Таке воно...

                Х.08. – І.10.


                ТАКЕ ВОНО Є...

                роман




*
Від автора.

Кілька років тому їхала я поїздом у гості до сестри, в другий кінець країни. Разом зі мною в купе розташувалася зосереджена дівчина, яка готувалася до виступу на конференції. Погодьтеся, що таке сусідство значно приємніше, аніж забулдига напідпитку або зграйка галасливих тінейджерів, озброєних агресивно крякаючими плейєрами.
Дівчина переживала, що недостатньо вичитала свою доповідь, а отже не відчувала належного комфорту. Я, просякнута думками про науку – бо саме таким було моє зацікавлення протягом останніх років – сприймала слово «конференція» як музику серця. Тому, після належної самореклами, запропонувала дівчині випробувати доповідь на мені. Прискіпливо дослуховуючися до тексту, я не лише переймалася його змістом, але й контролювала структуру доповіді, бо архітектоніка, безперечно, є дуже важливим компонентом  наукового викладу.
Тема доповіді мене надзвичайно зацікавила. Я давно відійшла від філології: диплом про університетську освіту вже понад тридцять років лежав без ужитку в теці з документами, а наука, що мене поглинала, стосувалася зовсім іншої царини діяльності.
 Однак предмет дослідження, так зненацька намальований переді мною, запалив мою уяву. Він реанімував дитячі спогади: ось я, зачаровано торкаючися сторінок грубого фоліанту, мрію, що колись – у майбутньому, коли стану дорослою та досвідченою, напишу велику й грубу книгу, яка  вмістить на своїх сторінках усе моє життя. Минали роки, книга життя складалася з різнокольорових клаптиків подій та відчуттів, мрій та досягнень, сподівань та розчарувань, зустрічей та розлук, наявного та віртуального світу, який міняв свій масштаб від макро- до мікро- й навпаки. Але ця книга ще не була СЛОВОМ. Та й чи можливо поєднати під однією обкладинкою все, чого я торкалася протягом свого існування, все, що мене будь-коли хвилювало?..
Сусідка по купе старанно пояснювала мені сутність предмету своєї доповіді: гіпертекст. Я, неначе молода вівчарка, настромила вуха й затамувала подих. Моя уява малювала мені безмежний лабіринт напрямків і розгалужень, що могли би заповнитися морем слів отого вимріяного роману мого життя...
-І хто ж би читав це твоє творіння? – глузливо поцікавився Скепсис, який вже довгі роки супроводжував мене всюди, а зараз знову нетерпляче нагадав про себе.
Але ж так, дійсно, слова, що засівають білу ниву паперу, мають бути врешті решт спожиті, тільки тоді вони матимуть сенс. Хто збере цей урожай? Для кого вони призначатимуться? Для тих, що люблять читати? А хто ж зараз, занурений у вир сучасних темпів та технологій, витрачатиме час та енергію на гортання сторінок чужого життя? Хіба  тільки моє покоління ще не втратило навиків до читання, тому що звикло жити без комп’ютерних розваг, а фільми дивилося лише в кінотеатрах.
Однак хто би не хотів навчитися читати чужі думки?! Прошу дуже – ось вони, думки мого покоління. Якщо люди старші можуть приміряти на себе чужу ситуацію на основі власного досвіду і якимось чином розрулити проблему, то чи не варто скористатися, за відсутністю такого власного досвіду, чужим, що міститься в житті старшої людини. 
А я, між іншим, без проблем знаходжу спільну мову з молодшими віковими категоріями – певно, це здобуток сценічного минулого: зацікавити публіку!.. Або хист педагога: неодмінно донести до учня належну інформацію, яка зробить його інтелект багатшим,  світосприйняття – ширшим, а реалізацію особистого потенціалу – доступнішою. Зрештою, в моему творчому доробку безліч казок, що саме через слова знайшли шлях до своєї  малолітньої аудиторії. Отож мої слова – не пустоцвітний куклій, що засмічує посіви…
Звісно, моє життя – це життя жінки. Воно відповідно переломлює навколишній світ через призму жіночих емоцій та проблем. Популярна тема гендерної політики, яку останнім часом залюбки обсмоктують засоби масової інформації, наштовхує на думку, що текст книги мого життя для жінок.
Але ж чоловіки так часто нарікають, що не розуміють жіночої психології. То може їм варто хоча би поцікавитися першоджерелами?..
Мої руки вже сверблять від нетерпіння торкнутися клавіш комп’ютера (бо клавіш фортепіано торкаюся майже щодня), а чарівне слово ГІПЕРТЕКСТ гіпнотизує (хоча може я й зовсім неправильно уявляю собі його зміст)…
-О, Книго мого життя! Матеріалізуйся!
*

1

-Хі-хі-хі, які в мене косички вирісли! - подумала Дарина,  випадково побачивши себе у дзеркалі. Випадково, бо в маленькій кімнаті, де Дарина пильнувала стареньку маму, великий трильяж займав досить почесне місце, то  ж годі було сховатися від тої дзеркальної поверхні. Та Дарина й не ховалася – а чого їй було ховатися? На свої шістьдесят два вона виглядала ще досить пристойно, зморшки майже відсутні, а те, що вона роздалася в габаритах – та дідько з ним! Не сідати ж на дієти, коли нарешті доробилася до того, що може дозволити собі поласувати різноманітними витребеньками, які заповнюють полиці гіпермаркетів!..
А от косичок у Дарини ніколи не спостерігалося, бо те, що протягом життя запліталося з ріденького волосся, й косичками гріх було назвати. Вже з десяток років поспіль вона й взагалі коротко стриглася: нарешті натрапила на доброго перукаря, коли до мами заглянула файнюсенько підстрижена сусідка та несподівано вирішила актуальну проблему іміджу. Хоча іміджем Дарина теж не надто переймалася – вона відчувала себе особистістю, а не манекеном – це важливіше!.. Що ж стосується споконвічного прагнення жінок гарно виглядати, то Дарина час від часу приймала такі компліменти: Ах, як ви гарно сьогодні виглядаєте!.. Є дуже простий рецепт, щоби то почути – варто щодня ходити опудалом. Тоді в моменти, коли душа прагне чогось тонізуючого, або обставини змушують вмоститися біля люстра хоча би на півгодини, наслідки, за законом контрасту, викликають вибух захопленої уваги оточуючих…
Косички, що побачила Дарина на своєму віддзеркаленні, утворилися з двох кінців заплетених ниток до вишивання, які Дарина перекинула собі через шию, щоби не губити їх у захаращеному тіснявою просторі. Звісно, кольорові косички контрастували із сивим волоссям Дарини, та все одно – хі-хі-хі!
Дарина вишивала блузку для внучки, тої меншої, яка кілька тижнів назад закінчила 1-ий клас гімназії з поглибленим вивченням німецької мови. Ото ж треба, щоби дитині так давалося взнаки раннє дитинство, коли вона цілими днями дивилася мультики німецькою мовою та навіть вставляла до розмови окремі німецькі слова. В ті часи Дарина від розчулення написала вірша про Габцю (так Дарина, через іронічну вередливість, називала скорочено вичурне ім’я “Габріела”, вистраждане зятем) і навіть зробила до цього віршика ілюстрацію – Габця, вбрана у великі жіночі мешти на високому підборі та в нічну сорочку з фальбанами, становила образ принцеси.
Дарина час від часу щось пописувала, бо, зрештою, мала-таки освіту філолога. Однак працювала вона за іншим фахом, який так само отримала свого часу: Дарина була співачкою. А останні роки ще й впритул займалася вокальною педагогікою, набула в цій царині найвищої кваліфікації та за власною методикою фарширувала учнів не лише знаннями, але й відчуттями, які випробувала на собі за довгі роки активної концертної діяльності… Правда, ще й досі Дарина час від часу вшановувала своєю появою сцену, навіть бувала на гастролях за кордоном, бо голос її, не зважаючи на роки, не втратив свіжості й чуйності: спів Дарини із задоволенням сприймався публікою, а величезний сценічний досвід наповнював виконання вокальних мініатюр глибинами філософії.
-Холєра! – задзвонив телефон, і від несподіванки Дарина вкололася. – Як же я ненавиджу ці телефони! – висварилася вона, але таки сягнула по трубку, бо ж цей клятий апарат не відчепиться!
-Пані Дарино? Доброго дня! Вас турбують з видавництва: ваша книга готова до друку, як вам вислати її до перегляду?..
Вислати можна було одиноко на електронну пошту зятя, бо Дарина тільки прагнула підключитися до інтернету – цього  світового павутиння, однак технічне вирішення проблеми щоразу відкладалося на потім.
Але зараз не про це. Зараз – про емоції, які підхопили Дарину на могутні крила та піднесли високо в небо. Дарині доводилося там бувати й раніше – розвинута уява це дозволяла, але знестися над отим рутинним сьогоденням виплеском радості, протуберанцем втіхи від удоволення прагнень – о, таке багато коштує!..

2

-Ця Дарина зовсім перестала зі мною спілкуватися, - Сюзанна закопилила губи. – А ще подругою зветься! Неподобство!..
За уявленнями Сюзанни, подругам неодмінно слід регулярно спілкуватися – ну бо як же інакше?!. Ре-гу-ляр-но! Але ж хіба можна назвати регулярним спілкуванням зустрічі два-три рази на рік, а стосовно телефонних розмов – то й згадувати годі! Ця мимра – ну бо як інакше назвати однокурсницю, дружні стосунки з якою тривали понад тридцять років, а тепер їх продовження під загрозою?! – отож ця мимра взяла собі за манеру взагалі відключати телефон!..
Сюзанна вкотре поспіль роздратовано тиснула на кнопки апарату. Гудки, гудки, гудки… Як же ото тепер поздоровити противну Мудричку з днем народження? Адже від Сюзанни чекають чогось надзвичайного. Ну правильно! Людина ціле життя заробляла собі авторитет, заохочувала до захоплення своїм витонченим естетизмом, вишуканістю смаку, вшануванням норм етикету… Ах, та що там казати?!. Коли вона щось публічно проголошує, всім належить з повагою дослухатися до беззаперечної розумності її викладу. А що ж тепер вона проголосить завтра на вшануванні заступниці директора? – Якусь банальну здравицю? Ні за що! Сюзанна надто себе шанує, щоби навіть уявити таку бездарну можливість. Чи може спробувати написати вірша власноруч?.. Та ні, Дарині чомусь даються вірші швидесенько та складно… Сюзанна згадала, як ще в університетські роки висилювалася утворити будь який віршований шедевр, але ж то неймовірно багато клопоту: доводилося переводити на чорнетки купу паперу, за викреслиними фрагментами вже годі було й відшукати остаточний. А Дарина будь як примощувалася до довільної горизонтальної площини та писала вірша відразу набіло. Отакої! То чого ж би тепер витрачати безліч зусиль заради якоїсь там Мудрички, коли Дарина зробить це за десять хвилин, як вона сама висловлюється, задньою лівою ногою!..
   Сюзанна хотіла ще раз набрати номер Дарини, але її погляд надибав розпростований на вішачку зелененький брючний комплект, лише вчора отриманий від кравчині. Варто би його вдягнути та показатися в світі!.. Але ж не годиться просто йти вештатися містом…
Сюзанна взяла безкоштовну газету, яку вчора запхали в поштову скриньку, й пробіглась очима по анонсах: можна би піти на будь яку тусовку – вернісаж чи, припустимо, виставу або концерт: на людей подивитися, себе показати… 
А чоловік, як назло,  на роботі. Правда, він коли й  удома, не виявляє радості від запропонованих культурних заходів. Ціле життя виховуєш його, виховуєш, вже й донька доросла, а він далі як бурмило… Ні, коли остограмиться, перестає бути бурмилом і намагається вдавати з себе центр всесвіту – нездаро!.. Зрештою!.. Хай якось відкрутиться від тої роботи! – Сюзанна сягнула по телефон. – Бо ніби вона вже й не мужня жінка: самій ходити по тусовках!..

3

Олена видерла ще один будяк, який нахабно псував красу її квітника, й кинула оком на свої барвисті володіння. Вона не даремно пишалася цим ботанічним витвором: люди, що проходили повз огорожу її присадибної ділянки, нерідко зупинялися, бо не могли  відвести очей від розкішних троянд, кан та клематису. Олена обожнювала квіти і почувалася серед них досконало. Цьому її захопленню вдало сприяв фах. Ні, Олена не була працівником оранжереї чи продавщицею в квітниковій крамниці. Вона була піаністкою. І то піаністкою концертуючою, а отже… Правильно! Вона нерідко отримувала пишні квіткові в’язанки. І не лише від вдячної публіки, але й від своїх колег, які знали, що віддають свій поконцертний здобуток у, як пишуть в оголошеннях, добрі руки. Певно, що добрі. Бо Олена носилася з тими букетами, наче квока з курчатами.  Скільки разів їй доводилося ледь не в зубах тягнути із закордонних гастрольних поїздок екзотичні ікебани, яких в нас iще  не бачили  й не нюхали! Як можна добровільно відмовлятися від такого чуда?!. Але Дарина, на відміну від Олени, завжди шукала способу якомога швидше позбутися квітів, які потрапляли до її рук, і це багатство нерідко діставалося Олені…
До речі, - Олена подивилася на годинник, - вона ж має летіти на репетицію до Дарини! Знову не встигне вчасно! І чого ця Дарина така прискіпливо пунктуальна – завжди наїзжає на Олену, коли вона запізнюється! А як можна не запізнитися, коли треба стільки справ переробити: квітник догледіти, обід приготувати, котів нагодувати… До речі, треба скочити за «Кіті-кетом». Ага, і ще до ЖЕКу, бо вже дістали з тим безладом…
Олена, на ходу витираючи руки шматою, вскочила до будинку, ледь не ставши на хвіст Кузі, який блаженно дрімав на килимку перед дверима. Кіт ображено нявкнув, а потім передумав спати й, озираючися на господиню, попрямував до холодильника. Двоє інших котів десь вешталися…

4

-Що, знову купу справ переробила по дорозі на репетицію, - невдоволено запитала Дарина, встаючи з лави в коридорі філармонії?
-Ага! – з ентузіазмом відгукнулася Олена, навмисно не помічаючи невдоволення Дарини. – Ну ти геніальна! – Олена вирішила перевести розмову на безпечні рейки. – Уявляєш, та заява до ЖЕКу, що ти написала, справила на них враження! І чого ти не стала юристом?!
-А тебе не влаштовує, як я співаю? – підозріло запитала Дарина.
-Не кажи дурниць! Сама знаєш, що я найбільше люблю виступати саме з тобою. – Олена лише зрідка виконувала фортепіанні твори сольно, вона працювала концертмейстером і дуже любила співпрацю з вокалістами. Її прагнення виступати з Дариною сягнуло такого рівня, що вона не полінувалася опанувати гру на органі, щоби самій супроводжувати  сольну програму Дарини в органному залі. Дійсно, чи вона гірша за інших, щоби поступитися такою комфортною солісткою!..
Дарина й дійсно була досить безконфліктною особою. От і зараз вона не стала висловлювати свою думку стосовно хронічних запізнень Олени, хоча й вважала їх неподобством та неповагою до того, кого Олена змушувала чекати. Ніби Дарина не мала жодних справ і не мала би куди вступити по дорозі на репетицію!
-Ну не хоче Олена бути королевою, - думала Дарина, пригадуючи прислів’я:  Пунктуальність – ввічливість королів. – Кожен має свої примхи…
Дівчата готувалися до гастрольних виступів у Польщі. Ну то й що, що обом було за шістдесят?! Коли вони займалися своєю справою, вони були дівчатами. Навіть імпресаріо за кордоном сприймали їх саме так, хоча й працювали разом цілу купу років.
-Яке вбрання маєш намір везти на гастролі? – зненацька поцікавилася Олена, шукаючи ноти наступного твору.
Не останню роль у виборі концертного строю відігравали його практичні характеристики: тканина не повинна була жужмитися – Дарина терпіти не могла прасування, до того ж на місці концерту не завжди були можливості привести до ладу вим’яте вбрання, навіть якщо мати зі собою праску. Але уявіть зайву вагу дорожньої валізи, якщо тягатися з праскою! Отож, окрім спеціальних властивостей тканини треба було подбати й про вагу та об’єм концертних шат. Адже дорога до Польщі була хоча й недалека, але ой! яка важка. По-перше, з метою заощадження, до кордону діставалися маршруткою, потім пішки переходили кордон, потім знову маршруткою, але вже польською, їхали до Перемишля – польського  райцентру (це такий би статус належало мати містові за нашими мірками), потім ще двома електричками, звісно, з пересадками, та ще й з перебіжками,  доїжджали до місця призначення старовинного і, на думку Дарини,  дуже стильного міста Тарнова, там власноруч тягнули цілий багаж через половину міста, та ще й вгору, до самісінького центру, до музею. І вже тільки тут можна було розслабитися та відчути себе експонатами, задерти ноги на ліжках, що містилися в гостьовій кімнаті і перевести подих. До означеного моменту ранковий вихід з домашнього затишку плавно переходив у вечірній відпочинок…
Ото ж таки знов до вбрання. Співачка і піаністка на сцені мали пасувати не лише одна до другої, але й до характеру програми.  Глядач у залі сприймає загальний образ виконавців, який має бути адекватним, відповідати характерові та змісту музики. Але довгі роки співпраці зробили запитання Олени щодо вбрання дещо формальним, артистки мали однаковий погляд на суть екіпіровки і тому завжди становили візуальний ансамбль. Звісно, не тільки візуальний, бо ж на першому місці – ансамбль творчий.
Але цього разу Дарині хотілося побавитися в таємницю, вона прагнула чогось новенького, тому збиралася вразити Олену своїм виглядом безпосередньо перед виходом на сцену.
-Угу, вже щось вимислила? – здогадалася Олена й не стала наполягати на відповіді.

5

Белла знову приїхала до рідного міста. Тут вона народилася, тут пройшло її дитинство: музична школа, консерваторія, чоловіки, діти, онуки, робота в філармонії…
Країна змінювалася, оновлювалася. Правда, життя за кордоном нівелювало ті зміни. Забулися пусті полиці гастрономів, довжелезні черги за буханцем хліба, купони, якими видавали зарплати,  шестизначні суми одержуваної платні – міліони, на які не можна було купити майже нічого… Закордонне повсякдення призвичаїло Беллу не дивуватися повним прилавкам та автомобільним коркам, що унеможливлювали пересування не лише вузькими дорогами міста, але й тротуарами, щільно заставленими транспортними засобами, дорожчими для їх господарів, аніж зручності пішоходів. Ні, закордонні водії не спокушалися простором тротуарів – собі дорожче. А на батьківщині завжди був бардак.
Белла вже розпакувала валізи, пороздавала рідним подарунки, які вона страшенно любила дарувати, дещо адаптувалася на новому старому місті, адже оселилася в квартирі, яка й досі зберігала фантоми її минулого життя.
Син від першого шлюбу оженився вдруге, хоча Беллі й подобалася його бувша дружина. Зрештою, друга теж подобалася. А кому з них віддати перевагу – це його проблеми. Внук виріс, отож розпад родини його не дуже вразив – таке зараз більше є нормою, аніж винятком.
Белла й сама тричі виходила заміж. Правда, третій раз за свого другого чоловіка – батька Тетяни. То й що? Все одно розлучилася й господарює зараз сама. До речі, так само, як і Тетяна, яка не прожила й року зі своїм чоловіком, народила йому доньку, відповідно, Беллі внучку, та й виставила його з хати – подалі, аж до Москви… Ну бо таке вже це життя: ніколи не знаєш, чим можуть завершитися найкращі сподівання.
За кордон Белла потрапила з другим-третім чоловіком, який вважався непоганим тренером. Йому вдалося запропонувати свій професійний здобуток голанському спортивному клубові. Белла розрахувалася у філармонії, де була концертмейстером, інтенсивно надолужила пробіли в шкільній англійській та відчалила у світ капіталу.
Так тоді робили всі, кому тільки вдавалося знайти спосіб залишити державу. Краща філармонійна концертна група «Музичне намисто», яку очолювала Белла, розсипалася на намистинки, що розкотилися безмежними просторами земної кулі: співачка Вєточка – до Чорногорії, де жили родичі її батька; баритон Микольця лишився в Штатах, скориставшися концертним туром колективу, до якого пристав. Сопрано Ксюша знаними лише їй шляхами вийшла на  американського імпресаріо, залишила чоловіка, який влаштувався кларнетистом до польського оркестру, і тепер, обтяжена світовою славою, час від часу навідується до рідного міста. Тут живуть батьки, яким вона купила на свої зароблені долари прекрасну квартиру. Тут є Ксюшина дочка, що в щасливому шлюбі має трьох дітей і не поспішає лишати насиджене гніздечко…
Белла теж встигла поїздити світом – є, що згадати. Хіба ж би вдалося концертмейстерові обласної філармонії виступити на сцені Корнегі-Холлу та наповнити фортапіанними вібраціями спекотне повітря Канарських островів?!. Отож, дійсно, незвідані шляхи Господні…
Закордонний контракт з її чоловіком був підписаний лише на рік, після чого вони мали би повернутися на батьківщину. Беллі світив рік приємного відпочинку за плечима працюючого чоловіка. Однак, потрапивши за кордон як мужніна жінка, Белла не мала наміру відмовитися від власної особистості. В неї був фах міжнародного значення – хороші музиканти цінуються всюди. Але ж для того, щоби цього фаху не позбутися, треба щоденно вправляти. Як це зробити піаністці, яка прибула до чужого краю з валізою, що містила найнеобхідніші речі, й, звісно, без музичного інструменту? Де у спортивному середовищі чоловіка віднайти оце фортепіано, на якому треба відбувати щоденні вправи?
Вештаючися незнайомим містом, Белла надибала музичний салон, в якому стояли блискучі різнокольорові роялі. Белла відкрила кришку одного з них: правильно, може вона майбутній покупець, який хоче випробувати звук інструменту! Таке не заборонено. Пальці вправно пробіглися по біло-чорній доріжці, наповнюючи салон дзвінкою луною та привертаючи увагу поодиноких відвідувачів. Не загаявся й продавець – це вам не радянське минуле, коли пихаті продавці чим дужче ігнорували потенціальних покупців!   
Белла здригнулася від звернутої до неї голанської мови, яку ще не встигла опанувати, й почала пояснювати англійською, що вона є піаністкою, яка тимчасово опинилася в чужому місті й не має на чому вдосконалювати свою техніку… (От саме ці три крапки, які я надрукувала в тексті, сповістили продавцеві, - а це був не просто продавець, а менеджер, - що неочікуваним відвудувачем можна скористатися у власних капіталістичних цілях).
–Хвилиночку, - відповів англійською продавець (звідки вони там так безпроблемно володіють іноземною мовою?!), - маю проконсультуватися з господарем салону.
І вже через кілька хвилин Белла витримала екзамен з фортепіано, бо господар салону попросив її засвідчити своє професійне володіння інструментом. Після сонати, яку Белла запам’ятала на ціле життя ще з часів навчання в одного з найкращих педагогів консерваторії, господар музичного салону виніс вирок (звісно, теж англійською!). В перекладі це би звучало так:
-Пані може приходити до салону щоденно й вправляти на будь якому з інструментів, який пані найбільше до смаку. Але за місяць пані має дати заздалегідь анонсований концерт для мешканців нашого міста.
Таке вирішення фахових проблем Беллу цілком влаштовувало, отож вона беззастережно погодилася...
Белла тряхнула коротко стриженою рудою головою, в такий спосіб позбувшися спогадів, які чомусь охопили її. Отож треба, - Белла кинула оком на годинник: хвилин десять безкорисно випали з її життя! Не годиться так розчулюватися! - …треба бігти за продуктами, щоби завтра рясно накрити стіл для своїх бувших колег. Правда, зараз вже не ті економічні обставини, коли можна було вразити товариство вушуканими присмаками, але стіл має бути заповнений гідно – цього вже Белла допильнує! Ну й належить відвідати концерт у філармонії, подивитися на німецького диригента, з яким Белла познайомилася під час гастролей у Парижі, але тоді не мала нагоди спостерігати його виступ. Часу на все це лишилося обмаль.

