Сьогодні в маленькому місті була справжня велика політика. Вона поділила на 5 таборів єдиний невеликий майдан – між самотнім палацем культури та базаром. Та якщо палац зустрів політику як завжди обличчям, базар, який і до цього стояв до проявів культури задом, хіба ліниво глипнув упівоберта. Мовляв, політика політикою, але погляду з залізниці спускати не слід: приїжджі – це гроші.
Та майдан майорів собі кольорами: помаранчевий центр, біло-блакитний фланг, трішечки серця на лівому краю, купка червоного з незмінними серпами, молотами, глобусами країни – по правому, і якийсь незрозумілий розбрід, що так і не знайшов де притулитися вигідно й просто тупцяв у тіні ще зелених дерев. Переносні сцени, імпровізовані трибуни, високі табурети, з яких оратори зверталися через гучномовці, мікрофони і без усяких технічних засобів, самою лише силою емоції, полохали й зупиняли на бігу здивованих похмурих міщан.
Це вдень.
А увечері, коли оратори замовкли, заграла музика – спочатку в кожного своя, а потім (хоч тут домовилися) спільна: “Україно, Україно!”, “Два кольори”, “Рушник”, вічно молодий Кобзон, голосиста Тая, і, чомусь, “День победы” й «Алёша». На музику й підтягся масово по холодку потенційний виборець. Спочатку “чисто поржать”, потім, під пиво й бурячанку, запахущі самокрути почалося справжнє свято. Місцеві – відпочивали. Обрадувані приїжджі - пхали їм до рук кольорові буклети й повітряні кульки, роздавали кепки й пляжні сумки, шкільні щоденники й обкладинки на зошити, газети й програми партій. Галас і сміх змовкли за одинадцяту, брязкіт розбитих пляшок, бійки і поодиноку вигуки – за першу...
А вдосвіта на єдиний майдан маленького міста вийшли двірники. Тихо матюкаючись і спльовуючи, вони змели докупи і листя, й кольорові плакатики, й зім’яті газети, й пожмакані жерстянки з-під пива та енергетиків, і використані кимось розумним у вирі політичного неспокою презервативи, й запхали все гамузом у великі поліетиленові мішки.
- Як, бля, задовбала мене ця політика! – пискнула, присівши на перекур під пам’ятником Ілліча, товстом’яса Зіна. – Стільки од неї сміття! Як після празникУ – а удовольствія ніякого.
- Дура ти, Зіно, хоть і хароша баба. Глянь скільки бутилок осталОся: збирай, здавай – хіба не гроші? Чи тобі лишні? То я зараз... – закашлявся, закурюючи, Петрович.
- Е-е! Ти з мого участку не бери! Ти своє мети! У тебе у самого... Теж мені! Умні всі тут! – зірвалася на ноги Зіна й пішла, погойдуючись, обсмикуючи на собі штани й жилета.
- Дура і єсть, - підштовхнув Петрович новенького, й запропонував, - Вип’єм, поки негри пашуть?
Повз них, повз місто й політику в той час непомітно пройшла осінь. Здивовано озирнулася – і побігли доріжки інею по свіжій іще траві. Ледь торкнула маківки дерев – і закучерявилося, зазолотіло де-не-де листя, впало до ніг. Вона, обережно переступаючи через сміття, подумала й вирішила – ні, ще не час, ще не прибрано. Хай ще трошки спокійно й легко попрацюють двірники – найнадійніша партія.