Победителей не судят

Александр Эсаулов
ДОбрый день, дорогие прозарушники!
Выкладываю кусочек своего нового романа. Он на украинском языке. Кто хочет и может прочитать - буду благодарен за отзывы. Роман еще не издан, но стал лауреатом самого крупного украинского конкурса - "Коронация слова". Все идет к тому, что изданную книжку я подержу в руках осенью, во Львове, на "Форуме издателей". Роман для меня оказался самым сложным. Тема такая: тернопольщина 1939-1946 годов. КРовь в те времена в Западных областях Украины текла рекой. Я читал в архивах документы и представлял, как это было в жизни и становилась страшно. Такие были времена...
С уважением
Александр Эсаулов

Переможців не судять.

Переможців не судять.
Бо судять самі переможці.



ПРО КАМЕНІ...

Цей роман написано у не зовсім звичному форматі. Змальовані у ньому події реальні. Документи, з якіми автор працював у архівах, реальні, є конкретна людина, яку звуть Текля Канцор, яка стала прообразом головної героїні. Головні події  її життя, збережені, лише змінено  дати, імена родичів та друзів. Пані Текля розповідала мені про власну долю, мешканці Тернопільщини про долі інших людей. Мені допомагали мешканці Тернополя Ольга Шаблій, Євген Ковалішин, моя дружина Зіна, яка навчалася у Тернополі у далеких сімдесятих роках. Це все стало першим каменем у підмурок, на якому будувалася ця книга.
У Тернопільському обласному державному архіві я читав сухі рядки документів.  Я можу уявити собі,  як вони втілювалися у життя, бо сам працював у органах місцевої влади і знаю, що за кожним словом розпорядчого документу стоять долі живих людей.
Щиро дякую директорові  архіву Богдану Хаворівському  та його співробітниці Марічці Дацьків за їхню допомогу при зборі матеріалів для цієї книги. Дякую і  Ярославу Павуляку, директору музею, якій зараз влаштовано на місці колишній в’язниці  КДБ. Моя щира подяка Тамарі Григоровні  Швець, старшому науковому працівнику Тернопільського обласного краєзнавчого музею, за її поради та допомогу у написанні цієї книгі. Усе, що далі мені ці люди, стало другим каменем.
У 2007 році на Львівському форумі видавців  накупив багато літератури на цю тему, і перш, ніж узявся за книгу, майже усю її прочитав – і це був третій камінь.
Мій помічник і друг – комп’ютер з Інтернетом, невичерпне джерело інформації, яку, правда, треба використовувати з оглядкою – це четвертий камінь.
Я не одразу зрозумів, що і ті, хто мешкав на західних територіях України, тобто у тих областях, які у 1939 році були анексовані у Польщі  і приєднані до СРСР і ті, хто зробив цю, неоднозначно оцінювану наразі справу, були звичайними людьми. Не катами, бандитами, посіпаками з обох боків, радянського та німецького. Вони були звичайними людьми! Без янгольських крил, але і без рогів та копит! І усе, що вони робили тоді, мало підстави та мотиви. Їх не дуже важко зрозуміти, потрібно лише мати бажання, але це так важливо! І це розуміння стало п’ятим, мабуть головним, наріжним каменем підмурку, на якому побудована книга.
Окрема подяка історику з Харьківа п.Д.В. Журавльову, якій не пошкодувавши свого часу, вичитав книгу та виправив деякі помилки автора що до історичних дат та реалій.

 

.

