Я осталась там, на войне. Рваные сны

            Сновидения будоражат сознание, и я пытаюсь разобраться в состоянии внутреннего и внешнего мира, найти в них прямое указание на прошлое и будущее. Настоящего у меня нет давно. Я осталась там, на войне.

1. Сон, который  вижу  часто.

         Меня ведут на расстрел.
         Не боюсь я смерти. Вот только бы шубу не запачкать. Поддерживаю края маминой шубы. Бардовая. Из искусственной цигейки. Сколько себя помню, она висела в платяном шкафу родителей. На деревянных плечиках поверх жаккардового ярко зеленого пиджака и серой плиссированной юбки из бостона. В левом нижнем углу дубового шкафа -  серые туфли на каблуках. Чуть закругленный носок и три изумительные пуговки, которые  глажу  каждый раз, прежде чем надеть эти ужасно непослушные каблуки. Есть еще твердый кожаный  коричневый чемодан. В нем - желтый кашемировый платок, темно-зеленый шерстяной шарфик в цветную полоску и вязаные перчатки с вышитыми  шелковой гладью китайскими иероглифами.
        Это все мама отдаст мне, когда  вырасту. В день моего десятилетия она подарила мне свои золотые часы, которые   купил  ей мой папа, когда они поженились. А через двадцать пять лет  я отдала их вооруженным людям в масках, когда они ворвались в дом и пытались забрать моего старого отца, потому что  после инсульта прикованный к постели не смог сразу ответить, что в его доме делает родная дочь с украинской регистрацией.
- Почему надела шубу без моего разрешения? - окликает меня мама.
- Мамочка, не ругай меня. Обещаю, что не запачкаю. Сниму, когда меня будут расстреливать.
    Гул самолетов. Свист трассирующих пуль. Падающее небо. И плачущая мама на руинах нашего дома. Перед ней, завернутая в окровавленную бардовую шубу из искусственной цигейки с оторванным рукавом, тяжело дыша потеет наша кавказская овчарка Динга.
Только во сне я - девчушка с  тугими косичками,  и мне всего десять лет. А кадры с мамой всплывают в  памяти не только во сне. Все это видела, когда мне было тридцать восемь. А мой сон  - спустя еще десять лет.

- О! Аллах! Смилостивись над нами!  Я осталась там, на войне.


2. Сон, после поиска дома, в подвале которого нашла новую родню.

