Когда женщина уходит из семьи, предпочитая ей веру или истину, значит, это была ее ненастоящая семья.И мир, в котором она жила до этого часа, не был ее достоин.Голос совести прорывается сквозь пепел домашнего очага, мгновенно превращаясь в пламя священной одержимости.Огонь сжигает дом, утварь, и вместо того, чтобы рыдать подобно ветхозаветному Иову на пепелище, эта женщина режет все нити, за которые ее дергали родители, муж, дети, священник, общество, идя вслед за голосом, пока не сольется с ним воедино, как соединяются с любимым. Ибо до сих пор она не знала Любви, не знала, что это самая ценная вещь во Вселенной, а слова, которые она слышала в церкви о сильной как смерть любви, не воспринимала сердцем. Душа ее была суха и бесплодна. Вы же понимаете, нужно было что-то, от чего она бы проснулась и сделала то, что должна была сделать… Концентрация отчаяния, безысходности, неутоленных желаний – лишь предлог. На самом деле эта женщина выполняла собственное Предназначение, и выполнив, или умирала или возвращалась к обычной жизни. Выполняла тогда, когда приходило время, подарив сначала миру плоды своего лона и тяжелого женского труда. Такой женщине есть что терять. Ее жертву нельзя сравнить с девичьим самопожертвованием молоденькой Жанны д’Арк.Как в той украинской песне «Червона ружа трояка», когда жена грозит мужу-пьянице:
Лишу ти діти, діти ти лишу
А сама піду за Дунай.
Обратите внимание, виражение «уйти за Дунай», «переплыть Дунай» означает полное отречение от прошлой жизни, гибель для общества. А также обратите внимание на то, что эти женщины живут в царстве мужчин и без отца, мужа или брата остаются совсем беззащитными.Состояние одержимости, напоминающее духовную горячку, позволяет им не замечать давление, даже угрозы со стороны окружающих.Их освободил Бог. Голос или видение, которые никто кроме них не видит и не слышит – отныне единственный оплот в их жизни и они приникают к этому покрытому шипами стволу, обнимают…Они появлялись во все времена, просто тяжелые и очень тяжелые, оставив заметный след или не оставив после себя ничего.
Поэты не воспевают этих зрелых, измученных многочисленными родами тел, писатели не пишут о них романы, ведь, согласитесь, поиски истины всегда интересовали лишь небольшой круг людей. Так называемая «женская проза» ограничивается лишь поисками «настоящего мужчины», подавая на гламурной фарфоровой тарелочке рецепт, по которому ни одна аптека не выдаст лекарства.Единственный источник информации о таких женщинах –агиографические и исторические произведения .На них и построен мой рассказ о трех женщинах, которые жили в разные времена и в разных странах, женщинах, отказавшихся от идолов ради духа.
Непокорная царица Шушаник. Грузия, 5 в. от Р.Х.
Историю о святой и блаженной Шушаник рассказал Яков Цуртавели, духовный наставник и преданный друг картлийской царицы. Это первое письменное произведение грузинской литературы. Не летопись, где в первую очередь прославляются деяния мужчин, а житие первой грузинской святой, написанное очень динамично и эмоционально, настоящий шедевр. Впрочем, сама жизнь картлийской лилии ( в переводе из сирийского языка ее имя значит «лилия») исполнена шокирующих физических страданий, которые Яков Цуртавели описывает очень натуралистично, чтобы показать мужество этой хрупкой женщины.Милосердная к чужим и чрезвычайно требовательная к близким, эта женщина не смогла бы выстоять без поддержки мужчин-священников, на чем делает особенный акцент автор Жития. Кто бы сомневался...
Шушаник, супруга картлийского царя Варскена, родила ему трех сыновей и дочь.Она считала своего мужа набожным христианином. Однако, вкусив роскоши при дворе персидского царя Пероза, картлийский князь был обращен в зороастрийскую веру и даже пожелал взять себе еще одну жену. Возможно, он искал также политической выгоды. Царь утверждал, что его жена и дети тоже отрекутся от христианства. Первым прибыл гонец, который рассказал эту поразительную новость в том числе и о намерении мужа взять себе еще одну жену. Шушаник наверное хорошо знала мужа, поэтому сразу поверила в то, что он действительно так поступил, и заявила , что никогда не отречется от своей веры. Ее предупредили, что муж может прибегнуть к физической расправе. Царица ничего не ответив, взяла детей и пошла в церковь молиться об обращении грешного Варскена. Ей было страшно. «После того, как отслужили вечерню, Шушаник нашла маленький домик возле церкви и вошла туда, преисполнена горести.Она прильнула в углу к стене и заплакала горькими слезами». Никаких видений, никаких вещих снов – всю силу эта женщина находила в своей вере. Не дождавшись возвращения мужа, она поселилась вблизи дворца и проводила свои дни в молитвах и чтении Священного Писания. Наконец царь вернулся и началась ожесточенная борьба между супругами.В основе конфликта была личная обида женщины, которой нашли замену, и то, что предав веру, царь сделал политически неверный шаг, ведь царь-язычник не должен править христианским народом.Ослепленный богатством персидского двора, Варскен не думал о последствиях. Его оскорбило то, что жена самовольно покинула дворец. Вот если бы он сам ее выгнал, это было бы по-мужски. «Тогда он начал говорить: « Как посмела моя жена поступить так со мною? Идите к ней и скажите (от моего имени): Ты свергла мое божество и посыпала пеплом мое ложе,ты оставила свое место и нашла себе другое». Наконец он сам идет к ней и калечит в ярости: выбивает зубы, ломает челюсть.Женщина скорее мертвая, чем живая.Однако она чувствует к нему омерзение, сильнее чем страх. В ее полемике с мужем и родственниками полно цитат из Священного Писания. Истязания периодически возобновляются и после того, как она поправляется. «Она получила триста ударов палкой, но из груди ее не вырвалось ни единого вздоха и стона.». Она только сказала безбожному Варскену: «Несчастный, ты сам себя не пожалел и отступился от Бога, как же ты пожалеешь меня?»
