на товар, то Миколі придавило на клапан і він вийшов, відлить тут же біля воріт, а точніше на забор. Ну і як по закону западла в цей самий такий відповідальний момент з двору вийшли Сашко і жінка, до якої вони приїхали за самогоном. В тітки ще не минув перший шок від Сашкового вигляду, а тут ось нове видовище не менш шокуючи ніж попереднє. Микола скорчивши якусь невизначену гримасу-ухмилку прискорив свій ганебний, але в той же час природній процес про що мав свідчить більш потужний фонтан та віяло бризг, які ще сильніше полетіли в різні сторони, відбиваючись від паркану. Тітка так і заклякла на місці з відвислою челюстю. Сашко ж скориставшись виникнувшою паузою почав шось говорить не то пояснюючи, чи виправдовуючись. Але у нього виходило це не дуже складно, тумано, так шо він і сам не зовсім зрозумів смислу сказаного. Правда це було і не важливо, адже тітка все рівно його не чула і не розуміла, вона була в ступорі. Тож хлопці поспіхом загрузившись в машину покинули це позорне місце навіть не попрощавшись з господинею.
- Ну ти Колян і придурок…! Кончений, ти шо не міг трохи підождать, ти ж хоч би одійшов десь у бік?!
- Так я і одійшов…
- Куда? От воріт на зароб…? А фонарь над головою наче сонце світе?!
- Ладно, шо тепер уже, дєло сдєлано. А шо за льотка? Я її не знаю.
- Зато вона тебе харашо знає, так шо не переживай, - «заспокоїв» Миколу Сашко уже не на таких повишених інтонаціях як у перші хвилини розмови. – Вона ще тіки машину твою побачила так зразу і спитала мене, чи точніше  сказала з ким я приїхав. Такшо завтра буде про шо тут побалакать.
- Канєшно буде, не каждий день мєнти в одних трусах по дворах серед ночі лазать, - відказав Микола, встановлюючи таким чином рівновагу, так сказать, обоє однакові.
Сашко ще щось говорив, потім вони вже разом сміялись з цих приколів, адже головне вони свою місію виконали і дорогоцінний груз у них на борту. Між тим вулиця під колесами автомобіля швидко добігала кінця і пора вже було зменшувать швидкість, підїзжаючи до поляни. Ось світло фар вихопило з темряви вже всю поляну разом з накритим «столом» та голими тілами, які лежали тут же, а хтось із дівчат сидів біля догораючого костра чи то гріючись, чи намагаючись його розшевелить. Однієї миті Сашкові вистачило щоб оцінить обстановку, шо вони січас вилетять прямо на толпу. Це мабуть зрозуміли і там, на поляні, бо спочатку Вітька, а потім і дівчата підхопилися на ноги, але з місця вони так і не зрушили. Машина, яка спочатку стрімко неслася на них несподівано різко вільнула вправо, а потім знову вирівняши напрямок руху, не збавляючи швидкості. Врізалась в стіну очерету, пробиваючи його наче потужний тараном. Моментом до звуку автомобільного мотору долучився якійсь неймовірний шелест, тріск ламаючогося очерету і на завершення всплекс води та якесь чавкання-булькання. Але вся ця какофонія кя виникла миттєво то так швидко і спинилась. Машина заглохла. Фари потухли, лише червоні стопарі, які світились десь далеко в тунелі проломленого очерету, свідчили. Що там ще жевріє життя, в усякому разі те, шо машина поки ще не утопилась у ставку, що вона ще тут, на поверхні.
Вітька з дівчатами, підбігши до місця катастрофи, зупинивсь на початку  пролому, далі було болото і поки що ніхто не хотів вимазуватись, всі застигли в очікуванні, мовчки дивлячись на машину. В середині машини теж не було ніякого руху. Хлопці сиділи поки що мовчки, чи оцінюючи ситуацію, чи просто приходячи до тями помалу соображаючи, що це сталося.
За межами салону стояла темрява, в салоні ж тьмяно світився щиток приборі ще більше підсилюючи навколишню темноту. Першим отямився Сашко, усвідомивши напевно, що вони все ж таки не втопилися бо машина стояла нерухомо. Та й власне їхня зупинка не була такою жорстокою та миттєвою, адже врізавшись в очерет швидкість була погашена як самим очеретом так і мулякою, в якій з рештою і загрузла машина. Їх спасло те, що тут було мілко, а очерет ріс суцільною стіною десь метрів п’ятнадцять завширшки.
Да, Калян, оце ти приколовся… Ей…! Ти чуєш мене? – штовхнув в бік Сашко Миколу. – Виключ зажиганіє!
Микола щось промичавши незрозуміле, замість того щоб виключити запалення крутнув стартер і двигун, як не дивно, завівся. Далі, увімкнувши задню передачу, Мікола піддав газу, мотор взревів і колеса мабуть начали вертітися, але машина з місця не зрушила, болото тримало її крепко.
- Та заглуши її! Ти шо не поняв, шо ми в болоті сидимо конкретно! – намагався докричатись до нього Сашко, але Микола тупо тис на газ, вмикаючи то першу то задню передачу. Зрозуміло, що машина нікуди не рухалась, навіть не смикалась. Тож до тями Микола прийшов лише коли Сашко не витримавши гахнув його кулаком в плече. Микола очманівши ми очима глянув на Сашка і вимкнув запалення, ситуація нагадувала ту, яка вже була сьогодні в день на границі. На якийсь час настала повна темрява і тиша, але останню порушили якісь викрики, які доносились десь з-заду, там на вулиці. Микола теж нарешті мовив шось членороздільне:
- Кажись застряли основатєльно…
- А ти шо, не поняв шо ми в ставок упали!? Хорошо в мулякі застряли,шо тут широкий очерет, а то тіки бульби вже з нас пішли. А куда ти придурок гнав, ти шо нічого не бачив перед собою? – нарешті прорвало Сашка і він словесно накинувся на Миколу. – аби я був за руля не дьорнув у право, то ти б був би подавив толпу або влупив у вербу! Ти шо, не бачив куда преш, чого ти не тормозив?
- Та я начав тормозить, ну вже навєрно було пізно, а ще ж тут трава, то воно вже було до задниці…
- Ну а нафіга ти їхав на Віху з дєвками?
- Хотів їх полякать…
- Ну…, придурок! Фу-у, - видихнув Сашко та начав сміятись аж захльобуватися, так шо уже довелося Миколі приводить його до тями. Короче друзі знову порозумілись та спробували вийти з машини.
Сашко перший спробував відкрити двері, але замок клацнув, а дверцята не відчинились, довелося надавить на них силою і вони трохи подались. Надавивши ще сильніше, утворилася щілина, у яку вже можна було просунутись на зовні, проте це не так і легко було зробить адже довкола була непролазна стіна очерету, який власне і не давав дверям відчинитись. Але виходить треба, тож матюкаючи Миколу, Сашко почав протискуватись у ці джунглі. Босі ноги погрузали по коліна в мул, поверхня якого начиналась практично на одному рівні з порогом машини. Аби ще на якийсь метр далі просунулась машина, то ця жижа була б і у салоні, бо судячи з того як вона була нахилена вперед то до глибокої води залишилося зовсім мало.
Між тим, екіпаж повільно продираючись через очерет. Який різав і шкрябав голе тіло, нарешті вийшов на велику землю до компанії, де їх зустрічали вболівальники одночасно і радісно і здивовано, а дехто і перелякано. Одночасно всі щось говорили, запитували, а поки перші хвилюючі та жахаючі враження дещо вщухли всіх накрила хвиля весілля та сміху. Головне, що всі були цілі та живі, ну а щодо машини, то це вже трохи пізніше треба буде щось думати.
- Держи Віха, самий главний груз, я його во врємя польота прижав до себе, беріг, - говорив Сашко, подаючи Вітькі літрову бутилку самогону.
- Та ну його, цей чамбур! Із-за нього тут таке кіно…
- Все шо могло статись то вже сталось, шо тепер уже казнить себе… я в послідній момент спомнив за літ руху, коли начав ломиця через ці джунглі, поняв шо другий раз сюда повернусь не скоро, єслі вобще вернусь. Нехай он тепер дурік сам лазе в ці дєбрі, - говорив Сашко, показуючи на Миколу.
В світлі костра хлопці трохи роздивились на себе, там було на що подивиця, вимазані в багнюці були похожі на двох чортів. Але це була не проблема, адже поряд ставок, тож відмившись від грязі стали думать-гадать щож робить з машиною, як її витягти. Зрозуміло, що своїми силами годі і браця, тут треба було або трактор, ачи вантажна машина. Прикинувши наявні можливості, дійшли думки, що на цій вулиці такого транспорту нема ні в кого. Вихід із тупікової ситуації, як це не дивно підказала Лєнка:
- Слухайте, уже ж начинаюця жнива і на току должна буть діжурна машина, треба сходить на тік і подивиця.
- А точно, це ж ідея! Молодчина Лєнка, - вигукнув Сашко і вів далі, - в усякому разі це найближче куда ми можемо піти.
- От ми і добралися до току, ти Коля так його боявся цілий день, а без нього видно тепер і не обійтись, - нагадала Наталка Миколі про щось таке страшне від чого того аж передьорнуло.
Хоч ідея щодо току і була найоптимальнішою, але Микола її жахався і не хотів туда іти, та власне йому ніхто і не говорив щоб він туда йшов. Куда була йому йти у такому вигляді, з цієї ж причини не міг піти і Сашко, тож довелося йти Вітькі. Началися недовгі, але складні збори, адже на тік в одних трусах не підеш. Добре що тут, на поляні, знаходились штани та взуття, проте рубашка була у машині і щоб її дістать довелося б комусь лізти у болото. Але тут знову на допомогу прийшла Лєнка, запропонувала одягти свою футболку. Трохи з Вітькі посміявшись, бо на футболці дещо виділялись Лєнкіни цацькі, з рештою відрядили посланця на важливе завдання від результатів якого багато чого залежало. Та й треба було поспішать бо час підходив до півночі і на току вже могло нікого не буть.
До току було майже кілометр, це якщо по дорозі, це якщо по дорозі, Вітька ж пішов навпростець, а це наполовину короче, проте все рівно все це потребувало деякого часу. Тому всим іншим нічого не залишалось як чекать, розмови не плелись тай власне і бажання ні в кого не було говорить. Сашко зайнявся костром, трохи його оживив, дівчата ж повлягалися на одіялах біля «столу». Зойка вже майже спала, її добре вставило, та й Наталка була добряче п’яна. Ще трошки і її теж звале з ніг. Одна Лєнка більш-менш вигляділа нормально, звичайно в порівняння з іншими.
Микола ж нервово тасувався по поляні туда-сюда, то підходив до «мухелю» де в очереті віднілись контури його машини, а то крутився біля Сашка. Не міг він просто так сидіть і чекать на допомогу, яка невідомо чи ще буде, треба було щось робить і він рішив, - запропонував Сашкові випить самогону, ну а той хоч і нехотя, але погодився, так сказать не додумавшись до якогось кращого способу підтримать друга. З рештою чого ж було їхати за водкою і щоб самим не пить. Тож хлопці пішли до «столу», трохи розшевеливши Лєнку з Наталкою бо Зойка вже спала конкретно, вона навіть не прокинулась і тоді коли приїхала вантажівка. Правда дівчата пить відмовились, вони вже й так понапивались шо таби мулу, ну хоч підтримали хлопців розмовами тож оточуюча, гнітюча обстановка дещо розрядилась.
Сашко випив два ораза грам по п’ятдесят, щось перестала йому йти водка і він нарешті зрозумів, що сьогодні вже мабуть досить. Як відомо «хороша мисля приходить опосля». Але з іншої сторони, сьогодні вже було стільки випито, що так просто, без наслідків це не могло закінчитись, тому хороша думка тут була вже і ні дочого. Микола ж навпаки приложився пару раз досить таки добряче, другим разом ледве не струганувши прямо на «стіл», але якось переборов рвотні позиви. Хоча мабуть все ж таки було б для нього краще, аби він був розвантажив свій організм, адже після влитої в горло водки, практично не закусуючи Микола начав «тухнуть», як-то кажуть, прямо на очах.

Трохи до тями Миколу привела допомога, - «ЗІЛ-130», на якому з току приїхав Вітька. У світлі фар вантажівки картина катастрофи предстала в усій «красі», було над чим думать, і в першу чергу, за що чиплять трос до легковика. Адже машина лежала в болоті практично на пузі, під багажник ледве можна було підсунуть руки, а що чиплять трос то годі було і думать. Хтось запропонував зачепить трос за кріплення бампера, хоча водій «ЗІЛа» Олег і казав, що креплення не витримає, відірветься, але п’яні голови все ж таки зробили по-своєму, так же простіше. Микола через джунглі поліз за руль, запустив двигуна і перша спроба розпочалась. Зрозуміло, що спроба була невдала, «Жигулі» ледь-ледь сіпнувся назад і одна сторона бампера відірвавшись поволоклась за тросом. Сталось так як і повинно було статись.
На «ЗІЛу» також ще приїхав і Петро Васильович, заступник голови колгоспу, він був у цей день відповідальний тож і хздив на черговій вантажівці. Після першої невдалої спроби Васильович взяв керівництво рятувальної «операції» на себе. Спершу зробили біля багажника настил з очерету, прикривши його ще й мішковиною з кузова «ЗІЛа», тепер уже можна було лягти на настил, щоб підлізти під багажник та зачепить там за щось троса.
Тож зробивши такий плацдарм за допомогою лопати зробили і підкоп під багажник, в результаті чого нарешті  і було надійно закріплено трос. Основні роботи довелось проводить Вітькі з Сашком, бо Миколу щось геть розвезло, тож він більше заважав чим допомагав, хоча за руль нікого не пускав. Проведені підготовчі роботи дали позитивні результати і напівпотоплениця зі своїм горе-водієм знову опинилась на твердій землі. Видовище це було не надто приємне, адже обліплена гряззю машина з відірваним погнутим заднім бампером являла собою сумну картину, але головне що легковик був на ходу, двигун працював нормально. Тож можна було сказать, що невдала спроба штурму ставка закінчилась з мінімальними втратами.
Васильович з водієм уже хотіли їхати, але хлопці просто так їх не відпускали, наполягаючи випить з ними за вдало проведену акцію. Правда заступник голови не так уж щоб категорично і відмовлявся, так сказать більше для порядку, чим серйозно. Олег пить не захотів і пока його начальник  сидів за «столом», допоміг Миколі відкрутить другу сторону відірваного бампера. Микола ж теж пить відмовився, точніше він хотів, і вже було взяв до рук «чарку» та відпив половину налитого, але його організм тут же возмутившись ледве не стругонув. Тож у Миколи стаканчик швиденько забрали і більше не давали, самим мало.
Посидівши деякий час з хлопцями та допивши той злополучний самогон, Васильович з водієм поїхали. Хлопці також почали подумувати щоб і самим уже залишати цю гостину поляну, такі время вже перевалило за першу годину ночі. Микола ж, який весь цей час крутився біля машини, так сказать доводячи її до нормального, на його думку, стану, хоча таке «доведення» звелося лише до очищення фар від болота, нарешті мав змогу розвернуть машину передом до дороги. Раніше йому заважав «ЗІЛ», якого на поляні не розвертали, щоб не топтать траву. Отож Микола всівшись за руля після кількох складних, а точніше плутаних хаотичних маневрів, виїхав з поляни на дорогу та піддав газу своєму залізному коню. Машина ж як це вже сьогодні було декілька раз, миттєво відреагувала на таку команду свого навіженого господаря та стрімко понеслась вперед, розриваючи нічну тишу ревінням мотора. Здавалося, що наче дійсно застояний залізний кінь вирішив трохи розвіятись, розм.’яти свої відпочівші м’яза, вирвавшись на свободу зі стійла.
Звук автомобіля все далі і далі віддалявся по вулиці від поляни і зрештою затих остаточно загубившись десь вдалині за вигином дороги. Хлопці спочатку не придали особливого значення такому Миколиному маневру, думали, що той просто дуркує в черговий раз.
- Главно шоб на обратном путі опять не влетів у ставок… - висловив Вітька мабуть спільну думку, - давайте будем потроху собираця, пока вернеця то ми вже і готові будемо…
Але Микола все не повертався, час йшов, хоч і повільно, але впевненно вперед збільшуючи період його відсутності. Коли минуло десь півгодини, а Миколи все не було, то в компанії від оптимістичного настрою не залишилося вже й сліду. Загальне хвилювання передалось і Зойкі, яка весь цей час спала досить таки міцно і комфортно, вона проспала як приїзд рятувальників так власне і сам порятунок машини. Тож, коли її нарешті добудились, спочатку і не зрозуміла що трапилось і чому її будять. Так сонна, на автопілоті вона попленталась у темноту під очерет, ніхто на неї не звертав уваги, аж звідти пролунав людський, душероздираючий крик:
- А…, а…, а… змія! Змія! У…!...
Це було так несподівано, а враховуючи те, що і вся п’яна компанія теж ходила шо лунатики, напівсонні, то ефект був не аби який. Майже одночасно з цим криком начала орать і Наталка, яка кинувше все що тримала в руках схватилася за голову та начала стрибать на місці наче на неї теж напала змія. Сашко ж, будучи найближче з усих до тої сторони, куда пішла Зойка, миттю кинувся на її крик, але не встиг зробить і пару кроків, як його ледве не збила з ніг Зойка, яка не то бігла на чотирьох кінцівках, допомагаючи собі руками, не то саме в цю мить упала на руки, заплутавшись у трусах, які тяглися по траві за ногами. Побачивши поряд Сашка, Зойка підхопившись з землі стрибнула на нього, обхвативши його руками та дригаючи ногами наче намагаючись від когось відбитись. Весь цей час вона продовжувала несамовито орать, тож Сашко підхопивши її потяг до гурту, до костра, який давав хоч і слабе, але все ж таки світло.
Наталка вже перестала орать, лише довкола озиралась, шось невнятно говорячи. Опинившись біля костра, на світлі в оточені людей, Зойка нарешті перестала кричать проте продовжувала міцно триматись за Сашка. Компанія ж, яка спочатку ніби була паралізована, заскочена зненацька таким ось несамовитим криком, від якого аж кров захолонула у венах, нарешті почала приходити до тями. Сашко намагався висвободитись із міцних обіймів Зойки, одночасно заспокоюючи її та допитуючись, що ж трапилось. Нарешті загальними зусиллями її відірвали від Сашка і Зойка збиваючись і заікаючись більш-менш зрозуміло змогла пояснить, що коли вона присіла під очеретом по малій потребі, у то неї з-під ніг вискочила змія, ковзнувши по ногах своїм холодним слизьким тілом:
-… вона, кажись, даже мене вкусила, десь отут, - говорила Зойка, показуючи то на ліву то на праву ногу, повертаючи їх з різних сторін біля костра.
Хлопці ж помалу вже начилали сміятись, в той час як Наталка ще була в ступорі, дивлячись на Зойку та її ноги широко розкритими очима, час від часу зиркаючи в сторони та під свої ноги. Лєнка, яка спочатку не зрозуміла, що тут скоїлось і чого оруть дівчата, тому сама не встигла злякатись, тепер же навпаки із жахом дивилась на Зойчини ноги, прикривши свій рот долонею, наче стримуючи крик, який ось-ось вирветься назовні. А Зойка все вертіла ногами, шукаючи де ж її все таки гризнула та страшна потвора.
Це видовище складно описать, треба було бачить, з яким завзяттям Зойка шукала на ногах неіснуючу рану, ще трохи і вона б її точно знайшла. Але першим не витримав Вітька, зайшовшись несамовитим реготом так, шо знову почали валувать собаки по всій вулиці, які були вже притихли після Зойчиного концерту.
- Зойка, ти ж не там шукаєш! Та і нема там нічого, змія у твоїх трусах заплуталась і не вспіла вкусить! – говорив Вітька, хлопаючи долонею по голій Зойчиній задниці.
Тільки тепер Зойка побачила, що вона вигинає ця біля костра в одному ліфчику без трусів. Вмить забувши за буцімто покусану ногу, вона почала шукати труси, озираючись довкола, а потім мабуть згадавши, що в неї окрім трусів ще є який одяг, пішла одягатись. Нарешті попустило і Лєнку з Наталкою, всі вже сміялись як над Зойкою, так і над собою.
Так нічого не плануючи, абсолютно спонтанно Зойка знову зарядила всю компанію веселим настроєм, який здавалось вже остаточно був втрачений з часу зникнення Миколи. Тож весілля хоч і не надовго, але все ж таки завітало до компанії. Ще була спроба розшукати Зойчині труси, правда дівчата хоч вже і сміялись, але категорично відмовились йти туди до очерету, де була змія. Наче та змія там і до цього часу сиділа в засаді, чекаючи на свою жертву, якщо взагалі вона там була. Довелось йти шукать труси хлопцям, але повертались вони ні з чим, більш за все, що вони їх і не збирались шукать. Зійшлись на думці, що труси Зойка десь закинула ногами поки розмахували ними, рятуючись від змії. Тож їй нічого не залишалось як змиритись з втратою частини купальника.
Пока розбирались зі змією та прикалувались із Зойки ситуація. Яка склалась з часу пропажі Миколи дещо відсуналась на задній план, але не надовго. Час невблаганно нісся вперед і треба було вже приймать якесь рішення. Звичайно самий кращий варіант був би це щоб залишитись всім спать тут же на поляні, адже всі валились з ніг і мабуть не так від втоми як від водки. Та й голови поробились важкі й великі, геть відмовлялись думать. А думать було що, в першу чергу це те що разом з машиною поїхала і частина речей хлопців, і що найгірше їхні міліцейські рубашки зі службовими посвідченнями в карманах. Все інше, фуражки та папки на цьому фоні було не суттєве, без них завтра вранці можна було б вийти на люди та чи шукать Миколу, їхать на роботу, ачи хоча б додому. В той час як без рубашки голий вдень не походжиш, добре якщо швидко підвернеться хтось зі знайомих з транспортом, а якщо ні, а по закону западла саме так і буде. Тому варіант щоб залишиця спать на поляні відпадав, хоча і не заперечували цього. Та й для хлопців це було не в диковину. Правда в той же час і вибір у них був невеликий, одне що було реально зробить, це піти додому до Миколи та подивиця, можливо він і дома. Звичайно шанси були невеликі, адже поїхать він міг куди завгодно, ачи ще хуже, - десь втрапив у халепу. Хоча за такий варіант думать не хотілось.
Тож прикунувши наявні можливості, вирішили йти додому до Миколи. Нехитрі пожитки вже були зібрані, - одіяла, посуд, пусті бутилки та ще й Миколиний одяг занесли у двір до діда Івана. Хоч і були всі п’яні та втомлені, але місце після себе залишили прибраним, наскільки це можна було зробить при місячному сяйві.
Занесли також і погнутий бампер, буде вранці дідові на що подивитись та ламать голову щодо вчорашньої гульні, наслідки та залишки якої лежали у нього в дворі.
До Миколиного двору було відносно недалеко, десь кілометра півтора, але враховуючи стан компанії то дорога для них розтяглася набагато більше як по відстані, так і в часі. Одне було добре, що денна спека вже остаточно відійшла і її місце повільно займала нічна свіжість, яка дещо бадьорила та охолоджувала як сумні голови, так і розпечені тіла. Правда незважаючи на ці невеликі позитивні нюанси, компанія являла собою процесію досить таки смішну та прикольну. Хлопці рухались ще більш-менш нормально, в той час як дівчата ледве тягли ноги, які їх здавалося взагалі не слухались, тяжко давалась їм дорога. Наталка весь час хотіла приліпиця до Сашка, який відмахувався від неї, і так проблем вистачало.
Нарешті добрались до Гришкиного гаштета, тут все давно було позакриване, та й час вже доходив до третьої години. По дорозі вони нікого не зустріли, лише біля клубу на лавочках граф магнітофон та видно було декілька хлопців та дівчат. Сам клуб теж уже був закритий тому компанія повернула з траси на Миколину вулицю, все те їх покищо не цікавило, адже окрім пошуку Миколи вони ще пильно видивлялись, який небудь транспорт. Так поступово і дійшли до мети свого походу.
Микола мешкав у недавно купленій хаті, яку січас деща перестроював, тай у дворі теж все було в стадії розбудови, у не було у нього ще й гаража. Тож визначить чи вже дома Микола чи ні складності не представляло. Хлопці зайшовши прямо у двір, побачили, що машини дома нема. Надія хоч і невелика, але до останньої миті така реальна рухнула остаточно, а разом з нею хлопців залишили і останні сили за допомогою яких весь цей час вони рухались у перед.
Що тепер було робить? Куди йти? Де шукать Миколу або хоча б який транспорт? Запитань було багато, а відповіді на них втомлені голови ніяк не хотіли шукать. Вийшовши з двору, процесія побрела назад до гаштетів-магазинів, такого собі неофіційного центру цієї частини села. Десь на середині дороги біля двору був колодязь, де дівчата хотіли зупинитись ще коли вони йшли до Миколи, але тоді не зупинялись, бо спішили. На зворотньому шляху спішить вже не було куди, тож компанія і зупинилась напитись води. Пока хлопці порались біля колодязя, дівчата повсідались тут же на траві біля колодязя.
Вітька вже начав піднімать на поверхню відро з водою аж раптом за поворотом вулиці зі сторони Миколиної хати показався легковий автомобіль, який швидко рухався в їхню сторону. Проїзжаючи мимо декількох ліхтарів в їх світлі Сашко трохи розгледів цю машину і вона здалась йому начеб-то знайомою. Тож він не роздумуючи кинувся на дорогу, махаючи руками, вимагаючи зупинитись. Сашковий маневр видався мабуть надто швидким, та й вискочив він дуже далеко на проїзжу частину дороги, такщо водієві легковика довелось різко гальмувать, одночасно викручуючи руля в сторону від Сашка, щоб не наїхати на нього. Машина посунулась юзом і боком впоперек дороги. Розриваючи нічну тишу визгом шин по асфальту. Все трапилось так швидко, що ніхто з їх компанії включно і самого Сашка, спочатку і не второпали що ж відбувається. А далі події понеслись взагалі в божевільно-шаленому темпі. Не встигла машина ще остаточно зупинитись, як із-за руля вискочив її водій і з ходу кинувся на Сашка, поціливши йому кулаком прямо під ліве око. Удар був можливо і не надто сильним, але він був таким несподіванним, що моментом зрубав Сашка з ніг, - одна мить і той уже сидів на асфальті на задниці. В слідуючий момент Сашко спробував було підхопитись на ноги, як наступний удар в голову, десь вище лоба, знову завалив його на асфальт. Нападаючий же, чи точніше його ноги, опинились зовсям поряд із Сашком і якось так сталось, що Сашко крутнувшись на спині трохи завалившись на лівий бік. Закинув свою ліву ногу за ногу нападаючого, яка була ближче до Сашка. Зробивши таким маневром йому підніжку, в той же час з усієї сили рубанув правою ногою по цій зафіксованій нозі трохи нижче коліна. Такий несподіваний для нападаючого прийом видався дуже вдалим, тим більше що саме на цю ногу він в той момент опирався всією своєю вагою. Тож тепер уже нападаючий піймав жопою асфальт, гепнувшись з повного росту. Сашко ж, скориставшись виграними дорогоцінними секундами, моментом, підхопившись на ноги кинувся на свого ворога, щоб не дати тому оговтатись. Першим же ударом Сашко поцілив йому кулаком в зуби, адже той уже теж зводився на ноги, але знову був звалений на землю. Але і сам Сашко не довго залишався на ногах, він ще встиг нападникові всунуть пару раз носаком десь по ребрах та під бік перед тим, як на нього хтось налетів з боку та разом з Сашком повалившись на землю.
Що відбувалось далі та і взагалі довколо нього, то Сашко соображав з трудом, все перевернулось та злелось в якийсь неймовірний галас та крики, з яких він ясно розчув декілька слів: «... свалюєм, цк мусора...!» А ще він усвідомлював, що той хто його збив з ніг та наваливсь на нього він тримав Сашка, а не бив чи хоча б намагався вдарить. Проте тримав той Сашка не довго, якусь мить, і того вже не стало, а замість нього вже хтось другий налетів на Сашка а точніше перечепивсь через нього. Це вже потім, пізніше, вияснилось, що перечепившись через Сашка вітька, який збивши ногою того хто був зверху, сам теж гепнувсь на асфальт.
Всю цю потасовку окрім людських криків та собачого леменку, супроводжував ще якийсь всенаростаючий, ритмічний, клацаючий гуркіт, наче хтось все сильніше і сильніше гатив з усієї дурі дерев’яною кувалдою по якійсь дерев’яній будівлі. Досягши мабуть свого апогею, гуркіт раптово припинився тріском ламаючого ся дерева, якимось металевим скрежетом-лязгом, підсиленим дівочим визгом.
Сашко ж, очікуючи нового нападу та шукаючи своїх ворогів, нарешті опинився знову на ногах, але на нього вже ніхто не нападав. Натомість легковик, зупинений ним, вже зривався з місця ледве не загубивши одного пасажира, який на ходу вскакував у задні двері. Вітька теж був на ногах і навіть ще трошки пробігся в бік набираючої швидкості машини. Не встиг Сашко ще толком зрозуміть, що відбуваєця, як поряд вже були дівчата, які тягли його за руки та кричали, що треба звідси тікать. Тож так нічого до кінця і не зрозумівши, Сашко побіг разом з усіма по дорозі, встигши помітити, що в найближчій до них хаті вже горіло у вікнах світло, а за якусь мить потужний ліхтар загорівся і у дворі, заливши все довкола яскравим світлом в тім числі і частину дороги, де ще була їх компанія. Але погоні за ними не було, тому пробігши пару дворів. Хлопці почали зменшувать швидкість і нарешті зупинились помалу приходили до тями.
У цьому місці поряд ніде не було ліхтарів, тому роздивитись на себе та оцінити втрати було складно. Але на даний момент це було не головне, більш важливо це сам факт драки, хто це був, хто це так нагло атакував Сашка? Все відбулося так швидкл, що хлопці толком нічого і нікого не запам’ятали. Одне що було відомо, марка машини, - біла «шістка», а щодо номера то жодного знака. Щоправда тут в пригоді стали дівчата, їм була начеб-то знайома ця машина, вони навіть впізнали одного із тих хлопців. За мостом недалеко від них живе його баба, а вони із братом частенько сюди наїзжають із Білоозерська і це модливо була навіть їхня машина. Більше нічого такого суттєвого дівчата не побачили, але і те що вони повідомили мало вже неабияку цінність, адже там біля колодязя було практично темно, найближчий ліхтар горві аж десь через двір. Загалом в машині було десь трое-четверо хлопців та пару дівчат, і без сумніву, що там були місцеві. Які добре знають Сашка і Вітьку, знають хто вони такі. Водій же машини більш за все їх не знавтому і кинувся на Сашка, ну а слідом за ним уже місцеві і припинили цю бійку та швидесенько вшились звідси, вони ж і орали що це «мусора».
Так поступово вимальовувалась картина і нарешті розкрилось походження того неймовірного грохоту та причина їхньої втечі. Коли Сашко кинувся на дорогу зупинять машину, Вітька саме витягував відро води з колодязя, і відро вже було практично під самим верхом, коли началась драка. Вітька не міг моментально ані вихопить відро з колодязя, ані прийти Сашкові на допомогу, не міг він і кинуть в колодязь повне відро з водою, мабуть розумів до чого цн може призвести. Можна звичайно було передать коловорот комусь із дівчат, які сиділи тут же, але це теж було б не моментально, а драка між тим стрімко розвивалась. Тож Вітька завертів коловоротом щосили, ледве не перекрутивши відро води через нього. Нарешті вихопивши відро з колодязя та поставивши його на зруб, сам кинувся на допомогу Сашкові. Зрозуміло, що Вітька так спішив, що потом і не бачив куда він ставе відро, а поставив він його на самий край, ледве торкнувшись зруба. Тож тільки-но він випустив з рук відро як воно тут же полетіло назад в колодязь, тягнучи за собою трос та з шаленим прискоренням розкручуючи коловорот. Зупинить його було неможливо та і нікому було це робить, тож процес пішов незворотній. Дівчата, піднявши крик, кинулись в різнобій від колодязя, а коловорот досягши мабуть критичної швидкості та моменту обертання нарешті вилетів одною стороною, там де була ручка зі стойки, в яку був вставлений. Далі, зламавши другу стойку разом з дахом рухнув у садок, проламавши шиферний каркас. Тут уже і господарі прокинулись тай сама драка скінчилась, ну а хулігани швиденько накивали п’ятами. Тоака вийшла катавасія.
В кінці вулиці понад трасою знаходилось декілька магазинів, а трохи далі і армянський гаштет. Тут на одному із стовпів горів ліхтар. Під яким нарешті і були оглянуті наслідки драки. Наслідки були зовсім невтішними, ліве око в Сашка вже підпухало, довколо нього здавалось, що вже і шкіра начинала чорніть. По всим ознакам виходило, що синяк буде чималий. Тут на світлі  розвились вже і на праву руку з розбитик щиколоток якої повільно сочилась кров.
- О, нормально рубанув. Єслі б не побачив то ще не скоро поняв би шо рука розбита, - говорив Сашко, роздивляючись пошкодження.
- Ти навєрно там йому і зуб ушатав...
- Ну, то вже його проблеми, тут треба січас швидко рану промить, бо от зубів гнитиме.
- Так чим ти її тут промиєш? Нема ж ні води, ані водки, давай я пока перев’яжу, у мене є платок чистий, - бідкалась Наталка, намагаючись чимось допомогти.
- Наталка, яка вода? Про шо ти говориш? Такі рани промивають мочою, - з цими словами Сашко, відійшовши трохи в бік та відвернувшись від всих, начав мочитися на руку.
Закінчивши цю нескладну, але дуже ефективну та своєчасну процедуру, він був змушений ще й пояснити свої дії дівчатам, бо ті дивились якось здивовано-розгублено.
- Дєвки, а шо ви дивитесь такими квадратними очима? Моча це ж природній антисептик, і ліче і промива рани от всякої гадості.
- Та наркомани шприці мочою промивають, коляця і нічого, - додав Вітька найвагоміший аргумент, який напевне мав розвіяти всі сумніви.
А окрім таких серйозних пошкоджень ще був збитий лікоть та подерта об асфальт гола спина, хоча то були вже і дрібниці. Саме хуже було з оком. У Вітьки теж була подерта спина та позбивані лікті, як результат падіння на асфальт. Короче, оглядини пошкоджень виявились невтішними, оскільки до попередніх проблем добавились ще й ці. Це вже було мабуть схоже на таку собі снігову лавину, яка дедалі все більше і більше набирала швидкості, тягнучи за собою все що траплялось їй на шляху. Так почалось і в хлопців, чим далі тим більше проблем, жодна з яких покищо невирішена.
Але всерівно треба було щось робить і тому після оглядин пошкоджень, Сашко пішов до свого товариша Сергія, який жив за якихось пару десятків метрів від того місця, де вони стояли. Сергій жив у першому дворі цієї злополучної вулиці, яка їм принесла стільки невдач в останні півгодини. Зрозуміло, що час був не найкращий для візити, але ж і обставини склались виняткові, тому з прийняттям рішення Сашко довго не вагався. Він і Вітькі нічого не сказав, але той відразу ж зрозумів, коли побачив куда Сашко прямує.
У цьому дворі для Сашка була знайома, як-то кажуть кожна цеглина, адже скільки часу тут було проведено у гостях та гульках. Правда Сергій був старший за Сашка десь років на п’ятнадцять, якщо не більше. У нього були вже дорослі діти, син служив у війську, а донька навчалась в старших класах. Проте це не було перешкодою для їхньої дружби, вони завжди розумілися, завжди знаходили спільні інтереси, теми, які їх об’єднували. Ну, мібуть найголовнішим було те, що незважаючи на такий вік, Сергій душею залишався молодим, енергійним, завжди готовим на якусь авантюру. Такої ж вдачі був і Сашко, а як відомо подібне притягується, тому Сашко і вирушив за допомогою до перевіреного товариша, який завжди допоможе.
Добравшись до потрібного вікна, постукали, за якусь хвилину в хаті спалахнуло світло і на порозі з’явилась жінка Сергія Галина Володимирівна. Вона зрозуміла відразу, хто це так пізно до них завітав, але з просоння не одразу розгледіла хлопців, а особливо Сашка в усій його «повній красі», а коли нарешті розгледіла, то сон уже як рукою зняло, таким Сашка вона ще не бачила.
Галина Володимирівна була незвичайно доброю, привітною жінкою, тиха, домашня, абсолютна протилежність Сергія, то мабуть такими протилежностями вони й доповнювали друг друга. Хоча часті п’янки Сашка з її чоловіком та іншими численними компаніями досаждали її, але Сашка вона поважала і завжди привітно до нього ставилась. Тож побачивши таку Сашкову фізіономію, Володимирівна (так називав її Сашко) спочатку розгубилась, а тоді завівши хлопців до хати почала надавати їм допомогу. Окрім усього іншого найважливіше було мабуть те, що Сашкові зробили холодний компрес до підбитого ока. Для цього висипали із морозильника лід у цупкий поліетиленовий пакет, який Сашко притискував до майбутнього синяка.
Таким чином допомогу хлопці отримали, але головного, до кого вони власне і прийшли дома не було, Сергій десь був у мандрах, і до самого ранку більш за все що не з’явиться. Остання надія знову рухнула як і багато чого іншого за йе такий довгий і нескінченний день сашко сподівався, що з допомогою Сергія вони трохи поїздять на його машині та пошукають Миколу, можливо десь би і знайшли ту пропажу. Коли тепер і такий варіант відпав, нічого іншого як йти додому хлопцям не залишалося. Можна було б зайти ще до когось, але всі вони мешкали трохи далі, та й часу вже не було ходить, адже скоро начне розвиднятись. Взявши у Володимирівни якісь стареньки футболку та рубашку, подякувавши за допомогу, хлопці залишили це гостинне подвір’я.
Дівчата їх чекали біля двору на лавці, вони теж надіялись, що буде машина і що їх можливо ще й додому довезуть, бо є пішки йти було далеко. Правда хлопці за них уже і не думали, і без дівчат тут клопотів назбиралось. Тому швидко попрощавшись компанія розійшлась в різні сторони, дівчата поплентались по дорозі, а хлопці по стежці понад ставком, короткою дорогою у свій край. На останок Сашко видав їм інструкції щодо збору додаткової детальнішої інформації про можливих нападників. А Наталці сказав, що сьогодні після обіду обов’язково до неї приїде, щоб та була дома і чекала на нього.
Дорога додому була важкою і здавалась такою безкінечною, хлопці хоч і намагались йти якомога швидше, але ноги дуже вже погано слухались. Проте ранок, навпаки, наближався надто швидко, нічна темрява робилася дедалі прозорішою, хочваючи свою чорноту попід дерева, кущі та по інших закутках. Небо на сході забарвлювалось у світлі тона, які свідчили про те, що десь там згаходиться сонце, яке ось-ось визирне зі своєї нічної схованки.
Ранкова пора була надзвичайно гарна, така чиста і світла, здавалося що за ніч вся природа повністю очистилась та поновилась і була готова знову зустріти натупний пекельний день. Проте хлопці нічого цього здавалось і не бачили і не розуміли, адже для них вчорашній день ще не закінчився і нічного очищення не пройшов. Вони були не раді тому, що ранок так швидко накочує і змушує їх тримать досить таки швидкий темп. Але, якби там не було, зрештою вони добрались до Вітькіної хати і далі Сашко вже пішов сам. Правда йому довелось зійти з дороги в берег, щоб уникнути зустрічі з ранковими перехожими, які вже почали з’являтись деінде.
Але з решотою і він добравшись додому, завалився спать майже нічого вже не розуміючи, одне було ясно і не викликало сумнівів, що йти вже нікуди не потрібно. В голові ж весь час крутилась надокучлива мелодія: «Мы видели ночь, гуляли всю ночь, до утра…», а от де вона взялась...

Пробудження було важким, неприємним, але необхідним процесом, тому треба було переборюючи своє небажання все ж таки прокидатись і вставать. Про те що у Сашка розвалювалась голова не варто і нагадувать, - голова була велика і важка, така як у чугунного Лєніна. В той же час це був і природній стан речей, адже за все треба платить, тому мабуть і прийшов той час, коли векселя для оплати були пред’явлені. Але це був внутрішній стан Сашка, а ззовні, глянувши у дзеркало, він побачив ще й досить чималенький синяк під лівим оком. Правда уявлялв він його набагато більшим, а тому Сашко навіть дещо трохи і заспокоївся, коли його очікування виявились перебільшеними, можливо компрес із льоду дещо і допоміг.
Годинник показував майже вісім годин, малувато Сашко поспав, а тому вставав майже таким як і лягав, але проблеми чекать не можуть, їх треба начинать вирішувать з самого ранку. Тож нашвидкоруч привівши себе в порядок, нацепивши на носа сонцезахисні окуляри, сашко подався до свого шкільного товариша Олега аби той повіз його на машині до Миколи. Треба було спішить, щоб застать Олега дома бо тоді б довелось би просить машину у батька, а не хотілося, бо ж вчора поскандалили. На щастя Олег був дома і вже за якийсь час хлопці їхали в центр.
Олег не переставав дивуватись Сашковому вигляду і все повторював:
- Да, Саньок, оце ти попав! Перший раз бачу тебе таким...
- Трохи попав, а шо зробиш, тепер уже нічого.
- Як це нічого? Так ти шо небуш і розбираця? Ну, цього нізя так оставлять!
- Канєшно нізя, чого ж ми з тобою і їдем, січас начнем помаленьку розбираця, - нехотя говорив Сашко автоматично відповідаючи на Олега питання, але думаючи за своє. – давай січас заскочим у больницю, а потом аж до клуба, до Миколи «Ведмідя».
- Це до цього, до «землеміра»? Мєдвєдєва? – запитав Олег і не очікуючі відповіді продовжив, - так він мабуть вже на роботі у сільраді.
- Ну ми січас побачимо чи стоїть його «копєйка» біля сєльсовєта чи ні.
Проїзжаючи біля будівлі місцевої влади Миколиної машини вони не побачили стояла лише голови. Олег ще щось говорив, але Сашко його слухав у пів-вуха, ледве встигаючи за своїми думками. Те що Миколиної машини не було на роботі звичайно оптимізму не додавало, але з іншої сторони Сашко не дуже і сподівався, що після такої бурної ночі Микола здатний буде з’явитися на роботу так рано.
Трохи поблукавши по території лікарні головного лікаря Сашко відшукав в гаражі, де перебувала на ремонті єдина «швидка». Анатолій Кирилович саме робив наганяй шоферам аби ті жвавіше ремонтували єдиний транспорт. Розпочинався звичайний робочий день зі своїми щоденними проблемами та клопотами. Власне за всіма цими проблемами Кирилович давно вже перекваліфікувався з лікаря на завгоспа, більше того, можливо він вже і взагалі забув як це бути лікарем. Головним лікарем був же він мабуть все своє життя, в усякому разі скільки себе пам’ятав Сашко. А ще він дуже полюбляв водочку, у нього і прізвище було з алкогольним нахилом, - Винокур. Всі цю слабкість знали і багато хто користався з цього. Ось і січас шофер щоб Кирилович до них не чіплявся запропонував йому зранку похмелиця. Сашко саме і втрапив на цей ранковий похмелятор, ледве вдалося відмовитись та витягти звідти Кириловича, адже покищо часу для такого заняття не було. Звичайно хотілось похмелиця, так сказать поставить голову на місце.
- Саша, ти щось сьогодні якийсь не такий, м’ятий якийсь, заморений сам і другим не даєш спокою, - говорив Кирилович, нехотя крокуючи до свого кабінету.
- Будеш тут незамореним! А шо ви не бачите що у мене тут під оком? – мовив Сашко, знімаючи окуляри.
- Ого, нічого собі «фара»? – вигукнув головлікар. – а ну дай подивлюся ближче.
- Та не тут. Пашлі в кабінет, тут же люди, - мовив Сашко, швидко одягаючи окуляри бо до них саме наближались дві медсестри, - Кирилович, мені треба больнічний, ну і нікому не говорить.
- Ну так само-собой, так а де ти все ж таки попав? – допитувався Кирилович, йому було цікаво, тай не доводилось ще бачити опера побитим.
- Попав, учора зажигали з Вітькою ну і з одними козлами непонятка вийшла. Я потом вам розкажу, бо ще і сам толком не знаю що до чого.
Так перемовляючись вони дійшли до кабінету і пока Кирилович щось писав у своїх жерналах, то Сашко зателефонував до себе на роботу. Розмова зі своїм начальником вийшла звичайно непростою, довелось Сашкові вислухать багато чого не надто приємного, адже на роботі як завжди завал, а він бачте надумав хворіть, а на закінчення: «Коли ви вже понапиваєтесь тієї водки...!» Але виговорившись шеф все ж таки пообіцяв Сашкові, що після обіду пришле до нього хлопців.
Тим часом вже і лікарняний був готовий, тож половину справи було зроблено і Сашко подякувавши Кириловичу, поспішив до машини, де його очікував Олег. Щодо лікарняного, то Сашко був спокійний, адже з Кириловичем такі питання можна було рішать коли треба і на скільки треба, а от дзвінок у райвідділ таїв у собі чимало несподіванок, проте на цей раз ніяких сюрпризів не сталось і все обійшлось добре.
- Ну шо, вже й полічили?
- Ага, тут полічать, наче ти не знаєш!
- Так, Кирилович за бутилку і мертвого підніме, - сміявся Олег, виводячи машину з території лікарні, - правда той мертвий житиме поки буде бутилка! Так, а шо сказали?
- Шо вони можуть сказать? Больнічний мені був нужен, куда я з такою «фарою» піду?!
- Да, це був би прикол. Ну тут, братела, так сказать, шо є то є, пару днів треба буде маскіруваця.
Олег ще багато чого говорив, згадував різні смішні історії, короче розважав Сашка. Так за розмовами вони незабаром приїхали і до Миколиної хати. По дорозі Сашко мав змогу глянуть і на руїни колодязя, біля яких стояло декілька мужиків та баб, видно обговорюючи счвіжі нічні події. Там було шо обговарювать, а ще більше що робити, адже із колодязя лишився цілим один лише зруб та одна опора, на якій кріпився раніше коловорот. Все ж інше лежало на землі, в садку, проломивши в шиферному паркані цілий прольот. Більш детально роздивитись не вдалось, оскільки машина швидко проминула це злополучне місце.
У Миколиному дворі було пусто так як і вночі, але зайшовши в самий двір за хатою за тимчасовим парапетом Сашко побачив нарешті багатостраждальну «копійку». Вигляд вона мала м’яко кажучи сумний, відсутність бампера якось не так вже і сильно кидалась в очі на тлі тої грязюкі, в яку була заліплена машина. Грязюка була кругом, а особливо на капоті та на боках машини. А ще чимось воняло, чи то від машини, ачи від свинарника, який був у кінці двору біля городу.
Сашкові думки та наміри підійти ближче рішуче присік здоровенний собацюра, який вискочив десь із-за машини, кинувся в його сторону. Трохи відбігши назад, Сашко зупивнився побачивши, що той далі не побіжить, цікаво було те, що сьогодні вночі вони з Вітькою тут уже ходили і ніякого собаки і духу не було. Пес підняв гвалт, тому Сашкові залишилось лише чекать, коли хтось з’явиться із госоподарів. Але собака трохи погавкавши, пішов десь за машину, так сказать виконавши свою мінімальну місію. Сашкові вже довелось самому ходить попід хатою, стукаючи у вікна. Та все ніхто і не озивався, проте двері в хаут виявились не замкненими і Сашко, відчинивши їх, зазирнув у середину приміщення. З полегшенням видихнувши, він зайшов до веранди, де розвалившись на дивані міцно спав сам господар. Штовхнувши пару раз Миколу, Сашко переконався, що той спить так сказать впевненно і щоб добудитись його доведеться докласти чимало зусиль. Озивнувшись довкола, він побачив на столі імпортний двухкасетник з якоюсь незрозумілою назвою, але сама ця «бандура» була чималих розмірів і напевно мала б добре «орать». Ще трохи позаглядавши біля магнітофона, Сашко ввімкнув його, накрутивши звук більше як наполовину шкали. Музика. Яка «вилетіла» з динаміків була саме та, якраз «у масть»: «Не падайте духом, поручик Голицин,
корнет Оболенский налейте вина...»
Тіло на дивані начало вовтузитись, наче хотіло заховать голову, ачи так лягти, щоб мабуть не чуть було такої музики. А Сашко ж посміхаючись, докрутив ручку звуку до упора, так що вийшла вже і не музика, а якась одна какафонія. Миколі було явно не комфортно , тож Сашко почав ще й штовхать його і нарешті добився свого. Микола, розліпивши повіки. Скорчив таку гримасу, що Сашкові стало навіть шокда його на якусь мить, але цього було досить аби рука сама потяглась до ручки звуку та дещо зменшила це знущання над хворою людиною. Микола повільно повертаючи голову, продовжував тупо роздивляця довкола, ніби намагаючись зрозуміти де він, а можливо і взагалі, - хто він сам такий.
Сашко першим заговорив:
- Шо Колян, голова вава, а у роті кака?! Давай підніймайся, будем похміляця.
- Та який похміляця..., а скільки время і шо ти тут робиш, а де всі? – засипав Сашка питаннями Микола на самі різноманітні теми.
- Ого! Не так швидко, не газуй! – сміявся Сашко, намагаючись налаштуватись так би мовити на Миколину хвилю, щоб можна було більш-менш зрозуміло з ним спілкуватись. Сам-то Сашко вже трохи відійшов, трохи провітрився, ну а Микола тільки начав виходить на цей шлях. – Ти сам дома?
- Так я ж не знаю скільки время! Жінка у восім часов йде на роботу...
- Ну значить сам, - мовив Сашко більш до себе чим до Миколи, - давай, приходь уже до тями, єсть же про шо говорить.
Микола продовжував лежать на дивані, мовчик показував на магнітофон рукою та робив якісь знаки. Сашко скоріше здогадався ніж зрозумів його та вимкнув нарешті ту «бандуру».
- Саня, голова розвалюєця..., так херово..., - намагався шось говорить Микла, збиваючись те перескакуючи з однієї думки-фрази до іншої без переходу та зв’язку між ними. - ... Саня, там у холодильнику, там..., квас должин буть, - висловив він нарешті більш-менш визначену думку.
Сашко відчинивши холодильник, взяв трьохлітрову банку з кваслм та налив по чашці Миколі й собі. За всіма ранковими хлопотами та біганиною Сашко й сам ще толком нічого і не їв і не пив, тож цей чудовий холодний, цілющий напій мав неаби який вплив на перевантажений організм.
- О, це те що нада! Луче даже чим водка на похмілля...
- Ой, Саня, не кажи цього слова, не нагадуй даже... – скривився Микола так ніби й справді йому запропонували водки.
Хлопці ще трохи поговорили за свій стан, як їм обом погано та навіщо треба так було вчора напиватись, коли нарешті Сашко перейшов до головного:
- Так, а шо случилось, чого ти нас кинув на поляні?
- Не кидав я вас...
- Як це не кидав! Сів на тачку і тільки шуба завернулась.
- Ну як воно так вийшло, шо я і сам толком дупля не отбив, - начав розповідь Микола, все ще трохи збиваючись, але вже цілком осмислено. – сперва я хотів її просто розвернуть передом до дороги, ну шоб зразу і виїхать коли вже будемо їхать, а коли завів та почав розвертатись, почув шо наче який циліндр перестав робить. Ну я і рішив її трохи прогнать, так сказать сажу потрусить...
- Ну це понятно, а потом шо? – підганяв Миколу Сашко, бо той шось замовк, напевно силячись пригадать подальші події.
- А потом Саня, вулиця кончилась і я невписавшись в поророт, вилетів з дороги у бур’ян і далі у гнояну, де і застряв.
- Ого, куда тебе занесло! – вигукнув Сашко, приблизно уявляючи собі де це могло буть, - це аж біля ферми та і від людських хат далеко. Так ти шо не бачив, що вже і село кончилось?
- Та бачив – не бачив, єслі влетів в гнояну то навєрно ж не бачив! – намагався пояснить Микола та вів далі, - короче, зарився передком у гнояну конкретно, здуру почав її рвать, буксував пка сцеплєніє не спалив.
- Да, в натурі, ти попав плотно, - погодився з ним Сашко, знімаючи свої сонцезахисні окуляри, у яких був весь цей час.
- Не поняв, а шо це за бланж? – тут уже прийшла Миколина черга дивуватись, - де це, з ким це ти побився?
- Ну, оце так сказать одне із багатьох послєдствій нашої гульні, ну і в першу чергу того, шо ти укатив тоді от нас.
- Як це? Ви шо з Віхою побились? – ще більше дивувався Микола та почав виглядать у вікно на дорогу. – а з ким ти приїхав?
- Приїхав з Олєгом, з сусідом своїм. Так а шо далі було, як ти вибрався? – нетерпілось Сашкові почути закінчення.
- Та я там за рульом і вирубився, заснув, а знайшла мене. Знаєш хто? – зробив Микола паузу, очікуючи напевно на Сашкову реакцію від подальшого повідомлення.
- Откуда ж я можу знать! Знаю, що батя твій приїзжав ночу до мене додому та тіки шухеру наробив серед моїх.
- Нє, батько потом уже приїхав, витяг машину та пригнав її додому. А найшла ота тьотка, до якої ми їздили за самогоном, потом позвонила до батька, ну а далі то вже так сказать дєло тєхніки. Вона мені шось казала, ну тітка, шо я такий-сякий, обістяв її забор, а вона мене ще й спасає...
- Канєшно, так а тобі навєрно стидно було..., - вже сміявся Сашко з усієї цієї історії. – а шо з нашими шмотками?
- З якими шмотками? – здивувався Микола.
- Ну, мєнтовські рубашки, фуражки, які в машині були.
- А, так навєрно там і лежать, пішли глянєм та розім’яця треба трошки. Ну а квасок, бачиш як голову класно поставив на мєсто... – говорив Микола вже майже без напруження та й настрій у нього замітно поліпшився. Коли ж добрались нарешті до машини, то настрій і у Сашка теж був хороший, адже всі їхні речі були на місці, так як їх положили ще вчора на границі, то так вони і лежали, ніхто їх не чіпав. Ще трохи позаглядавши біля машини, Сашко забрав своє та Вітькіне майно, пішов до Олега, якому напевно вже набридло було його очікувати. А ще розповів в двох словах і за драку з невідомими, щоправда змовчав за розвалений колодязь, адже то були хоч і далекі, але все ж таки Миколині сусіди, краще йому і не знать того всього.
- Ну ти Санька вибачай шо так случилось, я виходить в натурі винуватий, шо вас покинув...
- Та ладно, то все чепуха, ніхто ні в чому не винуватий, - говорив Сашко, нарешті вже прощаючись з Миколою, - ми-то з тими козлами розберемось, найдем їх, а от з машиною тобі прийдеця поковирятись.
Сашко ще запропонував Миколі з’їздить до діда за його одягом, але той відмовивсь, сказав що буде спать. Почувши згадку за сон, Сашко і сам згадав, шо сьогодні майже ще не спав, то ж вони поїхали з Олегом прямо додому більше нікуди не заїзжаючи. Тай власне вже й потреби не було кудись заїзжать, адже головні питання першої половини дня були вирішені і тепер треба було завалиця спати щоб набратись сил на вечір.
Прокинувся Сашко десь біля третьої години, точніше його розбудили хлопці, яких прислав начальник розиску йому на допомогу. Приїхали два опери та водій, а найкраще було те, що приїхав Сашковий друг Петро, з яким вони займали один кабінет. Тож Сашко був радий, що начальник прислав саме його, бо вранці по телефону він Сашкові конкретно нічого не пообіцяв, навпаки, сказав що Пєтьку не відпустить, бо це буде продовження п’янки. Але все ж таки прислав Петра, який в розшуку у них вважався чи ненайкращим опером, точніше він таким і був, признаний в їх колективі. Проте велике начальство так не вважало, оскільки Петро був слабуватий щодо водки, полюбляв він цю справу настільки, що міг випадать в запой на декілька днів. Часто від цього страждала справа, але з іншої сторони, коли треба було, то Петро міг працювать і цілодобово так, що земля «горіла» довкола і здебільшого був позитивний результат. Ну а те, що пив водку, - то хто ж її в міліції не п’є? А тим більше в розиску. Та й з рештою це була проблема не його, а так званого замполіта, якого ще продовжували так називать по-старому.
Разом з Петром приїхав Вован, молодий хлопчина, який зовсім недавно прийшов до них в розиск і ще ніяк особливо себе не проявив, але старався. Як і в кожній новій справі, все йому було цікаво, а охопить хотів звичайно все і відразу.
Поки Сашкова мати готувала хлопцям обід, він в двух словах пояснив суть справи та разом склали план дій по розшуку невідомого нападника. В принципі на перший погляд, нічого складного і не було, якщо звичайно дівчата не помилились, а якщо ж помилились, то тоді доведеться попрацювать, «потоптать землю». Але спочатку треба було зустрітись з дівчатами, ну а подальші дії вже букдуть залежать від результатів цієї зустрічі. Тож швиденько пообідавши, хлопці вирушили своїм службовим «москвичем» на розшук Сашкового кривдника.
По дорозі завезли Вітькі його речі, віддавши їх дружині, бо самого дільничого дома не було. Речі віддавав Вовка, а Сашко тим часом заховавшись за тонованим склом салону спостерігав за цим процесом. Зрозуміло, що він не хотів потрапить на очі Вітькіній жінці, аби та його не вичитувала за походеньки свого чоловіка, наче Сашко був у всьому винний. Але такі вже вони ці жінки, шо ти з ними поробиш, коли вони бачать лише те, що самі хочуть бачити. Проте ніякого скандалу не вийшло, адже Вовку вона бачила вперше, хоча машину розиска і впізнала, але які можуть бути претензії до незнайомої людини.
Як і наказував Наталці Сашко, вона сиділа дома і очевидно чекала на нього бо була одягнена не по-домашньому, так наче кудись зібралась, ачи навпаки очікувала в гості, тому і принарядилась відповідно. Щоправда дівчина виглядала дещо втомленою, якоюсь пом’ятою, так сказать, проведена бурхлива ніч покищо зберігала свої сліди.
Після коротких привітальних формальностей та декількох загальних фраз, Сашко звернувся до головного питання, заради якого вони власне і приїхали до неї. До відомої вже інформації Наталка добавила ім’я місцевого хлопця та однієї дівчини, які були в машині та розповіла, де живе потрібна їм баба.
З бабою теж ніяких ускладнень не вийшло: повідомила вона і адресу свого онука і його данні, а також підтвердила, що він дійсно вчора вечером приїзжав до неї з друзями серед яких був і той місцевий хлопець, за якого говорила Наталка. Компанія в садку жарали шашлики, щось пили, а тоді десь поїхали. Все це детально було записано і підписаноо, а коли розшукали того місцевого хлопця, то взагалі картина вималювалась абсолютно зрозумілою. Залишилось ще розшукати Юрка, так звали того нападника, який мешкав у Білозерську. Одної з дівчат дома не застали, але залишили їй повістку, викликавши на завтра до Петра.
Далі взяли курс на Білозерськ...
Була післяобідня година, Сашко зручно вмостився на лавці у холодку під розлогою грушею, відпочивав нехотя гортаючи сторінки вчорашньої газети. Поруч в машині неголосно грав магнітофон якісь розслабляючі повільні мелодії. Всі ці оточуючі обставини аж ніяк не спонукали до якихось дій, ачи хоча би рухів. Та власне на найближчий час у нього і не було ніяких планів, це вже туда ближче до вечора поки трохи спаде полуднева спека, треба чимось зайнятись дома по господарству, ну а поки що можна і розслабитись. Але розслаблятись Сашкові довелось недовго, по дорозі, яка йшла понад городом зі сторони річки почувся знайомий звук автомобіля, який натужно, але впевнено підіймався вгору. Ось цей звук дістався вже і двору, а далі за хатою на перехресті, повернувши на Сашкову вулицю за мить із-за кущів показалась і сама машина, яка впевнено повернувши у відчинені ворота заїхала прямо до Сашка у двір. Висунувшись у відкрите вікно, Сашка привітав Вітька, сміючись та махаючи йому рукою.
- Прівєт – прівєт! Єслі канєшно ти привіз шось хороше, - говорив Сашко, підходячи до машини.
- Ага, хороше! Дождеся тут чогось хорошого, приїхав за тобою, хвате тобі прохлаждаця під грушою...
- Шось случилось? – запитав Сашко, хоча сам вже здогадався, що просто так Вітька б не приїхав.
- Та хрен його зна, я толком і сам нічого не знаю, тіки шо позвонив Назарович і сказав, щоб я тебе срочно найшов та привіз в райотдєл, тебе начальник хоче бачить.
- От блін! А по якому вопросу?
- Я спитав його, але він мені більше нічого не сказав. Ну ти ж снаєш свого шефа, як не хоче сказать то ти хрен шо в нього доб’єся.
- Ну понятно, так шо, собираця?
- Да, сказав срочно, в любом состоянії, і ніякі больнічні не канають. Добавив, що це мол в твоїх інтересах.
- Може це по тій дракі, ми ж там трохи шухеру навели в Білозерську, - говорив Сашко одночасно і до Вітькі і наче розмірковуючи в голос. – ладно, підожди, я піду собираця. Єслі хочеш, там в кухні в холодильнику квас свіжий, чи в тебе труби не горять?
- Нє горять, пока ти на больнічном, то я ніде не зажигав, так сказать під домашнім арестом.
Пока Сашко одягався, Вітька все ж таки не відмовився від холодного квасу, адже у таку спеку це було саме те що треба. Сашко збирався не довго і вже якихось пару хвилин хлопці виїзжали з двору, до того ж дома був Сашковий батько і тому не потрібно було щось замикать та прибирать. Вітька розповідав за всілякі новості – події, які відбулися за ці дні, поки Сашко був на лікарняному. Розповів і за свої домашні баталії з жінкою, яка закатила йому такий скандал, що ледве вдалося загасити обіцянками, клятвами ну і таке інше, короче було весело і тепер ось Вітька перебуває в статусі штрафника.
Сашко ж коротко переповів за свої розшуки:
- Короче, матеріал собрали більш-менш нормальний, об’яснєнія його баби, пацана, який був у машині, поазанія сусідів баби. А ще у Білозерську найшли одного його врага, точніше враженку, кобила одна обіжена, ну знаєш як баби мстять, коли їх кидають...
- О! Я представляю, що ви там накопали, - сміючись мовив Вітька, перервавши Сашкову розповідь.
- А ще одній кобилі, яка була в машині, повєстку оставили, Пєтька її до себе визвав, ну короче картіна ясна, можна реально виставлять на бабло. Херово тілки шо тоді мий ого не піймали.
- А до хлопців в розск не заїжали в Білозерску?
- Заїзжали, канєшна, більше того, - в тому домі опер їхній живе, трохи знає Юрка та обіцяв ачи нам свиснуть, коли той нарисуєця, або сам йому хвоста накруте. Ну а вобще, говорив що начеб-то Юрко нормальний чувак, а чого тоді така катавасія вийшла, то хто його знає.
- Так, а де той міг буть, дома після драки не появлявся?
- Нє, дома не було. Ну той пацан, то єсть опер говорив, що той чувак такий шебутний, любить погулять так сказать широко і весело, ну і кєнтов в городі у нього хвата, теж саме і кобила обіжена говорить. То ми не стали більше рискать, сам найдеться, тим більше шо не бидлота, робе якимсь мастаком в АТП.
- О, то ви тоді нормально поработали, за такий короткий час стіки взнали, - оцінив Вітька результати проведеної роботи схвально киваючи головою, адже уявляв як все це виглядало на практиці.
- Ну це мабуть ще і не все, без сумніву, що Петруха щось накопав дополнітєльно.
Так за розмовами швидко пролетів час і вже за якихось 30-40 хвилин хлопці були в кабінеті начальника розиска.
- Назарович, так а шо случилось, чого така спєшка? – після обміну привітаннями запитав Сашко.
- Я не знаю, ну шеф щось дуже злий на тебе, я так поняв шо все через драку та розборки в Білозерську. Він вже визивав Пєтьку, ну нічого йому не пояснив, тільки вислухав його і все.
- Понятно, - мовив Сашко, хоча нічого йому і не було зрозуміло, - так шо, йти до шефа?
- Да, давай, та тіки очки зніми, рейнджер зімній! – вигукнув Назарович, і вже сміючись добавив, - ну і рожа у тебе..., ладно, йди!
Знявши окуляри, Сашко подивився на себе у висівше на стіні дзеркало, покрутив у різні сторони головою та щось пробуркотівши незрозуміле собі під ніс, пішов до шефа. Синяк під оком вже майже зійшов, але без сумніву був ще досить таки помітний.
Біля кабінету начальника в цей час не було нікого, та й власне у самому райвідділі народу було мало, все ж таки субота, був вихідний день, це тільки розиск дурнуватий товкся та декілька слідчих. Сашко прочинивши двері, постукав по них та зазирнув в кабінет до начальника, де теж окрім нього не було нікого:
- Дозвольте, Валерій Петрович! Доброго дня!
- Здоров, розбойнік! – мовив начальник, відкладаючи в сторону ручку та знімаючи окуляри, - ну, підходь ближче, чого ти там тупцюєшся на місці. Да, герой, герой, нічого не скажеш, - продовжував роздивлятись Сашка господар кабінету, коли той підійшов ближче до нього. А Сашко між тим намагався вгадать настрій начальника, аби знайти правильну лінію поведінки, так сказать вловить відповідну частоту настройки. Проте це було не так вже і легко, адже ніяких емоцій Валерій Петрович поки що не проявив.
- Ну то, шо, розказуй, як ти там у себе в Зімніку людей б’єш та калічиш, - нарешті мовив начальник щось більш-менш конкретне.
- Так, Валерій Петрович, як це калічу? Єслі на мене самого напали, ну і драка получилась, - начав невпевненно говорить Сашко все ще шаленно соображаючи з якої стоорони начать, аби не прогадать.
- Та Сашко не крути, я багато чого знаю, ну і тепер хочу почуть твою версію, - підвищив тон начальник, явно невдоволений початком.
- В принципі то і розказувать нема чого, - нарешті зорієнтувався Сашко та вже впевнено почав розповідать, як воно все те трапилось. – у нас зламалася машина, не заводилась, пісів акамулятор і треба було «підкурить» от іншого. Ну а де в три часа ночі найдеш допомогу, а тут саме їхала та машина, та я і кинувся її зупинить...
- Нічого собі зупинять! – вигукнув начальник, - ти ж ледве під колеса не попав! А хіба там ще десь була машина? – здивовано запитав Валерій Петрович, явно почувши якісь досі невідомі йому відомості.
- Машина стояла у тому дворі, біля якого ми були, там живе моя знайома дівчина, ну так сказать, хороша подруга. Ми булим там в гостях, на дні народження. Ну, ви ж розумієте мене, як це все воно бува..., - говорив Сашко відверту брехню, вигадуючи сюжет прямо на ходу.
- Підожди, не спіши, бо я шось уже нічого не розумію, - зупинив Сашка начальник, почавши випитувать у нього різноманітні деталі.
Сашко ввійшовши в роль, поніс таку чепуху, що потім пізніше переповідаючи Вітькі реготали до сліз обоє. Але як не дивно начальник йому повірив і під кінець розмови було помітно, що й настрій у нього наче покращився, нібито він і для себе в процесі розв’язав якусь проблему. Очевидно, що ця проблема була пов’язана з якимось мірами, які треба було вжити щодо Сашка, але в результаті проблема в цьому відпала. Правда аби Сашко не сильно розслаблявся на завершення начальник все ж таки трохи його «загрузив» питаннями щодо розкриття злочинів на території, покращення показників тощо.
- Ладно, будем считать шо розібрались, а матеріали, які ви там понаписували викинь, ну і завтра шоб був на роботі. Поняв?
- Так завтра ж неділя, - невпевненно мовив Сашко наче і погоджуючись, але в той же час залишаючи собі невеликий простір для маневру.
- Я знаю, ну ти завтра записаний у групу, по графіку ти діжуриш.
- Да, канєшно, я завтра буду на роботі, дозвольте йти? – поспішив запитать Сашко, погоджуючись з усіма вимогами начальника, ще не вірячи до кінця шо так легко обійшлося. Валерій Петрович хотів ще щось сказать, але в цей момент до кабінету зайшов черговий з якимись паперами в руках, тож на цьому розмова з Сашком і скінчилась.
- Ну шо розібрались? – запитав начальник розиска ледве Сашко переступив поріг його кабінету.
- Да, розібрались. Ну там і розбираця не було чого, розказав я йому як все було, та й з рештою не я драку почав! Короче, шеф сказав щоб матеріал викинули, а я шоб  завтра був на сутках, - коротко пояснив Сашко.
- Понятно, ну раз так то й нормально, - з полегшенням зітхнув начальник розиска, а потім запитав, - так откуда вітер дув, чого він так за це ухватився?
- Та хто його знає, Назарович, я ж у нього не питав! – вигукнув Сашко.
- А може це десь там в Білозерську хтось на нього вийшов, ачи просто здав, - висловив свою думку Вітька мабуть виходячи з того, що їхній шеф мешкав у цьому місті. Але так і не знайшовши якогось пояснення. Ще якийсь час поспілкувавшись з Назаровичем, Сашко з Вітькою нарешті залишили райвідділ та взяли курс на свій Зимнік. Адже краще було в райвідділі довго не затримуватись без діла, тут могли швидко припахать до якоїсь термінової проблеми. По дорозі додому хлопці нікуда не заїзжали, навіть пива не пили, бо у кожного були свої причини, - Сашко не хотів зайвий раз показуватись на людях зі своїм синяком, який хоч уже майже і зійшов, але все ще трохи був помітний, ну а Вітька ж перебував поки що під штрафними санкціями. Тому подорож у район була недовгою.