– Донда! Донда! - зову  кошку, которая бросила малышей, и вторые сутки не появляется в доме. А дом - полуподвал бывшей высотки.
  В темном сыром подвале холодно и тихо. Протираю глаза, не веря, что кроме меня и пищащих котят никого нет. Куда же делась  столетняя бабушка  Асма и ее хромой семидесятилетний сын Бетар, который тщетно пытается найти место заживо захороненных сыновей? А где Армен и Араксия?  Вы не встречали их мать - красавицу Гаяне  на дорогах войны?  Она ушла в Моздок за пенсией по потере кормильца, обещав вернуться через два дня. Гаяне тихо сошла с ума, после того, как ее подобрали  в районе Элеватора, увезли в грязном грузовике и насиловали две недели. А потом босоногую женщину  с двумя банками солдатской каши выкинули у блокпоста на Старопромысловской трассе. Бетар не раз встречал беременную женщину, похожую на нашу Гаяне. Только она избегает людей и не отзывается на свое имя. Счастливая. Собирает полевые цветы и плетет венки.
    А Тамара? Сын продал дом, забрал  семью и уехал, обещав соседям, что обязательно вернется, как только устроится на новом месте. Того адреса, который он оставил матери, нет, и никогда не было. Но шестидесятилетняя женщина не ропщет на судьбу и стойко переносит все тяготы, выпавшие на свою долю. Детский дом, куда ее принесли  ранним летним утром, найдя у проходной завода, завернутой  в клетчатое одеяло, ранний более-менее удачный  брак с человеком, который  на восемнадцать лет старше нее.
    - Не любила, но благодарила за кусок хлеба. Посажу в деревянную кадку, наполнив ее теплой водой. Долго тру ему спину, пересчитывая раны от осколков, а потом прямо в рубахе сама лезу в кадку и массажирую культы его ног. А он гладит мою головушку, приговаривая: "Как же ты будешь без меня, Томочка?". Бог миловал. Через год после смерти мужа вышла замуж за Митрофана, которому родила Степку. Уехал Митрофан в гости к однополчанину и не вернулся. Прислал скупое письмо: "Прости, нашел свою семью." Я и простила, сына же мне сделал. Вот и Степка уехал, забрав Ваньку и Дашу. Ночи не спала, на двух работах управлялась, дом из красного кирпича ему выстроила, а сама так и жила в мазанке. Выучила, а он привез окаянную. За десять лет Светлана так и не назвала меня мамой. Все Тамарой Детдомовной кликала. Детство прошло в приюте, а тут я с вами, мои родненькие. Вы уж закопайте меня под кустом сирени, если нас всех не накроют бетонные плиты.
- Ты не плачь, - перебивала ее тетя Белла, которую все ласково называли Белкой. - У тебя есть мы. Я всю жизнь не смогла лечь спать, раздевшись. Мой отец пропал в застенках НКВД за то, что учил людей слову Божьему. В  заснеженных степях Казахстана я тоже оказалась в детском доме, а, выйдя замуж, в первую же ночь узнала, что за мужем следом ходит кровная месть из-за преступления совершенного его дедом по неосторожности. Не убивали, но и жить не давали. Я успокоилась, похоронив сына и двух его деток в первые дни войны. Вот с Заремой доживу свой век, - кивала она на рано овдовевшую невестку, которая лежала у самой стенки, не приходя в сознание после ранения на Грозненском центральном рынке.
- Ох, ваши бабские разговоры, - начинал ворчать Кузьмич. - Любите говорить о плохом и прошлом. А мне весной надо обрезку винограда делать, прививки в саду. Новый сорт груши пытаюсь вывести. Да вот незадача. Третью весну не могу в  сад попасть. Говорят, еще с первой войны заминирован дачный участок.
- Дедушка, а давай  расскажу тебе сказку о Красной Шапочке, - забираясь к нему на коленки, тараторила Зоська.
   Ее нашли у водокачки. В рваной курточке и резиновых сапогах на босу ногу. Во сне она начинала говорить на своем родном языке:
- Анне, геледжен ми беним ичин?
   - Голубоглазая цыганочка, - нежно накрывая ребенка пледом,  говорил  Кузьмич. Потом долго дрожащими руками перетирал сухие  листья, заворачивал их в полусырой газетный лист и, хватаясь за почки,  поднимался, чтобы выйти "в люди", как он любил говорить. А я не признавалась, что знаю турецкий язык, на котором Зося спрашивала мамочку, придет ли она за ней.
   
    Нас было там много. Разных национальностей: русские, грек с женой молдаванкой, украинцы, осетинка, армяне, чеченцы, ингуш и поляк, глухонемой еврей, который ни за что не согласился уехать в Израиль, слепой татарин с попугаем в клетке. Имена  некоторых уже забыла. Но помню глаза, в которых жил страх, трясущиеся руки, кашель, храп, воркующих голубей, тихое завывание Борзика вместо веселого лая, мурлыканье котят и Донду. Кошка всегда укладывалась спать на мои острые коленки.
   Мой сон наполнился ярким мелким красным песком,  перешел в зеленые шары, сменился ярким светом. Подвал наполнился смехом. В воздухе запахло сиренью. А я стою, разводя руками, напрасно пытаясь увидеть лица людей, с которыми сроднила война. Рядом  стоит  изрешеченное эмалированное ведро, которое спасло меня.  В подвал тот больше никогда не возвращалась. Вот только сегодня, во сне.
   Ах, этот запах сирени!  Не будите меня. Верните  тех, с кем грелась у костра, укрывалась мешковиной, пила дождевую воду и делилась чуреком, который женщины пекли на углях из пресного кукурузного  теста.
   О! Аллах! Смилостивись над нами!  Я осталась там, на войне


3. В поезде.

   - Ваши документы! У вас есть право жить на этой земле? У вас есть право молчать!
Снимайте все! И обувь тоже!
   Вооруженные люди в камуфляжной форме наставили на нас автоматы. В луже крови лежит моя соседка Лариса. Феня и Язя – сестра и мать погибшей улыбаются и зовут Лору к себе. Скажу вам честно, что ничего не знаю о судьбе Ларисы. А Феня и Язя похоронены в нашем палисаднике еще во время  первой войны.
    Вдруг один из нелюдей хватает меня за запястье, пытаясь сорвать  мамины часы…
- Пассажиры, мы пересекаем границу. Приготовьте паспорта и багаж.

