Якось дивно я відчуваю себе з тобою.
Не закоханість. Бо тоді дах зриває по-повній. Людину починаєш ідеалізувати і підносити на п'єдестал. Думаєш про неї день і ніч. Відмовляєшся від свого життя і поринаєш в чуже.
Не дружба. Бо хочу тебе цілувати і пестити. Роздягати і розривати на шматочки. Торкатись тіла кінчиками пальців.
Тоді...кохання? Може.
Та я казала, що його не існує.
Що це все вигадки. І мені вірили. А чи повірила в це я?
З тобою не страшно. Не соромно. Природньо. Яка є. Не треба грати іншу.
Остання ніч. Я не спатиму десь окремо. Хочу відчувати твоє тепло. Твої руки і губи.
І ми не можемо знайти окрему кімнату. Ну і нехай.
Так ще цікавіше.
Спочатку нервую...коли розумію, що кожен звук і кожен рух окрім нас чутимуть ще декілька пар вух...
Але зсередини горить вогонь бажання - і я відповідаю на поцілунки.
Роздягнутись важко - і весело.
Я отримую насолоду від буття з тобою в цій маленькій кімнаті, де багато людей і тому тепло. Цей хаос мені нагадує гуртожиток і стає затишно.
Торкаєшся мене...Ці рухи...Декілька хвилин і я поринаю в насолоду...Намагаюсь дотримуватись тиші.
Як це сталося так швидко?!!
Ти любиш зверху? Ну, спробуй.
Все дуже повільно, без зайвих звуків.
Занурюєшся в мене.
Як рухатись без звуків?...думаю я...і розумію, що мені вже всеодно.
Мене хвилюєш лише ти, чуєш?.
І я починаю рухатись назустріч. Декілька хвилин - і я відчуваю цей політ, без якого існувала майже 2 місяці. Політ в безодню.
Дякую тобі. З тобою я Жінка.
Не дівчинка. Не сестра. Не подруга.
Жінка. Мабуть, трохи твоя.