6

Вєточка гортала сторінки альбому з фотографіями. Просто він потрапив до її рук під час прибирання. Треба буде забрати його додому – така пам’ять!..
О, Ромашка, зовсім маленький, навіть до школи ще не ходив, в костюмі зайчика водить танок біля філармонійної ялинки. Поруч з ним, у вбранні білочки, бавиться Сонечка, молодша дочка Дарини, така гарнесенька…  Цікаво, яка вона зараз? Адже стільки років минуло… Оксана, що керує новорічними забавами, тепер стала відомим політиком. Вєточка навіть у Чорногорії бачила її на екрані телевізору, коли щоденно показували українську Помаранчеву революцію...
Вєточка вперше після стількох років приїхала до міста, яке свого часу гостинно обдарувало її працею за фахом! Скільки ж то води сплинуло? Ой-ой-ой, скоро двадцять літ, як вона зовсім втратила зв’язок зі своїми філармонійними одногрупниками. Безперечно, ці спогади не були найгіршими, й Вєточка залюбки зустрілася би з бувшими товаришами, але Ігорчик – чоловік, категорично забороняв Вєточці виявляти будь-яку ініціативу щодо небажаних на його думку контактів. То ж треба бути таким злопам’ятним! – Вєточка поблажливо посміхнулася. – Ігорчик мав певні риси характеру, які заважали йому щиро сприймати оточуючих. Але коли Дарина, яка завжди тягала зі собою товстенький зошит (як казав Микольця – амбарну книгу) й пописувала там якісь віршики та казки, час від часу підсовуючи їх до читання першому ліпшому, хто був поруч, раптом повідала Ігорчикові, що він злодій і вбивця – бач, таким вона описала його в своєму детективі! -  терпець Ігорчика зовсім урвався. Звісно, кому би сподобалося бути вбивцею, навіть віртуальним?!
Ігорчик взагалі ставився до Дарини з підозрою. Його дещо дратувала її завзята незалежність: всім постулатам вона прагнула протиставити власну думку й піддавала прискіпливому аналізові будь яку суттєву інформацію, що потрапляла до її ЕОМ. Вєточка, коли почула від самої Дарини про це ЕОМ, взагалі не зрозуміла, про що йдеться. Виявляється, Дарина асоціювала свій мозок із електронно-обчислювальною машиною – попередницею сучасних комп’ютерів: певно ще в ті далекі докомп’ютерні часи Дарина виявила в себе здатність до алгоритмічного мислення. Ігорчик же вважає, що думати має чоловік, а жінка повинна достосовуватися до його вимог. А що, нормально… Вєточку це дуже навіть влаштовувало. Ігорчикові вона довіряла стовідсотково, хоча й була його четвертою дружиною. Просто дурні попередниці не змогли оцінити глибину його обдарованої натури. Ігорчик був прекрасним диригентом, який ніколи не прогинався перед начальством, від чого, безумовно, потерпала його кар’єра. Але Вєточку цілком влаштовувала Ігорчикова авторитарність – на то він і чоловік, щоби дбати за родину. Ні, Вєточку ніколи не пригнічувала її роль у сімейному союзі. Вона народила Ігорчикові двох синів: Ромашку (зрозуміло, що так пестливо називався Роман) та Маркіяна (вигадлива Дарина називала його Морковкою – продовжуючи, за її словами, рослинні асоціації з Ромашкою, що, звісно, теж не  імпонувало Ігорчикові).
Згадки про філармонійний колектив змусили відкласти альбом зі світлинами, підняли Вєточку з крісла та скерували до кухні: неймовірно захотілося чаю! Отого запашного, що нагадував своїм ароматом про ті далекі незабутні гастрольні часи. Вєточка поставила на вогонь чайник і заходилася  шукати заварку, яку завжди возила за собою в усі поїздки – ще з тих часів…
Ні, то не були гонорові закордонні виступи на престижних сценах. Радянська обласна філармонія мала духовно обслуговувати мешканців села, запроваджуючи на розбиті підмостки сільських клубів високе музичне мистецтво. Правда, стосовно високого думки артистів та начальства дещо розходилися. Співаки, виховані в консерваторії на шедеврах світової класики, прагнули виконувати саме такі твори, однак адміністратори, що продавали ці концерти, наполягали на легкому й розважальномі змістові програм: їм були потрібні примітивні шлягери, щоб аудиторія могла плескати під музику. Вони не переймалися тим, що спів без мікрофону – а саме так тоді співалося! – вимагав тиші. За таких умов праці деякі співаки втрачали свою професійну вправність, а разом з нею перспективу брати участь у престижних виступах із симфонічним оркестром. Це не стосувалося Вєточки – вона була дружиною диригента, отож завжди могла розраховувати на повноцінну віддачу…
Сільські гастролі потребували міцного здоров’я. Чотири, а то й п’ять концертів на день  вважалися благом, бо відповідно помножували заробіток. Для цього виїзди планувалися з поселенням артистів до низькопробного районного готелю, де за щастя вважалася відсутність в якості співмешканців повзаючих та літаючих комах. Потім на філармонійному автобусі, що нав’язливо асоціювався з консервною банкою, їздилося по сусідніх селах – о, тут є що згадати!.. Інколи перекушувалося в кабінетах директора клубу, рідше – голови колгоспу, частіше – канапкими з пляшкою (для розігріву), придбаною вскладчину в засидженій мухами сільській крамниці. А от про перевантаження солістів ніхто не дбав – спасіння потопаючих справа рук самих потопаючих.
На цьому тлі набував непересічного значення відпочинок.
Белла, керівник групи, любила влаштувати спільні посиденьки, романтично прикрасивши пошарпаний готельний стіл свічкою, яку не лінувалася возити зі собою, букетиком квітів, одержаних від вдячних глядачів або ж зірваних просто біля готелю. Ні, про музичний супровід посиденьок не йдеться – жодних плеєрів! Музиканти мали відпочити від музики, отож група просто розслаблено потягувала з готельних склянок заварений за допомогою обов’язкових кип’ятильників чай, заїдала його тістечками або канапками та занурювалася у розмови, де одні більше полюбляли брати на себе роль оповідальників, інші ж лінувалися зайвий раз повернути язиком – повний кайф…
Вєточку гастрольні поїздки дещо дратували розлукою з родиною – дітей доводилося лишати на Ігорчика, тим самим обмежуючи ступінь його свободи, чого Вєточка не бажала робити. Але, з другого боку, на гастролях вона завжди мала можливість набути чийогось досвіду, чи то життєвого, чи то кулінарного, що теж не було зайвим, бо вдома Вєточку завжди хтось опікував – спочатку батьки, потім – чоловік, то ж цього досвіду їй деколи бракувало.
Чай, який вона зараз заварювала, становив саме таке набуття, - Вєточка посміхнулася, згадавши реакцію Ігорчика, коли… Ні, краще по-порядку.
Дарина, що часом полюбляла експериментувати, вичитала в якійсь книжці, як робити чай з вишневого листя. Ні, просто підсушити його – замало. Книга описувала цілу процедуру, за якою листя заради ферментизації треба було подрібнювати, потім смажити, потім зволожувати, потім висушувати поновним смаженням… Тобто, процес вимагав значного висілку, але й давав надзвичайні наслідки – напій з найгіршої заварки, здобрений малесеньким домішком одержаного продукту, набував прекрасного аромату та пікантного присмаку. 
Тоді, під час перерви між двома концертами, що мали відбутися на одній сільській сцені, Вєточка спрямуювалася до того, архітектурного об’єкту, який у місті називався вигодами, а в селі нагадував курятник або хатинку Баби-Яги й густим павутинням та незносним амбре заперечував наявність будь яких вигід взагалі. По дорозі вона зустріла Дарину, яка стояла біля самотнього невисокого деревця та обдирала з нього листя, відправляючи здобуток до великого пакету, перевішеного через руку. Вєточку маніпуляції Дарини зацікавили, й на зворотньому шляху вона одержала ту інформацію, яка змусила її так само озброїтися тарою та зайнятися обскубуванням деревця, яке Дарина назвала вишнею, про що б Вєточка сама ніколи не здогадалася – як це можна відрізнити вішню від  яблуні чи сливи, коли на них нема плодів?!.
Повернувшися з гастролей, Вєточка розклала перед собою папірець з переписом від Дарини й заходилася готувати отой чудовий чай, яким Дарина її пригостила.
Ігорчик, який повернувся з репетиції оркестру, ще біля дверей до квартири відчув якійсь підозрілий запах. Ігорчик відчинив своїм ключем двері – в коридорі запах був значно сильнішим. Підозри так само  зміцніли. З кухні було чути якесь шкрябання.
-Вєточко! Що ти там робиш?.. – Ігорчик поміняв мешти на капці та попрямував до кухні. Вєточка стояла біля плитки й зосереджено перемішувала щось мало подібне до обіду.
-Смажу листя… - Вєточка не відривала погляду від пательні.
-Яке листя? – насторожено поцікавився Ігорчик, боючися виказати свої підозри.
-Вишневе, - безтурботно відгукнулася Вєточка.
-А де ти взяла вишневе листя? – холодіючим голосом продовжив допит Ігорчик, який знав повну некомпетентність дружини в царині ботаники.
-Нарвала на гастролях, - безтурботність продовжувала бриніти в інтонаціях Вєточки.
Непокій накривав Ігорчика важким тягарем. Колись Вєточка вже мала викликані стресом проблеми з психікою. Вона навіть мусила лікуватися, й лікар попереджав, що треба зважати, щоб не було рецидивів. І ось тепер…
-А звідки ти знаєш, що це листя вишневе? – якомога лагідніше запитав Ігорчик.
-Дарина сказала.
-Знову ця Дарина, хай їй трясця! – мовчки висварився Ігорчик, - треба категорично ізолювати Вєточку від неї! – А вголос продовжив діалог:
-А для чого тобі смажити вишневе листя?
-Для чаю, - без опору відповіла Вєточка.
-А що, в нас нема чаю? – зовсім вже солодко запитав Ігорчик, боючися поглибити процес забурення Вєточкиної психіки.
-Є, - не підозрюючи про бурю, що поглинала чоловіка, однозначно відгукнулася Вєточка.
Ігорчик годен був придушити кляту Дарину власними руками:
-То якого дідька та Дарина змушує тебе займатися безглуздим смаженням вишневого листя! – зірвався він.
-Ніхто мене ні до чого не змушує! – обурилася Вєточка. – Нема чого на мене кричати! – вона відімкнула газ, взяла кухонний рушник, намочила його під краном, віджала, розпростувала, накрила ним гарячу пательню, вмостила її в духовку та ображено вийшла з кухні.
Ошелешений Ігорчик просто не уявляв, як він зараз має  поводитися…
Хіба можна після цього нормально ставитися до Дарини?..
Зненацька засвистів чайник та вирвав Вєточку зі спогадів.
   
7

Дарина із завмиранням серця розкрила файл, який зять загнав в її комп’ютер зі своєї флешки…
Зять, коли заходить до неї, завжди, ще з порога, нагадує, щоби ставили каву. Ніби Дарина сама не здогадається. Правда, надлишковим шануванням етикету Дарина не страждала, але й зять не відзначався надмірним тактом. Ото й зараз, ледь відчинила їм з дочкою двері, як отримала вказівку стосовно чаю чи кави. А точніше, одного й другого, бо зять воліє каву, а дочці більше смакує чай. Зять відразу попрямував до кухні, бо саме там Дарина тримає комп’ютер. А де ще його тримати в квартирі, в якій є тільки одна кімната? А в тій кімнаті завжди працює телевізор, бо це – кімната Дарининої мами, (як, до речі, й ціла квартира) і, відповідно, керує в ній теж Даринина мама. Дарина зараз в жодному помешканні взагалі не керує і часто-густо відчуває себе бомжем. Певно, не безпідставно, але про це – іншим разом…
Отож, широкоплечий зять, що мав під два метри зросту, і зовсім не маленька Дарина активно рвонули до кухні хрущовки – уявляєте собі її розмір? – захаращеної не менше, ніж решта квартири.  Зять поспішав виконати надзвичайну міссію – переказати тещі e-mail з видавництва. Теща, знаючи вибуховий характер зятя, не хотіла зволікати із замовленою кавою, бо ніколи не вгадаєш, в який словниковий запас може вилитися зятева реакція. За таких шокуючих обставин Дарина не вписалася у простір, міцнесенько притулилася до секретеру, що був завішений на стіні біля входу, дверцята  секретеру розчинилися, й на підлогу з гуркотом випали пристосування до вироблення штучних квітів – хоббі Дарининої мами ще з тих часів, коли такі вироби годі було купити. Зять нервово шарпнувся, але примудрився обійтися без коментарів. Дарина позбирала різної форми молоточки, що називаються бульками, маленькі пляшечки з висохлими фарбами, швидше – будь як, запхала то майно до секретеру, потерла плече, яким добряче вдарилася, і, намагаючися звузитись у габаритах, заходилася діставати з шафки, що висіла над головою зятя, горнятка.
-Ви би не могли тимчасово облишити свої заняття?! – не витримав зять, коли Дарина пробувала поставити на краєчек столу з комп’ютером посуд. Звісно, йдеться не про комп’ютерний стіл – ще б його бракувало на кількох квадратнихї метрах кухні! – а власне, про стіл кухонний, то ж Дарина прагнула використати його за призначенням. Однак більшу частину столу займав комп’ютер, а більшу частину кухні – зять: в Дарини не було вибору…
-Мамо! – вигукнула дочка з кімнати.
– Де ти купила таке смачне печиво? – поцікавилася вона, доїдаючи стратегічний запас своєї бабці. Стратегічний, тому що Дарина знала лише дві точки, де продавали це печиво. Завозили його край рідко, треба було виловлювати момент, щоби на нього натрапити. А Даринина мама заїдала ним таблетки, які доводилося вживати досить часто. Без печива таблетки не хотіли проковтуватися, а інше печиво не хотіло їстися без зубів. Рятувати продовольчу ситуацію було запізно, принаймні вдалося відтермінувати появу на кухні – Дарина почала розказувати про печиво.
-Все, готово! – вигукнув з кухні зять. – Можете йти дивитися на свою майбутню книгу! До речі, де моя кава?.. – зять підвівся з-за столу й зачепив ногою імпровізовану тумбочку, з якої без зволікання впали два грубих та важких словники. – Ви зовсім не помилитеся, якщо скажете, що словники впали зятеві на ногу, бо так воно й було. Те, що сказав на це зять, можна написати через три крапки (телевізор в таких випадках робить пі-і-і-і). Дарина зіщулилася й чим хуткіше взялася до гостини…
Прибульці – бо ж прибули до цієї квартири-нірки з великої Землі – попрощалися, відпрацювавши щелепами належну частину прийому, яка включила в себе чай з кавою та оладки, нашвидкоруч споруджені Дариною.
Що-що, а смачні оладки Дарина вміла робити миттєво. Колись вони навіть становили частину культу чаєпиття, який Дарина запровадила – так приємно згадати!.. Вєточка, що жила в десяти хвилинах ходу від Дарини, часто потрапляла на таке імпровізоване застілля, коли Дарині хотілося щось обговорити. Вона телефонувала Вєточці, запрошувала її на чай, встигала за ті десять хвилин підсмажити пухкі й смачні оладки, запалювала художню свічку на журнальному столику, саджала гостю в м’яке крісло, примощене біля столику, сама сідала по другий бік, і вже потім заварювала чай. Кип’ятильником. Чому саме кип’ятильником? – Отаке питання колись задав Вєточці Ігорчик.
Він повернувся з роботи, зайшов на кухню і застав там Вєточку, що сиділа за столом, на якому горіла свічка. Ігорчикові стало моторошно, адже ще не було темно.
-Вєточко, що сталося? – насторожено запитав він.
-Нічого, - спокійно відповіла Вєточка. – А що, щось мало статися?
-Невже знову  вимкнули світло?
-Чому вимкнули? – не зрозуміла Вєточка. – Кип’ятильник працює…
Тут Ігорчик побачив, що на блюдечці біля горнятка з чаєм, який пила Вєточка, лежить кип’ятильник.
-А для чого тобі кип’ятильник?
-Я заварювала чай.
-То що, вимкнули газ? – Ігорчик був повністю спантеличений.
-Чому вимкнули? – знову повторила Вєточка. – Зараз розігрію тобі борщ. Хочеш борщу?
Ігорчик вже сам не знав, чого він хоче.
-Поясни мені, нарешті, що тут відбувається? – не витримав він. – Чому ти запалила свічку й заварюєш чай кип’ятильником?!.
-А, ти про це, - посміхнулася Вєточка. – Кип’ятильником – смачніше. А свічка створює затишок…
-І де ти того понабиралася?..
-Дарина завжди так робить. До речі, вона мені дала перепис на дуже смачні оладки, підсмажити тобі?
-Хай твоя Дарина вдавиться своїми оладками! – вибухнув Ігорчик, вискакуючи з кухні. – Дістала мене!..
Дарина відкусила останній оладок, що лишився на тарілочці, й  запила його вже охолонувшим чаєм – яка бридота! Дарина любила гарячий чай. І хоч останніми часами вона кип’ятила воду до чаю у порційній джезві, а оладки смажила дуже рідко, прийомів з чаєпиттям не влаштовувала й свічки не палила – бомж є бомжем: не до лірики! – однак спогади про чай, заварений кип’ятильником навіяли ностальгічний настрій: дійсно, той чай був смачнішим, бо горнятко, прогріте закип’яченою в ньому водою, витискало з кинутої туди пучечки заварки найвишуканіші аромати й поглиблювало смакові властивості…
Дарина із завмиранням серця розкрила файл, який зять загнав в її комп’ютер зі своєї флешки. В цей момент задзвонив телефон…

8

Катря, незважаючи на те, що зараз були канікули, примудрилася видзвонити трьох своїх учнів, які випадково були в місті, а не на морях. Центр російської культури, де вона була частим гостем, запросив її взяти участь у концерті. Прекрасно! Восени їй буде 70, а її ще хочуть слухати! 
Катря й не чулася на свій вік – життя не давало розслабитися. Чоловік, що був на шість років молодшим, зовсім розклеївся, Катря пильнувала його як малу дитину. Страшно навіть подумати, що б він робив без неї! Та вже й би не жив на цьому світі, бо тільки вона наполягла на прискіпливому обстеженні тоді, коли лікарі позбувалися його скарг на погане самопочуття діагнозом харчового отруєння та пропонували кинути вживання алкоголю. Якби не Катрині зусилля, ніхто би й не виявив у хворого прободіння виразки шлунку. Зроблена вчасно операція хоча й вичерпала всі матеріальні ресурси родини – довелося ще й в борги влізти, але вирвала чоловіка з лікарняного ліжка та дала йому можливість докластися до виплачування боргів: Катря переговорила з директрисою школи мистецтв, в якій вона викладала дітям вокал, та наполягла, щоб Валерія Васильовича взяли на посаду викладача гри на баяні.
В принципі, чоловік Катрі мав дві освіти: він закінчив консерваторію не лише як баяніст, але й як симфонічний диригент. Однак диригентом він працював зовсім мало: бач, для нього, такого обдарованого, завжди не знаходилося вакансій – ну не люблять в нас обдарованих! Тож змушений був заробляти собі на життя баяністом у філармонії, де його би з часом теж з’їли, бо постійно знаходилися якісь недоброзичливці. Але тут вже Катря, заступник голови парткому, категорично ставала на захист скривдженого.
Правда, щойно Катря досягла пенсійного віку, з нею просто не підписали наступну угоду, хоча до її планів ще не входило залишати сцену. От, прошу дуже, й досі запрошують на виступи, вже стільки років минуло! Просто люди в нас не хочуть знати правду, а Катря її прагнула та шукала завжди й в усьому. Так її виховав тато. Мама, яка теж виховувала, була нерідною, тому Катря з дитинства звикла не покладатися на милість долі, яка не поспішала виявляти до неї свою прихильність: все  доводилося здобувати важкою працею, всім треба було доводити, що вона не гірша за інших – і так протягом цілого життя.
От зараз – її запросили співати в концерті. Але ж вона не тільки співачка! Вона – педагог. І то педагог успішний – он скільки лауреатів різних конкурсів виховала! То й сьогодні можна зайвий раз це показати – хай діти продемонструють, чого їх навчили. А ще вона візьме зі собою внучку – Катря попередила організаторів концерту, що двадцять хвилин програми використає на себе та своїх учнів. Внучка не була її учнем, але внучка читатиме її вірші, які увійшли до останньої, четвертої, з виданих збірок. Нарешті доробилася до статку, який дозволив за власний кошт видавати свій творчий здобуток – так, цього бар’єру вона теж досягла сама! До речі, Дарина, яка має за плечима філфак,  ціле життя щось пописує та, здається, ніби почувається з поезією на ти, для якої підібрати риму, що пчихнути, ще й досі не видала жодної збірки…
Катря вийшла з маршрутки, отряхнула спідницю від дорожніх порохів, гукнула дітей, які їхали з нею, та, амбітно розпростувавши плечі, занурилася в коридор Центру російської культури.
 -Шановна Катерина Олександрівно! – радо привітав її директор центру. – Прошу проходити та готуватися. Вам треба розспівати ваших діточок?
Певно, що діточок треба розспівати – Катря ставилася до цього дуже прискіпливо й намагалася дати якомога більше вправ для розспівування. Майбутні вокалісти від дитинства мають усвідомлювати, що спів – це важка праця. Навіть наукою доведено, що кількість енергії, яку витрачає виконавець оперної партії під час вистави дорівнює дванадцятигодинній праці шахтаря. 
-Прошу влаштуватися в бібліотеці, - метушився директор установи. – Сподіваюсь, ви там зміститеся з іншими учасниками концерту.  На жаль, своїм кабінетом поступитися не можу, бо власне зараз зустрічаю гостей з місцевого осередку компартії – самі розумієте… - директор був представником когорти, виплеканої радянською владою.
Катря скерувала дітей вгору, до бібліотеки, а сама заглянула до залу, де вже більша частина місць була заповнена публікою. Катря любила цю публіку, більшість якої складали вдячні бабусі. Вони з ентузіазмом плескали всім без виключення артистам і, неначе діти, раділи можливості потусуватися в приязному товаристві однодумців. Вільномисля, що було притаманне сучасному оточенню, лякало й обурювало їх; українська мова, що владно розпростовувала плечі, викликала  наростаюче неприйняття, а в декого й агресивність. Зрозуміло, вони виховувалися на інших ідеалах, тепер повсюди розтоптаних. До солодких ідеалів минулої молодості можливо було повернутися лише в цих стінах...
9
Сюзанна з обуренням вислухала категоричні відмови чоловіка відкрутитися від роботи. Він переконував її, що в них працює комісія, що він в жодний спосіб не може скласти їй компанію, що хай вона візьме з собою Дарину.
-Певно! Так Дарина й чекає, щоб я витягнула її з дому! – Сюзанна роздратовано шарпнула плечем.
-Ну то може задзвони до Віри, а ми з тобою підемо будь де іншим разом, - чоловік намагався бути лагідним, щоб не затягувати розмову. Але таки не витримав, і глузливо додав:
-Хочеш, підемо разом на футбол?
-Чисто здурів! – обурилася Сюзанна й жбурнула слухавку. – Уявляю собі, побачили б мене учні на футболі! Зовсім би боятися перестали!.. То ж треба таке вимислити!.. Це він спеціально, щоб я відчепилася від нього. Бовдур!..
Зрештою, думка про Віру видавалася не позбавленою сенсу. Віра, що викладає в тому самому училищі, де й Сюзанна, легка на підйом, а товариство Сюзанни для неї за честь.
Через півтори години Сюзанна та Віра вже насолоджувалися симфонічною музикою. Диригент з Німеччини вправно керував оркестром, який завзято виконував увертюру до опери М.Лисенка «Тарас Бульба». То ж треба, в Німеччині теж знають цей твір!..