Недільне чергування для Сашка розпочалось в принципі у звичному режимі, так як і бігіто раз до цього нічим особливо не вирізняючись. Із суботнього чергування стара зміна новим ніяких хвостів не передавала, тай оперативна обстановка за добу була більш-менш нормальна. Головне, що не сталось тяжких нерозкритих злочинів, які б попали на контроль, а всі інше всілякі там крадіжки, хуліганства то все дрібниці. Зрозуміло, що за кожною такою «дрібницею», в міліцейському розумінні, стояло чієсь горе, конкретні як матеріальні так і моральні збитки тощо.
Поки проходив інструктаж у відповідального від керівництва, а ним сьогодні був замполіт, це так по-старому він називався, а по-новому то назва його посади була довгою і не практичною для так сказать щоденного вживання, тому всі і називали його по старій звичці. Тож поки проходила здача-прийом чергування, до райвідділу завітала перша потерпіла. Заплакана молодиця років тридцяти пояснила, що в неї на базарі витягли кошельок з усіма грошима. Про свою біду вона розповідала вже декілька разів ледве не всім міліціянтам, які були в цей час в райвідділі, а було їх чимало, і стара зміна і нова. Тож перш ніж потрапить в кабінет до Сашка, жінку спочатку вислухали ті, хто без ділу тусувалися та курили на порозі райвідділу, потім під черговою частиною постовий і всі вони по закінченні розповіді співчуваючи говорили, що це ж не до них, що їй треба звертатись десь туда, до якогось чергового ну і таке інше.
Тобто пустою балаканиною та марною витратою часу потерпілу довели вже до відчаю, яка і без того перебувала на межі нервового зриву. Природньо, що все своє обурення вони висловила Сашкові, але той спокійно вислухавши її, почав складати необхідні матеріали, - заяву та пояснення. З одної сторони Сашко по-людськи й співчував жінці, але ж з іншої, практичної, а тому реальної сторони розумів, що викрадені гроші вже не знайти і нічим допомогти їй не зможе. Приймаючи в неї заяву він особливо і не намагався її обнадіяти, ачи хоча б вселити в неї якісь сподівання на позитивний результат, але в той же час звичайно робив вигляд, що вони, тобто міліція, будуть шукать зловмисників і зроблять все можливе…
Розбираючись з потерпілою, Сашко декілька раз піднімав трубку прямого телефону чергової частини, цікавлячись чи не об’явився якийсь небудь дільничий там на базарі. Справа в тому, що подібними крадіжками повинні займатись дільничі і там на базарі по вихідним дням дільничі інспектори постійно чергували по своєму окремому графіку. Проте сьогодні вони десь всі пропали і доки їхній старший розбирався, що до чого, то потерпіла так і потрапила до райвідділу, ну а тут хочеш чи ні, а довелось її принять. Нарешті зазвонив прямий телефон і Сашко почув у трубку, що вже об’явився на базарі котрийсь з дільничих і чекає на потерпілу. Залишилось провести ще одну формальну процедуру, а саме походить з потерпілою по базарі аби та на місці показала, де вона була, коли виявила пропажу та де вона ще ходила. Якогось практичного змісту у цьому було мало, воно було більш розраховано на потерпілу, так сказать аби продемонструвати їй, що все ж таки щось робиця.
- Ну шо, Іванович, розібрався з кошильком? – запитав черговий у Сашка, коли той зайшов до чергової чатини.
- Да, мождна сказать і так, ще ось там на базарі хлопці трохи походять та на тому і всі розбори.
- А матєріал де, у тебе буде, то пока не будем регістрірувать?
- Так, Петрович, шо ж регістрірувать, тут же галі мий глухар! Воно не розкриє ця ніколи, а отказний не зробиш, сума велика, - пояснював Сашко нюанси таким чином остаточно списуючи цю ранкову справу. – я її визвав до себе через пару днів, вона должна буть тут в районі по якихось ділах то зайде і до мене, ну короче порішаєм, думаю проблем не буде.
- Ну то дивись сам, я ніде нічого ще не писав, - підвів свою риску і черговий, погодившись з Сашковими доводами. Та власне він і сам був не зацікавлений реєструвать подібного роду матеріал, аби потім йому не пиняли за це, хоча з іншої сторони черговому було байдуже чи розкриють цей злочин чи ні, у нього були інші показники. Але самостійно черговий рідко коли брав на себе таку відповідальність, адже це фактично було укриття злочину і при скарзі потерпілою обов’язково будуть розбори з відповідними наслідками. Інша справа коли відповідальність на себе брав хтось інший, як в даному випадку опер, тоді вже і у чергового була так сказать совість чиста.
Вони ще продовжували говорить за цю крадіжку співчуваючи потерпілій, поки Андрій, помічник чергового, покликав Сашка до телефона.
- Іванович, міжгородка, хочуть тебе лічно, - говорив Андрій, поступаючись місцем за пультом.
- Да, слухаю, Чумак, - мовив у слухавку Сашко, одночасно гадаючи, хто б це міг буть.
- Саня, це ти? Здравствуй, - і далі не очікуючи відповіді від Сашка, - це Юра Чорний, із Білозерська.
- А, прівєт Юра, це я, - здивовано проговорив Сашко, відразу згадавши все що було пов’язане з цим ім’ям.
- Ти навєрно вже і не ожидав мого звонка?
- Ну, Пслі чесно то не ожидав, - підтвердив його догадку Сашко і вів далі, - так з яких же тоді соображеній звониш?
- Слухай, Саня, думаю шо нам треба все ж таки зустрітись та поговорить. Надо якось уладить ту нашу нєпонятку, ти ж не протів?
- Нєт канєшно, я за, та як ти знаєш я і сам шукав з тобою встрєчі.
- Та знаю, знаю, ну та встрєча должна буть трохи другою чим ця, за яку я кажу.
- Ну так твої прєдложенія…
- Давай зустрінемось, так сказать, в нормальній обстановці, посидим, вип’єм.
- Ну я не протів, давай, можна наприклад прямо завтра, я виходний після суток, - ухопившись за пропозицію свого нещодавнього ворога, начав розвивать цю ідею Сашко. Це вже ставало цікавим, особливо на фоні вчорашньої бесіди з начальником. – Давай під’їзжай завтра вечером в Зимнік біля ставка, ну, де захочеш.
- Та, нє Саня, я предлагаю так, конкретно посидіть, десь біля ставка, приготовиця, набрать пойла та закуски, може сіточку поставить. Ну, шоб так сказать, все було нормально і красиво. Короче, я накриваю поляну, ну і давай спланіруєм десь теда під кінець тижня, під виходні.
- А, ну я поняв Юра, да, пайдьот, - погодився Сашко, - а тіки насчьот сєтки, то це не треба з нею тягаця, тим більше шо риба для ухи піймає ця тіки аж під утро.
- Ну тоді можна і без ухи обійтись, - погодився Юрко, - візьму більше м’яса для шашлика…
- Та нє, чого без ухи? Давай я привезу готової, вже пійманої риби, то буде і уха ще вечером, - запропонував Сашко вже такий варіант.
Хлопці ще трохи поговорили, узгодили так би мовити основні нюанси, ну і домовились на протязі тижня созванюваця по ходу підготовки майбутньої п’янки. Юрко виявив не аби яку активність та зацікавлення в організації та проведенні цього заходу. Сашко ж з усим погоджуючись вніс теж деякі корективи, ну і з усього випливало, що майбутня поляна повинна буть ще та.
Між тим розмова та Сашкові плани в черговій частині не залишились непоміченими і ледве той поклав трубку, як хлопці почали дружно обговарювать Сашкові плани. Вони правда чули лише половину діалогу, але і того що чули було досить аби уява намалювала майбутню п’янку. Хтось вже начав напрошуватись і собі теж прийняти участь, хтось начав вираховувать час, коли це станеця, короче було про шо почесать язики, доки черговий не відрядив групу на сімейний скандал. І хоча в Сашкові обов’язки виїзд на подібні виклики і не входив, проте він теж поїхав разом з дільничим. Так сказать трохи розвіятись – розім’ятись. А можливо доведеться і допомогти дільничому, якщо п’яний бешкетник начне там коники викидать.
Але виклик видався спокійний, поки міліція їхала, то сусіди самі вже зв’язані цього ранкового хулігана, після того коли той вже понабивав жінці очі і міліцію вона зустрічала, світячи свіжими «фарами». Залишилося лише понаписувати папери аби завтра цей «бойовик» отримав декілька діб адміністративного арешту. А от коли вже їхали назад на базу, то на залізно-дорожному переїзді трапився клієнт. Місцевий блатний барига, яким він напевне себе вважав, випхався своїм «Опелем» аж за шлагбаум, ледве не під колеса поїзда, який стояв на перегоні.
- О, це шо треба, ану Валєрік підіпри цього козла так шоб і не рипнувся, - говорив Сашко водієві, подумки потираючи руки від передчуття майбутнього бариша, яке можна буде отримать за таке грубе порушення правил дорожнього руху. Водій між тим зупинив свого «УАЗа» майже в притик до багажника порушника так щоб тому вже не було куда подітись, власне він і не зміг би й так нічого зробить, даже якби і захотів.
Сашко вийшовши з машини повільно підійшов до водія «Опеля», який спочатку майже і не дивився в Сашкову сторону, напевно не вбачаючи в ньому для себе ніякої небезпеки. Але поки йому пояснили, що і як та поки Сашко зажадав від нього «права» з техпаспортом то від розслабленої байдужості не залишилось і сліду.
- А чого я тобі об’язаний показувать «права»? ти шо, гаїшник?
- Слиш ти, умнік, ще пару таких наглих вопросів і далі поїдеш в наручниках у нашому обез’янику, - спокійно промовив Сашко, пояснюючи знахабнілому порушнику на його ж мові найближчу перспективу, - ти шо, вобщє оборзєл, берегів не бачиш?
- Так а може він п’яний? – промовив дільничий, підходячи до них.
- А ми січас це взнаєм, - продовжуючи думку дільничого, мовив Сашко, а далі вже порушнику, - ану вилазб з машини, січас будеш дихать!
Сашко знав цього «клієнта», який нічого особливо з себе не представляв, так, крутився на підхваті біля богатих новітніх комерсантів. Ну і напевно, що вже і землі під собою почав не відчувать. Правда, коли підійшов дільничий, то у нього вистачило ума сообразить, що ситуація складається не найого користь і тому лиху свою він вмить змінив на благальний миролюбий тон.
- Та хлопці, шо ви, я не п’яний. Товариш офіцер, не знаю як вас звать, ізвінітє, я того…, - швидко заговорив цей горе-водій похапцем вилазячи з машини, збиваючись та плутаючись у поясненнях.
- Хорош нам зуби заговорювать, «права» давай! – зупинив Сашко цю балаканину.
- Так, я той…, дома «права», я вискочив то…, ну я осьо тут недалеко живу, - показував він рукою десь назад і в сторону, - он же Валера мене знає, ваш воділа, хай скаже, - продовжував їх переконувать порушник, змінюючись прямо на очах, так сказать роблячись таким собі «білим і пушистим», навіть впізнав їхнього водія.
- Ну ти і шустрий, чувак! – вигукнув Сашко.
- Сама нєвінность, бери хоч до рани прикладуй, - підтримав Сашка дільничий повільно покачуючи головою.
- Та мужики, я дєйствітєльно спішу і вобще це послєдній раз, ну винуждєн був, - все ще виправдовувався він, - давайте якось порішаєм цю нєпонятку, та і все буде нормально…
- А все й так буде нормально. Давай знімай номер, хорош нам тут по ушам їздить!
Проте порушник не спішив позбутися номера і все продовжував умовляти хлопців, навівши мабуть найвагоміший, на його погляд аргумент, - назвав прізвище одного із заступників начальника міліції, сказавши, що він дуже в хороших з ним стосунках. Всупереч очікуванням така заява викликала лише усмішку у Сашка та добавила рішучості в його діях.
- Ну так єслі ти ходиш в кєнтах у нашого зама, то тоді тим більше, тобі нічого борця. Короче, знімай номер, бо єслі я начну його знімать, то це тобі дуже дорого обійдеця, - говорив Сашко, заглядаючи біля переднього номера.
Зрештою номер все таки був знятий, порушник мабуть сообразив, що на даний момент краще підкоритися, а те що доведеться платить, то він в цьому не сумнівався. Питання було лише кому і скільки, а тому він і уточнив цей нюанс.
- Так, до кого мені під’їзжать і скільки я должен?
- Завтра утром я передам номер разом з рапортом у ГАІ через начальника міліції. Ну ти можеш викупить у мене його ще сьогодні вечером. Так шо сам рішай до кого йти, можу тобі ще сказать шо у ГАІ буде дороже, - на завершення пояснив Сашко та пішов до «діжурки» на ходу помахуючи наче віялом щойно знятим номером і одночасно демонструючи іншим водіям, що законність все ж таки восторжествувала і порушника покарано.
По поверненні в райвідділ більше ніяких викликів та заявників їх не очікувало, а тому в черговій частині пару заядлих гравців почали агітувати інших аби розпочати турнір з доміно. Недостатка у бажаючих пограть не було, а тому гра пішла на вильот, що ще більше розпалило ажіотаж довкола гри. Чим хорошо було чергувать у неділю, тай взагалі у вихідний день то це те, що при нормальній обстановці в районі, поки нема якихось злочинів-пригод, поки люди зі своїми проблемами не припхаюця до міліції, можна було «забивать козла» до упаду.
Звичайно таке випадало рідко, але сьогодні було мабуть одне із таких чергувань, а тому Сашко не довго думаючи теж долучився до турніру, який завжди проходив весело і шумно. Керівництво райвідділу щодо доміно то претензій не мало, краще хай в доміно грають, чим водку п’ють, ачи шатаюся десь поза вуглами.
Замполіт теж полюбляв постукать костями по столі, але на цей раз йому трапився слабуватий напарник, тому вони більше стояли в черзі чим грали за столом. Зрештою замполіт отримавши чергового «голого» відмовився грать. Сашко ж навпаки тримався в грі впевнено, вони щораз вигравали, тож і настрій був відповідний. Проте цю переможну феєрію несподівано перервала відвідувачка.
- О, це в розиск кобила суне, - мовив помічник чергового, який сидів по ліву сторону від Сашка, вдивляючись у вікно, - так що Саня, харош тобі вже вигравать, йди работай.
- Да, січас! Нафік вона тут нужна, вигони її, сьогодні розиск не робе, - відказав Сашко помічнику, впізнавши нарешті ту, що важко підіймалась по східцях на поріг, чіпляючись за перила.
- Вона ж готова! – хтось вигукнув із хлопців бо вже всі дивились у вікно, сміючись із цього видовища. Молодиця нарешті вибралась наверх та зайшовши в двері райвідділу випала на якийсь час з поля зору глядачів, а ще за мить почулося якесь вовтузіння та нерозбірливі голоси на підвищених тонах. Любка, так звали молодицю, видно сперечалася з постовим бо той мабудь її не пускав п’яну у райвідділ. Але здолавши і цю перешкоду, Любка вже шкреблась у вікно чергової частини до замполіта, який вийшовши з гри сидів за пультом, листаючи якийсь журнал. Нарешті їй вдалося відчинить форточку і вона просунувши голову в отвір, напевно дихнула перегаром на замполіта, бо той аж віджахнувся від неї. Всі присутні з цікавістю спостерігали за подальшим розвитком подій не так за п’яною, як за замполітом, всі знали, що він терпіть не міг алкоголіків і тому очікували на його реакцію.
Любка ж щось невнятно промичала та почала роздивлятися, хто тут був присутній, наче як намагалася когось вглядіти із знайомих. Запитань замполіта вона чи не чула, ачи він її і не цікавив, бо не звертала на нього жодної уваги. Дехто з хлопців уже почав відверто сміятися, і знову ж таки, більше з замполіта чим з п’яної, яка продовжувала і далі його ігнорувать. Зрештою та видавила з себе щось більш-менш зрозуміле:
- … розиск, мені нада у розиск…, ето важно…, де начальник?
 -Алєксандр Іванович, іди розберись із жєнщіной, - звернувся замполіт до Сашка, підводячись із-за пульта та з полегшенням зітхаючи що вдалося «перевести стрілки» на іншого.
 -Та Федір Йосипович, нашо вона мені здалась! Нехай он постовий вигоне її, у витверезник здайте, - невдоволено відказав Сашко знову повертаючись до гри.
- От сам піди і вигони її, - і після невеликої паузи добавив, бо Сашко не спішив виконувать його вказівку, - я кому сказав?! Давай, я дограю за тебе.
Сашкові нічого не залишалося як віддать замполіту свої «карти» та піти до Любки, яка ще так продовжувала зазирать у вікно. Вийшовши в коридор, Сашко хотів відразу ж вигнать цю нахабу з райвідділу, але та вперлась і нівяку не хотіла йти, все повторювала йому, що взнала якусь інформацію по завданню начальника розиска і наполягала, щоб піти в кабінет.
- … Іванович, тиж мене знаєш…, пашлі…, тільки в кабінеті шоб ніхто ні гу-гу… Любка ж фуфло не гоне; Іванович! Ти ж мене знаєш…
Відділення розписка знаходилось на другому поверсі, а тому для Любки попереду було нове випробування, - подолать ще більш круті східці чим перед райвідділом. Проте вона, чіпляючись за перила вперто полізла вверх при цьому щось розповідаючи Сашкові. Але той її не слухав, а пішов до свого кабінету, залишивши відчиненими двері в коридор. Любка мужньо здолавши всі перешкоди, нарешті потрапила до кабінету і хоч яка була п’яна, але не забула зачинить за собою двері, що мабуть повинно було свідчить про важність її місії, щоб ніхто сторонній не міг дізнатись про те, що вона мала повідомити. А Сашко, зайнявши своє місце, очікував та роздивлявся свою відвідувачку, мовчки спостерігаючи як та всівшись на один зі стільців, що стояли вряд понад стіною, розгладила на колінах свою коротеньку спідничку, потім незграбно почала поправлять на грудях блузку та ліфчик, з якого ледь не повивалювалися її великі груди, в результаті сходження по численних східцях. Привівши себе в порядок, звісно ж з її власними уявленнями щодо цього самого порядку, Любка нарешті заговорила конкретно за справу:
- Іванович, ти мені налий…, треба горло…, пересохло в горлі…
- Ну ти достала! Нема у мене води, давай кажи що ти хотіла, бо мені ніколи!
- Саша, та водки мені дай! Я у тебе водки просю…, - вигукнула вона навіть переставши плутать язиком.
- Та ти гониш, яка водка!? Ти і так ллє на ногах стоїш!
- Далі пішло те як завжди бува у таких ситуаціях, Любка почала завірять його, шо все нормально, шо вона себе контролює та і взагалі інформація, яку вона розкаже дуже ціна і важлива і т.д. і т.п.
Сашка завжди кумарили такі  та їй подібні агенти, тим більше, так сказать, нічого конкретно, а загальні, всих в розписку вона знала і відповідно могла здать будь-кого будь-кому за сто грам вонючого самогону ачи за куб ширки. Це вже залежало від особистих смаків агента, але з іншої сторони, звичайно Сашко розумів, що без такого ось непотрібу, без агентури розиск буде недієздатний.
У Сашка в сейфі стояла начата бутилка «Оковитої», яку він відкоркував ще до свого лікарняного, але тодії її так і не випили, бо вона виявилась якимось сурогатом. Тож довго не роздумуючи, доставши стакан налив Любкі «Оковитої» десь грам 150, не менше.
- Ладно, держи своє лікарство, - мовив Сашко, підсуваючи по столі поближче до неї стакан, - а тіки гризнуть нема чого, хіба шо ось є якісь конфетки сосательні, - знайшовши в ящику стола декілька льодяників, положив їх поряд зі стаканом.
- Сосать?! О…, ну ти такий шустрий, Іванович… - розпливлися губи Любки, створивши щось на кшталт вдоволеної усмішки, - Ой, дивись, я така…, та шо я тобі розказую, сосать це хороша закуска…, ой, смотри мені! – ще більще розпалялася вона, сміючись та погрожуючи Сашкові піднятим догори вказівним пальцем.
- Любка! Шо ти чешеш, ти на себе коли послєдній раз у дзеркало дивилась? – вигукнув справившись від огиди Сашко. – давай пий! Бо січас заберу і це.
- Нє…, куда заберу? Ти Санічка не спіши…, я вип.’ю, а потом буде і сочать, і м-м…, ну, все буде… Дай мені закурить.
Сашко, відкинувшись на спинку стула, сидів уже мовчки спостерігаючи за своєю клієнткою, яка його досить таки добре дістала, не так своєю п’яною особою, як своїми фантазіями. Вона собі намислила, що окрім водки їй тут можить ще щось вломиця, тож продовжувала і далі розвивать цю фантазію, смакуючи її з усіх боків. За свої 29 років знала Любка звичайно і кращі часи, та і Сашко її пам’ятав ще теж, так скзать з тих часів, але все те минуло безповоротно. Водка свою чорну справу робила якісно і з гарантією. І хоча тілесні форми у Любки збереглися ще більш-менш, проте саме лице опухше від постійного п’янства, розтріпане волосся, розмазана губна помада, а ще вибиті два верхніх передніх зуба переводили її в ряд осіб з невизначеним віком.
Пока в Сашковій голові носилися такі та подібні їм думки, Любка нарешті опорожнила стакан і тепер сиділа обіпершись ліктями на стіл, втикаючи собі цигарку між губи з одної сторони яких повільно стікала слина на бороду, а далі капала їй на груди. Любка щось невдоволено бурмотіла, але ось їй нарешті вдалося затягнутися цигаркою і її рожа вдоволено розпливлася в усмішці. Тут вона напевне чи усвідомивши, що з рота витікає слина ачи так автоматично тернула зворотною стороною долоні по губах, розмазавши губну помаду разом зі слиною ледве не до вуха. Попіл з цигарки падав куда попало, та вона і не намагалась його зтрушувать, чисто автоматично вставляючи цигарку до рота. Весь цей час вона намагалась щось говорить, чомусь виключно їй одній зрозумілому посміхаючись, а інколи починала реготать.
Сашко вже нічого не розумів та власне він і не намагався її зрозуміть, бо вже збирався випроваджувать ту з кабінету. Не хватало аби вона втикнувши вирубилась прямо тут. Тому коли у неї з рота випала цигарка, а Любка продовжувала притискувать пусті пальці до губ, Сашко підвівшись зі свого місця почав тягнуть її за руку, намагаючись поставить на ноги. Любка ж нічого не розуміючи, що від неї хочуть лише тупо витріщала очі та кривила рота в якійсь ідіотській ухмилці-гримасі. Повернувши Любку трохи на бік, Сашко нарешті міцно підхопив її під руки та поставив на ноги, а далі не даючи їй отямитись повів до дверей кабінету. Любка весь цей відрізок шляху не те щоб не опиралась Сашковим намірам, вона просто не могла вже йти і тому коли Сашко вивівши за поріг відпустив її вона як підкошена рухнула прямо на підлогу, розтягнувшись посеред коридору. Одна нога, залишившись лежать на порозі, заважала закрити двері, томі Сашко швидко перестрибнувши через тіло, потяг його за іншу ногу трохи вбік аби могли зачинитись двері і доки Любка совалась по підлозі, Сашко також швидко стрибнув через неї назад до кабінету, зачинивши за собою двері, замкнувши їх на замок. Із-за дверей, з коридору чулося якесь вовтузіння, незрозуміле бурмотіння скрізь яке проривалися матюки. Потім по дверях кабінету почулося шкрябання, яке підіймалося знизу все вище і вище, і нарешті обірвалося гуркотом рухнувшого тіла на підлогу. Ще Любка трохи погрюкавши у двері, десь на рівні підлоги, напевно поповзла в сторону виходу до східців, оскільки чулося характерне шарудіння. Потім все стихло, очевидно шо вона заповзла за поворот коридору, а Сашко ще трохи постоявши біля дверей пішов наводить порядок в кабінеті.
Перечекавши хвилин десять, Сашко знову підійшов до дверей, прислухався, але ніяких звуків із коридору не долинало. Тож тихо відімкнувши замок та повільно приоткривши двері він визирнув у коридор.
Двоповерховий будинок райвідділу був збудований у вигляді літери «Г», відповідно і коридор на другому поверсі мав таку форму. Коротке крило коридору займало відділення розписку та ще пару інших кабінетів, в другій, довшій частині коридору знаходились кабінети керівництва райвідділу та слідчих. Сашко міг бачить тільки цю, коротку частину коридора, тут все було нормально, так сказать від Любки не залишилось ніякого сліду. Тому Сашко, зітхнувши з полегшенням замкнув свій кабінет та пішов до чергової частини. Проте тільки-но він вийшов із-за повороту коридора то його зору відкрилася така картина, від якої він на мить оторопів. На середині коридору, розкидавши в сторони руки та розчепіривши ноги на спині лежала Любка. Одне плече її і голова трохи спирались на двері кабінету, а тому голова була нахилена на бік. Коротка юка була зсунута на пояс, оголовши всі її принади, які нічого більше не прикривало адже труси знаходились нижче колін і ледь тримались на розкарячених ногах. Цю колоритну картину довершувала здоровена калюжа, що розтікалася по підлозі і в якій так комфортно розляглася Любка, монотонно посапуючи та інколи шмигаючи носом.
Сашко наблизившись до цього тіла, штовхнув її ногою, але жодної реакції не було. Любка спала «шо убита». Трохи постоявши в задумі, прикидаючи шо робить, але так нічого і не придумавши Сашко пішов до чергової частини. В «діжурці» все так і залишалося без перемін, гра йшла жвава і азартна, тому на нього ніхто не звернув уваги. Тихенько покликавши Андрія, помічника чергового, який вилетівши в черговий раз з гри, перебував у таборі вболівальників коротко пояснив, що трапилось.
- Во блін! Оце діла…, - ледве спромігся щось вимовить помічник витріщившись на розпластане на пілозі тіло, - ти шо так гнать, Саня? Та Йосипович щас йо…я, шо робить?
 -Андрюха, шо ти кіпішуєш! Кобила п’яна була, всі ж бачили, та вона йому самому мозги компасірувала там в діжурці, - заспокоював помічника Сашко, - січас указники приберуть, які проблєми?!
- Та в том-то і дєло, шо нема указників, тільки одна баба є!
 -Ну нема, той хрен з ними, витверезник прибере, - висловив Сашко ще такий варіант.
 -Так ти їй більше не наливав? – допитувався Андрій.
- Нєт, конєшно! Нафік вона мені впала шоб я ще її поїв! – впевнено говорив Сашко, переконуючи помічника, що він до цього не причетний, - так шо давай йди замполіта, нехай полюбує ця на картину, ну і звони у витверезник. Та зрештою він і сам винуватий шо таке случилось, треба було її ще тоді вигнать, а вобще оприділить у витверєзітєль, а він «йди розбирайся, работай!» - передражнив Сашко замполіта тим самим роблячи його винним у тому всьому, що трапилось.
Помічник повернувся до чергової частини і за пару хвилин тут вже товпилася ледве не вся чергова зміна. Видовище було ще те, - хто з хлопців лише про себе сміявся, не показуючи своїх емоцій, але більш сміливі та гострі на язик вже реготали, супроводжуючи все це відповідними в’їдливими коментаріями, в тому числі і на Сашковий рахунок. Той же їм відповідав у тому ж дусі, адже не кожного дня відбуває ця такий прикол у стінах райвідділу. Не до сміху було лише замполіту.
- Шо ви либитесь! Ти чого смієся, це твої коники? – накинувся Федір Йосипович на Сашка, якому було щось дуже весело, - ти її напоїв?
 -Чого б я її поїв? Ви ж самі бачили, яка вона прийшла сюда, та і нема у мене водки, - заперечував Сашко повільно «переводячи стрєлки» на замполіта, - Я вам, Федір Йосипович, ще тоді казав шоб вигнать її.
- Так, а шо ти хочеш сказать, шо вона ні з того ні сього сама моментом вирубилась?! – перебив Сашка Йосипович, втрачаючи самоконтроль так, що вдався навіть до жаргонних висловів.
 -Та причом тут я?! – захищався Сашко. – Вона такий бред несла, шо я трохи послухав її й вирядив з кабінету. Та вона і була у мене не довго, скурила сігарєту та й пішла…
Поки замполіт сперечався з Сашком, намагаючись звинуватити його у тому, шо валялось на пілозі, а той успішно захищався. До райвідділу між тим з’явився наряд з витверезника. Черговий витверезника та його помічник витріщились на цю живописну та веселу картину, не знаючи з якого боку до неї підступитися. Хлопці почали підсміюватись над прибувшим нарядом, коментуючи їхні майбутні дії та даючи поради. Зрозуміло, що ще ніхто до Любки не торкався, вона так і продовжувала лежать в калюжі зі своєї сечі, розчепіривши ноги та мирно посапуючи, напевно і не підозрюючи шо вона тут втнула.
Глузування оточуючих закінчилось тим, що черговий витверезника категорично відмовився забирать Любку:
- … Хто її напоїв, той нехай і несе до машини. Нафік вона мені впала!!!
- Шульга, шо це за новості! Шо ти собі позволяєш? – накинувся розлючений замполіт на чергового витверезника, знайшовши в ньому новий об’єкт для застосування своєї влади, бо з  Сашком у нього нічого не вийшло, той вдало «спригнув», зробивши крайнім замполіт. – давай, беріть її і несіть в машину…
Черговий і надалі продовжував відмовлятись, дійшло до того, що замполіт начав кричать: «… Я вам приказую!» ну і таке інше. Ситуація здавалось накалилась далі нікуди і ось-ось вийде із-під контролю, адже замполіта як-то кажуть понесло. Але це з одної сторони, а з іншої всі нишко підсміювались як загалом з цього приколу так і особисто над замполітом.
Зрештою Федір Йосипович добився свого і Шульга зі своїм помічником вхопивши Любку за руки, потягли ту нещасну вниз по східцях. Любка спала міцно, а тому ніяк не реагувала коли спиною і задницею почали їх рахувать, тай взагалі вона здавалась більше схожою на труп чим на живу людину.
Хтось із глядачів крикнув Шульзі аби той надів труси своїй клієнтці, які вже зіскочили з однієї ноги та тяглися лише за другою, зачепившись за пряжку на туфлях. Проте труси не довго залишались у центрі уваги, їх місце зайняла коротка юбка, яка спочатку була опустилась з пояса на своє місце, а потім далі, в процесі волочіння тіла по східцях, почала сповзать на ноги і невдовзі була вже на колінах, знову оголивши всі Любчини принади.
Замполіт намагався вплинуть на ситуацію, кричав на Шульгу, наказував, навіть погрожував, але ті його не слухали й так напівголе тіло було дотягнуте аж до вихода з будівлі. Тут хлопці зачепились, оскільки далі треба було витягувать її на вулицю, а там саме йшло чимало людей з електрички. Поки очікували та сперечались хтось приніс з гаража брудну, промаслену ковдру, в яку з рештою і було завернуто Любку, і її як ту мумію нарешті загрузили в машину та відправили до витверезника.
Проте пригода на цьому не вичерпалась, адже коли вивели з ізолятора тимчасового тримання адмінзаарештовану бабу і та начала прибирать Любліну калюжу, виявилось що частина сечі затекла під двері до кабінету слідчого. В коридорі-то «указніца» прибрала, а от кабінет залишився з підмоченою репутацією в прямому смислі слова. Це вже на слідуючий день, поки слідчий з’явився на роботу була зроблена уборка і там, але до того часу сеча проникла в самі потаємні щілини, затекла під лінолеум, короче сцаками воняло що в тому громадському туалеті на вокзалі. Тож історія з Любкою мала не аби яке стійке та тривале продовження. А щодо слідчого, то природньо, що той отримав відповідну «кликуху», до того ж і не одну, ще цього ж дня навіть не відаючи, шо там трапилось на його робочому місці.
Події з Любкою ще довго обговорювали в черговій частині, глузуючи з витверезника, сміялись коментуючи з усіх сторін всі нюанси, зрозуміло, що Сашко був в центрі уваги. А коли замполіт, залишивши райвідділ, поїхав додому, то дісталося на горіхи і йому, адже він був винний у тому всьому, що трапилось, в усякому разі до такої думки дійшли хлопці.
На тлі цієї несподіваної «движухи» доміно тимчасово відклали в сторону, а потім було ще пару виїздів на сімейні скандали. Сашко правда більше нікуди  не їздив, займався різною писаниною, тож так повільно підкрався і вечір. Разом з сумерками нарисувався і денний порушник, приїхавши викуплять у Сашка свій номер. Бартерний обмін відбувся швидко і успішно, замість номера у Сашка в кабінеті залишилися два чималих пакета з випивкою та доброю закускою, всі залишились задоволені…

Телефон «розривався» впродовж деякого часу практично у самісінькій голові Сашка, тож хочеш-не хочеш, а довелось протягувать руку та навпомацки шукать цього ненависного порушника ранкового сну. Не відкриваючі очі Сашко спочатку натрапив на звичайний телефоний апарат та підняв на ньому слухавку, проте дзвінок не припинявся. З просоння Сашко не відразу зрозумів, що звонить прямий телефон з чергової частини, тож довелося трохи підвестися аби дотягтися до нього. Коли нарешті слухавка була піднята, то черговий «обрадував» опера тим, що таке спокійне добове чергування так просто закінчитись не можить, - у них був труп, тож група збирає ця уже на виїзд і лише чекають на Сашка. Правда оперативно-слідча група, яка вже буцімто очікувала на опера, власне поки що складалася тільки з одного водія, котрий теж ледве продер очі. Групу для виїзда на труп треба було ще зібрать, адже на таку пригоду виїзжала не звичайна СОС райвідділу. І хоча ще не було відомо, що це за труп, але це вже була прокурорська справа. Тому треба було брать когось з прокуратури, чи слідчого, ачи помічника прокурора, судмедексперта та експерта-криміналіста, їхнього, міліцейського. Тож черговий поки що займався сбором групи по телефону, розшукуючи необхідних осіб по їх домівках.
Сашко ще трохи полежав із закритими очима, готуючись до остаточного пробудження та такої неприємної процедури як підйом. Не хотілося, звичайно, але треба було вставать. Через закриті штори у кабінеті поки що панувала темрява, правда і за шторами, на вулиці теж було не надто світло, адже годинник показував лише десять хвилин шостого. То скільки він спав, а у скільки ж він ліг? Якось самі по собі виникли такі питання, хоча яке це вже мало значення, все рівно необхідно вставать. Січас треба було вирішить інше, не менш важливе питання, а саме – найти під столом завбачливо з учора залишку бутилку пива та хоча б трохи освіжить пересохле горло.
Тож підбадьорений такою думкою та в передчутті отримати приємну насолоду, Сашко підвівся на своєму ложі, поставив ноги на стуло та найшовши на підлозі туфлі, взувшись і не вмикаючи світло поліз під стіл за пивом. Бутилка стояла там де він і очікував її знайти, а тому неприємність від такого раннього пробудження була дещо компенсована пивом, хоч і не сильно холодним, але безперечно вологим. Задовольнивши свою спрагу, Сашко нарешті ввімкнув у кабінеті світло та нашвидкуруч заходився наводить тут порядок. Перш за все необхідно було розібрать ложе, яке знаходилось на письмових столах. Все виглядало просто і надійно, хоча і не зовсім зручно, - на стіл ложився матрас, чимось застелявся, в даному випадку це були штори, «вєщдоки» з якоїсь крадіжки, які так і залишились в розписку, щось підмощувалося під голову і таким чином виходила оперська постіль. Звичайно були можливі варіанти, але то вже буде інша історія.
Прибравшись в кабінеті та привівши дещо себе в порядок, Сашко нарешті зайшов до чергової частини. Присутні тут виглядали не набагато краще за нього, за виключенням хіба що чергового, але ж він і повинен перебувати у постійній формі, адже він тут головний і зрештою вся відповідальність лежить на ньому. Тому Петрович енергійно вже енергійно керував ранковим процесом, одночасно накручуючи телефоний диск та гримаючи на свого помічника, який тинявся з вугла в вугол по «діжурці», що сонна муха не знаючи за що братись. Все ж таки вчорашня п’янка, яка власне була перейшла у сьогоднішній день, закінчившись далеко за північ, усього лише якихось три-чотири години назад, мала свої негативні наслідки так сказать в усій своїй красі. Тож ранок розпочинався «весело» і Петровичу роботи не бракувало.
- Давай Саня на Івановку, труп там у ставку плава, не знаю чи кримінальний чи ні, на мєсті розбиритесь, їдбте до колгоспної контори…
- Та, Петрович, шо ти сиплеш як з пулімьота! – скривився Сашко, перебиваючи чергового, - підожди, де всі, я ж не сам буду їхати?!
 -Машина біля крильця, Валера за рульом, а хто тобі ще нуден? Давай поганяй! – розкомандувався черговий, бо мабуть його вже добряче дістали з самого ранку – та не дивись на мене такими очима, я вже всих обдзвонив. У прокураторі заберете Стьопу, він сьогодні у них дежуре, потом до Вітькі криміналіста і на Івановку. Всьо, Сашко, давай біжи бо тут ще ось  із цими придурками ніяк розібраця не можу! Понажиралися! Вам муляку через трубочку треба пососать, а не водку… - кричав черговий на помічника та постового, які ще ніяк не могли прийти до тями і шось не те робили чого від них вимагав Петрович.
Сашко лише знизав плечима та пішов до «УАЗа» за рульом якого вже сидів Валера з нетерпінням визираючи у вікно:
 -Ну шо, Саня, погнали?
 -Да на прокуратуру, - відповів Сашко, всідаючись у машину, - слухай Валера, а шо за труп? Бо той переляканий так толком і не розказав шо до чого, шо з цепу зірвався, буйствує там.
 -Так понажиралися ж! ти пішов спать, а Андрюха з постовим допили те шо на утро оставляли похмелися, ну а Петрович пізно побачив, то тепре роздає їм…
 -Ти шо так гнать, внатурі придурки! – вигукнув сміючись Сашко, напевно уявляючи собі що там щас відбуває ця у «діжурці», - ну він їх січас поганяє так шо швидко отдупляця.
Водій так і не встиг розповісти Сашкові за труп те що знав, бо вони вже під’їхали до прокуратури, де на них очікував слідчий. Це було дуже дивно, шо у такий ранній час слідчого розшукали у прокуратурі, як правило прокурорські на своєму чергуванні знаходились вдома звідки їх при необхідності і забирала міліція. Але слідчий Степан працював лише рік, прийшовши до них відразу після інституту, тому він ще не вписувався у прокурорські стандарти, ну і відповідно поводився і тримав себе з усіма по-простому, нормально.
- Степан батькович, а ти шо у прокуратурі вже і живеш, шо ми тебе оце так запросто в понеділок у пів-шостого утра тут находимо? – розпитував Сашко слідчого після коротких привітань.
- Ну можна і так сказать. Та я ще сьогодні і не лягав, - говорив Степан зручніше всідаючись на заднє сидіння «УАЗа», який вже мчав на виїзд із міста, де ще треба було забрать з дому експерта-криміналіста.
- А…, ну тоді понятно. У вас тут своя двіжуха, дєвки, водочка, ну так сказать чисто в прокуроськом кругу, да? – допитувався Сашко у Степана, роздивляючись його пом’ятий, стомлений вигляд.
- Та які дєвки, Саня? Уголовне дєло, цілу ніч писав, думав уже йти додому, а тут на тобі, труп! – пояснив свою присутність у прокуратурі в такий ранній час слідчий і очевидно, шо таким простим поясненням розчарував Сашка, бо той аж скривився, почувши таке.
- Тю! Стьопа, ну ти гониш! Я-то думав, шо ти в двіжухі був, зажигав. А тут якісь діла! Не інтєрєсно так виходе, скучно…
Так за розмовами сміючись та підкалуючи друг друга, а одночасно і підбадрюючи екіпаж невдовзі приїхали до колгоспної контори Іванівни. По дорозі до них приєднався експерт-криміналіст і слідчо-оперативна група була вже майже в повному складі. Не вистачало лише судмедексперта, адже той мешкав у сусідньому Білозерську і зрозуміло що ніхто за ним не їхав, сам через пару годин приїде на роботу. З усієї компанії лише один експерт був у нормальному, так сказать у робочому стані, незважаючи на такий ранній виїзд. Але мало-помалу і в Сашка настрій покращувався, відчуття нетривалого сну десь відсунулось і зрештою остаточно забулося. Все ж таки випита бутилка пива зробила свою справу, поставила так сказать голову на місце і тепер уже Сашко намагався розважити своїх супутників.
До Іванівки було десь кілометрів п’ятнадцять і тому часу на дорогу багато не пішло, десь начала свого група під’їзжала до колгоспної контори. Незважаючи на ранковий час тут вже було людно, адже робочий день в селі розпочинався ще затемна і на цей час все перебувало в русі. Швидко з’ясувавши необхідні деталі, група поїхала на місце пригоди. Власне до самого ставка машина не могла під’їхати бо довкола були людські городи, левади. Машина зупинилась на дорозі і далі довелося йти через двір, город до іншого ставка. Супроводжував групу господар цього двору, який власне і знайшов труп біля своєї кладки. Ще з ними був колгоспний чи-то бригадир, ачи механік, короче якийсь відповідальний «товаріщ», котрий повинен був організувать витягування покойника зі ставка та всі інші, пов’язані з цим клопотом питання.
Спускаючись по стежці через город до ставка, хлопці повільно занурювались у ранковий туман, сюда в низину ще не зазирнуло сонце, закрите високими вербами та зарослями лозику з очеретом. Все довкола було мокре від роси, тож як хто не намагався уберегтися, аби ненамочитись, але все рівно повільно повільно і впевнено взяття та одяг набирали на себе всю цю вологу. Очерет приступав майже в притик до краю городу, відділений від нього не широкою полосою трави, по якій понад ставком йшла ледве примітна протоптана стежина. Майже одночасно з групою по цій стежці з боку підходило ще двоє мужиків, тож народу набралося чимало.
Очерет ріс такою густою стіною, що Сашко не разу розгледів де ж тут є кладка і де до неї вхід. Правда тут була ще одна причина, а саме те що кладка виявилася занедбаною, ніхто за нею не доглядав, а відповідно і не підрізав очерет, який так розрісся, що практично не залишив вільного проходу по кладці. Але трохи роздивившись довкола начала повільно пробирались по цій ненадійній споруді міцно тримаючись руками за очерет. Впереді йшов господар кладки, якщо його можна було так назвать, зважаючи на те в якому стані знаходилось його майно. За ним повільно рухався Сашко пильно вдивляючись собі під ноги аби не втрапить мимо досок, які окрім свого трухлявого стану шатались під ногами та до всього цього ще й були слизькими від вологи. Сашко завбачливо залишив свою папку там біля городу і тому руки у нього були вільні, а це мало не аби яке значення адже необхідно було міцно триматись за очерет щоб не опинитись у ставку. Третім йшов Степан, який як настояний майбутній прокурор не міг так легковажно полишить свою цінну папку будь-де, а тому притискуючи її одною рукою до грудей іншою, вільною, міцно хапався за очерет, балансуючи на хисткій доріжці на межі якоїсь фантастично мужньо долаючи цей відрізок шляху.
Полоса очерету була широка, метрів десять, а тому ледве заглибившись на декілька кроків у ці хащі довкола нічого вже не було видно окрім спини провідника та ледь помітних під ногами слизьких досок кладки. Сашкові здавалося що кінця джунглям не буде, але ось впереді очерет почав рідшати і нарешті пропав зовсім, відкривши широкий водяний простір, над яким світило тепле і яскраве сонечко, визираючи із-за верхівок буйної рослинності протилежного берега.
- Оце ви нас завели у пастку! – вигукнув Сашко зітхаючи з полегшенням, коли нарешті вийшов на широкий дерев’яний настил, - даже не знаю чи хвате сили ще раз пройти ці джунглі аби вернуця назад.
- Ну, сили то хвате. А от чи повезе нам ще раз шоб не впасти у воду, то це ще вопрос, - говорив Степан, озираючись довкола та переводячи дух, - я думав шо упаду з кладки ще в цю сторону, не кажучи вже про обратний путь.
- Я так понімаю, шо по кладці цим літом ви ще не ходили, то якого чорта вас понесло саме сьогодні сюда прийти? – запитав Сашко цього горе-господаря.
- Ну так той, рішив рибу половить, - невпевнено відвовів мужик, очевидно відчуваючи себе винним, що став причиною цих всих клопотів, - я-то і не любітєль, ну так, інколи…
- Ну понятно, нє любітєль, шо тепер уже балакать, - перебив того Сашко, розглядаючи труп, який плавав у воді під очеретом десь метра за півтора від кладки, - так це шо, не з ваших, ніде ніхто не пропадав?
- Нє, наші слава богу наче всі живі, ну в усякому разі ще ніхто нічого не казав.
Між тим на кладку вийшов ще криміналіст, а за ним і «отвєтствєнний товаріщ» від керівництва колгоспу показався з очерету. Сашко в цей час разом зі слідчим розглядали труп, тож не бачив скільки вже тут було народу. Про це він скоріше здогадався, коли відчув, що площадка «оживши» заворушилась під ногами та нібито почала повільно пливти над водою в сторону потопленика. Повернувшись від трупа до гурту Сашко миттєво зрозумів у чому причина і що січас трапиться, адже кладка була перевантажена і ось-ось рухне з усіма у воду, до того ж очерету визирав ще якийсь мужик.
Назад! Назад! – закричав Сашко, махаючи на них руками, - куди всі лізите, січас завалиця!
На тій стороні площадки очевидно теж побачили неминучу катастрофу, бо той мужик від керівництва, який був крайнім швиденько перебрався з площадки в очерет на кладку, відтісняючи в глибину іншого мужика, який ще за мить до цього з цікавістю висовував звідти голову. Проте перевантажену площадку, яка вже почала нахилятись на один бік це не врятувало, очевидно якась критична точка міцності цієї споруди була подолана. Степан, що перебував на самому краю площадки і був сильно нахилений в сторону трупа, адже хотів його розгледіти якомога краще, не втримавши рівноваги поки у нього під ногами площадка буквально ожила, - махаючи руками полетів у воду. Наступним мав би бути Сашко, але він не розгубившись швидко присів, схопившись руками за край площадки тим самим поновлюючи свою рівновагу. Слідом за Сашком присіли також і горе-господар з криміналістом, що зрештою їх врятувало, а можливо і те, що площадка розвантажилась на одне тіло, скинувши його у воду. Але як би там не було, а площадка зупинилась, переставши нахилятись.
Все трапилось так швидко, що всі присутні все ще ніяк не могли второпать, що до чого і як це сталось. У Сашка перед очима ще стояла кумедна картина, як слідчий прокуратури незграбно махаючи руками, немов крилами намагався за щось схопитись, одночасно рятуючи і себе і свою дорогоцінну папку. Але не врятувався і січас винирнувши з води, відпихуючи від себе трупа, який ніби хотів схопить його у свої обійми. Степан, що навіжений бовтався у воді з переляку мабуть втративши дар мови, бо сказать нічого толком не міг, лише щось нерозбірливо мичав та бив руками по воді, заливаючи все довкола бризгами у тому числі і Сашка, який був до нього найближчий. Нарешті слідчий дещо заспокоївшись зорієнтувався шо де знаходиться то ухопивсь обома руками за кладку. Площадка, на якій всі так ще і сиділи, тримаючись за неї, миттєво прийшла в рух і «попливла» нахиляючись в сторону Степана все більше і більше.
- Стьопа! Куди ти лізеш?! Пусти кладку, вона січас рухне у воду! – закричав Сашко, нагаючись відірвати Сьопини руки від краю площадки, бо той очевидно сам не збирався відпускать цей рятувальний засіб. – Стьопа, ти шо обалдєл! Хочеш і нас скинуть у воду?! Пусти, бо буду бить по руках!
- Я плавать не вмію!!! – заорав слідчий, нарешті щось зрозуміле.
- Та ти гониш, Стьопа! Там же тобі під руки, пусти кладку! – долучився до Сашка і Вітька, намагаючись хоч так допомогти тому, бо не міг ані втекти з кладки, ані якимось чином втрутитися в ситуацію. А ситуація дійсно склалася критична, адже якщо не вдасця відчепить від площадки Степана то він і їх втягне у воду.
Зрештою загальним зусиллями їм вдалося відірвати слідчого від площадки, той же відчувши під ногами тверде дно, теж заспокоївся, навіть виловив свою папку. Нейтралізувавши небезпеку у вигляді слідчого прокуратури хлопці повільно покинули площадку і лише перейшовши з неї в очерет на кладку дозволили Степану вилазить із води.
Ледве вийшовши з очерету на берег, Сашко накинувся на мужиків і в першу чергу на «отвєтствєнного товаріща», які переляканими очима дивилися на тих, хто один за одним виходили із джунглів.
- Якого чорта ви всі туда виперлись? Хто вас туда звав? І вобщє, де люди, лодка?
- Так вже пливуть, та... і мені треба було самому глянуть...
- Шо там дивиця?! – перебив бригадира Сашко, якого аж розпирало від тупості цього придурковатого, дрібного колгоспного начальника. – трупа не бачили? То тепер ось полюбуйтеся на слєдоватіля!
- Я ж не спеціально, хто ж знав, шо таке нещастя станеться... – говорив вибачаючись «товаріщ» розширеними, переляканими очима, оглядаючи Степана та незнаючи з якої сторони до нього підступитись.
А слідчий, ступивши нарешті на тверду землю, теж очевидно не знав, що ж далі йому робить і куди у такому вигляді йти, лише розгублено довкола озирався.
- Січас ми його постіраєм, то єсть одежу, - першим отямився господар кладки, пропонуючи свою допомогу, - січас жінка все зробе, ви тіки нічого такого не думайте на нас, ми ж не спеціально, хто ж міг знать... – клопотався той біля Степана, намагаючись ухопить його за руку.
- Та підождіть, куда ви мене тягнете?! – опирався слідчий, поступово приходячи до тями бо його вже , шо те теля, підхопивши під руки господар з бригадиром потягли до двору, мабуть вирішили хоча б таким чином компенсувати свою провину за те що трапилось.
- Ладно, Стьопа, не кіпішуй, йди у двір нехай там тебе постірають, - мовив Сашко вже дещо заспокоївшись, а далі до бригадира, - а ви чого туда? Він шо, мала дитина, сам не дойде?
- Да, да, Васильович, оставайся, ми все самі зробимо..., - підтримав і господар Сашка, звертаючись до бригадира.
Нарешті слідчий з мужиком залишили їх компанію і треба було знову братись до роботи над трупом. Сашко ж остаточно заспокоївшись, достатньо нагримавши перед цим на бригадира, вже міг трохи і посміятись над Степаном, який побував наче зовсім і не у ставку, а в самому настоящому болоті. Хоча можливо таке враження склалось завдяки одягу, адже до занурення в ставок на слідчому була біла теніска і літні штани світло-синього кольору з якогось тонкого, легкого матеріалу. Тож це красиве, елегентне вбрання моментом перетворилося на суцільну ганчірку, обліплену грязюкою, ряскою та якимось жабуринням.
- Іванович, а шо ти смієся з нього, він же нас спас! – заступився за Степана криміналіст, - аби не він, то і ми були б такі самі.
- Да, внатурі, Стьопа нас спас! – погодився Сашко.
- То ви так і кажіть, шо слєдоватєль сам геройськи стрибнув у воду, - підтримав жарти хлопців і бригадир радіючи, щоб настрій у всіх знову став нормальний і така пригода зі слідчим вже більше не розглядається як трагедія.
- Ага, точно! Це як у комуняцьких міфах про того. Як його? – на мить задумався Сашко, щьолкаючи пальцями ніби це повинно було йому допомогти і нарешті згадавши закінчив свою думку. – Про Матросова, який бідолага підсковзнувся і впав на дзот.
- Да, отак і получаюця «герої», у папках. Правда подвіг нашого слєдоватєля ще не тягне аби увійти в анали історії. – продовжив у такому собі філософському тоні Сашкову думку Вітька.
- Та всьо нормально, ти Віктор Ніколаєвич не переживай, аналів якраз хватає і необізатєльно історичних, - сміючись завершив обговорення цієї теми Сашко, одночасно показубчи очима криміналісту на бригадира, якому глузування над комуняками очевидно аж ніяк було не довподоби.
Пока тут, на березі, йшло обговорення нещодавньої пригоди зі слідчим, зі сторони ставка, із-за очерету, почулися людські голоси та вигуки, плескіт води, очевидно до трупа підпливала лодка. Незважаючи на щойно пережиту пригоду на кладкі, Сашко все ж таки знову поліз в очерет, наказавши більше нікому не йти за ним. Він вирішив особисто проконтролювати витягання трупа. Подолавши в черговий раз джунглі по знайомій вже йому дорозі, Сашко знову опинився на тій злополучній площадці. Але на цей раз він тут був один, до того ж поряд була лодка з двома молодиками, один з яких вияввився ще й знайомий Сашка. Тож повторна вилазка абсолютно відрізнялась від попередньої.
Труп так і продовжував плавать на тому самому місці, де його і залишили. Прикинувши, що до чого і як його витягувать з води, зрештою вирішили не витягувать на лодку, а доправить так по воді аж до водокачки, де можна буде винести його на берег і куди зможе під’їхати машина. Прив’язавши потопленика проовлокою за ногу до лодки, хлопці погребли до водокачки, а Сашко, заглибившись в очерет, повернувся на берег.

