Цвіт абрикоса
Весна, наче сріблястим інеєм, заквітчала білим пахучим цвітом абрикоси. Сонечко ще не встигло випити ранкової роси, і вона переливається маленькими діамантами на траві. Повітря чисте, напоєне ароматом нової зелені.
Тиша… Тиша тільки в природі, а в хаті Марії Михайлівни давно вже немає спокою. Зовсім вибилися із сил зі своїм сином. Не мала втіхи в житті, журба сушила її, що син пив кожного дня, не брався за розум. А злі сусіди все шепотіли:
- Та скільки ж ти будеш терпіти, ти йому не потрібна, він і без тебе проживе, тільки б у нього кожного дня була його подруга – пляшка горілки.
І доньки все казали:
- Або ми, або він.
Все це розуміла Марія Михайлівна, доходило до того, що хотіла вже скаргу подати на сина, але як згадає війну, то й зовсім не знає, що робити…
Це ж він, її кровиночка, врятував від голоду її та сестер. Мати піде на роботу, а Василько крутиться все біля пекарні, що знаходилася неподалік від їхньої домівки. А сусідка, тітка Катерина, яка там працювала, завжди підгодовувала хлопчика. Кожного дня хоч скоринку дасть.
А Василько розділить на чотири частини та чекає, коли матір прийде з роботи. Сам малий, а совість не дозволяє самому з’їсти. Марія Михайлівна все тоді відмовлялася, а він стане перед нею, сам худорлявий, тільки оченята великі й глибокі палають радістю й волею до життя, простягне свою ручечку зі шматочком хліба, і так і тримає її, поки мама не візьме…
«Чому ж так сталося? Що я не так робила?» - не раз запитувала себе Марія Михайлівна. – «Я ж намагалася виростити його доброю людиною, щоб він одружився, був гарним чоловіком і батьком, а я б милувалася своїми онучатами. І що ж тепер буде?»
Марія Михайлівна думала про те, що її мрії розсипалися, як намистинкиу високій траві, і не можна зібрати ї докупи.
А з абрикос вже осипалися білі пелюстки. Пелюстки надії й чистоти.
І тільки одна з них міцно трималася гілки…