*

По поверненні додому Сюзанна мала намір розповісти чоловікові, що він втратив. На концерті була всяеліта міста. Сюзанна запримітила навіть Беллу, бувшу концертмейстершу Дарини, яка зараз жила в Голандії, набула подвійне громадянство – і це при тому, що в Україні подвійне громадянство заборонене. Влаштовуються ж люди! Сюзанна і сама би залюбки пожила десь на заході. Але для цього треба мати нормального чоловіка, який би піклувався про родину та міг би забезпечити вищий статок, ніж оце прозябання. Так хочеться інколи поїздити світом, побачити Париж, Лондон, погрітися на пляжах Єгипту… Вже набридли та Турція та Болгарія! Он, Белла навіть розповідала про гастролі на Канарськихї островах!.. Чекайте, а коли ж це вона примудрилася розказати таке Сюзанні? Вони зналися, але в одному товаристві практично не бували. Белла здебільшого сиділа за кордоном… Точніше, не сиділа, а їздила, бо вона примудрилася в тій своїй Голандії познайомитися з голанським піаністом. Він допоміг закріпитися в цій країні, здобути громадянство… А ще він запропонував створити з Беллою фортепіанний дует, який з його подачі почав гастролювати на обох боках земної кулі…
Сюзанна зосереджено нахмурила тоненькі підведені брови, намагаючися пригадати ситуацію:
-А… - вголос сказала вона, однак схаменулася, що їде в тролейбусі, де не варто розмовляти самій з собою. – Ну так, згадала, це було десь рік тому, коли Белла теж приїхала до дочки погостювати. Але в Белли раптом почалися проблеми зі здоров’ям – невже там, в тій Голандії, не можна подбати про себе? Напевно голанські лікарі кращі за наших. Наші бовдури вчаться за гроші, а працюють за хабарі: хто більше заплатить, тому дорожчі ліки випишуть. От і все лікування. Сюзанна тоді, власне, вирішила пройти повне обстеження, про всяк випадок: дільничий лікар не безкорисно влаштував Сюзанну в денний стаціонар тої самої лікарні, де опинилася Белла. Про сусідство Белли Сюзанна дізналася від Дарини та вирішила провідати знайому – все веселіше. Сюзанна перед тим виходила з лікарні подихати свіжим повітрям, отож пробіглася по магазинах. Особливо їй подобалося роздивлятися тканини, бо Сюзанна працювала в училищі для швей  та перукарів і відчувала себе дещо причетною до легкої промисловості, хоча викладала етику та світову літературу. В магазині їй впала в око яскраво зелена тканина, і Сюзанна намагалася розв’язати задачу: потрібна їй ця тканина чи ні. То чого було не порадитися з Беллою? Вона там по закордонах надивилася, що в світі носять!..
Белла лежала в ліжку, виглядала, чесно кажучи, не дужо квітучо. Безперечно, їй було нудно отак самій. Правда, особливого щастя від своєї появи Сюзанна в очах Белли не побачила, напевно це відбиток стриманої вдачі – зовсім не кожний має на радощах скакати: можна радіти й без зовнішнього вияву.
Сюзанна з цікавістю передивилася фотографії в невеличкому альбомчику, що лежав на Белліній тумбочці – там-то вона й побачила світлину з Канарів, на запитання про які Белла недбало відмахнулася:
-Канари як Канари, на гастролях була.
 Сюзанна чемно намагалася розважити хвору й втягнути її до обговорення цікавої для себе теми зеленої тканини.
-Таку тканину зараз бачила, - з ентузіазмом розповідала Сюзанна, - таку зелененьку-зелененьку! От не знаю, купувати її чи ні?
-Якщо подобається, то купуй, - порадила Белла, не піддаючися на обговорення.
-Але ж вона мнеться… - протягнула Сюзанна.
-То не купуй, - погодилася Белла.
-Шкода, вона ж така зелененька!..
-Тоді купуй… - безбарвним голосом відповіла Белла й прикрила очі. Отакої!..
Тканину Сюзанна купила наступного дня, але обставини склалися так, що костюм з цієї тканини вона вперше вбрала лише сьогодні. Прийде додому, наллє собі й чоловікові, який вже має повернутися з роботи, по п’ять грам – обмити нову річ, щоб краще носилася.
Однак чоловіка вдома не було. Телефон на роботі не відповідав. Мобільний телефон був вимкнутий…
 
10

Леся Аристархівна – професор консерваторії, яка вже багато років працювала на кафедрі концертмейстерства, без особливого ентузіазму погодилася акомпанувати співачці Леонтіні в концерті, що влаштовувався в Російському домі.
Леонтіна працювала в консерваторії ілюстратором. Це така робота, коли студенти-піаністи вчаться акомпанувати відповідно до вимог з предмету «концертмейстерство». Але для цього має бути соліст, якому й акомпанується, тобто: співак співає, а студент акомпанує. Поруч сидить викладач з предмету й вчить студента акомпанувати добре.
Леонтіна мала барвистий голос і поставну зовнішнісь – важко було дати їй п’ятдесятку, якої сягнула. Кар’єра Леонтіни, що заповідалася на блискучу, не склалася. Можливо, через проблемний характер, що позбавляв її симпатій оточуючих – вона була, з одного боку, інфантильною, то ж капризні інтонації переважали в її розмовах. А з другого боку важко було віднайти подію, яка б вважалася нею за позитивну: всі навколо неї були недолугими, а те, що вони робили, заслуговувало лише на їдку критику – нездари!
Леся Аристархівна як особистість, становила повну протилежність Леонтіні. Вона була дуже зваженою та розумною, мала широкий світогляд, займалася науковими дослідженнями, окрім концертмейстерства викладала курс «Основи наукової роботи», з якого сама ж написала підручник. Батько Лесі – Арістарх Федорович, інтелігент з аристократичними манерами, належав до вищого щаблю радянської влади – він був мером великого міста. Таку посаду він отримав попри гарячий патріотизм українця, лише завдяки кропіткій праці та високій компетентності. Саме батько наполіг, щоб дочка називалася Лесею, бо мамі майбутнього професора та кандидата наук бачилося щось на взірець Людочки чи Машеньки. Ще мама радо би погодилася на Клавочку чи Ніночку, але тато наполіг на своєму, так згодом з’явилося це незвичне сполучення: Леся Аристархівна…   
Якщо хтось з невігласів думає, що викладач з концертмейстерства має сам бути прекрасним концертмейстером, то життя довело, що це зовсім не так. Відносно цього пригадується жарт: Іди працювати вчителем, може й сам чогось навчишся.
Однак Леся Аристархівна була не лише чудовим педагогом, але й досконалим музикантом, отож їй доводилося час від часу піддаватися на пропозиції виступити з солістом чи навіть поїхати на гастролі. Найбільше Леся Аристархівна любила співпрацювати з Дариною, з якою вони навіть зробили записи до Фонду українського радіо.
Лесюня й Дарина почали товаришувати, коли молодшого сина Лесюні ще не було на світі, а зараз він вже вчиться в аспірантурі політехнічного університету. Докупи майбутніх подруг звела поїздка до Болгарії, де вони відкрили для себе одна одну. Дарина теж свого часу працювала за сумісництвом ілюстратором у консерваторії. Зараз Лесюня й Дарина, хоча й мають додатковий заробіток в одному закладі (Лесюня завідує відділом концертмейстерства у спец.школі, а Дарина виконує там же обов’язки ілюстратора),  зустрічаються край рідко, навантаження за розкладом в них випадає на різні дні тижня, а для товариських зустрічей бракує часу. Тим не менше, жодній з них не спадає на думку підважити статус дружби у взаємовідносинах – вони завжди раділи спілкуванню…
Лесюня сиділа за кулісами сцени Російського центру і шкодувала, що Дарина після подій з Грузією категорично відмовилася працювати в цьому будинку: принаймні зараз би вона мала можливість насолодитися творчою співпрацею зі співачкою, яку вона безмежно поважала не лише як подругу…
Якийсь настирний подразник вивів Лесю Аристархівну з роздумів – дівчина, яка – ціла червона, бо в червоному платті, в червоних мештах та з почервонілим обличчям – силилася по складах викричати з себе весь голос, або робила вигляд, що співає пісню. За роялем сиділа дочка Катерини Олександрівни та провокувала дитину на такий голосний спів своїм громихаючим супроводом. З другої куліси на сцену заглядала Катерина Олександрівна, яка вдоволено кивала головою. 
-Але ж то не спів! – подумки констатувала Леся Аристархівна. – То крик. Невже Катря так вчить? – Чи я чогось не розумію?!.

11

Дарина роздратовано відсунулася від комп’ютера та піднесла до вуха телефонну трубку. Почувся голос Белли, яка приїхала кілька днів тому і вже спілкувалася з Дариною.
-Привіт, що поробляєш?
-Та ось одержала з видавництва комп’ютерний варіант моїх казок, просять терміново перевірити, щоби віддати то до друку.
-О, поздоровляю! І як, ти задоволена?
-Та ще не мала часу подивитися…
-І чим ото ти так зайнята? Сподівалася побачити тебе на концерті в філармонії…
-Ой, ти знаєш, коли не має нагальної потреби виходити з дому, то я й не виходжу.
-А здогадайся, кого я бачила на концерті?
-Поняття не маю. Певно, там зібралася уся еліта міста.
-Отож бо й воно! Особливо елітарно виглядала твоя подруга Сюзанна: в брючному костюмчику – такому зелененькому-зелененькому…
-Ну так, вона щось казала, що нарешті віддала шити ту тканину, що купила понад рік тому.
-Власне. Саме в ньому вона й була.
-І що, гарний костюмчик?
-Ага, мені й досі недобре робиться від згадки, як вона дістала мене тою дурною зелененькою тканиною! Тьфу!..
-Ну кого що більше хвилює… - філософськи зазначила Дарина й безбарвно поцікавилася:
-А ще хто зі знайомих був?
-Ти сидиш? – хіхікнула Белла.
-Звісно, терпіти не можу стояти!
-Сиди-сиди… На концерті були Вєточка з Ігорчиком!
В Дарини від несподіванки сперло повітря в горлі, бо вона захлинулася емоціями.
-Ей, ти де? – гукнула в телефон Белла, не дочекавшися сподіваної реакції, - алло!..
-Невже вони нарешті зголосилися на Батьківщині! І що, ти з ними розмовляла? Де вони зупинилися? Боже, як цікаво їх побачити!..
-Зупинилися вони у своїй старій квартирі – мешканці тимчасово усунулися, бо Ігорчик і досі цю квартиру не продає, а здає в найом. А побачиш ти їх невдовзі, бо завтра я влаштовую гостину, на яку вже запросила їх, а зараз запрошую тебе…
Коли Дарина відклала трубку, емоції настільки переповнювали її, що вона навіть забула про власну книгу, електронний варіант якої ніяк не могла передивитися… Вєточка… Дарина її любила і довго не могла звикнути, що вона залишила не тільки місто, але й країну. Дарині Вєточки дуже бракувало. Вона звикла до її сусідства, до того, що в будь який момент може запросити її на чай, поговорити, відпочити в її товаристві. Дарину розчулювала безпосередність Вєточкіних реакцій на життєві ситуації. Дарина навіть намагалася відшукати Вєточку за кордоном, передавала їй лист через приватні руки, але відповіді так і не дочекалася, а згодом змирилася з думкою, що приємність спілкування з Вєточкою втрачена назавжди…
Дарина замислилася: напевно, цей період її життя – початок 90-х, був одним із найяскравіших, адже саме тоді вона почала писати прозу: казки, детективи… Персонажі тих творів були поруч, вони ходили разом з Дариною на репетиції та їздили на гастролі. Звісно, в той час Дарина писала не лише прозу – вірші так і стрибали на папір, неначе коники в рясній траві. Здавалося, що вона й розмовляти могла би в риму!.. А рецензії про концерти їй навіть замовляли!.. Ах, як же зараз бракує того емоційного позитиву, що був тоді – усе існування складається зважено, монотонно, передбачувано – майже безбарвно. Може, це просто старість?..
Дарина зітхнула й знову повернулася до комп’ютеру.

12

Корпоративна вечірка підняла Вадимові настрій. Обмивали несподівано отриману премію. Тому Вадим в жодний спосіб не міг піддатися на вмовляння Сюзанни та скласти їй компанію в бездумному проведенні часу. Навіщо понуро тягатися за дружиною, коли без її присутності перспективи значно цікавіші. Більше того, Сюзанна й не здогадувалася, що сімейне конто несподівано поповнилося. Може би з цього приводу купити жінці якійсь перстеник, бо ж вона весь час нарікає, що інші чоловіки шанують дружин та засипають їх дарунками. Ага, так він і повірив, що існують такі ненормальні чоловіки?!. Може коханкам інколи що й перепадає... Стосовно ж власних жінок Вадимові такі факти невідомі. Тим більше: хай би цінувала свою другу половину після коштовного подарунку – може би менше пиляла.
Правда, з перстеником – навряд чи добрий задум: Сюзанна купувала собі прикраси сама. По-перше, вона вважала, що в неї бездоганний смак, а отже з коштовним придбанням вона завжди потрапить в десятку. А по-друге, Сюзанна отримувала від походу по магазинах, тривалої селекції можливостей та, зрештою, придбанням коштовності навіть не примітивне задоволення, а повнісенький кайф. Тих золотих перстенків, кульчиків, підвісок і подібного краму в неї було вже стільки, що й годі порахувати! Напевно, й сама не пам’ятала, що вона має. То ж чи є сенс переводити премію на такі цяцьки?
- Отож навіть не варто враховувати можливість просто профінансувати її на придбання чогось подібного, - Вадим відігнав недоречну думку, яка майнула в його голові. Сюзанні взагалі неможливо вгодити. Навіть реакція Сюзанни на несподівано отриману премію не  піддається передбаченню. Вадим зовсім не здивується, якщо вона почне сваритися й обзивати його нездарою, вважаючи, що порядні чоловіки такий розмір премії вважатимуть за образу гідності.
Зрештою, премія й дійсно була не супер яким суттєвим внеском до бюджету родини. Хіба що спробувати її примножити? А що, це – ідея!
Вадим різко змінив керунок додому й спрямував свої стопи до казино…
   
13

Олені вдалося на два тижня чкурнути з міста та влаштувати собі курорт. Точніше, не тільки собі, а й сестрі, яка приїхала з Москви, де вона жила вже багато років поспіль. Сестра попросила замовити місце для відпочинку та лікування, бо з Москви це робити незручно, та й навіщо з Москви, коли Олена швидше та простіше забезпечить оте курортне обслуговування з власного міського телефону. Олена раділа можливості поспілкуватися з рідною душею, тому їй зовсім не хотілося, щоби сестра, якій належало підновити здоров’я, лише обминула її проїздом.
 –А що, моє здоров’я залізне? – подумала Олена й швиденько визріла для того, щоби скласти сестрі компанію. Обставини цьому сприяли, адже, хоча Олена формально ще не рахувалася у відпустці, концерти в філармонії майже не траплялися – здебільшого працювали гастролери та симфонічний оркестр. Окрім того, в філармонії є й інші концертмейстери. А так, між нами кажучи, філармонійне начальство вже давно закривало очі на постійні зникнення Олени за кордон. Вона їздила часто, бо була уповноваженою польськими продюсерами до організації виступів співвітчизників на теренах Польщі. Вона до того ж обтяжувалася цілою відповідальністю щодо забезпечення артистів виїздними документами. Саме через такі корисні повноваження філармонія категорично закривала очі, коли Олени не виявлялося на роботі. Її швиденько замінювали кимось з колег, адже начальству теж траплялося бувати за кордоном, і дуже не хотілося при тому бавитися папірцями…
Правда, Олена працювала не тільки в філармонії. Вона мала й роботу за сумісництвом. Теж дуже чудова робота! – Олена була концертмейстером в класі вокалу у Дарини.
Робота за сумісництвом формально починалася з першого вересня та тривала до першого червня. Цілком нормально! У вересні Дарина не викликала Олену взагалі. Вона сама вчила з учнями програму та працювала над якістю звуку й веденням фрази. Самостійне підігравання учням музичного тексту могло влаштовувати Дарину й довше. Потім запрошувалася Олена. Учні, незле навчені Дариною, старанно дотримували пауз і навіть правильно вступали після фортепіанних епізодів, то ж Олена не перепрацьовувалася.  Власне, на тій другій роботі зараз були канікули, отож Олена без будь яких сумнівів чкурнула на курорт, що містився в ста кілометрах від міста. Зрозуміло: при нагайній потребі Олена могла би повернутися протягом кількох годин. Це її заспокоювало та додавало затишку.
Не встигли сестри оббігти всіх лікарів та поробити  всі аналізи – дуже добрий відпочинок: Олена ніколи так не стомлювалася! – як на неї вже поклав око сусід по їдальні. Воно й не дивно: Олена відразу кидалася в очі. Вона була яскраво руда, завжди посміхнена і в жодний спосіб не виглядала на свої роки. Навіть чоловік, що був на чотирнадцять років молодшим за Олену, був біля неї ніби карикатурне втілення свого знаку зодіаку – Лева. Такий собі солідний батько котячого сімейства – ну бо власних дітей в них не було, а замість дітей по квартирі гасали три пухнастих коти. Дочка Олени від першого шлюбу теж була піаністкою, жила й працювала в Польщі…
Отож вже під час обіду другого курортного дня сусід, радісно посміхаючися, сповістив сестер, що придбав три квитки на концерт і запрошує дівчат ввечері до Палацу культури:
 - Певно, відпочивати, то відпочивати!.. – радісно пояснював сусід свій вчинок.
Новіта – власне таке вичурне ім’я дали батьки старшій сестрі Олени, - із задоволенням прийняла запрошення: вона працювала викладачем в технічному вузі, отож похід на концерт становив для неї свято. Олена ж, навпаки, сприймала поняття концерт як виробництво, й була дещо збентежена, але, зрешторю, заради сестри, погодилася й вона.
Після обіду сестри спеціально прогулялися вздовж Палацу культури, щоби побачити афішу, бо сусід з-за столу тим не переймався.
-Нічого собі! – Олена помітила знайому рекламу. – Та це ж виступають артисти нашої філармонії! Я не піду!
-Як це ти не підеш?! – вразилася Новіта. – Я не зможу йти без тебе! – в голосі Новіти забринів сум.
-А як ти собі уявляєш, - спантеличено зупинилася Олена. – Я, замість того, щоби бути на роботі і, може навіть, сидіти на тій сцені, відпочиваю на курорті та безтурботно засвічуюся з порушенням трудового законодавства? Чи ти сподіваєшся, що з останнього ряду колеги не помітять мою руду голову? Отож запевняю тебе, що дехто з них із задовольненням організує мені проблеми.
-Але ж ти не забула взяти свої перуки?.. – в душі Новіти прокинулася надія.
-А й дійсно, це – доречна думка! – пожвавилася Олена. – Хо, навіть цікаво!..
Олена, як справжня жінка, любила інколи побавитися зі своєю зовнішністю, тому й придбала при нагоді дві перуки, що різко контрастували з її рудим кольором волосся. Одна перука була золотава, з короткою стрижкою, друга лягала на плечі довгими чорними пасмами.
В принципі, вбирати перуку на сцену дуже зручно: не завжди є можливість зробити пристойну зачіску. Однак Олена комфортніше почувалася із власним волоссям, тому не лінувалася навіть на виїзди брати зі собою термобігуді, а потім бігати шукати будь яку ємність, щоби їх «зварити». Отже сподівання, що колеги не впізнають її в перуці, мали сенс.
Поквохкавши перед дзеркалом, сестри вирішили, що чорна перука більше надається до маскування – велика гривка закривала лоб і нависала над очами, а довге волосся змінювало овал обличчя.
Кавалєр при зустрічі спочатку втратив дар мови, а потім, коли  ступор зійшов, захлинувся у компліментах:
-Ой, пані Олено! Пані – викапана Елізабет Тейлор! Ні, пані краща від Елізабет Тейлор! Ах, як вам пасує цей колір волосся!.. – бабця кавалєра була полькою, тому він після кожної захопленої фрази жваво хапав Оленину руку й цілував її. Перехожі почали звертати  увагу на дивну поведінку трійці, але саме зараз Олені це було зовсім зайве, адже в натовпі міг трапитися й хтось з роботи: адміністратор, водій – не всі ж зараз перебувають за лаштунками.
-Ой, я здається підвернула ногу! – зойкнула Новіта, не побачивши підступну нерівність тротуару. Олена підхопила її під руку, але Новіта відмахнулася:
-Та вже якось дочалапаю…
-Може би ваша мама відпустила вас зі мною після концерту на каву? – кавалєр призвичаєним жестом розпростував три волосини на своїй голові й чемно вклонився в бік Новіти. – Обіцяю належним чином пильнувати Олену.
Ну нічого собі! Новіта була на чотири роки старшою від Олени, але ж ніяк не тягнула на її маму, хоча засліплений красою Олени кавалєр мав дещо іншу думку.
-А вона мені не дочка! – глузливо відповіла Новіта. – Це моя онука.
-О, як прекрасно ви виглядаєте на свій вік! – кавалєр схопив до поцілунку руку Новіти. – Я б ніколи не подумав!..
 
14

-Молодець, - думала Леся Аристархівна, сфокусувавши свій астигматизм на Катрі, яка в концертному платті кольору польового маку стояла в протилежній кулісі. – В такому віці  так досконало тримається! Та ще й, казала Дарина, піклується про внуків, які з істериками наполягають на тому, щоби жити з нею, а не з батьками. Так вона виховала внучку – он яка виросла! Тепер  пильнує внука… - Леся зітхнула, подумавши про побутові проблеми, які постійно нагадують про себе, коли на їх вирішення зовсім не вистачає часу. Чоловік – поважний лікар-кардіолог – раптом почав яскраво виявляти стадні інстинкти самця – ну бо як ще можна це назвати?! Дорослий син категорично не хотів миритися з підкреслено менторським тоном батька, а батько в жодний спосіб не хотів визнати, що його педагогічні методи є далекими від досконалості. Обидва чоловіки в хаті були по-віслячому вперті, кожний прагнув наполягти на своєму, інциденти виникали на рівному місці… Леся Аристархівна, поглинута наукою, двома улюбленими роботами:  піклуванням про студентів й учнів, яких намагалася нафарширувати знаннями та професійними навиками по максимуму без огляду на матеріальний рівень їх батьків, що для декого з педагогів є суттєвим моментом, вдома не мала належного спокою та затишку, бо на цій благословенній території неодмінно мусила ставати або рефері, або психотерапевтом. Як чоловік, так і син мали до неї претензії, що вона не приймає однозначно саме його бік у сімейних чварах. Леся Аристархівна знову тяжко зітхнула…
 Маріанна, внучка Катрі, з пафосом декламувала вірш, що написала її бабця – про три братніх народи, яким навіки належить бути разом. Так, це було твердим переконанням Катерини Олександрівни. І хай там що кажуть різні націоналісти, вона вихована на дружбі народів і будь що відстоюватиме свої переконання хоч співом, хоч віршами, хоч у прозі. Як це так – стільки років комуністична партія виховувала інтернаціональні почуття радянських людей, а тепер раптом цілі народи стали прагнути незалежності одне від одного. Ні, такого не має бути! От і публіка підтримує її думку – зал вже радісно плескав Маріанні.
-Цей вірш написала моя бабця! – сповістила публіку Маріанна і показала рукою в бік лаштунків. Катря вийшла на сцену та вдячно вклонилася. Зал вибухнув іще більшим ентузіазмом. Маріанна, перекрикуючи оплески оголосила:
-Перед вами на сцені Лауреат Міжнародних та Всеукраїнських конкурсів, Лауреат Всеармійського фестивалю в Москві, відомий поет та педагог з вокалу – Катерина Лісовських.
 Катерина Олександрівна зі знанням справи піднесла руку Маріанни, неначе рефері в ринзі, вони вклонилися разом, а потім, коли Маріанна залишила сцену, Катерина вказала на концертмейстера, що саме з’явилася з-за лаштунків:
-Моя дочка та мати Маріанни – Вікторія!
Дочекавшися, поки оплески вщухнуть, Катря кивнула в бік доньки, й та заграла вступ фірмової пісні Катрі – Катюші. Публіка жваво підхопила оплесками ритм. Катря піднатужилася, щоби без мікрофону її, й без того різкий, голос не потонув за оплесками. Але всі були задоволені – і публіка, і Катря.
Стримана й вихована Леся Аристархівна піджала губи.
-Тьфу! – з огидою сплюнула Леонтіна, що чекала на свій виступ за лаштунками. – Противно дивитися! Теж мені: ла-у-ре-ат!.. Хто б допустив її до тих Міжнародних конкурсів! Притягнула цілу родину і репетує перед бабульками: вони ж будь яке лайно за чисту монету сприймають!..
-То чого ж ви погодилися співати перед такою публікою?! – не витримала Леся Аристархівна.
-А де ще мені співати?! – Леонтіна була ображена за свою співоцьку долю на цілий світ, який не підтримав її видатний дар.
Спочатку її не оцінили в Національній опері, де вона була на стажуванні. Певно! Адже вона могла скласти невигідну конкуренцію прімам цього театру – кому з них це сподобається?! Одна з конкуренток навіть була жінкою головного диригента, то ж, звісно, намовила чоловіка якомога швидше позбутися молодого дарування.
Привселюдно Леонтіна пишалася, що довший час працювала на закордонній сцені та співала там головні партії, однак потай від інших вона ненавиділа це задрипане містечко з його провінційним театром – вона заслуговувала на сцени світового рівня!
І здавалося, що доля вже посміхнулася їй, коли чоловік потрапив до Лондону, де вдалося на певний час зачепитися. Однак без знання англійської мови двері Лондону були для неї зачинені, отож довелося сидіти взагалі без роботи. Правда, це не тривало довго, бо в чоловіка щось не склалося з роботою – за півроку коло замкнулося, й подружжя повернулося до рідного міста.
Леонтіна нудилася вдома. Дітей в них з чоловіком не було, адже співачка світового рівня не повинна обтяжувати себе дітьми – це становило категоричну думку Леонтіни. Прослуховуватися до місцевого театру Леонтіна не пішла принципово: там знали, що вона знаходиться в місті, могли би й самі запросити її до роботи. Одначе з театру ніхто не квапився вклонитися досконалій співачці. До філармонії Леонтіна навіть не намагалася поступити: колись вона вже працювала там – треба не поважати себе, щоби постійно їздити по розбитих дорогах на розбитому автобусі та співати на розбитих сценах холодних клубів – не для того Бог обдарував її талантом!
Згодом, коли матеріальне становище родини почало коливатися, Леонтіна здобулася на те, щоби зробити велику ласку консерваторії та запропонувала себе, звісно – тимчасово, в якості ілюстратора.
В такий спосіб, до п’ятдесяти років вона досягла того, з чого інші починають. Тимчасова робота розтягнулася вже на кілька років, та  жодного задоволення не приносила. Викладачі не цінували видатного хисту співачки, намагалися безжалісно експлуатувати її цінний голос, змушували під час занять по кілька разів повторювати один і той самий твір, і то під бездарний супровід безруких студентів – бач, того вимагав навчальний процес! Згодом більшість викладачів кафедри концертмейстерства стала намагатися під час розподілу навантажень відмовитися від високопрофесійного ілюстратора – і не дивно: бо вони самі були нездарами, не здатними оцінити вартість вокального скарбу, який обставинами закинуло до їх пересічного закладу!..
Заохочена бурхливими оплесками та вигуками браво!, Катря вирішила продемонструвати  широкі можливості свого вокалу й виконати твір, який вимагав бездоганного володіння голосом – Аве Марію Франца Шуберта. Крім того, не шкодить пописатися німецькою вимовою, адже свого часу жилося в Німеччині – навчилася там чогось!
-Швидше би вже заграти Леонтіні та позбутися «щасливої» можливості дотику до цього балагану, - думала Леся Аристархівна, намагаючися не слухати виконання шедевру світової музики. Однак зробити це було надто складно. Музика – не відеозображення, на яке достатньо заплющити очі. Навіть якби вона знехтувала бонтоном і  затулила вуха руками, це не покращило би її становище: тренований слух музиканта все одно ловив би звукові хвилі  та аналізував їх музичні властивості.
Заспівавши куплет молитви, Катря з ентузіазмом викликала з-за завіси свою наступну ученицю, яка долучилася до виконання другого куплету.
-Спів такий можна воєм назвати, - зло прокоментувала Леонтіна, перефразовуючи знаний афоризм про стогін, що піснею зветься.
Потім на сцену випнувся жаданий гість, про якого Катрі казав директор центру – голова місцевого осередку комуністичної партії. Він міцно, по-пролетарськи, потиснув руку Катерині Олександрівні, оголосив її достойним продовжувачем справи батьків та дідів і вручив грамоту міського осередку КПУ за втілення в життя ідеалів, які заповідали вожді пролетаріату, комуністична партія та чільники великої Росії.
Катря була дуже задоволена, а Леонтіна нарешті дочекалася свого виступу:
-Тьфу! – ще раз сплюнула вона на все це блюзнірство, вищерилася у нещирій посмішці та з’явилася перед збудженими глядачами. Леся Аристархівна зайняла місце концертмейстера, вмостившися на обшарпаний стілець біля розстроєного рояля.