Не сломив жену ни пытками, ни голодом, ни изоляцией, царь забирает у нее украшения, которые она отдает с большой радостью, и оставляет в покое. Тем более, что дети принимают зороастризм. Это действительно тот случай, когда семья заслуживает на то, чтобы о ней забыть. Последние 6 лет жизни Шушаник проводит в постах, постепенно разрушая свое тело.Ее одержимость не угасает, а сама она исцеляет молитвами страждущих. В то же время она не может простить мужа: « И да воздаст ему Бог за то, что так прежде времени сорвал мои плоды, погасил мой светильник и погубил мой цвет, затемнил красоту моего целомудрия и унизил мое достоинство.Пускай Бог рассудит меня и его».
У читателя, незнакомого с Житием Шушаник, может возникнуть мысль, будто эта женщина опережала свое время. Напротив, она защищала традицию. Когда царь заставляет ее придти на ужин и усаживает за стол, она спрашивает: « С каких пор женщина сидит за столом?» Я была в Грузии и наблюдала, как во время праздников хозяйка не сидит за столом, а прислуживает гостям, подавая новые блюда. В то время хозяин стоя угощает гостей вином. Очевидно, Шушаник обидело то, что к ней не отнеслись как к хозяйке. И непокорная царица стала женским символом своего народа, который не забыл ее, возлагает к ней молитвы и преклоняет колени перед ее гробом в Тбилиси.
«Добрая женщина» Жаметта,Окситания, 14 ст.
Если царица Шушаник своими страданиями и принципиальностью в вопросах веры и традиций заслужила глубочайшее уважение грузинского народа, то «добрая женщина» Жаметта даже после смерти была покрыта позором и имя ее истаяло как снег в памяти окситанского народа. В миру ее звали Ода Буррель, родом из Лиму. Вот уже два века римская церковь пыталась уничтожить катаров, которые себя называли «добрыми христианами» Жестоко и безжалостно охотились псы Инквизиции на тех, кто хотел всего лишь жить согласно учению Христа, отвергая любое зло. Добрые христиане выступали против идолопоклонства, разрушая тем самым основы ортодоксального католицизма. Хотя их Церковь тоже разделялась на клир и мирян, и существовали определенные обряды и ритуалы. Женщина у катаров считалась равной мужчине, а в монашестве называлась «доброй женщиной».Женский клир совершал тоже таинства возложения рук, освящение хлеба и утешения (сonsolament).Они соблюдали целомудрие и не употребляли мяса. А также проповедовали в основном среди женщин. Особенностью «добрых женщин» было то, что ими становились зрелые женщины, вдовы и матери, которые воспитав детей, посвящали себя служению Богу. Некоторое время «добрые женщины» появлялись в среде аристократов, но в 13 веке женские религиозные дома уже открыты для женщин из крестьянского сословия, а также ремесленников. Подпольная церковь катаров соблюдала строгую конспирацию.Иногда «добрые женщины» жили в доме вместе с мужьями, отказавшись от супружеских отношений по обоюдному согласию, при этом они вынуждены были ходить в католические храмы и покупать иногда мясо. Но гораздо чаще эти женщины-монахини уходили из дома, разводились с мужьями, которые не разделяли их религиозных убеждений, и селились далеко от родных мест. Близкие и родственники хорошо знали, что им угрожает.Знали, что имущество могут конфисковать, сжечь дом, а самих посадить в тюрьму на долгие годы или сделать «неприкасаемыми».За повторное обвинение в ереси сжигали на костре.. « И сколько прекрасных еретичек было брошено в огонь, ибо они не хотели обратиться» ( «Песня о альбигойском крестовом походе» Гийома Тудельского). Но было и ощущение духовной чистоты, знание, что «сей мир не для нас и мы не для мира», вера в безграничную доброту Бога, чувство человеческого достоинства. Они были христианскими мучениками, но не теми, чьи мощи покоились в серебряных раках и кому воздвигали храмы. Если и сохранились их имена, то только благодаря протоколам Инквизиции, которые сейчас можно считать абсолютно достоверным источником, поскольку каждое слово на допросах тщательно записывалось. «Ты, Пейре Бернье из Верден...., ты привел в Тулузу еретиков Фелипа и Жаметту, прибывших из Сицилии, ты опекал их, сопровождал, ел с ними вместе в доме, который они наняли, и ты согласился стать посланцем еретика Фелипа и пойти в Сабартес на поиски Пейре Отье, чтобы уведомить о их прибытии, и чтобы он встретился с ними…» - слова из речи инквизитора Бернарда Ги в мае 1309 года.