    О! Аллах! Смилостивись над нами!  Я осталась там, на войне


4. Сон, который не могу рассказать маме.

      – Мама, мамочка! Родненькая, не оставляй меня одну. Нет, мама, не отходи. Не надо включать свет. Мамочка, только не отпускай мою руку. Мама, я не пойду туда больше. Никогда больше не пойду на кладбище. Я просто хотела посмотреть, как опускают гроб в могилу. А потом  испугалась. Мне показалось, что мертвец открыл один глаз и посмотрел на священника.
       Мама, ты  молчишь и не слушаешь мои оправдания. А я точно знаю, что заблудилась на кладбище. Прохожу сквозь тени людей, пытаюсь схватить  кого-то за рукав, а он превращается в черного ворона. Потом взлетает и садится на высоковольтную линию электропередачи. Искры падают на меня, и я слепну.
      Мамочка! Я ничего не вижу, но чую запах свежего хлеба! Мамочка, дай одну крошечку. Обещаю не глотать, а держать  под язычком, чтобы утолить голод.
Мама, этот хлеб пахнет кровью.
      - Это человеческая кровь, доченька. Залпа несла нам эту буханку хлеба. Но летчик, отбомбивший очередную школу, решил опустошить и пулеметную ленту. За восемь пуль,  всаженных им в тело молодой вдовы,  получит Героя. И, может быть,  вернется домой, чтобы приласкать своих детей, которые не видели его уже несколько недель. А дети Залпы будут скитаться по миру, пытаясь найти гармонию души и тела.
     - Мама, ты ранена?
     - Нет, доченька. Это кровавые слезы. Ты спи, Говорят, во сне растут.
     - А мы доживем до утра?
     - Мы не настолько счастливы, чтобы умереть во сне.
     - Будем умирать каждый день?

     О! Аллах! Смилостивись над нами!  Я осталась там, на войне.