-Бабуню, обережніше! – Леся, узявши бабусю під руку, допомогла зайти їй до вагону. Бабуня, обережно ступаючи на хвору ногу, зайшла до тамбура. Леся несла за ній дві невеликі сумки. У тамбурі вона спритно проскочила  уперед та швиденько  пішла по вагону, шукаючи потрібне купе. Поставивши сумки на полицю, поспіхом повернулася до бабуні, яка чекала, важко зпершись на двері.
- Йдемо, бабуню…
Йти поряд по вузькому коридорчику було незручно, тому Леся знову випередила бабуню і та, узявши її за руку, неспішно закульгала по вузенькому вагону. Посадивши бабусю на полицю, Леся війнула до провідниці, яка стояла біля вагону в очікуванні пасажирів.
- Вибачте, будь ласка, - звернулася до неї Леся, - бабуся хвора і не зможе сама упоратися з постіллю. Я вас дуже прошу, дайте мені білизну зараз. Я сама все зроблю, щоб потім бабуся нікого не турбувала.
Провідниця несхвально щось пробурмотіла, але у вагон піднялася та білизну дала. Леся швидко і акуратно влаштувала постіль, передбачливо положивши подушку на протилежний від вікна бік, щоб бабусі не надуло у голову.
- Ну ось, бабуня, усе гаразд, а завтра вас Бодя зустріне. Ви тільки не рипайтесь самі нікуди і не поспішайте. Він зайде до вагону та допоможе вам зібратися. Зрозуміле?
- Зрозуміле, кицю, зрозуміле… - бабуня посміхнулася, мов зненацька засоромилася своєї безпорадності, -  чого ж тут не зрозуміти… Все одно я не зможу сама зібратися. Буду очікувати на Богданчика.
- Ось і добре…
- Извините… Добрый день, я ваш попутчик, - до купе заглянув середнього росту старий. Густе сиве волосся зачесане назад, таки ж сиві  дбайливо підстрижені вуса. Щільно стулені губи і уважний нашорошений погляд. Старий оглянув купе, жінок і раптово відверто посміхнувся.
- Если вы в Киев, то я с вами… - пошуткував він.
- Бабуся їдуть самі, я її проводжаю, - відповіла Леся, - вона трошки заслабла, тож допоможете їй при потребі?
- Присмотрю, - погодився старий.
Він зайшов до купе, тримаючи у руці чималеньку сумку. Влаштувавши її під полицю, старий сів біля вікна.
- Меня зовут Петр Николаевич.
- Бабусю… - почалаЛеся.
- Охолонь, кицю, хіба я не маю язика? Мене звуть Марія.
- Очень приятно, -  відгукнувся старий, - а по отчеству?
- Не треба по батькові. Просто Марія. Мені не подобається, коли звуть по батькові.
- Пусть будет просто Мария, - погодився старий і підхопивши пасмо сивого волосся, що впало на лоба,  закинув його на місце.
- Усіх сторонніх прошу залишити вагон… Хто тут проводжає? Прошу вийти з вагону… - провідниця у синій формі йшла по вузькому коридорчику та заглядала у кожне купе, - пані, будь ласка…
- Так-так… - заквапилася Леся, - Я вже йду. Бабусю, до побачення! Щасливо доїхати!
- Дякую, Лесю! Головне, ти Богдану зателефонуй, щоб не забув мене зустріти, а то просто ґвалт буде! Він ще той шибайголова!
- Авжеж, бабусю, одразу… Прямо зараз з перону і зателефоную, вагон сім, місто одинадцять.
Леся останній раз поцілувала бабусю та залишила купе. За хвилину вагон легко смикнуло і у вікні поплив перон, стовпи, різнокольорові етикетки пляшок у кіоску, ось і Леся з вітально піднятою рукою…
РОЗДІЛ 1. СЕЛО КУЛИНЦІ ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ ОБЛАСТІ.
ВЕРЕСЕНЬ 1939 РОКУ.