Добрая женщина Жаметта проповедовала в Тулузе с 1302 по 1305 годы ( год ее смерти), жила она на улице Этуаль в доме, сохранившимся до сих пор. Улица находилась за городскими воротами, чтобы легче было скрыться в случае опасности.
О семье Оды Буррель ничего не известно. Вполне возможно, что семья отреклась от еретички. Ирония судьбы: если бы Жаметта попала живой в руки Инквизиции, мы знали бы о ней гораздо больше. В протоколах Инквизиции добрые христиане являются к нам через века живыми личностями, с мельчайшими деталями биографии.Современная французская писательница и историк Анн Бреннон написала цикл романов о катарской реконкисте начала 14 в. Первый роман «Нераскаянная» о крестьянке Гильельме Маури из Монтайю, погибшей в застенках Инквизиции, одновременно является художественным произведением и вторичным историческим источником, поскольку построен исключительно на документальных фактах.
Вот как об этом написано в романе:» …И отважный проводник начал рассказывать, как он поселил новых добрых христиан Фелипа де Кустауссу и Жаметту в доме, который наняла Церковь в самой Тулузе, сразу же за старыми валами, в новом квартале в предместье Сент-Этьен на улице Этуаль. Он – их непосредственный посланец! Это они попросили его идти в Сабартес искать Старшего, Пейре из Акса. Ведь в городе постоянно умножаются и оновляются связи с верующими. Фелип начал проповедовать и давать утешение в предместьях, а верующие женщины собираются вокруг Жаметти. Его же, Пейре Бернье, собственная жена Сердана посвятила себя постоянному присутствию рядом с Жаметтой, помогая той избегать близких контактов с мужчинами, а также, чтобы быть вместе с ней, когда она молится или принимает пищу. Мессер Бернат Одуэ, дьякон, регулярно проведывает этот дом и проводит apparelhament, исповедь. Теперь Мессер Пейре Отье и его сын Жаум наконец получат там, на улице Этуаль, еще лучщую возможность устраивать подпольные проповеди в этом большом городе».
Жаметта была уже немолодой по тем временам женщиной, когда проходила школу послушничества на Сицилии и была окрещена вместе с земляком Фелипом де Кустауссой. Все люди, чьи имена упоминаются в тексте, стали жертвами террора Инквизиции. По покровом ночи Жаметта приходила уделять сonsolament тяжелобольным и умирающим, однако мужчины старались не подвергать риску добрых женщин и не позволяли им отправляться в далекие путешествия. Но никто не мог защитить добрых людей от предательства. Два первых десятилетия 14 века стали последним всплеском катаризма, а Жаметта – последней известной окситанской проповедницей. Репрессии ужесточились. Добрые христиане вынуждены были переходить с места на место, спасаясь от облав. Вслед за их арестами тянулся длинный шлейф арестов тех, кто помогал им и поддерживал, сопровождающийся раскаянием или отказом в сострудничестве с карательными органами. Что в 14 веке, что в 20-м террор один и тотже: гибнут самые лучшие. Жаметта умерла у себя дома на улице Этуаль в Тулузе после длительной болезни и была похоронена в саду. Возможно добрая женщина ускорила собственную смерть, чтобы не быть арестованной и не поддаться телесной слабости во время допроса. Ее компаньонка Сердана Форе не сказала правды и умерла в тюрьме. Друг добрых людей, ее муж Пейре Бернье был сожжен на костре 25 мая 1309 года. В этот же день инквизитор Бернард Ги винес приговор и останкам останкам Жаметты, умершей в ереси вместе с останками трех других женщин, которые получили утешение на смертном одре: «Нашим нынешним приговором мы осуждаеи их как еретиков и приказываем в знак их погибели, чтобы их кости, если удастся отделить их от костей добрых католиков, были извлечены из освященной земли кладбищ и сожжены …» Что и было сделано.
Римская церковь тогда считала, что сожжение тел делает невозможным воскрешение еретиков в день страшного Суда.Приговор Инквизиции на земле был равнозначным приговору небес. Абсурдно, но это факт, когда человек берет на себя функцию Бога. Но мысль о том, что можно умереть ради Истины, теперь не кажется мне абсурдной. Никто не может спасти нашу душу кроме нас самих. Мы даже не представляем, какой сильной может быть совесть. И как дорого придется платить за спасение.