За цей короткий ранковий час, незважаючи на біганину, всяляки пригоди та здавалося б тупцювання на місці, Сашко вже встиг дещо вияснить і поки сплавляють труп до водокачки, вирішив навідать одного раніше засудженого, який ніби то мешкав у одної «дами» через два двори від цього місця. Ця молодиця мешкала у сторону водокачки, тож всі разом і вирушили по стежці понад ставком. По дорозі Сашко пояснив Васильовичу, що йому робить далі, там біля водокачки.
Дійшовши до потрібного їм двору, точніше городу, тут на траві поряд зі стежкою побачили одяг, пусту літрову бутилку та пару пластмасових пустих стаканчиків. Тут же в траві валялись залишки цибулі, помідор, тощо, трохи в стороні лежала порвана скомкана газета. Сашко з Вітькою заходились оглядать знахідку, проте нічого ціного вони не знайшли, одяг був чоловічий: спортивні штани та футболка, легкі домашні черевики. Одяг на дотик був вологий від роси і більш за все він тут вже лежав не один день. Адже судячи з усього тут була невелика п’янка і напевно ті. Хто тут пили, сиділи ачи навіть лежали на траві, проте трава довкола була рівна, не прим’ята. Тут же була і кладка, яка на відміну від тої, де нещодавно трапилась пригода виглядала більш-менш доглянутою та і через просіку в очереті видно було ставок.
Ще раз оглянувши довколишню територію та на всякий випадок, адже ще невідома була причина смерті потопельника, склавши свою знахідку у целофановий пакет, який знайшовся у чемоданчику експерта-криміналіста, компанія розділилась.
- Васильович, заберіть з собою цей пакет туда до водокачки, слєдоватєль потом все це запише у протокол, ну а ми покищо підемо навідаємо «Клюва», - промовив Сашко до бригадира перед тим як завернуть на потрібний їм город, нарешті розгледівши ледь помітну стежку, протоптану у бур’яні, який займав майже дві треті городу.
Подолавши бур’янові «насадження», Сашко з Вітькою добрались до полоски обробленої землі, на якій була посаджена різна городина, хоча і все це теж було мало доглянуте і щедро вкрито бур’яном. По всьому було видно, що тут мешкали «вправні» господарі, про що також свідчили і занедбані, запущені будівлі на цьому подвір’ї. Але з іншої сторони такий стан речей абсолютно влаштовував хлопців, адже тут можна було поводитись так як сам того хочеш, без будь-яких церемоні та всіляких там рамок поведінки. Свобода дій нічим не обмежувалась, навіть собаки не було видно, на подвір’ї господарювали лише кури, які однак ніякої уваги на таких ранкових гостей не звертали. А непрохані гості між тим повільно наближались до хати, тільки роздивляючись довкола та тихо перемовляючись між собою. Сашкові було знайоме це подвір’я, та й господиня його теж була відома у розиску, полюбляла наркотики за зберігання яких і сидів січас її чоловік. Тож тимчасово звільнене місце, так сказать зайняв наркоман, але це зрештою було нормально, тому з цього приводу ніхто і не дивувався. Дивно було інше. Що Лєнка «Рижа», так звали господиню, тримала курей, хоч і не велике, але все ж таки своє господарство. Може взялася за розум? Теж мало ймовірно, проте закінчить свою думку Сашко так і не встиг, бо вони вже підійшли до хати.
Не довго думаючи, Сашко штовхнув двері, які зі скрипом і відчинились. Хлопці неспішно зайшли в сіни, наступні двері теж виявились не закритими і невдовзі з напівтемних сіней вони вже входили власне в саму хату. Перше, що їх тут зустріло, був стійкий задушливий ацетоновий запах, але як повинно було вонять в притоні? В хаті була і відповідна обстановка. В цій першій кімнаті, в яку вони зайшли з лівого боку від дверей по центрі кімнати була розташована плита на місті якої, на канфорках стояла саморобна електрична плитка в оточенні різних емалірованих мисок-кружок з численними слідами, які свідчили про неодноразове приготування в них «ширки». З правої сторони, під вікном, стояв кухонний стіл, завалений брудним посудом та залишками їжі. Зліва від вхідних дверей, під стіною, стояв кухонний буфет, далі топчан з купою одягу на ньому. Все було брудне, замизгане, довкола валялися недопалки та безліч самих найрізноманітних пустих бутилок з-під водки, лікерів тощо, а під плитою щей купа одноразових шприців.
Ти шо, ту прмяо «край нєпуганих наркоманов», - тихо присвиснув Вітька, - може ми тут щей «солому» знайдем?
На счьот «соломи» то наврядлі, хіба що «вторяки», вже ж сезон «зелєні» пішов, варять із свіжого маку. Ну, а те шо тут лафа їм то це факт, ми сюда рєдко наїзжаєм, - говорив Сашко, заглядаючи довкола та заходячи у другу кімнату. – О! Осьо і новий хазяїн собствєнной персоной.
В другій кімнаті, яка мала бути очевидно вітальнею, панував не менший бардак чим у попередній. З меблів був шкаф, стіл, на якому стояв напіврозібраний телевізор, декілька стільців та пару розвалених диванів. На підлозі біля одного з диванів стояв двухкасетний магнітофон, скручений ізолєнтою та обліплений наклєйками з жувачок. Але головний об’єктом, який на даний час цікавив міліцію був без сумніву молодик, котрий так зручно розкинувся на одному із диванів. Очевидно розмова хлопців його розбудила і «Клюв», а це був саме він, ще нічого не розуміючи витріщився своїми сонними очима, мовчки розглядаючи непроханих гостей.
- Шо, «Клюв», бачу не радий нам?
- Так, наче і нема особо чому радуваця, - нарешті вимовив він, вилазячи з-під брудного простирадла, сідаючи на край дівана.
А після невеликої паузи запитав:
- Так, а шо случилось?
- А з чого ти рішив. Що мало шось случиця? – питанням на питання запитав Сашко.
- Ну, так той, раз мєнти прийшли у хату, то чогось хорошого ждать не приходиця. Примєта така є.
- Після чого ти такий суєвєрний став, «Клюв»? може ми прийшли, так сказать, по доброті душевній аби глянуть як ти тут встроївся, як Лєнку обхажуєш пока «Рижий» на хазяїна паше, - повільно говорив Сашко, прохажуючись по кімнаті та роздивляючись шо тут є. – Кстаті, а де це сама хазяйка?
- А хрен її знає, ти ж бачив сам шо я спав, - відказав той невдоволено, спостерігаючи за прибульцями, які нишпорять по кімнаті і не витримавши додав, - та хвате вам риця, тут нема нічого, тємболєє без хазяйки нічого заглядать!
- Не поняв, ти про шо, «Клюв»? – запитав Сашко, роблячи вигляд, що наче лише січас побачив, що приміщенні ще хтось є окрім них, - Попустись!
- Ну ти, наглий тіп..., розвів тут притон та ще й чимось недовольний, - вмішався в розмову і Вітька, який весь цей час покищо мовчки робиі свою справу.
- Та, Ніколаєвич, не обращай вніманія..., - байдуже кинув Сашко, повернувшись боком до «Клюва» і роблячи вигляд, що його дуже зацікавили якісь папери, що лежали на підвіконні, але в той же час боковим зором ні на мить не випускав Клюва зі свого поля зору.
- Да я в натурі вам говорю, хорош тут риця! Шо за діла? – підвищивши голос, підхопився з дівана «Клюв».
Сашкова провокація спрацювала, миттєво вивівши Клюєва з рівноваги. Вітька ж. Який був ближче до «Клюва» ніби відповідаючи на його виклик несподіванно так штовхнув його у груди, шо «Клюв» аж ноги задер, знову опинився на дівані.
- Ти шо, урод! Вобщє оборзєл? Шо за рєзкі двіженія? – вигукнув Сашко, підскакуючи до дівана. – а ну, давай подимайся, будем з тобою по другому базарить.
- Іванович, шо за дєла? Якого хєра? Ви по-нормальному можете об'ясніть, шо случилось, - говорив між тим „Клюв”, щоправда не підвищуючи голос та продовжуючи так і лежать на дивані як упав. За свої 25 років йому довелось неодноразово мати справу з міліцією, начинаючи з „малолєтки” перебував на обліку, були і судимості, та й із зони вийшов лише якихось півроку назад. Добре знав „Клюв” міліцейські кулаки та кийки, а ще більше міліцейський „бєспрєдєл”, тому швидко перемінив свою лінію поведінки, шкодуючи що повівся на провокацію.
А шо ми по-твоєму, робим шось ненормально? Та за одне те, шо у тебе в березі біля твоєї кладки „баран” плава, то ми вже должні були тебе убить на нізяк! – говорив Сашко, нависаючи над „Клювом”, у якого все більше розширювались очі та відвисала челюсть від почутого.
- Та, Іванович, який „баран”! про шо ти, то єсть ви?! Я..., я нічого не знаю..., та і які діла..., - заїкаючись говорив той та намагаючись відповзти від края дивана під стіну, наче там його уже не зможуть дістать ані звинувачення, ані тим більше міліція.
- А діла такі, шо ти попав „Клюв”! – продовжував Сашко повільно, але напористо давив звинуваченнями.
Аж раптом він скочив на диван, хапаючи „люва” за руку, яку той чомусь був засунув під подушку:
- Стоять! Руку дай! А тіки мєдлєно.
Клюєв завмер, повільно витягуючи руки вперед та показуючи Сашкові, що вони пусті.
- Та нема нічого, я той..., Іванович.
- Ладно, давай вдівайся, - мовив Сашко, оглянувши постіль та відступаючи трохи назад. – Кстаті, „Клюв”, що це за „ксіва”, де її хазяїн?
В руках Сашко тримав довідку про звільнення, яку щойно знайшов на підвіконні поміж інших паперів.
- А, так це мого кореша, Вовки, сиділи ми разом, а він тиждень як откинувся ну і заїхав до мене в гості, - пояснював той швидко одягаючись та намагався всією своєю поведінкою показать оперу, що він готовий до співпраці, що ніякої небезпеки з його сторони не може буть і таке інше.
- Шось мені знакома ця фізіономія, десь я її вже бачив, - між тим говорив Сашко, роздивляючись фотографію на довідці та показуючи її криміналісту, - і де він січас твій кореш?
- Понятно де, раки в ставку вже з ним познайомились, - замість „Клюва” на Сашкове питання відповів Вітька, - там ми його, Іванович і бачили.
- Отож і я про це, так шо скажеш „Клюв”?
- Та який ставок...? він ще в суботу з кобилою одною уїхав до неї додому, - збиваючись намагався пояснити „Клюв”, пока мова знову зайшла за якогось потопельника, - так а шо ви, Іванович, хочите сказать, шо плавав в ставку Вован?
- Я хочу сказать, шо ти „Клюв” попав! Тепер ти вже розкрутися по-серйозному, на мокруху.
- Та нє, я на мокруху? Я ніпричом...
- Розберемся, давай сюда руки, - перебив того виправдовування Сашко, виставивши вперед розкриті наручники.
А „Клюв” остаточно збитий з пантелику продовжував свій безтолковий монолог, дивлячись на них нічого не бачачими очима і мабуть не розуміючи, що від нього хочуть.
- Ну шо ти вилупився, руки давай! – повторив нетепляче Сашко, добавивши, - і давай начинай соображать шо, як, коли, ну все як було.
„Клюв” нарешті зрозумівши, що від нього хочуть повернувся до Сашка спиною, завівши назад руки для наручників.
- Давай наперед, куда ти тулиш? Я тебе не буду висажувать в „стакан”.
- Іванович, я все розкажу як було, хто був, ну... тіки ніякого убійства не було...
- Ладно, давай розказуй, а там буде видно, - перебив його Сашко, якому вже надоїли всі ці скиглення та „переливання з пустого в порожнє” та й час вже піджимав, - а тіки розказуй так, шоб я тебе поменше перебивав своїми вопросами, поняв?
Розповідь вийшла невелика і звичайно без запитань опера не обійшлось, але спершу ось що розповів Клюєв: кореш його гостював тут тиждень, приїхавши сюда відразу після звільнення із зони, так сказать по дорозі додому, куди він так і не доїхав. В суботу зранку Вовка разом з Райкою Богатирською вийшли з його двору з намірами поїхать до неї додому, після того він їх більше і не бачив. А його співмешканка Лєнка щ вчора поїхала до Райки і сьогодні повинна була повернутись. Оце власне і вся розповідь, ну і зрозуміло, що ніхто не вбивав Вовку.
- Слиш, Вася, шо це у вас тут позбиралось пустих бутилок, всьоравно шо на приймальному пункті склотари, скільки ж це нада було вижрать, а бабла скільки просадили? – запитав Сашко по закніченні короткої розповіді чи не вперше звернувшись до „Клюва” по імені, таким чином налаштовуючи того до відвертої розмови, на миролюбний лад. Видно було, шо той знає багато і без сумніву розповість все без поспіху, повільно, адже першпочатковий пресинг та „накрутка” „Клюва” свою справу зробили.
- Ну так, Іванович, кореш же із зони прийшов, тиждень не просихали, гульбанули, - вдоволено промовив „Клюв” в широкій ухмилці розтягуючи свій рот, що мало напевно сказать оперу, шо сь так гуляють пацани, - а насчьот бабла, то хто його считав! У Вована бабки були, то і гуділи, я ще ніяк д тями не прийду хоча того вже два дні і нема.
- Не поняв, на зоні шо, гроші лопатою гребуть? – запитав Сашко, прикидаючись простачком який нічого не знає. – зона ж практично не робе!
- Та про шо ти! Єслі б і робила, то шо ти думаєш, зек там розбагатіє?! Ага, дождеся, - взявся розтлумачувати Василь, так сказать прописні істини, де гроші беруця, - получили з одного бариги, должен був він Вовану.
- А, ну тоді понятно, - мовив погоджуючись Сашко з розумінням киваючи головою, - харашо коли є должніки, а ще луче коли вони вовремя отдають ці самі долги, - додав він, звертаючись ніби більш до себе, чим до „Клюва”.
- Да, канєшно, отдають! – вигукнув „Клюв”. – аби так всі запросто отдавали, то і прблем ніяких не було б. Сначала пришлось малєнько наїхать на козла, прижать, ну а потом уже і расчьот получили, - між тим розповідав бандюк вдоволено ухмиляючись.
- Так, а він шо залупався? Не хотів отдавать?
- Нє-а, з самого начала попер на нас! Ну, я-то шо, це з Вовкові діла, потом, коли драка началась, то і я уже подписався. Короче, порішали, було за шо гулять.
Сашко з „Клювом” вийшли вже з хати і січас стояли біля двору, очікуючи на машину, до якої пішов криміналіст. Розмовляючи з Клюєвим Сашко весь час поглядав на годинника, який надзвичайно швидко відліковував час, адже нез'ясованих питань залишалось безліч, і найголовніше – якого характеру труп. Тобто чи це вбивство, ачи нещасний випадок, хоча була велика ймовірність, що це все ж таки не було вбивством. В усякому разі, судячи з того поверхневого огляду трупа, наскільки ц можна було зробить за тих умов, в яких він перебував, видимих тілесних ушкоджень на ньому Сашко не помітив. Інше питання – що там зі слідчим, чи він вже вичухався? Адже треба було багато писать, а ще більше то це працювать ось з цим клієнтом, який так захоплено і самовдоволенно розповідає, як вони „получали долг”. Навіть і не підозрюючи, що розповідає за скоєний, якщо і не розбій, то в усякому разі точно грабунок. Це було цікаво і Сашко намагався вивідать якомога більше, в той же час щоб і не сполошить оповідача.
- Ну так, своє ж забирали, - виправдовуючи їх дії кинув Сашко, а тоді запитав, - а де цей казьол живе, у нас, в П'яничанах?
- Да, на „Шанхаї”. То ти Іванович не думай нічого такого, за свої гуляли...
В цей момент до них нарешті під'їхала „діжурка”, „Клюва” загрузили в „стакан” і розмова з ним на цьому перервалась.
Степан знову був схожий на людину, помитий, у випраному та нашвидкоруч висушеному утюгом одязі, вже рвався до бою. Всі були знову в зборі і не витрачаючи дорогоцінного часу, попрямували до водокачки, де вже напевно на них зачекалися.
Ще здалеку помітили кілька чоловік, які тупцювалися поряд з невеликою будівлею водокачки. „УАЗ” повільно став спускатись до ставка, вишукуючи поміж бур'яну більш-менш рівну поверхню, адже власне як такої дороги тут і не було. Виднілася ледь помітна колія, протоптана нечисленним транспортом, яким під’їжджали до ставка на відпочинок. А місцина виглядала тут дуже гарно, було де купатись, та і і розміститись на березі теж місця вистачало.
Машину зупинили на длеякій відстані від трупа, розвернувши її трохи боком аби „Клюв” не міг чути, ані бачити що там буде відбуватись. На зустріч групі пішов „отвєтствєнний товаріщ”, на ходу одночасно доповідаючи про проведену роботу та цікавлячись у Степана його справами. Короче, зустрів хлопців цілою словесною лавиною, так, що Сашкові довелось стримувати цей бурхливий натиск, спрямовуючи його у більш практичну площину.
Труп лежав уже на березі і нарешті можна було його детально оглянуть. Як раніше і надіявся Сашко на потопельнику не було якихось видимих тілесних ушкоджень, які б могли свідчити про насильницьку смерть, а тому більш за все це був нещасний випадок, чоловік перебував у нетверезому стані і втопився. Зрозуміло, що це лише припущення і останнє слово буде за судмедекспертом після розтину тіла. Проте Сашкові вже було досить і цього попереднього припущення, щоб видихнуть з полегшенням та остаточно заспокоївшись нашвидкоруч закінчили тут на місці всі необхідні формальності, аби поскоріше повернутись до райвідділу. Те, що він поспішав якомога швидше закінчить своє добове чергування, то одна причина, а інша, і не менш вагоміша, - аби пошвидше зайнятись „Клювом”, який уже достатньо накручений і готовий багато чого розповісти. Треба лише вчасно направлять його в потрібному напрямку та встигать все те „переварювать”. І хоча у того на хаті вони так нічого толкового і не найшли, але перська „чуйка” Сашкові підказувала, що тут має бути цілий букет злочинів. А ще у нього ніяк не йшли з голови кури, які там залишались спокійно розгулювати на подвір'ї, адже кончена наркоманка-алкоголічка Лєнка „Рижа” і якесь, хай невелике господарство це є несумісні речі, щось тут було не так...
Проте ці думки у голові у опера поки що були десь там, на задньому плані, треба було закінчить з цим потопельником.
Ну шо, похожий? – запитав Сашко, порівнюючи фотографію на довідці „про звільнення” з оригіналом, який лежав перед ними на березі ставка.
Да, канєшно, а де це ти взяв? – у свою чергу запитав Степан, беручи довідку в руки.
На хаті у „Клюва”, це його кінтюха. А з вас хтось його раніше бачив? – відповівши слідчому запитав опер вже до мужиків, які тут були присутніми.
А я його вже і так впізнав, - охоче вступив у розмову господар тої злополучної кладки і одночасно хоч і далекий, а все ж таки сусід „Рижої”, - та у них, ну у Лєнки там таке гульбище було, цілий тиждень не просихали. Там ще була якась лахудра, ну не наша...
Далі пішли перекази, що там відбувалося у Лєнки, та які вони всі бандити, що і всі кражі на селі це їх рук справи, і таке інше. Звичайно тут було більше „води” чим якоїсь корисної інформації, проте і цю воду треба було процідить, вилучивши потрібні крупинки, чим Сашко власне і зайнявся поки Степан писав свої слідчі матеріали.

Як не намагалися прискорити і спростити процедуру оформлення трупа, але все це затяглося в часі і у райвідділ група повернулась десь біля одинадцятої години. Тут все бурліло і кипіло, робочий день давно вже набрав своїх шалених обертів. Найбільше задихалася чергова частина, перебуваючи з самого ранку в „облозі” заявників, скаржників тощо, до того ж не бул ще й чергової машини, яка перебувала на виїзді. Понеділок прийняв на себе наслідки вихідного штилю та спокою, за які довелось розраховуватись вже новій зміні. Правда частина старої зміни теж ще працювала, розбираючись з потопельником, а січас доповідали за результатами начальнику райвідділу.
Вийшовши від шефа, Сашко нарешті потрапив до свого кабінету, важко опустившись на свій стілець. Петро, розклавши на столі різні папери, щось писав димлячи цигаркою і хоча у кабінеті, як завжди було накурено так що хоч „сокиру вішай”, проте тут ще було прохолодно, денна спека сюди ще не потрапила. Тож Сашко міг тут трохи відпочити та розслабитись:
- Фу-у, оце я задовбався! – привітавшись з Петром, якого не бачив ще з часу їх поїздки в Білоозерськ, з полегшенням видихнув Сашко, відкидаючись на спинку стільця.
- Ну так, а шо ти хотів? Закон подлості, вчора цілий день дурака валяли, а сьогодні ніхто не може дупля отбить з самого утра. Мене тоже он дьоргають, „їдь туди, біжи туди!” Ну а шо там за труп? – нарешті запитав Петро, теж відкидаючись на спинку стільця та відкладаючи в сторону ручку.
- Труп, більш за все нормальний, сам втопився. Та вони там тиждень водяру квасили, кололись, короче допились до всирачки, що той і булькнув у ставок, - коротко пояснив Сашко та перейшов до більш цікавого, - тут я „Клюва” зацепив, це його кореш втопився, ну „Клюв” не знає, шо той сам нирнув, я його грузив, шо тут мокруха, трохи ще й пресонули...
- Так, а точно, сам нирнув? ! „Фреді” шо каже? – уточнив Петро.
- „Фреді” ще нічого не каже, січас поріже і тоді скаже що до чого. Ми ж без нього їздили, ну думаю, що з цим проблем не буде, ти ж знаєш „Крюгера”, - висловив свою думку щодо судмедексперта Сашко та знову перейшов до „Клюва”, вже детально розповів Пєтькі за всі обставини та нюанси, а на завершення запитав:
- То шо, займешся ним? Я Назаровичу в двух словах об'яснив, та й Івановка всьоравно нічия, а тут жєлєзно буде нєсколько епізодів по селу, а саме інтєрєснє це забирання долгу, як його назива той фуцин.
- Да, судячи з усього ш ти кажеш, то розкритіє должно буть. А де „Клюв”, в „стакані”? – запитав Петро, очевидно що погоджуючись з Сашковими доводами.
- Пока в „стакані”, ну скоро начнуть волать шоб забирали, довбана діжурка вєчно ж робе проблеми із нічого.
- Та давай січас і заберем пока мене нікуда не напрягли, бо там утром на оператівці опять слєствіє нило аби ми хвости їм закрили..., - вже остаточно погоджуючись зашевелився Пєтька, потираючи руки від передчуття майбутньої роботи, яка обіцяла буть цікавою.
Проте вони так і не встигли закінчить розмову та дійти якоїсь думки, як раптом відчинились двері і до кабінету зайшли начальник розиска і Женя, їх третій товариш, з яким хлопці займали один кабінет. Женька за віком був найстаршим в розиску і допрацьовував останні роки до пенсії. Щоправда, в розиск він прийшов одночасно з Сашком, чотири роки назад. Сашко прийшов до школи міліції, а Женька перевівся до них із зони, де і працював всю свою кар'єру, під кінець щось там у нього не склалось, то змушений був змінити роботу. В новому ж колективі він користувався, як-то кажуть заслуженим авторитетом, хлопці його поважали. А щодо Сашка та Петра, то окрім службових стосунків їх ще й об'єднувала щира дружба, їх маленький колектив був слитий і спаєний та й і питання хлопці могли вирішувать самі найрізноманітніші, будучи впевненими друг в другові. Тож тому, що Сашко знову був у їхньому строю Женька щиро зрадів, а після коротких, але бурхливих привітань, ще й заходився вичитувать Сашкові за те, що його не долучили до розборок у Білоозерську із Сашковим кривдником. Справа в тому, що Женька мешкав у Білоозерську і все що мало відношення до цього міста його цікавило, в усе він намагався вникнути, адже знав і орієнтувався там як ніхто інший.
- Підожди, Андрєєвич, потом будете вияснять свої отношенія, - зупинив начальник розиска Женькіни бурхливі емоції, а далі вже до Петра, - то шо ти, Алєксандрович, займеся „Клювом”? я думаю тебе Сашко уже увів у курс дєла?
- Да, ми все вже почті обсудили.
- Ну харашо, тоді займайся, а я тут по-мєсту, короче на связі, ну і десь часа через два машина буде свободна, - на завершення розмови мовив Назарович і вже було зібрався виходить з кабінету добавив, наче згадавши про це лише зараз. – Кстаті, Шурік, ти зі своїм дєжурством вже розібрався, все поздавав, матєріали чи там ще шось? Бо я на ту сторону їду, можу тебе до траси довезти.
- Да, да, - поспішно мовив Сашко, - я вже свободний, я січас...
- Та, Назарович, у нас тут ще є пару вопросов, то ти їдь, ми Саньку підвезем, у мене ж є слєдствєнна машина, - втрутився в їх розмову Женька не давши Сашку закінчить своє речення.
- То шо, не їдеш, остаєся?
- Да, мене Жека підкине, - відмовився Сашко від пропозиції свого начальника.
- Ну, як хочеш, а ти Жека тоже тут не засижуйся, шоб потом слєдствіє нам опять мозги не компасірувало, - вже з самих дверей промовив начальник розиску нарешті залишивши кабінет.
Хлопці ж в свою чергу зітхнувши з полегшенням, незволікаючи взялися до вирішення своїх нагальних проблем. Звичайно Сашко хотів скористатись нагодою аби залишити пошвидше райвідділ та своє чергування, яке і так вже затяглося в часі. Але з іншої сторони, троє друзів, які після деякого періоду знову зібрались разом в одному кабінеті і не змовляючись вирішили цю зустріч, так би мовити, закріпить, тож обставини вимагали залишитись. Рушійною і направляючою силою січас виступав Женька, який ще не встиг сьогодні зранку похмелитись, бо їхав на роботу разом з начальником райвідділу. Шеф полюбляв інколи, коли дозволяв час, зробивши невеликий круг, заскочити своїм службовим автомобілем на автовокзал у Білоозерську аби забрати там своїх співробітників, які добирались на роботу у П’яничаки автобусом. Женька не любив такі вояжі і намагався уникать подібної ранкової зустрічі з начальником, особливо коли йому було на похмілля з відповідним «вихлопом» шо з «пивної бочки». Адже кому охота дихать на начальника перегаром і потім всю дорогу вислуховувать нотації. Тим більше, коли таке дуже вже часто повторюється, так недалеко було і до відповідних негативних наслідків. Отож сьогодні зранку мала місце саме така ситуація і Женька ще задовго до прибуття на роботу вже вигріб від шефа та отримав накрутку на тиждень вперед. Ну, а далі за всіма ранковими оперативними нарадами, біганиною та іншою метушнею звичайно, що часу для поправки здоров’я не знайшлося. Тому треба було використовувать найменшу можливість, чим він і поспішив скористатись.
Сашкові всі ці нюанси буди добре відомі, а тому не гаючи часу він показав, що у нього є в сейфі. А в сейфі була бутилка коньяку, яка ніби і чекала на те поки до неї доберуця. Окрім цього ще була 1,5 літрова бутилка якогось газованого солодкого напою, коробка цукерок та чималий шмат копченого сала.
- Ну Саньок, мене чуйка не підвела, поки я тебе предержав тут! – клацаючи язиком та потираючи руки вигукнув Женька, - бо я вже думав було йти на вокзал.
- А з яких це ділов в тебе така поляна в сейфі? – в свою чергу запитав Петро.
- Ну так, работали вчора трошки, - відповідав Сашко, вдаючи що ніби-то все це так не серйозно, байдуже махнувши рукою, а потім добавив, - Яшку «Табака» на переїзді припахав, то він і приволок поляну, невелику.
- Шось малувато як для переєзда..., - зауважив Пєтька.
- Так це ж остатки, вчора все основне в діжурці убили так, шо там дупля не могли отбить ще отром.
- О! Так шеф їм тоже там вставляв з утра пораньше. Постовий зустрічав його зі скляними очима..., - розповідав Женька, нарізаючи сало.
Тут вияснилось, що нема хліба, пошуки по закутках кабінету теж ніякого результату не мали. Тож вирішували вже йти десь шукать хліб, адже сало без хліба не зовсім те що треба. Проте на допомогу прийшов, як часто це трапляється, випадок. Хлопці так захопились розмовою та приготуванням до невеликої трапези, що геть забули за двері кабінету, про те, що їх бажано б було закрить на замок. Добре, що ще не була виставлена на стіл бутилка, але всеж таки тривога виявилась хибною, адже до їх кабінету завітав молодий слідчий. Який мав їхати по справах разом із Женькою і січас прийшов за опером, не дочекавшись того у машині.
Женька ж ледь побачивши, хто заходить до їх кабінету, відразу запитав слідчого, який ще навіть і рота не встиг розкрить аби сказати їм чого він сюда прийшов:
- О, Віталік! Харашо шо ти прийшов, у тебе хліб є? – і не очікуючи на відповідь добавив, - давай мотнись за хлібом, а ми пока тут приготовимся трошки перекусить. І зразу будем їхать.
Слідчий, так несподівано заскочений та збитий з пантелику, дивився на все це якимось далеким, нічого не розуміючим поглядом. Очевидно, що він спершу так і не второпав, шо від нього хочуть, тому Женька був змушений повторить ще раз своє прохання всим своїм виглядом та рішучістю дій демонструючи слідчому свою готовність негайно вирушати по їх термінових справах.
- Євген Андрієвич, який хліб?! Про шо ви? Ми ж вас ждем, машина, все готове! – нарешті зрозумівши, що від нього хочуть вигукнув слідчий.
- Віталік, не кіпішуй, розслабся! Все шо нада ми зробим, ти главно не сци, - впевнено говорив Женька, продовжуючи наполягать на своєму. – Найди хліба та січас разом і перекусим, та і вобщє, великі діла на голодний желудок не дєлаюця, тим більше, глянь, яка тут красота! – як останній аргумент показав він на сало слідчому, яке вже було нарізане шматочками і готове до вживання.
- А запах...! Ти тіки внюхайся, Віталік! – закочував під лоба очі Пєтька, теж підштовхуючи до пошуків хліба слідчого.
Зрештою трохи повпиравшись та більше для порядку, для вигляду обурюючись, слідчий все ж таки пішов. Повернувшись за якусь хвилину з половиною буханки хліба. Щоправда хліб лежав у нього в кабінеті вже декілька днів, а тому був дещо підсушений, але ця обставина особливого значення не мала, тут зібралась не надто вибаглива компанія, яка, зрештою, моглаб і без хлаба обійтись успішно впоравшись як із випивкою так і з салом. Така оперативність та результативність були належно оцінені, а Женька так той особливо не шкодував похвали та епітетів на адресу слідчого, так що зрештою Віталік перемінив свій настрій і вже не так сильно поспішав кудись їхать, як буквально за декілька хвилин до цього.
В черговий раз відмовившись від пропозиції приєднатися до них, Віталій звернувся до Сашка:
- Слухай, Саня, а де ти оце пропадав? Мені ж позарєз нужен твій клієнт, Колєсніков...
- О, бачиш, якраз із Сашком можеш побазарить, - перебив Пєтька слідчого, він мене тут задовбав поки тебе не було.
- «Колєсо»? а шо з ним. Не являєця?
- Нє, ноль на масу! Повєстки посилав, шлухо. Ну, в нього тут ще по П’яничанах рахуєця пара епізодів, то може і ховаєця.
- А шо за епізоди? – запитав Сашко, але потім очевидно вирішив не забивать зайвим голову, махнувши рукою добавив. – хоча, ну їх нафік, а карточки кому?
- Так я ж сам і хотів за це розказать, ну мене перебили, - поспіхом вів далі Віталій, намагаючись сказать за головне, поки його ще слухають. – На розиск піде розкритіє, тобі ж і виставлю...
- А..., ну так з цього треба було і начинать. Ладно, завтра з Віхою ми заскочимо до «Колєса», глянем його, - погодився Сашко.
- Та я казав участковому, і тоже карточку обіцяв, ну ти ж знаєш Вітьку, який він...
- То і не давай участковим нічого, нам все виставляй! – підвів риску Женька, наливаючи всім, окрім слідчого, по другій чарці коньяку.
Посидівши ще декілька хвилин та уточнивши з Сашком деякі нюанси, слідчий їх залишив, сказавши, що буде очікувать Женьку біля машини. Ну а хлопці продовжили смакувати сало, запиваючи його молдавським коньяком «Белый аист», який виявився відвертим фальсифікатом. Проте градуси були нормальні, тому ця обставина компанію не сильно і засмучувала. Гірше було інше, те що час піджимав, про що нагадав першим черговий, який вже цікавився по телефону, коли розиск забере «Клюва» та погрожував вигнать того зі «стакана».
Перед тим як розбігтись, Сашко встиг розповісти головні події та приколи доби, де беззаперечно головною подією виступала телефона розмова з Чорним Юрком та майбутня п’янка. Яку той пропонує влаштувать. Не оминули згадать і за Любку, адже цей прикол був в усих у райвідділі на слуху і встиг обрости самими неймовірними деталями та нюансами, в яких інколи складно було визначити де правда, а де вигадка. Тому Сашкові довелось коротко переповісти історію, так сказать поінформувати з першоджерела.
- Ну, це і так було понятно, шо без дополнітєльной дози Любка так моментом не вирубилась би, - константував свій висновок Пєтька.
- Розстала Любка шо снігурочка, харашо хоч наш кабінет не законтачила...
- Та не снігурочка, а як «Золотий голос України, - я не встялася, я Таю!», - сміючись, кривлявся Сашко, але завершить свою думку про те чого він мав на увазі не вдалося, оскільки знову задзвенів прямий телефон з «діжурки» вже вимагаючи забирать «Клюва». Проте це було і добре, що черговий розігнав їх компанію, бо самі вони не надто поспішали зробити це, адже в кабінет спека поки що не добралась і тому тут було так затишно та комфортно. До того ж спиртне вплинуло на Сашка якось дуже швидко, розслабило, так шо вже нікуди не хотілось їхать, ані йти. Очевидно, що добове чергування не минуло безслідно, наслідки втоми накотились таким собі «дев’ятим валом».
На останок ще раз «наїхавши» на «Клюва», якого щойно привели з чергової частини, Сашко з Женькою нарешті покинули кабінет та пішли до слідчого.
Побачивши у дверях райвідділу Женьку, Віталій з полегшенням зітхнув автоматично глянувши на годинника, який показував вже майже дванадцять годин. Роботи впереді було багато, точніше запланували багато, дали йому для цього машину і опера, здавалось би, що ще треба, - їдь та займайся справою. Але ж ні, скоро мине півдня, а вони ще навіть і не виїхали з райвідділу. Спочатку на заваді стояла нескінченна нарада, яку потім змінила Женькіна ранкова «трапеза», ну а там далі ще невідомо які очікують несподіванки. Тож такими та подібними думками слідчий вже встиг себе накрутить до стану відчаю. З якого його трохи вивела довгоочікувала поява опера. Проте радість була недовгою, вияснилось, що маршрут треба буде трохи змінити, щоб завезти додому Сашка. «Трохи змінить» це було м’яко сказано, адже Зимнін, де мешкав Сашко, був зовсім у другій стороні, і аби туди заїхать требу було зробить чималий круг. Зрозуміло, що слідчий не хотів туда їхать, обурюючись посилався на терміновість і невідкладність їх майбутньої роботи, з рештою на відповідальність, яка лежить на ньому.
- Віталік, ти будь попроще, і все буде нормально, - філософствував Женька, переконуючи слідчого.
Правда всі ці розмови були вже і зайвими, оскільки машина все ж таки їхала в сторону Зиміна, а Сашко з Женькою зручно вмостившись на задньому сидінні більше так. От нічого робить, чим по необхідності, говорили зі слідчим:
- ...і вобщє, шо ти ухватився за цю машину, нада буде, то і завтра дадуть, єслі сьогодні не все зробимо...
- То єсть, як це не зробимо?! Андрєєвич, ви ж говорило, що зробимо! – аж сіпнувся на своєму місці слідчий, перебиваючи Женьку, так на нього подіяло припущення щодо неможливості невиконання завдання.
- Та не дьоргайся ти, пістолєт! – осадив слідчого одним зі своїх улюблених висловлювань Жека, - нада буде ще дадуть, свої ж сраки возять куди хочуть і коли нікого це не волнує, а чого ми тоді должні волноваця!
Так за розмовами непомітно приїхали і в Зимнін, могли також непомітно проскочить надзвичайно важливий та актуальний на даний час об’єкт. Але Женька був ще той воїн, тож проминуть Гришин гаштет, аби не випить по бутилці пива, аж ніяк не можна було. Звісно, що тут зробили зупинку і Сашко з Женькою ощасливили своїм візитом армянський заклад, випивши по пару бутилок.
Могли б і більше, але слідчий вже і так вкрай розлючений, проте безпорадний щось змінить, впросив Андрійовича їхать далі. Візит до гаштету остаточно збив його з пантелику, адже Віталій навіть і в думці не допускав таку ось оказію. Змирившись з тим, що хоча б таким чином пошвидше здихаюця Сашка та займуться нарешті ділом.
Проте і це були ще не всі випробування та сюрпризи, які очікували сьогодні на слідчого, якому дали для допомоги старого, досвідченого, але зовсім не бажаючого щось робить опера. Наступна зупинка була вже дома у Сашка, де зважаючи на час той заходився пригощать хлопців обідом. Природньо, що від обіду нормальний міліціян не відмовиця, адже на такій роботі ніколи наперед не відомо коли випаде наступна нагода ще поїсти. Під час обіду не обійшлося і без «ста грам», після яких Женькі ще більше розхотілось кудись їхать, а тим більше щось робить. Проте це вже точно був останній пункт, після якого Сашко нарешті відколовшись від групи залишився дома. Ну, а чи вдалося виконати намічений обсяг робіт, то можна тільки здогадуватись, відомо. Що через день Женька знову їздив зі слідчим чи-то щось дороблять, ачи взагалі розпочинать так сказать з нуля...