15

Сюзанна прокинулася рано. Годинник показував дев’яту. Цей покидьок – чоловік – так і не з’явився. То й добре. Бо вона би його все одно не пустила додому. Напевно вже десь напився до свинячого вереску, і стало розуму, щоби спати на роботі… Сюзанна навіть не буде телефонувати: якщо воно налакалося, то де ж воно прокинеться від телефонного дзвінка?! Обудиться, коли прийдуть співпрацівники. І хай потім сам дзвонить та вимолює пробачення!..
Звісно, таке траплялося не вперше. Сюзанна навіть подумувала, чи не поперти його взагалі. Квартира була її, а він би хай котився на всі чотири!..
Але, з другого боку, як би вона жила сама на зарплату викладача? Та клята дирекція пристойного навантаження не дає. А тільки-но Сюзанна оформила пенсію, як і ті години, що мала, врізали. Директор дбає за того, хто йому більше принесе. Безперечно, Сюзанна теж приносить: он яку пляшку коньяку на кінець учбового року притягнула. Та ще й цукерки, що їй діти подарували, віддала йому. А тепер зовсім не впевнена, що її взагалі не виживуть з посади. Та шмаркачка Тарасенко прийшла, задом покрутила і – маєш! – години з української літератури, які до пенсії мала Сюзанна, віддали їй! Правда, Тарасенко закінчила українську філологію, а Сюзанна – російську. Але ж якось давала собі раду, хоча й не дуже любила цей предмет. Уламки могутньої російської літератури увійшли до курсу «Всесвітня література», отже практично йдеться лише про побіжний перегляд здобутку великих російських письменників. Сюзанна, без сумніву, є кращим педагогом, ці вискочки її нігтя не варті, і все одно весь час треба щось доводити!..
Сюзанна обурено перевернулася на другий бік і знову згадала про чоловіка. Сама вона на ремонт квартири не могла би здобутися – він однозначно заробляє більше. Хоча, хто його знає, що там він заробляє? – Сюзанна змушена вірити йому на слово. Однак той нещасний ремонт триває вже кілька років, а пильнувати майстрів доводиться їй – чоловік вмиває руки. Взагалі, той вигляд достатку, в якому Сюзанна ціле життя намагається переконати оточення – бо, зрештою, повинні ж її подивляти та поважати! – на ділі швидше нагадує мильну бульбашку. Машина та дача лишилися ще від батька Сюзанни, який був великим начальником – о, в тамті часи його посада змушувала оточення рахуватися з ним! І не лише з ним, а з цілою його родиною. Оточення підносило вказівний палець і казало: О!.. А потім все пішло шкереберть – нудно навіть згадувати! Така чудова квартира в центрі міста була, то цей батько-маразматик відписав її на користь держави! Це ж треба до такого додуматися!.. Рідна дочка, одиначка, лишилася в малесенькій двокімнатній халупі в спальному районі, а квартира в будинку стилю сецесія – мрія цілого її життя – державі!..
Від противної згадки в Сюзанни заболіла голова, довелося встати з ліжка та заварити чай – міцний солодкий чай з ложечкою коньяку зазвичай знімає такі спазми. Але гірких спогадів не вдалося залити солодким чаєм, думка й надалі приносила образи минулого.
Старий козел! Він надумав після смерті Сюзанниної мами одружитися з молодою сучкою й почав обдаровувати її маминими шубами, які вони з мамою придбали під час довготривалого відрядження за кордон. На радянські часи це майно було неперевершеним скарбом: Сюзанна могла би вбиратися, як англійська королева! Ну чого їй так не повезло з батьками?!. Мама все хапала собі, доводилося силоміць та зі сваркою видирати в неї з рук пристойне вбрання. І це тоді, коли Сюзанна вчилася в університеті, була молода й гарна: саме би пристойно вбиратися! Ні, мама все купувала собі, собі… І що? Забрала це з собою? Ні! Натомість забрав батько, для тої к… Ну як тут не висваритися?! Звісно, Сюзанна тоді накрутила чоловіка, що треба прийти до квартири в сецесійному  будинку, коли батько буде на роботі, та повиносити звідтам все, що по праву належить їй. Батько повернувся несподівано швидко, вони з чоловіком побилися, в батька стався серцевий напад, а скінчилося все так, як скінчилося: батько озвірів та відписав усе майно державі. Ледь вдалося відсудити дачу та машину, які й до цього часу працюють на імідж Сюзанни. Однак вона знає, що це бульбашка…
Правда, дача зараз ціниться навіть за те місце, яке вона займає: близько за містом, міцний будинок, гарна територія. Але ж Сюзанна жодного бажання не має саджати город, пильнувати сад… Отак, протягом літа можна скочити пару разів, влаштувати пікнічок на густій та високій траві, що росте на необробленій ділянці. Можна завезти на дачу майно, яке в міській квартирі стало непотрібним. А більше – що? Сюзанна в жодний спосіб не має наміру перетворюватися на дачницю. Дехто з сусідів навіть курей завів –смішно! Йди до магазину та купуй чи то курку, чи то стегна, чи взагалі тільки філє!..
Що стосується машини – нема про що й казати. Скільки їй вже років? – То-то й воно!.. Грат на колесах…
Голова перестала боліти, але образа на життя лишилася. Ну чому Сюзанна така нещасна?..
-І чого це я маю сидіти в цьому нехлюйстві? – Сюзанна кинула оком навколо та рішуче копнула пусте відро з-під фарби, що стояло по дорозі до ванної. – Хай приходить та сам порпається з тим ремонтом! А я мушу подбати про себе та зняти стрес! – Сюзанна злорадно посміхнулася та відключила мобілку від сіті: - Хай тепер це нещастя (звісно, йшлося про коханого чоловіка) думає, куди я поділася!..
Чим зняти стрес? – ну звісно, чим жінки знімають стреси?!.
Сюзанна привела себе в порядок, перекусила і з завмиранням серця витягнула шкатулочку, в якій лежав фонд, призначений на ремонтні роботи.
-Хай йому дідько! – подумала Сюзанна та відрахувала кілька сотень. Потім подумала, вирішила, що моральна шкода, якої вона зазнала, вимагає більшої компенсації, підхопила ще кілька сотенних купюр та вирушила… Звісно – по магазинах!..
 
16

Щойно Дарина вмостилася до компьютеру і мала намір нарешті переглянути видавничий варіант своїх казок, як двері відчинилися, та до Дарининої мами вступила сусідка. Сусідка користувалася ключем, що видала їй Даринина мама ще в ті часи, коли Дарина проживала окремо.
-Ну не можу сама сидіти вдома, - жалілася сусідка, - хоч ви мене ріжте! Мої всі порозходилися, навіть не сказали куди!..
-Не буду тебе різати, - відгукнулася мама Дарини.
-Що? – не второпала слабувата на слух сусідка. – Що ви сказали?
-Кажу, що не маю наміру тебе різати! – мама Дарини підвищила голос.
-Ви маєте щось різати? Я вам перебила?..
-Нічого ти мені не перебила, я дивлюся телевізор, - мама Дарини кивнула на екран.
-А, ну так-так, по телевізору весь час когось ріжуть – я вже не годна того дивитися!.. То уявляєте собі, питаю Іванку, де ти йдеш, а вона мені: Мамо, нащо вам то потрібно знати! Сидіть собі та дивіться телевізор!.. І коли то тепер повернеться?.. В цьому телевізорі вже й дивитися нема чого – чи політика, чи, правильно кажете, когось ріжуть. І я би мала то дивитися?!.
-Мені б такі проблеми, - подумала Дарина, тупо вперившися в екран монітору. Кожний зайвий звук збивав її з думки та заважав зосередитися. Сучасне засмічення ефіру звуками широкого спектру походження та різної потужності Дарина вважала одним з найбільших лих людства, але була безсилою будь як вплинути на захаращений звуковий простір, що її оточував.
-Ото пішла на базар, подивилася, що там з цінами, - продовжувала сусідка, - то, знаєте, жінки на базарі кажуть, вже незабаром кінець світу. Ну бо як інакше?..
Сусідка, коли заходила, не любила сідати, потім їй було тяжко встати – вона перегородила собою екран, де йшло улюблене політичне ток-шоу Дарининої мами. Сусідка впіймала погляд мами, що намагалася таки зазирнути на екран, та повернулася до телевізору:
-О, ви дивитеся на того злодія?! Уявляєте собі, хто керує країною! То ж він в молодості сидів в криміналі! Він згвалтував двох дівчат, а одну з них вбив… А потім швидесенько відкупився і тепер видає з себе порядного державного діяча!
-Нікого він не гвалтував, - заперечила Даринина мама. – З чого це ти взяла?
-Згвалтував-згвалтував, жінки на базарі знають! – послалася сусідка на незаперечне джерело інформації.
Дарина замислилася. Вона ніколи не мала нагоди нарікати на самотність. Протягом цілого життя, скільки себе пам’ятає, вона безнадійно мріяла усамітнитися. Коли в дитинстві бабуся забрала її в село, де дідусь працював фельдшером, а бабуся була в нього і за медсестру, і за санітарку, Дарина завжди знаходилася під невпинним наглядом бабусі.
Одного разу, коли бабуся відволіклася, хлопчисько, що пас козу, молоком з якої бабуся відпоювала Дарину – солодкі спогади дитинства! – намовив Дарину скласти йому компанію. За селом знаходився великий ставок, опоясаний дорогою, що вела до лісу. З лівого боку дороги лисіла голою верхівкою піщана гора, вкрита травою та квітами, а зправа невеличкий рівчак опускався до річки, чи то впадаючої до ставка, чи то просто протікаючої вздовж дороги. Саме ця гора й стала об’єктом подорожі з козою та пастухом.
Задоволена Дарина відчувала себе пташкою, що вирвалася на волю та милується панорамою, відкритою перед її поглядом. Вона назбирала букет квітів, залюбки порозглядала різних комах, що вільно почувалися на широкому просторі: невеликі синеньки метелики пурхали над патлатими рожевими квітками, які Дарина називала лахудриками; польові коники перескакували зі стеблини на стеблину, не підпускаючи Дарину до себе; зосереджені маленькі павучки – великих Дарина боялася – сиділи в мереживі павутинок, розтягнутих поміж листям квітів. У лісі поруч на всі голоси цвірінькали птахи…
Раптом до того цвірінькання додався десь здалека, неначе з неба, знайомий голос:
-Дарина!.. - Дарина побачила, що щось блимнуло на піддашші будинку, де вона жила.
-Дарина!.. – розкотилася луна.
-Ой, це бабуся побачила мене крізь бінокль! – здогадалася Дарина й так перелякалася наслідків свого вчинку, що чим хуткіше побігла з гори вниз, додому, до бабусі!.. А потім, не зна як, вона вже скочувалася, ніби куль – безногий, безрукий та безголовий, до дороги, що відділяла гору від річки. Зупинитися вдалося лише на рівчаку – Дарина врешті схопилася за пучку трави й зависла над водою. Потім, доклавши чималих зусиль, вона підтягнулася та дісталася дороги. Пошарпана, подряпана,  брудна, на непевних ногах, Дарина повернулася додому й отримала все, що їй належало…
Коли постійне товариство бабусі допікало Дарину, вона вибирала момент і спиналася на гілки розлогого горіху, що ріс у подвір’ї. Там вона мріяла, що добре би було мати серед гілок велике гніздечко, на якому можна би навіть спати. Ні, спати на дереві небезпечно – можна впасти. Краще викопати під вітами горіха нірку, гарно облаштувати її та ховатися там від цілого світу. Дарина навіть пробувала копати цю нірку маленькою лопаточкою з набору іграшок, але бабуся відігнала Дарину від місця розкопок та насварила, що вона порпається в бруді.
Потім, коли Дарина мала йти до першого класу, бабуся з дідусем переїхали до міста, де жили батьки Дарини. З села прихопили зі собою няню, яка водила Дарину до школи, аж до п’ятого року навчання.
До цього часу мама з батьком розійшлися та поділили довгу, неначе поїзд, чотирикімнатну квартиру на дві, з двома різними входами. Дариною далі опікувалася бабця, бо мама виявилася перспективною спортсменкою, певний час роз’їжджала по змаганнях, а потім вдруге вийшла заміж та влаштувалася виступати за команду, що містилася в Групі радянських військ в Німеччині.
Дарина без смутку покинула помешкання, в якому й далі лишалися замуровані з другого боку двері, що відділяли її від дитинства; помешкання, де не мала можливості лишитися на самоті, адже окрім бабусі з дідусем там оселився Даринин дядько з дружиною. Мама забрала Дарину до Німеччини. Але й там, в квартирі, яку займали одразу чотири родини, де доводилося пильнувати чергу до туалету або товктися біля сусідів на спільній кухні, Дарина теж завжди була в товаристві…
-Ой, піду вже, - сусідка вирішила шукати інших, більш говірких співрозмовників.
Дарина знову поклала долоню на мишку комп’ютера…
 
17

Вадим досить вдало стартував у грі, його премія мала ось-ось подвоїтися, то ж він, впевнений, що надійшов щасливий час, зухвало пішов ва-банк, виставивши на кон цілу суму. Однак цього разу шось спрацювало не на його користь, і вражений Вадим, що вже встиг витверезити після корпоративної вечірки, ніби на заповільненому кадрі спостерігав, як його погрубішавша премія невпинно тікає та пересувається в бік іншого гравця, а той  зустріча її радісною посмішкою. Вадим, неначе подвоївся: побачив очима того другого Вадима, що спостерігав за собою збоку, як він тяжко піднявся з місця, на ватних ногах підійшов до супротивника і жалісним голосом попросив не забирати всі гроші, а позичити йому хоча би їх частинку на, як він висловися, розплід, бо ось-ось він має неодмінно виграти – він це точно знає. Супротивник гнусно хіхікнув просто йому в обличчя, потім до когось підморгнув і, зрештою, бридливо закопиливши губи, відрахував Вадимові кілька грубих купюр, попередньо поставивши умову повернути борг втричі збільшеним…
Час за грою завжди минає якось так, непомітно. Вечір давно перейшов в ранок, халепа з премією змусила Вадима забути про початок робочого дня. Розплід боргу досі не хотів відбутися, супротивник вимагав повернення грошей… Змучений та розполоханий мозок намалював картинку зі шкатулкою, в якій лежить ціла купа грубих купюр. О, як би згодилися вони зараз Вадимові! – агресивний погляд візаві зробив Вадима маленьким та тщедушним.
-Вже-вже, - пробекав він, клацаючи зубами, - вже біжу за грошима, не хвилюйтеся! – Вадим раптом згадав, де він бачив цю шкатулку з купюрами.
-І куди ж ти так вже-вже намилився? – глузливо перепитав кредитор. – Може, ти думаєш, що ми тобі так відразу й повірили?! - Вадим побачив, що за спиною кредитора стоїть зухвалий громило з кримінальною мордою та гидко посміхається.
-Ага, - заржав громило, - зараз: відпустили чемненького дядечку, а він накивав п’ятами!
-Що, вирішив пошити нас у дурні?! – почув Вадим неприховану загрозу.
-Та ні, я чесно кажу, в мене є загашник… Я тут недалеко живу…
-Ну що, подивимося, де живе цей чесний? – кивнули ті двоє один до одного. – Може, він, дійсно, не такий поганий, яким нам видався, і   в нього дійсно є загашник?..
Вони обступили Вадима з двох боків, він від переляку залишив на спинці крісла свою престижну курточку з тоненької шкіри, якою пописувався перед оточенням в праці. Всі разом вийшли з казіно і попрямували до будинку, де жив Вадим.
-Господи, зроби так, щоби Сюзанни не було вдома! Господи, прошу Тебе, забери Сюзанну з квартири!..
-Шо ти там мимриш собі під ніс? – громило штовхнув його в бік.
-До речі, дай сюди твою мобілу, щоб не спокушався кликати допомогу! – недавній партнер по грі недвозначно простягнув руку. Вадимові довелося покласти на неї свій коханий наворочений мобільний телефон.
-Круто, - резюмовав громило, дивлячися на мобілку. – Може й дійсно має гроші!..
-Але ти ще винен заплатити моральну шкоду за те, що попсував нам нерви! – вищерився бувший партнер.
-І доплатити за доставку додому з екскортом! – додав громило. – Бо в наші часи небезпечно ходити самому, та ще й з грошима! А як би тебе хтось ненароком скривдив?!. – обоє весело зареготали…
Господь почув молитви Вадима – дружини не було вдома. Сподівання ж лишити конвой на сходах виявилися марними. Тільки-но Вадим перекрутив ключ в замку, ті двоє заштовхали Вадима всередину і увійшли за ним. Вадим із жахом побачив, що обоє вбрали рукавички…

18

-Ти подивися, вже осінь наближається, сказала Новіта, підносячи зі стежини жовтий листочок, неначе вирізьблений рукою вправного майстра.
-Напевно, я цього року не буду брати відпустку, - висловила свою думку Олена. – Хай краще в кінці року сплатять мені компенсацію.
-Розумно, - погодилася Новіта. – З моєю працею такі номери не проходять. Закінчився навчальний рік – гайда відпочивати!..
Сестри прямували до корпусу з ваннами для прийому виписаної лікарем процедури. Якби ж лікарі завжди так лікували: лежиш собі у ванні, розслаблений, з кайфом, шкіру лоскочуть дрібненькі повітряні бульки мінеральної води… - казка, та й годі!
Олена чомусь пригадала віршик Дарини, який вона написала на цьому самому курорті – прикольний:
Верчусь, как щука, в углекислой ванне
И о тебе мечтаю, мой карась –
Недосягаемый, далёкий и желанный…
О, как бы за тебя сейчась взялась!..
-Ти знаєш: Дарина, коли тут відпочивала, давно, ще на початку дев’яностих, написала купу віршів. Шкода, що я не вмію писати вірші – така краса навколо, такий релакс…
-А що, Дарина вміє віршувати? – здивувалася Новіта. Якось досі їй не траплялося спілкуватися з поетами. – І вона видавалася?
-А вона тим не дуже переймалася. Принаймні, періодичні видання друкували її залюбки. Це в нас Катерина Олександрівна вже четверту книжку видала, але за власний рахунок.
-Зараз за власний рахунок можна видати будь що: плати – і тебе надрукують.
-Ото ж бо й воно. Дарина принципово не хоче в такий спосіб заробляти собі славу. А стосовно друку – вона видає себе сама: каже, приємно помацати власноруч написану книгу.
-Як то сама? – Новіта не могла собі уявити щось подібне.
-А просто. Сама пише, сама набирає на комп’ютері, сама верстає – в неї є спеціальна програма, сама роздруковує. Потім формує з того книгу, пише Самвидав і віддає до переплітної майстерні, щоби зробили палітурку.
-І що, вона так зробила лише один примірник?
-Ну, по-перше, вона робить про всяк випадок по два примірники, а, по-друге, в неї тих книжок майже ціла поличка.
-Це вона написала таку кількість віршів?!
-Ні, віршів в неї назбиралося на двотомник, який вона назвала «Рифмоверть»…
-А чого назва російська?
-Ну бо й вірші здебільшого російською мовою.
-Але ж вона ніби говорить українською.
-Так, особливо останнім часом: принципово.
-Чому принципово?
-Так вона висловлює свій протест проти політики Москви.
Новіті не хотілося говорити про політику – небезпечна тема: можна посваритися навіть з родичами чи друзями. Ну її до дідька!..
-Останнім часом Дарина багато пише українською, - продовжила Олена робити рекламу подрузі. - Навіть отримала диплом Всеукраїнського літературного конкурсу на кращу казку українською мовою.
- І що, казки вона теж пише віршами?
-Те, що вона відправляла, було прозою. Причому, їй довелося перекладати з російської власні казки, написані для онуки, коли та ще не ходила до школи. А зараз ця онука вже ого-го! – цього року в одинадцятий клас піде… Здається, в Дарини є казки й віршами. Взагалі-то вона має вірші та казки трьома мовами! – похвалилася Олена, ніби йшлося про її власний доробок.
-Як трьома?.. – з підозрою перепитала Новіта: щось при особистому знаймстві Дарина не справила на неї враження поліглота.
-Ще й польською.
-Вірші – польською?! – не давала віри Новіта. – І що, є рима?
-Звісно, що є.
-Не уявляю…
В цей момент відгукнувся телефон Олени. Вона сягнула до величезної торбини – інших вона не визнавала! – перевішеної через плече, та дістала джерело веселого «Собачого вальсу», який до того ж супроводжувався несамовитим котячим нявканням.
-Мої котики мене кличуть, - прокоментувала Олена, потім подивилася на екран і додала:  -Дарина!
-Зовсім котик, - подумала Новіта.
Дарина говорила так збуджено, що Новіта могла розрізнити слова:
-Привіт! Уявляєш, передивилася нарешті видавничий варіант казок – мене аж клинить від захоплення!..
-Що, гарно зробили?
-Ой, повний прикол! На ілюстрації мене намалювали в плетеній гойдалці, з триповерховою зачіскою кольору бургундського вина – але про колір є в казках; з хутром на шиї і в якомусь червоному вбранні – знаєш, як я «люблю» цей колір! А головне, мені зробили такий ніс, що на п’ятьох вистачить!
-Просто вони ніколи не бачили твого витонченого носика, - заспокоїла Дарину Олена.
-Та це все дурниці, - відмахнулася Дарина. – Головне, чим я вражена, ім вдалося при редагуванні не загубити акровірш! Я від щастя готова скакати по хаті!..
-А краще літати на мітлі, - подумала Олена, але не сказала того вголос. – Ну що ж, я тебе вітаю! Рада, що ти задоволена… - телефон роз’єднався.
-Про що це вона галасувала? – поцікавилася Новіта. – Про який такий акровірш?
-А це коли по перших літерах рядків читається якесь слово.
-І яке слово має читатися по перших літерах у віршах Дарини?
-О, це ціла історія! Дарина тоді досконало побавилася! Я так не вмію…
-Та ти ж взагалі не вмієш писати вірші! – здивувалася Новіта репліці Олени.
-Я – не про вірші. Я – про забаву. А акровірші Дарини багатократно зафіксували для історії прізвище особи, що надихала її на цей словесний шал.
-То Дарина – романтик?! Не дуже уявляю. – Новіта скептично знизала плечима. – І хто ж це міг так її надихнути?
-Микольця, наш баритон. Він зараз живе в Америці. А що Дарина в ньому знайшла? – не питай, бо й досі не второпаю.
-Повезло цьому Микольці!.. – задумано констатувала Новіта, уявляючи, як би сприйняла тиражування в чиїхось віршах власного прізвища.
-Та ти що! Він шарахався від Дарини, як дідько від кадила, ха-ха-ха! Мені здається, що він і до Америки втік, щоби бути подалі від Дарини!
-Дивний якійсь…
Сестри увійшли до ванного корпусу.