Кассандра из Урожа, 19 в.
Все, что собиралось на протяжении лет, сдерживалось – однажды может взорваться. Женщин воспитывают терпеливыми, робкими – такими они нравятся мужчинам больше. Они могут всласть горевать на похоронах или высказать чувства в песне, они могут загнать себя в могилу исступленным трудом, будто это на благо семьи, но не пытаются ли таким образом погасить жар неудовлетворенности и ад отчаяния? Деревенские женщины быстро увядают и легко примиряются со старостью, ведь не надо рожать детей «сколько Бог пошлет», не надо хоронить младенцев, которых забирает к себе Смерть, пока мать гнет спину в поле, можно поиздеваться над невесткой, с грустным злорадством наблюдая, как она идет тем же самым путем страданий. Озлобленные женщины не горят в священном огне одержимости, лживые и лукавые тоже, и те, у которых от труда высохло сердце. У нас в Уроже говорят: «Болит сердце? На то оно и есть, чтобы болело!»
И если вдруг кто-то, а этим кто-то всегда оказывается женщина, нарушает правило: кто терпит - тот спасется, и начинает сопротивляться, то вызывает всеобщее неодобрение вместо сочувствия. Я терплю и ты должен терпеть.
Иван Франко рассказывает нам историю, взятую из реальной жизни, но комментирует ее значительно глубже, чем это могут сделать крестьяне.Он смотрит на случай одержимости будто из космоса, с мистического космоса души.Не житие, не стенограмма допроса, а небольшая поэма с плотно сотканной документальной основой, которую можно наполнять бесконечными преплетениями мыслей и цветными образами, входит в стихотворный цикл «По селах».
…В воскресенье после службы в церкви староста объявил о наборе рекрутов.Не очень приятная новость, но ведь и не война еще. Но тут одна женщина, вдова, вдруг закричала-заголосила словно на похоронах.В ее простой сельской речи не нашлось слов, чтобы передать откровение, что вдруг обнажилось в ее душе..
Голосить,що аж серце розриваєсь.(…)
Не чує, ані бачить, не говорить,
Не їсть, не п’є, ніщо не розуміє.
Выполняя лишь ей известный ритуал, женщина трижды обходит село, не переставая рыдать. Ночью она исчезает из деревни.Ее видят в разных местах, чаще всего в поле или лесу, где она все также продолжает голосить как за покойником.
На этом случае одержимости ночные пастухи выстраивают гипотезы, соглашаясь в том, что Бог избрал эту женщину, дабы она возвестила великое горе.Правда, находятся и скептики, которые сомневаются в том, что Бог решил возвестить о войне.Ведь война всегда есть, даже в мирное время. О том и в песне поется:
Нема добра та й не буде,
Була війна та ще й буде,
Брат на брата ворогує,
Сестра сестрі смерть готує,
Син на батька ніж підносить,
Донька мамі смерті просить.
Вселенское и безграничное зло, несправедливость, беззаконие – в этом мире их уничтожить невозможно. Пастухи слышат в лесу крик подобен крику смертельно раненой птицы и жмутся поближе к костру.Эсхатологический холод охватывает простых сельских конюхов, когда старший среди них говорит:
Се та урізька жінка, що пішла
По божій волі. Бог їй так казав
Плачем і криком грішному народу
Оголосити близький суд страшний.
В трудные времена народ обвиняет не только своих обидчиков, но и жаждет покаяния. Магическое превращение просто правды в правду художественную происходит у нас на глазах. Готовы ли мы его воспринять – это уже другой вопрос.
Цикл стихотворений «По селах» опубликован в 1894 году, значит, эта история произошла приблизительно в то же время. Моя бабушка еще не родилась, моему деду было семь лет.Как звали ту женщину, чем закончились ее пророческие странствия, никто уже не скажет. Но я верю, что это невыдуманная история женщины, у которой не было никакой поддержки, и если бы не Франко, никто бы о ней даже не вспомнил.
…Они подобны цветкам терновника.Сегодня еще есть, завтра уже осыпались лепестки. Кто обнимет эту острую тень и осмелится попробовать терпкой ягоды? И наконец – существуют ли еще на свете женщины, подобные этим?