Сашко очікував зайвих хвилин 15, Вітька як завжди запізнювався, а тому завчасно врахований такий нюанс ніяких несподіванок та ускладнень за собою не потяг. Але ось зрештою почувся десь у березі знайомий звук мотоцикла, і Сашко вже одягнений і зібраний вийшов до воріт зустрічать свого колегу-товариша. Ще за якусь мить із-за поворота на перехресті доріг з’явився Вітька на «МТ» і повернувши на Сашкову вулицю зупинився біля нього. Більше не зволікаючи зайвого часу, Сашко вже сидів на мотоциклі, який помчав їх по ранкових справах. Тож робочий день, хоча і дещо ранувато, ще не було і сьомої години, але все ж таки розпочався. Правда з іншої сторони це могло виявитись вже і запізно, адже їхали вони затримувати злочинця і в таких справах час має не аби яке значення. Щоб прийнять клієнта, як-то кажуть ще тепленьким, а зважаючи на пору року, то о сьомій годині ранку день вже майже набрав своїх шалених обертів. Сонце дарило своє тепло щедро і весело, ніби обіцяючи, що і сьогоднішній день буде не менш спекотним ніж вчорашній. Тож, зважаючи на такі обставини, шанси на успіх дещо зменшувались. Все це вони знали і розуміли, але ж той, кого треба було затримать, хоча і називався злочинцем, проте поки що він перебував у категорії так званих «нормальних бандитів», по класифікації опера. Тобто таких, що не перебувають в «бігах», ачи створюють ще якість проблеми для опера та дільничого. В усякому разі у Сашка на даний час претензій до «Колєса» не було, всі претензії були з’ясовані десь за місяць до цього, результатом яких стало розкриття декількох злочинів та отримання чимало цікавої інформації. Те, що він чомусь ігнорує слідчого, то тут звичайно можить буть чимало причин, починаючи від банальної, - не отримав повістку. Звичайно все це з’ясується самим найближчим часом, а поки що треба було завітать додому до Колєснікова та доставить його до слідчого. Сашкові вже і самому було цікаво, чому це виникли такі проблеми, адже «Колєсо» весь цей час ходив на «подпискі» тільки дякуючи тому, що опер попросив слідчого не закривать його, враховуючи так би мовити порозуміння, яке виникло між ними, після того, коли Сашко з Вітькою розкрили декілька крадіжок, які у Зимніку скоїв «Колєсо». Тепер уже звичайно слідчий закриє того, та й «спригнуть» зі строку у Колєснікова практично не було шансів, адже це вже у нього буде четверта, якщо не п’ята судимість, тож не виключено, що він вже і подався, так сказать завчасно в «біга».
- Треба було його ще тоді закривать, то і не ганяли б січас з самого утра.
- Та, ладно, підожди дєлать виводи, ще нічого не понятно, - відказав Сашко, намагаючись трохи заспокоїти Вітьку, який був дуже злий на «Колєса». – ти луче давай розгони мотика та за пару хат заглуши його шоб ми тихенько підкотились до двору.
Вітька так і зробив, тож вони під’їхали до двору так тихо, шо навіть і собака не почув. Хата Колєснікова знаходилась майже в кінці вулиці та і сама ця вулиця була на окраїні села, практично вже у самому полі. Сусіди знаходились тільки з однієї сторони, по переду, а далі була велика пустка, за якою було ще пару хат, на яких власне і закінчувалась вулиця. Дороги як такової тут теж не було, виднілася ледь протоптана в траві колія, а весь інший простір був порослий травою та бур’янами. Ніхто чужий, у цю таку собі оазу практично і не заходив, а як коли і з’являвся, то звичайно непоміченим залишатись було складно. Ще можна було переміщатися по балкі, до якої з обох боків збігали на низ городи. Саму ж балку густо вкривала зарослі лози, верб, а поближче до бугрів чагарники терну та іншої буйної рослинності. Протікав по балці і невеликий струмок, який далі у своїй нижній течії впадав у ставок. Місцина тут була глуха та малолюдна, тож при необхідності було де сховатись і якби «Колєсо» січас начав втікати від міліції, то більш за все вони його не впіймали б.
Знаючи всі ці нюанси, хлопці тихенько злізли з мотоцикла та визираючи із-за кущів бузку, які росли понад забором, уважно оглянули подвір’я Колєснікова. Власне саме подвір’я було у глибині двору від дороги відділене широким проходом з обох боків якого ріс садок. Цей прохід хоча і був широкий, але це був лише прохід до хвіртки, а воріт як такових тут не було. Тут можна було лише ходить, а заїзд у двір для транспорту знаходився зі сторони пустиря за хатою, якого з цього місця, де перебували хлопці, було не видно. Вітька залишився біля хвіртки, а Сашко швидким кроком пішов на пустир аби зайти у двір з іншої сторони у ворота.
Як і домовлялись за хвилину, після того коли вони розійшлись, Вітька, відкривши хвіртку, пішов у двір своїм рухом, розбудивши собаку, яка до цього мирно лежала посеред двору, гріючись у проміннях ранкового сонечка. Собака, прокинувшись, підняла ґвалт і це прискорило рух Сашка до воріт, в які він уже майже забіг. Але своєю появою він налякав лише курей, які до цього безтурботно вештались на подвір’ї під сараєм. Тут же за хатою була і літня кухня, замкнена на навічний замок. Тож по всіх прикметах виходило, що дома нема нікого, правда ще залишалась хата, але то було зі сторони Вітьки, і перш ніж перейти до хати, Сашко швидко визирнув за сарай на город, чи там бува нема кого, проте на городі теж було пусто, в усякому разі тут, на початку бо далі все закривала кукурудза.
На хаті теж висів навісний замок, тож по всьому виходило, що ранкова місія більш за все залишиться невдалою. Загнавши собаку в будку, хлопці вже не поспішаючи оглянули двір та всі можливі господарські будівлі, але нічого цікавого так і не знайшовши знову підійшли до дверей хати. Вітька пішов зазирать по вікнах, а Сашко тим часом зайнявся замком та ретельним обшуком довкола дверей, можливо десь віднайдеться ключ, адже в селі часто щоб н таскать за собою ключа, його часто ховали десь у потаємному місці. Ключа він не знайшов, проте посмикавши пару раз замок, вдалося відносно легко витягти з одвірок металеву скобу, у яку був вставлений замок. Вхід в хату виявився вільним, тож хлопці не вагаючись зайшли у веранду, а далі і в саму вже хату.
Помешкання виглядало, та власне як і самий двір більш-менш доглянутими, обстановка в хаті нічим таким особливим не вирізнялась, але тут було чисто, прибрано. Хоча, як-то кажуть, Колєсніков і не вилазив з тюрми, проте це не був притон на кшталт того, в якому вчора побував Сашко в Іванівці. Жінка „Колєса” дещо тримала в руках як і його самого так і невлике господарство. Їм обом було десь біля п’ятидесяти років, діти вже повиростали і мешкали окремо. Ну а самого Колєснікова така вже мабуть була доля, що на свободі він довго не затримувався.
Походивши по хаті та позазиравши по закутках, хлопці поспішили покинути помешкання, намагаючись нічим не виказать свого тут перебування. Звичайно, вони усвідомлювали, що порушують закон, але це їх мало турбувало, оскільки в міліцейській свідомості, в таких собі мєнтовських понятіях, це не вважалося порушенням. Головне, щоб таке проникнення до чужого помешкання залишилось непоміченим та не тягло за собою ніяких наслідків у вигляді скарги тощо. Тим більше, що це робилося до відповідної категорії людей. На наркоманські притони взагалі заходили вибиваючи ногами двері при найменшому натяку на перешкоду, ачи якесь ускладнення на шляху міліції. Після вибивання дверей, як правило, йшла „роздача”, побиття всих тих, хто перебував у помешканні. Правда, таких жорстких та рішучих заходів вимагала ще й та обставина аби наркомани не встигли знищити наркотики, - скинуть, викинуть в каналізацію або ще кудись...
Не знайшовши і хаті нічого цікавого, хлопці приладили на місце замок та почали радитись щоб ж робить далі і де шукать мешканців, якщо і не самого „Колєса”, то хоча б його жінку. Вирішили піти глянуть ще на город та в берег, а коли вийшли із-за будівель двору, то побачили на протилежному боці балки на городі декількох людей і одну жінку, яка швидко йшла по стежці в берег, а далі, можливо, перейде і на цю сторону.
- То ж, кажись, жінка „Колєса”, - виказав припущення Вітька, - там же живуть їхні кінти, Перекотили.
- Да, точно, там навєрно і сам „Колєсо”.
- От блін, трохи не вгадали! – вигукнув Вітька зі злістю спльовуючи на землю. – А може рвонем через берег...
- Ага, канєшно, а то вони нас не бачать, - перебив Сашко Вітькин порив, - єслі він там і був, то за ним тіки кофта здулась. Січас підождем його кобилу, послухаєм, шо вона нам скаже та мозги їй трохи покомпасіруєм.
Хлопці пройшлися вниз стежкою, коли їм на зустріч десь із хащів показалась немолода вже жінка, це була дійсно дружина „Колєса”. Зрозуміло, що такі ранкові гості нічого доброго принести не могли, від зустрічі з ними ніякої радості господиня не очікувала, а тому зустрічала їх насторожено-стримано. Та й в розмові з нею хлопці нічого нового та корисного для себе не почули. Про чоловіка вона нічого не знала і взагалі відмовилась говорить на цю тему. Одне пообіцяла, що передасть йому за їх візит, ну а чи прийде він до слідчого, то вже його особиста справа.
Зустрівши такий холодно-офіційний прийом, хлопці вирішили просто так не полишати цього двору і взялися зі своєї сторони відповісти їй такою ж „монетою”, а тому „компасірування мозгів” пішло по всих напрямках. Була відімкнута і оглянута літня кухня, повторно всі господарські споруди, горища, погріб і нарешті черга дійшла до хати, до ознайомлення з документами. Зрозуміло, що господиня вже була добре накручена  і на момент нудного, не маючого жодного сенсу гортання документів, які до речі неодноразово до цього ними вже перевірялись, від показного спокою та рівноваги у неї не залишилось і сліду:
... шо тут дивиця, чого тут риця?! Скільки можна! Ходять, риюця..., чорти б вас уже рили..., - більше стримуючи емоції голосила жінка, бігаючи по хаті, швиряла різні речі, розковирювала постіль та розкривала шафи, зазирала під столи та кроваті, - дивіця! Кругом дивіця! Може він тут?! Шо, нема?.. – вже стягувала вона на підлозі застилки, заглядаючи під них.
Хлопці ж, не приховуючи своїх посмішок, мовчки спостерігали за її діями, час від часу кидаючи якісь репліки, від яких вона щ більше шаленіла, остаточно втрачаючи над собою контроль.
Щоправда це кіно продовжувалось не надто довго, бо в хаті було лише дві невеликих кімнати та такого собі невликого кухонного приміщення, тож щоб так особливо сильно розгулятись то тут місця було малувато. Проте, коли вона в черговий раз, перебігши із однієї кімнати в іншу і опинившись біля плити почала піднімать на ній конфорки, зазираючи у плиту в пошуках свого чоловіка, Вітька не втримавсь ледве не вибухнувши від сміху, так його розвеселило все це дійство. Сашко теж підтримав товариша безтурботним, щирим сміхом та якимось дотепним веселим жартом. Тож баба мабуть остаточно втратила над собою контроль бо наступним її, явно не усвідомленим рухом було те, що вона вхопила за край висівший поряд із плитою на стіні килим і на якусь мить ледь відхиливши килим від стіни, тут же відпустила його. Килим хилитнувшись знову зайняв своє місце, а баба вже рухалась знову в кімнату, так сказать заходячи на новий круг, продовжуючи ще більше голосить та клясти кого попало і у першу чергу звісно ж міліцію.
Сашкові, який на цей час вже практично перестав уважно спостерігать за спектаклем, який грала перед ними господиня, здалося, що під килимом нібито щось блиснуло, ніби там на якусь мить з’явилось якесь світло. Тож він підійшовши до килима повільно підняв один край. Миттєво в хаті запанувала тиша, баба як не біснувалась, але одразу звернула увагу, куди пішов опер і тому переставши репетувать обезсилено опустилась на поряд з нею стоявший стілець. Вітька дещо був збоку і тому не відразу второпав, що трапилось і в чому причина такої різкої переміни. А причина була в тому, що ховав за собою килим, чи точніше кого ховав. Піднявши килим, Сашко побачив за ним чималу нишу розміром трохи меншу за сам килим, нижній край ніші починався десь на рівні грудей, а верх губився під потолком, прихований килимом. Глибина ніші була достатньою аби тут могла вільно розміститись на весь свій зріст людина. Тут же була облаштована і постіль, на якій сидів дивлячись на Сашка і сам господар власною персоною, світло ж потрапляло сюди через невелике віконце, яке було в кінці ніші.
Першим запалу тишу порушив Вітька, підійшовши до схованки та угледівши хто там є:
- Опа...! Оце так номер...!
- Шо ти, Паша, наче як чурка який, гостєй не встрічаєш?!
- В натурі, як це називаєця? Ану давай, помаленьку спускайся сюди...
- Тіки без фокусів, - добавив Сашко і одним сильним ривком смикнув килим, зірвавши його зі стіни, а той відірвавшись впав на підлогу та розкрив нарешті всю нішу.
Хлопці відступивши дещо назад та трохи в сторони так, що „Колєсо” повільно спускаючись зі своєї схованки опинився між ними.
- Так як це називаєця, Паша?
- Та, як...?! – невпевнено вперше вимовив хоч якесь слово Колєсніков більше не дивлячись ані на дільничого з опером, ані на свою, хоч і войовничу, прот дурнувату бабу, яка так і заклякла на тому самому стільці, на якому всілась, широко розкрити очима дивлячись на свого чоловіка. Напевно розуміла свою провину за те, що трапилось, за те що так добре з початку розіграний спектакль завершився абсолютним фіаско.
- Ну, то шо, „Колєсо”, готов? Їдем в райотдєл?
- Да, поїхали, а шо мені готовиця?! – промовив Колєсніков, завершаючи одягатись.
- Давай руки, тепер тобі вже нема довіри...
- Паша! Тебе закриють?! – заголосила жінка, підхоплюючись зі свого місця.
- Привезеш завтра все шо мені нада, - відказав він навіть не глянувши на свою дружину та розвертаючись до Сашка спиною аби той одягнув йому наручники. Проте наручники все ж таки наділи на перед, щоб зручніше було сидіть в колясці мотоцикла, на жінку ж більше ніхто уваги вже не звертав, хоча та знову заходилась заламуючи руки клясти всіх і все.
Коли Колєсніков був уже скований уважно оглянули і нішу, на якій ледве не „прокололися”. Це було цікаве спорудження, адже на цьому місці мала б бути кладовка, точніше кладовка тут і була, але займала тільки половину приміщення. Вхід в кладовку знаходився у маленькій прихожій напротів дверей із веранди. Хлопці звичайно були у цій кладовці, заглядали там, але ніхто з них не звернув уваги на те, що приміщення зовсім коротке, а мало б бути у довжину  таке ж само як і кімната в самій хаті поряд зі стіною. Не звернули також уваги і на невелике віконце, яке знаходилось позаду хати майже під самим дахом, адже це було так просто і елементарно, - раз є вікно із зовні, то десь воно має бути і в середині хати. Але ні, такі прості речі на практиці виявились надто складними для мозгів міліціянтів, які напевно не були прилаштовані для усвідомлення таких елементарних, очевидних речей. Тож в черговий раз знайшло практичне підтвердження крилате висловлювання, - все геніальне просто. Тим більше, що під цим маленьким віконцем розміщувався вхід у погреб, який йшов далі під саму хату, тобто власне сама ніша розміщувалась над цим самим входом. Зрозуміло, що хлопці були і у погребі, але знову ж таки не звернули уваги за рахунок чого тут є така порожнина на початку самої галереї спуску у підвал.
Сашко мовчки роздивлявся на всі ці несподівані відкриття, створені невідомим архітектором і так вдало використані нинішнім господарем. Вже який раз подумки вичитував собі за власну тупість та легковажність адже при їх такій безтурботності за інших, більш серйозних обставин, могло трапитись що завгодно...
- Да, Паша, оце ти нас лохонув, шо пацанів, - між тим говорив Вітька, вже влаштовуючись на мотоциклі та збираючись від’їзжать.
- Та ладно, шо там...
- Як це, „шо там”? – перебив „Колєса” Сашко не давши йому закінчить, - лохонулись ми, саме так це і називаєця.
- Ну, єслі вас це утішить, то скажу, шо ви не перві.
- Да?! І хто ж ще счаслівець?
- То ж по-молодості було, давно. Ну тоді мені більше повезло..., - начав розповідать „Колєсо” за події далекої історії...
- Я так думаю, шо там є ще й виход з хати в погріб? – запитав через деякий час Сашко, коли Колєсніков закінчив коротку розповідь зі своєї бурхливої молодості.
- Да, колись був ход, хата ж ще за царських врємьон строїлась. Потом він заваливсь, короче багато чого на своєму віку вона бачила.


Приїхавши до райвідділу, Колєснікова передали слідчому Віталію, який ухопився за того як потопаючий за соломинку, адже вчорашній вояж із Женькою як і передбачалося залишився практично без результатів. Звичайно, вони щось вигадували, брехали начальству, проте ранкова роздача „розових слонів” уже відбулася і Віталій січас перебував не в найліпшому стані. Тож природньо, що він так ухопився за щойно доставленого бандюка на якому тепер можна буде відігратись та за всі свої невдачі.
У Сашка ж під кабінетом тупцювались дві якісь розфуфирені дівахи, одна з яких ледве побачивши кинулась до нього:
- Іванович, а ми до вас, здравствуйтє!
- Прівєт, красавіца! Підожди трохи, січас розберемся, - на ходу кинув Сашко заходячи в кабінет толком і не роздивившись своїх ранкових відвідувачок.
В кабінеті як завжди було накурено, адже окрім Петра з Женькою тут сиділо ще троє оперів і всі димили цигарками, так сказать підзаряжаючись перед оперативною нарадою, яка мала ось-ось розпочатись, а разом з нею власне офіційно і сам робочий день. Звичайно, те, що всі були на ногах, тобто на роботі, добрих пару годин, а то і більше, а деякі, такі, наприклад, як Сашко встигли навіть щось і зробить, то ц мало кого хвилювало, ну хіба що бралося до уваги. Але такі оперативки були невід’ємною частиною побуту і на них доводилось зважати, подобалось це комусь чи ні. Добре, коли обходилось лише однією нарадою у начальника розиска, але ж могло їх бути аж три підряд, - у начальника райвідділу та заступника по оперативній роботі то тоді така балаканина могла затягтися на півдня. А якщо враховувати те, що і робочий день начальство часто полюбляло закінчувать нарадою у себе, так сказать, підбиттям підсумків за день, то часу власне для самої роботи залишається обмаль. Тоді як відповідь на питання, - коли ж працювать, як правило, була незвінною, нас, тобто начальство, це не хвилює, „ето ваші проблєми...”
- А шо за кобили у нас під кабінетом товчуця? То не „Рижа”? – запитав Сашко після привітань з хлопцями та обміном з ними жартами.
- „Рижа”, з Райкою, бачив як нарядилися? Вони нас вже люблять, - сміючись підтвердив Петро Сашку догадку.
- Ну, а тебе Саня, так з самого утра висматрюють...
- „Рижа” обіщала порвать, так шо бережись! – додав Женька, одночасно теж сміючись та підморгуючи.
- Ладно, розберемся, хотя таке начало мені вже нравиця.
- Понравиця і продолжєніє..., - сміявся і далі Жека, ще більш загадково підморгуючи.
- Ти гониш, Жека! Я шо його на мусоркі найшов, шоб піхать куда попало?! – вигукнув Сашко, зрозумівши на що той натякає.
- Тю, Саня! В натурі, це ти вже сам гониш. Кобили торбу приволокли! Он глянь, під вєшалкою стоїть.
Далі здійнявся гамір, сміх, кожний щось намагався сказать, висловить свою пропозицію та думку щодо найближчої участі сумки, яка в очікуванні стояла в кутку кабінета. Проте дійти якогось остаточного рішення їм не вдалося, так як треба було йти на нараду до начальника розиска. За обговоренням долі сумки Сашко так і не встиг розпитать Петра за „Клюва”, хоча по тому, що тут вже товклися ці дівахи здогадувався, справа вчора дещо просунулась і напевне не безрезультативно. Зрештою ця догадка знайшла швидке підтвердження на нараді, де Петро коротко доповів Назаровичу за вчорашні результати та щодо сьогоднішніх об’ємів роботи, які необхідно було виконать.
Як не дивно, але нарада швидко закінчилась, роботи як завжди вистачало, тож без діла ніхто не залишився. Сашко з Петром продовжували займатися справою Клюєва, трба було ще чимало попрацювать аби передать матеріали до слідчого відділу. З забиранням так званого боргу як і передбачав Сашко склався чудовий епізод розбійного нападу, адже там окрім бійки був застосований і ніж, яким погрожували потерпілому. Щоправда, по цьому факту заяви не було і аби її отримати Петрові вчора довлось ще раз наїзжать на потерпілого, змушуючи написать заяву. „Тєрпіла” ж виявився ще той, - раніш засуджений, який січас займався дрібним бізнесом, тож спочатку не хотів „грузить”, так сказать, своїх братанів, але коли взнав, що один уже „крякнув”, то написав. Там також була ще й Райка, а тому доказів та матріалів вистачало.
- ... Ще треба пару вєщдоків із’ять у „Рижої” та по квартирній кражі тут у П’яничанах, - закінчував свою розповідь Пєтька, перебуваючи з Сашком у же в своєму кабінеті. – Короче, получаєця, чи точніше должно получиця кроме розбоя ще п’ять епізодів краж по Іванівці. Квартіра одна у прошлому місяці і кража курей то по ним діла є, возбуждьонні, а ще по трьох то треба з нуля собирать матєріали, бо там участкові мутили, ну як обично, ніхто їх не регістрірував.
- Так, а ці шо, „Рижа”, Райка?
- Ну, пока всьо нормально, „Клюва” грузять по полной програмі...
- Ну так, понятно, нафік він їм впав! – перебив Сашко Пєтьку, ніби передбачаючи подальший хід розмови.
- Да, канєшно, та „Рижа” зразу от нього отхрестилася, коли сообразила шо до чого.
- Підожди, Пєтруха, а шо ж із „бараном”, бо він у мене вобще вилетів з голови.
- А, так всьо нормально, сам втопився, Райка його кинула в ставку і свалила от туда. „Крюгер” учора все зробив, такшо то вже пройдєнний етап.
- Ну, так, „Клюв” же цього навєрно не зна?!
- Нєт канєшно! На цьому все і построєно, аби спригнуть з мокрухи, то він січас шо шовковий. По мєлкому хулігнаству закрили вчора на десять суток, в суд водили, то він даже і не пікнув, з усим согласився...
Петро ще розповідав за нюанси, коли постукавши в двері та прочинивши їх, в кабінет засунула голову Лєнка.
- Можна? Бо ми вже тут задовбались торчать.
- Давай, заходь, - дозволив Пєтька, потягуючись за столом та потираючи руки, - ну шо, дєвки, ви готові?
- Готові, а тіки до чого? – невпевненно промивила Райка.
- Як це до чого?! А отвічать по-закону, за те шо ви бандітки.
- Ну так..., Алєксандрович, як це „по-закону”?! ми ж вчора договорились...
- Покашо по-нашому закону, єслі канєшно будете себе харашо вести, - уточнив Сашко, підігруючи Пєтькі.
- Короче, дєвки, все там у вас нормально? Зуби почитили?
- Та, шо за вопрос, Алєксандрович? Диви які вони сьогодні красиві, вигукнув Сашко, вдаючи ніби йому дійсно подобаюця ці розфуфирені та розмальовані кончені наркоманки. – Прикинь, „Рижа”, я тікишо в коридорі тебе даже і не взнав.
- Так, я сама себе єлі узнала в дзеркалі, коли рішила трохи принарядиця...
- Та ладно, Лєнка, ти ще нам тут розкажи, шо рішила спригнуть, і вобще зав’язала, - сміючись перебив її Пєтка.
- А шо, так хіба не бува? – запитала Райка, тж сміючись та вмощуючись зручніше на стільці, виставляючи на показ свої ноги, ледве прикриті юбкою-поясом.
- Бува канєшно, десь там, - махнув рукою Сашко десь в сторону та вів далі, - хоча нам-то в принципі по-барабану колитесь ви чи ні, крадете – не крадете...
- А раз піймалися, то треба отвічать, та й отвічають же н за те, шо зробив, а за шо попав, - закінчив Петро Сашкову думку та перейшов до обговорення вже конкретних питань, інших нюансів, які планували вирішить.
В цей час до кабінету зайшов Женька, знову принісши за собою хвилю безтурботного та веселого настрою, який був дуже далекий від тих питань, які ледве почали обговорювать.
- Ну то шо, ми сьогодні наконєц виїдемо отсюда? Скільки можна тут товктися?
- Та вже їдем, а хлопці шо, готові?
- Готові, вас ждуть, - відповів Женька, перемикаючи свою увагу на дівчат. – Так а дєвки з нами їдуть? Я б оце мог би з тобою даже трохи покувиркатися, красавіца, - ухмиляючись відверто роздивлявся він Райку, яка ще більш картинно возсідала на своєму стільці, ледве не відриваючись від нього після таких компліментів, висловлених у її адресу.
- Ну так, а в чом проблєма?! Хто ж откаже такому мужчіні. – розтягувала Райка в усмішці свої намазюкані губи.
- Нє, Жека, дєвки з нами не їдуть. Такшо свіданіє откладаєця до слєдуючого раза, - встаючи із-за столу говорив Сашко, чим дещо розчарував дівчат, які напевно вже собі намислили весело погулять з операми для чого власне і приволокли сумку.
В планах самих оперів участь цих дівах у майбутній трапезі не передбачалась, в усякому разі, так сказать, на початковому етапі. Адже день лише тільки розпочинався і до вечора, а тим бльше до ночі могло багато чого перемінитись. Тому наказавши Лєнкі з Райкою очікувать їх дома у Лєнки в Іванівці, де необхідно було вилучить деякі речові докази по скоєних крадіжках, хлопці вирушили по своїх справах, прихопивши з собою принесену дівчатами сумку. Власн, перш ніж зайнятися цими самими справами, необхідно було трішки підкріпиця, а декому можливо і похмілиця після вчорашніх „возліяній” і вж тільки після цього можна було починать щось робить. Враховуючи те, що на порі стояло літо з відповідною спекотною погодою, то питання де влаштувать невелику п’янку особливо іне дискутувалось. Тим більше, що у цьому мав прийняти участь ледве н весь їх невеликий колктив. Тож хлопці, покинувши стіни райвідділу, поїхали до найближчої лісопосадки, де й влаштували свою ранкову трапезу.
Сашкові й Петру на сьогодні була виділена машина розиска з водієм, на які вони і поїхали, прихопивши з собою Женьку. Другою, особистою машиною одного з оперів приїхало ще четверо хлопців. І хоча компанія зібралась чимала, вим вистачило і випивки та й закуски не бракувало, дівчата постарались добре аби поляна вийшла солодкою. Щоправда якихось особливих запитів тут не було, та й сталася така подія, як це є у переважній більшості випадків, спонтанно, а тому швидко впоравшись компанія знову розійшлась.
Прямо звідси, Сашко з Птром вирушили на Іванівку, де на них очікувало багато роботи, якої вистачить на цілий день, якщо не більше. Треба було зібрати матеріали по трьом незареєстрованих крадіжках курей в скоєнні яких зізнався „Клюв”. Також нарешті з’ясувалась і таємниця, яка вчора зацікавила Сашка, а саме наявність у „Рижої” ніби-то її власних курей. Все пояснювалося просто, - то дійсно було особисте невелике господарство Лєнки, яке дали її батьки, аби вона так сказать нарешті взялась за розум. Проте цьому не судилося стати, адже невдовзі у Лєнки з’явився „Клюв”, який і придумав їм більш практичніше застосування. Почали красти у людей в Іванівці птицю та під виглядом своєї власної збували перекупникам у П’яничаках, отак і працював цей злочинний конвеїр. Вистачало їм коштів аби почувать себе впевненно та практично ні в чому собі не відмовляючи, хоча звичайно всі їх забаганки зводились до водки та наркотиків.
За писаниною та метушнею час плинув дуже швидко, а ще швидше накочував вечір, все запланове вже було виконано, матеріал зібрали, навідали і „Рижу” з Райкою, які сподівались, що вже хоча б тут їм щось же вломиця, але сьогодні мабуть був точно не їх день.
- Нада було хоча б навалить їм на клик, вони ж так надіялись...
- Та ну їх нафік, кончених, - перебив Петра Сашко, кривлячись від однієї лише думки про таку можливість, - найдем сьогодні може щось лучче, ну а ці кобили нікуди не дінуця. Такшо Пєтька, ти нічого не потіряв.
Хлопці в цей час їхали повільно центром села, пильно вдивляючись в оточуючі двори та прилеглі територі. Вони шукали знайомого Сашкові вчорашнього „отвєтствєнного товаріща”, як Сашко встиг його обізвати, придумавши влучне „поганяло”: - „Комунякін”. По завершенні своєї місії в Іванівці, хлопці хотіли ще й добре повечеряти то ж і сподівалися, що „Комунякін” їх пригостить. Адже промотавшись цілий день по заявниках вони більше ніде так і не підживились. Всі потерпілі були незаможніми людьми, та й власне і не було причини розраховувавть на якусь поляну з їх сторони, адже злочин хоч і розкрили, але вкраденого ніхто їм не повернув та й в перспективі більш за все що не поверне. По великому рахунку мова за це і не йшла, для міліції головне було сам факт розкриття злочину, головними були показники, проценти росту розкриття, все ж інше відходило на задній план і абсолютно нікого не хвилювало.
Нарешті вони угледіли неоюхідний їм „пирожок” брігадіра та зупинившись біля нього не зволікаючи перейшли до цікавлячих їх питань.
- Васильович, ми до вас за помощью, ви наша послєдняя надєжда, - коротко привітавшись говорив Сашко, - роботи у нас сьогодні ще море і хто його зна коли доведеться почвечерять...
- А ми до того ж сьогодні ще і не обідали, - завершив Петро Сашкове речення.
- То шо, виручите нас?
- Да, канєшно, шо за вопрос?! – відразу ж погодився „Комунякін”, тискаючи та трясучи руки хлопців, вітаючись з ними, - а тіки це ж треба трохи врємєні шо сообразіть, так сказать, шоб все було нормально.
- Ну само-собой, та ми і не спішим особо, робота як-то кажуть не вовк... А ще, Васильович, нам і коня нашого треба тоже напоїть, - похлопав Сашко рукою по капоту їхнього „Москвича”, - трудяга набігався сьогодні, то шо, заправите нас?
З бензином, як завжди, були проблеми, а тому заправлялись за будь-якої нагоди, тож вирівши і ц питання, зрештою поїхали додому до бригадира, так сказать нічого не вигадуючи і нікого більше не долучаючи до соєї компанії. „Комунякін”, як і очікували хлопці, влаштував їм гарний обід ачі вечерю, але то вже було не суттєво, головне, що стіл накрили швидко та щедро.
- А шо, непогано живуть „комунякіни”, - висловив водій напевно загальну думку, вминаючи з апетитом за обидві щоки нашвидкоруч приготовлну яєшню, підсмажену на величезних шматках свіжого сала.
- Так вони всю дорогу непогано чухали, а січас так і вобщє їм лафа, - додав Петро, розливаючи чергову порцію самогону по стаканах. – класно, шо ти Саньок вспомнив за нього.
- Пока ще у нього у пам’яті не притупилось те шо він нам должен, то треба цим пользуваця.
- Так, а шо, він в натурі пхнув Стьопу у ставок? – запитав між тим водій.
- Та це вже гоніво, як обично перекручують..., - відповів Сашко, заходившись знову переказувать вчорашній прикол, але доказать до кінця не вийшло, бо до них саме підійшов господар з черговою порцією нових страв та нарешті всівся до них за стіл.
- Харашо хлопці, шо ви оце заїхали та забрали мене додому.
- То давайте, доганяйте нас, - підтримуючи господаря знову почав „банкувать” Пєтька.
- Наливай Васильовичу побільше, штрафну.
Їх компанія розмістилась в садку, де під величезними, старими грушами була споруджена бесідка, точніше не зовсім бесідка, а звичайний величезний стіл, захищений зверху від дощу дахом, зробленим з якихось легких пластмасових листків.
- Васильович, дивлюся на ваш садок такий старезний, то скільки ж год оцим грушам, коли їх садили? – запитав Петро, звернувши увагу на оточуючий їх садок.
- Та хто його зна, тут раніше куркулі жили, то навєрно вони і садили.
- А як же до вас попало це дворище? – запитав уже і Сашко, зацікавившись історією походження саду, адже відомо було кого оприділяли комуняки в так звану категорію „куркулів” на окупаваній ними Україні та як переїодило до них майно тутешніх мешканців.
- Це ще батькові моєму совєтська власть дала, він же пересилився сюда з Рязанської губернії, - захоплено розповідав господар історію свого роду, намагаючись очевидно всими тими „геройськими”, на його погляд, перепетіями, у яких довелося взяти участь його предкам. – да, прийшлось їм тоді не легко, аби навести тут порядок.
- Ну, тепер понятно, чого ці грушки хоч ще й зеленкуваті, але солодкі. Освободітєлі щедро поливали їх людською кров’ю. – промовив Петро, кладучи назад на стіл чергову грушу, яку хотів щойно надкусить.
- Які освободітєлі? – запитав „Комунякін”, не розуміючи переміни настрою хлопців та переводячи по чрзі свій погляд з одного на іншого.
- А разні, і в перву очередь комуняки, - відповів Сашко, якому теж перехотілось їсти груші.
Ладно, мужики, давайте вип’ємо, бо перерив шось затягнувся, - запропонував водій, таким чином повертаючи розмову до нейтральної та зрозумілої вим теми, адже смакування „Комунякіним” „подвигів” його предків могли закінчитись скандалом, хлопці могли і морду набить, незважаючи на те, що він був господарем. Компанія була вже добре упита і тому таких гострих тем бажано було не торкатись.
Всі з готовністю відгукнулись на цю слушну пропозицію, щоправда настрій у хлопців дещо зіпсувався, але ненадовго, водка взяла своє і застілля продовжилось. Під дахом висіли два ліхтарі, які з настанням сумерків увімкнули, тож можна було сидіть і далі, тим більше, що і сам господар вже добре завантажившись водкою, хотів продовження такого несподіванного застілля. Хлопці звичайно теж не заперечували, але їм вже було мало просто пить та теми, душа вимагала більш широкого весілля, так сказать вимагала дій.
Десь біля одинадцятої години ледве відчепившись від „Комунякіна”, який ніяк не хотів їх відпускать, так йому сподобалась їх компанія, хлопці нарешті залишили це гостинне подвір’я. На дорогу ж їм дали самогону та гарну закуску, аби ті пізніше могли випити ще й „на коня”. Проте пити „на коня” було ще зарано, адже взявши курс на Земнін, щоб завезти додому Сашка, Петро згадав, що в селі, яке вони повинні проїзжать, є торгова точка одного знайомого П’яничанського комерсанта. Природньо, що вони вирішили навідатись туди, і хоча самого господаря тут не застали, проте видався вдалим. У місцевому гаштеті життя нічне перебувало в розпалі, тож хлопці потрапили з одної п’янки до іншої. Якихось знайомих тут не знайшлося, але це звичайно не завадило їм зняти пару дівах, з якими власне вже і продовжили гульню. Складно сказать, чи були ці двоє кращими за тих, що залишились у Іванівці, але на той час та на той стан, у якому перебували хлопці це напевно вж і не мало особливого значення. Головне, що всим було добре та весело, що день виявився вдалим у всих відношеннях, щоправда цей „день” ще не закінчився і трапитись могло будь-що...


- Так, шо ти предлагаєш? – запитав Сашко у Петра, намагаючись розв’язать питання чим або з ким їхать у Зимнік на п’янку.
- Ну їх нафік, тих твоїх рибаків, треба шоб колеса були свої, шоб ми ні від кого нє завісілмі були...
- Ну це понятно, - в черговий раз перебив Сашко свого друга, - шо конкретно ти можеш предложить? Ну, машину у нього я брать не буду, хоча це і не проблєма.
- Давай поїдемо „дєвяткою”, - нарешті запропонував Петро, після невеликої паузи.
- Якою „дєвяткою”, на вєщдокові?
- Ну да, на тій шо стоїть у нашому боксі.
- Та ну, ти гониш Пєтька, а як шось случиця?! – дещо сумніваючись запитав Сашко, хоча самому йому така ідея вже приходила в голову, але він за неї не говорив бо мав на увазі інший варіант, який передбачав, що їх з Петром просто відвезуть у Зимнік на шашлик і залишать там. Петро ж не погоджувався, хотів щоб вони були на своєму транспорті, аби могли повернутися додому будь-якого моменту не залежно ні від кого, адже передбачав, що та грандіозна п’янка, яка намічалась, могла затягтися і на декілька днів.
- А чого б і ні?! Машина на мені, матєріал у мене і раніше чим у понеділок нікуди я його не передам, - почав пояснювати всі нюанси Петро, переконуючи Сашка погодитись на такий варіант, - та і шо можить случиця, ми нікуди їздить не будемо, і наскільки я поняв, шо вже все готове, так?
- Да, в принципі так, за ісключенієм одного нюанса.
- Якого?
- А то ти не знаєш, як такі мєропріятія проходять?! Ну ладно, пайдьот, - погодився Сашко, адже з рештою так мабуть буде і краще, що вони поїдуть на „своїх” колесах, та й не перший раз їздіять на подібних „вєщдоках”, - їдем тоді на „дєвяткі”, а тіки ж треба буде говорить із Назаровичем.
Ця розмова відбувалася в кабінеті ранком у п’ятницю, на вечір якої запланована булазустріч з Юрком Чорним біля ставка у Зимнику, де той мав накривати поляну, як результат примирення та залагодження бійки. Аби відбувся цей захід, то на протязі тижня Сашко з Юрком декілька раз спілкувались по телефону, узгоджуючи всілякі нюанси, яких як завжди не бракувало. П’янка мала бутисолідною, не просто зійшлися випили по стакану самогону та розбіглись закусивши чим попало. Треба було зробити все красиво і з розмахом. Власне поляну виставляв Юрко, всі витрати на випивку та їжу були його, Сашко ж зайнявся чисто організаційними питаннями, які на цей час вже були вирішені, механізм приготування був запущений. Спочатку хтіли гуляти знову у діда Івана на поляні, але потім вирішили переміститись на іншу сторону ставка недалеко від пляжу, поближче так би мовитидо людного місця, а точніше до Гришиного гаштету. Адж всі приготування було вирішено доручити армяну. Він мав на майбутньтому місці гульні облаштувать мангал, натаскать туда дров та й сам м’ясо для шашлику було завчасно завезено Юрком до гаштету, де вже Гриша ним і займався. Тож аби вс було під рукою, вирішили змінити місце дислокації, зрештою нове місце теж було непогане хоча і не таке затишне як у діда. Сашко правда окрім організаційних питань ще домовився і за свіжу рибу, яку сьогодні вночі вже впіймала, склали у рибалки в погребі, де вона і чекала коли начнуть варити з неї уху. Це була альтернатива, запропонована Сашком замість сітки, яку хотів ставить Юрко. Тож все було обговорено, приготовано і залишилось лише всім з’їхатись у Зимник десь до сімнадцятої години.
День у п’ятницю починався начеб-то нормально, ніяких нсподіванок покищо не трапилось, але звісно ж всього передбачити неможливо. Тим більше, що всі попередні дні виявились насичними всілякими подіями, починаючи з самої роботи і закінчуючи гульнею та п’янками, у які власне та сама робота і переходила. Вояж у Іванівку для Сашка закінчився нормально, хлопці майже перед ранком завезли його додому, а самі вирушили у П’яничаки. На той час машиною вже керував Петро, а їх водій Толік вирубившись п’яний спав на задньому сидінні. Пєтька ж хоч і був не набагато кращий та ТОліка, але ще більш-мнш тримався неспішно рулюючи „Москвичем”. Пропозиція залишитись спать у Сашка дома була рішуче відхилена і на цьому компанія нарешті розлучилась. Щоправда заїхать далеко від Сашкового двору хлопцям не вдалось, в кінці вулиці проминувши поворот Петро поїхав прямо, потрапивши у березі на людський город. Там, посеред картоплі хлопці і проспали до ранку аж доки їх не розбудив розлючений господар. Добре, що машина була ціла та й вони власне не загрузли на городі, тож Петро швидко, наскільки дозволяли обставини та його стан, зорієнтувавшись у обстановці, запустивши двигуна та піддавши газу виїхав з цієї нічної стоянки спочатку на стежку, а вже потім і на дорогу. Звичайно ця історія мала розголос на Сашковій вулиці, але хто то був так ніхто і не дізнався, адже машина розиска нічим від звичайного легковика не відрізнялась. До того ж вони втрапили на город не до молодого господаря, а до старого діда, який був бзпорадний щось зробить, ачи хочаб якось вияснить хто ж це є. Сашко наступного дня заходив дивитися на те місце, співчував господарю, дорікаючи його, що той не додумався хоч би номер записать...
За цей час побував Сашко з ВІтькою і за мостом, розбиралися з крадіжкою бичка з літнього випасу в степу, і хоча самі розборки багато часу не зайняли, проте візит за міст затягнувся в часі надовго завершившись знову майже ранком. Адже дорога до місця пригоди проходила мимо Наталкиного двору, ну і як це часто трапляється, хоча хлопці і не планували такої зустрічі, ал вона сталась, Наталка їх побачила. Природньо, що далі все пішло за звичним сценарієм, звичайно якщо враховувати той факт, що хлопці і не намагалися уникнути цього, ачи хоча б якось по-іншому „спригнуть”.
Щодо самої роботи, то тиждень закінчувався досить таки вдало, як загалом для всього розиска так і особисто для Сашка з Петром, адже було розкрито достатньо злочинів. Так сказать „показатєлі” були напрацьовані, прийнятні, навіть із запасом на наступну неділю, а тому можна було нарешті і розслабитись, зайнятись своїми власними справами. Зрозуміло, що така позиція та думки належали виключно самим опером, чого не можна сказать за начальство, адже там дивилися на речі зовсім по-іншому, не перестаючи накручувати всіх і вс. Тому як завжди по закону подлості виникли нсподівані ускладнення, начальнику терміново захотілося накрутивши розиск кинуть їх всих на відпрацювання наркоманських притонів по П’яничанах. Тож, аби не зірвалися плани вечірньої п’янки Сашкові з Петром довелося вигадать історію по перевірці якоїсь інформації та розкриттю злочинів, що вони будуть працювать по окремому плану і т.д. З цією метою довелося взяти навіть переносну рацію, яка так і пролежала весь цей час у машині, адже із Зимніка вона була не здатна дістати до чергової частини. Ну і звичайно всі ці вигадки довелося висловлюватьзаступнику начальника по оперативній роботі, так сказать аби отримати санкцію на найвищому рівні. Зрештою ця вигадка спряцювала і опера отримали дозвіл, звичайно їм довелосьбрехать, але з іншої сторони у них і не було вибору аби вирватись із безкінечної круговерті.
Отож здолавши всілякі негаразди та біганину, десь біля половини п’ятого Петро з Сашком виїхали на краденій „дев’ятці” із райвіддлівського двору та взяли курс на Зимник. Їх провожав Женька, якому теж хотілося приєднатись до компанії, але такої можливості не було, він сьогодні був черговим.
- Жека, ми за тебе вип’єм, так шо все нормально...
- Да, канєшно, мені от цього должн буть особенно харашо, - підтримував веселий настрій хлопців Женька. – ну ви не сильно розслабляйтесь там, бо ми можемо запросто організувать визов у Зімнік, то тоді у вас водки не хвате шоб от нас отмазаця...
Дослухать такі „погрози” не довелось бо „дев’ятка” зрештою повезла хлопців на відпочинок. По дорозі ще заїхали до знайомого рибалки, де Сашко домовився за рибу для ухи і вже більше нчим не обмежені вони виїхали на трасу.
Ще здалеку під’їзжаючи до перехрестя Сашко побачив ще одного свого товариша Толька, який намірився очевидно їхать додому у Зимнік і стояв на трасі ловлячи „попутку”. Только пояснював дільничим і досить тривалий час  обслуговував Зимнік та декілька прилеглих сіл. Потім його перевели до райцентру, поставивши на звільнене місце Вітьку, тож по роботі у них з Сашком тепер рідко випадали якісь спільні заходи, але разом позажигать, провести весело час то в цьому плані все було гаразд. Правда події минулих двох неділь так закрутили Сашка, що він толком і не бачився зі своїм товаришем, тим більше що Толік вже декілька днів перебував у відпустці.
- Вам куда, гражданін? – замість привітання вигукнув Сашко, зупиняючи машину біля Толька.
- Куда нам, то ми знаєм! А от куда це ви намилились на якійсь непонятній тачці?!
- Ідем Зімнік ваший строїть! Ти присоєдіняїся? – пояснив мету їх поїздки Петро, одночасно вітаючись з новим компаньоном, адже в тому, що Только теж приєднається до них сумнівів майже не було.
- Так, а в натурі, пацани, куда ви рулите? – знову запитав Только після нетривалого обміну привітаннями та декількома жартами на адресу друг друга. А після короткого пояснення та пропозиції приєднатися до них даючи згоду додав, - ну тіки ж я ненадовго, так, на пару часіков і додому.
- А чьо так слабо? Хоча в принципі твоєдало, нам більше буде, - вдавано байдуже махнув рукою Петро.
- Та, Пєтруха, ти не переживай, Толян за ці „пару часіков”, як він каже, багато чого вспіне, а як поправиця то його ще й не витягнеш.
- Та нє пацани, я ж в отпуску, жінка і так утром мозги гризла, не вірила шо по ділам у П’яничани їду, - наперед пояснював Только свою нетривалу присутність на майбутній п’янкі. – кстаті, Санька, Воху бачив, він там в нєпоняткі де ти пропав...
Далі пішло жваве обговорення різних тем, питань, за якими хлопці і не помітили як під’їхали вже до гаштета на стоянці біля якого стояв Вітькин „МТ”.щоправда окрім мотоцикла більше нікого тут не було видно, але за якусь мить із-за гаштета вийшов який молодик, несучи поперед себе цілу гору нарубаних дров, які тут же і висипав у коляску мотоцикла дільничого. Хлопці, виходячи зі свого авто, дивилися на все це дійство дещо незрозумілими поглядами.
- А участковий шо, там все це рубає? – напівжартома запитав Сашко у молодика, показуючи рукою кудись за гаштет.
- Я січас нарубаю комусь! – показався у дверях бару Вітька, несучи в руках велику сумку з чимось, - знакомтесь, це Олег, кум Юрка.
- А де ж Юрко?
- Вже на мєсті, пашлі у гаштет, поможете ще пойло забрать, - метушився Вітька, одночасно знайомлячи хлопців та коротко вводячи їх в курс справ, як головний на даний час організатор-посередник.
Тож хлопці, перемовляючись, посунули у гатет звідки долинала музика, заманюючи до свого нутра нечисленних клієнтів. За стойкою бару метушилася дівчина-продавець, якій десь із внутрішнього підсобного приміщення щось незрозуміле кричав Гришин голос. Проте очевидно дівчина його добре розуміла і чула, адже реагувала на нього відповідними своїми діями. Хлопці ж ледве переступивши поріг гаштету, звернули свою увагу не на барну стойку, а на двох білявок, які сиділи за столиком у дальньому кутку невеликого залу, пили пиво, привітно до них посміхаючись, а одна діваха ще й помахала їм рукою.
- А шо за кобили? – запитав Пєтька, відразу відреагувавши на їх виклик теж махаючи їм у відповідь рукою.
- Люська, Люська-пулємьотчиця та шо махала нам рукою, а друга болванка, Алка.
- А чого пулємьотчиця?
- Так строче, шо з пулємьота, тобі понравиця! – пояснив, підморгуючи Пєтькі Сашко, а далі вже до Вітьки, - Віха, так а ти шо вже з ними добазарився, шо вони такі довольні там сидять?
- Да, так вони самі напрашувались, такшо можна забирать, - ствердно відповів, сміючись Вітька.
- То давайте січас і заберем їх! – вигукнув Петро, якому очевидно нетерпілося аби поскоріше отримати всього і багато, добавивши, - пока вони ще тут.
- Та нікуда вони не дінуця, я з ними про все договорився, - заспокоював Вітька, стримуючи Петровий порив, - січас же у нас, так сказать, офіціальна часть програми, ну а потом уж і все остальне буде.
Пока хлопці обговорювали питання щодо дівчат, з підсобки визирнув і Гриша, показуючи свої білі зуби у широчезній посмішці та розсипаючись у привітаннях-компліментах. Зврештою завантаживши все необхідне у мотоцикл та машину, компанія вирушила на місце майбутньої поляни, яка була тут зовсім поряд. Розвернувшись на стоянці, переїхали через трасу, спустившись вниз по асфальтній доріжці, що була прокладена до „гастронома”, який розміщувався нижче траси, практично на самому берзі ставка. Збоку від магазину власне і починався вже сам пляж, відділений від нього асфальтною доріжкою та викопаним рівчаком, порослим рідкими кущами і бур’яном. Хлопці ж розташувались за підсобними приміщеннями „гастронома”, на галявині майже під самим очеретом, під котрим був порослий берег ставка. Хоча поряд і була кладка, але тут ніхто не купався, а від самого ж пляжу це місце закривала висока щільна стіна очерету.
Біля „гастронома” та з іншої сторони попід очеретом росло декілька дерев, які частково закривали цю місцину і від траси. Лише в одному неширокому місці можна було з траси побачить, що тут щось відбувається. Асфальтна дорога, проходячи по переду магазина далі завертала, огибаючи його збоку. Закінчувалась ж доріжка відносно широкою асфальтованою площадкою вже позаду „гастронома”. На цьому майданчику і зупинилися хлопці поряд з білою „шісткою” Юрка, який вже тут порався, облаштовуючи місце їх спільної гулянки. В мангалі, який стояв на краю майданчика, весело палало вогнище, готуючись до прийому порцій шашлику, далі на траві лежало декілька ковдр, клійонка, посуд та різні харчі. Все це треба було розложувать, різать , насипать тощо, доповнюючи щойно привезеним хлопцями з гаштету. Тож було чим зайнятись, але перш ніж долучитись до впорядкування поляни, відбулося знайомство двох головних винуватців всієї затії.
Побачивши нарешті на власні очі Чорного Юрка, Сашко згадав, що раніше вже зустрічав його, але особисто вони не були знайомі та й до того злополучного випадку їх дороги ще не перетинались, не траплялося такої нагоди. Проте незважаючи на той конфлікт, який виник між ними та наслідки, котрі послідували за цим, теперішня їх зустріч та так би мовити офіційне знайомство і відповідно примирення відбулося легко і просто. Та й власне, як ц могло бути по-іншому, якщо заради їх примирення та порозуміння і відбувалася ця зустріч.
- Ну, а те шо так случилось, то ти вже Саня мене ізвіняй, - говорив Юрко, привітавшись та пожимаючи друг другу руку, - п’яні були, гуляли, ну а тут ти вискакуєш на дорогу...
- Та ладно, шо тепер уже, всяке буває у цій жизні. Ну, главно те, шо ми з тобою не осталися врагами, - говорив у свою чргу Сашко, приймаючи вибачення Юрка.
- Харашо, пацани, те шо харашо кончаєця, - долучився до розмови і Петро, - ну і без сомнєнія, шо луче зустрічаця на такій ось поляні в нормальній обстановці з усіма соотвєтствующіми атрібутами.
- Да, канєшно, - погодився Юрко, - ці лишні проблєми вони і нафік не нужн.
- Ну то шо, мужики, давайте для начала навєрно по сотні жахнем, бо без цього тут ніхто дупля не одіб’є! – вигукнув Вітька, показуючи рукою на численні закуски, бутилки, які переміщаючись із транспорту поступово нагромаджувались на необлаштованій ще поляні.
Тож на швидкоруч випивши та чимось закусивши дружно взялись до справи. Виявилось, що нема в чому варить уху та й зайвих пару ковдр не завадили б, бо всі не поміщались біля „столу”. Але те не було проблемою, адже знаходились не у пустлі, все це можна було взять: привезти, за цим і вирушили Сашко з Тольком до Сергія Боща, який мешкав зовсім поруч, на початку вулиці. Їхать до нього було трохи далі чим до гаштету, всього на якусь сотню-другу метрів, більше пішло часу на всажування в машину та маневрування нею по численних поворотах, чим на сам шлях.
„Дев’ятка” впевнено заїхала у двір до Сргія, ледве не придавивши дога, який розтягнувся на весь свій великий зріст, лежав у холодку під будкою і начеб-то нікому не заважав. У дворі окрім собаки більше нікого не було видно, тому довелось декілька раз натиснути на сигнал в резуольтаті чого на порозі хати показався і сам господар власною персоною.
Хорош тобі сігналіть! – замахав руками Сергій, одночасно жмурячись на яскравому сонці, на яке потрапив вийшовши із хати, - січас Галька почує і прилетить сюди, шо ти робиш?
- Шо за кіпіш, Васильович?
- Та як всігда, наче ви не знаєте!
- Так, а де вона? – запитав Только, вилазячи з машини та відганяючи дога, який вирішив напевно познакомитись боближче з непрошеними гостями.
- На город пішла, так шо за діла, шо це за машина у вас? – у свою чергу допитувався Сергій.
- А шо ти такий пом’ятий, Васильович? Бачу, шо ми якраз вовремя, - не відповідаючи на питання вів своє Сашко.
- Як це „воврємя”? шо ви вже опять надумали?
- Зажигаєм, Сергій! Так шо давай, собирайся, будем тебе лічить!
- Бо водка грієця, - добавив Сашко та заходився пояснювать, що їм треба.
Зрештою розтлумачивши Сергієві чого вони приїхали, бо той знаходився явно не в найкращому для швидкого сприйняття стані, та поспіхом накидавши у машину всього необхідного, друзі швидко виїхали з двору. Треба було поспішать, аби не нагодилася жінка Сргія, яка щойно з ним посварившись пішла десь на город. Проте все обійшлось і можливі ускладнення не трапились, але поїхать відразу до ставка все рівно не вийшло. Ледве виїхавши на дорогу, хлопці побачили що біля бара стоять Люська з Алкою, поряд з ними знаходились ще якихось двоє хлопців на мотоциклі. Тож Сашко, довго не роздумуючи, скерував „дев’ятку” до гаштета аби забрать до себе цих дівчат. Перемовини з ними теж були недовгими, а тому за декілька хвилин дівахи сміючись вже всідались до Сергія на заднє сидіння „дев’ятки”. Дівчата вже трошки були п’яненкі, а тому і настрій у них був відповідний, веселий і очевидно було, що на цьому вони не збирались зупинятись, тож так жваво і відгукнулись на отриману пропозицію.
Пацани, дивіця кого ми до вас привезли! – вигукнув Только, звертаючи всих увагу на дівчат, які вилазили з машини, поправляючи свої короткі спідниці, що Пєтька відразу ж і прокоментував:
- Дєвки, ви не в ту сторону дєлаєтє двіженія, наоборот, все лишнє нада скидать!
Дівчата, сміючись, щось відповідали, знайомились та підходили до „столу”, де все було приготовлено і чекало на повний збір компанії аби можна вже було розпочинать застілля. Сергій виявилось, що був добре знайомий з Чорним Юрком, добре знав він і Петра, а тому відразу так сказать і влився у цю велику і гамірну компанію.
- О, і ти капчьоний тут! – вигукнув він, хлопаючи рукою по спині Гришу, який клопотався бля мангалу, дожаючи першу чргу шашликів.
- Е..., Сергій! Слюшай, ти німожєшь без етіх штучєк! – відмахнувся Гриша, не подобалось коли його обзивали „капчьоним”.
- Гриша сьогодні тут основний, так шо Сергій, його нізя обіжать, - вступився за армяна Вітька, вітаючись з Сергієм та підморгуючи йому.
- А..., ну я ж не знав. То ти вже Грицько давай, командуй тут...
- Іді, іді, Сергей, нє мєшай! – перебив Гриша Сергієві настанови, даючи в руки йому „вєєр” шампурів із шиплячими та потріскуючими соковитими шматками м’яса, щедро нанизаними на них. – В єщьо лучє памагай, нєсі за стол!
Перша партія шашлику бистро розійшлась і Гриша випивши трохи водки заходився готовить наступну. Компанія ж, так би мовити зайнявши бойові позиції теж часу не гаяла, адже було що пить та їсти, тож така довгоочікувана п’янка нарешті розпочалась, стрімко набираючи обертів. Дівчата лгко вписались у чоловічий колектив і вже почувалися тут абсолютно вільно та впевнено, правда по-іншому і не могло бути, адж вони знали тут більшість хлопців. Люська так і взагалі декілька раз приймала участь у мєнтовських п’янках, у той час коли дільничим тут був ще Только. Тож як і говорив Петро, дівчата хоч і не мали купальників, але швидко поскидали з себе верхній одяг, залишившись лише у спідній білизні, таким чином нічим не виділяючись із компанії, яка вже була роздягнена.
Все ж таки сонце ще стояло високо і денна спека була не набагато менша чим всі ці попередні дні, а тому звичайно все зайве було скинуте. Бажаючих зануритись у ставок напевно теж не бракувало, але такого наміру покищо ніхто не висловлював, всі зайнялися випивкою та поглинанням численних закусок. Юрко привіз із Білоозерська і дві 10-ти літрових каністри зі свіжим розливним пивом. Одна каністра залишилась у холодильнику в гаштеті, а другу січас досить таки жваво розпивали. Риби правда як на такий об’єм пива було малувато, але цей нюанс був виправлений Сашком, який прихопив в рибалки у П’яничаках разом зі свіжою рибою для ухи щей цілу гірлянду сушеного дріб’язку, - окунців, краснопірок тощо. То цей дріб’язок йшов січас на розхват, їх всі з задовленням лускали шо те насіння.
В центрі уваги компанії швидко опинився Сергій, зайнявши своє звичайне місце оповідача різних приколів, анекдотів тощо. Як уже вище згадувалось, Сергій надзвичайно поюбляв такі ось молодіжні, веселі компанії з головою поринаючи в їх безтурботну атмосферу. Власне своєю запальною вдачею та невичерпною енергією він і створював цей самий святкойи настрій. Як оповідач Сергій був неперевершений, міг безкінечно смішить компанію, розповідаючі неймовірні історії, як він сам говорив, із його власного життя. Сашко знав майже на пам’ять всі ці оповідки, але кожного разу слухаючи їх перекази завжди викривав для себе щось нове, адже Сергій весь час щось вигадував, доповнював, короче брехав. З часом вигадка, але по великому рахунку то вже було і не важливо, головне аби всім було весело та затишно у бідь-якій компанії. Тож щойно розпочавши разом із п’янкою свої оповідки досить таки швидко всі вже весмелились та реготали, ледве не качаючись по траві від сміху.
У Сергія ще була одна цікава особливість з його голосом, - по мірі того як він п’янів втрачалася чіткість промовляння слів, він починав хрипіть, шипіть. Проте цей, здаволось би на перший погляд, недолік абсолютно не заважав сприйняттю того про шо він оповідав. Якимось незбагненням чином всі чудово розуміли, про що йде мова в той же час майже не розуміючи самих слів.
- Васильович, ти луче розкажи толпі на якому місці ми січас бухаєм, - трохи відійшовши від чергового приколу та насміявшись, запропонував нову тему Сашко.
- А, ну да, мєсто це лєгєндарне, стільки тут водки під ставком перепито…
- Та нє Сєрий, ти розкажи, як ви чуть «гастроном» не пропили, - перебив його Сашко, уточнюючи тему майбутньої історії.
- Як це пропили? Ми тоді в засаді сиділи! – вигукнув Сергій, починаючи свою розповідь.
- Примєрно як оце січас, - зауважив сміючись Только.
- Нє, нормальна засада була, настояща, - заперечив Сєрий рішуче відстоюючи свій власний погляд на ті події і не зважаючи на підсумовування Сашка, Толька та Вітьки, які достоменно знали, як все те було насправді, продовжив, - кражі тоді пішли з магазинів, - вів далі свою серйозну розповідь Сергій, - це січас «гастроном» пустий, ну а тоді було шо брать. На той момент його вже бомбонули нєсколько раз і ніяких зацепок, не можуть хлопці піймать тих бандитів. Кажу їм, тоді у Зимніку був опером Віталік Толочко, а участковим Алєксєєвич, так от, кажу їм, - «хлопці треба засаду робить»…
- Ну ти, Васильович і гониш уже, - перебив оповідача Вітька.
- Чого це я гоню, шо опять не так?!
- Тебе послухать, то ти тут мінімум в роки начальника розиска виступаєш, якщо не більше…
- Ладно, не хочете слухать то не нада, я не для вас розказую, - вдаючи що сердиця відбивавсь від нападок Сергій, але продовжував, - так от, рішили значить сідать в засаду. Врємя то було осіннє, холодне, то ми за отми колодязем полягали, - показав він рукою, де це було та вів даіл, - повкутувались у фуфайки і ждем…
- І шо не пили? Не може такого буть! – мовив Сашко з іронією в голосі хоча вже і не сміявся.
- Нє, ну випили канєшно, по чуть-чуть, грам по сто, для сугрєву, - уточнив Сергій. – лежим, а ніч темна, тиха, тіки машини ізрєдка шелестять по трасі та собаки гавкають по селі. Учєм, машина стала напротів магазіну, висадила пасажирів і далі поїхала. Нам канєшно показалось це подозрітєльним, а потом чуєм, точно, наче хтось пішов до магазина, - не моргнувши й оком, брехав Сергій, супроводжуючи все це відповідними жестами та мімкою обличчя, що в комплексі створювало переконливе враження та безапеляційність наведених аргументів. – Алєксєєвич рішив піти провірить чи все там нормально біля магазина, ну і тут…
- Нє, хорош! Давайте луче вип’ємо, - нарешті не витримав Вітька, рішуче перебиваючи Сергія, - про крайнєй мєрі з випивкою то хоть все ясно.
Звісно тут піднявся загальний лепет, хтось сміявся, а хтось прохав продовження. Сергій же витримуючи інтригуючу паузу робив вигляд, що зосереджується тепер уже на випивкі та закускі, і що очевидно далі не збираєця продовжувать.
- Васильович, так а шо ж далі було? Розкажіть, - з цікавістю та нетерпінням просив продовження історіїї Олег.
Але продовження вже було у Сашковій версії.
- Бандитів то канєшно вони половили, там ще й стрільба була, ну то таке, тут глано шо все те случайно получилось. Як всігда не хватило водки і участковий пішов до кума за літрухою, виходе із-за вугла, а тут чувачели через вікно з «гастронома» товар тягають…
Тут уже не витримавши такого знущання, до розмови знову вступив Сергій, заперечуючи Сашкові вигадки, та відстоюючи свою версію. Але як там було в дійсності, де правда, а де вигадка то це вже по-великому рахунку напевно було неважливо, головне шо компанія веселилась, всі почували себе добре та невимушено.
За цей час Сашко встиг чимало поговорить з Юрком на різні теми, вияснив чи не найголовніше питання, - звідки начальник райвідділу дізнався за ті події. Як завжди все пояснювалося просто та зрозуміло, - Юрко був його похресником, тож природньо, що і звернувся до свого хрещеного батька за захистом. Щодо наслідків бійки, то і у Юрка вони теж були, і хоча зуби залишились цілими, проте на нозі, по якій вдарив Сашко, розтяглися зв’язки, так шо той ще й досі помітно шкандибав. Але. Знову ж таки, всі ці події залишились у минулому і аби за них більше не згадували, власне заради цього тут і була влаштована ця велика п’янка, яка у своєму шаленому темпі неслась все далі і далі вперед, підкорюючи всих учасників якимось своїм, лише їй одній притаманним законам. Першим, хто потрапив під дію цих таємничих законів, напевне був Только, який мав намір побуть «часік-другий» у компанії і потім додому. Звісно, що тепер Только перемінив свої плани та наміри. Занурившись з головою у цей веселий та звичний захід, влаштований, так би мовити, за всіма правилами.