Мої сновидіння розбурхують свідомість, і я намагаюся розібратися в стані внутрішнього і зовнішнього світу, знайти в них пряму вказівку на минуле і майбутнє. Сьогодення у мене немає давно. Я залишилася там, на війні.
  1. Сон, який я бачу дуже часто.     Мене ведуть на розстріл.    Не боюся я смерті. Ось тільки б шубу не забруднити. Підтримую краї маминої шуби. Бардовая. З штучної цигейки. Скільки себе пам'ятаю, вона висіла в платтяній шафі батьків. На дерев'яних плічках поверх жаккардового яскраво
яскраво зеленого піджака і сірої плісированої спідниці з бостона. У лівому нижньому кутку дубової шафи стояли сірі туфлі на каблуках. Ледве закруглена шкарпетка і три дивовижні гудзички, які я кожного разу гладжу, перш ніж надіти ці жахливо неслухняні каблуки. У мами є ще тверда шкіряна  коричнева валіза. У нім лежать  жовта хустка кашеміру, темно-зелений шерстяний шарфик в кольорову смужку і в'язані рукавички з вишитими  шовковою гладінню китайськими ієрогліфами.  Це все мама віддасть мені коли я виросту. В день мого десятиліття вона віддала мені свій золотий годинник, який  їй купив мій папа, коли вони одружилися. А через двадцять п'ять років  я віддала їх озброєним людям в масках, коли вони увірвалися в будинок і намагалися забрати мого старого батька, тому що він після інсульту не міг відразу відповісти, що в його будинку робить рідна дочка з українською реєстрацією. - Чому ти наділа шубу без мого дозволу? - окликає мене мама. - Мамуся, не лай мене. Обіцяю, що не забрудню. Я зніму когда мене розстрілюватимуть.     Гул літаків. Свист трасуючих куль. Падаюче піднебіння. І мама, що плаче, на руїнах нашого будинку. Перед нею, загорнута в скривавлену бардовую шубу з штучної цигейки з відірваним рукавом, важко дихаючи потіє наша кавказька вівчарка Дінга. Лише уві сні я - дівчинка з  тугими кісками,  і мені всього десять років. А кадри з мамою спливають в моїй пам'яті не лише уві сні. Все це я бачила, коли мені було тридцять вісім. А мій сон, опісля ще десять років.  - - О! Аллах! Змилуйся над нами!  Я залишилася на війні.   2. Сон, після пошуку будинку, в підвалі якого я знайшла нову рідню.  – Донда! Донда! - зву я кішку, яка кинула малят, і другу добу не з'являється в будинку. А будинУ темному сирому підвалі холодно і тихо. Протираю очі, не вірячи, що окрім мене і котенят, що пищать, нікого не немає. Куди ж поділася  столітня бабуся  Асма і її кульгавий сімдесятирічний син Бетар, який марно намагається знайти місце живцем похованих синів? А де Армен і Араксия? Може ви зустрічали їх матір - красуню Гаяне  на дорогах війни?  Вона пішла в Моздок за пенсією по втраті годувальника, обіцяючи повернутися через два дні. Гаяне тихо з'їхала з глузду, після того, як її підібрали по дорозі в районі Елеватора, відвезли в брудній вантажівці і насилували два тижні. А потім босоногу жінку  з двома банками солдатської каші викинули в блокпоста на Старопромисловськой трасі. Бетар не раз зустрічав вагітну жінку, схожу на нашу Гаяне. Лише вона уникає людей і не відгукується на своє ім'я. Щаслива. Збирає польові квіти і плете вінки. А Тамара? Син продав будинок, забрав  сім'ю і виїхав, обіцяючи сусідам, що обов'язково повернеться, як тільки влаштується на новому місці. Тієї адреси, яку він залишив матері, немає, і ніколи не було. Але шістдесятирічна жінка не ремствує на долю і стійко переносить всі тяготи, що випали на свою долю. Дитячий будинок, куди її принесли  раннім літнім ранком, знайшовши в прохідної заводу, загорнутої  в картату ковдру, ранній більш  - менш вдалий  шлюб з людиною, яка була на вісімнадцять років старше за неї. - Не любила, але дякувала за шматок хліба. Посаджу в дерев'яну діжу, наповнивши її теплою водою. Довго тру йому спину, перераховуючи рани від осколків, а потім прямо в сорочці сама лізу в діжу і масажую культи його ніг. А він гладить мою голівоньку, примовляючи: "Як же ти будеш без мене, Томочка?". Бог милував. Через рік після смерті вийшла заміж за Митрофана, якому народила Степку. Виїхав Митрофан в гості до однополчанина і не повернувся. Прислав скупий лист:"Прости, я знайшов свою сім'ю." Я і пробачила, завдяки його за сина. Ось і Степка виїхав, забравши Ваньку і Дашу. Ночі не спала, на двох роботах управлялася, будинок з червоної цеглини йому збудувала, а сама так і жила в мазанці. Вивчила, а він привіз окаянну. За десять років Світлана так і не назвала мене мамою. Все Тамарою Детдомовной називала. Дитинство прошло в притулку, а тут я з вами, мої рідненькі. Ви вже закопайте мене під кущем бузку, якщо нас всіх не накриють бетонні плити. - Ти не плач, - перебивала її тітка Бела, яку всі ласкаво називали Білкою. - У тебе є ми. Я все життя не змогла лягти спати, роздягшись. Мій батько пропав в застінках НКВД, за те, що учив людей слову Божому. У  засніжених степах Казахстану я теж виявилася в дитячому будинку, а, вийшовши заміж, в першу ж ніч взнала, що за мужом услід ходить кровна помста, із-за злочину досконалого його дідом по необережності. Не вбивали, але і жити не давали. Я заспокоїлася, поховавши сина і двох його діток в перші дні війни. Ось із Заремой доживу свій вік, - кивала вона на рано овдовілу невістку, яка лежала в самої стінки, не приходивши в свідомість після поранення на центральному ринку Грозненськом. - Ох, ваші бабині розмови, - починав бурчати Кузьміч. - Любите говорити про поганий і минулий. А мені навесні треба обрізання винограду робити, щеплення в саду. Новий сорт груші намагаюся вивести. Та ось невдача. Третю весну не можу в свій сад попасти. Говорять, ще з першої війни замінована дачна ділянка. - Дідусь, а давай я розповім тобі казку про Червону Шапочку, - забираючись до нього на коліна, тараторила Зоська.    Її знайшли у водокачки. У рваній курточці і гумових чоботях босоніж. Уві сні вона починала говорити на своїй рідній мові:
- Анне, геледжен мі бенім ічин?    - Блакитноока циганочка, - ніжно накриваючи дитяти пледом,  говорив  Кузьміч. Потім довго руками перетирав сухе  листя, завертав їх в напівсирий газетний аркуш і, хапаючись за нирки,  піднімався, щоб вийти "в люди", як він любив говорити. А я не признавалася, що знаю турецьку мову, на якому Зося запитувала мамусю, чи прийде вона за нею.  Нас було там багато. Різних національностей: росіяни, грек з дружиною Молдавією, українці, осетинка, вірмени, чеченці, інгуш і поляк, глухонімий єврей, який ні за що не погодився виїхати до Ізраїлю, сліпий татарин з папугою в клітці. Імена  деяких вже забула. Але пам'ятаю очі, в яких жил страх, тремтячі руки, кашель, хропіння, воркуючих голубів, тихе завивання Борзіка замість веселого гавкоту, муркотання котенят і Донду. Кішка завжди укладалася спати на мої  тремтячі коліна. Мій сон наповнився яскравим дрібним червоним піском, який перейшов в зелені кулі, що змінилися яскравим світлом. Підвал наповнився сміхом. В повітрі запахло бузком. А я стою, розводивши руками, марно намагаючись побачити обличчя людей, з якими мене зріднила війна. Поряд зі мною емальоване відро, що зрешетило, яке врятувало мене.  У підвал я той більше ніколи не поверталася. Ось тільки сьогодні уві сні. Ах, цей запах бузку!  Не будите мене. Поверніть  тих людей, з якими я грілася біля багаття, ховалася мішковиною, пила дощову воду і ділилася чуреком, який жінки пекли на вугіллі з прісного кукурудзяного  тесту.    О! Аллах! Змилуйся над нами!  Я залишилася на війні
3. У поїзді. 
   - Ваші документи! У вас є право жити на цій землі? У вас є право мовчати! Знімайте все. І взуття теж! - озброєні люди у формі камуфляжу наставили на нас автомати. У калюжі крові лежить моя сусідка Лариса. Феня і В'язі – сестра і мати загиблою посміхаються і звуть Лору до себе. Скажу вам чесно, що нічого не знаю про долю Лариси. А Феня і В'язі поховані в нашому палісаднику ще в час  першої війни.     Раптом один з нелюдей хапає мене за зап'ястя, намагаючись зірвати  мамин годинник. - Пасажири, ми пересікаємо кордон. Приготуйте паспорти і багаж.      О! Аллах! Змилуйся над нами!  Я залишилася на війні