19

Сюзанна любила похизуватися своїми коштовностями, отож золоті прикраси були на ній завжди. Правда, щоразу – інші.
Сьогодні, з огляду на підпсутий  чоловіком настрій, вона перед виходом з дому вбрала на себе значну частину свого золотого запасу – для кращого зняття стресу. Виглядаючи, наче різдвяна ялинка, Сюзанна вирушила на пошук приємних відчуттів.
Увагу Сюзанни привернув натовп, що невідомо чому утворився в скверику навпроти дому. Оскільки ліміту часу не було, Сюзанна скерувалася в той бік – цікаво, що там сталося?
Над невеличким розкладним столиком на дереві була завішена вивіска «Акція». Це добре, Сюзанна любила акції – завжди краще мати нагоду придбати щось дешевше, аніж дорожче. Сюзанна підійшла ближче й поцікавилася в тітоньки, що саме відходила від натовпу, що це за така акція.
-Ой, чудова акція! – з ентузіазмом відповіла тітонька. – Безпрограшна лотерея.
-А що розігрують?
-Домашню техніку.
-Техніку – це добре, - подумала Сюзанна. – Вона любила показати, яка з неї прекрасна господиня, то ж домашня техніка може придатися.
-Купуйте білети безпрограшної лотереї! – заохочував молодик, що стояв біля столу й крутив лотерейний барабан для старшого пана, який щойно отримав здачу з оплати лотерейного квитка. Пан простягнув руку до віконця барабану, витягнув скручений у трубочку шматок паперу та вголос прочитав назву виграшу:
-Електроміксер.
-Вітаю вас! – радісно потиснув панові руку молодик. Потім оголосив натовпові: - Поплескаємо пану, який не пошкодував десять гривень на придбання лотерейного квитка і тепер за такі маленькі гроші має прекрасну побутову техніку – електроміксер, який я із задоволенням йому вручаю! – продавець лотерейних квитків простягнув щасливчикові коробку, яку пан радісно схопив, чим дужче обійняв та збуджено вигукнув:
-Бажаю всім успішної акції!
Сюзанна посміхнулася та полізла до торбинки за грошима на лотерейний квиток.
-Акція безпрограшна, - думала Сюзанна. – Навряд чи в них є щось з домашньої техніки дешевше десяти гривень: такого дешевого приладдя просто не існує.
Продовжуючи посміхатися, Сюзанна простягнула молодикові десять гривень. Однак в цей момент перед Сюзанною виникла ще чиясь рука з десяткою, а хамуватий голос баби позаду, що почала відштовхувати Сюзанну від столику, заявив:
-Зараз моя черга, я прийшла швидше!
Отакого нахабства Сюзанна подарувати не могла. Вона піддала настирній бабі бедром і підсунула гроші молодикові під ніс.
-Ні, зараз моя черга! – заверещала баба.
-Та не сваріться, - заспокоїв молодик, - всі встигнуть! – Дивіться, скільки ще квитків маємо!
-Але я прийшла першою і гратиму перша! – наполягала Сюзанна.
-Коли я прийшла, вами тут і не пахло! – не здавалася баба.
-Зато ви аж занадто смердите! – не витримала бонтону Сюзанна. Вона сподівалася, що через канікули її учнів, яким вона викладала етику та естетику, поблизу не було.
-Сама ти смердючка! – не лишилася в боргу баба.
-Жіночки, не сваріться! – попросив продавець. – От я двома руками беру у вас гроші, - і він простягнув праву руку до Сюзанни, а ліву – до баби. Обидві запхали в простягнуті руки по червоній купюрі. –Тепер кручу барабан, - він енергічно закрутив ручку. – А тепер – оп-ля! –відкрив віконце: - Ви – правицю, а ви – левицю! – Сюзанна і баба одночасно запхали руки в барабан і вчепилися в один талончик. Жодна не хотіла поступитися. Шматок паперу не витримав та розірвався.
-О боже! – зойкнув молодик, складаючи клаптики разом. – Але ж це – головний приз: холодильник «Бош»!
-Це мій холодильник! – зарепетувала баба.
-Ні, я була першою! – не давала за вигране Сюзанна.
Молодик почесав потилицю та невпевнено сказав:
-Просто й не знаю, як це вирішити? В мене таких випадків ще не було…
-Дорогенький, - раптом змінила баба тон з нахабного на улесливий, - я дам тобі, - вона полізла до гаманця, - п’ятдесят гривень, а ти мені холодильник.
Продавець, неначе стопкадр, стояв з відкритим ротом.
-За якусь п’ятдесятку пан віддасть цій нахабі холодильник! – збунтувалася Сюзанна. – Може моя сотня краща?! – Сюзанна знала непорівняно більшу вартість холодильника.
Продавець знову пошкрябав потилицю.
-Ах, то ти в нас крута! – зарепетувала баба. – А я не гірша! – і баба додала до своєї п’ятдесятки ще сотню.
-А ось так не хочеш?! – Сюзанна дістала купюру з портретом Лесі Українки.
-А ось так?! – нахабно вищерилася баба і помахала перед очима Сюзанни двома «Лесями».
Сюзанна згадала, що в потаємній кишенці її торбинки лежить недоторканий надзвичайний запас – сто доларів. А хіба момент не сприяв тому, щоб цього запасу торкнутися? Сюзанна витягнула свій козир.
-Терпіти не можу таких настирних, - амбітно сповістила баба і зашурхотіла купюрою в сто євро.
Сюзанна запхала руку до гаманця, але там вже було пусто. Однак в жодний спосіб не можна допустити, щоб якась плебейка взяла над нею верх! Сюзанна зняла з руки перстеник і простягнула молодикові разом з грошима, встигнувши при цьому з презирством подивитися на настирну бабу, яка врешті заткнулася.
Молодик нарешті прийшов в себе, прийняв хабара включно з перстенком і сповістив бабі, що, Сюзанна була в черзі першою, отож і право на холодильник належить їй.
-Ой, а як же я його тягнутиму звідси? – схаменулася Сюзанна.
-Не переживайте, все продумано, - заспокоїв молодик. – Зараз я випишу чек, ви звернетеся до менеджеру в нашому магазині, і він організує вам доставку. Смішно би було тягнути сюди холодильник! От, подивіться, я ставлю штамп «Оплачено» - і все чікі-пікі!
Сюзанна взяла чек, подивилася, ніби все в порядку.
-А щоб ви не думали, що в нашому магазині працюють хабарники, вам повернуть ваші гроші і перстеник разом з холодильником.
Настрій Сюзанни, який був сумнівним після розставання з улюбленим перестеником, відразу поліпшився.
-От здивую Вадима новим холодильником! – вона навіть забула про свій намір сказати чоловікові все, що вона про нього думає…
 
20

Дарина прокинулася з відчуттям давно забутого затишку – щойно вона була в обіймах. Ні, це не були обійми – це був просто дотик.
Дарина була дуже чутливою до дотику. Навіть її авторська вокальна методика була побудована на тактильних відчуттях. Якщо сказати точніше, то на тактильних та пластичних. Але саме таке вирішення складних питань організації вокальної функції давало їй можливість під час занять з учнями пояснювати спосіб утворення співу.
Звісно, уві сні Дарина не була такою шкапою, як казала мамина сусідка, синтезуючи українське шафа з російським шкаф. Зрештою, не була й сивою та незграбною… Вона прокинулася Аліною – персонажем своєї власної казки «Руки Принца». Дивно, свого часу Дарина заклала в цю казку дотик рук, придуманий нею – дотик, який казка допомогла відчути віртуально. А тепер ось зворотній процес знову повернув її до такого дотику. Ось так і переплітається в її житті фантазія з уявою…
Дійсно, думала Дарина, якби я відчула цей дотик не уві сні, а насправді, що би це змінило? Поствідчуття, або, якщо хочете, - відлуння відчуття – зовсім не відрізняється від реального: було – і нема. Все! То чи варто ганятися за реальністю? – Прикрив очі, уявив собі – й маєш!..
Така логіка цілком влаштовувала Дарину. Правда, дійшла вона до неї не зараз, а саме в добу процвітання «Музичного намиста», коли життєвий досвід дозволив розфарбувати оточуючий світ повною палітролю веселки, а не поділяти реальність лише на чорне та біле, що називають підлітковим максималізмом. Важко дорікати жінці підлітковість світосприйняття, коли вона перейшла сороківник і з появою внучки одержала формальне право називатися бабцею. Тим не менше протягом цілого життя рожеві ідеали, виховані казками і фантазіями юного віку, перемальовувалися на сірі, або й чорні  відбитки реалій…
Дарина різко встала з розкладачки, на якій спала, і струсила з себе рештки сну. Годинник показував шосту ранку – саме час, щоби братися до роботи. Кілька годин умовної самотності були в Дарини для справ, що вимагали зосередженості.
-Спочатку треба визначитися з пріоритетами, - подумала Дарина, сягнувши по пакет із в’язанням.
В’язання було одним з улюблених занять Дарини. Вона навчилася робити на спицях приємне на дотик полотно ще в четвертому класі. Саме тоді мама привезла з Німеччини пухнасті пунцові нитки, які надихнули Дарину на опанування техніки створення безконечної кількості витягнутих одне з одного очок, які в сумі творили матерію. Тоді на великий об’єм роботи Дарина не спромоглася – шматок пухнастого пунцового полотна ще довго траплявся то в одній, то в іншій шухляді, мозолячи очі та дратуючи своєю недовершеністю.
Але згодом Дарина таки набралася терпіння, та не на будь яку примітивну кофтинку чи светерек: вона, як сама висловлювалася, зв’язала собі меблі. Не лякайтеся, вона не спала в плетеному на спицях гамаку – розкладний диван, який Дарина купила на гроші, одержані від клієнтів - замовників джемперів та шапочок, був цілком вигідний. Попередня канапа своїм незграбним виглядом дратувала естетичні вподобання Дарини, то ж вона просто скинула її з балкону…
-Холєра!.. – кудись зникли нитки, що негайно були потрібні Дарині для продовження роботи над черговим витвором в’язального мистецтва.
Дарина пішла до кімнати, де ще спала мама, та оглянула з допомогою ліхтарика м’які розкладні сітки, в яких тримала особисті речі. У верхній частині сітки з вовною ниток не було. Лізти глибше та шурхотіти пакетами Дарина не ризикнула – мама могла збудитися від стороннього звуку.
-Ось тобі й пріоритети! – Дарина зовсім зденервувалася. – Декоративне пальто, яке вона творила, слід було закінчити саме сьогодні, бо завтра варто би його віддати. Ні, це не було виконання термінового замовлення – Дарина вже давно не в’язала за будь чиїм бажанням: тільки за власним. Їй подобалося робити комусь з оточення приємні несподіванки у вигляді ексклюзивних моделей вбрання а ля Дарина. Від щасливців вона вимагала лише їх фото в цьому вбранні. Зараз Дарина бавилася у пухнасте втілення веселки, і брак червоної гами вивів її з рівноваги.
-Так можна взагалі з’їхати з глузду, коли весь час щось губиш! – Дарина заглянула під стіл в кухні. – Як в тому анекдоті, шукаю під ліхтарем, бо тут світліше!.. – А як не губити, коли жодна річ не набула свого місця, так само, як і Дарина, що не живе в цій квартирі, а тимчасово перебуває…

21

-Що, приїхала Белла? – Олена вже відкурортилася, в цей самий день відпровадила сестру до Москви, та, повертаючися з вокзалу, здаля побачила Беллу, яка саме входила до супермаркету.
-Вона приїхала відразу після твого від’їзду на курорт. – Дарина притиснула трубку до вуха плечем, намагаючися не переривати в’язання. – Я просто забула тобі сказати.
-От я би до тебе відразу подзвонила й повідомила, - Олена любила бути в курсі всіх справ, тому образилася на байдужість Дарини. – Але менше з тим, - Олена вже звикла, що ображатися на Дарину безнадійно – собі дорожче: вона є така, яка є. – І що Белла розповідає? Ви вже бачилися?
-Вона пропонувала зустрітися на концерті в філармонії, але я відбрикалася. Вона завтра збирає в себе тусовку.
-А, Белла в своєму репертуарі… - Олена зневажливо скинула плечем. – Ой, чекай, телефонує мобілка! Я передзвоню…
Дарина з полегшенням відклала трубку, бо в’язання в такій викривленій позі значно заповільнювалося. А дов’язати ці барвисті веселкові рукави треба негайно, сьогодні. Ну бо так склалися обставини…
Думка Дарини почала в’яло, на другому від в’язання плані, пережовувати відносини двох піаністок.
Белла та Олена вчилися в одному класі спеціальної музичної школи для обдарованих дітей. Але вони не товаришували. Белла завжди любила рух навколо себе, ініціювала різноманітні колективні заходи, до яких Олена не долучалася ніколи.
Олені зовсім не хотілося перебувати в гучному товаристві однолітків, вона весь вільний час, якого в спецшколі не є багато, присвячувала гамам та етюдам на улюбленому інструменті.
Однак  викладач з фаху вимагав від неї зовсім іншої роботи. Ні, вправи та гами його би влаштовували цілковито, якби Олена грала їх на домрі – адже саме домра була її фаховим інструментом. Олена ж обожнювала фортепіано. Домру вона ненавиділа, хоча сумлінне ставлення до навчання змушувало її вдосконалюватися й у цьому керунку. Вона навіть до консерваторії поступила як домристка. Але наполеглива робота над фортепіанною технікою, хоча фортепіано для домристів  вважалося лише додатковим інструментом, дозволило Олені з другого курсу перевестися на фортепіанний факультет і нарешті позбутися ненависної домри, про яку вона протягом подальшого життя не любила навіть згадувати. 
Згодом Олена та Белла опинилися на роботі в одному концертному закладі, обидві – в якості піаністів-концертмейстерів. Але напружені стосунки поміж ними залишилися без змін, бо  Белла вважала Олену  неповноцінною піаністкою, і тому дещо скептично сприймала професійні досягнення Олени.  Олена, звісно, відчувала цей антагонізм і не прагнула до товариства Белли, яка й надалі лишалася осередком колективної метушні. Між Беллою та Оленою були суто дипломатичні відносини.
Телефон задзвонив знову.
-І що, хто буде на цій тусовці? – продовжила Олена перервану розмову.
-Не знаю, я не питала… - Дарина збилася з узору в’язання, впіймала потрібне очко та оговталася від напруження. – О! Думаю, що там будуть Вєточка з Ігорчиком!
-Да ти що?!. А вони звідки тут узялися? – Олена від здивування підскочила зі стільця, на якому сиділа, і кішка Чічка звалилася з її колін на підлогу, встигнувши зачепитися пазурами за шорти і витягнути з них люрексову нитку – Олена полюбляла все блискуче.
-Ігорчик нарешті ризикнув привезти дружину до нашої країни… - радісно сповістила Дарина.
-То, певно, не дасть тобі й підійти до неї! Пильнуватиме, щоб ти часом зле не вплинула на Вєточкину психіку! - хіхікнула Олена, сідаючи на стілець, який щойно звільнила. Але цього разу Чічка виявилася швидшою та вже зайняла вільне місце. Олена не встигла зрозуміти, звідки на стільці взявся пухнастий теплий килимок, коли килимок в останню долю секунди перед комфортним пристільченням Олени з обуренним протяжним «Мяу-у-у-у!» вискочив з-під пишних сідниць Олени.
-Що там за воплі в тебе? – поцікавилася Дарина. – Обставилася з усіх боків телевізорами…
-Який телевізор, - Олена співчутливо провела очима пухнастий хвіст, що вискочив через відчинене вікно на веранду. – Ледь не сіла на Чічку!
-А що, було би тепленько та м’ягенько… - Дарина розпростувала на колінах барвисте плетене полотно.
-Заведи собі кішок та сама на них сідай! – не лишилася в боргу на репліку Олена. – То як же Ігорчик наважився на такий відчайдушний вчинок?! Я думала, що їх ноги вже ніколи не буде в нашому місті. А ти так сумувала за Вєточкою… - в голосі Олени забриніли нотки ревнощів.
-Мені та рана ще й досі інколи поболює, - озвалася Дарина. – Розумієш, такі безпосередні особи, як Вєточка, трапляються в нашому житті все рідше. Не знаю, може, цей тип когось і дратує своєю непристосованістю до реалій життя, але для мене вона була ковтком свіжого повітря після спілкування з підспідною агресією, яка повсякденно нас оточує. Ті сварки в транспорті, неспинна ворожість чиновників, процвітання войовничої тупості. Агресія поглинула навіть музику, збуджуючи нав’язливими жорсткими ритмами напади тахікардії… - Дарина зачепилася за улюблену тему критики сучасного музичного мистецтва, і цей вилив узагальнень належало негайно припинити.
-Чекай, зупинися! – встрягла до монологу Олена. – Розповідаєш, ніби я щойно впала з Місяця. Мене всі ці речі теж дістають, але ж я спокійно обходилася без твоєї Вєточки!
-А ось мені її бракувало дуже відчутно. Може, через те…
-…що вона без опору сприймала всі твої інсинуації щодо спільних знайомих, яких ціле товариство бачить зовсім в іншому світлі. Взяти того ж Микольцю – фу!
-Добре, міняємо платівку, бо не дійдемо згоди відносно Микольці, - ретирувалася Дарина.
-Не міняємо: знімаємо! Бо чоловік прийшов. Мушу бігти годувати. Потім розкажеш про тусовку в Белли. Чао!..

22

-Таке враження, ніби маю здобути викривлення шиї! – подумала Дарина, знову сягаючи по трубку, що задзеленчала.
-Привіт! Ти мені в кінці навчального року здавала індивідуальні плани? – цього разу Дарина почула голос Катрі.
-Привіт, здавала.
-Щось не можу їх знайти…
-Шукай-шукай! Мають бути, - Дарина знову почала мостити слухавку поміж вухом та плечем: - хоч купуй такий пристрій, що завішується на вухо, як має зять! – подумала Дарина, бо тримати трубку руками страшенно невигідно.
-Ой, я маю таку проблему, - пожалілася Катря. – Зося без мого дозволу написала про мене книгу, ну бо їй, бач! треба для звіту видати будь яку роботу, винесла на першу сторінку моє фото, а на обкладинці надрукувала моє  прізвище! Ніби то я сама про себе написала! Я така обурена!..
-А що, книга вже вийшла?
-Вона показала мені контрольний екземпляр. Але ж то треба тепер переробляти цілий наклад!..
-То, може, хай спробує замовити суперобкладинку…
-Яку суперобкладинку? Що це?
-Ну таку додаткову обгортку, на якій би було прізвище Зосі. Хто там буде лізти під обгортку заглядати?.. – Дарина вже пров’язала потрібний колір нитки і прив’язувала до залишеного хвостика прядива хвостик з іншого мотку. 
-Ну не знаю… - з сумнівом протягнула Катря. – До речі, Леонтіна сказала, що ніби Белла приїхала. Цікаво би було з нею зустрітися. Не знаєш, вона надовго?
-Не знаю, - Дарина не хотіла травмувати хворобливі амбіції Катрі наміченою тусовкою.
-Ти її вже бачила? Може би разом зустрілися?
-Можна… - погодилася Дарина. – А ти їй подзвони.
-Але ж вона мені не дзвонить! – образилася Катря. – Ні, я першою дзвонити не буду!
-А де ти бачила Леонтіну? – Дарина вирішила поміняти тему розмови.
-Ми виступали в одному концерті: вона там після мене заспівала пару романсів.
-А хто акомпанував? – питання концертмейстера для вокаліста актуальне завжди.
-Мені моя Віта: добре, що маю дочку піаністку! Валера категорично відмовився. А Леонтіні – твоя Леся Аристархівна. І ще я брала з собою трьох своїх учениць і Марішку. Півконцерту на собі тягнули! – радісно резюмувала Катря. – Потім голова обласного осередку КПУ подякував мені особисто за плідну роботу та вручив мені грамоту! То ж хай Тінка носа не дере: їй не дякували і не вручали! – похвалилася Катря.
-Сумнівна честь, - подумала Дарина.
-Леся після концерту наробила мені компліментів, - продовжувала Катря, - як я молодо виглядаю. Ой, мене пару днів назад навіть дівчиною назвали. Правда, зі спини… Ну добре, піду шукати твої плани, бо через три дні вже маю виходити на роботу. А ти коли виходиш?
-Наступного тижня.
-Ну давай! Зустрінемося!.. – Катря від’єдналася.
Дарина мала безконфліктну натуру: свої репліки вона старалася не висловлювати вголос, свою думку здебільшого тримала при собі, а гострі ситуації, що виникали в її присутності, намагалася заокруглювати. Вона навіть колись написала коротку казку, в якій протиставила Трикутник та Лекало. Отож себе вона швидше уособлювала з Лекалом.
От і зараз довелося відкласти в’язання та пошукати номер телефону, який через постійну відсутність Белли вона встигла підзабути.
Після виразних коливань Белла погодилася запросити на вечірку й Катрю.

23

Аліса вирішила зробити батькам сюрприз. Звісно, сюрприз полягав не в тому, що вона розвелася з чоловіком, гучне весілля з яким відзначили лише рік назад. Цю тему вона інтенсивно обговорювала по телефону з мамою ще до того, як ця подія стала фактом.
Аліса, що жила в столиці, взяла відгули за переробки під час відрядження до Китаю, куди вона їздила разом з виставкою як торговий представник фірми. Дитина вирішила відвідати батьків без попередження. Зрештою, навіть якби нікого не було вдома, то Аліса мала ключі від квартири і без проблем дісталася би до приміщення, а не стояла би під дверима.
Піднявшися ліфтом на сьомий поверх та плекаючи солодкі передчуття приємної несподіванки, Аліса дісталася знайомого сходового майданчика та полізла до торбинки по ключі.
Соловейки її душі напружено замовкли, коли ніхто з середини не відреагував на рух ключа в замку. Правда, рух ключа й не відбувся, бо ключ рухатися не хотів. Може батьки поміняли ключі, а її про це не сповістили?.. Але ж ні, в протилежний бік ключ повертався… Збита з пантелику Аліса врешті зрозуміла, що замок не був закритий. Але ж таке неможливе! Аліса знала, як прискіпливо мама слідкувала, щоби всі замки були докладно замкнені на всі  оберти. Серце Аліси стиснулося в передчутті чогось жахливого. Вона доклала не будь якого зусилля, щоби змусити себе натиснути дверну клямку та зайти всередину.
З кухні про щось базікало радіо – це поки що був єдиний вияв життя в пустій квартирі. Однак квартира не була пустою. Батько знаходився в другій кімнаті, але чомусь лежав на килимку біля ліжка й не виявляв ознак життя. У Аліси закрутилося в голові, й вона в знемозі опустилася просто на підлогу, яка захиталася під ногами, неначе палуба корабля, що понесла Алісу у відкрите море. Чайки над головою голосно махали крилами, червона розпечена паляниця сонця пірнула у хвилі, і стало зовсім темно.