Хтось згадав за музику, але виявилось шо магнітофон у Юрки в машині згорів, а у «дев’яткі» його взагалі не було.
- Да, шось ми не учли цей нюанс, музика не помішала б.
- Ну, в принципі цей вопрос ми січас рішим, - промовив Вітька таким тоном, який мав свідчити, що він вже знає як розв’язати дану проблему, - Гриша, притягни із гаштета свій мафон, нафік він там нужен, коли основна публіка сидить на цій поляні.
- Нет, Степанич, там тожє люді, да і как бар без музікі?!
- Та ти гониш, Гриша! Там люди, а тут шо, не люди?! Давай скакни, скільки тут до гаштета того, - підтримав цю ідею і Сашко, адже все так просто вирішувалось.
- Касєт не нада, у мене їх повний бардачок, там є шо слухать, добавив і Юрко свій аргумент, тож Гриші вже в принципі нічого і не залишалось, як дать ще й свій магнітофон на цю п’янку. Звичайно йому не хотілось, адже розумів, шо була велика ймовірність того, що цілим він міг і не повернутись назад до гаштету, але варіантів не було.
- Ладна, паєхалі вазмьом, - неохоче погодився Гриша.
Їхать нікому не хотілось, пропонували просто сходить, але Петро нарешті виголосив інше:
- Гриша, шо ти мозги компасіруєш?! Бери он «дев’ятку» ачи мотоцикл і їдь, їздить можеш?
- Нет, нет! Што ті! Машина дарагой, где я денгі вазьму єслі что?! – замахав руками армян, категорично відмовляючись від такої пропозиції.
- Не хочеш машину, їдь на мотоциклі. Ти главно не сци, всьо нормально! – заспокоював того Сашко, пропонуючи іншу альтернативу.
- Грицько, ти тіки представ себе на мотоциклі участкового! – вигукнув Сергій теж долучаючись до щойно виникнувшого цікавого питання, яке могло закінчитись черговим приколом. – ти ще на мотику участкового не їздив?
- Нет канєшно! Где би я мог єздит і как?
- Короче, Гриша, бери їдь, я розрішаю, - виніс нарешті свій остаточний вердикт діяльничий, даючи армяну «зелене світло».
Той же ще трохи повпиравшись, хоча вже і не так категорично як перед цим, під численні коментарі, поради та загальний сміх компанії завів «МТ» і вже було зібрався рушать, як хтось вигукнув:
- Гриша, стой! Фуражку надінь!!!
Від несподіванки та напруження, у якому очевидно перебував армян, цей вигук його остаточно збив з пантелику, - Гриша просто кинув ручку зщеплення від чого «МТ» стрибнув вперед, що той жеребець, ледве не скинувши з себе такого невмілого наїздника. Двигун, взревівши, заглох, але тиша не настала, адже толпа буквально вибухнула реготом, ну а від в’їдливих коментарів та насмішок, Гриша взагалі мав би провалитись під землю від сорому. Проте цього не сталось, адже піддаючись загальному веселому настрою, армян видавши цілу тираду із суміші армянських та російських матюків, з другої спроби все ж таки приборкав непокірного коня та під свист і улюлюкання веселої компанії понісся за магнітофоном. Накручувать ручку газу він не соромився, а тому «МТ» вириваючи з під себе асфальт за якусь мить вже зник за магазином.
- Оце накрутили капчьоному хвоста, хоча б не вбився на трасі, - вимовив Сергій поволі приходячи в себе від таких бурхливих емоцій.
- Та ніхера з ним не буде, доїде, - відказував Только, - пашлі луче по сотні жахнем!
Зрозуміло, що пропозиція була підтримана і компанія знову зайняла свої місця за столом, а через декілька хвилин приїхав і Гриша благополучно впоравшись із завданням. Вся ця «двіжуха» з мотоциклом зайняла чимало часу, просто сходить і принести магнітофон було б набагато швидше. Але тоді б не було такої цікавої теми, ну а так Гриша був у центрі уваги. Хоч і сміялися з ньгго, проте і компліментів теж не бракувало, як не як, а дозволили йому покататись на мотоциклі самого дільничого.
Магнітофон же приєднаний до акумулятора «дев’ятки» розташувавшись на її капоті нарешті почав для компанії видавати музику, з якою гульня пішла ще веселіше та більш насичиніше. У Юрка виявилось чимало нормальних записів, вибирать можна було на різні смаки, що зпершу і робили. Це вже пізніше, коли всі добре були п’яні, то особливого значення і не мало, що там грає, головне аби шось грало.
Ну, а сонце між тим хоч і повільніше, але все ж таки опускалося до землі, наче як говорячи, що вечір, а слідом за ним і ніч невблаганно наближаєця, тож пора було братись і за приготування ухи чим вони і зайнялись. Тут виявилось, що знову чогось не вистачає, згадали, що немає деяких овочів. Не довго думаючи, за допомогою Сергія, визначили чиї поряд з ними знаходяться городи, вирушили за недостаючими компонентами. Правда наступного дня був скандал, адже Сергій на п’яну голову помилився, неправильно вираховувавши город свого товариша, у якого все це можна було взять скільки їм треба. Натомість нарили картоплі та морковки у зовсім сторонніх людей, які і влаштували Сергієві сварку. Але то буде вже завтра, а покищо Сашко, вийнявши з машини привезену картоплю, пішов з нею до колодязя аби набрати води для ухи.
- Не поняв, а де ти взяв цю каструлю? – запитав Сергій розгублено дивлячись на неї.
- Як це, де? У теюе, у лєтній кухні, - відповів Сашко теж в свою чергу не розуміючи причини Серієвої розгубленості.
- Ну це всьо, тепер вже точно луче не вертаця додому! – вигукнув, матюкаючись Сергій.
- Так, а шо за діла, Сергій, ти чого? Шось не так? – тут уже і Вітька приєднався до їх розмови у передчутті приколу.
- Та мене Галька вб’є! вона ж собралась сьогодні там шось варить у цій каструлі, чи варення, ачи ще якусь фігню, - пояснював Сергій, хоча вже і не так емоційно чим декілька хвилин до цього. – Пропала каструля, після костра хрен її отчистиш. І як ти умудрився взять іменно її? – бідкаючись допитувався той.
- Та я шо, зайшов та вибрав таку чималу, десь так на відро, відказав Сашко, вже сміючись та набираючи в неї воду. – та ніхрена з нею не станеця, почистим завтра.
- Ага, почистем! Тут аби її вобще не загубить до завтра, побачу я як ви її будете чистить! А шо ти там ще набрав у кухні? – раптом згадавши запитав Сергій та пішов заглядать до «дев’ятки» під загальний сміх хлопців.
Правда ддовго перейматись долею каструлі не довелось, бо знову хтось подав команду пить в черговий раз, а тому зрештою махнувши на неї рукою, Сергій зайнявся більш цікавою справою. Каструлю ж, наповнивши всім необхідним, поставили варитись прямо на мангал, лише час від часу підкидаючи туди дрова.
А відпочинок продовжував нестися «без тормозов» все далі і далі, часом здавалось, що ось-ось буде досягнуто апогею, але кожного разу виникала якась інша ситуація, яка чимось вирізнялась від попередньої і відповідно вносила в загальну картину щось нове. Люська з Алкою досить таки добре були вже п’яні, вони і до цього не вирізнялись якимось комплексами, а січас так і взагалі втратили будь-які рамки, тож відривались як самі того хотіли. Хлопці ж зі своєї сторони їм у цьому допомагали, тягаючи їх по черзі туди далі попід очеретом, відшукуючи затишне місце. Хоча з цим було дещо складнувато, адже день все ще ніяк не закінчувався, а тутешня місцевість не була пустою. Але по-великому рахунку цим дівахам було байдуже хто там що бачить, ачи скаже, - Люська приїзжала сюди до баби із Білоозерська, а Алка мешкала далеко від цього місця, тому дівчата почувалися тут впевнено та абсолютно розкуто. Водка ж взагалі ліквідувала останні бар’єри яких і без цього було тут не надто багато.
Зрешто дійшла черга і до пляжу, куди разом з хлопцями посунули звичайно і дівахи у своїй білій спідній білизні, тим само принісши і туди пожвавлення і нові враження. Мокра білизна стала майже прозорою, тож кобили в останніх промінях заходячого сонця скакали там майже голі, чим не аби як розважали як свою компанію, так і все ще досить чисельне «населення» пляжу.
З настанням же ночі виявилось, що майже не залишилось дров, адже весь цей час на вогнищі щось готувалось тому, на перший погляд, чимала купа палива швидко зникла.
- Гриша, а шо це дров мало? Нам же тут ще цілу ніч зависать, а костьор уже того, здиха, - першим звернув увагу на проблему Вітька.
- Всьо забрал, что біло у гаштетє, - відповів Гриша, а потім добавив, - дома єст, нада єхат да взат сколко надо.
- О, так тобі понравилось їздить на мотоциклі участкового.
Та нє, Гриша, ну тебе в баню, ночу ти точно десь уб’єся, - Вітька вже не погоджувався давать мотоцикла після всих тих вибриків, які він утнув.
Хтось висловлював якісь інші варіанти, зокрема аби йти десь ламать дерева бо тут поряд з ними сушняк давно вже був підчищений. На цьому місці часто хтось активно відпочивав, а тому знайти дрова була проблема.
- Пацани, які проблеми?! Я знаю де дрова, пашлі, це можемо рішить і без Гриші, - долучився до розмови Сашко, пропонуючи хлопцям йти за ним. – тут рядом, а тіки спічки візьміть, щоб не повбиваця там.
- Так, а куди ти йдеш? Де ці дрова? – допитувався Вітька.
- Підем трохи «гастроном» пощупаєм, хай ділиця…!
Тут уже після таких намірів обізвавася і Сергій, який до цього часу вже ледве язиком повертав, а на ногах того ще хуже тримався.
- Іванович…, не нада, ти «гастроном» того, не трогай…, - заікаючись, ковтаючи слова заступався він за «гастроном». Хоча від минулої величі та значущості від цього торговельного закладу залишилась лише одна гучна назва. Весь цей чималий комплекс січас був запущений, зарослий бур’яном та кущами з облупленою штукатуркою. Проте він ще якось животів, трохи щось там продавали, а саме головне, що тут працювала Сергієва жінка, тому він і намагався тягнуть за нього «мазу».
- Сергій, та всьо нормально, не кіпішуй, ніхто твого «гастронома» не трогає, він і нахер нікому не нужен…, - говорив між тим Сашко, намагаючись відчинить двері у підвал. – Юрик, посвіти сюди, бо ніфіга не видно.
Юрко, наблизившись ближче до Сашка та запаливши найдену тут же під ногами газету, достатньо освітлив двері що зрештою їх вдалося подолати і вони по східцях пішли вниз. Залишки газети ще на якусь мить висвітили початок цього величезного приміщення розміри якого важко було оцінить, оточуючі стіни десь знаходились за межею освітленого простору. Але ось папір догорівши потух і хлопців огорнула непроглядна темрява.
- Пацани, осторожно, бо тут можна і башню звернуть, - попередив Сашко, поки Юрко чиркав сірниками. Проте одночасно зі спалахом сірника позаду Сашка затріщало дерево і хтось падаючи у спину пнув і його так, що вони обоє гепнулись на брудну, слизьку підлогу, завалену різним мотлохом.
Матюкаючись при світлі сірника почали помалу підводитись на ноги. Виявилось, що це упав Сергій, пропомившись на дерев’яному ящику, на який став, спускаючись по східцях. Вітька, розшукавши тут якийсь папір, зробив з нього щось на кшталт факела, що дало змогу більш-менш розгледіти шо тут є. підвал був завалений пустими дерев’яними ящиками, бочками, якимись щитами-піддонами. Повітря тут було важким і затхлим, адже все це нагромадження мало вигляд зваленого на купу непотрібу, до якого очевидно вже жосить тривалий час не торкалася рука господаря.
Проте роздивлятись довго не було можливості, та й бажання теж, а тому хлопці почали виносить на поверхню пусті ящики, за якими власне сюди і прийшли. Сергій, правда, в цьому участі не приймав, сам ледве виліз звідси на поверхню, хоча і не забув нагадати хлопцям аби ті добре закрили двері та мовчали бо ці запаси швидко вичерпаюця.
- Ну, і откуда ти Сашко знаєш за подвал? – згодом допитувався Сергій, сидячи вже біля нового вогнища, у якому весело палали принесені ящики.
- Знаю, ми там уже не раз були.
- А я чого не знаю? Ти шо, такі откритія…, - зі здивуванням чухав потилицю Сергій, але так і не встиг закінчити своєї думки, бо уваги всих привернули Вітькині вигуки та матюки.
- Ти шо, кобила, нажралась…?! Давай подимайся! – кричав Вітька, тягнучи за руку Алку, яка перед цим зробивши з його допомогою пару кроків рухнула на траву. Вона не то шо не могла рухатись, вона вже навіть і не говорила, видавила ледь чутні незрозумілі звуки.
- Віха, та кинь її, ти шо не бачиш, шо вона вже мертва!
- Так, а чого, може йому нравиця трупи трахать! – прокоментував Только Вітькіни марні потуги привести до тями діваху, визвавши дружній сміх компанії.
- Пацани, в натурі, погнали у клуб за тьолками! Та і нам треба тоже трохи розвіятись, бо ще чуть-чуть і самі тут захрюкаєм, як ці кобили, - запропонував Вітька слушну ідею, кинувши тягать Алку, яка так і залишилась лежати, розкидавши в сторони ноги та уткнувшись лицем у траву.
Вітькіна пропозиція була підтримана, правда хлопці вже і так подумували вирушать до клубу за дівчатами, бо теперішні їхні подруги зп’янівши остаточно стали непридатними ні до чого. Їхать на дискотеку погодився і Сергій, він полюбляв інколи завітать до подібного закладу, тим більше разом з такою веселою п’яною компанією. Не відставала від компанії і Алка, яку щойно вдалося Петрові дещо привести до тями, бо вона вже ось-ось мала б потухнути. На охороні табору залишили Гришу, який почав відмовлятись, посилаючись на різні причини, проте це питання несподівано вирішилось само по-собі.
Одягнувшись і вже будучи готовим їхать Олег пішов до кладки аби відлити, але очевидно не побачивши де починається невеликий обрив, ставши ногою у пустоту, упав прямо в очерет. Тут, біля берега, води майже не було, натомість не бракувало рідкого мулу, в який він і рухнув з берега шо підкошений. Зрозуміло, що після цього на одного учасника вояжу до клубу стало менше. Ледве вибравшись із болота під сміх та підтримку всієї компанії у світлі вогнища, друзям важко було впізнати Олега, обліпленого багнюкою. Але саме смішне і неймовірне було те, що штани в нього після такого падіння залишилися чистими.
- Це ж нада, кум, так було умудриця упасти, застряв головою в болото , а ноги оставив на сухому! – реготав Юрко зі свого кума, який розмазуючи руками грязь на лиці намагався продерти очі.
Хтось приніс воду від колодязя та виливши на голову, хоча б трохи привели Олега до тями, бо той після такого карколомного падіння все ніяк не міг сообразить щож трапилось. Пригода з Олегом дещо затримала компанію, а тому допомігши йому трохи оговтатись, хлопці поспішили до клубу. Олег же, залишившись за охоронця, намагався ще щось зроботи зі своєю теніскою, вимазаною у багнюку.


Клуб знаходився десь метрів за п’ятсот від ставка, тож за декілька хвилин хлопці вже були біля цього місцевого «очага культури». Знову ж таки, довше всажувались в машини чим їхали ними. Від’їзжаючи в останній момент помітили, що на капоті «дев’ятки» стоїть магнітофон, ще б якась мить, то так би з ним і рушили. У Гриші мабуть і серце зупинилось, бо він схопив його, шо ту малу дитину, притискуючи до себе, щось кричав та матюкався. Однак цього вже ніхто не чув, а «охоронець» та Алка, які залишились разом з ним, були зайняті кожен своїми справами.
Біля клубу, незважаючи на те, шо була п’ятниця, стояло декілька мотоциклів, трохи в стороні легковик, а довколо де-інде сновали люди. На самому ж майданчику біля входу у клуб тупцювалося з десяток молоді. Юрко їхав першим і тому поставив свою машину дещо в стороні від вхідних дверей, Сашко ж під’їхав до самих східців, по яких треба було підніматись на майданчик до входу у клуб.
- Ну ти блін, щеб туди, на поріг виїхав! – невдоволенно промовив з заднього сидіння Петро.
- Так, а шо, нормально, тут освіщеніє саме луче і тачка на виду, - відказав Сашко, роздивляючись толпу, яка стояла за пару метрів від машини на порозі і з цікавістю теж намагалась зазирнуть у салон щойно під’їхавшої «дев’ятки».
- Так в том-то й дєло, шо освіщєніє пока і нафік не нада. Люсі саме почала обороти набирать, - пояснив Только Сашкові, показуючи на заднє сидіння.
- А…, ну ми тоді пішли, не будем вам мішать, - відразу все зрозумівши, мовив Сашко, відчиняючи двері, - пашлі Толян, позирим…
- Да, да…, ідіть, - відказав Пєтька, вже більше не звертаючи уваги ані на хлопців, ані тим більше на оточуючу обстановку. – А ти, давай, работай…, всьо нормально…, не отвлікайся…, - продовжив той говорить до Люськи десь у глибині салону.
Першою на кого звернув увагу Сашко, ледве вийшовши із машини, була Юлька, донька Сергія.
- Юлька, прівєт! Ти сьогодні просто чудо, ти знаєш шо ти тут найгарніша? – говорив Сашко, беручи дівчуну за руку.
- Та знаю я все! – відповідала  та сміючись ніскільки не розгубившись від таких компліментів, адже звикла чути їх від Сашка. – А де батько? Куда ви його завезли?
- Батько? А шо з ним? – запитав Сашко ніби не розуміючи чого за нього зайшла мова, одночасно поглянувши на «шістку» від якої до них саме йшли Юрко з Вітькою.
- Мати йому дома задасть, ну і вам заодно, - пояснювала Юлька, намагаючись знову повернути Сашка до цікавлячого її питання.
- Та ладно, з батьком все нормально. Ти луче скажи, коли ти вже підростеш? – між тим говорив Сашко, ведучи дівчину у середину клубу. – Пішли, покажеш шо тут робиця, бо ми самі ще чого доброго заблудимось…
Сергій вчасно побачив свою доньку на порозі, тому і залишився сидіть у машині, ну а Сашко теж, в свою чергу, зорієнтувавшись повів її у середину приміщення. Проте далеко зайти їм не вдалось, ледве потрапивши у фойє вони зустріли Зойку. Тож відпустивши Юльку, яка далі до танцювального залу, в якому гриміла музика, пішла зі своїми додругами, Сашко залишився вже знею.
- Наташа тоже тут? – перше що він запитав.
- Нє, нема, - відповіла Зойка, посміхаючись та заспокоюючи Сашка, - і Лєнки тоже нема, - за мить доповнила дівчина, звертаючись вже до Вітьки, який щойно підійшов до них.
Але продовжити далі розмову їм не вдалось, оскільки з вулиці долинули зойки дівчат та інші незрозумілі вигуки, тож хлопці і поспішили поглянути шо там скоїлось…
Петро успішно завершив разом з Люською одне спільне питання, заради якого вони власне і затримались, вийшовши з машини заходився підкурювать цигарку, чиркаючи запальничкою, яка вперто не хотіла давати вогонь. Тож зосередившись на цьому процесі, він не звертав уваги на те, шо діється довкола і зокрема на вигуки, сміх, що лунали із-за вугла клуба стрімко наближаючись сюди, де стояв Петро та їх машина. Петра теж не було видно і тому перший молодик, який вискочив із-за вугла, відразу налетів на того так штовхнувши у спину, шо Петро ледь втримався на ногах, проте втративши запальничку та зламану цигарку, які полетіли десь на землю.
- Ей, потіше! Ти…, - ледь встиг промовити Петро, звертаючись до цього несподіваного нападника, аж у відповідь той вигукнув:
- Да пашол ти на ху…! Му…, - але закінчить свій нахабний викрик молодик так і не встиг. Петровий кулак розміром трохи меншим за голову самого нападника, із силою парового молота врізався в зуби молодику одночасно забиваючи назад в глотку другу половину слова та відкидаючи його самого до стіни клубу.
- Ти шо, урод! Ти кого посилаєш…? – взревів Петро, кидаючи шо лев на свого опонента.
В цей час із-за вугла вискочив другий молодик, а за ним іще один. Пєтька, більше автоматично чим усвідомлено трохи відхилившись в сторону відпихнув цього другого нападника, який ще не знав, що тут скоїлось, а тому не був готовий до якихось дій. Тож змінивши свою траєкторію руху, наштовхнувся на машину і на Люську, яка в цей час нахилившись до бокового дзеркала, намагалась повернути його щоб можна було глянуть на себе. Молодик не встиг навіть зменшити швидкість, ачи хоча б якось ухилитись і на повнім ходу усією своєю масою вдарив Люську під скраку. Та ж у свою чергу, ледве тримаючись на ногах, полетіла вперед, б’ючись лобом у передню стойку, а своїм тілом ламаючи пластмасове дзеркало рухнула на землю поряд з переднім колесом автомобіля.
Молодик, що біг третім, встиг дещо зорієнтуватись і тому вже цілеспрямовано кинувся на Петра, б’ючи його кулаком десь у шию, потім у вухо. Проте третій раз вдарити не вийшло, бо Пєтька теж зорієнтувавшись почав захищатись та бить у відповідь. В цей момент підскочили і Только з Юрком, які ще встигли зайти в клуб, стояли на порозі з кимось розмовляючи. Тож агресію незрозумілих нападників швидко було нейтралізовано. Коли підоспіла підмога, Пєтька, кинувши цих двох, миттєво перейшов до першого, який стоячи раком під стіною намагався звестися на ноги, очевидно ще не прийшовши до тями після Петрової кувалди. Петро ж, не вагаючись ані на мить, с ходу почав куди попало гамселить ногами тіло, яке опинившись на землі корчилось, намагаючись якось захиститись від лавини ударів та щось незрозуміло кричало. Кричали також і дівчата, які опинились поряд з цим побоїщем, тож цей вой та крики і привернули увагу хлопців.
Підбігши до місця події, їм ледве вдалось відірвати розлюченого Петра,який ще клепав носаками свого поверженого ворога.
- Шо случилось, Петруха? – кричав Сашко. – Хвате! Ти його січас уб’єш!
- Та його урода мало убить! Хто це такий? – вирвавшись Петро ще раз рубанув того носаком.
- Та це ж Льоня Павлюк! «Павлін», - ледь упізнав Вітька тіло, яке так і продовжувало корчитись на землі, намагаючись щось сказать, але лише булькало кров’ю, яка текла та надувалась пузирями з розбитого рота, - так, а шо случилось?
- На х… мене послав! Урод, - нарешті дещо пояснив Петро, - а це хто такі?
- Та хрен їх зна! Це якісь чужі, не наші, - відгукнувся Только, - Санька, давай наручніки, нада їх закувать.
- Давай, пацани, цих козлов у багажнік. Ти шо, уроди обнаглєлі! – запропонував Петро, відчиняючи багажнік у «дев’ятки». – давай, Віха, тягни «Павліна» сюда.
Вітька ж не довго думаючи, закрутивши Павлюку руки тяг того до машини. Двоє інших ще лежали на землі сковані за руки одними наручниками, які десь з машини дістав Сашко. Все відбулося надзвичайно швидко і ті, що ще якісь лічені хвилини назад весело бігли до клубу, тепер валялись ошелешені та побиті на землі. Щоправда цим двом майже і не дісталось стусанів, в той час як «Павлін» напевне вигріб за всіх трьох разом взятих. Ця трійцяч теж була добряче п’яна, а тому усвідомлення того шо сталось доходило до них із запізненням, але поступово розгальмовуючись, хлопці все ж таки почали проситись. А коли побачили, що «Павліна» вже закинули у багажнік і ось-ось настане їхня черга, то вони в один голос мало не завили, шоковані такою перспективою.
Доколо стояв гамір, всі одночасно говорили, відповідно не чуючи один одного, а тим більше скиглення побитих молодиків, але те що їх всих треба було грузить у багажнік і вивозить звідси, то ні в кого сумнівів не визивало. Навіть Юрко не заперечував цьому, хоча можливо він просто і не усвідомлював усього того, що зараз відбувалось та можливих наслідків такої акції. Але без сумніву було одне, що правда на їхніх стороні, адже все те що відбулося він бачив на власні очі, більше того, - він все дослівно чув, як «Павлін» послав Петра.
Зрозуміло, що така пригода викликала миттєвий інтерес та ажіотаж, а звістка про бійку на вулиці хвилею прокотилась по всьому клубу і тепер толпа глядачів швидко збільшувалась, доповнюючись все новими і новими людьми, які поспішали з нутра клубу аби не запізнитись побачити незвичне видовище. Адже не кожного вечора сюди наїзжала ціла ватага п’яних «мусоров», звістка про появу яких щойно була прокотилась першою хвилею. Не встигли як слід обсудити першу новину та вжити деяких необхідних заходів, як тут вже інше – бійка.
І хоча глядачів, а відповідно і свідків не бракувало, хлопців ця обставина не хвилювала, процес завантаження тривав, та й ніхто з толпи не мав наміру їм перешкоджать. Знайшовся лише один, який втрутився у ситуацію і зрештою завадив цьому. Коли почалася бійка, то Сергій спершу не зрозумів що там відбувається, йому погано було видно із-за «дев’ятки», але по ходу розвитку подій, він звичайно не міг залишатись осторонь. Тож вийшовши зі своєї схованки, він і кинувся в гущу подій. В результаті тривалої суперечки та п’яної балаканини, Сергієві вдалося переконати хлопців відмовитись від своїх намірів.
- Сєрий, а чого ти вобще сюди прийшов? Ти ж себе спалиш, іди в машину пока тебе мала не засікла! – говорив Сашко, намагаючись повернуть того назад до машини, поки вже остаточно було вирішено не завантажувать «Павліна» і компанію до багажника.
- Та яка машина! Ви тут чудите…, глянь яка толпа…! – між тим продовжував говорить Сергій, хоча Сашко його вже і не слухав.
В цей час вся увага перемістилась від багажника автомобіля, де ще так і продовжували тупцюватись всі головні учасники подій, до її капоту. Там, поряд з переднім колесом весь цей час лежала Люська від тоді як рухнула на землю разом з боковим дзеркалом, збита одним із нападників. Люська чи то втратила на деякий час свідомість вдарившись головою, ачи просто вирубилась, оскільки була геть п’яна і ледве трималась на ногах. Але як би там не було, впавши вона так і залишилась лежати на землі ніким не поміченою, адже вся увага толпи була зосереджена на бійці та подільшій тяганині. Проте так тривало не довго і Люська прийшовши до тями, почала ворушитись та чипляючись за машину намагалась звестись на ноги, декілька раз вона падала, але зрештою їй це вдалося. На той момент Люська вже перебувала у центрі уваги, адже вигляд у неї був далеко не такий як до її падіння, - на лобі досить таки добре була помітна гуля, волосся розпатлане,брудне та й вся вона теж була у пилюці. Але найбільше, що кидалось у вічі, це роздерта на грудях футболка. Зверху біля горла вона була ціла, а починаючи з грудей вниз та вбік йшла величезна із рваними краями діромаха, через яку на зовні визирали Люськіни груди ледь стримувані ліфчіком. Видовище було ще те, і не відреагувати на нього було складно. Толпа шуміла, сміялась, а одна дівчина, яка перебувала зовсім поряд з нею, так взагалі з великими зусиллями стримувала себе аби не зайтися сміхом. Проте очевидно це у неї зовсім добре получалось, тому що Люська, повернувши повільно у її сторону свою чумну голову та витріщивши на дівчину налиті кров’ю п’яні очі, з погрозою та злобою у голосі процідила крізь зуби:
- Шо ти сука либися…?!
- Сама ти сука! – не задумуючись випалила у відповідь дівчина.
- Закрой сосаліщє! Порву-у-у… - взривіла Люська та відпихнувшись від машини з воєм кинулась вперед на дівчину, вцепившись в неї обома руками.
Добре, що дівчина стояла біля неї зовсім поруч, аби вона була трохи далі, то Люська просто не змогла б до неї дійти, адже на ногах вона трималась лише завдячуючи тому, що поряд була машина. Тож накинувшись на свою жертву та вцепившись в неї, Люська відразу своєю масою повалила ту на землю, ну а далі началось вже таке, яке складно описать: здійнявся неймовірний галас, визг, зплетені бабські тіла з воєм, качались по землі, рвучи друг друга пазурями та гризучи зубами. Здавалося, що ці дві божевільні, втративши людську подобу вмить перетворилися на диких котячих самиць. Ті з толпи, хто був поряд, шарахнулись назад, а із задніх рядів навпаки напирали на перед аби подивитись, шо там відбуваєця.
Дивиця ж було на шо, хоча і абсолютно не зрозуміло хто є хто і хто ж зрештою перемагає. Люська хоч і була п’яна в дим і не могла триматись на ногах проте на рівні землі очевидно почувала себе впевнено, в усякому разі не поступалась своїй суперниці. Та й зрештою тут уже напевно і не мала значення здатність стояти на ногах.
Бабська бійка миттєво перебрала на себе всю увагу, адже попередні події на тлі цього побоїща виглядали як якісь невинні хлоп’ячі пустощі, тай сам бій здавалось йшов не на життя а на смерть. Покищо ніхто не вмішувався розборонять, хоча дівчата і здійняли галас, а дехто навіть звертався і до міліції, якої тут не бракувало. Проте міліція теж не спішила та очевидно і не збиралась вмішуватись. Нарешті з толпи почали виділятись дівчата, напевно подруги тої дівахи, яким загальними зусиллями все ж таки вдалося якось розтягти цих гарпій, які ще продовжували вириватись з рук аби знову кинулись друг на друга. Але їх тримали міцно і одне що залишалося це словесна лайка.
Складно описать те в що перетворились ці навіжені бійці. Люська і до поєдинку виглядала не надто добре, ну а тепер і тим більше: залишки футболки трималися лише на одному плечі, та й то вона їх зрештою дорвавши кинула на землю. Ліфчіка на ній взагалі не було, він пошматований та затоптаний у пилюку теж валявся під ногами. З одягу на ній якимось дивом відносно цілою залишилась лише юбка з трусами, які зсунувшись плутались на ногах і вже потім дівчата сяк-так їх повернули на місце. Правда все це очевидно Люську мало хвилювало, більше за все вона мабуть і не усвідомлювала що залишилась майже гола.
Інша дівчина, на перший погляд, начеб-то менше постраждала ніж Люська, вона була одягнена в джинси та в більш-менш міцнішу сорочку, хоча і та не витримала Люськиних пазурів і була добряче пошматована, шо ж стосується самих дівчат, то обидві були подерті, обличчя заюшені кров’ю та соплями, розтріпане волосся стирчало в усі сторони, а в довершення картини все це щедро було засипане та вивелене у пилюці.
Люська тут зрештою теж була не зовсім чужою, а тому у толпі швидко віднайшлися і у неї подруги та знайомі, які власне і розтягували цих забіяк, а січас намагались якось і допомогли.
- Держи, Санька, це часть вашої машини, - говорив Только, віддаючи бокове дзеркало.
- Не поняв, а хто це його одломив?
- Кобила як падала то і його собою збила, ну а на неї ж хтось із цих козлів полетів, - пояснював далі Только, показуючи на все ще зкованих наручниками молодиків.
- О, «Павлін», так ти попав плотно…
- Та я, ми…, Іванович, ми все возмістим, - знову запричитав Павлюк, що на якийсь час був замовк, перерваний бабською бійкою.
Відламане дзеркало добавило «масла в полум’я», яке і без цього добре тут палало. Але зрештою емоції дещо вщухли і перед тим як відпустить Павлюка з компанією, Петро накручуючи того роздавав останні вказівки.
- Ти поняв, «Павлін»? завтра як штик у дев’ять у мене в кабінеті.
- - Да, да…, обязательно…, - збиваючись з усим погоджувався той, притискуючи до розбитого носа, з якого ще текла кров, пошматовану Люськіну футболку, яку хтось із хлопців дав йому.
- Та нє, Александрович, підожди, давай на понеділок отложим встрєчу, - запропонував Сашко більш реальний час, - та й бабло за дзеркало найти буде більше врємєні.
- Ну, ладно, на понеділок, - погодився Петро, - а тіки шоб як штик, ти поняв, «Павлін»?
- Да, да, канєшно, а скільки я должен?
- Скільки, скільки? Сто баксов! – назвав Вітька конкретну суму.
- Як сто? Я ж…, - запитав Павлюк, запнувшись на мить почувши таку неймовірно велику суму, але схаменувшись відразу погодився, - Да, да! Скільки скажете, ми все…
- Ну всьо, чиши отсюда! – перебив Петро того причитання-обіцянки, нарешті відпускаючи цю горе-трійцю, звернувшись далі вже до хлопців, - ну пацани, весело тут у вас! Я ще ніразу в Зимніку так не зажигав…
- Так ти, Пєтруха, почаще навідуйся сюда, так сказать, шоб трохи розвіяця, - сміючись говорив Только, збираючись нарешті потрапить у клуб, в якому сьогодні йому так ще й не довелось побувать, - пашлі луче в середину, я вже і тьолок видивився, яких можна буде снять…
- А шо «Павлін», привезе бабло у понеділок? – між тим питав Юрко у Сашка.
- Нєт, канєшно, откуда він його візьме?!
- Так, а нафіга ви його тоді отпустили, і хто він вобще такий?
- Та ніхто, бидлота мєсна, зичара, пора вже його посадить, бо шось він тут загулявся на свободі, - пояснював Сашко, видивляючись у толпі Зойку.
Вони вже зайшли у клуб і навіть нарешті дійшли до танцювального залу, тобто бзпосередньо на дискотеку.
- А вобще, Юрик, все це єрунда, ну його нафік того „Павліна”. Те шо заробив те і получив, так сказать расчьот на мєсті, а от всього остального, то куда він дінеця з подводної лодки...?
Їх розмову перервала поява Люськи, яка ледве не триумфально заходила до залу в оточенні декількох подруг. Щоправда триумфаторка не досить впевнено трималася на ногах, але ця обставина очевидно тут нікого не турбувала. Зусиллями своїх поміяниць, Люська вже мала більш-менш нормальний вигляд. Але головним вона все ж таки була зобов’язана Юркові, який знайшовши у багажнику поміж інших речей свою стару сорочку, подарувавши її Люські. Отож вона закатавши рукава та зав’язавши вузлом на пупі поли сорочки в оточенні своєї свити і зарулила на танцполе.
Нічне життя хід якого був дещо порушений приїздом сюди міліції, знову увійшло у свою звичну колію. Молодь побачила, шо „мєнти” приїхаоли сюди ніяк не по-роботі, а приїхали відпочивать, так як власне і всі інші хто тут перебував. До того ж вся „мєнтовська” компанія була досить таки добре п’яна і відрізнялася від інших хіба що лише формою, у яку всі були одягнені окрім Петра, зрозуміло шо за Юрка тут мова не йшла. Тож незважаючи на пізній час, який перевалив уже за північ, у клубі все греміло, блимало, народ вселився і танцював, ну і очевидно покищо ніхто не збирався розходитись. Та й власне не було кому і подать команду для закриття дискотеки. Як завжди завклуба не було на робочому місті, ключі ж від клубу він віддавав комусь із хлопців, хто крутив музику, а сам йшов додому. Тож тут панувало самоврядування, або полна свобода дій, бардак і хаос. Порядок більш-менш підтримувався тоді, коли у клубі був кіносеанс, і то лише зусиллями самого кіномеханіка. Ну а щодо директора клубу, то він за своїм складом характеру практично і не здатний був якимось чином впливати на вечорничі процси у своєму відомстві. Звичайно молодь такий стан речей абсолютно влаштовував, гулять можна було до укладу і тому тут завжди було людно.
Все довколо вирувало, блимало, несамовито греміла музика, заглушаючи собою будь-які розмови, заповнюючи весь довколишній простір. Швидко склалася достатньо широка компанія і вже за деякий час хлопці перебували у так званій „музикальній” кімнаті, переміщеній позаду дискотечної сцени, де зберігалася музична апаратура, точніше її залишки, інший реквізит та всілякий мотлох. Тут же була накрита чимала „поляна”, хтось за щось як завжди виставлявся, а далі десь сам по-собі з’являвся ще самогон і так тривало до бескінечності. На той момент, коли завітали хлопці, п’янка вже набрала своїх шалених обертів і хоча народу тут перебувало небагато, очевидно з появою міліції основна маса молоді вийшла звідси, ал так сказать сліди їх перебування залишились. Перш за все ціла хмара сигаретного диму, накурено було так, шо ледь виднівся інший край цієї невеликої кімнати. А ще валялося декілька п’яних дівочих тіл, яких не встигли прибрать звідси, а можливо і не збирались, бо оточуюча публіка, включно з так би мовити, старшими тут, тими хто опікувався дискотекою, були не набагато кращі за інших. Проте враховуючи стан, у якому перебували приїхавші „менти” та весь цей отчуючий жах був сприйнятий нормально, без претензій. Не відмовилися хлопці і від запропонованого самогону, тож п’янка під грохот дискотеки понеслася далі, взагалі вже без будь-яких „тормозов”.


Для всих хлопців швидко відшукалися дівчата, які не заперечували провести з ними час не тільки тут, у клубі, а і дальші біля ставка. Щоправда з цього кола охочих невдовзі випала Люська, яка випивши самогону нарешті заспокоїлась, приєднавшись до подібних їй тіл, що так і продовжували валятись в кутку „музикалки”. Проте на це ніхто не звернув уваги, всі займались своїми особистими справами, майже не шукаючи один одного.
Сашко пробувши деякий час у цьому чаду, трохи випивши, залишив „музикалку”, відчуваючи що ось-ось і сам вирубиця. Тож січас він сидів на сцені за колонками звідки крутилася дискотека. Вже який раз поспіль так званий „ді-джей” крутив одну і ту саму композицію, - „Queen” - , “Show Must Go On”, виконуючи замовлння-наказ Сашка. Йому подобалась ця композиція, а тому він знову і знову наказував „діджею” вмикать її не зважаючи на ходаків із залу, котрі приходили на сцну вияснять у чому справа. Хоча ніхто особливо і не обурювався, публіка так і продовжувала гоцатись на танцполі.
Прослухавши раз п’ять підряд„Queen”  Сашко зрештою погодився поставити щось інше.
- А тобі, шо Федька не нравиця? – запитав він у Зойки, яка теж просила його аби дозволив включить іншу музику.
- Який Федька? – запитала та в свою чергу, не розуміючи за якого Федьку йде мова.
- Ну, який-який? Меркурі, який же ще? – неохоч пояснював Сашко, зручніше вмощуючись у кріслі поряд з Зойкою, яка весь цей час була з ним.
- Який ще Меркурі, шо ти мелеш, Саша? Ти вже п’яний! – так і не зрозумівши за кого він їй толкує, промовила Зойка, а потім добавила, - і вобще, я хочу танцювать!
- То йди, танцюй!
- А ти? – обіймаючи Сашка та зазираючи йому у вічі, допитувалась дівчина.
- Ти гониш, Зойка, я ще у формі не танцював! Тєм болєє шо не настільки я ще п’яний, - відхиливши таку пропозицію Сашко звернувся вже до „ді-джея”, прокричавши тому намагаючись пробитись через шалений звук музики, - Стас! Постав який небудь мєталл! Зойка танцювать хоче!
- Нє, нема! Січас „Ace of Base” буде, нехай танцює! – прокричав у відповідь сміючись „ді-джей”.
- Ладно, пора вже свалювать, - через деякий час промовив Сашко, звільняючись від Зойкіних обіймів. – Ну шо, ти готова посітіть нашу обітєль біля ставка?
- Да, канєшно, а тіки ти..., - на мить перервавшись, ніби задумавшись зупинилась Зойка, - ти мене нікому не отдасиш, правда?
- Як це?
- Ну там же така компанія собралась..., та й дівчата ж общі..., - збиваючись намагалась пояснить Зойка.
- А, ти про це, - засміявся Сашко, нарешті зрозумівши за що йде мова, - ну так, я шо, це тобі рішать, ко му дать, а кому ні. – пояснив він, а за мить договорив, що мало розвіять у нї останні сумніви, - у нас все чесно, так шо не переживай.
- Та я і не переживаю, - майже впевнено промовила дівчина, міцно беручи Сашка під руку аби втримати в рівновазі, бо його так повело у бік, щойно він встав з крісла, у якому сидів, що Сашко ледве не впав зачепившись ногами за якийсь ящик.
- Кстаті, Зойка, тобі треба більше переживать за вияснєніє отношеній з Наташкою, чим за сьогоднішню ніч, - вів далі Сашко поволі, за допомогою Зойки просуваючись по сцені в сторону східців.
- Ха..., шо вона мені?! – скривившись зневажливо вигукнула Зойка, - розбермся!
- Як це шо? Вона ж твоя подруга!
- Та розберемся ми, то наші проблєми. Ти луче дивись під ноги, бо обоє гепнемся, - намагалась вона привернуть увагу Сашка до більш важливішого питання, допомагаючи йому зійти зі сцени по досить таки крутих східцях.
Проте Сашко рухаючись на „автопілоті”, ігноруючи складність спуску зі сцени, продовжував далі розвивать не менш цікаву тему:
- Ну да, правильно, це ж у вас по приколу, так сказать наставить роги лучшій подругі, да? Так? – допитувався він, але Зойка чи не чула, ачи не хотіла відповідать лише міцніше його тримала.
Щоправда вони спустившись зі східців вже знаходились на самому танцмайданчику, де власне і не можливо було говорить. Вийшовши ж у фойє, Сашко хотів продовжить далі перервану розмову, але на зустріч їм йшов Вітька та випереджаючи Сашка запитав:
- Саня, а ключі від машини у тебе?
- Які ключі? От якої машини? – зупиняючись перепитав той.
- Ну от „дев’ятки” вашої.
- Віха, ти шо гониш? Які ключі? Вона ж проводами заводиця, - вже сміючись пояснив Сашко, а Пєтька де, він шо вжеготовий?
- От білн! – хлопнув себе по лобі Вітька, - і я тоже придурок повівся!
- Так, а шо случилось, Віха?
- Та вже нічого, Пєтруха просто рішив шо загубили ключі от зажиганія.
- Во пацани гонять! Пашлі Зойка, глянем на прикол, - ще більше розсміявшись посунув на вихід Сашко, одночасно говорячи далі з Вітькою, - так, а шо він хотів, нафіга йому ключі?
- Гонки січас будуть!
- Не поняв, шо загонки? – аж зупинився Сашко, почувши таку несподівану звістку.
- Юрко тєму начав, шо його „шоха” сдєла „дев’ятку”, ну Пєтька, ясне діло, повівся, короче, страсті вже накалились...
лудве вийшовши на поріг відразу до Сашка постало питання щодо ключів, а потім уже після пояснення питання знову повернулося до Петра під загальний сміх та відповідні коментарі. Пєтька ж у свою чергу теж сміючись, чухав голову, дивуючись як це він так лохонувся. Зрештою насміявшись взялися на обговорення нюансів майбутніх перегонів. Змагання вирішили проводити на трасі, стартувавши від гаштета, далі по греблі, під гору, а фініш на Білоозерському прехресті, до якого було десь кілометра три.
Незважаючи на загальний вселий настрій вс це сприймалося серйьозно, узгоджувалися всі деталі і само-собою приз, - ящик пива, який мав виставляти переможений. Так само незважаючи на всю небезпеку майбутньої затії ні у кого не виникло жожного сумніву щодо доцільності проведення цих перегонів. Лише одне зауваження спало на думку Сашкові, яке він і висловив:
- Одного не пойму Юрій, у нас машина чужа, ну а ти на шо надієся, хіба тобі свою тачку не жалко?
- Жалко канєшно, но я в ній увєрєн, так шо всього нормально, пиво ваше! – впевнено відказав Юрко.
Тим часом всі пасажири розміщувалися по машинах, займаючи свої місця, так як їхали сюди. Точніше ті, хто залишився від попереднього складу, адже побачивши батька під час бабської бійки Юлька взівши його „в оборот”, незважаючи на протести, швиденько спровадила того додому. Другий пасажир з попереднього складу екіпажу випав з їх рядів трохи пізніше, звичайно мова йде за Людьсу, яка так і залишиласьлежать у „музикалці” та власне за неї вже і забули. Отож у „дев’яткі” їхали ТОлько,Ю Сашко і Петро, який уже сидів за рульом машини, смикаючи проводки запалення та намагаючись запустити двигун. Тут також сиділа Зойка зі ще однією дівахою. В „шісткі” теж було п’ятеро: Юрко з Вітькою і троє дівчат щойно знятих хлопцями у клубі, тобто завантажені машини були однаково і максимально. У такому складі і повинні були відбутись перегони.
Юрко вже від’їхав від клубу, а Петро все ковирявся із проводками, матюкаючи всих і вся.
- Пєтька, давай я попробую, вилазь! – нетерпляче вигукнв Сашко, смикаючи Петра.
Правда повторювать йому не довелось і вже за якійсь лічні хвилини двигун запрацював і вони рванувши з місця понеслись по трасі.
- Слиш, Саньок, так може ти і будеш участвовать у гонках, бо Пєтруха шось не того..., - запропонував Только.
- Так, а условія?
- А шо условія? У гонках машина щитаєця, а не водітєль. Рєчь йшла яка машина бистріше доїдедо перекрьостка, - навів Только переконливий аргумент на який зретою всі і погодились.
Юрко теж не заперечував, очевидно був переконаний у своїй перемозі, тому замість Петра мимо своєї волі за рульом „гоночного боліду” опинився Сашко. Перед вирішалиним заїздом, трохи прогнавши машину по трасі туда-сюда, так сказать перевіряючи її можливості, до стартової лінії Сашко виїхав теж вже із впвненністю у своїй перемозі.
О другій годині ночі траса була практично пустою, у всякому разі на той момент ніде ніякого транспорту на ній н було, видно тому зайнявши всю ширину дороги, дві машини вишикувались на умовній стартовій лінії. Очумівший Гриша, якого хлопц розбудили у гаштеті, стояв на узбіччі траси з якимось шматком ганчірки у руках, що мав напевне слугувати за прапор, яким за правилами перегонів суддя повинен подати знак для старту. Були тут і свідки – вболівальники, хоча вони самі спершу напевне і не здогадувалисчь, що виконують таку рль. В цій ролі виступали водії вантажівок декілька штук яких зупинилось на ніч на стоянці поряд з гаштетом. Зрозуміло, що маневри двох п’яних екіпажів лгковиків швидко привернули їх увагу і мужики вже з цікавістю спостерігали за розвитком цього незвичного нічного дійства.
Увімкнувши першу передачу Сашко пильно стежив за попреджувальними Гришиними рухами, ще одна мить і ганчірка-прапор дала „зелне світло” прегонам. „Дев’ятка” миттєво відреагувала на отриманий дозвіл і рвонувши з місця зі старту почала випереджать „шістку” все бльше і більше збільшуючи відстань між ними. Нічну тишу розірвало ревіння автомобільних дивгунів та визг резини від букссуючих на асфальті колес. Сашко не шкодуючи машину з самого початку вдавлював педальгаза до упора, відпускаючи її лише для того аби увімкнути іншу пердачу. Тож „дев’ятка” зі старту взявши лідерство ракетою неслася вперед, щосекунди набираючи шаленої швидкості, яку безпристрастно показував спілдометр стрілка якого впевнено і досить таки швидко лізла вгору.
За якісь лічені секунди машина пролетівши греблю, пішла на крутий підйом, в цй момент швидкість доходила майже до сотні кілметрів. Здавалось щ все йд дбре, що за таких умов підйом вони здолають лгко, зберігаючи лідерство. Сашко так і продовжував рухатись по зустрічній полосі, яку зайняв ще на старті, тож світло, яке показалось впереді за лінією горизонту, якою закінчувався підйом, відразу привернуло йг увагу. Треба було звільнити зустрічну полосу, можлив він це і розумів, але ж з правої сторони майже на хвості „дев’ятки” висіла „шістка” повільно та впевнено зменшуючи відстань між машинами. До того ж незважаючи на шалену швидкість, на якій вони пішли на підйом, тяга двигуна почала замітно падать, а відповідно хоч і повільно почала зменшуватись швидкість. До вершини підйому залишалось зовсім мало, і в цю мить там на верху із-за лінії горизонту з’явилося ціле нагромадження фар. Сашко весь цей час їхав на дальному світлі взагалі забуви за перемикач, аби не відволікатись, тож водій „фури” звичайно бачив, що впереді десь із низу вириваються стопи дального світла і що ось-ось вони начнуть його сліпить. Аби цього не сталось”фура” завчасно мигала усіма своїми фарами, перемагаючи світло, проте на зустрічного водія це не мало жодного впливу.
Події між тим розвивались надзвичайно швидко, тож за якусь мить ситуація стала критичною, „дев’ятка” неслась прямо під „фуру” і це очевидно розуміли всі, як водї так і напевно пасажири. Траса ж тут була звичайною однорядною, обгон був заборонений і непередбачний, а тому полоси руху що вниз, що вврх по ширині були однакові. Юрко, хоч і не зменшуючи швидкості, але поступаючись Сашкові дорогою притиснувся якогомога ближче до правого узбіччя, якого власн тут і не було, дорога просто обмежувалась високим бардюром. Проте Сашко все рівно не міг скористатись цією нагодою, адже тяга двигуна падала, на четвертій передачі далі він вже не міг тягти, очевидноресурс потужності двигуна вичерпавсь. Щоправда Сашко не розгубившись і не гаючи дорогоцінних секунд увімкнув третю передачу та скориставшись вільним місцем, яке йому давав Юрко, почав скеровувать маину на праву полосу, поступаючись дорогою „фурі”. „Де’ятка” на мить ніби-то спіткнулась, наштовхнувшись на невидиму перешкоду, але потім взревівши двигуном, який здавалося що ось-ось піде в разнос, рванула вперед набираючи швидкість. Від переходу на нижчу передачу, на таких високих обертах, дивом витримавши неймовірне навантажння, коробка передач почала працювіать більше на тягу від чого у двигуна добавилось потужнсті, відкрилося ніби друге дихання. Тож автомобіль, ождивши, вдало завершив свій небезпечний маневр, понісся вперед долаючі останні десятки метрів затяжного підйому, який далі все більш помітно переходив уже в рівну дорогу. Далеко позаду, рухаючись у протилежну сторону залишились дві „фури”, що ніби два потужних локомотива пронслися за якусь мить до цього мимо „обезбашеної дв’ятки”, заповнюючи довколишній простір повітряними гудками. А”дев’ятка” ж дивм н загинувши під колесами першої „фури” продовжувала свій шалений полівт в нікуда, до якогось хімерного фінішу.
Переваливши за сотню, вж на рівній дорозі, Сашко знову увімкнув четверту передачу, а далі за сто сорока км/год нарешті вснув і п’яту. Робота двигуна дещо вирівнялась, працював він вже не на тягу, а на швидкість повільно розганяючи автомобіль все більше і більше. Фінішну „стрічку” на Білоозерському перехресті „дев’ятка” перетнула на божевільній швидкості – 175 км/год, залишивши далеко за собою свог суперника.
- Йо-хо...! – кричав із заднього сидіння Петро. – ми їх сдєлалі!!!
- Шо пацанів! – вигукнув Только, підтримуючи загальний вселий, азартний, переможний запал екіпажу.
Сашко ж вимкнувши передачу та пустивши автомобіль накатом, заходився тиснути на автомобільний сигнал, намагаючись зобразити щось накшталт переможного футбольного маршу, - па-па, паба-па, па-па...
Прокотившись по інрції декілька сот метрів, машини нарешті зупинились на узбіччі, випустивши екіпажі зі своїх тісних обймів. Зчинився галас, сміх, всі однчасно говриили, обмінюючись враженнями та емціями.
- Ну ти, Саня і рісковий чувак! Я наче аж протверезів от таких гонок, - між тим говорив Юрко, визнаючи повну Сакову перемогу.
- Да, гонки плучились то шо нада. Главно шо тачка не підвла! – пгоджувався Сашко, повільно заспокоюючись від щойно пережитих адреналінових перегонів та доповнюючи, - аби щ бензін був нефуфлижний бо клапана так торохтіли, думав ще трохи і повилітаюиь черезх капот...
- Пацани, все канєшно харашо і понятно, придлагаю ето дєло трохи взбризнуть...
- Так січас приїдм на поляну так і замчим.
- Нє, то само-собой, ну то буде пізніше, а начать нада тут, - закінчуючи свою думку, промовив Петро, виходячи на средину траси, а далі рзстебнув штани та почав поливать асфальт виписуючи на ньому струменем картини Пікассо.
- Да, в  натурі, це класна ідея! – під загальний сміх на відпвідні коментарії підтримав Пєтьку і Только, долучаючись до його „художеств”.
За мить з’ясувалось, що після шалених перегонів ледве н всім захотілосьзробити таке саме. А ще через декілька хвилин гамірна ватага знову розсівшись по машинах, попрямувала назад до ставка, де на них очікувала затишна поляна. Порівнюючись зі стоянкою та звертаючи із траси, гонщиків привітала дружнім гудінням „камазів” їх вболівальник, котрі влаштувалисьтут на відпочинок.
На пляні все виглядало майже так як і залишили хлопці, від’їзжаючи до клубу за виключенням хіба що вогнища, яке на цей час ледве жевріло та Олега, який міцно спав, розлігись тут же поряд, так би мовити охороняючи все це господарство. Алка, виділяючись блою плямою на тмному тлі тж залиилась на тому самому місці. Її спробували розбудить, але успіху це не мало, тому більше ніхто її не чіпав, та й зрештою вже було не до неї, адже всим вистачало чим зайнятися і с ким.
Перш за все поновили вогнище, та заходилися знову пригощатися водкою, яка після адреналінових перегонів пішла надзвичайно легко. Тож гульня тривала, набуваючи іних рис та більшого розмаїття. В усих вже були дівчата, а тому компанія поділена на пари недовго знаходилась за „столом” у повному складі. За якийсь час всі перебували в русі, - хтось кудись відходив, інші поверталися. Літня ж чарівна ніч була теплою та привітною, хвала і обіймала своїм темним покривалом всих бажаючих, всим тут вистачало місця. Все завертілося в шаленій круговерті, у якій напевно мало хто вже усвідомлював точуючу реальність, тай з рештою можливо нікму і не потрібне було те саме усвідомлення. Ніхтонікуди вже не спішив, в усякому разі до ранку, але де той щ ранок? Так чи буде він взагалі?! – здається такими питаннями тут ніхто не переймався, а через дякий час розмістившись хто де, компанія нарешті заснула.