4. Сон, який не можу розповісти мамі.   
     – Мама, мамуся. Рідненька. Не залишай мене одну. Ні, мама не відходь. Не треба включати світло. Мамуся, лише не відпускай мою руку. Мама, я не піду туди більше. Я ніколи більше не піду на кладовищі. Я просто хотіла поглянути, як опускають труну в могилу. А потім я злякалася. Мені здалося, що мрець розплющив одне око і поглянув на священика.
Мама, ти  мовчиш і не слухаєш мої виправдання. А я точно знаю, що заблукала на кладовищі. Прохожу крізь тіні людей, намагаюся схопити  когось за рукав, а він перетворюється на чорного ворона. Потім злітає і сідає на високовольтну лінію електропередачі. Іскри падають на мене, і я сліпну.       Мамуся! Я нічого не бачу. Але чую запах свіжого хліба! Мамуся, дай одну крихточку. Я обіцяю не ковтати, а тримати її під язиком, щоб вгамувати голод. Мама, цей хліб пахне кров'ю. - Це людська кров, дочечка. Залпу несла нам цей буханець хліба. Але льотчик, отбомбівший чергову школу, вирішив спустошити і кулеметну стрічку. За вісім куль,  всаджених їм в тіло молодої вдови,  йому дадуть Героя. І, можливо, він повернеться додому, щоб приголубити своїх дітей, які не бачили його вже декілька тижнів. А діти Залпи поневірятимуться по світу, намагаючись знайти гармонію душі і тіла. - Мама, ти поранена?      - Ні, дочечка. Це криваві сльози. Ти спи, Говорять, уві сні зростають.      - А ми доживемо до ранку?      - Ми не настільки щасливі, щоб померти уві сні.      - Тоді вмиратимемо щодня? О! Аллах! Змилуйся над нами!  Я залишилася на війні.

I stayed in the war. Ragged dreams.


Dreams will stimulate my mind, and I'm trying to understand the state of internal and external peace, they find a direct reference to past and future.  I do not have Present Time. I stayed there, on the the War.