(перевод с украинского)
Оригінал:
Як цвіт терну…
Коли жінка кидає родину і світ задля віри та істини, значить, то не була її справжня родина і світ, її гідний. Голос сумління раптом виривається з -під попелу домашнього вогнища і перетворюється на вогонь одержимості. Він спалює дім, все начиння, але замість того, щоб наче біблійний Йов плакати на попелищі, ця жінка обтинає нитки, за які її смикали батьки, чоловік, діти, священик, суспільство і йде вслід за голосом, доки не злиється з ним воєдино, як зливаються з коханим. Бо досі вона не знала Любові, не знала, що це найвартісніша річ у Всесвіті, й слова, що чула у церкві про сильну як смерть любов, не сприймала. Лоно її душі було сухе й безплідне. Ви ж розумієте, потрібна було щось таке, що вона прокинулась й зробила те, що мала зробити…Концентрація розпачу, безвиході,непогамованих бажань – це лише привід. Насправді така жінка виконувала власне Призначення, і виконавши його, або вмирала, або поверталась до звичайного життя. Виконувала тоді, коли мала виконати, принісши перед тим у цей світ плоди свого лона і своєї важкої жіночої праці.Такій жінці є що втрачати і офіру її не порівняти з дівочою самопожертвою молодесенької Жанни д’Арк. Як у галицькій пісні «Червона ружа трояка», де жінка каже чоловіку-п’яниці:
Лишу ти діти, діти ти лишу
А сама піду за Дунай.
Зверніть увагу, що вираз «піти за Дунай», «перепливти Дунай» означає цілковите й безповоротне зречення колишнього життя, суспільну смерть. А також зверніть увагу, що ці жінки живуть у царстві чоловіків, і без батька, мужа чи брата стають абсолютно беззахисні.Стан одержимості, що нагадує духовну гарячку, дозволяє їм не помічати тиск, навіть загрози з боку оточення. Їх звільнив Бог – вони божевільні.Голос чи видіння, які ніхто крім них не бачить і не чує, - відтепер єдина опора в їхньому житті й вони припадають до цього вкритого колючками стовбура, туляться, обіймають…
Вони були в усі часи, гірші й найгірші, залишили тривкий слід, або не залишили його зовсім.
Поети не оспівують цих зрілих, виснажених часто багатьма пологами тіл, письменники не пишуть про них романів, бо пошуки істини завжди цікавили лише невелике коло людей.Так звана «жіноча проза» обмежується лише пошуками «справжнього чоловіка», подаючи на гламурній порцеляновій тарілочці рецепт, на який не видасть ліки жодна аптека. Єдиним джерелом інформації про таких особливих жінок є агіографічні та історичні джерела.На них і побудована моя розповідь про трьох жінок,що жили в різні часи і в різних країнах, жінок, які покинули ідолів задля духу.
Непокірна цариця Шушанік.Грузія, 5 ст.від Р.Х.
Історію про святу і блаженну Шушанік оповів Яків Цуртавелі, духовний наставник і щирий приятель. Це перший писемний твір грузинської літератури. Не літопис, де відображені діяння в основному чоловіків, а житіє першої грузинської святої, написане дуже емоційно й динамічно, справжній шедевр. Однак саме життя картлійської лілії ( в перекладі з сірійської її ім’я означає «лілея») сповнене шокуючих фізичних страждань, які Яків Цуртавелі описує дуже натуралістично, щоб показати мужність цієї тендітної жінки.Наразі це єдине джерело відомостей про святу Шушанік, інших просто не існує. Милосердна до чужих і надзвичайно вимоглива до близьких, ця жінка не змогла б вистояти без підтримки чоловіків-священників, на чому особливо наголошує автор Житія. Хто б сумнівався…
Шушанік, дружина картлійського царя Варскена, народила йому трьох синів і дочку.І була певна, що чоловік її такий самий як і вона побожний християнин. Однак побувавши при дворі перського володаря Пероза, картдійський володар був завербований ним та , очевидно, поласившись на політичні дивіденди: прийняв зороастризм і навіть забажав взяти ще собі одну дружину. Він хвалився, що за його прикладом дружина й діти зречуться християнства. Першим прибув посланець, який повідомив цю вражаючу новину в тому числі й про намір взяти ще одну дружину. Шушанік, либонь добре знала свого чоловіка, тому повірила відразу в те, що він дійсно це вчинив, і сказала, що нізащо не зречеться своєї віри. Її попередили, що чоловік може вдатися до фізичної розправи.Цариця нічого на це не сказала, взяла дітей і пішла з ними до церкви молитись за навернення грішного Варскена. Їй було страшно. «Після того, як відслужили вечірню, Шушанік знайшла маленький будиночок біля церкви й увійшла туди, переповнена смутком.Вона прихилилась в кутку до стіни й заплакала гіркими сльозами».Жодних видінь, жодних віщих снів – усю силу ця жінка черпала у своїй вірі. Не чекаючи повернення чоловіка, вона оселилась неподалік від палацу й проводила дні в молитвах та читанні Святого письма.