*

Радісна від генерального виграшу в акції, Сюзанна вирішила не сповіщати чоловіка про новий холодильник: нехай того бовдура грім ясний заб’є, коли він повернеться додому й побачить цінний здобуток своєї дружини! Зрештою, там, в магазині, мусять мати  службу доставки, отож неварто розраховувати на чоловіка, під якого треба хіба що підкласти бомбу, щоби зрушити його на подвиги во благо родини. Сюзанна рішучим жестом простягнула продавцеві-консультанту чек з печаткою «Оплачено»:
-Прошу записати адресу, куди треба доставити головний приз вашої акції, - в голосі Сюзанни бриніли нотки викладача училища; так вона говорила фразу: Прошу показати зошит, в якому ти виконав завдання!
-Ага, зараз! - бовкнув продавець, що недавно закінчив торговий коледж. Потім схаменувся, професіоналізм взяв верх, до його обличчя приклеїлася штучна усмішка, він передбачливо підсунув Сюзанні стілець та натиснув якусь кнопочку:
-Хвилинку!
Сюзанна, впевнена, що зараз її обслуговуватимуть за вищою категорією – може, навіть, запропонують каву з тістечком, закинула ногу на ногу. Через хвилинку, про яку казав продавець, до неї підійшов спітнілий працівник у чорному костюмі – і це в таку спеку! Кави в нього не було.
-Ще одна! – сказав продавець, кивнувши в бік Сюзанни. – Цього разу – головний виграш…
-Напевно, люди вже приходили за акційними товарами! – зрозуміла Сюзанна.
-Пройдіть зі мною, будь ласка! – сказав спітнілий працівник і попрямував у бік службового входу. Горда Сюзанна поблажливо посміхнулася на чергу до каси – свій товар вона матиме значно дешевше!
В коридорі, куди працівник привів Сюзанну, стояло кілька стільців, заповнених людьми.
-Присядьте, будь ласка! – працівник вказав їй на вільне місце.
-Терпіти не можу черги! – обурилася Сюзанна. – В мене – головний приз, отож прошу пропустити мене першою!
Працівник відчинив двері з написом Головний менеджер і сповістив когось всередині:
-Прийшов головний приз!
Потім обернувся до Сюзанни й запропонував їй увійти.
-А, кава буде тут, - здогадалася Сюзанна.
Однак замість менеджера за столом сидів товстий міліціонер, а замість кави на столі лежали якісь папери.
-Ну що, громадяночко, хочете одержати…  що?
-Як що? – Сюзанну обурило така зухвала зневага. – Холодильник «Бош».
-І у скільки він вам обійшовся? – голова охоронної служби сумермаркета (бо звідки би тут взявся звичайний міліціонер?!) був не дуже ввічливим.
Сюзанна дещо зашарілася: давати хабарі заборонено законом, і той, хто їх дає, теж вважається злочинцем. Але ж продавець, що проводив акцію, сказав, що гроші і перстеник Сюзанні повернуть в магазині; може їх ще не встигли доставити з місця акції? Зрештою, все одно мають знати, що саме належить їй повернути:
-Десять гривень за квиток…
-І все? – міліціонер глузливо вищерився.
-Ні, не все! – Сюзанна перелякалася, що цей нахаба не захоче повернути гроші з перстенком: вирішив залишити собі! – Ще я віддала сотню, двохсотку, потім іще сто доларів, але та клята баба, - Сюзанна з відразою згадала нещодавно пережитий епізод, -  почала пхати продавцеві сто євро, і тоді я зняла з пальця перстенек…
Міліціонер швидко записував слова Сюзанни на верхньому аркуші:
…і перстенек… - пробубонів він під носом. – Опишіть перстенек!
-Ну, по-перше, він золотий… - проінформувала Сюзанна. – Я ношу тількі золоті прикраси, - додала вона. Потім злякалася, що їй можуть підсунути якийсь чужий перстенек, і почала старанно описувати коштовність:
-Він такий великий, - Сюзанна розчеперила пальці, - я робила його на замовлення з бабціної десятки, тобто – старого царського червінця. Вставка в ньому з прямокутного хризоліту зелено-золотистого кольору, модель оправи називається «Корона»…
-…корона… - мумротів міліціонер.
-А в чім справа? – нарешті поцікавилася Сюзанна. – Його ще й досі не привезли сюди?!
-А ви сподіваєтеся, що привезуть? – здивовано підніс брови міліціонер. – Є ж на світі наївні люди!.. Прочитайте та підпишіть! – міліціонер подав Сюзанні свої записи: «Акт про злочинне вилучення коштів громадян під виглядом акції від супермаркету побутової техніки…»
-Прошу чітко вказати свої паспортні дані та прописку! – наказав міліціонер.
Тільки тепер Сюзанна зрозуміла, у що вона вляпалася. Їй стало дурно...

24

Леонтіна була не те, що роздратована, – вона була обурена. Що ця Олена собі думає?! До поїздки в Польшу залишалося десять днів, а вона кинула співаків напризволяще та поїхала на курорт – пані велика!.. Зрозуміло, що всі троє співаків – професіонали, ну тобто знають ноти: могли би вчити оперну партію самостійно… 
Звісно, професіоналом по-справжньому можна вважати лише її, бо вона набула неабиякий досвід роботи в опері. Дарка теж проспівала на професійній сцені понад двадцять років. Але, вибачте, хіба філармонію можна вважати гідною сценою? – Тьфу, та й тільки! А вже про те нещастя – героя-коханця – і згадувати не хочеться: вуха в’януть від такого співу! – Леонтіна згаряча сплюнула, але несподівано влучила у вівсянку, яку зробила собі на сніданок – треба ж тримати форму і хоча би харчуватися, як англійці! Леонтіна ошелешено подивилася на тарілку із зіпсутим сніданком, рвучко встала з-за столу й віднесла вівсянку до туалету. Доведеться примусово подбати про фігуру, хоча поки що нарікати нема на що.
Спосіб життя, присв’яченого кар’єрі співачки світового рівня, дозволив утримувати пристойну фігуру до півсотні років. І хто б це казав такі дурниці – півсотні років! Та вона більше як на тридцять не виглядає! І взагалі, чому хтось має достеменно знати її вік?! Зась! Вона – справжня жінка, яка не дозволяє порушувати тему віку, вона молода й непересічна співачка, що через прикрі обставини тимчасово змушена виїздити на гастролі в товаристві таких нездар. Невже Олена не могла знайти іншого тенора?! Зрозуміло, що такого рівня, як Леонтіна, годі шукати, але ж пристойнішого можна було заангажувати!..
Леонтіна роздумувала, чи варто заварювати собі травяний чай? З одного боку, вона кожного ранку пила його після сніданку. А, з другого, сьогодні вона практично сніданку не їла, а згадка про цього противного Вовку взагалі відбила їй апетит! Розпустив живіт: що в висоту, що в ширину однаковий! І вона має співати про своє самовіддане кохання до нього – бр-р-р! 
Він навіть не працював за фахом співака – такий нікчемний з нього вокаліст! Сидів би собі в своєму технікумі легкої промисловості та далі б викладав оте швейне устаткування – то ж ні, не йметься! Бач, він сто років тому закінчив консерваторію! І кого це цікавить, якщо він співати не вміє?! Чого було взагалі після політеху пхатися до консерваторії? Голос в нього!.. То ж вийди та покажи свій голос, а не дослухайся до тої ненормальної Дарини, яка зовсім з глузду з’їхала зі своїми вокальними теоріями: по бібліотеках ходить, якісь статті до наукових журналів пише, сама себе видає, з дітей у школі мистецтв зробила піддослідних кроликів… Ну добре, то діти – вони роблять те, чого від них вимагають. Але ж і цей старий телепень піддався на ревізійні теорії Дарини, бо вона обгрунтовує їх законами фізики – ще одна ерудитка з двома з половиною вищими освітами, як любить підкреслювати про Дарину Олена! Отож ці обидвоє вирішили відмовитися від споконвічних вокальних технологій опори співу на діафрагму – яке зухвальство!..
Леонтіна підійшла до телефонного апарату й набрала номер Олени: може вже приїхала? Леонтіна не любила зайвий раз користатися з мобілки – чого даремно гроші витрачати? Олена піднесла трубку.
-Слухай, коли вже в нас репетиції будуть? – відразу почала наступ Леонтіна, забувши привітатися. – Їздиш десь там по курортах, два тижні тебе нема! – Леонтіна не давала можливості Олені вимовити й слова. – Ясно, ти можеш поставити перед собою ноти й лише натискати потрібні клавіші! А співати не пробувала?!.
-По-перше, добрий день! – привіталася Олена, - А, по-друге, нема чого говорити зі мною в такому тоні!..
-А чим тобі не подобається мій тон? – Леонтіна дещо понизила тональність, - нормально тебе питаю, коли ми зустрінемося?
-Треба подзвонити до Дарини та до Володі й домовитися…
-То я маю до них дзвонити?! – знову піднесла тон Леонтіна. – А чи не забагато честі?!.
-Добре, я подзвоню сама і потім сповіщу тебе, - не стала заїдатися Олена.
-А чого це я маю під них підлаштовуватися? Ти вважаєш, що в них є справи, а в мене нема?!.
-Просто я знаю, що Дарина завтра має йти в гості. Мушу запитати, на яку годину. А Володя поїхав до села.
-До якого села? Що він там загубив?
-До батьків жінки. Сама розумієш, осінь наближається: купа роботи в саду та на городі…
-І чого це я маю розуміти про роботу в селі?! Я ж тобі не сільська баба!.. – закопилила губи Леонтіна.
-А в тебе які плани на завтра? - Олена не дала втягнути себе в суперечки.
-Завтра я маю іти до мами, бо вже місяць обіцяю, та ніяк не виберуся. А їй кортить щось мені показати. І що то вона може мені показати?! Напевно під керівництвом сусідок купила собі якусь дурницю і хоче похвалитися. Але ж в нас зовсім різні смаки! А тих її сусідок я взагалі терпіти не можу – пихаті індички! То може завтра не будемо зустрічатися, бо я після відвідин мами дуже зденервована: ми з нею обов’язково маємо посваритися! Ще жодного разу не було, щоби посиділи спокійно за чаєм, поговорили. Щоб вона мене похвалила… Весь час тільки якісь претензії. Або дурні розмови про тих же сусідок – ну для чого мені потрібні її сусідки!.. Ай, годі згадувати, - обірвала сама себе Леонтіна. – Тобто давай планувати на післязавтра. Але щоб були всі, бо треба вспівувати ансамблі!..
-Добре, - погодилася Олена.

25

Леся Аристархівна ніколи не брала в дорогу багато речей – завжди обходилася однією спортивною сумкою, до якої кидала лише предмети першої необхідності.
Сьогодні її сумка була дещо важчою, бо вона прихопила зі собою деякі  продукти – в Києві все дорожче, а Леся не хотіла обтяжувати своїм приїздом навіть найближчих родичів – маму та сестру. Обидві жили в столиці. Мама вже була старенькою, але до останнього добре трималася – її життєрадісності та активності могли позаздрити й набагато молодші.Та що далеко ходити? – Леся сама час від часу відчувала, що лямка, яку вона тягне, стає все важчою.
Леся навіть подумувала, чи не покинути другу роботу. Противний завуч, який нагадував їй шекспирівського Яго, весь час намагався під неї рити, зрештою, як і під всіх інших. Але вона трималася з останніх сил, бо шкода дітей, які в неї вчаться.
Ну на кого вона залише безумовно талановитого Сашка – он як блискуче заграли з Оленкою в чотири руки на останньому концерті до ювілею Скорика! А в Польщі на Міжнародному конкурсі з концертмейстерства Сашко одержав Гран-прі! – хіба ж не тому, що вона його добре вчить! Треба віддати належне й Дарині, яка була в нього ілюстратором. В Польщі хлопець акомпанував солістці Варшавської опери, і та його дуже хвалила. Але ж в школі над цим романсом «Лебідь» Шимановського з Сашком працювала саме Дарина. Вона йому не лише докладно переклала польський текст, але й провела аналіз філософського змісту романсу, наполягаючи на достаменному відтворенні в партії фортепіано психологічного стану, змальованого авторами твору…
А взяти Христину! Вона зараз - одна з кращих студенток консерваторії. А в свій час, коли Христина залишилася вдвох з братом під опікою бабці, - без матері, що померла від тяжкої хвороби, - Леся Аристархівна вкладала в цю дитину на лише свій педагогічний дар, але й всю душу; навіть старалася запрошувати її до себе на обіди, ніби ненароком: зайти подивитися ноти або послухати платівку – Леся Аристархівна жила біля школи…
Трамвай, що мав підвезти Лесю Аристархівну  до вокзалу, ледь не втік з-під носу, бо згадки про учнів, що могли множитися до безконечності, відволікли її увагу.
Вмостившися біля вікна – добре, що не надто багато людей, - Леся Аристархівна попрощала поглядом рідну вулицю та полинула думками до Києва.
Мамі було вже за вісімдесят, і останнім часом вона почала здавати. Її підкосило зимове падіння на слизькій дорозі, коли мама зломала шийку бедра. Звісно, Леся із сестрою Мариною зробили все можливе, щоби підняти маму на ноги. Після операції мама знову змогла ходити, але все частіше стало нагадувати про себе серце.
Добре, що півтора роки тому, коли помер батько, сестри домовилися не казати мамі про його смерть – це б її зламало.
Батьки в дівчат були розлучені й жили окремо, але мама й надалі продовжувала кохати єдину любов свого життя. Батько, що завжди чарував жінок колоритною поставою та аристократичною вдачею, так і не знайшов пристойної заміни Лесиній мамі. Мама час від часу допитувала в дочок, як батькові поводиться, отож мала інформацію, що він довший час хворів. Весною вона зовсім було наважилася зателефонувати до нього, щоби поздоровити з Днем Перемоги. Але дівчата переконали її, що батько, який на той час вже був кремований, поїхав до санаторію, тому дзвонити йому марно. 
А зараз здоров’я мами, напевно, позбавило її романтичних почуттів, вона, стара комуністка, вдарилася в релігію й після кожного слова клала святий хрест на своїх дітей та онуків. Леся мовчки витримувала довжелезні тиради мами про боже призначення: старенька жила самотньо й раділа кожному співрозмовникові. Завжди активна та говірка, вона прагнула спілкування, якого діти не могли забезпечити їй у належній кількості…
Отож, вільні дні, що лишилися до початку занять в консерваторії та в школі, Леся Аристархівна вирішила присвятити мамі, а ще – побачитися з улюбленою сестрою.

26

Катря лишилася задоволена собою. Дійсно, чого це вона має дзвонити до Белли, коли Белла приїхала й не подзвонила до неї сама?!. Проте тепер це питання вирішила за власною ініціативою Дарина. Вона сказала, що Белла зовсім замоталася: всі – діти та внуки – чогось від неї хочуть, отож вона із задоволенням очікує Катрю на вечірці, яку влаштовує для друзів. Про дітей та внуків, як вони можуть завантажити, Катря знала по собі. Отож на Беллу можна не ображатися, однак фасон Катря таки витримала й першою не подзвонила. То ж бо й воно!..
-Прекрасно, що маю виданими власні вірші! Завжди добрий подарунок! – Катря відкрила шафу, в якій цілу поличку займав наклад трьох виданих книжок. Звісно, це вже не був цілий наклад – Катря багато книжок запрезентувала знайомим, і не дуже знайомим… Правильно, творчий здобуток має знаходити дорогу до читача, а не покриватися порохами у вигляді рукопису! – Катря амбітно повела бровами. – В цьому відношенні вона однозначно випередила Дарину, яка, хоч і мала окрім музичної ще й філологічну освіту, втім не видала ще жодної  книжки. 
Правда, в кінці навчального року Дарина накривала поляну в їдальні школи на честь своєї перемоги в якомусь літературному конкурсі, однак книжки Катрі – ось вони! – їх можна помацати, взяти в руки. А де ж той здобуток Дарини? – Ку-ку! – нема.
Шкода, що книга про Катрю ще не побачила світу! Але чекайте, все попереду!..    
-Зрештою, в мене ж є контрольний екземпляр, - збуджено подумала Катря, - отож можу прихопити зі собою на вечірку: хай знають, що вони там десь по засвітами долі шукають, а я тут, на місці, досягла визнання! Правильно, Белла поїздила з гастролями, але ж я теж нещодавно була в Москві! Що ж стосується Канарів чи Америки, то, вибачте мені, сидіти в міжконтенинтольному літаку замкнутою, неначе піддослідна тварина в клітці, й чекати поки він впаде в океан?!. – Спиною Катрі пробігли холодні мурашки: Катря страждала на клаустрофобію. – Ну, припустимо, з літаком би нічого не сталося (мурашки бігали й надалі), але ж потрапити на таку спеку, гіршу від тої, що маємо влітку! – серце Катрі почало посилено битися. – Ну його до дідька! Про що я думаю?! Так можна й інсульт схопити від одної уяви отих «досягнень»!.. А про мене ось книжки пишуть!..
Катря вдоволено поставила автограф на книжечці в м’якій обкладинці, спакувала її до квітчастого пакету – дарунок для Белли, потім подумала й поклала до торбинки ще кілька екземплярів своїх віршів: а раптом буде нагода подарувати комусь іще! Так, це взяла… Ага, ще варто прихопити фотографії… - Катря запхала до торбинки невеликий альбом зі світлинами. – О, ледь не забула про ноти! Белла заграє, а товариство хай почує, що роки не забрали в Катрі голос!
Катря ще раз кинула оком на дзеркало, поправила зачіску, перевірила, чи не осипалася з вій туш: тепер можна рушати на представницьку вечірку до Белли.

27

Вже від шостої ранку Дарина сиділа гачкувала. Сьогодні належало йти до Белли, то ж Дарина дов’язувала для неї подарунок: закордони закордонами, а ручна робота саме там цінується вище.
Дарина обв’язувала гачкованою коронкою вже готовий виріб та хіхікала собі під ніс: з-під рук виходив антипод камізельки. Камізелька – ліф без рукавів, Дарина ж вив’язала рукави без ліфу. Точніше, це був один довгий рукав з прорізом для тіла. Проріз ділив отой довгий рукав навпіл, і ставало два рукави, края яких Дарина коронкувала. Оскільки останнім часом Дарина маячила в кольорах веселки, майбутній дарунок теж становив зразок спектру, плавно перетікаючи від фіолетово-синього лівого рукава до червоно-бордового правого. Таким чином, рукави були різного кольору, а яскрава кольорова гама складалася в цілісність однотонною коронкою, що довершувала кінці рукавів.
Звісно, Дарина не прагнула вразити Беллу своїми вміннями – свого часу Белла під чуйним керівництвом Дарини навчилася в’язати сама. Та не тільки Белла осягнула ази в’язання в ті солодкі часи, коли «Музичне намисто» тижнями гастролювало по селах та райцентрах області, й Дарина мала можливість насолоджуватися товариством Микольці. Жіноча частина групи тягала за собою пакети з роботою і при найменшій нагоді замотувалася в нитки, мотки, гачки, спиці… Дарина була тоді головним консультантом, а баритон Ладик – приколіст! – регулярно питав, коли буде готовий чехол на автобус, бо щось прохолодно… автобусові!
Микольця теж був баритоном… Дарина просто мліла від тембру його голосу. В ті часи вона ще не занурилася в тонкощі вокальних технологій, то ж за повною програмою насолоджувалася співом підразника своїх творчих поривів. Хоча важко сказати, що Микольця беззастережно підкупав слухачів своїм виконанням вокальної музики. Напевно, він просто сам не любив співати. А що він любив взагалі?..
Дарина замислилася. Ну як може скластися життя людини, яка до всього ставиться з відразою, в тому числі й до власного фаху? Про що він мріяв – то це про достаток. Але щоби при тому нічого не робити. Він мріяв про пенсію, хоча був на одинадцять років молодшим від Дарини. І зрештою не повернувся з Америки, куди й поїхав, певно, з відповідною метою, хоча формально – солістом фольклорної групи музикантів. Воно й добре, що не повернувся: невдоволення життям спонукало його до пияцтва. Може в Америці він позбувся того навіження – принаймні, Дарина мала таку надію: вона щиро бажала Микольці найвищих благ…
Пухнаста веселка пестила долоні й перегукувалася з минулим. То ж треба було прожити понад сорок років, щоби раптом торкнутися того щасливого різнобарв’я! Світ навколо набув кольору, думки забулькотіли римами, буденність переплелася з барвистими й квітчастими казками… І тільки тепер вони мають видатися, вийти в світи й переказати дітлахам (які змушені  тоннами поглинати брутальність телевізійних програм та вдовільнятися народними казками, не позбавленими жорстокості) щасливе макро- та мікро- сприйняття несподівано прозрівшого автора.
Дарина із сатисфакцією витягнула гачок з останнього очка й поставила на вогонь каструлю з водою, що була потрібна для прасування…
Ви не помилитеся, якщо скажете, що в цей момент задзвонив телефон, бо так воно й було. Низький жіночий голос, що забринів з другого кінця кабелю, мав до болю близькі інтонації:
-Привіт! Як ся маєш?
-Боже!.. – захлинулася від щастя Дарина, впізнавши співрозмовницю.
-Я – не Боже! – розвеселилася Ксюша, задоволена справленим на Дарину ефектом.
Ксюша мала дивне сполучення низького розмовного тембру з високим співоцьким: в її сопрановому репертуарі була навіть партія Віолетти. Хоча, з другого боку, Кармен вона теж співала.
-Ксюшечко, коли ти приїхала?!
-Вчора ввечері. Ото відіспалася, розпакувала валізи, поговорила з внучками й вирішила почути твій голос.
-То ти зупинилася в мами? – не повірила в несподіване щастя Дарина. Квартира, яку Ксюша на свої кровні долари придбала для батьків, містилася через два будинки від дому Белли. Отож Дарині належало за будь яких зусиль спокусити Ксюшечку долучитися до Беллиної вечірки. Ксюша – сердечна подруга Дарини з часів «Музичного намиста» - за тусовками не впадала, та, хоча й не сахалася від колег, завжди була собі на умі й тісніше товаришувала лише з Дариною.
-Дорогенька, - ти можеш без застережень виконати одне моє прохання? Я тебе дуже прошу…
Ксюша, яка звикла, що має переказати комусь щось до Америки, вирішила, що Дарина – наївна! – наважилася навести мости з Микольцею, отож висловила згоду достосуватися до бажання Дарини.
-Тоді я навівть ні про що не питаю тебе! – з полегшенням резюмувала Дарина, - про все розкажеш ввечорі! І не тільки мені!..
-Дарино, про який вечір йдеться? В мене кожна хвилина на вагу золота!
-Але ти добре трапила і маєш з тим погодитися, ти пообіцяла виконати моє прохання.
Ксюша зрозуміла безнадійність опору і впавшим голосом запитала:
-На що я добре трапила?
-Сьогодні Белла робить вечірку спогадів. Будуть навіть Вєточка з Ігорчиком…
-Вони що, приїхали? – без зайвого фанатизму відреагувала Ксюша.
-Так, вперше за стільки років! – захлиналася від емоцій Дарина.
-А Ладик буде? – в голосі Ксюші забриніли нотки зацікавлення: з чоловіків групи Ладик їй найбільше імпонував.
-Думаю, що так. Він, на відміну від інших, весь час живе тут і нікуди не шарпався з нашого міста.
-Ну не знаю… - заколивалася Ксюша, - в мене були зовсім інші плани… А ти впевнена, що Белла не заперечуватиме?.. Вона ж тебе не вповноважувала мене запрошувати.
-Ксюшечко, це буде сюрприз! Це буде бомба: знову всі разом!
-Ну, припустимо, не всі… - Ксюша здивувалася, що Дарина ніби забула про Микольцю. – Добре, переконала: заскочу, зрештою – близько… Ні, краще зайди за мною, о’кей?.. Там поговоримо…

28

Сюзанна, немов затьмарена, вийшла з супермаркету. Ні, додому в такому стані повертатися не можна. Може би зайти десь до кав’ярні, трішки отямитися? Але ж вона всі гроші добровільно віддала тим аферистам… Може, їх впіймають?.. Ой, краще про це не думати. Отак, власноруч здійняти з руки улюблений перстеник і урочисто презентувати першому же пройдисвітові! А все через цю кляту тітку, котра прагла взяти гору над Сюзанною! Лишенько! – то ж вона була підставною! Розвела Сюзанну як молоду дурепу.
Сюзанна задумалася: що краще – бути досвідченою та старою, чи молодою та дурною? Вирішила, що дурниця, яку вона утнула, свідчить про її душевну молодість, і на всяк випадок полізла до спустошеного гаманця – може щось таки нашкрябає на кав’ярню. Несподівано вона натрапила на пенсійну картку, яку ховала в окремій кишені гаманця, та згадала, що пенсію цього місяця ще не отримувала. Тепер треба було віднайти банкомат.
Але ж то непристойно самій сидіти в кав’ярні: ще неправильно зрозуміють! Сюзанна озирнулася навколо: людей – повно, а знайомих – жодного. І що далі? Телефонувати легкій на підйом Вірці? Сюзанна дістала мобілку й набрала номер. Абонент тимчасово недосяжний! А хай тобі грець! Вона би залюбки скинула всі свої жалі на Дарину – ота вміє слухати. Але ж для цього треба перепросити власну образу та першою зателефонувати Дарині. Спокуса виплакатися Дарині в камізельку перемогла опір амбіцій, і Сюзанна набрала ще один номер.
-Дариночко, зі мною такий жах трапився! Склади мені компанію до кав’ярні, я потребую твоєї розради!..
Дарина терпіти не могла несподіваних вискоків зовнішньої активності та непередбачених інтервенцій будь кого до своїх планів. Вона любила повторювати, що має заповільнену реакцію і не надається до роботи пожежником чи до служби швидкої допомоги. Але зараз вона відчула паніку в інтонаціях Сюзанни і не наважилася її відшити. Не зважаючи на брак часу, Дарина покірно, неначе вівця на заклання, піддалася на вмовляння Сюзанни скласти їй товариство для сидіння на лавочці центрального проспекту, бо йти до кав’ярні категорично відмовилася.
Зрештою, вона постарається вкластися у намічений часовий графік: на збори Дарині багато часу не треба. Вона вже давно наводила красу лише перед виступами на сцені, то ж провести помадою по губах і вбрати спідницю встигне. Це якби на тусовці мав намалюватися Микольця, Дарина може би й переймалася зовнішнім виглядом, хоча в її віці це смішно та недоречно. А так, головне, щоби вона почувалася комфортно. Відчуття комфорту, за досвідом Дарини, приходить з віком. Звичайно, це комфорт не так фізичний, як емоційний; і головне, щоби не доповнювати його фізичним дискомфортом. Усі накрасавлювання, прихорошування – тільки зайва трата часу. Принаймні, Дарину то грузить, і вона не має наміру піддаватися ірраціональним впливам оточення…
-Дариночко, скажи, ну чому саме зі мною завжди трапляються різні прикрощі?! – жалілася Сюзанна, ковзаючи очами по перехожих, які снували алеєю, що поєднувала оперний театр з пам’ятником Шевченкові. От, наприклад, та дама, з торбинкою з крокодилячої шкіри й у кульчиках зі смарагдами… Як ти думаєш, вона би пхалася до такої сумнівної  акції?.. То чого ж мене туди понесло?!.
І що, Дарина мала би зараз виховувати цю людину, яку не змогло виховати навіть життя?.. – Марна справа. Все одно наступна акція шахраїв знову спокусить Сюзанну. Чому? – Бо саме ті струни, на яких грають різні пройди, в Сюзанни найбільш вразливі. Дарині, наприклад, без різниці, яку торбинку несе ця  дама. Для Сюзанни, в її прагненні щастя, матеріальні цінності є першочерговими. Дарину такий примітивізм лише дивує. Безперечно, Сюзанна є грамотною,  ерудованою особою, але психологія споживача, всмоктана нею з дитинства, не дозволяє їй досягти того щасливого існування, якого вона так прагне…
-Дивна ця Дарина, - думала Сюзанна, яка відчула певне полегшення після емоційної сповіді. – Замість того, щоби з радістю поспілкуватися з подругою в приємній обстановці затишної кав’ярні, за шкляночкою хорошого вина, вона ледь дала намовити себе на оте примітивне сидіння на лавочці… Хоча й це добре, принаймні – вислухала.
Сюзанна згадала, як давно, ще в молоді роки, вони разом з Дариною поїхали відпочивати на море, в студентський табір. Маленькі хатинки, де жили відпочиваючі, нагадували купе поїзду. Дарина відразу обрала собі верхню полицю і майже цілу зміну відмовлялася ходити не тільки на танці, екскурсії, всілякі змагання. Навіть на пляж важко було її витягнути – вона сиділа в хатинці, читала книжки або в’язала. І це називається – відпочинок на морі! Але більш за все Сюзанна була вражена, коли Дарина виявилася такою ж засмаглою, як вона. Ну як, скажіть на милість, можна засмагнути, не виходячи з хатини?!.
 