1.  Dream which I see very often.

I am led to execution.
I am not afraid of death. If only a fur coat is not dirty. I am keeping  the edge of my mother's coat. Cherry-coloured. Artificial beaver lamb. How many I can remember, it hung in the parents' wardrobe. Over the wooden hangers with Jacquard bright green jacket and a gray pleated skirt from Boston. In the lower left corner of oak cabinet  there were gray heeled shoes. Slightly rounded toe, and three amazing buttons that each time I stroked before wear these horribly naughty heels. And I know that  there in a solid brown leather suitcase is yellow cashmere scarf,  a dark green wool scarf in the color stripes and knitted gloves with embroidered silk satin Chinese characters.
It's all my mother would give me when I grow up. The day of my decades she gave me her gold watch, which my dad bought for her when they got married. After twenty-five years I gave them to the armed men wearing masks when they broke into the house and tried to pick up my old father, because he had a stroke could not immediately answer why his daughter with the Ukrainian residence stay at his house.

- Why did you put on a coat without my permission? - Calls out my mom.

- Mom, do not scold me. I promise I did not get dirty. I'll take it when they will shoot me.

The roar of airplanes. Tracer bullets whistle. A falling sky.
And a crying mother on the ruins of our house. Before her, wrapped in a bloodstained  cherry-coloured coat of artificial beaver lamb with a torn sleeve, panting sweating our Caucasian Sheepdog Dingo.
Only in my dreams I am a little girl with tight braids, and I'm only 10 years old. And the footage with my mother pop up in my memory, not only in my dreams. All that I saw when I was 38. And my dream, after another ten years.

- Oh, God! Have mercy on us! I stayed in the war.


2.
Sleep, after searching the house, in the basement of  which I found new relatives.

-Dondo! Dondo! - I call a cat, what left the kids, and the second day does not appear in the house. A house is a basement of the former high-rises.

In a dark wet basement it is cold and quiet.  I rub my eyes, not believing that there are no one else except me and the food cats. Where have the centenary grandmother Asma gone and her lame septuagenarian son Betar, who tries in vain to find a place  of alive buried sons? And where are  Armen and Arax? Maybe you met their mother, the beautiful Gayane on the roads of war? She went to Mozdok for survivor benefits, promising to return in two days. Gayane quietly gone mad, after she was been picked up along the road near the elevator, was taken in a dirty truck, and raped two weeks. And then barefoot with two tins of  soldier's porridge was thrown at the checkpoint on the Staropromyslovsky highway. Betar not once had seen a pregnant woman, similar to our Gayane. Only she avoids people and does not respond to her name. Happy. Gathers wildflowers and weaves garlands.

 And Tamara? Her son sold the house, took his family and left, promising to neighbors that would return as soon find a new place. That address, which he left  for his the mother does not exist and never was. But sixty years old woman doesn't complain at fate, and endure all the hardships that fell to her share. Orphan's home, where she had been brought one early summer morning, having found at the entrance of the plant, wrapped in a plaid blanket over,  early - less than a happy marriage with a man who was 18 years her senior.

- Not fond of, but thanks for the bread. I put him in a wooden tub, filling it with warm water. Long labor on his back, counting the wounds from shrapnel, and then directly into the shirt itself climb in the tub and massage worship his feet. He stroked my little head, saying: "How are you going without me, Tomy?". God spared me. A year after his death I married Mitrophan, father of  Styopka. Mitrofan left to visit a brother-soldier and never returned. Sent a mean email:. "Sorry, I found my family." I forgive him, thanking  for Styopka. That Stepka left me, taking Vanka and Dasha away. Nights without sleeping,  two  working places, home of red brickt, butmyselfl living in the hut. Gave him education, and he brought an accursed girl. For ten years, Svetlana did not call me mom. Alwayscalled me  Tamara Detdomovnoy. Childhood in an orphanage, and here I am with you, my dears. You really dig me under the lilac bush, if we all do not lay a concrete slab.

- Do not cry - cut her aunt Bell, whom everyone affectionately called Belka .- You've got us. All my life I could not go to bed, undressed. My father was lost in the dungeons of the NKVD, for the fact that teaching people the Word of God. In the snowy prairies of Kazakhstan, I, too, was in an orphanage, and married, the first night I learned that for my husband after walking vendetta for a crime committed by his grandfather through negligence. And  not to be killed, but  not given a chance  to live. I calmed down, burying his son and his two kids in the early days of the war. But with Zarema live to my age - she nodded at the early widowed daughter, who lay at the wall itself, never regained consciousness after being wounded in Grozny's central market.