Врещті цар повернувся і почалась запекла боротьба між чоловіком і дружиною.В основі конфлікту лежала особиста образа жінки, якій знайшли заміну, і те, що зрадивши віру, цар вчинив дуже політично хибний крок, адже не може правити цар-язичник християнським народом. Засліплений пишнотою перського двору Варскен не думав про наслідки. Його обурило, що дружина покинула палац без попередження і самовільно.Якби він сам вигнав її, це було б по-чоловічому.» Тоді він став говорити: « Як наважилась моя дружина таке вчинити зі мною? Йдіть до неї й скажіть ( від мого імені): Ти скинула моє божество й посипала попелом моє ложе, ти залишила своє місце й знайшла собі інше.» Врешті він йде сам до неї і калічить у гніві: вибиває зуби, ламає щелепу, так що жінка скоріше мертва, ніж жива. Але вона відчуває до нього лише огиду, сильніщу за страх.У її полеміці з чоловіком і родичами повно цитат зі Святого письма. Періодично катування продовжуються й після того, як вона одужує:»Їй було завдано триста ударів палицею, але в неї не вирвалось жодного зітхання, стогону. Вона лише сказала безбожному Варскену: «Нещасний, ти сам себе не пожалів і відступився від бога, як же ти пожалієш мене?»
Не зламавши дружину ні катуванням, ні голодом, ні ізоляцією, цар відбирає в неї прикраси, які вона віддає з великою радістю, і залишає її в спокої.Тим більше, що діти приймають також зороастризм.Це справді той випадок, коли родина заслуговує на те, щоб про неї забути.Останні 6 років свого життя Шушанік проводить в постах, поступово знищуючи ними своє тіло.Її одержимість не вгасає, а сама вона зцілює молитвами людей.Та само не може вона й пробачити чоловікові: «І хай воздасть йому Бог,за те, що так передчасно зірвав мої плоди, погасив мій світильник і погубив мій цвіт, затьмарив красу моєї цноти й принизив мою гідність.Нехай Бог розсудить мене і його».
У читача, що не читав Житія Шушанік, може виникнути думка, що ця жінка випереджала свій час.Навпаки, вона захищала традицію. Коли цар змушує прийти її на вечерю і садовить за стіл, вона питає: «Відколи це жінка отримала право сидіти за столом.» Я була в Грузії й спостерігала, як під час родинних бенкетів господиня не сидить за столом, а прислуговує гостям, подаючи й розносячи страви.Це вияв пошани до гостей.Так само господар частує гостей вином, майже не сідаючи. Очевидно, Шушанік образило те, що до неї не поставились як до господині дому. І непокірна цариця стала жіночим символом свого народу, який не забув її, молиться до неї і вклякає перед її гробівцем, що знаходиться зараз у церкві на кручі в центрі старого Тбілісі.
«Добра жінка» Жаметта,Окситанія, 14 ст.
Якщо цариця Шушанік своїми стражданнями й непоступливістю відносно традицій і віри заслужила всенародну пошану грузинів, то «добра жінка» Жаметта була недооцінена і навіть після смерті зазнала ганьби. Її ім’я в миру було Ода Буррель, родом з Ліму. Вже два століття римська церква боролася з катарами, що самі себе називали добрими християнами.Боролась жорстоко, полюючи на людей, які хотіли жити згідно вчення Христа, прагнучи Добра. Вони виступали проти ідолопоклонства, руйнуючи саму основу ортодоксального католицизму. Хоча, як і церква, поділялись на клір і мирян. Жінки у катарів вважались рівною чоловікам і в чернецтві їх називали «добрими жінками».Вони здійснювали ті самі таїнства накладання рук, освячення хліба й утішання, дотримуючись вегетаріанства і цнотливосты.А також проповідували. Особливістю «добрих» жінок було те, що ними ставали зрілі жінки, вдови й матері, які виростивши дітей, ставали на службу Церкві. Спершу «добрими жінками» ставали жінки з заможних шляхетних родин, але в 13 ст. жіночі релігійні доми були вже відкриті для жінок з ремісничого та селянського середовища. Підпільна церква катарів мусила вдаватись до конспірації. Іноді «добрі жінки» мешкали в домі зі своїми чоловіками, відмовившись від подружнього життя за обопільною згодою, але змушені були вдавати з себе щирих католиків: ходили до костелу, купували м’ясо. Вони викликали ненависть у оточуючих, які боялись єретиків, доносили на них, допомагали Інквізиції в полюванні. Між добрими людьми й родиною теж пролягала межа. Іноді жінки розлучались зі своїми чоловіками, які не приймали їхньої віри, але загалом родини знали, на що вони йдуть, маючи своїми членами добрих людей.Знали, що їхнє майно можуть конфіскувати, а самих посадити на довічне ув’язнення чи навіть спалити. « і скільки прекрасних єретичок було кинуто у вогонь, бо вони не хотіли навернутися» ( «Пісня про альбігойський хрестовий похід» Гійома Тудельського). Але було й відчуття духовної чистоти, знання того, що «цей світ не для нас і ми не для нього», віра в безмежну доброту Бога, здобуття гідності. Вони були християнськими мучениками, але не тими, чиї мощі спочивали в срібних раках і кому споруджували храми.Якщо й імена їхні збереглися, то лише завдяки протоколам Інквізиції, які зараз можна вважати абсолютно достовірним джерелом, бо кожне слово на допитах ретельно записувалося. «Ти, Пейре Берньє із Верден...., ти привів до Тулузи єретиків Феліпа і Жаметту, прибулих із Сицилії, ти ними опікувався, супроводжував, їв з ними разом у домі, що вони винаймали, і ти погодився стати післанцем єретика Феліпа й піти в Сабартес на пошуки Пейре Отьє, щоб повідомити про їхнє прибуття, і щоб він з ними зустрівся...» - слова з промови, проголошення вироку Бернардом Гі в травні 1309 року.