У двері ввічливо, але настирливо стукали. Зачовгав ногами та перечепився за щось у темряві хазяїн дому і невідомо на кого вилаявся. Було чутно, як у нічній тиші стукнула клямка замка, а потім почувся сердитий голос хазяїна:
- Кого там дідько приніс? Чого б це я лазив глупої ночі бо зна де…
- Это посыльный. Из штаба.  Лейтенант Скворцов тут живет?
- Ну… Тут… Сплять вони…
- Розбудите его.  Срочное сообщение из штаба.
- Зачекайте хвильку… Зараз підніму.
Але Скворцов вже і сам прокинувся від цієї метушні. Узяв ліхтарик, якій завжди тримав на тумбочці біля ліжка, та присвітив на годинник: третя ночі. У кімнату заглянув хазяїн.
- Петро Миколайович, до вас…
-  Уже слышал. Сейчас выйду.
У темряві двору чорніла фігура бійця з гвинтівкою за плечима. Він наклонився до вуха Скворцова та неголосно сказав:
- Товарищ лейтенант, тревога! Всех с личными вещами… Срочно…
- Ну… Наконец-то…
Лейтенант служив у Шепетівці Каменець-Поділської області у відділі НКВС. Шепетівка – прикордонне місто. До кордону із Польщею доплюнути можна, усього кілометрів п’ятдесят. За останні пару років НКВС на цих теренах виявлено, знешкоджено та знищено тисячі польських шпигунів. Їх розстрілювали пачками, а вони плодилися та плодилися. У німців, мабуть, цього добра теж виявляли немало, та і землі німецькі залишилися під Польщею з першої світової… А свою землю шкода! Повертати землі Польща відмовилася, ось вони за неї і прийнялися! Вже два тижня поляків довбають!
- А мы что? Почему мы медлим? – ще учора розмірковував Скворцов, - чего ждет товарищ Сталин? Немцы с одной стороны, мы с другой - в один момент поляков  бы задавили!
Не розумів Скворцов, що товариш Сталін не поспішав згідно з точним розрахунком. А чого йому було поспішати? Польща вже поділена, план розділу узгоджений з німцями та підписаний . Нехай зараз німці б’ються, перемелюють армію Польщі та несуть втрати, а потім радянські війська свою частину візьмуть! Але прийдуть як визволителі, як захисники від німецької окупації, прийдуть, коли польська армія буде розгромлена. Мета досягнута, втрат немає. Мудрим був товариш Сталін!
Але ось прийшов і їх час. Армія має воювати з іншою армією, а війська НКВС воюють  з населенням, для цього вони і утворені. У тому, що така війна обов’язково буде, Сковорцов був певен. А як може бути інакше? У СРСР в цілому вже побудований соціалізм, усі заводи, фабрики, земля, лікарні, школи та інститути належить державі, отже усьому народові. А там, у Польщі, лютує звірячий капіталізм, там усе належить капіталістам та поміщиками, а хто ж добровільно, просто так, віддасть награбовані у трудового люду багатства? А село? Хіба піде воно добровільно у колгоспи?  Мужик за свій клаптик землі кому завгодно голову відкрутить! Це вони вже проходили, пам’ятаємо! Один Тамбов чого вартий … Мужику треба довго поясняти, що у колгоспі йому буде значно краще. Іноді пояснення мають завершуватися розстрільним муром або крижаним Сибіром, щоб селяни краще розуміли, про що йде мова. Ні, все правильно, без військ НКВС нічого не вийде. По всій країні встановлений однаковий порядок, і Західну Україну треба до цього порядку привчати, якщо потрібно – то силою, а інакше як такою велетенською країною керувати?
Усе було приготовано раніше, чекали лише наказу.  Швидко вантажили у криті полуторки ящики з документами і різне штабне барахло. У інші машини складали зброю та боєзапас. У тій же довгій будівлі, у якій знаходився відділ Скворцова, знаходився штаб полку НКВС, якій також швидко та спритно вантажився у свої машини. Ніякої метушні та шуму, тільки у багатьох хатах по місту раптово засвітилися вікна: офіцерів піднімали по тривозі.
  Поки їхали по своїй території, машини трясло по бруківці так, що здавалося повилітають зуби, але коли перетнули кордон, стало ще гірше. Колона пішла по лісних та сільських шляхам, по нескінченних ямах, калюжах і багнюці. Іноді машини кидало так, що Сковрцов вже лякався не за зуби, а за власні тельбухи. Повідбиває нирки чи печінку, хай йому грець...
У полях працювали селяни – копали картоплю. Випрямляли натруджені спини та прикладали козирками долоні до очей: розглядали проти сонця колону, яка витягнулась по дорозі. Скворцов, якій сидів у кабіні полуторки, уважно розглядав місцевість. Він вже звик до безмежних колгоспних ланів, тому бачити квадрати у гектар чи два йому було незвично.