- Oh, your chatterings - Kuzmich began to grumble  .- All the bad, but about the past. And I have the spring crop of grapes do grafting in the garden. New julienne trying to withdraw. Yes, that's bad luck. The third spring I can not get into your garden. They say that since the first war mined country site.

- Grandpa, and let me tell you the tale of Little Red Riding Hood - climbing to his knees,  Zoska chattered.

She was found at the water tower. In the tattered jacket and rubber boots on bare feet. In the dream, she began to speak their own language:
-Anna geledzhen mi benim ichin?

- Blue-eyed tsyganochka Gypsy - Kuzmich   said and  gently uncovered her blanket,  . Then the long arms was ground dry leaves, wrap them in a half-baked sheet of newspaper, and, clutching his kidneys, rose to leave, "a people" as he liked to say. And I did not admit that I know the Turkish language in which Zosia asked Mom, whether she will come after her.

We were there a lot. Different nationalities: Russian, Greek, and his wife Moldavian, Ukrainian, Ossetian, Armenians, Chechens, Ingush, a Pole, deaf and dumb Jew who would not agree to go to Israel, a blind Tartar with a parrot in a cage. The names of some have already forgotten. But I remember there eyes, in whichonly fear lived , shaking hands, coughing, snoring, pigeons, quiet whine instead Borzik fun barking, purring kittens and Dondo, which is placed to sleep on my shaking knees.

My sleep was filled with bright red fine sand, which turned into green balls, replaced by bright light. The basement was filled with laughter. The air smelled of lilac. And I stand, throwing up my hands, trying in vain to see the faces of the people with whom I was akin to war. Next to me  there is a riddled with enamel bucket, which saved me. In the basement that I never returned. Here are today in a dream.

Ah, the smell of lilacs! Do not wake me up.

Give me those people with whom I was warming myself by the fire, hid burlap, drinking rainwater and shared churek, baked on the coals of fresh corn dough.

Oh Allah! Have mercy on us! I stayed in the war


3. In the train.

- Your documents!  Have you the right to live on this earth? You have the right to remain silent!
Take off everything. And the shoes too! "- Armed men in camouflage uniforms to urge on us automatons. In a pool of blood is my neighbor, Larissa. Fenya and Yazya - a sister and mother of the deceased are smiling and calling Laura to her. Frankly, I know nothing about the fate of Larissa. While Fenya and Yazya buried in our garden as early as the first war.
Suddenly one of the villains grabbed me by the wrist, trying to break my mother's watch ...

- Passengers, we cross the border. Prepare your passport and luggage.

Oh Allah! Have mercy on us! I stayed in the war


4.  Dream, which I can not tell my mom.

- Mom, Mom. Darling. Do not leave me alone. No, mom did not waste. No need to turn on the lights. Mom, just do not let go my hand. Mama, I'm not going there anymore. I'll never go to the cemetery. I just wanted to see how the coffin is lowered into the grave. And then I was frightened. It seemed to me that the dead man opened one eye and looked at the priest.

Mom, you are silent and do not listen to my excuses. And I know that got lost in the cemetery. Walk through the shadows of people trying to grab someone's arm, he turns into a black crow. Then he flies up and sits on a high-voltage power line. Sparks fall down at me and I gadflies.

Mom! I do not see anything. But I sense the smell of fresh bread! Mom, give me one little woman. I promise not to swallow, but keep it under your tongue to satisfy his hunger.
Mom, this bread smells blood.

- It is human blood, my daughter. Zalpa was going  with a loaf of bread for us. But the pilot, bombed school and decided to empty the machine-gun belts. And the eight bullets sent into the body of a young widow, would give him a hero. And maybe he'll come home to cuddle his children, who have not seen him for several weeks. And children will wander Zalpa over the world, trying to find harmony of body and soul.

- Mom, are you hurt?

- No, daughter. They are tears of blood. Go to sleep, it is said we grow in a dream.

- And  shalll we live to see tomorrow?

- We are not so happy to die in our sleep.

- Then  shall  we die every day?

Oh! Allah! Have mercy on us! I stayed in the war


Рецензии
На это произведение написаны 42 рецензии, здесь отображается последняя, остальные - в полном списке.