29

 Запрошення на вечірку до Белли стало для Ксюші несподіванкою. Чи приємною? В принципі – так. Зрештою, в ті далекі часи «Музичного намиста» Ксюша тільки-но ступила на першу сходинку реалізації себе як співачки. Вона закінчила Київську консерваторію, повернулася до рідного міста й почала трудову діяльність в обласній філармонії.
Звісно, більше би хотілося співати в театрі, але там свої розклади. Пересічні меломани інколи дивуються, чому в такому солідному закладі, як оперний театр, трапляються співаки, з котрими мистецтво співу йде по різних стежках. Розминулися вони в житті: співаки – в один бік, а мистецтво – в протилежний. Але обставини, далекі від того самого мистецтва, наполегливо прив’язали отих співаків до престижної оперної сцени – і ані руш!.. 
Ксюша таких щасливих обставин, які би змусили можновладців від мистецтва відчинити перед нею двері опери, не мала. Отож стала рядовою солісткою філармонії. Чоловік Ксюші – кларнетист симфонічного оркестру філармонії, закохався в неї ще під час навчання в школі – вони були однокласниками. Хлопець так обходжував симпатичну світлооку піаністку – Ксюша закінчила музичну спецшколу як піаністка, - що русява дівчина з кругленьким личком та кирпатим носиком, яка мала спокійну неконфліктну вдачу, погодилася стати його дружиною відразу після закінчення школи. Невдовзі в них народилася дочка Христина, яка згодом отримала фах флейтистки, потім вийшла заміж, народила Ксюші трьох онучок і тепер, користаючися достатком, забезпеченим чоловіком-бізнесменом та мамою  (може й не мільонершою, але, прямо скажемо, не бідною філармонійною співачкою), виховує діточок та не дуже переймається питанням, звідки беруться гроші. Христина з родиною прекрасно живуть на батьківщині та не поспішають поміняти рідний край на заморські країни.
Ксюша як особистість завжди була самодостатньою і не переймалася зовнішніми чинниками. Не позбавлена амбіцій, вона не задовільнялася вузькою філармонійною спеціалізацією, не втрачала фаховий рівень на репертуарі, звуженному до потреб сільських клубів. Ксюша, щоби взяти участь у фестивалі сучасної музики, який регулярно проводила Спілка композиторів, не лінувалася самостійно (благо, володіла фортепіано!) вивчати складні  вокально-симфонічні твори сучасних авторів. Траплялося їй виступити й у столиці, де ще лишалися колеги по консерваторії. Вона не намагалася комусь перейти дорогу, але й не вагалася з рішенням, коли обставини складалися на її користь. Зрештою чіткий курс на реалізацію власних можливостей дав відчутні наслідки, і, коли після одного з виступів до Ксюші підійшла старша пані, яка через перекладача назвалася іноземним продюсером, Ксюша однозначно погодилася на жорсткі умови контракту і стартувала у чарівну царину музики своїх мрій, не злякавшися жорстокого світу капіталу, яким протягом цілого життя залякувала радянська пропаганда.  Постійна праця над собою дозволила адаптуватися до умов, в яких вона опинилася: наполегливе вивчення мови, безупинне удосконалення вокальної техніки, щільний графік виступів, стиснені терміни на вивчення оперних партій, про існування яких досі й не здогадувалася, хоча й була незле обізнана з музичною літературою світу…
Зараз, на тлі професійних досягнень, особистих приятельських стосунків з видатними представниками світового вокального мистецтва, Ксюша зі щемливим теплом згадувала затишні посиділки в примітивних районних готелях, коли на обшарпаному столі, накритому перегорнутою вниз написом афішею «Музичного намиста», встановлювалися квіти (а взимку – гілки хвої), встромлені до півлітрової банки з-під кабачкової ікри.
Під банкою лежала вигачкована Дариною серветка – вона становила частину обов’язкового «гастрольного майна» Дарини. До цього ж набору належали й виплетені з різнокольрової грубої синтетики підстаканники, призначені для кожного члена групи особисто. Колеги цінували таке піклування, бо огранені готельні склянки, в яких кип’ятильником заварювалися чай або кава, запхані в ці підстаканники, ставали зручними в користуванні: не обпікали пальців та не давали напоєві зашвидко вистигнути...
На столі обов’язково вмощувалася свічка: Белла не лінувалася тягати зі собою художній свічник та оце джерело мерехтливого світла, яке заміняло похмуру електричну лампу, засиджену мухами…
Тільки за тим столом так смакувала цибуля, порізана на дольки неначе яблуко, та сало із чорним хлібом. Доповнювали вишукане меню кабачкова ікра, «Кілька в томаті», для особливих гурманів – солоні огірки, та пляшка самогону, придбаного при нагоді в сільських самогонщиків.
Виступи часто відбувалися в клубах, де стіни вкривав лід, а через широкі шпарини в дверях та вікнах до приміщення задувало сніжинки. Публіка в залі сиділа в зимовому вбранні, а професійна етика змушувала артистів вбирати ошатний сценічний одяг. Після таких екстремальних умов роботи самогон ставав необхідним ліком, отож доводилося вигріватися саме в такий спосіб…
Товариство щільно вмощувалося на чийомусь ліжкові, до якого присувався стіл. Ксюша згадала тепло дотику Ладка, якого вона запрошувала сісти біля себе. Ладко був м’який, неначе іграшковий ведмедик – улюблена дитяча іграшка Ксюші…
-Цікаво, чи зажевріє хоча би крихточка того минулого затишку під час сьогоднішньої зустрічі?.. – Ксюша глянула на годинник: час збиратися!
 
30

Корабель, який розхитував Алісу, певно вийшов зі шторму, гойдання зменшилося, й Аліса із зуссиллям розчинила важкі повіки. То не була каюта корабля: над головою зависла звичайна обшарпана стеля, яка про щось Алісі нагадувала. Тяма поверталася повільно. Аліса ще поблимала очима на стелю, потім відчула біль в плечі – чому в неї болить плече?.. Хотіла повернути голову і зойкнула – голова теж відгукнулася болем. Що сталося? Чому вона лежить тут і не може повернути голову?..
Аліса розізлилася на себе: що за дурне розчулення?! Не може повернути голову! – вона ж не безвільна колода, яка має лежати так, як її поклали! Аліса мужньо повернула вбік спочатку очі, а за ними й голову, побачила край батьківського ліжка, повернула голову ще дужче і раптом все пригадала: біля ліжка на килимку й надалі лежав її батько. Аліса хотіла підхопитися з місця, але різкі судоми скрутили її кінцівки. Останнє, що почула Аліса перед тим, як втратити свідомість: шурхіт в коридорі.
*
Підліток із сусідньої від Сюзанни квартири в’їхав ліфтом на сьомий поверх і з розмахом відчинив дверцята, щосили шарпнувши ними по шахтовому відкосу. Його вуха були затулені навушниками, й гучний важкий рок, в обіймах якого сіпався юнак, не дав почути, що він знову порушив тишу, якої вимагали дотримувати сусіди під час відкриття ліфту. На стіні навпроти ліфтової кабіни висіло оголошення:
Увага! Просимо не гримати дверима ліфту! – І хто б то читав такі дурниці!..
 Хлопець, ритмічно притупуючи ногою, дістав з кишені ключ і мав намір запхати його до власних дверей, коли його увагу привернуло щось, що стирчало з сусідьої квартири. В темряві сходового майданчику він придивився уважніше й побачив клапоть тонкої барвистої тканини, затиснутої зачиненими дверима.
-Як можна так ходити, щоби тебе защемило дверими?! – здивувався хлопець. Ніхто навіть і не намагався вивільнити цей клапоть! Хлопець підніс руку до сусідського дзвінка, але швидко опустив її знову. Зараз ця противна сусідка почне верещати, що я гримаю дверима! – ну її до дідька!..
Але мамі він все ж таки висловив своє здивування безладом у сусідських дверях, мама хлопця вийшла на сходову клітину і побачила, що хлопець не бреше. Кінчик кольорового шалика й надалі стирчав у дверях. Сусідка притиснула кнопку дзвоника – жодної реакції. Сусідка притиснула міцніше: сумніву нема – дзвінок працює, сусідка чула за дверима веселу пісню Чебурашки – дивні смаки в людей! Двері далі ніхто не відчиняв.
-Але ж не могла Сюзанна вийти з хати й залишити шалик в дверях! – резонно зауважила сусідка. Звісно, якби виходив Вадим, у дверях могло би залишитися що завгодно. Але ж Вадим не носить таких шаликів! Отож Сюзанна має бути вдома! – сусідка знову натиснула кнопку. Далі тиша. Сусідка спробувала потягнути за шалик та ненароком зачепила клямку. Двері відчинилися самі по собі.
-Сюзанна! – покликала сусідка. Нав’язлива тиша відгукнулася жахом. Сусідка хотіла взятися за клямку, але рвучко забрала руку: уява намалювала їй картину з улюбленого детективного чтива, яке сусідка поглинала у великій кількості: на клямці можуть бути відбитки пальців!..
Сусідка штовхнула двері плечем і боязко, навшпиньках, просунулася до середини коридору. Витягнувши шию, наче в жирафи, вона намагалася заглянути до другої кімнати, бо в першій не було нікого, лише декілька витягнутих із шафи шухляд поневірялося по канапі.
Сусідка зробила ще півкроки наперід, зважаючи, щоби ненароком нічого не зачепити. Її погляд надибав ліжко, з-під якого виставали дві нерухомі ноги. Ошелешена сусідка не могла зрозуміти, чому одна з них була чоловічою, а друга – жіночою. На подальше просування в глибину приміщення сусідці забракло відваги, й вона, затуливши рота рукою, щоби не заверещати від переляку, вискочила з Сюзанниної квартири та побігла додому викликати міліцію. Ні, міліцію та «Швидку»!..
 
31

Ладик вештався містом, щоби якось витратити час, який ще лишався до Беллиної вечірки. Він постояв на розі біля філармонії, де зазвичай любив стояти ще з тамтої пори, коли філармонія була його місцем праці. Зрештою, пізніше, коли місце праці помінялося, бо Ладик влаштувався викладачем до музичного училища, цей ріг вулиці й надалі не змінив свого призначення, бо училище містилося в одному будинку з філармонією. Правда, зараз іще тривало літо, отже занять в училищі не було, але коли вже той ріг трапився на шляху Ладика, треба на ньому постояти – звичний вчинок…
Потім стопи понесли Ладика до центрального проспекту, де він зустрів колегу, з яким сто років не бачився. Колега, що мав рожевий ніс, підступно видававший його пристрасті, почав старанно намовляти Ладика  на п’ять грамів, які можна перехилити в одній з численних кав’ярень: За зустріч!
Ладик колись зловживав оковитою до такого ступеню, що його жінка поставила питання рубом: або він лікується – і то вже! – підшивається, кодується чи що завгодно… Або котиться ковбаскою з її хати, щоби очі її більше не бачили того п’яницького свинячого рила!
Бути свинячим рилом Ладикові не сподобалося. Та й котитися ковбаскою не було куди. Отож довелося достосуватися до вимоги дружини та підшитися. Принаймні, така інформація пройшла через його товариство, яке спочатку намагалося й надалі спокушати Ладка на випивку, але потім змірилося, що він не є компанією до вшанування цієї людської вади, отож дали спокій.
Звісно, час від часу траплялося опинитися на застіллі, однак Ладик вже призвичаївся протидіяти спокусі, що спочатку давалося – ой! як нелегко. Та сьогодні Ладик зовсім не переймався тим, що Белла виставить на стіл вишукані напої. Навіть прикольно сидіти тверезим та спостерігати, як ближні поступово втрачають розум і гублять артикуляцію!..
Ладик посміхнувся та зупинився біля квіткової крамниці: може б то на честь зустрічі купити дамам квіти?..
-Ай, ну його! - відмахнувся від приблудного пориву Ладик. – Ніколи не купував, то чого зараз маю виглуплятися? Зрештою, чого варті квіти для співаків, які звикли отримувати їх обремками під час концертів?!. Одержані в такий спосіб квіткові в’язанки Ладик міг подарувати Беллі чи Ксюші, а щоб спеціально купувати – хай не сподіваються. Хоча, певно, й не сподіваються!..
Ладик пригадав, як Микольця, коли створювалося «Музичне намисто», спочатку не потрапив до його складу і вирішував проблему за допомогою квітів…
Белла, близька до начальства, відбирала співаків до групи не лише за голосами, але й за власними вподобаннями. Гарненька Ксюша, яка щойно приїхала з Києва, мала сильний голос та не страждала на зіркове захворювання, часто притаманне співакам, стала однією з перших претендентів. Дарина, подруга Белли, теж не мала конкуренції – вона була єдиним мецосопрано в штаті філармонії. Ладик зайняв місце бас-баритону. Тенор Толік, який нещодавно повернувся з Пітеру, де працював у театрі, теж був запрошений до співпраці, хоча за лаштунками й ходили чутки про його імпульсивну вдачу. Потім Ігорчик використав власний авторітет та, через Беллину голову, долучив до кращої групи дружину-сопрано…
Микольця зауважив, що йому реально світить співпраця з другою групою, яка складалася з артистів пенсійного та передпенсійного віку. Ті колеги не викликали в нього жодних позитивних емоцій – лише буркотливу зневагу: скільки можна триматися чотирма лапами за сцену й не допускати поперед себе інших, адже всім відомо, що сцена любить молодих!..
Ось тоді Микольця закупив троянди та пішов причаровувати жіночу частину групи, щоби вони вплинули на Беллу й замовили за нього слівце. Напевно, таки причарував, бо невдовзі долучився до «Музичного намиста». Але особливо йому вдалося причарувати Дарину, яка раптом з’їхала з котушек і зафонтанувала віршами та казками…
Ладик знову посміхнувся, пригадавши Микольцю, що жалівся йому на солодке ставлення Дарини, з яким Микольця не міг дати собі ради, телепень!..
Годинник на ратуші відбив час.
-Ну так, можна потихеньку рушати в бік помешкання Белли.

32

Ігорчик ще й далі мав сумніви, чи правильно зробив, що погодився на запрошення Белли. З одного боку, йому так само приємно було посидіти в товаристві, яке нагадувало про його молодість. Тоді він, пильнуючи дружину, нерідко потрапляв на колективні заходи активної Белли. Однак, з другого боку…
-А що там з другого боку? – обірвав власні думки Ігорчик. – Зрештою, Вєточка буде не сама, а з ним. А, може, та ненормальна Дарина й взагалі не прийде? Може вона захворіла? Чи десь поїхала?.. А навіть якщо й прийде, то що? Як вона зможе вплинути на Вєточку при цілому колективі?.. –Ігорчик дещо заспокоївся і почав збиратися на вечірку.
-Вєточко, - крикнув він до другої кімнати, де наводила марафет дружина, - ти що вдягнеш до Белли?
-Ігорчику, я думаю, що ліпше вбрати червону сукню з вишивкою. Ти згiдний?
-Добре, - погодився Ігорчик і пішов шукати червону краватку. -А, може, взяти замість краватки метелик?.. – Ігорчик зупинився, подивився на себе в дзеркало, побачив злегка колюче обличчя, провів долонею по щоці – треба йти голитися, вдруге за день… Потім, ковзаючи по обличчі станком останньої моделі, згадав, що всі метелики залишилися в Чорногорії – він не брав їх із собою. Без різниці – краватка теж добре!..
 
33

Белла розпростувала рукою невидимі зморшки на білосніжній скатертині, виставила по центру столу вишукані напої, що могли вдовольнити смак навіть привередливих гурманів та заходилася різати салати.
-Тетяно! Допоможи мені сервірувати стіл!..
-З кімнати з’явилася Серафіма – онука Белли, й сповістила, що в мами болить голова, і вона прилягла, отож допомагатиме Сіма. Таке рішення відразу породило проблему, бо Сіма не орієнтувалася, де мама тримає  святковий посуд, а Белла, що вже достатньо довгий час не господарювала в цьому помешканні, теж по приїзді потрапила на перестановку та нові меблі. Щоби не будити Тетяну, Белла долучилася до пошуків начиння. Салатам довелося чекати.
Якось так завжди трапляється, що час, коли його бракує, починає відмотуватися дуже швидко. Не встигла Белла впорядкувати стіл, як годинник пробив призначені п’ять годин, і у двері задзвонили. Під’їзд будинку сусіди гонорово забезпечили замком, але не таким, який можна відкрити, притиснувши кнопку домофону. Ні, замок в цьому будинку потребував особистого докладання до себе рук господаря квартири, отож Беллі довелося брати ключі й спускатися донизу.
-Певно, це прийшла Дарина, вона завжди зразково пунктуальна, - подумала Белла, яка була вже дещо роздратована через брак часу. Однак в її обійми несподівано впала Катря, обвішана торбинками, пакетами та квітами.
-З приїздом! – збуджено привіталася Катря. – Рада тебе бачити!
-Я тебе теж, - дещо кривлячи душею відгукнулася Белла, приймаючи від Катрі букет ромашок.
-Як тобі квіти? – щебетала Катря, піднімаючися на третій поверх. – Це я в себе на городі назбирала, між грядками ростуть: люблю ромашки!..
-Гарні, - погодилася Белла. – Заходь! Я тут ще салати маю дорізати, а ти влаштовуйся!
-Чого влаштовуйся? Я тобі допоможу!..
-От чого не відняти від Катрі, то це господарності, - подумала Белла. – Дарина би ні за що не запропонувала себе до кухонних справ.
-Так хотілося тебе побачити, - Катря вправно шаткувала огірок, - що я навіть без зубів прийшла.
-Як це без зубів? – не зрозуміла Белла, яка ніколи жодних проблем із зубами не мала.
Катря повернулася до Белли та посміхнулася. Два верхніх передніх різця були відсутні.
-В принципі, коли я не посміхаюся, тих дірок не видно, - виправдовувалася Катря. -  Уявляєш, в мене тиждень тому був концерт в Російському товаристві, до речі, мене нагородили грамотою! – Катря в момент стала трішки вищою. – По концерті нас запросили до столу, мене сам консул проводив під руку!..  Але стіл вони накрили не дуже… Голова обласного осередку КПУ пригостив мене печивом, то ж не випадало відмовитися. А печиво виявилося не дуже свіжим. Тобто розгризти його було годі! Я таки відкусила шматок, але зуби не витримали. То ж треба, такі гроші віддала минулого року за кераміку, а тепер треба переробляти… - пожалілася Катря.
-То ти ще співаєш?! – підтримала розмову Белла. – Молодець! Я думала, що ти перейшла на педагогічну діяльність,
-Ой, - пожвавішала Катря, я на цьому концерті…
У двері подзвонили. Белла мусила знову спускатися до під’їзду. Дитину відправляти лячно: колег Белли вона не знає, а ну впустить якогось злодія!..
Ладик, ніяково посміхаючися, пройшов до квартири.
-Сіма, включи телевізор! – Белла запросила Ладка до кімнати. – Проходь, подивися поки що телевізор, ми не встигли нарізати салати.
-Без проблем, - погодився Ладик і вмостився на оксамитову софу. Сіма включила мультики і прилаштувалася на другому кінці софи.
-Ну що, багато двійок маєш? – для порядку поцікавився Ладик.
-Які двійки? – не зрозуміла Сіма. – В нас таких оцінок нема! – здогадалася вона.
-Як нема? – син Ладка вже давно закінчив школу.
-В мене в табелі десятки та одинадцятки! – похвалилася Сіма. – Навіть є одна дванадцятка, з праці. Зараз покажу серветку, яку я вишиваю! – Сіма вискочила з кімнати.
-О, ще один спеціаліст росте по чохлах на автобус! - мугикнув Ладик.
У двері подзвонили.
-Гарну зарядочку матимеш! – прокоментувала Катря відхід Белли до під’їзду.
Цього разу в дверях квартири з’явилися Вєточка з Ігорчиком. Белла, що увійшла за ними, тримала кошичок з трояндами – Ігорчик все любив робити гонорово.
-А ви чого ще тут?! – обурився Ігорчик, заглядаючи до кухні.
-Та ось, маємо салати дорізати! – відгукнулася Катря, яка ніколи особливо не прагнула товариства цього подружжя.
-Ще не всі зібралися, - додала Белла, вмостивши квіти на підвіконня та знову вбираючи фартух. – Ой, Вєточко, яке в тебе гарне плаття! Воно тобі дуже пасує…
-А я би такого не вбрала! – пирхнула Катря.
-А тобі ніхто й не пропонує! – мало не сказав Ігорчик, та в останній момент наступив собі на язик.
-Мені з підплечиками взагалі не йде! – продовжила Катря.
-А я люблю з підплечиками: в мене плечі надто похилі, - Вєточка підійшла до дзеркала й поправила зачіску.
Ігорчик безцеремонно видер кухонне вбрання з рук Белли:
-Хто не встиг, той запізнився! – прокоментував він і прогнав Беллу й Катрю з кухні до кімнати.
У двері подзвонили…

34

Володимир Іванович -  шановний викладач технікуму легкої промисловості, уважно крутив кермо власного автомобіля.
-З нашими рідними дорогами з глузду з’їхати можна! – обурено думав він.
Воно й не дивно. Останнім часом Володимиру Івановичу здебільшого доводилося їздити дорогами Німеччини. Не до порівняння!..
До речі, шановним він став, коли залишив роботу в технікумі:  незностне кубло зажерливих викладачів відразу почало його поважати. Вони під’їдали Володимира весь час: через заздрощі, що він мав змогу поїхати на гастролі; через обурення, що він ставив оцінки за знання, а не за хабарі…
Зрештою, порядному викладачеві це остогидло, підвернулася можливість під’єднатися до групи, яка робила концерти в Німеччині. Це була не супер за рівнем професійного вокалу пропозиція, однак сімейні обставини не дозволили знехтувати шансом заробити на ремонт квартири, на допомогу дітям та онукам. Що робити, якщо праця викладача в нас так низько цінується, що треба або брати гроші з учнів, або міняти фах…
Авто просто серед дороги провалилося до ями, яка була закамуфльована під калюжу. Володимир важко зітхнув і не без зусиль витягнув старенького «Жигуля» з чергового випробування.
 Але ж яку золоту дружину він має! Уляна сиділа мовчки і не пхалася з вказівками, як він має керувати машиною. Коли щодня їздиш з дружиною, то здається, що так і має бути. Але коли днями він випадково змушений був скористатися послугою колеги з концертної бригади, який віз свою дружину по закупи, й по дорозі підкинув Володимира до будівельної крамниці, то було з чим порівняти. Нарвана баба не лише обгавкувала всіх навкруги, хто, на її думку, не дотримував правил руху, але ще й обзивала чоловіка бовдуром, хапала його за руки й намагалася відібрати в нього кермо. Існують же на світі такі ненормальні!..
Ближче до міста дорога стала кращою, й Володимир дозволив собі трішки розслабитися.
-Ти знаєш, висловив він думки вголос, - я почав застосовувати вказівки Дарини щодо подачі голосу під час співу, і мені стало значно легше співати.
-Мені здається, що Дарина – розумна жінка, - погодилася дружина, яка працювала швачкою на трикотажній фабриці. – Ну і все ж таки Дарина має дві освіти. Ти ж он який в мене мудрий! – вона скористалася нагодою зайвий раз продемонструвати подив чоловіком та шану до його двох освіт.
-Розумієш, я, як інженер, можу оцінити технічний бік розумовань Дарини: їй завжди вдається мене переконати. Зрештою, її спосіб співу теж достатньо вдалий аргумент…
-А як зараз звучить Леонтіна? – жінка була в курсі вокальних справ чоловіка. –Тебе завжди захоплював її спів.
-Ну, голос в неї дуже гарний. Але ж він вже почав хитатися.
-Як то хитатися? – не зрозуміла Уляна. – А, то так, як в кози: ме-е-е!? – здогадалася вона.
-Власне, саме таке ме-е-е! – оцінив Володимир дотепність дружини.
-А чому це відбувається? – виявила цікавість Уляна.
-От якщо мені доводиться в селі тягнути мішок бульби на воза, то мені потім починають тремтіти коліна…
-А як мені трясуться, - перебила Уляна, коли тебе нема, і той мішок доводиться тягнути самій!..
-Звісно, не жіноча то справа, Улясю, мішки з бульбою тягати! – погодився Володимир. Твої тендітні м’язи не витримують такого навантаження, тому й починають тремтіти. Зрештою, мої теж не витримують. От коли я займався штангою…
-То що, голосові м’язи теж не витримують? – не далася збити з пантелику Уляна, яка ще не одержала задовільної відповіді на своє питання.
-Та ж голосові зв’язки – це такі малесенькі м’язики, - Володимир ледь не випустив з рук керма, щоби показати, якого розміру голосові зв’язки, - півтора-два сантиметри від сили, - вирішив він перейти на цифри. – Якщо дерти горло з усієї сили, то вони не витримують і починають тремтіти, а голос починає хитатися…
-А хіба не всі однаково деруть горло?! – здивувалася Уляна.
-То ж бо й воно, що Дарина не дере. Вона значно старша за Леонтіну, а голос в неї як в молодої…
-А я на концерті слухала, то її ніби добре чути!..
-Саме в цьому й полягає майстерність, щоби за менших зусиль досягати належного результату. Як в тому анекдоті, знаєш? Бугай теж голосно реве, але ж його не беруть в солісти опери.
-Принаймні, мені сподобалося, як Дарина співає, її приємно слухати.
-Я зараз теж намагаюся так співати.
-А що, це так складно?
-Мистецтво – завжди складно, - резюмував чоловік і натиснув на гальма. Автомобіль зупинився біля під’їзду, в якому жило подружжя.