- Как тут трактором ворочаться? –розмірковував він, - так и будут сохой с парой коней землю пахать, а много ли конем напашешь? Ничего, мы это быстро исправим…
 Села зустрічали колону нашорошеною тишею. Паркани усюди були низенькі та легкі, багато воріт взагалі були розчахнуті, що було для Скворцова дивним та незбагненним.
- Неужто воровства не бояться? – розмірковував він.
Ті, хто працював на подвір’ях, також відривалися від роботи та мовчки, з тривогою, дивилися на колону. Де-не-де  у вікнах біліли обличчя…
Колона не дійшла до Тернополя кілометрів з двадцять і, як і було передбачено планом, стала у Кулінцях, великому селі, центрі повіту чи, по радянський термінології, району. Тут повинні були залишитися одна рота полку та відділ НКВС капітана Наума Лазаровича Шиманського, де служив лейтенант держбезпеки Скворцов. Відділ держбезпеки у відділі НКВС був наче держава у державі. За званням лейтенант Скворцов був на рівних з капітаном Шиманським, тому що у держбезпеці була своя система військових звань, а повноважень у нього було навіть більше, ніж у капітана, але Скворцов ніколи не вважав за потрібне напружувати ситуацію без приводу і намагався підтримувати зі своїм начальником рівні нормальні стосунки.
«Емка» Шиманського підкотила до ганку, на якому стояв підтягнутий стрункий офіцер.
- Привет армии!– вибираючись з машини, помахав рукою Шиманський.
- Привет чекистам! – не полишився у боргу той, хто стояв на ганку, приклав долоню до кашкету та назвався, -  комендант района майор Барсуков, можно Евгений Ильич.
Майор назвався  ніби і привітно, але дивився на чекіста без особливої прихильності. В армії, особливо після тридцять сьомого року, чекістів не дуже жалували.
- Начальник отделения НКВД капитан Наум Лазаревич Шиманский. Будем знакомы.
Одразу до ганку підійшов Скворцов і у свою чергу назвався майору.
- Что-то я не вижу цветов от освобожденного населения - пошуткував Шиманський, - неужели не рады, что их освободили? И вообще, как тут? Ну, в смысле того… - він зробив невизначений жест долонею, наче намагався вкрутити велику лампочку.
- Да так… - майор поліз у кишеню, витягнув пачку «Казбеку» та запропонував співбесідникам, -  село большое, есть парторганизация человек в десять, в основном беднякі, но ребята напористые! Раньше было больше, да в прошлом году разбежались … Есть и националисты, очень не слабые, их даже больше будет. Рассказывали мне, что махаловки между ними были вполне серьезные. Стенка на стенку и до кровавых соплей! Коммунисты армию с цветами встречали. Когда танкачи через село проходили, так от радости чуть ли не под гусеницы бросались, а националисты молчат, выжидают… Зыркают из-за угла, но пока ведут себя смирно. Да что можно понять за несколько дней? Будущее покажет.
- Значит, советская власть им не того... Не очень?  – штучно здивувався Шиманський.
- А кто их знает? Вот ты у них и спросишь. Это уже по вашей части, мое дело – армия, - не сприйняв іронічного тону комендант.
- И спросим! – з погрозою відповів Шиманський, - по всей форме спросим.
- А насчет помещений что-нибудь посоветуете? – запитав Скворцов, якій до того стояв мовчки.
- Помещений? – майор затягнувся «Казбеком», - отдельно стоит полицейский участок. Вся полиция была польской, разбежались кто куда… Здание, правда, не очень большое, но рядом дом местного попа имеется. Здоровенный домина и несколько сараев… Вполне можно разместиться. Вон он, через дорогу! – майор ткнув пальцем у протилежний бік вулиці.
До ганку підійшли ще двоє: командир полку НКВС та командир роти, яка мала залишитися у Кулінцях..
- Здравия желаю! Майор Хробостов,  командир полка.
- Командир роты лейтенант Коваль! – назвався другий.
- Майор Барсуков, - козирнув у відповідь комендант, - таких помещений, что бы роту разместить, в селе нет. Разве что школа, да и то… Не очень большая… И не будем же мы школу закрывать?
- Нет-нет, - запевнив його майор, - зачем же школу? Нам палаточный лагерь разбить, а потом, при необходимости, будем что-то строить.
Комендант зовсім не військовим жестом почухав у потилиці.
- На западной окраине села есть хороший ровный лужок. Посмотрите, может, вам подойдет?
- Спасибо, майор.
Командир полку разом зі старшим лейтенантом поїхали дивитися луг, а Шиманський та Скворцов неспішно, як і личить справжнім хазяям, пішли дивитися приміщення колишнього поліцейського відділку. Поліція займала