Добра жінка Жаметта проповідувала в Тулузі з 1302 по 1305 роки ( рік її смерті), мешкала там на вулиці Етуаль в будинку, що зберігся досі.Вулиця була за міською брамою, звідки легше втекти. Добрі жінки, щоб не порушити чернечі обіти, мешкали поза родиною. Про родину Оди Буррель нічого не відомо.Цілком можливо, що її на той час вже не існувало або родина від неї відреклася. Іронія долі: якби Жаметта потрапила живою до рук Інквізиції, ми б знали про неї незмірно більше.З протоколів допитів добрі християни постають перед нами повнокровними особистостям и з усіма деталями біографії. Сучасна французька письменниця, історик за фахом Анн Бренон написала цикл романів про катарську реконкісту початку 14 ст.Перший роман «Нерозкаяна» про селянку Гільєльму Маурі із Монтаю, яка загинула нерозкаяною в Мурах інквізиції, є одночасно художнім твором і вторинним джерелом історії, бо побудований виключно на документальних фактах.(Український читач мав змогу познайомитися з перекладом фрагментів роману в «Кур»єрі Кривбасу» і очікується вихід книги у видавництві «Ярославів вал»).
Ось як це подано в романі;» …І відважний провідник почав оповідати, як він поселив нових добрих християн, Феліпа де Кустауссу й Жаметту в домі, який винайняла Церква в самій Тулузі, одразу ж за старими валами, у новому кварталі за передмістям Сент-Етьєн по вулиці Етуаль. Він – їхній безпосередній післанець! Це вони попросили його йти до Сабартес шукати Старшого, Пейре із Акса. Адже в місті неухильно множаться й оновлюються зв’язки з віруючими. Феліп почав проповідувати й уділяти втішання у передмістях, а віруючі жінки збираються довкола Жаметти. Його ж, Пейре Берньє, власна жона Сердана присвятила себе постійній присутності біля Жаметти, допомагаючи тїй уникати близьких контактів з чоловіками, а також, щоб складати їй товариство, коли та молиться або їсть. Мессер Бернат Одуе, диякон, регулярно відвідує цей дім і провадить apparelhament, сповідь. Тепер Мессер Пейре Отьє і його син Жаум нарешті матимуть там, на вулиці Етуаль, ще кращу можливість влаштовувати підпільні проповіді в цьому великому місті.» ( переклад Наталі Дульнєвої)
Жаметта була вже немолодою жінкою, коли проходила школу послушництва на Сіцілії й була охрещена разом із земляком Феліпом де Кустауссою. Всі люди, чиї імена згадуються в тексті, стали жертвами терору Інквізиції. Під прикриттям ночі Жаметта приходила вділяти сonsolament тяжко хворим і вмираючим, однак добрих жінок рідко піддавали ризику їхні колеги чоловіки й не дозволяли вирушати в довгі мандрівки.Але ніхто не міг захистити їх від зради. Два перші десятиліття 14 ст були останнім сплеском катаризму, а Жаметта – останньою відомою окситанською проповідницею. Репресії не забарились.Добрі чоловіки та жінки змушені були переходити з місця на місце, рятуючись від облав.За їхніми арештами тягнувся довгий шлейф арештів усіх тих, хто допомагав їм та підтримував, що супроводжувався каяттям, виказом або відмовою співпрацювати.Терор що в 14 сто літті, що в 20-му завжди однаковий: гинуть найкращі й найсильніші. Жаметта померла у себе вдома на вулиці Етуаль в Тулузі після тривалої хвороби й була похована в садку.Існує ймовірність, що добра жінка прискорила власну смерть, щоб не бути арештованою й не піддатись тілесній слабкості під час допитів.Її компаньйонка Сердана Форе не сказала правди на допитах й померла у в’язниці. Друг добрих людей, її чоловік Пейре Берньє був спалений на кострищі 25 травня 1309 року.Того ж дня інквізитор Бернард Гі виніс вирок і останкам Жаметти, що померла єретичкою разом з останками трьох інших жінок, що отримали на ложі смерті втішання: «Нашим теперішнім вироком ми засуджуємо їх як єретиків і наказуємо на знак їхньої погибелі, щоби їхні кості, якщо вдасться відділити їх від кісток добрих католиків, були вилучені з освяченої землі цвинтарів і спалені задля відрази до такого огидного злочину.» Що було й зроблено.
