«Мені набридло втомлюватися як собака, щоб мій собака жив по-людські»
О пів на сьому ранку, ледве світає… Мені сниться, що я ніжуся на сонячному березі Чорного моря і хвилі ласкаво лижуть мою щоку…
Миттєве пробудження на грані шоку – це не ласкаві хвилі, а жорсткий язик нового члена нашої сім’ї, який у такий спосіб закликає мене на ранішню побудку, немовби промовляючи: «І чого це спати так довго – пора гуляти!» Мені – під шістдесят, я на заслуженому відпочинку, звісно, хочеться ще поспати і нікуди не поспішати. Бо за 35-річну діяльність на благо держави, працюючи на підприємстві з жорстким контролем трудової дисципліни, нарешті, можу дозволити собі поспати трохи довше. Гіпотетично…
Та моя любов до «братів наших менших» цього не передбачає. І поки подібні крамольні думки проносяться в моїй сонній голові, семимісячне щеня лабрадору продовжує вилизувати моє лице. Важко зітхаючи від радості пробудження, я швиденько натягую комбінезон і шапку – на вулиці зима, температура – мінусова. Маючи багаторічний «собачий-щенячий» досвід, знаю - «промедление – смерти подобно». Бо прибирати калюжі (і не тільки) – задоволення сумнівне. Краще піти вигуляти – собі легше.
Мартін, симпатичне й кумедне щеня лабрадору, проживав у нас, доки дочка знаходилась у відрядженні, розділивши персидською кішкою Ксюшою. Коли у хаті з’явився Мартін, характер кицьки різко змінився. І це зрозуміло. Увага тепер була поділена між нею й собакою. А це, на її погляд, було несправедливо. Мартін, навпаки, вважав, що кицька існує виключно для його рухливих ігор і постійно запрошував її поганяти по кімнатам. Нам приходилося постійно втручатися в їхні відносини, щоб гострі кігті Ксюши не видряпали чорні оченята Мартіна. Та чорні були в нього не тільки оченята – чорним він був увесь. Через це я частенько перепиналася через спляче цуценя, яке майже зливалося з темним паркетом.
Коротше – наше життя тепер було не розміреним та спокійним, а повним непередбачуваних пригод й турбот. З одного боку це було й непогано, бо я почувала себе як в молоді роки – вставала раненько і лягала пізненько. Ще на користь зіграло й те, що я практично забула про свої хворі ноги – не до того було. Лабрадор – порода рухлива й грайлива і потребує гарного вигулу. От і вигулював мене Мартін мінімум тричі на день. Ще до позитиву можна було віднести купу нових знайомств з таким ж «собачниками», котрі у будь-яку погоду вигулювали своїх улюбленців на великому просторі дніпровського берега. Коли я прийшла туди вперше, то була здивована кількістю людей, що ведуть здоровий спосіб життя і стільки часу проводять на свіжому повітрі. Навіть у морози з пронизливим вітром.
Не встигла я увійти у новий ритм життя, як з Ялти повернулася дочка і ми з чоловіком полегшено зітхнули – заживемо по-старому.
Мартін зустрів хазяйку шаленими стрибками і влучним «поцілунками» - через пару хвилин її симпатична шубка і лице покрилися густою слиною зраділого песика. Я запропонувала дочці вивести собаку, бо вважала, що тепер її черга піклуватися про нього.
Після короткої прогулянки, Мартін увійшов до хати, трохи шкультигаючи на задню лапку.
- Доню, що з ним? – стурбовано запитала я. – він що, десь поранився?
- Та наче ні. Трохи побігав, зробив свої справи й попросився додому.
- Добре, сідай до столу, бо ти ж з дороги. Потім розберемося.
Цього вечора ми допізна сиділи з дочкою, пили чай та ділилися новинами. Собака, на диво, вів себе дуже тихенько, а завжди агресивна Ксюша вмостилася цього разу біля нас на дивані, не звертаючи на Мартіна ніякої уваги. Так що всі мої оповідання про їхню війну у цей вечір не мали ніякого підтвердження. Коли я постелила дочці у великій кімнаті Мартін, підібгавши задню лапу, почвалав за нею.
- Ну, що в тебе там? – спитала я, підходячи до цуценяти.
Уважно оглянувши лапку, ми не побачили там нічого такого, щоб могло спричинити кульгавість.
- Та не переживай ти так! – заспокоювала я дочку. – Завтра відведу його до лікаря, в нас поруч гарна сучасна ветеринарна клініка.
Вранці, як завжди, я прокинулася від активного лизання собаки. Зовсім забувши про вечірню пригоду, я швиденько одяглася і повела Мартіна на прогулянку. Той, задерши задню лапку і справно обмочивши пару дерев, побіг на майданчик, де ми з ним завжди гралися в «апорт». Так з паличкою у зубах він і забіг до хати. Двері відкрила дочка і відразу запитала мене: «Мама, як Мартін?» Прямо на очах лабрадор перетворився із веселого радісного песика на буквально інваліда – задня лапка підігнулася, голова нахилилася аж до землі, а палка просто випала з рота. Я стояла і спостерігала цю трагічну сцену і очам своїм не вірила – хвилину тому він ганяв у дворі і не був схожий на хворого.
- Ти не повіриш, але в нього все було в порядку, - промовила я оговтавшись від подібного перевтілення. – До речі, ти не пам’ятаєш, на яку лапу він учора шкультигав?
- Наче на ліву, - непевно промовила дочка.
- А тепер, як бачиш, у нього права лапка не хоче ходити. Знаєш, в мене таке враження, що Мартін – просто симулянт!
- Та що ти таке говориш? – обурилася дочка. – Він же просто собака, та ще й щеня!
- Добре, залиш його у мене, я подивлюся. Якщо все буде гаразд, після роботи забереш.
Як тільки за дочкою закрилися двері, Мартін, видно зовсім забувши про хвору лапку, побіг на кухню снідати. Він смачно хрумтів улюбленими вівсяними сухариками і скоса поглядав на кицьку, яка снідала на широкому підвіконні.
- Ах ти ж симулянт! – посміхнулася я, тихенько торкаючись то однієї, то другої лапки. – Забув, яка вчора боліла – сьогодні вже на другу не стаєш! І то тільки тоді, коли хазяйка бачить!
Щеня хитро косило на мене чорними оченятами, жадібно розправляючись з їжею. «А що ж ви думали – тільки ви вмієте придурюватися, коли потрібно? Ми теж не ликом шиті!»
Галина Бінецька