Літня ніч і хоч і була теплою, але ранкова прохолода, волога все ж таки дали про себе знать, тим більше, що поряд був ставок. Тож природньо, що ранок першою на собі відчула Алка, яка пролежавши всю ніч у траві в одній спідній білизні, січас прокинулась від холоду. Ще напівп’яна вона клацаючи зубами здивовано озиралася довкола, намагаючись напевно пригадати якщо  не своє ім’я, та напевно де вона та що з нею відбулось. Розпрапвляючи закоцюбілі члени, Алка поволі зводилася на ноги. З першої спроби у неї нічого не вийшло, а тму довелось спочатку трохи постоявши раком на чотирьох кінцівках знову пройти прискорений шлях еволюції людини. Зрештою шатаючись та плутаючи ногами, дівчина рушила в строну „столу” де довкла на траві валялись напівгоді преплетені тіла де інд вкриті ковдрами, одягом і хоча на вулиці вже достатньо розвіднилось, проте її складно було розібратис, що де є у цьому хаосі, який розкрився перед нею у всій свїй первозданній красі, якщо так можна виразитись.
Тож повільно наближаючись до гурту і напевно намагаючись охопить своїм поглядом якомога більше, в той же час не дивлячись собі під ноги, вона наступила на бутилку, яка ковзнувши під ногою вмить швирнула Алку на землю. Та гепнулась, що підкошена, попавши задницею та спиною на ноги тіла, яке лежало самим крайнім від гурту. Все трапилось так миттєво, що сонна, загальмована алка н встигла і вторпать кудли вона попала, а тму намагаючись знову піднятись полізла далі на лежаче тіло, яке проте вже почало ворушитись, видаючи якісь незрозумілі звуки.
Щ один Алкин рух і вона стала рукою на щось таке від чго тіло під нею взвивши аж вивернулось.
- У..., у..., - завив Втька, а саме на нього впала дівчина, - шо за чорт?! У..., куда ти! Яйця подавиш! – миттєво прокинувшись, але абсолютно н розуміючи, що відбувається, кричав він, намагаючись скинуть з себе вилзшу на нього бабу. – Ти шо, дурна кобила чудиш?
Алка, втративши під руками опору, знову гепнулась на змлю все ще так і не вимовивши жодного зрозумілог слова.
- Ти хто? – питав Вітька тупо витріщившись на неї остаточно звільняючи свої нги, які все ще були придавлені до землі.
- Я..., я упала, д-дай мені ш-шось удіть, - нарешті видавила з себе Алка, заікаючись та клацаючи зубами, - м-мені хлодно-о...
- Ти, дурна! Алка, шо ти тут робиш? Чого ти сюди приперлась? – засипав її питаннями Вітька, нарешті впізнави хто це його розбудив.
А та між тим почала тягти на сбе ковдру, знімаючи її з дівчини, що лежала поряд з Вітькою. Дівчина хоча і не прокинулась, але очевидндесь на рівні підсвідомості, зрозумвши чиїсь злі наміри, міцно ухоприлась за ковдру і не відпускала її лише щось невдоволенно бурмочачи.
- Та остав її, не трогай! – вже більш спокійним голосом промовив Вітька, хапаючи Алку за руку та притягуючи її до себе,- йди сюда, я тебе січас погрю...
своїми діями Алка розбудила не тільки Вітьку, прокинулась і Зойка, а за нею  Сашко невдоволенно, хоч майцже і не прокинувшись, теж почав перевертатись на своєму твердому, незречному ложі. Зрозуміло, щшо вставать йому аж ніяк не хотілось, здавалось, що ось лише тільки заснув, провалившись у глибьокий сон, а тут на тобі, - треба вставать. Стомлений, ще п’яний організм ніяк не хотів реагувать на зовнішні шуми, які у вигляді незрозумілої мви, якихось вигуків долинали із відкілясь далеко-далеко.
Тут знову Зойка почала штовхать Сашка, наполегливо намагаючись його розбудить і коли він нарешті з неймовірними зусилолями  розтулив ще сонні очі, поволі розуміючи, шо це вона гворить лдо нього і кудись показує в сторону очерету. Прослідкувавши за її джестами, Сашк побачив, що в метрах десяти від них під очеретом стоять повернутий до нього спиною Вітька. З одягу на ньому була лиш накинута на плечі міліцейська сорочка та трохи спущні квітчасті труси. Перед ним на колінах стояла дівчина на якій взагалі н було одягу, в усякому разі Сашко його не помітив так само як і спочатку не впізнав саму дівчину.
Але роздумувать над цим не прийшлось, бо Зойка і далі продовжувала нетерпляче смикать його:
- Та, ти не туди дивися, он, туда дивись! – показувала вона рукою трохи в бік від Вітькі та дальші за ньог.
Перевіши туди погляд, Сашко побачив що по стежці в їх сторону рухаються дві баби, завантажені важкими сумками. Їм ще не було видно дільничого зі своєю оголеною супутницею, яких дещо прикривав від цих небажаних глядачів невеликий виступ очерету. Покищо бабські погляди були спроямовані на такий собі „циганський табір”, до якого вони повільно наближались, рухаючись по стежці, по одній єдиній дорозі, яка тут була.
Вживати якихось заходів було вже запізно, та й загальмований Сашковий мозок покищо не здатиний був швидко та адекватн  оцінювати ситуацію, відповідно на неї рагуючи. А тому події розвивались вже самі по-собі – за якусь мить баби, вийшовши із-за виступу очерету заклякли на місці ніби вкопані, витріщиви очі на цю колоритну парочку, до якої від нихз було метрів двадцять. Ситуація, що склалась, виглядала комічною, але з іншої сторони якоюсь божевільно-абсудрною, відбувалось щось неймовірне яке очвидно прсто не вкладалось у головах цих невільних свідків.
Вони, зупинившись, спочатку тупо дивились на те дійство, яке відбувалося, а потім почали озиратисьдовкола, ніби шукаючи виходу, якогось порятунку, але його не було. Повертати назад було пізно, тай довелось би їм робить велике коло через що вни могли б і не встигнуть на перший автобус, до якого очевидно і йшли, зрізаючи шлях понад ставком. Тож трохи повагавшись, зійшови зі стежки, посунули вперд понад самим городом, нач як обходячи строною те неподобство. Правда, такий маневр практично ніякого особливог значення і не мав, оскільки від стежки до городу у тому місці було лише метра три-чотири. Але цей рух привернув нарешті Вітькову увагу, який д цььго часу ще не бачив своїх, якщо і неуболівальників, то в усякому разі уважних глядачів точно. Між тим на дільничого поява сторонніх очевидно някого враження не справила, одне о він зробив, - просто повернувся до них спиною. Алка ж так взагалі їх н бачила адже булазайнята надзвичайно важливою та вдповідальною справою.
По мірі наближння бабів до „лєжбіща” Сашкові чомусь надумалось схроватись від них і він лягаючи згнову на землю, потяг ковдру з Зойки аби вкритися з гловою. Слідом за ним на землю впала і Зойка, блиснуви своїми голими грудіми, яка до того часу сидівла лдь прикрившись цією самою ковдрою. Проте тут було на що дивитись і без Зойкних грудей. Дещо збоку лежав Юрко зі своєю подругою, яка теж була гоа і розкинувшись виставляла на показ всі свої принади ледви прикриті якимось одягом...
Сашко, так рано розбуджений після проходу баб ще трохи поборюкавшись під ковдрю з Зойкою, надіявся дещо поспати, але короткий ранок і стрімко накочубючий днь брали своє. Тож невдовзі почали прокидатись і іні мешканці їхнього табору. Все поволі приходило у рух, а враховуючи те що більшість переміщалось на „автопілоті”, хаотично соваючись туди-сюди шо зомбі, то це ще більше створювало путаницю та безлад. Але незважаючи на всі ці складові безперечн найголовнішим питанням, яким всі переймалися – було питання похмілля. Звичайно виникли і перші ускладнення, адже водки залишилось остання літрова бутилка, яку ледве розшукав Юрко у багажнику своєї машини. Щоправда не бракувало пива, яким і почали налагоджувати своє здоров’я. Щодо їжі, то це було поки що не надто суттєво, але хто хотів то на „столі” помід розкиданих та прековиряних залишків можна було ще багато чого розшукать приджатного для споживання.
З статочним пробудженням компанія поменшала на трьох дівчат, які поспіхом ледь привівши себе до якогось вигляду восунули назад ставком додму. Згадав за свій дім і Только, хоча рішучих намірів полишити компанію ще і не виказував. Тим більш, що щвидк віднайшлися і відпвідні аргумнти.
- Толян, а шо ти кіпішуєш? Ддому, додому! Аби я був в отпуску, то днями валявся б отак під ставком, - говорив Петро, зручно вмостившись біля щойно трохи приведеного до ладу „столу” та повльно смакуючи пивом.
- Воно то канєно так, ну коли на роботі то отмазок ніяких не надо придумувать, і так понятно, шо на роботі, - нехтя відповідав Тольк, наводячи свої аргументи щдо преваги находження на роботі перед відпусткою, - ну а коли в отпуску то шо жінкі скажеш?!
- Так і скажш, шо водку пив бля ставка! – сміючись порадив Сашко.
- Ладно, хвате вам з пустого в порожнє перидивать, пора вже навєрн за самогоном їхать, - перебив пусту балаканину Вітька, звртаючи увагу до більш актуального на даний час питання.
Після такої пропозиції відразу почалося жваве обговорення можливих варіантів, до якої точки найближче та інші суттєві нюанси. Тож швидко порадившись, Сашко з Вітькою вже було зібрались вирушать в дорогу аж раптом Юрко запитав:
- Пацани, а шо там під „дв’яткою” блищить?
- Опа! Санька, глянь, кажись як масло, - вигукнв Вітька, присівши біля капота „дев’ятки” та зазираючи під неї, де на асфальті під двигуном розтеклася чимала масляна пляма.
Всі стовпившись біля машини, зазщирали під нїї та чекали доки Сашко відкрив капот. Нарешті після деяких маніпуляцій його було піднято, картина, яка відкрилася їх зору просто приголомшила. – майже весь внутрішній простір був залитий. Забризканий маслом, яке очевидно під час перегонів вирвалося із двигуна на зовні.
- Ох, ніфіга сєбє!
- Да, гонки оказуєця безслєдно не пройшли, - говорив Сашко, зазираючи разом з усіма під капот, - а откуда ж воно погнало, може прокладку пробило під головкою?
- Та хрен його зна, так сразу тут і не поймеш, все ж маслом залито...
Між тим Юрко дістався до щупа та витягнувши його аж присвиснув:
- Нічого собі, уровєнь нижче половини, ще трохи і стуконула б...
- Дали їй просраця, нічого не скажеш...
Така несподівана халепа з машиною звичайно внесла свої корективи у щойно ухвалені на спільній нараді плани, питання здобуття водки дещо відійшло в сторону, але не надовго, адже все рівно без неї неможливол було обійтись. А тому більше не гаючи часу, якого і так чимало відібрало непередбачуване ускладнення, за водкою вирушили на Юрковій машині. Треба було поспішать, адже окрім «оковитої» необхідно ще дістати масла у двигун та й заправитись бензином теж не завадило б. Всі ці паливно-мастильні матеріали можна було взять на колгоспній АЗС, куди в першу чергу і поїхали хлопці по дорозі заскочивши у контору, аби владнати деякі формальності з цим пов’язані.
І хоча їздить далеко не довелось, оскількі всі їм потрібні пункти знаходилися відносно поряд, проте вся ця метушня зайняла чимало часу, до ставка хлопці повернулись за годину, де на них очікував новий сюрприз. Під колодязем на землі сиділо двоє якихось молодиків, по їх зовнішньому, типовому вигляді можна було здогадатись, що це очевидно наркомани. Тим більше. Що тут де поряд лежало два рюкзака, набитих зеленими маковими головками. Окрім відповідного вигляду хлопці вже були побиті і сковані між собою за ноги наручниками. Картину доповнювали ділові рухи Толька, який ковирявся біля розкритих рюкзаків, та Петра, котрий розложивши Сашкову папку щось в ній писав.
- А це що за пасажири, Алєксандрович? – запитав Сашко, невдоволено скривившись оскільки така нова обставина аж ніяк не додавала підстав для весілля, а навпаки, це були зайві чималі клопоти. Тереп треба було все це оформлять, а самих затриманих очевидно доведеться відвозити у райвідділ, бо судячи по вмісту їх мішків там вистачить на кримінальну справу.
- Работаєм, Іванович, работаєм! – бадьорим голосом відгукнувся Только, замість Петра, - пока ви десь катаїтесь, то ми диви яку банду піймали.
Продовжуючи щось невдоволено говорить Сашко підійшов до цієї самої «банди» аби ближче на них поглянуть.
- Ну і якого хрена ви тут шлялись? Ви шо, не знаєте, шо тут мєнти зажигають? – запитав він у них.
- Так..., а ми..., той, ну откуда ж ми могли знать? – збиваючись та плутаючись у словах запитав у свою чергу один із затриманих, очевидно збитий з пантелику таким питанням.
- Могли – не могли! – перебив його Сашко, - Нада було не ловиця, а тепер возися тут з вами... – продовжив він невдоволенно.
- Начальнік, так ето, ну атпусті нас да і разбєжимся... – вступив у розмову другий молодик очевидно підбадьорений Сашковим невдоволенням.
- Я тебе січас розбіжусь! – вигукнув Петро, відволікаючись від писанини. – Ти ще не набігався?
- Всьо, братуха, херові твої діла, - вдавано співчуттєво промовив Сашко, розводячи в сторони руки. – Полпали ви, і тепер просто так уже не спригнуть.
- Куди спригнуть? Тут їм хвате по саме нєхочу, - відказав Только, збираючи знову у рюкзаки макові голівки після їх огляду.
- Слиш, а де ви промишляли? – запитав Віитькка, а потім коли ті приблизно пояснили, де вони були, з погрозою в голосі додав, - моліця шоб мій мак остався цілим...!
- О, так це вже інтєрєсно стає! Ану-ка, ну-ка, Стєпанович, поточнєє розкажи, де твій плантарь маковий? – запитав сміючись Петро, одночасно відкидаючи в сторону протокол огляду місця пригоди, додаючи, - фу, я вже задовбався писать.
- Та який плантарь?! Так, трохи для пиріжків посіяв, ну та хіба ж за цими уродами воно виросте!
Поки Сашко з Вітькою з’ясовували всі обставини щодо появи наркоманів, Юрко дістав з машини трьохлітрову банку з самогоном та поставив її на «стіл». Власне поява банки і викликала Петрову реакцію, відбивши у нього будь-яке бажання продовжувати далі нудну писанину.
- Юрик, ти тут хоч одна нормальна людина, - говорив Пєтька, влаштовуючись біля «столу», - бо ці мєнти нема шоб зразу пойло показать, а тоді вже і дєлом зайняця, так нє, вони сначала до наркоманів кинулись...
- Ну так нехай ними і занімаюця, пока ми тут розкуштуєм шо ж ми привезли, - продовжуючи Петрову думку, промовив Юрко, розливаючи самогон по стаканах.
- Ага, січас! Еафік вони нам впали, ці наркоти, хто їх ловив, то той нехай ними і занімаєця, - відгукнувся на виклик Сашко, теж всідаючись до «столу».
Між тим справа на місці не стояла і під загальний гомін компанії, яка очевидно більш-менш  вже оговталась від сну, застілля продовжилося далі. В усякому разі на зомбі більше вже ніхто не був схожий, навіть Алка виглядала відносно бальорою та жвавою. Щоправда зовсім недавно тут відбулися досить таки бурхливі події, які у дівчат викликали якщо і не страх, то деякий шок напевно. Навіть на момент приїзду хлопців, дівчата виглядали наляканими та розгубленими. Але привезений самогон швидко зробив свою справу, вливши у кожне зморене тіло по свіжій порції енергії. Додаючи нових сил та бажання діяти.
Тож на поляну все перебувало у русі, так шо на сторонній погляд могло показатись, що за наркоманів уже і забули, адже вони і надалі продовжували сидіть, сковані під колодязем. У процесі розмови з’ясувалося нарешті, що ж тут відбулося, - ці два придурка нічого не підозрюючи прийшли зі своїми юкзаками прямо в руки до Петра з Тольком. В самий останній момент, очевидно зрозумівши куди вони втрапили, хлопці спробували втекти. Зрозуміло, що з цього нічого не вийшло, лише послугувало приводом для їх побиття, в результаті чого вони і мали зараз відповідний вигляд. Адже били їх абсолютно нецеремонячись так шо у одного досить таки добре вже було підпухше око, а у іншого юшився розбитий ніс. Ну а які думки роїлися у їхніх чумних, набитих головах, то за це можна було лише здогадуватись, напевно небхідно було мати не аби яке везіння шоби так втрапити у самісеньке мєнтовське логово.
- Ну, так, не одним же старим кобилам з самого рання тут шляця! – вигукнув Вітька по закінченні розповіді, щодо ранкових ловів.
- Да, значить мєсто все таки вибрали нормальне, фартове. Ти це хотів сказать? – запитав у Вітькі Только, чим викликав загальний сміх, адже всі ці питання зводились безпосередньо до Вітькіних художеств якими власне і розпочався сьогоднішній день.
- Та по барабану! Хай їм всим буде завидно, так Алка? Йди сюда. Шо ти там тулися как нєрадная, - весело говорив Вітька і очевидно що йому дійсно було байдуже, що хтось міг щось бачити.
Алка ж у відповідь, зробивши якийсь невизначений жест, скривившись промовила:
- Вітя, про шо ви чешете? Хіба тут було шось нєобичне?! Всьо нормально...
- Ну так ніхто і не сомніваєця в цьому! Давайте луче по сотні жахнем..., - запропонував Петро, тим само підводячи ніби риску під попередньою розмовою.
Звичайно, добре було лежать на поляні, пить, їсти, тим більше, ні того, ані другого не бракувало, але час невпинно рухався вперед, підштовхував хлопців до дії. Треба ж було збиратись в дорогу на П’яничаки, аби завести до райвідділу впійманих злодіїв, хоча це була і не головна проблема. Більш важливіше було доправить на «базу» покалічену машину. Тож добре похмелившись, заходились лаштуватись у дорогу. Петро ще зробив спробу закінчить дописать початий протокол, але випитий самогон, як-то кажуть, на старі дріжді, звів на нівець цей благородний порив, - здатність писать була втрачена остаточно.
Зрештою Алка з Зойкою, яких записали потерпілими просто порисписувалися на чистих аркушах паперу. На цьому власне і закінчилась процедура оформлення матеріалів по факту виявленого злочину. Точніше складання всих необхідних матеріалів було відкладено на потім, в кращому разі на понеділок, а самих наркоманів поки що можна буде закрить як бомжів. Зрозуміло, що документів у них із собою не було ніяких, тим більше що і вони самі були не тутешні, з Білоозерська. Короче, з таким контингентом зазвичай ніяких проблем не було, прокурор підписсував протокол практично не вдаючись у деталі. Отож тридцять діб для них у якості бомжів можна сказать що було гарантовано, за цей же час нікуди не поспішаючи зліпиця і кримінальна справа, а можливо іне одна, то вже так би мовити справа техніки та інших осбтавин.
Паралельно зі зборами від’їзду на П’яничаки думали-гадали, куди переїзжать їх табору, адже з настанням дня тут знову буде людно. Тим більше, що впереді були вихідні дні і тому треба було змінити своє місце дислокації на більш спокійніше, бо тут вони вже і так досить добре засвітиця. Спочатку вирішили переїхать до водокачки, яка знаходилась туди далі понад ставком у нормальному затишному місці, але потім хтось згадав, що там поряд мешкає у своєму власному будинку майже всім їм добре знайома молодиця. Але загалом всі ці питання повинен вже був вирішувати Вітька з Олегом разом з дівчатами, які залишились у їх компанії.
Завантажуючи наркоманів, Сашко знайшов на підлозі у «дев’ятки» те шо раніше було міліцейською фуражкою і зараз роздивлявся її намагаючись визначити чия вона.
- Толян, кажись твоя..., - промовив він нарешті розібравшись з цим головним убором.
- Ого..., а хто це на ній сидів? – здивовано запитав ґтолько, беручи в руки фуражку та роздивляючись її, - точно моя...
- А ти поміряй! Може і не твоя, - запропонував сміючись Петро.
Складно було утриматись від сміху, але ще складніше було її помірять, адже так звана фуражка являла собою щось таке безформене, розчавлене, яке могло бути чим завгодно але тільки не головним убором.
- Скільки ж це нада було на ній сидіть, шоб таке получилось?
- Тоха, а шо ти удівляїся? Ти ж у машині гоцався, ну і рєзультат, так сказать на ліцо! – висловив такий ще варіант Вітька, з яким з рештою всі і погодились.
Только ще трохи повертівши в руках свою колишню фуражку, під загальний сміх та схвалення коспанії, закинув її на дах «гастронома».
- Колись археологи найдуть, то може хтось дєсєртацію напише на тєму проісхождєнія неопознаного об’єкта.
- Да, ціла гіпотєза можить буть..., - продовжив розвивать Сашко начату Тольком тему, одночасно лаштуючись до від’їзду.
Зрештою екіпажі були сформовані і «дев’ятка», залишаючи за собою чималу димову завісу у супроводі «шістки» поволі вирушила на П’яничаки.


До райвідділу доїхали майже без пригод, лише одного разу по дорозі зупинились аби долити масла у двигун, коли тиск взагалі упав. Сашко хоч і їхав поволі, але масло виганяло з двигуна так, шо ніби воно текло з усих можливих отворів. Теж, шо робилось під капотом, то краще було не зазирать туди, настільки там все було залито маслом від обгороння якого з двигуна валив дим, одним словом картина була жахливою. Але як би там не було, по волі все ж таки вони доїхали до «бази» зупинили машину у провулку.
- Юрик, пока я буду ходить до тєлєфона то ти злий з «дев’ятки» бінзін, остав децл аби у двір заїхать..., - мовив Сашко та пішов телефонувать у розиск щоб прийшли хлопці забрать машину разом з затртманими.
На роботі як завжди був дурдом, за Сашка з Петром вже питали і начальник кримінальної міліції і Назарович, тож аби випадково не потрапити комусь на очі, передавши машину з наркоманами своїм колегам, хлопці поспішили залишити це небезпечне місце.
- Ну, так шо, Пєтруха, тебе домой? – запитав Сашко після короткої дискусії, щодо того чи їхать Петрові знову у Зимнік чи ні, адже ще там, біля ставка вирішили, що той вже не буде повертатися назад після того як відженуть машину.
- Ти гониш, Санька, який додому? Давай до Ксюхи мене завезіть.
- До якої Ксюхи, до Хамутинникової? – перепитав уточнюючи Сашко.
- Ну, да. Я там прибомлюся, раз ви не хочете опять мене приглашать в Зимнік..., - вдаючи що він сердиця на хлопців відповів Петро.
- От блін! Та які проблеми?! Хочеш, то поїхали, а тіки ж ти сам вже рішив не їхать! – вигукнув Сашко.
- Слиш, Шурік, шо ти кіпішуєш? Ти шо не бачиш, шо він прикалуєця?! – тут вже не витримав Только, долучаючись до цих п’яних суперечок, - ти луче показуй дорогу, куди нам їхать.
Їхать їм було не далеко, та й власне тут у П’яничаках все знаходилось відносно поряд, якщо звичайно переміщатись не на своїх двох, а на машині. Сашко, показуючи дорогу, продовжував сперечатись з Петром, вже більше так сказать по інерції, чим з необхідності, адже і сам згаходився в ненабагато кращому стані за свого товариша.
Нарешті компанія доїхала до потрібного їм місця, зупинившись прямо біля підїзду п’ятиповерхового будинку, у якому мешкала Петрова знайома.
- То пашлі, зайдем до Ксюхи в гості. – запрошував хлопців Петро.
- Та нє, ну його нафік лазить по ступеньках. Ти нам з балкона маякнеш, шо всьо путьом, то ми і поїдем, - відмовився Сашко, напевно висловлюючи спільну думку.
З відходом Петра, потяглись довгі хвилини очікування, хлопці з нетерпіння позирали на вікна та балкон третього поверху, де от-от мав з’явитись їх товариш, проте там як і до цього залишалось пусто.
- Задовбав Пєтька! Навєрно там уже Ксюху зажима, а за нас і забувся, - невдоволено прокоментував ситуацію Сашко.
- Слиш, пацани, а там у тому другому вікні кажись мєлькнуло якесь двіженіє, - промовив Юрко, показуючи на вікно, - а шо там за комната?
- Та там спальня у неї! Точно, блін, п’яний придурок вже навєрно вале її! Юрик, посигналь.
Юрко декілька раз натиснувши на сигнал, викликав знову якийсь ледь помітний рух у тому самому вікні, на яке він і показува.
- Санька, пашлі навєрно позирим, шо там робиця, - запропонував Только, - кстаті, а шо це за кобила, я кажись десь уже встрічав цю фамілію.
- Ну, це ти більше за все міг чуть її бившего чоловіка, «Хамута», вона осталась на його фамілії. А сам він, так, мєлка шушера, бидлота..., - розповідав Сашко, підіймаючись по східцях.
Ледь зайшовши у під’їзд, вони почули десь зверху грюкання у двері, та якісь спершу незрозумілі вигуки, які по мірі підіймання їх на верх, сформулювались у щось на кшталт: «Ксюха! Сука..., откривай!!!» кричав Петро, гепаючи у двері.
- Не поняв! Вона шо тебе вигнала? – здивовано запитав Сашко, зупиняючись на сходомому майданчику біля Петра, який одною рукою тиснув на кнопку дзвінка, а іншою кулаком гамселив у двері.
- Откуда вигнала? – не зрозумів той.
- З квартири, откуда іще?! – теж не менш здивовано вигукнув Сашко.
- Як це вигнала, якщо я там ще і не був!!! – все більш розлючуючись відказав Петро.
- Так а шо вона каже? – допитувався Сашко все ніяк не второпаючи, що Петрові до цього часу ще ніхто нічого з квартири не говорив.
- Та ніхера вона не каже! Глухо шо в танку, - відказав Петро, перестаючи дубасить та дзвонить у двері, додавши вже дещо спокійніше, - навєрно дома нема.
Як це нема? Ми бачили у вікні якісь двіженія то і прийшли виясніть, чо ти нам не маякуєш, - пояснив Только причину їх візиту сюда.
- Ну ніфіга сєбє..., - процідив крізь зуби Петро, відступаючи на пару кроків назад, - ану одійди трохи..., - звернувся він вже до Сашка, відсуваючи його в сторону рукою.
Сашко ж автоматично відступаючи у бік, десь там, на рівні підсвідомості розуміючи, що січас відбудеться далі. Проте одного розуміння було мало аби стримати Петра від подальших його дій, адже той звільнивши собі дорогу та ледь розігнавшись, з усієї сили вдарив ногою у двері десь в область замка. Потужний удар зніс цю ненадійну перешкоду ніби тут до цього нічого іне було. Затріщало дерево, з одвірок посипалась штукатурка, а ще за мить до цього пролунав жіночий зойк, такий істерично-пронизливий, що у хлопців аж у вухах залящало. Одночасно з вибитими дверима, які відтягнувши в бік збили зі стіни вішалку з одягом, прямо у квартиру полетіло якесь жіноче тіло, впавши на спину та задерши до гори ноги.
Хлопці не роздумуючи кинулись вперед, адже там далі був якийсь чоловік, котрий миттєво сховався у кімнаті. Першим вскочив до квартири Петро ледь не перечепившись через купу одягу, а далі на шляху була іншаперешкода, яка несамовито кричала борсаючись на підлозі. Петрові якось вдалося оминуть і це тіло, перестрибнувши через яке він понісся далі до кімнати. Сашко ж, який рухався за Петром, ледве не по п’ятах, не зміг вчасно розгледіти шо там у нього під ногами і спіткнувшись рухнув прямо на розпростерту на підлозі жінку. Тому Толькові вже довелось перестрибувать ще й через Сашка, поспішаючи на допомогу Петру, який зник у кімнаті і звідти зараз лунали лише незрозумілі вигуки та грюкіт падаючих меблів, звуки боротьби.
Сашко ж, наскільки був у змозі, швидко піднявшись на ноги теж побіг у кімнату до хлопців. Те шо там коїлось неможливо було с ходу оцінить: меблі, одяг, людські тіла змішались у купу, все це рухалось, падало, вставало, такий напевно вигляд повинен був би мати хаос. Проте закінчення цього несамовитого поєдинку було очевидним і однозначним, Петро заламавши руки назад, сидів верхи на своєму супротивникові, розпластаному на підлозі. Только ж гамселив ногами іншого молодика, одягненого лише в одні труси та майже і не намагаючогося чинити йому спротив. У дальньому кутку кімнати під вікном тулилася діваха, щоправда на відміну від своєї подруги вона ще не вимовила ні пари з вуст. Покищо мовчки дивилась на все широко розкритими, переляканими очима, напевно мабуть і не усвідомлюючи, що стоїть гола, бо ніяких намірів одягтися ачи хоча б чимось прикритися не виказувал. Між тим в коридорі за спиною у Сашка істеричний визг помалу затихав. Только переставши лупить молодика, наступившина нього ногою щось говорив, а Петро вигукнув:
- Саньок, дай якусь верьовку, нада цього козла зав’язать!
Швидко озирвнувшисьб по сторонах, Сашко побачив перекинуту наствльну лампу та довго не роздумуючи, відірвавши від неї еелктричний провід, заходився в’язать ним руки Хомутинніку.
- Ти шо, уроди закрились! А це шо за хєр? – запитав Петро у іншого молодика, зкрученого Тольком.
- Пєтя, шо ж ти робиш? Ти шо дурний...? – зайшла до кімнати нарешті і господиня цього помешкання.
Вона вже не кричала, лише притискувала до роба та носа долоні, по яких по волі стікала кров, попадаючи на шию та груди, розстріпаний ніжно-голубий коротенький халат поли якого розійшовшись в сторони майже і не прикривали її оголеного тіла.
- Оксана, ану дай гляну, покажи..., - підійшов до неї Сашко, беручи її за руки та намагаючись відвести їх від лиця.
- Та шо ти хочеш, остав мене! – не давалася дівчина, відвертаючись від нього.
- Хочу глянуть, шо там! Шо ти волаєш, дура!
- Слиш, Ксюха, а чо ти в натурі залупаєся?! Ти чо мені не одкривала? – підступився з другої сторони Петро. – Кого ти хотіла н...ть? слиш?
- Та Пєтя, шо ти..., чого ти...? – заікаючись шмигала розбитим носом, намагалась та шось пояснить, - Я почула, тіки хотіла глянуть, открить.., а тут...
- Та харош чесать! Кого ти лічиш, Ксюха? – нетерпляче перервав її Петро, - я там полчаса шо придурок торчав.
Оксана ще щось намагалась говорить виправдовуючись, але її Петро вже не слухав. Злий, розлючений він знову переключився на молодиків, шо так і валялись закручені проводами на підлозі.
- Алєксандрович, ну нафіга так чудить, розв’яжи! – скиглив з підлоги «Хамут», - ми ж нічого не зробили.
- Рот закрой! Якого хрена барикаду устроїли? Чо затіхарились? Я шо клоун іспонять номера под дверима?!!! – все ніяк не міг заспокоїтись Петро, рискаючи по квартирі одночасно поносячи всю цю компанію. Мимоходом дісталося і іншій дівахі, яка трохи оговтавшись, намагалась щось там на себе натягти, але Петро нагримавши на неї, погнав ту допомагать своїй подрузі.
За деякий час до квартири  зайшов Юрко, якому очевидно набридло сидіть самому у машині.
- Ого! Так ви тут врємя зря не тіряли...
- Да, була ту невелика дискотека. А шо случилось, чого ти прийшов? – запитав Только.
- Та вже нічого, відказав Юрко, озираючись по квартирі, - так шо, і цих будете везти? – запитав він, киваючи на скручених хлопців, які все ще так і лежали на підлозі.
- Да, Юрик, щас будем їзать, - мовив Петро, а далі вже до затриманих, - давай, «Хамут», подимайся, поїдем трохи покатаємся.
У відповідь «Хамут» зі своїм товаришем в один голос почали присть аби їх не забирали, бо вони ні вчому не винні.
- ... Алєксандрович, остав нас, ми січас же свали отсюда..., така нєпонятка получилась...
- Слиш, Пєтруха, йди сюда..., - потяг за руку Петра до другої кімнати Сашко, - нафіга вони тобі впали, куда ти їх хочеш везти?
- У райотдєл, шоб больше тут не шарились» - рішуче заявив той у відповідь.
- Та ну, ти гониш, Пєтька! З самого утра ми в двіжухі, то наркомани ті..., ну, а ці «Хамути» нафіга вони тобі здались?! Слєдующим разом із Ксюхою будеш кєлєшувать, а пока треба забираця отсюда, - намагався переконати Сашко свого товариша, якого вже понесло абсолютно «без тормозов», - січас кобилу трохи заспокоєм, бо тут і так уже наворотили. Шо далі нема куди.
Петро дещо покривившись зрештою погодився з аргументами Сашка і відмовився від своїх попередніх намірів. Далі вже не гаючи часу, бо і так вся ця катавасія затяглася, звільнили Хамутинніка з його товаришем попередньо накрутивши їх, відповідним чином приподнісши їм їх звільнення, як виявлення з боку розиска неабиякої людяності та гуманізму за шо «Хамут» тепер буде їм зобов’язаний. Оксані теж мозги закомпасірували так, шо зрештою у неї вже не було претензій до Петра, адже сама винна в усьому шо сталося, в усякому разі у цьому намагалися її переконать.
- Не сци, Ксюха, ніс наче цілий, так шо всьо путьом, - константував свій остаточний вердикт Сашко, після поверхневого огляду розбитого носа господині.
- Угу, путьом..., - відповіла Оксана, провожаючи хлопців до сходового майджанчику, - Пєтя я у понеділок до тебе прийду, якщо конєшно зможу після сьогоднішнього вийти в люди...
- Да, як схочеш, - відказав Петро, останнім залишаючи розгромлену квартиру.
Оксана ще продовжувала щось говорить, але хлопці її більше не чули, поспішаючи до свого автособіля біля якого на лавці вже зібралось декілька бабів, жваво обговорюючі нещодавні події у їх під’їзді. Зрозуміло, що безлад влаштований міліцією та несамовиті воплі Ксюхи аж ніяк не могли залишитись непоміченими. Своєю появою у дверях парадного, хлопці на якусь мить зупинили дискусію на лавці і далі вже у супроводі тільки поглядів, так сказать громадськості, швидко завантажившись у машину покинули це злополучне місце.
- І публіка тут як тут, - всідаючись за руля, зауважив Юрко.
- Якби пацани були не по формі, яб їм січа таку дулю скрутив би! – вигукнув Петро, додаючи для «связки слов» цілу тираду матюків.
- Або був більш п’яний, - добавив сміючись Сашко, завершуючи Петрову промову ще одним можливим варіантом.
- Ага, точно! Навєрно пора промочить горло. Скільки там уже время? – ухолпившись за більш цікаву ідею запитав Петро.
Годинник показував вже майже одинадцяту годину ранку, з однієї сторони ніби-то і не багато, але з іншої якщо враховувати скільки вже сьогодні відбулося подій досить таки бурхливих та емоційних, то для такого раннього часу всього цього було більш ніж достатньо. Проте такими складовими хлопці особливо не переймались, тож пропозиція випить була всіма підтримана за умови зробить це швидко, адже у Зимніку друга половина їх компанії вже напевно зачекалась.
- Та хто там вса жде? – заперечував Петро, тим самим стримуючи наміри зхлопців пошвидше з ним розлучитись, аби нарешті повернутись у село. – Віха з Олєгом уже рєпи нажрали, обложилися тьолками і балдєють десь там у тої дівахи, ачи опять біля ставка...
- Все може буть, поетому січас по-бистречку по соткі – і на базу, - перервав Сашко Петрові фантазії, - а єслі будеш ще нам воду варить, то завезем січас тебе до жінки...
- Я завезу! Давай до кума, там уже точно верняк, ніякого западла не буде, - нарешті визначився Пєтька, бо до цього хотів їхать ще до якоїсь дівахи.
Петрового кума Сашко добре знав, так само як і те, шо від нього просто так не відчепишся, тож доведеться там дещо затриматись, зважаючи на його гостинність. Але це всерівно було краще чим їздить по численних знайомих кобилах, шукаючи де б прилаштувати Петра, тим більше що не можна було виключати і нових пригод, подібних до тої, яка щойно трапилась у Ксюхи...
Як і планували раніше, компанія розмістилась у подвір’ї у Тетяни, розлученої молодиці, яка мешкала у своєму власному будинку з малою дитиною. Хлопцям раніше доводилось бувать тут неодноразово, а тому на час повернення недостаючої частини компанії із П’яничан на їх новому місці дислокації все перебувало в русі. Вітька, прихопивши по дорозі у колгоспній коморі кусок м’яса, січас керував тут що в себе дома. Вказівки роздавалися в усі сторони, як дівчатам так і самій господині в результаті чого справа на місті не стояла і нова накрита поляна давно перебувала в очікуванні недостаючої частини чоловіків. Щоправда, як і передбачав Петро, Вітька з Олегом не надто і переймалися відсутністю своїх товаришів зручно влаштувавшись у садку під яблунями, які ховали їх під своїми розлогими гіллями не лише від сонця, а й від зайвих цікавих поглядів нечисленних перехожих. Садок у Тетяни був старий і великий, він займав більшу частину подвір’я, то тут вистачало чимало як і затишних куточків так і місць для облаштування поляни. До того ж садок був мало не весь порослдий травою, такий собі невеликий скверик поміж господарських будівель.
Загнавши машину у двір, та сховавши її у затінок, хлопці теж уже могли долучатися до перерваного застілля.
- А Пєтьку де загубили? – запитав Вітька.
- В отрубоні ґпєтька, - відповів Сашко, скидаючи з себе форменну сорочку та звертаючись вже до господині, - Танюша, нада б простірнуть рубаху...
- Щас сдєлаєм, а шо случилось? – запитала Тетяна, дивлячись на вимазану в кров сорочку, з якої Сашко знімав погони ст. лейтенанта.
- В натурі, Санька, ви шо, десь вляпались? – у свою чергу запитав і Вітька.
- Та нє, всьо нормально,»дев’ятку» првда трохи пом’яли..., - мимоходом кинув Только, витягуючи з багажника «шістки» привезені з П’яничан бутилки пива та водки, ще якусь єжу, - Танюха, нада все це десь у погріб затарить, щоб похолонуло, - вів далі Только спокійним тоном говорячи вже за звичні, буденні речі, ніби-то і не він щойно згадував за якусь аварію, в яку вони очевидно втрапили про що недвузначно свідчили сліди крові на Сашковій формі.
- Підожди, не поняв..., ви шо тачку розбили? – допитувався Вітька, дивлячись на приїхавших хлопців ледве не з відвисшою щелепою та переводячи з недоумінням погляд з одного на іншого.
А хлопці між тим, увівши в оману всю компанію, роблячи вигляд що ніби нічого і не трапилось, продовжували порядкувати біля машини, роздягались поспішаючи нарешті попадать на поляні. Зойка, перехопивши у Тетяни Сашкову сорочку з переляканими очима, плутаючись у нього під ногами, теж намагалася добитись якихось пояснень. Сашко, власне як і Только з Юрком нічого толком не пояснюючи ліше сміялися, обмежуючись всілякими жартами відверто клеючи дурня. Проте інтрига тривала не довго, зрозумівши шо їх всих просто тупо розводять, адже якби дійсно трапилось щось серйозне то хлопці напевне ще б і досі не повернулись би, Вітька махнувши на все рукою, всівся знову біля столу звідки його так недоречно відволікли.
- Карочє, умніки, давайте луче бухать будем! – вигукнув він, беручи розливання самогону під свою опіку, - а то я шо лох повівся на шнягу...
- Так без лохов було б скучно, - сміючись підтримав і Сашко Вітькіну думку.
Випивши по першій чарці, з апетитом накинувшись на їжу хлопці перебиваючи та доповнюючи друг друга, нарешті переповіли всим історію, в яку щойно втрапили.
- Так, а Пєтруха, шо внатурі втикнув шо почав так нудить? – дещо відійшовши від сміху, запитав Вітька.
- Нє, ну тоді він ще був норамльний, це вже потом  у кума на раслабоні його вставило, - відказав Сашко, завершуючи розповідь за черговий прикол.
За першою чаркою послідувала з мінімальним інтервалос і друга, а потім і третя і т.д. і т.п. Накатавшись у П’яничани та після бурхливих подій, якими розпочався цей сьогобднішній день, дорвавшись до поляни, нарешті можна було розслабитись ні про що не думаючи та нічим не переймаючись. Проте потрапивши у спокійну атмосферу, перебування у якій вже не потребувало якихось рухів, дій, якоїсь зібранності та концентрації на чомусь, втомлений організм майже миттєво відреагував на переміну обставин. Сашко почав відчувати швидко наступаюче сп’яніння, щен трохи і він може вирубюитись прямо тут. В голові шуміло та й оточуюча обстановка, так як власне і розмова за «столом» вже майже не сприймалася, хоча він ніби-то і не залившався в стороні. Проте все це більше було схоже на автоматизм, чим на прояв свідомого. І ось настав такий момент, коли Сашко ніби і чув, що до нього хтось звертаєця, але в той же час відповісти не міг, оскільки вже не розумів що до чого.
- Ей, Саньок! Ти шо, втикаєш? – штовхав його у бік Вітька. – Спиш?
- Да..., шо, шо ти хочеш...?! - ледве повертаючи язиком, промовив Сашко, нарешті второпавши що до нього звертаюця.
- Слиш, Санька, пашні нирнем у ставок, трозхи освіжимся, - вів далі Вітька,  який теж вже був не нагабато кращий за Сашка, хоча ще щось більш-менш соображав.
- Ага, щас..., щас... підем..., - погоджуючись бурмотів собі під носа Сашко, намагаючись встати із-за «столу».
Проте підйом виявився досить таки складним, земля чомусь гойдалася перед очима і тому була абсолютно не стійкою і не надіійною опорою. В цей складний час знову на допомогу прийшла Зойка, якій вдалося з чималими зусиллями зафіксувати землю у більш-менш стабільному положенні, що дало змогу Сашкові зрештою звестися на ноги та взяти напрямок до ставка.
- Зойка, ти..., ти ето самоє..., будь рядом..., - збиваючись давав вказівки своїй помічниці Сашко, - а тіки той, смотри..., не упусти мене бо ти вже п’яна..., - молов він далі всілякі дурниці на які Зойка теж намагалась щось відповавідать, щоправда її відповіді або були запізнілими, або взагалі пролітали мимо вух Сашка.
Отак вони і рухались повільно ведучи між собою такий ось дивний діалог, хоча на той час на тлі всих інших то нічого тут дивного і не було. Юрко той взагалі вже не рухався, зручно влаштувавшись тут же, поряд з їх поляною. По приїзду з п’яничан, він майже відразу вирубився, перехиливши декілька чарок самогону практично не закушуючи. Тож на час вилазки до ставка, він вже був неконтактний, щоправда його ніхто більше і не чіпав після декількох безуспішних проб провернути випавшого «бойца» до компанії.
Занурення в ставок дещо провітрило та освіжило майже закипівший Сашковий мозок так шо оточуюча дійсність знову почала сприйматись більш-менш адекватно. Алек все рівно не настільки аби нарешті зробити перерву у випиванні спиртного. Ледве повилазивши на берег, хтось із хлопців згадав, що там десь у погребі лежить холодне пиво і оце б саме зараз було б зовсім непогано промочити їм горло. Природньо, що всі цю ідею підтримали, тим більше шо за самим пивом йти необіхдності не було, адже під рукою знаходились їх бойові супутниці, яких і відправили у вілдррядження до подвір’я. Потім дівчата ще ходили і за водкою та ще за чимось, короче п’янка повільно перемістилась до ставка до Тетяниної кладки.
Подальші події завершилися ніби у якомусь неймовірному калейдоскопі, що змінюючись з шаленою швидкістю, а то сповільнюючи свій рух, леедве не завмираючи на місці. Дещо відійшовши після купання та випивши чарку-другу самогону, запиваючи холодним пивом, Сашко зрештою вирішив відпочити тут же на березі і заснув разом із Зойкою, яку завчасно зручно підклав собі під голову. Невдовзі до їх компанії добавивсь і Только, а недалеко в стороні у траві валялась Алка, яка знову нажравшись вирубилась прямо під час «камасутри», якою з нею в черговий раз займалися напару Вітька з Олегом...


Під’їзжаючи до райвідділу, хлопці побачили, що прямо біля східців стоїть «Москвич» розиска з відчиненими передніми дверцятами, через які до салону автомобіля зазирав начальник розиска. Почувши проїзжаючий повз них автомобіль, Назарович повернувсь та вгледівши хто це їде, відразу замахав руками, наказуючи зупинитись:
- Стой! Давай Сашко запригуй у машину і поганяйте, хлопці все знають! – вигукнув Назарович ледве побачивши Сашка і вже далі знову повернувшись до машини, - от і харашо, для начала там хвате людей і шоб постоянно мене інформіровали. Віталік, ти поняв?
- Назарович, так а шо случилось? Я збігаю хоть папку візьму! – вилізши з Вітькіної машини, якою вони приїхали на роботу, нічого не розуміючи запитав Сашко, хоча вже і здогадувався, що трапилось щось серйозне.
- Та, яка папка? У хлопців возьмеш всьо шо нада, давай поганяй, бо і так врєме стільки вже пройшло. І шоб держали мене у курсі, я на опєратівку, до начальника, ну по-любому поводу шоб найшли мене! – не звертаючи уваги на Сашкові запитання віддавав останні вказівки начальник розиска, одночасно буквально запихуючи того у машину.
Ледве Сашко потрапив на заднє сидіння, де вже перебував експерт-криміналіст, як водій, піддавши газу, рвонув з місця нарешті від’їзжаючи від райвідділу.
- Фу, - видихнув з полегшенням Віталік, - забембав шеф, єлі отчепились. Каже шо нема врємєні і сам же не отпуска...
- я так понімаю, шо день починаєця весело...
- Ага, ти Саньок попав прямо со старта! – вітаючись прокоментував Вітька, експерт-криміналіст.
- Розбой у нас, а може ще й мокруха буде, - повернувшись назад із переднього сидіння та теж тискаючи Сашкову руку дещо пояснив Віталій, - а шо це ти вирядився? Де це твоя форма?
- Форма сьогодні отдиха, - відказав сміючись Сашко, - жарко у формі! Тоха, може ти хоча б скажеш, куди ми їдемо? – не дочекавшись більш детального пояснення, звернувся він безпосередньо до водія.
- А хрен його зна, сказали коьординати, то я і кручі баранку! – відказав той, зберігаючи надалі в таємниці мету їх поїздки.
- Знаєш такого Шпиг Олега Юрбєвича? – запитав Сашка Віталій.
- Нє, хто такий?
- Січас уже ніхто, пєнсіонєр, а раньше, при сводепії ще, був нє послєднім у районі члєном, - почав нарешті пояснювать Віталік, - керував чи то торговлею всією, ачи базою, короче барига, всю жизнь в торговлі, ну і соотвєтствєнно при баблє...
- Так шо, це його виставили? А де він живе?
- В районі маслобойні, та ти должен знать, де це, до Пєтьки нашого як їхать то проїзжаємо його хату, точніше доміку із красного кірпіча.
Згадка про Петра відразу навела Сашка і на потрібне їм подвір’я, тепер він уже знав де це та і хто це такий. Віталік продоіжував розповідь аби у загальних рисах ввести Сашка у курс справи. Чергова оперативно-слідча група вже працювала на місці, щоправда виїхала вона зовсім недавно, тай власне з моменту повідомлення про сам злочин пройшло не більше півгодини.
Не встиг віталій розповісти все що йому було відомо, як вони вже під’їзжали до потрібної їм адреси, розминувшись на перехресті зі «швидкою допомогою». Біля двору потерпілого стояв «УАЗ» чергової частини та тут же поряд тупцювалося душ п’ять-шість людей. Очевидно звістка про скоєний злочин вже встигла облетіть довколишні двори і сусіди з цікавістю почали приходити до місця пригоди. Тут же у міліцейській формі стояв і молодий дільничий Олег та щось записував собі у зошит.
Привітавшись з усіма та перемовившись декількома словами з дільничим інспектором, хлопці пішли у двір до хати на порозі якої Петро оглядав розчинені навстіж двері.
- О, пацани, бистро ви прискакали! – вітаючись задоволено вигукнув Пєтька, - роботи ту валом.
- Та ми і не сомніваємся, давай розказуй, шо до чого. А де потєрпєвший, шо з ним?
- Потєрпєвших двоє, мужик і баба, їх тіки шо скора забрала...
- Так, а шо, такі хєрові діла? – перебив Віталій своїм питанням розповідь Петра.
- Да, мужик вобщє без сознанія, в отрубоні, - продовжив той, йдучи з хлопцями до хати, - хоч би не крякнув, добряче його помордували, живого місця нема. Баба хоч і менше побита, ну вона в шокові, я попробував з нею базарить, ну голяк, нічого толком не сказала...
Піднявшись по декількох східцях, хлопці потрапили на просторий ганок, обгорожений з двох сторін перелилами, а далі вже і у сам будинок. Спочатку вони зайшли до веранди, де ще нічого не свідчило про щойно скоєний тут злочин. Сліди злочину були далі у прихожій, тут вже починався безлад, всі речі були розкидані по підлозі, все що можна було перевернуть, відчинить, відсунуть все це і було зроблено. З прихожої виходило декілька дверей на першому поверсі і гвинтова драбина на другий поверх. В усих інших приміщеннях будинку панував такий саме хаос та безлад як у прихожій, тож безперешкодно перміщатись по будинку було складно, якщо взагалі можливо, а описувать все це і поготів. Проте в середині помешкання вже знаходився слідчий, зайнятий складанням протоколу  огляду місця злочину, разом зі своїми понятими. Двоє жінок-понятих тулилися на дивом знайденому вільному острівці, вдивляючись в усе це здивованими, переляканими очима.
- Ну шо, Микола батькович, ти вже зорієнтувався з чого начинать? – ваітаючись зі слідчим, запитав сашко.
- Та тут сам чорт ногу зломе, бачиш шо твориця? – вигукнув той у відповідь, чухаючи потилицю.
- Так, а шо взяли, вже оприділились?
- А хрен його зна, дєло в том, шо поки нема кому оприділяця, - відповів слідчий.
- Пока одне точно ізвєсно, у хазяйки серьожки з вух повиривали, - заходився пояснювать Петро, - я сам бачив порвані вуха.
- Да, Марія Павловна постоянно носила красиві золоті серьожки, - долучилася до розмови одна із жінок-понятих та почала детально описувать, як це вміють робити лише жінки, які вони з себе ті серьожки, а також і інші золоті прикраси, шо булли у потерпілої.
- А ви хто їм будете, жіночко?
- Та сусідка я, ми і товаришували, господи! Та на що ж оце таке наказаніє..., я ж їх сердешних і найшла..., - сплескуючи в долоні, запричитала жінка.
Зрозуміло. У якому стані перебувала сусідка, а тому далі конструктивної розмови вже не вийшло, її знову накрила хвиля істеричних емоцій, так шо довелося слідчому сходить на кухню по воду аби дещо заспокоїти свого свідка.
Мало по-малу почала вимальовуватись картина того що тут відбулось, чи тошніше буде сказать поки що лише наслідків. Потерпілих, побитих та обмотаних скотчем вранці знайшла сусідка, яка прийшла до них за чимось, вона ж і зателефонувала до міліції та у лікарню. Вхідні, парадні двері були зачинені, але інші двері, на кухні, сусідка знайшла відкритими. Очевидно через ці самі кухонні двері заходили і злочинці. Коли було скоєно злочин, то покищо не встановили, моджливо що напад здійснили ще з вечора, оскільки господарі на той час були одягнені у верхній одяг і очевидно спати ще не лягали. Тож виходить, що вони пролежали зв’язаними цілу ніч. Природньо, як завжди ніхто з сусідів нічого не чув і не бачив, величезна собака, прив’язана на ланцюгу між воротами та будинком, напевно теж не стала перешкодою для бандитів. Хіба що завадила їм потрапити до гаража, якщо звичайно були у них такі наміри.
- Сусідка каже, що у них в хаті шавка була, така злюча та вредна, ну, як і всяка подобна мєлюзга, - говорив Сашко разом з хлопцями, огялдаючи кухонні двері, - інтєрєсно, де вона пропала?
- Може тоже подмотили? – посміхаючись припустив віталій.
- Та нафік вона кому впала? Навєрно забігла десь, - виказав і свою версію Петро, звертаючи увагу колег до більш важливішолго питання, - шавка то таке, як вони зайшли у двір? З воріт, наврядлі, там такий дракон, шо його нада тіки убивать, та й ніхто не чув, шщоб він учора тут розривався..., то значить шо...?
- А то шо зайшли вони у двір десь з тилу, от сусідів..., - продовжував Сашко Петрову думку.
- Слиш, пацани! – вигукнув Віталій, хлопаючи себе долонею по лобі, - тут же на сосєдній вулиці десь рядом должен буть притонера «Дрон» з Валюхою «Горбатою» живуть...
- Да, точно! Це ж рядом і десь напротів цььго двору, перебив того Петро відразу пожвавлюючись, а далі довго не роздумуючи вирушили у садок, аби все розглянути на місті.
Перетнувши невеликий двір, на якому розміщувались різні господарські будівлі, хлопці потрапили у садок, де на початку були розбиті грядки картоплі, помідор, цибулі тощо, а далі росли фруктові дерева та чималі чагарники малини, кущі ягід та інша рослинність. По садку йшли протоптані декілька стежок, одна з яких вела аж у самий куток до паркану, яким по периметру все було огорожене. Стежка закінчувалась гевеликою, ледь непомітною хвірткою в огорожі. Власне у цьому місці як такової стежки і не було видно, оскільки тут під деревами все поросло акуратно підстриженою травою.
Чогось цікавого у садку хлопці не знайшли, але впереді, без сумніву, знаходилось саме те, заради чого вони прийшли сюди.
- Осьо і начало отвєта, - промовив Петро, штовхаючи хвіртку та заходячи до сусіднього садка, який являв собою абсолютну протилежність попереднього.
Тут все було занедбане, заросле бур’яном, а колись напевно родючі та доглянуті фруктові дерева поопускали свої гілля-руки аж до землі, ніби з наміром ухопити цих непроханиих гостей за голови та одяг. Тож операм довелось добряче поманеврувати аби вийти з цих джунглів, власне вже у самий двір.
Виходячи із бур’янів, Віталій спіткнувшись ледь втримався аби не впасти і одночасно наступить ногою на несподівану знахідку. Хлопці здивовано і радісно витріщились на бутилку лікеру «Amaretto» та нову, в упаковці, відеокасету, яким тут було явно не місце.
- О, це вже шось інтєрєсне!
- Да, навєрно із нашої хати..., - промовив Петро ніби як розмірковуючи вслух, та присідаючи біля знахідки аби уважніше їх огнянути, - спішили пацани...
- Похоже на те..., а ще на те, шо направлєніє пока правильне, - додав Сашко, озираючись довкола з надією побачить можливо ще щось не менш цікаве.
- Січас би собачку з кінологом по слєду запустить..., - виголосив нездійсненну мрію Віталій.
- Розмічтався, мєчтатєль! А ми шо, хуже собаки? – вигукнув сміючись Петро, - пагналі на хату, може там січас найдем ще щось не менш інтєрєсне, а це хай полежить, потом ізимем...
Більше не затримуючись біля знахідки, опера пішли прямо до будинук, минуючи декілька занедбаних напівзруйнованих господарчих споруд. Хата теж виглядала не набагато краще, хоча і мала відносно великі розміри. Вхідні двері виявились замкненими з середини, очевидно на якийсь засов, крючок, ачи просто чимось підперті, бо мали невеликий вільний хід.
Поки Петро з Сашком заглядали біля дверей, роздумуючи як їх відчинить, Віталій тихенько пробравшись попід вікнами на іншу сторону будинку та причаївся там на випадок можливої втечі когось через вікно. А за якійсь лічені хвилини так нічого і не придумавши, вирішили просто вибить двері ногами, які після декількох потужних Петрових зусиль, тріснувши навпіл розчинилися перед хлопцями. Заходячи до веренда, Петро на ходу витягнув пістолет, підготувавшись до можливиї несподіванок, а Сашко на цей випадок ще на подвір’ї прихопив замашний уламок держака від лопати. Відкриваючи ногами наступні двері, відкидаючи з дороги стільці, опера швидко рухались в середину приміщення, намагаючись моментально охопили поглядом весь внутрішній простір цього чималого помешкання. Будинок хоч і був великим, маючи в середині декілька кімнат та різних закапелків, проте він явно не страждав від перевантаження зайвими меблями. Дві кімнати взагалі стояли пустими, житя ж протікало напевно у третій кімнаті та чималій прихожій, що слугувала одночасно і за кухню. Тут ще можна було на комусь лежать, сидіть, не бракувало тут і всілякого мотлоху. Короче обстановка була типового притонською з відповідною стійкою, затхлою атмосферою, наповненою ацетоновими випаровуванням та іншим сморідом.
Стрімка атака, супроводжувана піднятим шумом від ваибивання дверей і подальшого переміщення хлопців по хаті ніякої відповідної реакції з боку меншканців, які перебували у цьому житлі, не викликала. Ніхто на оперів не кидався, так само як і не намагався від них втікати, на їх появу взагалі ніхто ніякої уваги не звернув. В спальні на засмальцьованому розваленому дивані серед брудного ганчір’я лежала господиня цього помешкання Валька Горбачова «Горбата» зі своїм співмешканцем «Дроном» - Доркіним Миколою. Ця колоритна парочка ніяк не відреагувала на появу ранкови несподіваних гостей. Лише у прихожій-кухні тіло, яке лежало на топчані почало ворушитись, дивлячись на зайшовших до хати людей скляними очумілими очима.
- Шо урод, вилупився?! Ану падйом! – вигукнув Петро, підскочивши до лежачого та скидаючи того на підлогу.
Молодик гепнув шо мішок з картоплею, напевно так і не второпавши що сталось, хто це і чого від нього хочуть. Аби прискорити повернення до тями, Петро рубанув його носаком під ребра та діставши наручники скував ними закручені назад руки. Молодик щось намагався вимовити, але з його вуст виривались лише стогони та щось схоже на матюки.
Сашко між тим відмаякувавши через вікно Віталію, що вже можна заходить до хати і йому заходився оглядати нечисленне майно, яке тут було. Парочку, безтурботно відпочиваючу у спальні, поки що не чіпали, до них ще черга не дійшла.
- Ну шо тут? – заходячи до помешкання відразу запитав Віталій, озираючись довкола, - а це хто?
- «Зуб», собствєнно персоной, - відказав Петро, - шо ти, не взнаєш нашого старого знакомого?
- Та вже взнаю..., - промовив Віталій, підходячи ближче до затриманого, - а шо він тут робе?
- Ти у мене питаєш? – у свою черегу перепитав Петро.
- Ну, так той..., «Зуб»! ти шо, глухий, чи мені ще раз повторять? – даючи «Зубу» ляпаса, вигукнув Віталій.
Той у відповідь промичав щось знову нечленороздільне і тільки вже після чергового стусана нарешті почав говорит щось більш-менш зрозуміле. Тим часом зайнялися і «Дроном» з «Горбатою», щоправда Валька, упавши на підлогу так і не прийшла до тями.
- Так, шо тут у вас вчора було «Дрон»? – запитав Сашко, роздивляючись та нюхаючи вичурну бутилку з-під лікера з яскравою етикеткою та незрозумілою назвою.
- Бухонули вчора нєхєрово, так а шо...
- Ну це понятно, шо бухонули! Хто ще був? Де пойло брали, шо пили, коли розійшлись? – перебиваючи «Дрона» засипав його конкретними питаннями Петро та для прсикорення відповідей гепнув поміж лопаток кулаком, що той не втримавшись на ногах, спіткнувшись упав на підлогу.
- Алєксандрович, я ж..., ну...
- Шо ти буксуєш? Отвєчай конкретно і бистро! – вигукнув Сашко замахуючись ногою аби копнути «Дрона» носаком, який з зусиллям намагався піднятися з підлоги.
- Ну, не нада! Я ж балакаю..., «Кокон» вчора приходив із Свєткою...
- Шо за Свєтка?
- Свєтка, «Смоль», ну ета..., шо там живе...
- Ну ясно, давай дальші, пойло де брали, шо пили? – перебиваючи нетерпляче підганяв того Петро.
- Пойло, літруху водки та отой лікьор, - показав він на бутилку, яку щойно роздивлявся Сашко, - «Ялдон» приніс, він десь закилимів то угощав нас.
- От сука ви кончені! – знову вигукнув Петро. Ледь стримуючи себе від злості, - поганяла шо у собак! Хто такий «Ялдон»?
- Так ето, Алєксандрович, хіба ти його не знаєш?! Міха Яковець...
- А, поняв, ще хто був?
- Більше нікого.
- І шо, ви оце от літрухи та лікьору так подуріли, що досі рамси не соберете? – запитав Сашко.
- Так, я ще літруху самогона приволок, - долучився до розмови «Зуб», очевидно бажаючи теж заробити і для себе дивіденти, адже покищо нічого толкового операм не повідомив, натомість стусанів відхопив чимало.
Так поволі вимальовувалась картина вчорашнього вечора на притоні, але якоїсь корисної та цікавої інформації, якихось зачіпок стосовно скоєного розбійногонападу покищо отримано не було. Звичайно знайти ту щось зі щойно викраденого по сусідству опера не надіялись, це було б щось неймовірне. Інша справ, шо як сам притон так і його постійні клієнти мали якщо і не безпосереднє відношення до злочину, то без сумніву, якоюсь інформацією володіли. Отож добути інформацію. Витягти її з цього болота, застосувавши всі можливі і неможливі засоби, була головна задача розиска на даний час, розв’язанням якої вони і зайняоись.
Попитавши ще трохи «Дрона» з «Зубом», Петро повернувся назад на місце злочину та за деякий час приїзхав сюди до притона на черговому «УАЗі», аби відправити трійцю затриманих до райвідділу.
- Ну, шо там нового, на мєсті?
- Шеф приїхав з Назаровичем, дивляця, а так більше нічого, - в’яло відповів Петро, а потім спохватившись більш жваво додав, - да, чуть не забув, шавка найшлась!
- Так, шо з того, вона говоряща, може щось розкаже?! – засміявся Віталій.
- Представ собі, шо розкаже! – таємниче посміхаючись, вигукнув у відповідь Петро, - найшли шавку в хаті, під якимось пральотом...
- Ну, так шо?
- А то шо башка у шавки прострелена...
Повідослення про наявність вогнепальної зброї було оцінено належним чином та зі всією серйозністю яка миттєво прибрали скептичні посмішки з вуст оперів.
- О, це вже багато чого міняє, - нарешті промовив після короткої паузи Віталій.
- Міняє, канєшно, - погодився Сашко, - і не в лучу сторону...
Поки Петро ходив за машиною, хлопцям вдалося дещо розтуркати Вальку настільки, що вона була в змозі рухатись на «автопілоті» за допомогою свого співмешканця якось завантажились у «діжурку». Отож відправивши з Петром першу партію затриманих до райвідділу та завершивши оформлення знайдених у садку речових доказів,Сашко з Віталієм повернулись знову на місце злочину. Окрім того, що їм повідомив Петро, більше нічого нового не було, син потерпілих теж ще не з’явився.
Отримавши, так сказать, для порядку накрутку від начальника райвідділу, взялися за розшук та відловлення всіляких «Коконів», «Ялдонів», всієї тої публіки, яка побувала на злополучному притоні. Невдовзі кабінети розиска наповнились звичними для них клієнтами, з якими ніхто тут особливо не церемонився, тож механізм розкриття резонансного злочину запрацював на повну силу. Когось клепали, хтось уже був побитий та переводив дух, зачинений до камери, ачи просто прикутий до батареї. Хто хитріший та спритніший той випереджаючи «роздачу» поспішав задти всіх і вся одночпсно вимолюючи особистої зустрічи з кимось із знайомих оперів. Одним словом робота кипіла. Як правило для розкриття злочинів такого характеру залучалося чимало сил та засобів.
З наближення обіду виникла необхідність зібратися на коротку нараду у начальник арозиска аби з’ясувати перші результати роботи та узгодити подальші дії. Тож всі були поінформовані. Щодо попередніх відомостей стосовно вкрадених з помешкання речей: чимало коштовних юведірних виробів, відеокамера та відеомагнітофон «Sony», декілька десятків відеокасет, одяг зі шкіри та хутра, декілька норкових шапок тощо.
- А налічку, вони ж навєрно якийсь тайнік шукали? – запитав ґпетро уначальника розиска, коли той закінчив свою доповідь.
- Тайніка, син каже, ніякого не було, а насчьот налічки то десь доларов 400-500 та з десяток лимонов купогнів, ну він і сам точно не знає, - відповів Назарович, далі вже звертаючись до дільничого Олега, який теж тут був присутній, - Ну а шо там з машиною, точно «форд»?
- Да, точна, можна сказать шо 10%, - впевнено почав доповідь дільничий, - я ще найшов двох малолєток, вони бачили машину, вобщім «Ford-Skorpio» білого цвєта з нашими номерами, ну точніше номера вони не запомнити, тіки одну сєрію.
- А де вона стояла? – запитав Петро.
- У переулку між вулицями, де був розбой і тоже на ікй притон, - продовжив свою розповідь Олег. – По врємєні це було десь біля одинадцятої вечора, в умякому разі пів-дванадцятого, коли малолєтки йшли назад машини вже не було.
Далі настала черга Сашка:
- Кроме наших, мєсних, появилось ще двоє із Білоозерська, - почав він свою доповідь. – «Дрон» вспомнив, що десь дня три-чотири назад до них на хату заходило двоє Білоозерських, «Штоф» і «Торс». Були по якихось своїх ділах, ну і задно прикупили тут у циган соломи...
- А шо у них в білоозерську своєї нема? – запитав хтось із хлопців.
- Та хрен його зна, то пока не важно, - відмахнувся Сашко, продовжуючи далі, - так от, я вже звонив до хлопців у Білоозерськ, «Торс» їм не знайомий, а от «Штоф» такий імєєтся в налічії, - Шифонтов сергій Альбертович, 1975 года рождєнія, раннєє судімий за кражу і за гоп-стоп, также наркоман, ну, короче та ще бидлота.
- Да, це вже інтересно, нажа їхать за «Штофом», - промовив Назарович. – Ну машина заправлена, Толік готов, так шо впєрьод. Ви вдвох з Віталіком, так?
- Да канєшно, - відповів Сашко та трохи повагавшись мовив, - тут, Назарович є таке соображеніє, так сказать случайно загублених вєщдоків, касєта з лікьором. Дуже все воно подозрітєльним виглядає, наче як їх спєцом загубили шоб навести нас на притон, шоб ми пішли по ложному слєду, пресмуючи наркоманов.
- Та я тоже вже думав над цим, - промовив начальник розиска, - сильно смахує на підставу...
- Понятно, шо можить буть і підстава, ну всьо равно мимо бидлоти притонної ця ділюга не могла пройти! Нада всю ту публіку убить на гамно, по-любому яксь інформація появиця, - нетерпляче вигукнув петро, перебиваючи Назаровича.
- Так, работайте, хто вам міша? Всих хто там бував треба встановить, піймать і провірить, всих отработать... – це вже говорив начальник іншій групі оперів, повернувшись до них, даючи детальні вказівки. Потім звернувс я знову до Петра, - кстаті, Алєксандрович, ти ж сьогодні у нас після суток?
- Ну да, послє суток..., - відповів той невдоволеним тоном, явно не очікуючи від начальника нічого доброго в плані відпочинку.
- То ти, навєрно йди отдихай, а вечером може підійдеш  на роботу, поможеш хлопцям, бо ж роботи, сам понімаєш к вечеру буде зава. – вів начальник ніби не понімаючи Петрового невдоволення.
- Та, Назарович, шо ж отдхай? Та і коли я додому попаду? Мене он люди з самого утра ждуть, треба ж з «дев’яткою» довбаною розібраця..., - вже не приховуючи свого невдоволення, вигукнув Петро, - Пока розберусь, а там уже і до вечора недалеко, то коли ж отдихать, Назарович?. Роботу ж всю не переробиш...
- Ладно, ладно! Петро, хвате, давай розбирайся. А тіки не забувай, шо завтра на роботу, - скривившись вимовив начальник, намагаючись зменшити вибух Петрових емоцій.