великий будинок по іншій бік дороги. Шість кімнат, розташованих по обидва боки неширокого коридору, та дві невеличких камери у підвалі – ось і весь поліцейський відділок.
- Не густо… - промовив Шиманський, - как, Скворцов? Не поместимся?
- Не поместимся, - погодився Лейтенант, - придется попа теснить.
Вони вийшли на ганок будинку. Майор махнув рукою:
- Сержант Гребенкин!
Від групи молодших командирів відокремився один, середнього росту, русий, присадкуватий, з важкою кобурою на поясі.
- Идем с нами. Кто знает, сколько их там? – кинув майор, наче виправдовувався перед кимось.
У трьох вони наблизилися до сусідніх воріт. Парканчик був невисокий та ажурний, як і усі тут, швидше для того, щоб показати, де закінчуються чужа земля, ніж для захисту від злодіїв чи небажаного погляду. Майор пнув ногою низеньку хвіртку:
- Идем, глянем, как здешние долгогривые живут…
Поруч із міцним сараєм з цегли, якій стояв у глибині подвір’я, на ланцюгу рвався дебелий сабацюра, ставав дибки, ризикуючи задавитися ошийником, на два метри розбризкуючи білу слину. Гребенкін, якій йшов останнім, витягнув «ТТ» та смикнув затвор. Хто його знає, а раптом ошийник цього звірюки не витримає? Порве, на фіг, на куски, пікнути не встигнеш. Ганьба потім буде на увесь відділ: попівський собака півзадниці відкусив! Он яка звірюка…
На лай собаки вийшов хазяїн будинку:
- Панове офіцери? Прошу до хати… - хозяїн гостинно вказав рукою на двері та пішов, вказуючи дорогу.
Зайшли до великої кімнати, озирнулися навкруги. Гребенкін важко зітхнув: до великої вітальні виходило троє дверей інших кімнат, звідки дивилося по кілька пар дитячих оченят.
- Ого… - невільно пробурмотів він.
- Что ого? – непривітно запитав майор.
- Да так…
- Вот что, гражданин священнослужитель, это здание конфискуется для военных нужд.
- Як це? – не зрозумів священик.
- А вот так, - жорстко відповів майор, - здесь будет отделение НКВД. Поэтому даю вам сутки, что бы очистить дом.
- Мати Божа… - пробурмотів священик, та обвів поглядом усі троє дверей. Якщо за ними і було якесь шушукання, то наразі усе стихло. Одні двері розчахнулися і до вітальні зайшла дебела жінка, тут же вставивши руки у боки. В очах її палахкотіло щось дуже недобре, а голос тремтів від стримуваної люті:
- Це б то як? Хіба хата не наша? Хіба ви її мурували?
Гребенкин почував себе ніякове: дідько забирай! Хоча б не виводок дітлахів! Що потім люди скажуть?
Обличчя старшого лейтенанта не відбивало ніякіх емоцій: про що взагалі може бути мова? Хата потрібна по службі! Отже її треба звільнити негайно! Потреби держбезпеки не обговорюються! Цей темний піп та його жінка поки ще цього не розуміють! Нічого, невдовзі  все стане на свої місця! Вони ще будуть обходити цей будинок десятою дорогою…
- Если завтра к утру дом не освободите, вынесем все просто на улицу! – скінчив майор, не мигнувши оком на войовничо налаштовану жінку.
- Щоб вас… - почала хазяйка, але священик м’яко поклав їй долоню на плече,  - заспокойся, люба. Світ не без добрих людей… Хтось та допоможе…
Вийшли зі двору на вулицю.
- Товарищ майор, разрешите обратиться? В семье  много детей, может, кого другого выселить?
- Гребенкин, с каких пор ты стал обсуждать приказ командира? – майор з подивом заломив брови,  - Петр Николаевич, объясни сержанту…
- Гребенкин, настрогать детей  - труд невеликий! А домина эта разве их горбом построена? Люди ее строили, и за свои деньги, а он со своим выводком в этих хоромах роскошествует. А теперь этот дом, построенный народом, народу и отойдет, понял? Да и по службе без этого дома никак. Разуй глаза и посмотри сам.
- Понял, товарищ старший лейтенант.
- Это хорошо. И имей в виду на дальнейшее: еще раз такие разговоры услышу – отчислю. Ты кого пожалел? Ты классового вражину пожалел!  А он тебе завтра нож в спину воткнет! Что ты тогда запоешь? Как нас учит товарищ Сталин? Чем дальше в лес, тем классовая борьба становиться все напряженней и острей! Злющей она становиться, понял? А для классовой борьбы совсем не важно, ребенок этот враг, женщина  или здоровенный мужик  с топором! Сегодня ребенок – завтра мужчина, а на спусковой крючок и женщина нажать может! Только  бдительность и беспощадность к классовым врагам обеспечит победу мировой революции.
- Так точно, товарищ старший лейтенант!
- Вот так вот…
- Ликбез закончен, - майор навіть не посміхнувся. Він строго глянув на сержанта та махнув  головою у бік колишнього поліцейського відділку, - идем, надо организовывать разгрузку…