Кохання... Знаєш як це?
Я не знаю, бо кожен раз по-різному : заметіль... дощик... сонце...
Ти, мабуть, як вибух.
З тобою важко закриватись. Хочется бути собою. Відкритися, як є.
З тобою віддаєшся. Розчиняєшся.
Тіло до тіла. Душа до душі.
І світ віддаляється. Існує, так. Але далеко.
А ми двоє на тісному матрасі..
Спадає спальник...
Ліворуч вікна у коридор, повз які хтось снує туди-сюди..
Праворуч - вікно, покрите плівкою, через яку видніються наші силуети.
Мала би бути скованість.
Та ми п'ємо...один одного. Майже взахліб.
І не можемо зупинитись.
Холодно навколо. Вдягнуті в 4 слої.
Але поступово одяг спадає...
і ми лишаємось лише в тілах...
ближче...ближче...і вже один в одному.
Рух назустріч...дах зриває і проявляються тваринні інстинкти...зуби...кігті...язик витанцьовує свої піруети...
Мабуть, хтось тоді це бачив...
Хтось слухав...хтось відчував, як горіло повітря навкруги.
Але нам було байдуже.
Ми опинилися вдвох. Нарешті.