Власне на цьому оперативна нарада і закінчилась, узгодивши ще деякі нюанси, всі розійшлися займатися своїми визначеними справами. Сашко з Віталієм намагаючись не гаяти зайвого часу теж поспішили залишити територію райвідділу аби їм не встигли нав’язати ще чогось додаткового. Та й і без цього необхідно було чим скоріше вирушать в дорогу, адже об’єм роботи, який чекав на них по переду був великий. Отож заскочивши до свого «бойового Москвича», хлопці взяли курс на Білоозерськ, де у міськвідділу міліції на них вже очікували. Сама дорога та зустріч з місцевими операми все це багато часу не зайняло, тим більше нічого нового до того, що ще раніше почув по телефону Сашко, опера не добавили. Інша справа, і найголовніша, було знайти та затримати «Штофа», саме для цього потрібен був час та й ще звичане везіння.
На допомогу хлопцям дали молодого опера, який знав особисто «Штофа», знав де він міг бути та й взагалі, як звичайний, нормальний, оперативний, який займається наркотиками, орієнтувався у наркоманському середовищі свого містечка, почуваючи себе там як риба у воді.
Намітивши можливе місце перебування «Штофа», хлопці вирушили по притонах у пошуках свого клієнта. Почалася звична, можна сказать буденна робота, яка вирізнялася хіба що своєю місцевою специфікою, адже доводилось в основному відвідувать багатоповерхівки, в той час як у П’яничанах переважав приватний сектор. Переміщення по нескінченних східцях, перевірка притонів, де джоводилось часто застосовувати силу з одної сторони, а з іншої вести тривалі бесіди аби отримати потрібну інформацію. Адже зрозуміло, що цікавились не одним «Штофом» аби передчасно не виказати своєї головної мети та не вспугнути того. Все це забрало чимало часу, а якоїсь цікавої інформації вони ще не отримали. Навіть більше того, отримали деяке розчарування, адже на одному з притонів їм підтвердили, що цю ніч «Штоф» повів саме у цьому місці, нікуди не відлучаючись ще з учорашнього дня.
Зрештою вирішили навідатись на «стометровку», таке собі місцеве суто Білоозерське визначне місце. Так звана «стометровка» являла собою шматок вулиці у центрі міста, на якій знаходився, можливо і не найбільший, але без сумніву найпопулярніший «Універсам», довколо якого спорудили невеликий базарчик. Але головна стихійна торгівля проводилась на самому тротуарі та прилеглій до нього території у впродовж цієї вулиці, яка носила гучну назву – проспект 1-го мая. Чому саме проспект, залишилося незбагненною таємницею, адже ця вузенька, затиснута багатоповерхівками вуличка аж ніяк не асоціювался зі своїм гучним визначенням. Торгівля велася від «Універсаму» до найближчого перехрестя у продовж не більше тих само 100 метрів, власне із-за цієї відстані напевно і виникла ця назва.
Зрозуміло, що торгували тут всим чим завгодно, тобто всим тим, яким торгують на звичайному базарі. Проте тут ще й була своя, знову ж таки суто Білоозерська специфіка, - тут знаходився осередок міської торгівлі наркотиками. На «стометровкі» можна було придбати практивно будь-який наркотикв асортименті. Задовольняючи найрізноманітніші потреби та смаки. Найходовішим ж товаром являлась «ширка», яку можна було купить прямо в шприцу і тут же, в найближчому під’їзді вмазатись, так сказать не відходячи від каси.
Чи боролася міська влада з цим явищем чи ні, хлопці не знали, тай особливо таким питанням не переймалися. Адже для розиска наявність зібраного в одному місці такої кількості кримінального елмента мало свій зиск. У цьому, такому собі «Клондайку» можна було вирішити самі найрізноманітніші питання, починаючи від отримання звичайної інформації, і закінчуючи банальним заробленням грошей, яких тут оберталося вдосталь. Тому можна було і не рискать по притонах, вийшовши прямо на «стометровку» і тут вже визначитись шо і як. Хлопці ж зробили дещо навпаки, але зрештою все д таки опинились на цому визначному місці.
Проїхавши спершу декілька раз по проспекту пильно вдивляючись у численний натовп, котрий хаотично товкся на тротуарі, ледь віднайшовши вільне місце, аби припаркувать свого «залізного коня», вони теж занурились у цю колотнечу. Проїзжаючи повільно вулицею, опера поглядом вихопили з натовпу чимало знайомих клієнтів із тої специфічної спільноти, представників так сказать іншого виміру життя. Сашко з Віталієм вгледіли також декількох кадрів і із П’яничан, а коли вони на чолі з Іваном, їх місцевим провідником, занурились у натовп, то теж не довго залишались неопізнаними. Щоправда з самого початку їм подфартило, Іван впіймав якогось свого боржника і той в обмін на власні приференції, зходу здав їм «Штофа» з котрим бачився буквально за декілька хвилин до свого затримання. Тож не зволікаючи, вийшовши на вказена місце, хлопці нарешті знайшли свого клієнта та взявши його «под бєлиє ручкі», доправили до своєї машини.
Затриманий ніякого спротиву не чинив, та й висмикнувши його з натовпу, опера несподівано і швидко що той не встиг і второпати, що ж відбулось. А коли зрозумів, то вже звичайно було запізно вживати якихось заходів для свого порятунку. Хоча з іншої сторони у ньогонапевно і не було необхідності та підстав вчиняти якісь дії, адже при ньому особисто нічого забороненого не виявилось. Тобто «ширку» він ще не купив, а саме заради цього він сюди і прийшов. У нього були лише певна сума грошей, з якими компанія, ті з ким він сьогодні зависав, до речі на одному з притонів, провірених операми, відправили затаритись ширєвом. «Штоф» хоча і не чинив спротиву, але природньо, що обурювався, швидко оговтавшись повів себе нахально, вимагаючи аби його не чіпали і відпустили. Проте, опинившись у машині, досить швидко йому довелось пошкодувать за свою нахабну поведінку, тим більше, що на цей момент Сашко з Віталієм були вже до края злі, голодні та втомлені, тай час не стояв на місті, впевнено наближаючись до вечора. Тож затриманому дісталось на горіхи за все разом взяте, ніби саме він був винний в усих цих проблемах, які упали їм на голови.
Після першого інтенсивного знайомства, відразу перейшли до суті справи, із-за якої власне хлопці і завітали сюди. Підтверджуючи раніше отриману інформацію  щодо свого алібі «Штоф» звичайно заперечував причетність до нічного розбійногонападу:
- ... ну, а шо був на хаті у «Дрона», так шо з того? Так я цього і не отріцаю.
- А де твій кореш? – запитав Сашко, все більше переконуючись в тому, що «Штоф» очевидно не причетний до розбію.
- Який кореш? – не розуміючи за когго йде мова перепитав той.
- «Торс», де він?
- А..., так ето..., хрен його знає, де він, - відказав дещо запинаючись «Штоф» та через нетривалу паузу добавив, - послє того, як ми були у «Дрона»..., ми на вокзалє разошлісь і я больше єго ні бачив...\
- Так, а де «Торс» зависа, куда він посунув з вокзала? – ледь приховуючи свою зацікавленність, розпитував далі Сашко.
- Ну, так ето, навєрно дамой укатіл, я точно не знаю...
- Куда, це «домой»?
- На Кривбас, он на вокзале в П’яничанах яку-то кобилу забрав, то ані вдвох і порулили на елєктрічку.
- Він шо, у Кривбасі живе, - уточнив Сашко, перезирнувшись з Віталієм у передчутті, що доведеться їхать і туди, і більш за все що вже сьогодні.
- Да, на 17-м кварталє, - трохи подумавши відповів «Штоф».
- А де саме, і як його фамілія?
- Фамілії не знаю, а звать Борька. Так, ето, начальнік, а шо случілось, чьо за кіпіш?
- Случилось, - повільно промовив Сашко та продовджив далі з відчуттям в голосі роздратуванням, - і луче тобі «Штоф» лишеіх вопросов не задавать. Так, де ти кажеш він живе? Він судимий?
- Нє, он кажись срок нє мотал, условно далі, а де живе, то я не знаю.
- Слиш, «Штоф», ти нам тут мозги не компасіруй і тєм болєє не думай, шго для тебе історія вже закінчилась. Давай, поживєє начінай соображать, - похлопуючи того по шиї, підвівся зі свого місця Віталій, даючи зрозуміти щодо можливості знову вигребти.
- Так я шо, яж кажу, то шо знаю, - поспішно заговорив «Штоф», правильно зрозумівши наміри опера, - адреса я не знаю, ну показать можу, можу розказать, ну луче на мєсті...
- Ну, це вже болєє менєє шось конкретне..., - задоволено промовив Сашко, хоча в дійсності аж ніяк не був у захваті від того як складалися обставини та від найближчої перспективи, що їх очікувала.
Порозпитувавши ще трохи затрманого, явияснивши якомога більше різних нюансів, порадившисьб, вирішили телефонувати до себе у райвідділ. Коротко поінформувавшии Назаровича за свої успіхи у відповідь почули те, на шо і очікували, - забирать з собою «Штофа» і прямо січас вирушать на Кривий Ріг. Мало бензину? Не проблема! Заправтесь у Білоозерську, шеф січас порішає з їх начальником. Ще питання, проьблеми є? Нема. Ну тоді вперед!
- Так шо, Віталік, Кривбас нас жде з раскритими обіймами! – підбив риску під їх наступним завданням Сашко, щойно переговоривши по телефону.
- Да..., - невдоволено промовив Віталій, - вєсьола перспектива, нічого не скажеш, на ночь глядя сунуть хрен зна куди. А коли ж ми назад попадем? – матюкаючись вигукнув він по завершенні свого бурхливого монолога.
- А ти сам не догадуєся? – посміхаючись запитав Сашко, шукаючи по карманах гроші та переховуючи знайдені купюри, при цьому щшось невдоволенно бурмочачи собі під носа.
- В том-то і дєло, шо догадуюсь! А шо зробиш?
- Та нічого, щас заправимся і вперьод, тут друга проблєма, тобі не кажиця, шо ми зтобою сьогодні ще нічого не їли? Нада шось купить гризнуть. У тебе бабки є?
- Трохи є, відвовів задумавшись на мить Віталій, додночасно дістаючи із кишені і свої нечисленні купони-папірці, котрих разом із Сшковими було явно замало аби їх хоча б якось більш-менш нормально накормити.
- Так шо, не знаєте як рішить проблєму? – запитав Іван щойно привівши до кабінету «Штофа», якого виводив у туалет, поки хлопці телефонували до себе в розиск, - хіба багатий буратіно не поділиця? Та і вобщє, нафіга вони йому здались?! – вів далі Іван, показуючи очима на затриманого.
- Канєшно поділиця, да «Штоф»? ти ж не жлоб? – підхопив запропоновану ідею Віталік щолдо вирішення продовольчого питання.
- Нє, ну мені не жалко..., само собой, ну..., Віталій Владімірович, бабки то не мої, - намагався щось пояснить той хоча безсумнівно розумів, що доведесть ся віддати, - мене ж там ждуть...
- Ну ти і унікальний тип! – вигукнув сміючись Сашко. – Ти шо, ще досі не поняв, шо ми січас їдемо на Кривбас. Це во-пєрвих, а во-вторих, і це главне, шо в гостях у нас ти можеш задержаця надовго...
Затриманий щось невпевнено намагався заперечити, але зрештою нічого іншого не залишилося як віддати і свою частку в «общий котьол», як назвав Сашко цю акцію. Тим часом поки тут вирішувалися фінансові питання, до кабінету зазирнув помічник чергового, розшукуючи П’яничанських колег та повідомив їм, шоби заганяли у двір до заправки свою машину.
Питання з бензином вирішилося досить швидко і вже за якийсь час, забравши з собою «Штофа», група відправилась вирішувати нову задачу. По дорозі заїхали у магазин та на зібрані гроші, точніше на наркоманські, зкупилися поїсти, а виїхавши за межі міста на узбіччі дороги зупинилися перекусить.
«Поляна», яку нашвидкоруч розложили на капоті машини, виявилась досить таки солідною аби більш-менш нормально насити чотирьох чоловік.
- «Штоф», ти чого там тупцюєся, давай шевелись бо голодним останеся, - підбадьорював Сашко, запрошуючи того до столу.
- Да, ти не стісняйся, в конце-концов поляна ж твоя, ти ж нас угощаєш! – підтримував запрошення і Віталій, енергійно працюючи щелепами, адже це була по-суті перша їжа за весь день, який уже мав ось-ось закінчитись.
- Та я шо, я не стісняюсь..., - якось невпевнено відповів «Штоф» хоча і підійшов поближче до імпровізованого столу, беручи кетчуп, аби полити ним шматочок сала.
- Пиво, пиво бери! Ми ж і на тебе купляли, чи наркомани не п’ють пиво?
- П’ють, вони все п’ють.... – відказав наркоман більш автоматично чим усвідомлено, видно було що його мучить якась нав’язлива думка.
Незважаючи на те, шо на нього вже не наїзжали і навіть запросили до свого столу, хоч і накритого за його гроші, проте все рівно щось було не так, щось його не влаштовувало. Тож витримавши паузу, у впродовж якої на нього вже ніхто не звертав уваги, бо всі були зайняті єїжею, «Штоф» нарешті запитав, зібравшись з духом:
- Я той, Іванович..., - не договоривши на півслова зупивнися він.
- Шо случилось? Ти той..., давай шевели поршнями, ми січас будемо вже їхать, нада шоб ше завидна попасти на мєсто, - з набитим ротом говорив Сашко, одночасно за допомогою пива проштовхуючи все у горло.
- Та нє, я вспіну, я за другу, Іванович..., виходить нє совсєм хорошо, наче як я оце січас здаю кєнта...
- А..., он шо тубе смуща? – перебив того Сашко, - ну це вже братела, так сказать як карта лягла. Хоча з другой сторони, єслі за вами нєма ніяких ділов, то яка ж це здача?
- Та нє, ділов німа, - вже більш впевнено відповів «Штоф», - ну всьо равно, ви ж понімаєтє, про шо я...
- Та ти не сци, Сірьога! – обізвався і ґвіталій чи не вперше назвавши того по імені, - все буде нормально, та і вобще з якої статі «Торс» должен знать шо імєнно ти навів на нього?!
- Ну так ето, с какой?! Він просто побаче мене з вами і цього буде достаточно, - пояснив своє бачення ситуації «Штоф». – Та і в машині ж будем їїхать вмєстє!
- Ну, насчьот машини, то ти не переживай, - засміявся Сашко, - де-де, а у нашій машині мєста, аби вас розділить так шоб друг друга не бачили, больше чим достаточно.
«Штоф» аж перестав жувать здивовано окинувши поглядом «Москвича» так, ніби бачить його вперше, очевидно натужно переварюючи Сашкові слова щодо реального розділення двох людей так, шоб вони друг друга не бачили. Мабуть так і не знайшовши відповіді на це питання, знизавши плечима, продовжив далі їсти вже більше не розпитуючи нічого. Сашко ж не став пояснювать шо він мав на увазі, перевівши розмову на іншу тему щодо заверщення їх трапези. Лише Віталій, прибираючи залишки «столу» з капота між іншим зауважив:
- Да ти не унивай раньше врємєні, «Штоф», будемо надіяця, шо назад будеш їхать не хужих условіях чим січас...


Літній спекотний день, який здавалося ніколи сьогобдні не закінчиця, хоча повільно, але все ж таки добігав свого кінця. Сонце теж по волі схилялося все ближче і ближче до лінії обрію і зрештою настала та мить, коли вони взагалі залишило видиму частину небосхилу. Щоправда повітря так і залишалося розпеченим і задушливим, а тим більше це відчулося коли хлопці занурились у закатані асфальтом кам’яні джунглі Кривбаса. Наймовірна кількість транспорту, дим та пилюка і в довершення цієї картини невизначеність попередньої перспективи звичайно не додавали позитивних вражень та емоці. Але, не зважаючи ні на що, поставлену задачу необхідно було виконувать, принаймні зробить максимум можливого, що було в їх силах. Як правило, в таких ситуаціях ніхто не думав за відпочинок і працювали незважаючи ні на що з повною віддачею. В розиску такий стан речей сприймався абсолютно природньо і зрозуміло, та й працювали рядові опера не заради нагороди, ачи якихось привілеїв. Для того аби отримувать нагороди та звання у бюрократичній системі існують незчисленні орди яйцеголових, пузатих чиновників, адже лише вони одні знають, як правильно розкривать злочини та й взагалі боротись зі злочинністю. Тож кому як не яйцеголовим і отрммувать лаврові вінки.
Рядові ж виконавці вони і є рядові, і їм нема коли думать за нагороди, тут все було набагато простіше і зрозуміліше, - необхідно було гризьи зубами землю, рвать пазурами всих і все аби добути безцінну інформацію, вдало її реалізувати затримавши злочинця та довести їх вину. І як результат розщкрити злочин, оце і були всі хитромудрості, все просто. Але чи легко? Питання звісно риторичне.
Знову ж таки, зрозуміло, шо за всі ці нюанси січас хлопці не думали, вони просто робили свою справу, тим більше, що на данній стадії розкриття злочину це була реальна, жива і динамічна робота. Це не було тупе, безтолкове перекладання папірців з одного місця на інше, ачи не менш нудніша їх писанина. В даний час не зважаючи на втому та всіляки інші численні негаразди, опера рухались вперед з бажанням впіймати злочинців. Їх штовхало як звичайне людське бажання покарати негідників, так і такий собі мисливський інстинкт погоні за здобиччю. Додавало азарту і те, шо залишався величезний масив неперевіреної інформації, були версії та варіанти. Котрі потребували мислення, навіть в певній мірі творчого підходу чим власне по-великому рахунку і являється оперативна робота. Та й справа була «свіжа» і щоб не опинитись у глухому куті необхідно було поспішить.
Сашко у Кривім Розі орієнтувався більш-менш прийнятно, в усякому разі знав майже всі ключові місця, від яких можна було відштовхуватись у пошуках тих чи інших об’єктів. Перш ніж вирушати на пошук «Торса» під так би мовити керівництвом його дружбана, заїхали у місцевий осередок міліції, який опікувався 17-м кварталом і розміщувався тут же на площі.
Місцева міліція займала декілька приміщень в будівлі якоїсь держустанови ачи організації і мала свій окремий вхід. Тут розміщувалося декілька кабінетів дільничих інспекторів та уголовного розиска, які з настанням вечора не пустували адже саме на цей час приходилась сама активна фаза незкінченного робочого дня.
Проте візит почався невдало, з розиска нікого не було, на порозі курило декілька патрульних міліціонерів, а в самому приміщенні прийом громадян вів молодий дільничий, який їм допомогти нічим не міг. Сказав лише, що опера кудить терміново виїхали і що ось-ось мали б вже повернутись, також пообіцяв передать щоби вони зачекали на своїх колег.
Хлопці ж не гаючи більше часу, відправились на розшуки «Торса», розраховуючи виключно на допомогу «Штофа», тай власне поки що іншого варіанту у них і не було.
- Може сначала постоїм тут трохи, біля «п’ятачка», де наркота тусуєця та позирим, пока ще видно, - запропонував Віталій Сашкові.
- Да, в принципі можна трохи постоять..., - погодився той, показуючи Толькові куди йому під’їхать та як поставить машину, - Ти ж сможеш найти дорогу як стємніє? – звернувся Сашко вже до «Штофа».
- Да..., та тут вона рядом, вот сюда во двор і за тим он домом..., - показував рукою «Штоф», де це знаходиться.
Припаркувавшись у визначеному місці, хлопці опинились ледве не в самій гущі цієї місцевої тусовки, відділеної від них невисоким металевим парканом. Поряд була зупинка громадського транспорту та чималий торгівеельний комплекс, між якими знаходився невеликий скверик, де власне і розміщувався «п’ятачок», такий собі аналог «стометровки».
- «Штоф», ти дивись вніматєльно і помни, шо в твоїх інтєрєсах побачить «Торса», - заговорив Сашко, нагадуючи тому про головну мету їх візиту сюди, - ну і канєшно луче шоб не вийшло казуса, коли пізніше виясниця, шо він в це врємя тут був.
- Дивлюсь канєшно, ну так тут же народу шариця, а я шо, тєлєскоп, в натурі! – відказав він не відволікаючись проте від розглядування толпи.
Більше не чіпали «Штофа» і на деякий час в салоні автомобіля запала тиша, всі мовчки сиділи спостерігаючи зва тусовкою, що вирувала за межами їхнього маленького світу. Першим мовчазну паузу порушив Сашко, побачивши під магазином бабу, яка жваво торгувала пиріжками. Тож була висазана думка піти купить і для себе по пару штук, адже це такий продукт, що зайвим не буде, а тим більше з огляду на найбільшу перспективу. Отримавши згоду та склавши до купи всі залишки грошей, Сашко пішов скуплятись і вже за якихось хвилин п’ять повернувся до компанії з чималим пакетом, наповненим великими, ще гарячими пиріжками та 1,5 літровою бутилкою якогось газованого напою.
- Давай, пацани, налітай пока гарячі! – всідаючись до машини, запропонував пригощатись Сашко.
Звичайно повтрювать другий паз запрошення не довелось.
- О, яка красота, а з чим вони? – запитав Только.
- З картофаном оці, а ці з капустою, - відповів Сашко, показуючи за якими ознаками можна їх відрізнити, - хотів для «Штофа» з маком купить, ну не було, - сміючись закінчив він.
- І без мака пойдуть..., - теж посміхаючись відказав «Штоф», підтримуючи Сашковий жарт.
- Для «Штофа», Іванович, нада було «ширки» прикупить, да, Сірьога? – запропонував Віталій.
- Можна було б і «ширки», - промовив той погоджуючись, а трохи помовчавчи, ніби розмірковуючи над чимось додав, - тєм болєє шо я вже просьок хто продає...
- Шо, в натурі, а хто? Покажи, - з цікавістю вигукнув Віталій одночасно обертаючись до тусовки з таким виглядом ніби дійсно відразу побачить там продавця «ширки», яку той продає не менш відкрито та жваво як ота баба пиріжки.
- Ну, он..., отой фуцин у джинсовій рубашкі, дьорганий такий, ввєсь у двіженії..., - говорив «Штоф», показуючи на одного з хлопців, який хоч і тупцювався ніби на одному місці, але в той же час постійно перебував у русі. Встигав вділити увагу всім, хто до нього звертався і одночасно зиркаючи по сторонам, очевидно тримаючи під контролем оточуючу обстановку.
- Ага, ага, бачу..., - запалюючись азартом вигукнув Віталій весь поддавшись вперед, напевно аби краще бачити, - да, ти шо..., та тут цілий конвеєр вале! Хапнуть би його, а тіки ж при ньому навряд чи буде ширєво..., - говорив Віталій мабуть більше для себе чим для оточуючих.
- Ну так само-собой німа, - підтвердив Віталієву думку «Штоф», - йому «ширку» носе он та кобила..., і малолєтка, - продовжував далі висвітлювать операм механізм наркоторгівлі «Штоф».
Показав він їм і на декількох знайомих йому молодиків, потім видивився і ще одного продавця, касира та декількох кур’єрів. Але головного фігуранта заради якого вони сюди приїхали не було. До того ж вечір хоч і повільно, але все ж таки накочував, так шо подальше спостереження стало неможливим та й напевно не доцільним. Надивившись та набудувавши планів щодо затримання продавців наркотиків, реалізовувать яких вони власне і не збиралися, хлопці нарешті вирушили безпосередньо на квартиру, вказану «Штофом».
Інформація виявилась правдивою, хоча абсолютно безрезультативною, «Торса» дома не було і його дружина зрозуміло, більше нічого не захотіла говорить операм. Хіба що тепер вони хоча б взнали його дані, - Тулуб Борис Григорович, 17.07.1971 р. Народження, для початку так сказать і це вже було дещо. Більше нічого цікавовго тут не взнавши, група повернулась до міліцейського відділку.
Чи очікували ту на них, ачи ні те було невідомо, тай зрештою неважливо, адже з моменту першого їх візиту у відділу відбулися кардинальні зміни. Від сонно-монотонної атмосфери, у якій перебував на той час поодинокий дільничий не залишилорся і згадки, - тут все вирувало і кипіло. В кабінетах і коридопах повно було народу. Як співробітників міліції у формі та цивільному одязі, так і всілякого різношерстного контингенту затриманих, доставлених тощо. Короче все перебувало в русі.
Сашко з Віталієм швидко познайомились зі своїми колегами, тим більше, що декількох оперів Сашко знав, адже бував тут не вперше. Як і було заведено, їх прийняли належним чином, а довідавшись за мету приїїзду, погодились надати всю можливу допомогу. Як і очікувалась особистість «Торса» у місцевому розиску виявилась відомою так само як і велика кількість мість можливого його перебування.
Розповівши приїхавшим колегам чимало кориснорї інформації, старший опер Микола Артемович додав:
- Тепер за саме інтєресне..., - і витримавши інтригуючу паузу продовжив, - «Торс» не тіки вам нужен, він і нас лишнім не буде. Санкція на нього вже є, слєдствіє наше в розиск об’явило.
- Как ето, в розиск, Артємьєвич? – запитав здивовано один із молодих оперів, ім’я якого Сашко ще не запам’ятав, - он шо, кончєний, тот прідурок!
- Кончений – не кончений, сьогодні мені постановлєніє передали, так шо тепер він уже і нам нужен, - відказав спокійно Артемович, ковиряючись у купі паперу в сейфі, очевидно шукаючи згадану постанову.
- О, це вже інтєрєсно стає, - промовив Сашко, - раз він на лижі став, то на квартирі його можить і не буть.
- Та хрен його зна, пацани. Дєло в том, шо ми його ще толком і не шукали. Кажу ж шо тіки сьогодні поставнолєніє получив, я і своїм ще про нього не казав, - пояснив Артемович, продовжуючи шукать потрібний папірець. – Ага, ось воно! На, читай, - нарешті відшукавши постанову вдоволено вигукнув він, передаючи її Сашкові з Віталієм.
- Ну так ето..., це ж класно шо є санкція,, не треба голову ламать як його закривать, - промовив Віталій, повертаючи постанову після побіжного ознайомлення.
- Так, а по вашому розбою, там шо, нєвєрняк? – у свою чергу запитав ст. опер.
- Нє, пока шо тіки вєрсія, може він там вобще не прєдєлах, треба з ним ще работать.
- Ну, ладно, то потом вже, сначала треба йцого ще найти, - промовив Артемович, встаючи із-за свого столу. – То шо, проїдете по хатах?
- Да, канєшно, - відповів Сашко теж піднімаючись зі свого стільця, - а хто ж з нами поїде?
- А ось Мішка і ще один боєць, - мовив Артемович, киваючи на опера, який весь цей час перебував поряд з ними теж приймаючи участь в розмові. – Де твій помошник?
- Тут, у сосєднєму кабінєтє з тим уродом работає, - відповів опер.
Покликавши Ваську, молодшого опера, посилена група готова була вирушать на лови свого бандюка у нічному Кривбасі. По ходу вирішили ще одне питання, влаштувавши «Штофа» у камеру на відпочинок.
- Іванович, так нашо в клєтку? Я б отут десь посидів би у коридорі, пока ви приїдете, куди я дінусь, Івановчи? – розгублено просився «Штоф», вражений такою перспективою.
- Та не сци, Сірьога, всьо нормально, перекантуєся пару часіков, а там видно буде, - «втішав» його Сашко, - главно мітлою своєю помякше тіліпай то ніхто і не знатиме шо ти тут зависав...
Поки хлопці перебували у відділку міліції, з’ясовуючи нагальні питання, місто щільно та впевнено накрила тепла літня ніч. Щоправда тут вона була дещо не така, як у селі, чи навіть у тих-же П’яничанах головні вулиці, вітрини магазинів та й вікна у оточубючих будинках все це яскраво світилось не бажаючи поступатись накочуючій темряві. Проте для нічної темряви тут місця не бракувало, адже через якісь лічені кроки в сторону від центральної освітленої вулиці, у численних провулках та у дворах все було оповито суцільним мороком, котрий ховав в собі всих і все від стороннього погляду.
Яку вже годину їх «Москвич» крутився по дворах та переулках, порушуючи спокій нечисленних компаній та перехожих, возячи свій бойовий екіпаж від одного притона до іншого. Всіляких злачних місць на одному лише кварталі було більше ніж достатньо, напевно вистачило б кататись до самого ранку та й то їх би залишилось ще чимало. Тож відвідували в першу чергу найвірогідніші місця, де миіг трапитись «Торс». Завітали ще раз і до нього додому, на цей раз дружина виявилась набагато привітнішою та говіркобю після того, після того як Мишко популярно так сказатьна пальцях пояснив їй, шо і як на найближчу перспективу щодо її чоловіка.
Кружляючи туди-сюди по численних полутаних вуличках та провулках, виринаючи то поміж п’ятиповерхових «хрущоб», а то в приватному секторі, зрештою група опинилась напевне на самому краю цивілізації. Сашко вже остаточно втративши орієнтири, полагався лише на своїх місцевих провідників, адже січас вони рухались по якійсь занедбаній промисловій території, з одного боку над якою нависала абсолютно чорною мглою гора терикону, відвала пустої породи з кар’єра. З іншої ж сторони тяглись якісь напів-зруйновані будівлі без будь-яких ознак присутності тут живих істот. І лише впереді відюнілись поодинокі полями світла, до яких напевно вони і рухались, маневруючи поміж численних ям розбитолї дороги. Те, куди вони просувались було щось на кшталт барачного селища, на даний час напів-покинутого мешканцями. Що звичайно у свою чергу мало не аби яке значення длчя прихистку всілякого як кримінального елементу так і всіляких волоцюг тощо.
Зрозуміло, що в цих нетрях, тим більше в нічний час, звичайній, нормальній людині робить було нічого, а для випадкового заблукавшого, заради його ж власної безщпеки бажано було якомога швидше залишити цю погибальну місцину. Не оминало це правило і міліцію, яка власне майже ніколи його й не нарушувала, в усякому разі по одинці сюди ніхто не наважувався потикатись навіть вдень, в темний період доби то і поготів.
Мишко в загальних рисах охарактеризував особливості цієї корлоритної території, тож хлопці були готові для будь-яких недосподіванок. Тай напевно п’ятеро здорових, озброєних чоловіків являли собою теж якусь серйозну силу, здатну належним чином зустріти відповідний виклик.
Зупинивши «Москвича» збоку у темному провулку. Хоча власне тут взагалі кругом було темно, хлопці по стежці обійшовши якісь кущі, вийшли наперед барака повільно наближаючись до входу в нього. Дорогу їм освітлювало світло, що падало з декількох вікон, його було достатньо щоби більш-менш нормально просуватись вперед. А тому Мишко сховав у кишеню невеликого ліхтарика, яким щойно світив на торець бараку, сподіваючись там побачити якийсь номерний орієнтир.
Ледве вийшовши на перед будівлі, до слдуху оперів долинули звуки гітари та пісня, слова якої ставали зрозумілішими по мірі наближення до входу в барак: «... Нинка как картинка, с фраером гребет...», виводив гнусавий, неприємний голос під супровід такоїж невмілої, фальшивої гітарної музики. Вийшовши із-за кущів та повернувши до входу в будівлю, хлопці опинилися мало не в епіцентрі чималої компанії, шо тут зібралася на свою тусовку: «... Дай мне Керя финку, я пайду вперед...», продовжував гнусавить цей абориген, очевидно представляючи собою зірку не аби якої величини, по місцевим міркам звчиайно. Численна ж толпа, яка розмістилася по праву сторону на довгій лавочці, сиділа мовчки видаючи свою присутність лише частими спалахами червоних сигаретних вогників. Сам співак розташувався на східцях порогу перед вхідними дверима у барак, притулившись спиною до стінки та витягнувши ноги, тим само перекривши ними і без того неширокий вхід: «... А поинтересуюсь, шо это за кент…».
Хлопці, вийшовши із-за кущів на цей невеликий майданчик, та так несподіванно опинившись в епіцентрі тусовки, трохи сповільнивши свою швидкість проте не зупиняючись продовжували рухатисьб до дверей.
- Убєрі копита с дорогі, любєзний! – вигукнув Мишко, який йшов першим, зупиняючись перед цим штучним шлагбаймом...
- «... ножки пусть рисует, Нинка! Это ж мент я знаю…». Пролунала у відповаідь чепргова строчка блатного «шедевра» в той же час ані на дюйм не зрушуючи з місця перешкоду. Мишко ж свою чергу не довго думаючи, підійшовши майже впритул та підчепивши своєю ногою скинув з дороги копита місцевої «звєзди». Майже одночасно з цим молодик, який знаходився найближче до Мишка та гітариста, зіскочивши з лавки, а всі вони сиділи на її спинці, поставивши ноги відповідно на саме сидіння, кинувся в сторону Мишка з очевидним наміром напасти на нього. Але цьому не судилося трапитись оскільки молодика оперелив Василь, котрий йгшов поряд з Сашком на пару кроків позаду Мишка. Миттєво замахнувшись василь з усієї сили рубанув його міліцейськи кийком, котрий ковзнувши по голові попав по плечах, але цього було досить, щоби нападник спіткнувшись полетів шкереберть на східці так і не діставшись до своєї мети. А за першим з лавки летів сюди і другий нападник, якого Василь теж збив з ніг, рубонувши кийком вже йому назустріч та добиваючи ще раз зверху.
Події розвивались стрімко і надзвичайно динамічно, ніхто з оперів не залишився осторонь, всі опинились залученими до справи. Поки Василь тримав оборону на правому флангі, а Мишко займався з бардом, Сашко між тим зцепився на лівій стороні з іншим хлопцем та його дівчиною, котрі сиділи тут же на східцях поряд з гітаристом. Молодика, який намагався підхопитись на ноги, Сашко збив носаком, попавши тому десь в середину грудей, можливо навіть у «сонячне сплетіння», бо той якийсь час був небоєздатним, повільно приходячи до тями. Проте свого виведеного з ладу хлопця успішно замінила його подруга, яка що та кішка накинулась на Сашка, намагаючись ухопити його своїми пазурями. Сашкові ледь вдалося ухилитись, але гарпія все ж таки встигла ухопить його за ліву руку та коротенький рукав легкої теніски.який затріщавши почав відритватись від неї. У відповідь на це Сашко коротким сильним ударом попав кулаком у вухо кобилі, а потім добавив ще й з іншої сторони і лівою рукою, яку на мить та вілдпустила.  На цей раз кулак потрапив майже у підборіддя дівахи так, шо вона впавши на землю. Опинилась під ногами свого хлопця, котрий прийшовши вже до тями, намагався знову напасти на Сашка.
Ще під час бійки з тою навіженою, позаду С ашка пролунав постріл, розриваючи нічну тишу та оглушаючи всю тусовку, котра вмить перетворилась ледве не на осине кубло, готові розірвать та поглинуть цих непроханих нічних гостей, котрі його так необачнг розворушили. Відразу ж за першим пролунав і другий постріл та намагаючись наздогнати ехо ваід нього, перекриваючи інші шуми до слуху Сашка долинуло: «Стоять уроди!!! Уголовний розиск! Стоять! Кому сказал..., перестрєляю...!!!» кричав не своїм голосом Віталій. Потім пролунав і третій постріл, за яким відразу щось завило, запищало, підртримуване та підсилене дівчачими зойками, іншитми вигуками. Все це злилося в суцільну божевільну какофонію, оглушаючи та зводячи з розуму всих хто втрапив в цей буревій.
Чи то постріли, ачи несамовиті воплі, а можливор і все разом взяте, а також рішучий спротив незваних гостей, які несподіванно виявилися працівниками міліції, все це справило враження на тусовку та на її агресію, яка як стрімко і виникла, то так само швидко і ослабла, зрештою взагалі зукупинившись. Щоправда Только ще встиг рубанути двох молодиків своєю грізною зброєю, зробленою із обрізаного більярдного кія. Почувши постріли, він миттєво вихопивши з-під водійського сидіння кийок, стрілою понісся до місця пригоди і нагодився якраз вчасно. Налетівши з тилу, ніби як резервний загін із засідки на ворога в рішучу хвилину баталії. Агресивні молодики, котрі підступалися збоку до Віталія, явно не очікували такої рішучої атаки, а тому полетіли на землю шо підкошені під рубаючими Толльковими ударами дубіналом. Только ж не розбираючи гамселив толпу наліво і направо, всерівно шо завзятий кавелерійський рубака.
- Оце я хоч душу отвів, трохи хоч розім’явся! А то шо той автомат, цілий день за баранкою..., - згодом говорив він, коли вже і сама бійка, так і всі її наслідки залишилися далеко позаду.
Ну а покищо загальним  дружніми зусиллями напад спочатку було відбито, а потім вже і затритмано декількох особливо борзих молодиків. Віталію правда довелось іще раз вистрелити аби добити пораненого здоровенного собаку, яку він поцілив третьою кулею, адже перші два постріли робив у повітря. Саме поранений собака і зчинив той несамовитий галас, вже потім підтриманий переляканими дівсчатами.
По завершенні ж бійки натовп швидко поменшав, мацже половина присутніх та учасників бійки десь безслідно розчинилась в оточуючій темряві. Проте ніхто не за ким не мав наміру ганятись, дрсить було і одного гітариста та ще одного молодика, якого вдало угадав Только своїм кийком мало не перебивши тому руку. Зкрутивши цих двох та ще прихопивши декількох хлопців з дівчатами, опера потягли всих їх у середину приміщення, де в коридорі горіла хоч і слабенька, але все ж таки лампочка. Потім з’ясувалося що «зурка шансону» теж мешкає у цьому бараці, а тому подальші розборки вже відбувалися в його помешканні. На тій хаті, до якої аів хлопців Мишко, нікого не виявилось, можливо зачувши галас на вулиці, вони втікли, а моджжливо і самі знаходились серед тої тусовки. Короче все складалось на те, шо візит видався невдалим.
Після попередніх бурхливий подій, ситуація знову була під контролем, хоча і довелось декому із затриманих щек рохи підкинуть стусанів, проте загалом більше няких ускладнень не виникло. Головний зачинщик вияввився дещо знацомим Мишкові і невдовзі після з’ясування різних нюансів, надійшла цікава пропозиція як компенсація за вчинену бійку. Власне хлопці ще і не обгоровювали варінти щоло покарання цієї веселох компанії, але очевидно шо запропонована можлива альтернатива і стане саме тим остаточним варіантом. Дізнавшись що оперів між іншим цікавить «Торс», гітарист несподіванно сказав, шо знає де той може буть і запропонував показать те місце в обмін на свою як власну свободу, і так і загалом для залагодження виникнувшого непорозуміння між ними.
- ... Сєргєєвич, та нє, німа ділов, нашо оно мєнє нада, в натурє, - намагаючись зазирнути в очі оперу в щиросердечному пориві, переконував його «гітарист» у своїй лояльності та готовності допомагати в чому завгодно. – Ну, вийшла нєпонятка.... ти, ви йж ізвінітє...
- та ладно, хватіть нить! Кароче, маячиш хату і як токо ми получаєм «Торса», так сразу ти і свободєн, січьош?! – перебив Мишко канючення ного помічника, перйшовши вже до конкретних умов.
- Да, да, всьо ніштяк! – поспішно погоджувався той з поставленими вимогами, зхоча і не забувши при цьому уточнить один немаловажний момент, - а токо, шоб «Торс» мєне нє попаліл, шоб нє увідєл.
- А шо, сциш?
- Та нє, ну лутше..., ну сам понімаєш, - скрививши у відповідну гримасу рожу, промлявив гітарист.
- Сциш, а «Торс» навєрн конкретно тобі дорогу перейшов шо здаєш його, да? – запитав Сашко щойно отримавши новий заряд оптимізму та подумки з задоволенням потираючи руки від так несподіванного виникнувшої реальної можливості затримати свою здобич.
- Да..., било дєло, ну ето наши проблєми, вам то какая разніца?! – неохоче відповів той.
Сашко лише пожав плечима, звертаючись вже до Мишка щоби пошвидше закруглятись тут та вирушать за невловимим «Торсом». Розмова відбувалася на кухні тоді як всі інші знаходилися у кімнаті і не могли знати за ціну, яку було заплачено в якості компенсації незодавьної розваги на вулиці. Але то були їх проблеми, якими опера не переймалися і після укладання такої собі угоди, всі поспішили полишити барачне приміщення. Гітарист із щакованими в наручники руками для виду обурювався на свавільні дії міліції, граючи на публіку. Ннавіть погрожував, за що і отримав відчутного ляпаса від Мишка, так би мовити щоби не виходив далеко за дозволені межі. Зрештою запихнувши затриману «зірку» в «Москвич» група поїхала вже під його керівництвом на чергову адресу можливого місця знаходження набридлого їм «Торса».
Гітарист досить таки впевненно висловлювався, даючи їм 100% гарантію, що ой знаходиться саме на тій хаті, так що всі з нетерпіння очікували щиро надіючись на позитивний результат. Зрозуміло, що всим вже набридло рискать по безкінечних притонах тай час перейшов уже за дванадцяту годину ночі. Втома, постійний рух, так сказать перебування на ногах все більше давали за себе знати, а нещодавня бійка так і взагалі відібрала останні сили. Якщо і тут їх спіткає чергова невдача, то більш за все пошуки «Торса» на цьому і заверщаться..
Попетлявши ще деякий час по абсолютно заплутаних та незрозумілих провулках з розбитими дорогами, які Сашко вже і не намагався запам’ятати, просто не звертав уваги. З нетерпінням очікуючи фінішу, нарешті їх автомобіль все ж таки зупинився. Місцевість, у якій вони опинились, хоча вже і не була барачним селищем, але виглядала не менш зловіще від нього. Це був приватний сектор з майже повною відсутністю вуличного освітлення, тай в самих будинках, зважаючи на пізній час, світло практично ніде не горіло. Все вигнлядало непривітним з численними невідомими, що звичайно не надавало бадьорості та оптимізму. Але це з одної сторони, а з іншої все було звичайним і буденним, чогось такого неймовірного в найближчій перспективі, пов’язаніз із затриманням злочинця не очікувалось. Детально поінформовані гітаристом, опера легко потрапили в будинок попередньо виламавши двері. Несподіваний мєнтовський візит застав мешканців хати зненацька так що «Торс» опинився в їх руках теплим в буквальному значенні цього слова. Тож як це не дивно виглядало, така недоречна абсолютно безглузда бійка, виявилась тим чарівним ключиком, який і відімкнув зачарований сундучок з артефактом.
Досконало прошманавши «Торсовий» прихисток, який доречі виявився ще не «запаленим», тобто невідомим місцевому розиску, вдоволені опера зі своїм уловом взяли курс на базу. Подорож для «Торса» починалася аж ніяк не в комфортних умовах, надававши стусанів, таким чином налаштовуючи на потрібну хвилю, його закинули у багажник «Москвича», проїхапвши у якому той напевно був готовий покаятись у всіх гріхах, а можливо і більше. Проте щодо головного питання, заради якого і були влаштовані ці лови, він нічого не хотів говорить, а можливо просто нічого і не знав, що більш за все так і було. Отож радасна ейфорія від затримання підозрюваного  почала поступатись місцемрозчаруванню та апатії, які є неодмінними супутниками у подіьних справах. Щоправда по-великому рахунку хлопці не так уже сильно і розчарувалися, алдже результат хоч і негативний, все ж таки є результат, який був підсумком їх неприродньо довгого робочого дня. Тай зрештою причетність до розбійного нападу «Торса» так само як і того ж таки «Штофа» це була лише одною із версій, привабливою, бажаною, але на жаль нічим необгрунтованим припущенням. Звичайно, остаточно «торса» ніхто  з рахунків не скидав і з ним ще будуть працювать з даного питання, оперативних методів та засобів у арсеналі розиску вистачало.
Закінчилася поїздка у Кривбас нічною трапезою у міліцейському відділку, де хлопців пригостили колеги нехитрою закускою та чималою кількістю водки, роздобутими в результаті трудової діяльності. Натомлений та виснажений організм, атакований спиртною інтервенцією не надто довго чинив спротив, тому розслабляюче сп’яніння настало досить таки швидко. Всі проблеми та клопоти відходили на задній план, все було добре і чудово за виключенням того, що знаходились вони далеко від свого райвідділу, до якого ще требу було добратися здолавши не один десяток кілометрів. Тож зважабючи на таку обставину, достатньо пригостившись, хлопці поспішили вирушити у дорогу.