Римська церква вважала тоді, що спалення тіл не дає можливості єретику воскреснути й постати перед Страшним Судом. Присуд Інквізиції на землі був рівнозначний присуду на небі.Абсурдно, але це факт, коли людина бере на себе функцію Бога. Але думка про те, що можна вмерти за Істину, тепер не видається мені абсурдною. Ніхто не може спасти нашу душу окрім нас самих. Ми навіть не уявляємо, наскільки потужним може бути сумління. І як дорого обійдеться нам спасіння.
Урізька Кассандра, 19 ст.
Усе, що збиралось роками, притлумлювалось, тихо тліло в підсвідомості, одного разу вибухне. Жінок виховують терплячими, несміливими – такими вони більше подобаються чоловікам.Вони можуть вдосталь наголоситись на похороні, чи виспіватись у пісні, вони можуть запрацюватись до смерті, нібито для блага родини, але чи не гасять вони часом нелюдською працею жар невдоволення і пекло розпачу? Жінки на селі швидко старіють і легко змирюються зі старістю, бо не треба народжувати, «скільки Бог дасть», не треба ховати дітей, по яких приходить Смерть, поки мати гне спину на полі, можна покомандувати невісткою, віддавши їй найбруднішу роботу і з сумною зловтіхою спостерігати, як та проходить той самий шлях. Озлоблені жінки не згорають в священному огні одержимості, брехливі й лукаві також, і ледачі, і ті, у яких від праці всохло серце і мозок. У нас в Урожі кажуть: « Болить серце? Якби-с не мала серця, то би не боліло!»
І коли раптом хтось, цим хтось завжди є жінка, порушує правило «хто терпен, той спасен», і починає бунтувати, то викликає лише осуд, а не співчуття. Я терплю, чому ж ти не можеш терпіти?
Іван Франко розповідає нам історію, взяту з реального життя, але коментує її значно ширше, ніж це могли зробити селяни.Він дивиться на випадок одержимості, що стався у сусідньому від Нагуєвич селі Урожі, наче з космосу, з містичного космосу душі.Не житіє, не стенограма допиту, а маленька поема з міцно зітканою документальною основою, яку можна наповнювати безкінечно візерунками думок і барвами образів, входить до циклу віршованих новел «По селах».
…У неділю після відправи війт, як це робилось уже нераз, оголосив про набір рекрутів до війська.Не дуже приємна річ, але це ще не війна, дякувати Богу. Але тут одна жінка, вдова, певно, найдобріша жінка на селі, раптом заголосила як на похороні.В її простій селянській мові підгірської бойкині не знайшлося слів, щоб передати те одкровення, що раптом відкрилось в її душі.
Голосить,що аж серце розриваєсь.(…)
Не чує, ані бачить, не говорить,
Не їсть, не п’є, ніщо не розуміє.
Здійснюючи якийсь лише відомий їй ритуал, жінка три рази обходить село, безперестанку голосячи. Вночі вона зникає з села, йде далі. Її бачать в різних місцях, але найчастіше в полі, де вона продовжує голосити без слів.
На цьому випадку одержимості, причинності, як сказав би Шевченко, нічні пастухи вибудовують гіпотези, погоджуючись на тому, що жінку обрав Бог, щоб вона провістила велике горе.Знаходяться і скептики, які сумніваються в тому, що Бог зробив жінку своїм оракулом, бо війна існувала від віку.Про це і в пісні є.
Нема добра та й не буде,
Була війна та ще й буде,
Брат на брата ворогує,
Сестра сестрі смерть готує,
Син на батька ніж підносить,
Донька мамі смерті просить.
Вселенське й безкрає зло, несправедливість і кривда – у цьому світі їх неможливо позбутись.Тільки викричати як птах. Пастухи чують у лісі зойк тієї жінки й ближче присуваються до вогню. Есхатологічний холод охоплює цих простих сільських конюхів, коли старший між ними каже:
Се та урізька жінка, що пішла
По божій волі. Бог їй так казав
Плачем і криком грішному народу
Оголосити близький суд страшний.
У важкі часи народ звинувачує не лише своїх кривдників, а й прагне до каяття. Це магічне перетворення просто правди в художню правду відбувається у нас на очах. Чи ми готові його сприйняти – це вже інше питання.
Цикл віршів «По селах» опублікований 1894 року,отже ця історія трапилась приблизно в той час.Моя бабця ще не народилась, мій дідо мав десь років сім.Як звали цю жінку, чим закінчились її віщунські мандри, вже ніхто не скаже.Але я певна, що це невигадана історія про жінку, яка не мала жодної опори, як свята Шушанік чи добра жінка Жаметта, не залишила по собі слави, і якби не Франко, ніхто б за неї не згадав.
…Вони відійшли, як квіти терну.Сьогодні ще є, а завтра вже обсипалися. Хто пригорне цю колючу тінь і наважиться скуштувати терпкої ягоди? І нарешті – чи є ще на світі такі жінки?