Ранок наступного дня Сашко зустрів на своєму робочому столі, де досить таки комфортно влаштувався досипати залишки ночі, після повернення з вояжу у Кривий Ріг. В двері кабінету хтось наполегливо стукав та шурхотів ключем у замку, намагаючись його відімкнути. Джовелось просипатися та йти відчиняти, звичайно не хотілось, але ж час на місті не стоїть і не чекає доки хтось буде вже готовий до його адекватного сприйняття. Тай і годинник показував початок восьмої години ранку, а це значить, шо робочий день у райвідділі вже розпочався все більше і більше набираючи свої обертів.
- Ну, канєшно, Жека собствєнной персоной! – замість привітання вигукнув Сашко, відчинивши двері та запускаючи до кабінету ще одного його власника, - хто ж іще можить ломиця у таку рань?!
- Ага, а ти так і бомжуєш у кабінеті? – сміючись у відповідь запитав жЕнька, одночасно вітаючись та розсовуючи на вікні штори аби впустити у приміщення сонячне світло.
Женьки вчора не було на роботі, він відпросився для вирішення якихось там своїх особистих питань, тож Сашко складаючи своє спальне місце, ділився з ним останніми новинами-подіями. Не оминувши згадать і за ту грандіозну п’янку у Зимніку, короче було про що поговорить. Навівшщи порядок у кабінеті дійшла черга і до Сашкової теніски, на якій все ще так і тиліпався напіввідірваний рукав.
- О, пайдьот! Хто це тебе равав, Саньок?
- Та попали вчора в Кривбасі, кобила одна кинулась…, - говорив Сашко, тулячи відірваний шматок та придумуючи з якої сторони підступить до нього.
Добре, шо порвалось по шву, але все рівно щоб пришить акуратно необхідне булотякесь швейне вміння, якого у хлопців якраз і бракувало. Скидалося на те, що доведеться дочекатися приходу на роботу дівчат із секретаріату. Але несподіванно на допомогу прийшов черговий, який повиганявши з камери всих вчорашніх затриманих по розбійному нападу, на яких не були належним чином оформлені матеріали, відправив всю цю публіку у розиск. Одного молодика забрав до себе черговий опер Славка «Штофа» взагалі відпустили, наказавши знаходитись у коридорі, а Валька «Горбата» потрапила до Сашка.
- Іванович, так осьо і бєлошвєйка, сама  прийшла до нас! – вигукнув Женька. – Слиш, красавіца, ти шить умієш? – запитав він відразу переходячи до справи.
- Ага, можу…, а шо нада? – у свою чергу запитала Валька, дивлячись на розкладену на столі теніску, до якої Сашко все ще притмірявся з якої сторони підступитись.
- Ну осьо, зможиш приладить шоб болєє мєнєє нормально було? – промовив він, підсовуючи по столі ближче до неї свою теніску.
Спершу нічого не відповівши, вона оглянула пошкодження, і лише після цього впевненно заявила:
- Да, тут ділов-то…, давай голку.
Сашко передав їй голку з ниткою, яку завбачливо прихопив ще в Кривбасі під час шмона, коли забирали «Торса». Всівшись зручно на стільці та отримавши все необхідне, Валька заходилася вправними рухами пришивати на місце відірваний рукав.
- Так ти шо, Валюха, внатурі білошвєйка? – промовив Женька, спостерігаючи як та впевненно рухає голкою.
- Я ж в бурсі вчиналася на швачку, даже в ательє трохи робила, - пояснила Валька, явно пишаючись своїм умінням.
Сашко теж висловив компліменти з задоволенням спостерігаючи як безслідно зникає поранення на його теніскі. А коли дошивши до кінця та відкусив\ши нитку, Валька передала йому вже цілу річ, на якій абсолютно не було помітно нещодавнього пошкодження та його здивуванню взагалі не було меж.
- Ну ти молодчага, Валюха! Ти шо, так забацала, шо нова! Нічого не видно, - роздивлявся Сашко відновлену теніску, дякубючи майстрині.
- Іванович, а чого вона у нас тут живе? Може амністію їй зробим, заслужила…, - підморгуючи Валькі, посміхався Женька.
Валька ж нічого не говорила, тиєхенько сиділа на стільці очікуючи подальшої своєї участі, але одночасно і не без задоволення від якісно виконаної роботи.
- Амністія, це канєшно харашо, і думаю шо реально, - відповів Сашко вже одягнувшись та чогось зазираючи у свій сейф,- а тіки ж Валька вляпалась в таке гамно, шо так січас з проходняка і не рішиш…
- Та не при ділах ми, Іванович! – нарешті промовила вона з якимось прохально-умоляючими інтонаціями в голосі, одночасно роблячи серйозний вигляд та проганяючи з лиця посмішку.
- Можу сто грам предложить, трошки полічить тебе, будеш? – пропускаючи мимо вух її заперечення, запропонував Сашко дістаючи з сейфа запечатану бутилку водки.
- Так ето…, Іванович, шоб мене п’яну опять в клєтку закрили? – невпевненно запитала вона хоча і не відмовляючись від такої привабливої пропозиції.
- Ну, я не знаю, - відверто зізнався Сашко, - ти вже сама рішай. То шо, наливать? А тіки ж гризнуть нічого…
Не довго вагаючись, Валька погодилась, адже дійсно здоров’я треба було поправлять, ну, а який же нормальний алоголік відмовиться від таких вчасних ліків?!
- Слухай, Валентина, - звернувся до неї Сашко, пригостившись горілкою та вкинувши до рота все тих же незмінних льодяників, була вже налаштована до розмови, - вчора ти була неконтактна  то я так і не побазарив з тобою…
- Зато другі вспіли…, мордували мене півночі, а я ж шо…
- Ладно, ладно, - перебив її кривлячись Сашко аби не вислуховувати пустих скарг, - з притоном твоїм помаленьку розберемось. Ти розкажи луче шо у тебе за отношенія з баригами цими, з сусідами?
- Та нармальні отношенія! Шоб я яку пакость їм зробила, то нікагда! Іванович, я ж не якась там мразь,- все більше розпалюючись підігріта спиртним емоційно намагалась прояснить ситуацію Валька. – Да, бухаю…
- А наркота?
- Ну, та к ето ж «Дрон» падла присадив…
- З «Дроном» понятно, давай за Шпигів, - знову перебив її Сашко, направляючи розмову у потрібне русло аби не відволікатись на дрібниці.
- Та со Шпигами мої батьки всю жизнь дружили, общалися! Ну, тепер, понятно їх уже нема, то…, тьотя Маруся мені є як мама, ніколи не откаже у помощі, - завзято вела свою розповідь Валька, з якої можна було зробить висновок, що вона не аби як цінує добрі стосунки з сусідами та їх прихильність, - Іванович, з нашой компанії, ну, з тих шо ходять до нас, ніхто не мог це зробить…
- Валюха, ну шщо ти опять начинаєш! З твоїм притоном ми ще розберемось…
- Та я не за те! – вигукнула молодиця вже у свою чергу перебиваючи опера, - само-собой, ручаця не можу за всіх своїх друзєй-подруг. Я тобі от шо хочу сказать, послухай! – випереджаючи Сашка аби він її не перебивав в черговий раз, знову вигукнула вона, хватаючи його за руку. – Може це вітер дує со сторони Івана…
- Якого Івана?
- Ну, якого-якого?! Сина їхнього! Він же крутий став, серйозним бізнесом занімаєця…
- Ну це понятно, де велике бабло там канєшно і врагов хвата. А шо ти можеш за нього розказать, ти ж навєрно трохи знаєш свого бившого сосєда?
- Івана-то?! Да ми вирослі вмєстє! Хто ж його ще луче може знать за мене, та й не всігда ж я, Іванович, була такою…, конченою… - на мить перервавшись зупинилася вона, дивлячись мимо Сашка напевно нічого, в даний момент, не бачичима очима та ледь помітно посміхнувшись, очевидно пригадавши щось приємне із давно минулого, іншого життя, знову продовжила свою розповідь, але вже таким собі діловим тоном, позбавленим будь-якогол натяку на почуття, ачи ще якісь інші сентиментальності. – Так от…, не за Івана я хочу розказать, та і не знаю я теперішньої його жизні. Десь тиждень назад приїзжав він до батьків, шось привозив, ну то не важно. Так от, столкнулася я у садку з його воділою, на мікроавтобусі він у Івана работа, іномарка якась…, я в них не розбираюсь. Кароче, він у них по садку лазив, жрав там ягоди-вишні, а я до тьоті Марусі йшла, нада мені чогось було, у нас там у садку і калітка є…
- Да, я в курсі, короче, - перебив її Сашко, показуючи на годинника, на якому було майже вісім.
- Мені зразу не понравилась його рожа, ще коли я туди йшла, - вела далі свою повілдьну розповідь Валька, не звертаючи уваги на Сашкове заууваження, - а коли верталася додому, то він уже конкретно до мене прицепився.
- В смислі?
- Ну, в тому смислє, шо отнісся до мене з таким прєзрєнієм, дажа отвращєнієм…, чвиркав слиною сквозь зуби, мол чого я тут лазю, тіпа мішаю йому…, кобилою мене обізвав, урод.
- Так, а ти шо?
- Шо я? Видала в отвєт как полагаєця! Ну, дєло нє в том, ув’язався він за мною, начав виспрашивать хто я, шо я…, перейшов у мій садок, а потом аж до зхати. Короче, все йому було інтєрєсно, виходив у ворота на вулиця, пока Микола не вийшов з хати то він того аж послє цього слиняв.
Закінчила свою розповідь Валька в очікуванні завмерши на своєму стільці. Сашко ще встиг вияснить деякі деталі перед тим як його покликали на оперативку до начальника розиска. На цей момент райвідділ вже був наповнений народом, у двері кабінету весь час хтось зазирав, щось питали, віталися, ачи просто зранку шлялися без діла. Один із таких відвідувачів, забравши з собою Женьку, повів його десь в інше місце.
Петра ще не було і на нараду він потрапив коли та вже розпочалася, але ледь розмістившись у кабінеті Назаровича, вимушені були переходить до кабінету заступника по оперативнй роботі, до «зампоопер».
Головним питанням безперечно був вчорашній розбій в розкритті якого фактично ще не було ніяких зрушень, жодних реальних зачіпок. Потерпілий все ще перебував без свідомості, а жінка хоча наче і оговталась, проте нічого вартого уваги повідомит не могла. Експерт-критміналіст доповів, що придатних для використання неідентифікованих відбитків пальців у приміщенні не виявлено. Щоправда була одна цікава деталь, яка наводила на певні роздуми, - знайцдені в саду лікер та відеокасета не те що не містили на собі жодних відбитків пальців рук, вони ще до того були старанно витерті ганчіркою перед тим як їх «занубили». Цей факт ще раз давав підстави сумніватися щодо випадковості їх місця перебування, більш за все що їх туди підкинули умісно. Тому щойно почута розповідь Вальки про цікавого молодика виглядала вже зовсім у іншому світлі, з чим всі і погодились після Сашкової доповіді.
Далі послідувало обговорення інших питань, планів та проблем, загалом роботи вистачало, аби лише було кому її робить.
- Січас должен до мене під’їхать син потєрпєвших, то всі ці вопроси треба буде з ним обсудить, ну, не тіки за того воділу, короче дапвайте занімайтесь…, - по завершенні наради говорив начальник розиска, узгодивши разом з «зампоопер» всі головні питання.
Розмова з сином потерпілих якихось особливих цікавих фактів не висвітлила, у своїх людях він був впевнений, хіба що окрім раніше звільнених з тих чи інших причин. Щоправда один цікавий момент він все ж таки згадав, не так давно він бачив біля своєї фірми білий «Ford-Skorpio», але до кого той приїзжав було невідомо. Оце власне і все, що вдалося дізнатися не багато, проте вирішила зайнятись фірмою грунтовно і перш за все водієм мікроавтобуса «Toyota», за якого говорила Валька.
Знову вирушали на Білоозерськ, але тепер уже двома екіпажами, Сашко поїхав із комерсантом Іваном, а Віталій з Петром «Москвичем» розиска. Щодо водія мікроавтобуса, то після нетривалих дебат вирішили з ним особо не церемонитись, обійшлися без всіляких там хитромудростей тощо. Водієм повинен був зайнятись особисто Сашко, забравши його з собою до райвідділу і вже тільки після їх від’їзду з фірми, туди заявляється Віталій з Петром. Можливо це було і не зовсім правильно, так би мовити не по науці, але коли Сашко побачив що нахабну, самовдоволену фізіономію то останні сумніви розвіялись. Адже ззовні це був класичний типаж нової породи так званого «пепсикольного покоління», що намагалися вдавати з себе крутих хлопців, таких собі «господарів життя», ячким на все і на всих наплювать. Звичайно, все це була показуха, бутафорія, яка за відповідних умов миттєво зникала і нещодавній її власник перетворювався в пусте місце, в ніщо, в розиску любили таких обламувать.
Власник фірми викликавши до себе Саламатіна Віктора, водія мікроавтобуса, представивши Сашка як їх бізнеспартнера, відправив того у відрядження за якимось товаром. Власне «Toyota» була не мікроавтобусом, а вантажним «бусиком» тож все виглядало зрозуміло та природньо, і Сашко познайоившись із Саламатіним залишив разом з ним кабінет його начальника. Водій швидко владнавши необхідні фоормальності, пов’язані з відрядженням, був готовий вирушати в дорогу.
- А я там смагу гдє-та на часік атлучітся? Мнє нужна будєт заскачіть в адно мєсто, - запитав він Сашка, від’їзжаючи від фірми.
- Да…, канєшно, - відповів той розгублено, дивлячись десь в бік дороги, де в провулку стояв їх «Москвич», готовий вже вирушати на фірму, яку віг щойно полишив.
- Мнє єщьто нада дамой заскочіть, здєсь ррядом…, я бистра…, - продовжував говорить далі Саламатін, впевнено керуючи автомобілем поміж транспорту на вузькій вулиці.
- Да, да, канєшно, токо не довго, - погодитвся Сашко, тепер уже дивлячись на дорогу, куди вони їхали.
А водій між тим, проїхавши декілька вулиць та зробивши декілька маневрів, нарешті зупинився біля п’ятиповерхоаого будинку, заїхавши до нього у двір. Звичайно Сашко звернув увагу на вулицю та номер будинку і на мить у голові промайнула якась напруженність, адже у надрах залишилось, що Саламатін мешкає у приватному будинку. Проте подумать над цим більш грунтовно Сашко не зміг, бо його увагу привернув зовсім інший об’єкт, - поряд з будинком на майданчику стояло декілька легковиків поміж яких знаходився і білий «Ford-Skorpio». Автомобіль стояв боком тому аби побачити його номер довелося вийти з «бусика» та прогулятись туди-сюди по тротуару.
За кілька хвилин повернувся і Саламатін, несучи з собою досить таки об’ємну клійончату сумку, яку вкинув у вантажне відділення, сказавши шо можна їхать далі. У Сашка між тим всі лдумки вертілися довкола щойно побаченого автомобіля, звичайно це могла бути і випадковічсть, але з іншої сторони не можна нехтувати жодною зачіпкою, яких і так майже не було по цій покищо глухій справі. Розмірковуючи над цим питанням він одночасно видивлявся довкола, шукаючи звідки б можна було зателефонувати, адже саме простіше це просто повідомить інформацію хлопцям, які вже перебували на фірмі. Тож вгледівши будівлю якоїсь установи Сашко попрохав свого водія зупинитись, телефон віднайти теж не було проблемою і вже за декілька хвилин вони знову продовжили маршрут до видуманого місця відрядження, яких проходив безпосередньо через П’яничани.
По дорозі майже не розмовляли, «Toyota» впевнено і весело бігла по асфальту з легкістю долаючи нечисленні підйоми та обганяючи всих своїх попутчиків. Сонце хоча і стояло вже високо, все більше розпікаючи і без того гаряче повітря, проте у салоні автомобіля на швидкості, літня спека ще не відчувалась. За таких умов та на такій машині можна було їхать куди завгодно, до того ж під якісну енергійну музику, яку їм видавала автомагнітола «Pioneer». Але далеко їхать не випадало, невдовзі траса увійшла прямо у П’яничани, непомітно перетворившись у звичайну міську вулицю, привівши їх до райвідділу.
Під’їзжаючи до міліції Сашко сказав Саламатіну аби той заїхав до ДАІ, поставивши «бусика» на стоянку. Водій не цікавлячись причиною такого маневру, слухгняно виконавши Сашкове прохання, ачи вказівку, лише запитав того чи надовго сюди завітали.
- Ну, все буде залежать от нєкоторих обстоятєльств, - загадково промовив Сашко, дивлячись на свого можливого клієнта, не поспішаючи полишити салон.
Саламатін на це більше нічого не промовив, лише невизначено знизавши плечами, відкинувся на спинку сидіння.
- А ти раньше врємєні не розслабляйся, - витримавши паузу продовжив Сашко, - твоє участіє в посєщєнії цього завєдєнія тоже предусмотрєно, - кивнув він головою у бік будівлі райвідділу, добавивши, - пашлі, прайдьомся…
- Нє понял, куда прайдьомся? – відразу весь напружившись, вмить змінивши свій ліниво-розслаблений сман на насторожено-концентрований, запитав Саламатін.
- У райотдєл, - таким же спокійним тоном як і до цього пояснив Сашко, весь цей час не зводячи пильного погляду зі свого опонента.
- А с какіх-такіх дєлов я туда пайду?
- Є пару вопросов до тебе…
- У каво? – перебивши Сашка все більше хвилюючись запитав Саламатін. – Я нє понял, Саня, какіє вопроси? Ми ж сабралісь за таваром, так причьом тут ГАІ, мєнти?
- Товар нікуда не дінеця, а от вопроси довго ждать не можуть. Так шо пашлі…
- Да нікуда я нє пайду! І вобщє, кто ти такой шоб тут камандивать?! Мнє шеф сказал куда єхать, я туда і паєду. Так шо, ілі єдєм дальше, ілі я возвращаюсь на фірму, - остаточно втративши показний спокій і вже більше не стримуючи своїх емоцій ледве не кричав Саламатін, одночасно запускаючи двигун «бусика».
- Слиш, а чо ти так розійшовся? Шо тебе переклинило? – роблячи розгублений вигляд, запитав Сашко, з поспіхом додаючи, - вопроси связані з твоєю командіровкою і які нада согласувать с гаішніками с твоім участієм, ти ж тут воділа…, чи хто?
Просте пояснення майже відразу відобразилось на поведінці Саламатіна, котрий з якихось незрозумілих причин перебував у дуже напруженому стані,який проявився у неприродній, можна сказать навіть хворобливій реакції на Сашкову пропозицію. Тож почувши пояснення, водій заспокоївшись промовив, вже спокійним миролюбивим тоном, можливо навіть занадто спокійно, зважаючи на нещодавній емоційний вибух.
- Ну, так ти чо…, нє мог сразу, нармально паяснить что да как, - вдаючи що він образився на Сашка, говорив Саламатін, очевидно намагаючись тим самим якось пояснить свою нічим не вмотивовану бурхливу реакцію, - начал тут какімі-то загадкамі базаріть. Мнє, єслі чєсно то пасіщєніє мусарні єтой нікак нє улибієтся, - продовжував він говорить, йдучи вже поряд з Сашком до райвідділу.
- А шо, так звєрствуют гаішнікі?
- Да ну їх нафік, казлов! Связиватся з німі…, а то ти сам нє знаєш как оно…
Саламатін продовжував далі розвивать тему свого відношення до міліції загалом і до ДАІ зокрема не звертаючи уваги, що вони проминули ДАІ, яка мала свій окремий вхід і вже заходили безпосередньо в приміщення райвідділу. Очевидно, що він також не звернв уваги і на численних Сашкових знайомих, які з ним вітались, трапляючись на їх шляху. І лише коли вони вже зайшли безпосередньо у райвідділ і черговий через скло прокричав Сашкові, що його десь хтось очікує, лише тоді до Саламатіна почало доходити куди він втрапив і хто є хто. В усякому разі він вже перестав говорить і мовчки слідвав за своїм провідником. Коли ж вони підійшли до кабінету і Сашко відчинивши двері люб’язно запросив того увійти, то від щойно набутого спокою і рівноваги у гістя не залишилось і сліду.
- Так, я нє понял, Саня? Шо за дєла, ти чо, в натуре мусор? – з недоумінням та злістю в голосі запитав Саламатін повільно заходячи до кабінету, озираючись довколо, ніби оцінюючи ситуацію, в якій опинився та свої шанси на порятунок.
- Слиш, ти, говори да нє заговарюйся…, - з погрозою у голосі промовив Сашко тим часом закриваючи у кабінет обоє дверей, тобто зовнішні з корилдору і ще одні внутрішні.
- Іванович, шо це таке, і шо воно собі позволя? – повільно підвівся зі свого місця Женька і також повільно рушив до Саламатіна, який зайшовши в кабінет так і стояв посеред нього, незнаючи що робить далі.
Підійшовши до Саламатіна, Женька з усієї сили рубанув того кулаком у живіть вмить збиваючи дихання та складаючи клієнта пополам. Сашко ж одночасно зі своєї сторони вдарив по шиї, зложеними до купи двома руками в один великий кулак, від чого Саламатін втративши рівновагу із забитими памораками рухнув, шо підкошений на підлогу ледве встигаючи виставити вперед руки, прикриваючи ними обличчя. Підкинувши ще декілька копняків по боках та по ребрах, Саламатіну заламали назад руки, закувавши їх в наручники.
- Ти шо, вобщє оборзєл, урод?! – вигукнув Женька. – Ти кого тут мусором обізвав? Давай подимайся, хараш косить…
Затритманий між тим, шо та риба викинута на берег, хапав ротом повітря намагаючись поновити нормальне дихання, соваючись по пілозі. Опера не даючи отямитись, підняли його за сковані викручені руки, кинувши на збитий до купи ряд стільців під стіною.
- Саламон, шо ти косиш? Сядь нормально…!
- Та хто косе…, Саня, ти чо…?! – нарешті зміг видавити з себе щось зрозуміле Саламатін, зиркаючи переляканими випученими очима з одного опера на іншого.
- Який Саня?! Ти вобщє берега не бачиш!!! – вигукнув Женька, б’ючи ребром долоні по шиї затриманого так, що той знову полетів сторчака на підлогу, не втримавшись на стільці.
На цей раз йому вже не допомагали, лише підганяли вигуками та погрозами, аби той пошвидше зводився на ноги. Щоправда довго вмовляти Саламатіна не довелось і вже за якусь хвилину він знову сидів на стільці, продовжуючи ошелешено дивитись на своїх несподіванних мучиників.
- Шо ти там мичиш? – запитав Сашко, якому здалося ніби затриманий знову шось промовив образливе на їх адресу.
- Нічого, пробурмотів у відповідь Саламатін, намагаючись витерти об плече носа, з якого після чергового падіння потекли соплі.
- Слиш, кінтон, а шо ти себе так борзо чухаєш? Ти знаєш, де ти находися? – сидячи на краю столу поряд із затриманим, запитав Женька.
- Як це, де? У м-міліції, - трохи запнувшись відповів той, дивним чином перейшовши на українську мову.
- Ти увєрен?
- Ну…, так, а шо, ні? – остаточно збитий з пантелику незрозумілим питанням, перевів він здивований погляд на Сашка, ніби шукаючи у того підтримки, ачи можливо і навіть відповіді.
- В уголовном розиску ти! Врубаєся, шо це означа? – пояснив Сашко, задавши чергове питання.
- Нє, ну я того, не покурсах…, - розгублено промовив Саламатін, переводячи погляд з одного на іншого, очевидно не розуміючи хто тут старший, і в той же час з небезпекою, аби знову не нарватись на чергові стусани, невпевнено, обережно попросив, - поясніть, шо случилось…
- О, бач як заговорив, - сміючись перебив того Женька, - а як з проходняка нас мусорами обзивать? Та й ще де? В нашем радном кабінєтє!!! Ти шо, вобщє потірявся, бродяга? – розійшовся Женька, перестаючи сміятись та вдаючи що він знову вже злий, вигукнув, - Іванович, сховай його десь у камеру! Бо я його січас уб’ю…
- Ізвінітє мене пожалуста…, я той…, так вишло, не подумав…, - випереджаючи можливі негативні наслідки, збиваючись поспішив вибачитись затриманий, ще частіше завертівши головою, дивлячись почергово то одного опера то на іншого, які перебували від нього по обидві боки на такій відстані, що неможливо було одночасно бачити їх разом.
На цей момент від колишньої напищеності та цинічного нахабства в Саламатіна вже нічого не залишилось. Січас на стільці вигибався в усі строни, пускав соплі, вимолюючи прощення, розсипаючись вибаченнями, бридкий слизняк в людській подобі. Такий несподіваний поворот подій, які звалилися на голову Саламатіна, що та снігова лавина, вибивши у нього з-під ніг опору призвели до того, шо людина абсолютно була збита з пантелику, подавлена і деозрієнтована. Замість того щоб захищатись, протестувати проти незаконного злочинного поводження з ним працівників міліції, він вибачаючись визнавав свою провину у тому, що його було побито. Хоча можлдиво з іншої строни це було і правильно, адже за даних умов його протести очевидно могли б лише викликати нову хвилю репресій та чергового побиття…
-Ладно, харош тут бульби пускать, - нарешті перервав Сашко скиглення затриманого, - ти луче розкажи нам, де ти був вечором і ночю з неділі на понеділок?
Питання пролунало явно несподіванно для Саламатіна тим більше що без будь-якого перехода ачи підготовки, адже до цього ні про шо конкретне з ним ще не говорили. Тож відразу стало помітним його хвилювання, хоча можливо це лише так здалося.
- Дома був, - подумавши декілька секунд, промовив невпевненно той.
- Дома, це де, де ти дивиш?
Саламатін назвав адресу, зазначену на фірмі.
- Так, а куди ж ми сьогодні тоді заїзжали? Ти ж сказав, шо нада додому заїхать, - вів далі Сашко, не зводячи прискіпливого погляду з затриманого.
- Ну, там…, - на мить задумавшись зупинився Саламатін, - там мой знакомий живе.
- Це той у якого білий «Скорпіо»?
Питання явно не сподобалось Саламатіну, хоча напевне і не було вже несподіваним для нього, він наче як очікував і був готовий, що зрештою дійде і до цього. Почувши за білий «Skorpio», молодик важко зітхнувши кивнув головою, ніби даючи позитивну відповідь на Сашкове питання, а потім промовив:
- Да, є у нього така тачка…
- Ну, і…, - зупинився Сашко в очікуванні продовження розповіді, адже чим далі то ставало цікавіше і можливо навіть, шо вони нарешті натрапили на дійсний слід злочинців.
- Шо? – не зрозумівши, ачи вдаючи таке, запитав той.
- Слиш, бродяга, у тебе шо проблєми? – озвався зі свого місця Женька, який трохи розім’явшись вже не приймав участі у допиті Саламатіна, зайнявшись своїми справами.
- Та нє…, які проблєми?
- Ти у мене питаєш?! – вдаючи здивування з погрозою у голосі вигукнув Женька, одночасно роблячи вигляд, шо збирається встати зі свого місця. – Ти ще баланду на зоні не хлєбав?
- Нє…, - ледь чутно промовив мололдик, знову ніби зтиснувшись під впливом Женькіних погроз.
- Тоді, давай начинай базарить за свого кєнта, чого ви катались позавчора у П’яничанах, хто ще з вами був, ну і так далі, короче все…, - зі свого боку промовив Сашко, даючи потрібний напрямок розповіді, вирішивши звернутись вже безпосередньо до цікавлячої їх теми.
Саламатін якось ніби приречено подивився на Сашка, засовавшись на стільці, клацаючи за спиною наручниками на скованих руках, опустивши голову попросив:
- Іванович, а закурить можна?
- Закурить?! Закурить канєшно можна. Ну так ти ж нам іще нічого толкового не розказав...
- Я…, я всьо розкажу…, - і далі, піднімаючи голову тихо говорив Саламатін.
Сашко з Женькою поглянули друг на друга, обмінявшись зацікавленими поглядами.
- То давай, начинай, а ми послухаєм, може нам і нєінтєрєсно буде, те шо ти хочеш расказать.
- Да нєт, інтєрєсно…, - почав більш сміливіше, але знову зупинився молодик.
- Слиш, Саламатін, хвате нам тут по ушам їздить, всякі загадки строїть! – не витримавши вигукнв Женька, - Ти не знаєш як назвать те шо ви тут начудили? Розбой це називаєця! Врубаєся, шо це значить?
- Да, да…, японімаю, а токо Ігорь тут не при дєлах...
- Який Ігорь?
- Ну..., дружбан мой, у каторого «скорп» бєлий, - збиваючись пояснював той, поспіхом додаючи, - Ігорь Ларін, він живе у 15-й квартірє того дома, куда ми заєзжалі. А вєщі..., ну тє, шо я сєсє взял, то ані всє целиє, ані в той сумке, в «Тойотє» лежат.
- Вєщі з хати паханов твого шефа? – у точнив Сашко весь зібравшись в напрудженому очікуванні бажаної розповіді, а після почутого підтвердження, видихнувши з полегшенням, відкинувся на стинку стільця. Нарешті! Нарешті з’явилася реальна зачіпка по цьому тяжкому резонансному злочині над розкриттям якого вже другу добу сушив голови, збивав руки та ноги весь розиск.
Важко Саламатіну далося зізнання, але то лише спочатку було важко, а далі пішло все як по-маслу. Головна перешкода у вигляді якогось внутрішнього бар’єру злочинця, в його особистому ставленні до скоєного була зламана, знешкоджена і він січас збиваючись, поспішно переказував операм обставини скоєного злочину. Як говориться, - клієнт поплив.
Розповідь була плутана, з повтореннями та відступами, але загалом картина швидко склалася, вибудувавшись у більш-менш зрозумілу форму. Щоправда зважившись на такий крок, Саламатін не забув перекласти всю вину на своїх поплічників, виставляючи сеьбе у ролі теж ледве не потерпілої сторони, оскільки його до цього змусили, ну а він звчиайно не хотів...
- Слиш, Саламатін, ти так жалосно розказуєш за себе, шо ще трохи і ми тобі повіремо...
- Так ето, Іванович, я ж і говорю, шо попав на бабки, ну і понятно шо нада було отдавать. А де взять? Вот тут і подкинулу ідею виставить паханов мого шефа.
- Хто подкинув? Да ти ж навєрно сам за них і розказав.
- Расказав..., ну все організував «Малий», то єсть Андрєй Коломєй, я ж йому бабки торчав...
- Підожди, - перебив оповідача Женька, - шось мені фамілія ця знакома «Коломєй». Це случайно нє родствєннічок того коломєя, шо колись комуняцьким секретарем гаркома був у Білоозерську?
- Да, то його пахан, - відразу підтвердив Саламатін, - так он і січас в городє нє послєдній чєловєк. Бабла там нємєрєно, ну і «Малий» соотвєтствєнно зажига по полной, йому всьо пофіг і хрєн шо ви йому сдєлаєтє...
- Ну це ми ще побачимо..., а шо пахан урод так це факт. Я знаю цю мразь комуняцьку, на ньому клєйма нема де ставить. А тот трєтій «Вата», шо собой представля? – розпитував далі Женька.
- Таке ж само чмо як і «Малий», та і пахани тожє при баблє...
- От інтєрєсно получаєця, - перебив того Сашко, - всі уроди, один ти тут нормальний, святий. Кстаті, поганяло яке у тебе?
- Понятно яке «Саламан».
- А «волина» чія, у кого була?
- У «Малого», - на мить задумавшись відповів Саламатін, - «волина» його, із газовіка передєлана.
- Він і собачку ушатав?
- Ага, мужика лякав, казав шо і йому січас таке зробе...
Тут двері в кабінеті відчинились і на порозі з’явився начальник розиска, перервавши тим самим оповідача.
- Ти вже тут, а це хто, воділа? – запитав він у Сашка уважно роздивляючись затриманого, який переставши говорить теж звернув свій погляд на нового учасника допиту, очевидно відчувши в ньому також моджливу для себе небезпеку.
- Да, Назарович, воділа, наводчик і нєпосрєдствєнний учаснік разбоя, така собі многолікая лічность...
- О, це уже інтєрєсно! Значить люди нам правильно говорили?! – підморгнувши Сашкові весело вигукнув Назарович, переводячи знову свою увагу на Саламатіна додав, - так, а чого він тоді так себе на раслабоні чуствує, куре..., чого він ще не убитий?
- Та нє, шеф, всьо нормально, - поспішив «заступитись» за Саламатіна Сашко, таким чином демонструючи свою прихильність до того, бо напускна суворість начальника розиска подіяли на злочинця відповідним  чином, вмить повернувши його знову в стан страху та невпевненності, - «Саламан» пока веде себе харашо, розсказує...


Задавши ще декілька питань Саламатіну, Назарович забравши з собою Сашка, аби той докладно доповів йому за результати, залишив кабінет. Тим часолм була принесена з «Тойоти» сумка з вкраденими речами, які вже набули статус «речові докази» не встигши перекочувать до комісійного магазину, куди їх хотів здать Саламатін, скориставшись так вдало випавшим йому відряджеггям. Тут знаходились лише предмети одягу та декілька хутрових шапок, це була доля «Саламана», все ж інше з його слів, забрали собі «Малий» з «Ватою». Більш за все воно знаходилось у квартирі у Коломєя, який мешкав окремо від батьків. В його двокімнатній квартирі була така собі тусовка, такий собі притон діточок місцевої, так званої еліти, місцевих багатіїв. Операм доводилось бувать на подіьних притонах, які відрізнялися від звичайних, так сказать класичних, лише своїм багатством, нафаршированою обстановкою та побутовою технікою. Та й переміщалися ці «сліткі» завсігдатаї елітних притонів здебільшого на власному транспорті. Але суть притона від цього звичайно не змінювалась, адже на цих елітних притонах коїлися ще більш жахливі та цинішніші речі чим на звичайних, призначених для так званих пересічних громадян. Елітний наркоман-алкоголік-злочинець не боїця нікого і нічого, у нього є гроші та впливові батьки, які захистять, врятують, порішають будь-яку проблему. Цій так званій «золотій молоді» абсолютно було наплювать на все і на всих, в першу чергу на закон.
Розиску довожилося раніше зіштовхуватись з такою публікою, а тому досвід яким чином діять вже був, головне несподіваний напад та фіксація на місці доказів злочинної діяльності, наркотиків, зброї тощо. Без перешкод працювать можна було лише до того поки не вмішувались сторонні сили, ініційовані родичами «еліти» різними шляхами та засобами.
Саламатіна детально допитали як стосовно скоєного злочину, так і місця дислокації його подільників, особливу увагу було приділено наявності вогнепальної зброї та можливості її застосування. Тож окрім несподіваних та рішучих дій, потрібно було все досконало продумать, врахувавши всі дрібниці аби звести до мінімума ризик та небезпеку, які з огляду на особистості злочинців були досить таки реальними. Зі слів Саламатіна, знали, шо обоє «Малий» і «Вата» вже другий день зависать на квартирі у Коломєя, святкують вдало проведену акцію, як її назвав «Саламан». Окрім цих двох там знаходились ще й і дівчата, шо само-по-собі додавало складності, оскільки це були потенційні заручники у випадку якихось непердбачених ускладнень...
- Слухай сюди «Саламан», - начав Назарович ледве завели до нього в кабінет затриманого, - я так понімаю, шо ти тут хочеш нас убєдіть в тому шо тебе заставили, шо ти чут-лі не жертва обстоятєльств, так?
- Нє, ну я той..., ну в натурі, так вийшло..., - збиваючись намагався щось пояснить Саламатін очевидно ще не второпавши про що йде мова.
- Слиш, ти не буксуй! Січас рішаєця судьба твоєї шкури... Ти готов нам, і в першу очередь собі помогти?
- Да, канєшно, так я ж все розказав...
- Ну, це понятно, будемо пока считать шо це так, - вів далі начальник розиска, - але цього мало, січас главно задєржать твоїх кєнтов, і ти нам у цьому поможеш...
Саламатін очевидно ще не розуміючи відведеної йому ролі, мовчки дивився на Назаровича та ледь помітно ствердно киваючи головою.
- Зробимо так..., ти каше шо тебе вони к вєчєру ждуть до себе?
- Ага...
- Значить у тебе є возможность оправдать їх ожиданія.
- Как ето?
- А так, разом поїдемо до них. Твоя задача не сложна, - звониш у двері, ведеш себе спокійно, без суєти, ну, так як і обично. Як токо откривають двері, отвалюєш в сторону, а далі то вже наші діла. Врубаїся?
- Та нє! Как ето..., ви шо хатітє мєня падставить шоб я тупо сдал пацанов!!! – аж отпрянув назад на спинку стільця з обуренням вигукнувши Саламатін.
Пропозиція начальника розиска така проста і зрозуміла, шо обухом по голові гепнула затриманого. Вмить прозрівши, він з жахом вертів головою, дивлячись на оперів випученими переляканими очима, нарешті усвідомлюючи яка йому уготована підступна та жахлива роль.
- Слиш, ти дєятєль, а шо по-твоєму всьо врємя до цього ти дєлав? Хіба не ти нам розказував за всі ваші художества? За кєнтов своїх? Чи то все було не сдача? – вступив у розмову Сашко, який весь цей час був лише стороннім спостерігачем.
- Саламатін, ти не забувай, шо друг твій, Ігорь Ларін, с твоїх же слов, він не знає ні «Малого», ані «Вати». Так? – спокійним тоном, ніяк не реагуючи на бурхливу Саламатінську реакцію, вів далі Назарович. Зробивши невелику паузу в очікуванні відповіді, якої не послідувало, продовжив, - Кстаті, Ларін уже у нас, хочеш його побачить? Він буде радий з тобою зустріця, так сказать висказать тобі пару тьоплих комплімєнтов. Хочеш?
- Нє..., ні хачу, - ледь чутно промовив «Саламан», похитавши головою, дивлячисьб у підлогу, напевно нічого не бабичими очима
Попередня бурхлива реакція швижко змінилася на аптію та приреченність, якм випливала з абсолютної тупікової ситуації, у якій він опинився загнавши себе туди своїми ж власними зусиллями. Опера тим часом продовжували його «грузить» одночасно і пояснюючи до дрібниць його роль у майбутній операції.
- Іще одне запомни, синок, ніякої самодєятєльності. Ніяких маяков! Не дай Бог, хтось із моїх хлопців пострада, ачи хтось із посторонніх, то я тебе сука лічно урою! Ти поняв мене? – по завершенні розмови суворо запитав Напзарович.
- Да, да..., я вас поняв..., - запинаючись поспішно з усим погоджувався Саламатін.якому вже досить популярно пояснили в якій він жопі і які в нього є варіанти.
Власна варіантів у нього і не було, хоч так, хоч по-іншому він попадав, щоправда йому обіцяли за співпрацю з розиском хороші умови сидіння в камері та всялякі привілеї, - «послабухи» тощо. Але хіба могло все це йти в порівняння з виконанням майбутньої місії, адже одна справа здавать своїх, так би мовити заочно, на відстані і зовсім інша безпосередньо у вічі.
- Не сци, «Саламан», все буде путьом, ти главно за себе думай, а за тих уродів не переживай. Тебе вони вкладуть не моргнувши й глазом, спасаючи свою шкуру, тєм болєє шо у них там є кому шевелить..., - десь іздалека долинули джо Саламатіна слова Сашка, виводячи його із роздумів.
- Та я і не переживаю..., так, думаю...
Розмова відбувалась вже у «Москвичі», яким вони їхали у Білоозерськ для проведення заключної, вирішальної стадії операції по розкриттю зухвалого злочину. На цей раз вирушили аж на трьох автомобілях ледвеи не всим складом уголовного розиска на чолі зі своїм начальником. До службових авто «Москвича» і «Таврії» була ще долучена і «тойота» Саламатіна, вантажний вілсік якої при вдалому результаті міг би згодитись для транспортування затриманих, в усякому разі зайва одиниця транспорту не завадить. На момент затримання злочинців за них було зібрано вже чимало інформації, тож опера більш-менш мали уявлення щодо своїх майбутніх клієнтів. Деякі відомості їм підкинули і у місцевому розиску, куди по дорозі заїзжав Назарович аби поінформувати колег та при необхідності залучитися їх підтримкою при проведенні оперативних заходів.
На майданчику перед дев’яти поверхівкою стояла срібна «Audi» Ватніка, що мало свідчити і про перебування самого господаря на хаті у «Малого». Це був доьрий знак того що напевне компанія зібрана до купи, нк вистачало лише Саламатіна, але їх третій спільник був на підході у супроводі оперів. Піднявшись ліфтом на п’ятий поверх та пройшовши східцями до шостого, на якому і згнаходилась квартира Коломея, хлопці зайняоли свої місця так, щоб їх не можна було помітить із помешкання.
І ось нарешті наблизився найвідповідальніший момент, коли всі ваюжелі успішного затримання злочинців знаходилися в руках того ж таки злочинця. Проте несподіванок не трапилось, все відбувалося звично і буденно. Саламатін натиснув кнопку дзвінка, - раз, другий, через якусь хвилину спочатку відкрилися внутрішні двері у квартирі, а потім і зорвнішні металеві. Ніхто звідти не поцікавився хто це прийшов, хоча можливо просто подивилися у дверне вічко, впізнавши свого, але більш за все що не було зроблено навіть і такої елементарної процедури. Двері відчинила п’яна, розстріпана діваха, котра не встигла й зойкнуть, як вже опинилася на сходовому майданчику, висмикнута з квартири Петром. У звільнений прохід миттєво кинулись інші опера на чолі з начальником розиска. Минули ще якісь лічені сепкунди і нічого не підозрюючі мешканці квартири, заскочені зненацька натовпом чоловіків у броніжилетах, вже валялись на підлозі, корчились під рубаючими ударами міліцейських кийків. І хоча операм ніхто...  все рівно вони гамселили кийками наліво і направо забиваючи трьох молодиків. Дещо дісталося і двом дівчатам аби зупинити їх несамовиті воплі, але загалом вся ця «слітна» компанія була настільки п’яна та обурена, настільки загальмована, що сприйняла цю прикру подію відносно спокійно. Точніше емоції у господаря вибухнули дещо пізніше, але то вже було несуттєво. Напевно найкраще почувалися в усій цій ситуації четверта діваха, яка напівоголена валялася у спальній кімнаті поперек розкиданого ліджка. Ця блондинка так добре навантадилась спиртним,. А можливо і ще якоюсь гидолтою, що прийшла до тями лише у райвідділі, тож всі жахи нападу та затримання пройшли мимо неї. Натомість не пощастило третьому молодику абсолютно не причетному до скоєного злочину. Але це вже стане відомо пізніше, та й не знали опера хто є хто з цієї трійці, а тому і старались відірватись на бандитах, так сказать користуючись нагодою.
Коли вже дещо вщухла перша емоційна хвиля, а зкручених, побитих молодиків було так би мовити ідентифіковано, виникли перші питання до господаря щодо зброї.
- Да какая «валина»?! хто ви такіє...? Вам всєм будєт п..., - задихаючись від злості, бризкаючи слиною крутився на підлозі Коломєй. Погрози перемішані з матюками аж випирали з нього шо з тої бездонної клоаки.
- Хавало завали, урод! – не витримав Женька, б’ючи того у спину ногою, впечатуючи поміж лопаток свою чималу підошву. «Малий», який вже стояв на колінах, намагаючись зіп’ятись на ноги зі скованими за спиною руками, полетів головою прямо на невеликий журнальний столик, заставлений всіляким посудом з єжею та напоями, згортаючи все це лицем на підлогу.
- А де Саламатін? Давай його сюда? – вигукнув команду Назарович.
За якусь хвилину той вже був у квартирі, показуючи операми де міг лежати пістолет. Шо йому говорили в цей момент його колишні «кєнти», то це треба було чуть та бачить. Але «Саламан» на них не зважав, очевидно остаточно змирившись з відведеною йому роллю. Щодо оперів то їм тим ьбільше була байдужа подальша доля цього непотреба, зрештою такого самого як і ті шо все ще валялись на підлозі. Головним був результат при досягненні якого не залишилося місця для таких ось співпрацюючих зі слідством.
Отож пістолет був знайдений разом з декількома десятками патронів до «Пма», тут же були виявлені і деякі речові докази по розбою, самі найцінніші з яких відеокамера та коштовні вироби тощо. Знайшли також і коноплю в достатній кількості для порушення кримінальної справи, загалом здобич була чимала та результативна. Доречі ще й «поділилися» наркотиками зі своїми колегами з Білоозерська, адже і їм теж потрібні були показники...
Після проведення динамічної затримки потяглася нудна процедура писанини протокола, все знайдено необхідно було описать, вилучить, короче роботи вистачало і у П’яничани всі повернулися вже вечером, майже перед самими сутінками. Та й то по прибутті у райвідділроботи залишилося теж чимало. Такщо день повільно перейцшов у вечір, а незабаром і ніч накотила, проте це вже була зовсім не така ніч, як напередодні. Адже настрій у всіх від вдало проведеної операції був добрий, на втому ніхто не зважав, хоча більш за все моджливо просто не здатні буцли зважати отупівши аід усієї цієї некскінченної круговерті. Але як би там не було, мабуть чи не найголовнішим підбадьоруючим фактором, після розкриття власне самого злочину, без сумніву були здобуті в розбійному легві трофеї які, як влучно заувважив Женька, найближчим часом господарям не знадоьбляться, то чому ж буде все це добро пропадать?! Тож не зволікаючи «під шумок» хлопці і зхатарились на квартирі спиртним та закускою, яких там не бракувало. Щоправда Женька у райвідділ не повертався, залишившись вдома, але свого він звичайно не втратив, встигши доьбряче приложиться до «трофеїв» ще там на місці. Всі ж інші відмічали успішне розкриття злочину вже у райвідділі в результаті чолго Сашко потрапив додому пізно вночі, майже перед самим ранком. Але ж скільки тої короткої літньої ночі, а тим більше коли вона максимально насичена подіями, які власне і визначають її тривалість.

Літня, тепла ніч огорнула своїм чорним покривалом невелике провінціальне містечко, життя в якому давно вже затихло заснувши, поступилося своїм місцем нічному відпочинку. Сашко поволі йшов добре  знайомою дорогою, по якій відходив не один рік і за всіляких обставин. Тут було йому знайоме все довколо, а тому особливого значення не мало у який час доби він тут ходив, чи це було ясним сонячним днем, ачи такої ось глухої, темної ночі. Тож особливо не переймаючись такими зовнішніми факторами та оточуючими обставинами, Сашко поволі рухабючись із райвідділу до траси здебільшого був зайнятий своїми .... сьогднішній вже майже минулий день так і планами на завтра, починаючи з самого рання. Думать же було за що, сьогоднішній день видався як завжди максимально насиченим самими найрізноманітнішими справами, метушнею та проблемами. Все це в переважній більшості носило зхарактер практично нікому не потрібних формальностей, якихось штучно кимось створених заходів толку від яких не було майже ніякого. А тим не менше все це потрібно було виконувать, і звичайно для всього цього необхідно було витрачати певний час. Так само як і на перебування на численних нарадах-оперативках, пустої нікому не потрібної писанини ачи простого перекидання паперів з одної купи на іншу. Зрозуміло, що для всього цього потрібні виконавці, якими власне і являлися не хто інший як самі ж опера прямим обов’язком яких в першу чергу було попередження та розкриття злочинів. Проте на практиці якось так складалось, що писанина формальних папірців була важливішою за боротьбу зі злочинністю. Пузатих чиновників з високих управлінських кабінетів, всих цих так званих кабінетних «професіоналів» в першу чергу цікавили дуті показники, виражені в таких же дутих процентах розкриття злочинів і як наслідок показушне зниження рівня злочинності. Всих цих тупорилих «фахівців» в першу чергу цікавила не суть справи, а її об’єм виражений в кількості пустих, формальних папірців, підшитих в оперативно-розшукову справу чи то по розкриттю злочину, ачи по розшуку злочинця тощо.
Отож сьогодні цілий день до глибокої ночі практично весь особовий склад розиска в авральному порядку, власне як завжди воно і робиця, писав, складав, підшивав та перкладав з одного місця на інше кіпи довідок, рапортів, оперативних планів і т.д. і т.п. Не виходячи з кабінетів перевірялись та відпрацьовувались на причетність до тих чи інших злочинів десятки і сотні раеніше засуджених наркоманів, циганів, «ліц кавказской національності», алкоголіків, психічнохворих тощо. Надавалися самі найрізноманітніші завдання численні агентурі, і тут же від цієї самої агентури приймалися розлогі звіти, написані «лівою ногою» про проведену роботу, а також про неменший об’єм роботи, виконаний за власною ініціативою агента. А саме смішніше в усій цій комедії було те, що деяких своїх агентів опера не те що місяцями-роками не бачили у вічі, а навіть  не мали жодного уявлення де вони і чим займмаються. Проте це їм ані скільки не заважало успішно оформляти відповідними папіоцями всю цю показушну діяльність грандіозної, надзвичайно розгалуженої агентурної мережі. Можливо колись давно, коли на всі ці заходи виділяли гроші то система ця була життєздатною і реально функціонувала. Ну, а січас все це мало характер відвертого фарсу та показушності, адже так вимагали відповідні інструкції. Тут, на низу, всі рядові виконавці розуміли і усвідомлювали всю абсурдність ситуації, чи розуміли це на захмарних верхах, питання як-то кажуть риторине, і напевно комусь це було потрібно коли вже саме у такому вигляді облаштовували справи.
Звичайно не за все це Сашко думав, йдучи нічними провулками до траси, тай мабуть не особливо всим цим переймався. Його очуміла перевантажена голова все ще переварювала події минулого дня, адже з самого ранку до них у відділення заявився якийсь кабінетний клерк з управління розиску аби попередньо на місці підготуватися до завтрішньої несподіванної позачергової перевірки. Тож всі справи, всі плани все було  відсунуте у бік і весь розиск з головою занурився у написання численних папірців зщоби завтрішня «несподіванна» комісія змогла все це «перевірити» та залишитись задоволеною. Щоправда для позитивного висновку комісії однієї лише писанини та об’ємних томів численних справ було замало, більш вагомою та вирішальною складовою частиною становило задоволення власних потреб та інтересів комісійних членів. Адже всі хочуть їсти, а в управлінні не просто їдять, а навіть дуже добре та ситно «пітаются». Тому начальник розиска під контролем авангардного посланця і займався сьогодні цілий день різними заготовками аби завтра виглядало все пристойно і красиво, так сказать шоб їх відділення не впало «ліцом в грязь» поміж інших.
В отакій шаленній круговерті і промайнув день в результаті чого Сашко січас був втомлений, голодний і злий. Упродовж дня за дурною писаниною ніколи було не те що поїсти, а навіть просто відпочити, і під кінець вже нічого не хотілось. Щоправда хлопці все ж таки зібралися десь завернуть випить по сто грам, але Сашко чомусь відмовився, напевне зваживши на складений Вітькою грандіозний план дій, яким необхідно було зайнятись завтра з самого ранку, звичайно ж бажано було б це робить зі свіжою відпочившею головою.
Завантажений такими та подібними думками Сашко особливо і не звертав уваги на оточуючу обстановку, рухався більш на автопілоті, а тому досить таки запізно помітив кількох людей, які стояли прямо на його шляху за якихось кілька кроків по переду. Дорога у цьому місці була не освітлена, тож натовп виринув з темряви так раптово, що Сашко від несподіванки аж зупинився на мить ніби наштовхнувся на невидиму перешкоду. Ця зупинка тривали лише якусь долю секунди, після якої Сашко рушив далі, але вже не прямо, а звернувши у бік аби обійти їх стороною. Проте такий раптовий маневр перехожого не залишився непоміченим у гурті з якого виділялися силуети трьох-чотирьох крайніх чоловіків, які перебували безпосередньо на дорозі, виділяючись на тлі нічного неба, підсвітленого ледь помітним заревом в кінці вулиці від далеких ліхтарів. Саме на цих крайніх Сашко так би мовити і наштовхнувся, бо всі інші стояли на узбіччі під деревами, скриті густою темрявою.
В принципі нічого такого не звичного, а тим більше жахливого в цій ситуації і не було, вулиця вона для того і існує щоб по ній міг рухатись будь хто і будь коли. До того ж П’яничани особливо і не потерпали від вуличної злочинності, як наприклад, той же таки Кривбас, ачи інші подібні міста, це не було проблемою. Більш за все, що і за даних обставин нічого не трапилось би, якби Сашко завчасно помітив на свожму шляху перешкоду то без зайвих різних рухів він просто перейшов би на іншу сторону вулиці, продовжуючи далі свій рух. У данному ж випадку такий несподіванний маневр мєнта очевидно був розцінений у компанії ніби як той їх злякався, ачи якимось іншим подвбним чином. Хоча моджливо п’яна весела компанія просто шукала розван, котрих, зважаючи на пізній час, залишалося не так вже і багато. Але як би там не було, ледь порівнявшись з гуртом, Сашко почув на свою адресу:
- Ей! Мусарок, угасті сігарєткой...
Нахабне звернення було нахаьно-стандратним, і що за ним зазвичай слідувала далі, це напевно знає кожний. Знав це і Сашко. Тож всі попередні думки, вся розслабленність та втома все це як по-команді зникло, поступившись місцем концентрації, готовності до рішучих дій. Перша думка майнула, - не зупиняйся! Не відповідай і не ув’язуйся! Між тим одночасно з пролунавшим викликом натовп прийшов у рух, розділяючись та наближаючись у сторону Сашка. Така зміна обстановки викликала і наступну відповідну думку, - тікать!
Просто тупо плюнуть на все, брать «ноги в руки» одночасно зірвавши з голови фуражку, щоби не загубить її, і що є духу бігти вперед на світло, до найближчого ліхтаря, до людей! І напевно за даних обставин це було б самим розумним виходом. Соромно, принизливо, але по крайній мірі розумно та ще й до того ж більш за все з мінімальними втратами.
Проте ця раціональна думка напевне виникла на рівні підсвідомості в той час як практичний розум вже діяв за зоовсім іншими принципами, позиціями, у яких варіант природньої втечі не був передбачений. Адже як це тікать? Ні! Необхідно боротись, тим більше шо я ж не хто небудь, а опер! Ну, а те, що в опера по закону підлості на цей момент не було з собою пістолета, бо напередодні в черговий раз його забрали, виконуючи наказ якогось крутого чиновника, зпущеного на місце із за-захмарних кабінетів бо десь-хтось-щось порушив, то це звичайно несуттєво, кого це має хвилювати?! Хіба що власне самого опера. Тому поки в голові носилися всілякі думки та варіанти, руки прийшовши в рух швидко перекинули з правої до лівої руки абсолютно не потрібні для даної ситуації пластмасовий жезл та тоненьку папку. Між тим звільнена права рука смикнувши вниз вихопила з пістолетної кобури, захованої під рубашкою на пояску штанів, складний ніж. Ще один рух і потужне лезо тьмяно блиснувши в непевному, холодному світлі далеких зірок, клацнувши зафіксувалося фіксатором у бойовому положенні.
- Слиш, пацани, хорош дуркувать... – спокійно промовив Сашко, розвертаючись до натовпу лицем та виставивши вперед праву руку із затиснутим у ній ножом, озираючись довкола щоби нікого не пустити до себе за спину, - будем считать, шо це просто нєудачна шутка...
На середині дороги хоч і було дещо видніше чим на краю під деревами, але все рівно не достатньо аби можна було більш-менш прийнятно не те шо тритмати ситуацію під контролем, а хоча б швидко її оцінити. Демонстрація ножа очевидно аж ніяк не вплинула на наміри натовпу, можливо навіть навпаки, ще більше додала йому рішучості, зрештою сила була на їх строні, а чисельна перевага абсолютною.
Отож не встиг Сашко закнчить свою промову, як декілька людських постатей, матюкаючись та вигукуючи погрози на адресу мєнта, тим самим підбадьорюючи та заохочуючи друг друга, кинулась на Сашка, охоплюючи напів-колом з явним наміром оточити його. Звичайно, тут вже було не до промов,необхідно було битись, а ще краще знову ж таки, тікати. Відхилившись від одного напалника та добре різонувши ножом десь по тілу ... заглушаючи своїм зойком всі інші шуми вуличної бійки, Сашко незволікаючи кинувся у виникнувший як йому здалося вільний прохід в натовпі. Проте цей прохід був не зовсім вільним, адже відразу десь із боку виплигнула, перекриваючи йому дорогу якась безформена постать. Діватись було нікуда, до того ж на цей момент Сашкові вже дісталось декілька відчутних ударів, а тому не можна було зупинятись ані на мить, треба було рухатись тільки вперед прокаладаючи собі дорогу всіма можливими засобами. Тож ледве на його шляху виникла перешкода, як він зходу вдарив ножом знизу вверх. Лезо легко шо в масло увійшло в тіло заглибившись в нього напевно на всю свою чималу довжину, в усякому разі так здалося Сашкові, але думать часу не було. В слідуючу мить Сашко висмикнувши ножа з тіла на наштовхуючись на нього, тим само збиваючи з ніг, ударив знову ножом на цей раз десь по ліву сторону від себе, намагаючись попасти в того, хто схопив його за ліву руку. Удар смертоносної зброї і на цей раз теж був вдалим, поранений напалник відпустив ґсашкову руку, хоча вже і без папки та жезла, але така втрата звичайно ж, мала жодного значення, адже на кону очевидно стояло якщо і не саме життя, то здоров’я точно. Після звільнення руки Сашка вже нічого фактично не стримувало та не перешкоджало, йому навіть вдалося перескочити лежаче на землі тіло дивом не спіткнувшись через нього.
Ще якась мить, якась доля секунди і він остаточно відірветься від своїх ворогів, але саме в цю вирішальну мить фортуна і залишила Сашка, - по правій нозі, яка виявилась дуже далеко по-заду, ніби як ще знаходячись на території ворога, отож саме по цій нозі і вдарили його. Перечепившись, заплутавшись у своїх власних ногах, Сашко сторчака полетів на асфальт ледве встигаючи виставити вперед руки так аби не напоротись на власного ножа і одночасно шоб не втратити його. Хоча по-великому рахунку всі ці запобіжні заходи напевно були і зайвими, оскільки не встигши ще остаточно завершити свій політ, ще толком і не приземлившись, на Сашка посипався камнепад ударів від яких вмить все довкола завертілось-закружилось. Земля перевернулась з ніг на голову так, шо неможливо було і второпать шо і де. В перші секунди він намагався ще якось захищатись зіп’явшись на ноги, але такі наміри як швидко виникли то ще швидше і були подавлені озвірілою толпою.
В Сашковій голові враз щось вибухнуло, затоплюючи всю вселенну яскравим, неприроднім світлом, котре відразу розлетілося на міріади окремих спалахів, які потухаючи тягли за собою абсолютну темряву і таку ж само всепоглинаючу тишу. Важка, чорна тиша замінила собою той попередній яскраво-веселий Великий вибух...
м. Вінниця 12.12.2007 р


Рецензии
Разделы: авторы / произведения / рецензии / поиск / вход для авторов / регистрация / о сервере     Ресурсы: Стихи.ру / Проза.ру