35

Белла відчинила під’їзд і побачила Дарину та Ксюшу.
-О, Ксюшо! – Белла активно висловила радість. – Я не знала, що ти в місті!
-Я тільки вчора ввечорі приїхала…
-А я намовила її скласти компанію залишкам «Намиста», - перебила Ксюшу Дарина.
-А в нас вже всі зібралися, - проінформувала Белла. – Тепер матимуть сюрприз у вигляді Ксюші.
-От бачиш, я казала, що зробиш сюрприз! – озвалася Дарина. – Ти в коридорі не розмовляй, щоби вони з кімнати не почули…
Ксюша посміхнулася, задоволена, що зараз побачить Ладика.
Дарина, ідучи сходами на третій поверх, роздумувала, як відбудеться зустріч з Вєточкою та Ігорчиком. Вона відчувала певне напруження, бо знала ставлення Ігорчика до неї. Про вплив Ігорчика на Вєточку й казати нема чого. Якби вони зробили вигляд, що бачать Дарину вперше, то це було би прикрою, але не надто великою несподіванкою.
-Спочатку заходимо ми, - звернулася Дарина до Ксюші, а потім, коли сядемо за стіл, зайдеш ти.
-Авжеж, - погодилася Белла, - так і зробимо…
-Сідай біля мене, - запропонувала Катря Дарині, коли та привіталася, - тут є місце!
Звісно, біля Вєточки місця не було: Ігорчик затиснув жінку в  куточок під стінку, а сам вмостився з іншого боку. Поруч з Ігорчиком сидів Ладик, Белла зайняла стілець господині, Катря й Дарина розташувалися з другого боку столу. Дарина зайняла місце й зустрілася очима з Вєточкою – ні, зв’язок між ними не втратився!..
-Хтось стукає, чи мені здалося? – наставив вуха Ладик.
-Ти що, лишила двері відчиненими? – з ноткою претензії кивнув на Беллу Ігорчик.
-Та хто б там мав бути?! – недбало смикнула плечима Дарина. – Ау!..
-У-гу-гу!.. – відгукнулося з коридору.
-Ой, - здригнулася Вєточка, - там хтось є!
-Це тобі здалося! – махнула рукою Белла.
Ігорчик зблід і подивився на дружину, яка сиділа з відкритим ротом.
-Та це в Белли привид живе, - лишився вірним собі Ладик. – Ви що, не знали?!.
-У-гу-гу! – ще раз відгукнувся привид, і до кімнати зайшла Ксюша.
-Ой, Ксюшечко! – отямилася Вєточка. – От кого-кого, а тебе не сподівалася побачити!
-А що ж тут несподіваного, - махнула рукою Катря, - Ксюша часто приїжджає. На відміну від вас…
Ладик посунувся, щоби посадити Ксюшу біля себе, але вона запхалася поміж ним та Ігорчиком.
-Я вже давно просила Ігорчика приїхати сюди, - відреагувала на зауваження Катрі Вєточка. – А він вперся рогом: «Ні!» та й «Ні!»
-То що, в тебе вже є роги? – глузливо причепився до Вєточкиних слів Ладик, через Ксюшу заглянувши на Ігорчика.
-Відчепись від людини! – з удаваною доганою наказала Ксюша. – Для Вєточки в цілому світі існує лише один мужчина, це всім давно відомо.
-Неправда! – заперечила Вєточка.
-Як то неправда?!.  – обурився Ігорчик.
-А ось так! – задиристо відгукнулася Вєточка. – Є ще двоє!
-Це хто?.. – з підозрою запитав Ігорчик.
-Та не хвилюйся! Ти їх знаєш!.. – посміхнулася Вєточка.
-До речі, - встрягла Белла, - як там твої мужики?
-Ой, Ромашка вже став Лауреатом кількох Міжнародних конкурсів скрипалів…
-Дочка Олени в Польщі чула про нього по радіо… - вставила Дарина.
-А моя Марішка теж Лауреат Міжнародного конкурсу читців! – підхопила Катря. – Це вона у Польші так відрізнилася! Потім до мене підходили поляки й перепитували: То ваша онука така обдарована?!..
-О, ось кого роки не міняють! – пошепки зауважив до Ксюші Ладик. – Ну давай, розповідай, як тобі живається-ведеться?
Ксюша прихилилася до Ладка…
-І що, ваш Роман вже одружений? – Белла не дала Катрі перевести рейки.
-Та ти що, в нього зовсім немає часу: то концерти, то гастролі. А поміж ними – репетиції, заняття… А, до речі, Дарино, як твоя Сонечка? Вони ж з Ромашкою однолітки. Вона все така ж гарна, як була?..
-А чого би вона мала бути негарною при такій гарній мамі? – Ігорчик вирішив не допускати Вєточку до діалогу з Дариною.
Дарина похнюпилася та ніби втиснулася в стілець. Вєточка не звернула увагу на реакцію Дарини й радісно продовжувала:
-І в тебе, Ладку, син того же віку! То ж треба, щоб у всіх нас діти були однолітками!..
-Мій нехлюй кинув інститут і тепер сидить на батьковій шиї, - відреагував Ладик і знову занурився до приватної розмови з Ксюшею.
-А моя Маріша цього року поступила на режисуру до інституту культури! – пожвавилася Катря. – Відразу на третій курс, бо перед тим скінчила училище! Каже, хочу мати вищу освіту, як бабця. Ну я теж вчилася, коли в мене була маленька дитина…
-Боже мій! Всі тут бабці! Признавайтеся, хто скількох онуків має? – перервала Катрю Вєточка.
-В мене три внучки! – похвалилася Ксюша.
-Молодець твоя Христина, - констатував Ігорчик.
 -А в мене вже є правнучка! – Катря підхопилася з місця. – Зараз покажу фотографії!
-Дарино, а ти що мовчиш, твоя ж Ліна народила ще за часів «Музичного намиста»! – Вєточка й надалі виявляла ініціативу.
-Так, старша внучка цього року закінчує школу…
-А ще є молодша? Сонечкіна?
-Молодша внучка теж Лінина, піде до другого класу…
-А в Сонечки є діти?
-Так, два хлопці.
-О, то вона щаслива мама! – зраділа Вєточка.
-Була. Правда, не дуже щаслива.
-Тобто? З дітьми щось не так?.. – голос Вєточки втратив дзвінкість.
-Соня померла.
-Як?!. – Вєточка затулила вуста долонею. – Не може бути!
-Хіба це привід для вигадок! – шикнув на Вєточку Ігорчик.
-Міняємо платівку! – рішуче резюмовала Дарина. – Скажи, краще, ви надовго завітали?
-Ігорчик має тут деякі справи, - Вєточка поклала долоню на руку чоловіка.
-Сподіваюся, що незабаром поїдемо додому, - перехопив естафету Ігорчик.
-Що ж ми говоримо все про нас та про нас! – пожвавилася Вєточка. – Белло, розказуй, як твої гастролі? Я в нас по телевізору в огляді новин світової культури бачила фрагмент твого виступу в Корнегі-Холл!
-Так, це ще коли ми з Гансом їздили світом.
-То ви грали з ним в чотири руки… - чи то запитала, чи то ствердила Вєточка. – Граєте далі?..
-Вже не граємо. Ганс весною помер…
-А я навесні їздила з виступом до Москви! – Катря вже принесла з коридору альбом зі світлинами й тримала його в руці, чекаючи нагоди показати знимки. – О, тут якраз є фотографія! – й вона почала підсовувати фото Дарині, яка вже бачила його ще минулого навчального року. – Вони були в такому захопленні від мого виступу! Я кілька разів поспіль співала на біс!..
 -А ти, Ксюшо, які творчі плани маєш? – втрутилася Дарина.
-Власне,  теж мушу їхати до Москви. Великий театр  підписав зі мною контракт, бо їх солістки не давали собі раду з виконанням головної партії в опері «Огненный ангел» Прокофьєва. То ж шукали співачку через інтернет і вийшли на мого продюсера. Дійсно, дуже складна партія. За тиждень маємо кілька співанок та оркестрових, а вже за два тижні – прем’єра…
-А ми з моїм класом минулого року так само ставили оперу, от як раз є тут на знімках!.. – Катерина схопила альбом, який Дарина відклала на підвіконня. – Ой, така складна опера була! Але ми її кілька разів показували. В мене ж майже всі діти в класі  Лауреати!..
Нерви Белли не витримали, й вона пішла дорізати салати.

36

Олена набрала номер Леонтіни.
-Вовка вже приїхав з села, він до мене телефонував. То коли робимо репетицію?
-Як згадаю про цього Вовку, то, чесне слово, пропадає бажання співати! – забуркотіла Леонтіна. – Ти що, не могла знайти когось іншого?!. Ну я розумію, Дарина – твоя подруга, то ж її не будемо обговорювати. Зрештою, вона й за сюжетом опери надається бути моєю свекрухою – це я витримаю. Але той Вовка!..
Олена очима уяви побачила, як невдоволено скривилася Леонтіна  та з якою погордою скинула плечем. Це ж треба понад усе кохати лише себе!.. Олена була впевнена, що за відповідних обставин Леонтіна з тими самими інтонаціями говоритиме й про неї.
-Що ти хочеш, літо ще триває, час відпусток не скінчився. Де би ото я мала шукати співаків?! – переконувала Олена. - Ага, і в першу чергу шукала би заміну тобі, - подумки додала вона.
-Я не розумію, як ти взагалі можеш з ним працювати?! – надалі обурювалася Леонтіна. – Він же не співак! Він – інженерішко!..
-Тіно, я не перший раз везу його до Польщі. Між іншим, публіка завжди добре його приймає. 
-То ти вважаєш, що публіка розуміється на вокалі краще за мене?! – образилася Леонтіна.
-Але ж ми виступаємо для публіки! – резонно зауважила Олена.
-Знаєш, я вважала тебе розумнішою!.. – Леонтіна була на межі сварки.
Ще років з п’ять назад Олена, напевно, не подарувала би Леонтіні таку заявку, однак тривале спілкування з Дариною далося взнаки, й вона (навіть безболісно!) погодилася з думкою щодо публіки:
-Звісно, професіонал краще розуміється на вокалі, аніж пересічний слухач, однак Дарина вважає, що Вовка став співати краще.
-Чия б корова мичала!.. – огризнулася Леонтіна.
-То що, робимо репетицію завтра? – повернулася до висхідного пункту Олена.
-Я давно тобі казала, що вже час на збірні репетиції!
-Ти маєш іще якісь плани на завтра?
-Досить з мене, що мала їх на сьогодні!
-Що, таки посварилася з мамою?
-Та ну її! Каже, що я рідко заходжу. А як я можу заходити частіше, коли вона обов’язково має мене роздратувати!
-То ти не переймайся, все ж таки вона старша людина…
-Що?.. Я нічого не чую! Що зі зв’язком?!.
-А я тебе добре чую! – Олена міцніше притиснула трубку до вуха плечем.
-Не розумію… - роззлостилася Леонтіна. – Чого тебе так зле чути?!.
Олені довелося взяти трубку в руку:
-Та ж я прасую…
-О, а тепер добре чути. Ти що, на можеш нормально розмовляти?
-Та ж я прасую, - повторила Олена, - як я можу нормально тримати трубку?
 -То кинь прасувати, коли розмовляєш по телефону.
-Добре тобі казати, а мені весь час хтось телефонує! Я би не встигала нічого робити, якби тримала трубку рукою.
-То хай би твій Пєтя раз попрасував!
-Ти що! Вони не навчені!..
-То чого не навчила?..
-Ай, дай спокій!..  То ж до завтра! Передзвоню, на яку годину…

37

Вечірка була в розпалі, за столом говорили всі нараз. Ксюша  з посмішкою слухала Ладика, Белла розповідала Ігорчикові про враження від Канарських островів, Дарина вихвалялася Вєточці про свої здобутки в царині літератури, Катря демонструвала Сімі, яка доєдналася до товариства, світлини своєї правнучки.
-До речі, про літературу! – втрутилася Катря до розповіді Дарини. – Ти знаєш, Вєточко, в мене вже три книги видано!
-Не може бути?! – щиро здивувалася Вєточка.
-Чого ж це не може?.. – Чи ж я неграмотна?!. – Катря приосанілася.
-І що в тих книгах, - встряг Ладик, щойно невідривно сконцентрований на Ксюші, - мемуари?
-Ну чому ж мемуари? Вірші! Я для мемуарів ще замолода! – Катря хотіла осяйно посміхнутися, але згадала про брак передніх зубів та пригасила посмішку.
-А в якому видавництві вийшли твої вірші? – для бонтону запитала Белла.
-У видавничому домі «Цивілізація».
-І в скільки тобі обійшовся друк трьох книжок? – із сарказмом запитав Ігорчик. - Напевно, три зарплати віддала?!.
Катря сарказму не вловила і вдалася до пояснень:
-Першу книжку взагалі було видано за спонсорські гроші – батько моєї учениці допоміг видати…
-То ти береш хабарі? – знову вклинився Ладик. –Навчи й мене!
Катря відмахнулася від нього, як від настирної мухи:
 -Ну а далі вже я можу подужати й без спонсорів: незле заробляю…
-А тобі, Дарино, скільки стало видання казок? – вирішила порівняти здобутки бувших колег Вєточка.
-Ну, по-перше, казки ще не з’явилися на прилавках. Але коли будуть у продажі, то, за умовами контракту з видавництвом, я отримуватиму по п’ять відсотків з відпускної ціни кожного примірника…
Катря не дозволила Вєточці висловити реакцію на успішний старт Дарини:
-А зараз ще має вийти з друку книга про мене! «Четвёртая высота» називається.
-Десь я вже чув цю назву, - Ладик пошкрябав потилицю. – А, це був радянський фільм із такою назвою… То не про тебе часом?!
-Ладику, ну чого ти весь час кепкуєш?! – штовхнула його під бік Ксюша, і з палким захопленням звернулася до Катрі:
-Це має бути надзвичайно цікаво! Де можна буде купити цю книжку?
-А я не знаю, чи з’явиться вона в продажі… - знітилася Катря.
-Може, на неї вже була підписка?.. - ангельським тоном пояснив Ігорчик Ксюші. – Коли ми з Вєточкою залишали країну, то всі найцікавіші видання можна було придбати лише за підпискою…
-Але, Ігорчику, ти ж бачив у підземному переході, що полиці тріщать під шедеврами світової літератури. – Вєточка краєм ока подивилася на Катрю й додала:
-Та й сучасних авторів там не бракує…
У Дарини відгукнулася мобілка. Вона встала зі стільця й вийшла до коридору.
-Ой, яка я нечемна! – шарпнулася з-за столу Белла. – Я ж зовсім забула про чудовий подарунок, який зробили мені Вєточка з Ігорчиком! – Белла вийшла на кухню й повернулася з кошиком троянд, який поставила посеред столу на місце, що звільнилося після запеченого судака. Вишукану страву змели в першу чергу, заїдаючи картоплею фрі та запиваючи легким білим вином.
-Але я не люблю лишатися в боргу! – Белла потягнулася за тацею, яка стояла на комоді. – Лотерею робити не будемо, я все підписала! – Белла почала розвантажувати тацю: їй подобалося відчувати себе Санта-Клаусом.
-Вєточко, я хотіла, щоби Ігорчик зайвий раз освідчився тобі в коханні, коли ти вбереш це парео!..
-Вєточко, я кохаю тебе понад усе, як в парео, так і без нього! – урочисто проголосив Ігорчик!
-Навіть без парео ще дужче! – в тон Ігорчикові додав Ладик.
-Катерино Олександрівно! У вашій метушні на благо рідних та близьких оця декоративна свіча додасть затишку та дозволить розслабитися!
-О! Саме цієї свічки бракувало старій комуністці! – прокоментував Ладик, повернувшися до Ксюші, щоби Катря ненароком не почула його слів, - прийшов час іншим богам молитися!
Катря заплескала в долоні:
-А в мене для тебе теж є подарунок! – і вона урочисто простягнула Беллі дві збірки своїх віршів. – Першу я, здається, тобі вже дарувала!
-Цінуй, Белло! – знову озвався Ладик. – В магазині ти цього не купиш!
-От, я там всередині підписала, потім побачиш! – Катря проігнорувала репліку Ладика.
-А ви всім даєте автографи, Катерино Олександрівно, чи тільки вибраним? – продовжив кепкувати він.
-На мій автограф заслужити треба!..
-Я буду старатися! – пообіцяв Ладик.
-Тільки не так, як заслужили цього Славко й Толік, - кинула Ксюша, передивляючися одну зі збірок, яку взяла в Белли.
-А що Славко та Толік? – зацікавилася Вєточка.
-Славко та Толік померли, - оголосила Катря. – Я присвятила їм свої вірші. Хочете, почитаю?!.
-Краще іншим разом! – озвалася Белла, на що Катря стиснула губи.
-Для Дариночки я привезла ось такий набір вовни для в’язання… - Белла простягнула пакет з нитками Дарині, яка щойно домовилася з Оленою про репетицію на завтра та повернулася з коридору.
-Прекрасно! – жваво відгукнулася Дарина. – А то ось доводиться в’язати з решток! – і вона дістала з пакету шматок веселки, що виявилася широким подвійним шаликом, який до того ж можна вбирати як болеро.
-Влітку – дуже актуальний подарунок! – знову запхався з реплікою Ладик.
-На жаль, зима приходить, навіть якщо її не прагнуть, - не лишилася в боргу Дарина. – Прийде час і на цю веселку…
-До речі, - стрепенулася Вєточка, - ти ж писала п’єсу «Зимова веселка»; її так і не поставили?
-Я зле трапила: саме тоді філармонія  взагалі відмовилася від ялинок для дітей.   
-Микольця з цього приводу був дуже щасливим, - додав Ладик, - бо мав би за п’єсою тусуватися з Дариною – вона вже про це подбала…
-А, до речі, як там Микольця? – Вєточка обернулася до Ксюші. – Ти його в Америці не зустрічала?
-Колись зустрічала, але вже давно… - задумано відгукнулася Ксюша.
-І що, він в Америці теж співає?
-Не знаю, хіба що в діаспорі. Він працював на парфюмерній фабриці…
-Варто було для цього закінчувати консерваторію! – скептично пирхнув Ігорчик.
-А що жінка з малою? Він забрав їх до себе?
-Не забрав, - дочка Микольці вчилася в спецшколі, де працювала Дарина. – Але він приїжджав, коли дочка закінчувала школу, - Дарина хіхікнула. – Вона мала намір поступати до медінституту, отож він привіз гроші.
-І ти його бачила?! – піднесено вигукнула Вєточка.
-Так, в мене саме мали бути заняття в класі, вікна якого виходять на двір. Учні пішли на урочисту лінійку, а я вперилася в дійство з вікна. Раптом – Боже! – очам не вірю: в натовпі батьків стоїть Микольця!
-І що!.. – у Вєточки спазм перехопив горло. – Ти до нього підходила?
-Підходила.
-І що?.. Ну не змушуй мене весь час щокати! – обурилася Вєточка.
-Поговорили.
-Про що?
-А ні про що: Як ся маєш?..
-І все? – розчаровано протягнула Вєточка.
-А що тобі ще треба? - не лишився осторонь Ладик. – Мали впасти в обійми одне одному, чи що?!.
-Ну але ж так, не розпитати…
-А я колись, ще в ті роки, написала віршика, може пам’ятаєш? – Дарина процитувала:
-Говорить я с тобой зарекаюсь,
 Потому что опять заикаюсь…
-І що, дійсно не могла з ним говорити?
-Дійсно, не могла, - погодилася Дарина.
-І як він, сильно змінився? – Вєточці хотілося краще задіяти уяву.
-Та що ви дочепилися того Микольці?! – не витримала Катря, яка свого часу була в іншій концертній бригаді, а «добра подружка» Дарина не вважала за потрібне обговорювати з нею творчі пристрасті, до яких спонукав її Микольця. 
В Дарини знову задзеленчав телефон:
-Дариночко! Я мусила до тебе подзвонити! Мені так погано!.. Приїхала Алісочка… - Сюзанна схлипнула.
-То мала би втішитися!
-Так, але її забрала «швидка»…
-Що сталося?
-В неї стався напад судом, пам’ятаєш, як вона мала в дитинстві…
-Вона так відреагувала на той лохотрон, до якого ти вляпалася?
-Ні, Дариночко, про це я не сказала. Нас обікрали!.. Забрали всі гроші, а з золота лишилося лише те, що було на мені, - Сюзанна знову схлипнула.
-Добре, що ти так багато на себе вбрала, - філософськи зауважила Дарина.
-Але ж якби я не мала того на собі, то й перстенек би не змогла віддати тим пройдам!..
-А як же злодії дісталися до квартири?
-А їм цей придурок, чоловік мій, відчинив.
-І як він це пояснює?
-А ніяк не пояснює. Його забрали до міліції складати фоторобот.
-І що, він стояв дивився, як злодії забирали ваші гроші?
-А чого йому дивитися? Вони його електрошокером обезтямили… Уявляєш, бідна дитина приїхала до батьків, хата відчинена, тато лежить під ліжком без ознак життя…
-То вони його під ліжко запхали?! – здивувалася Дарина.
-Нікуди вони його не пхали, лежав на килимку, як мотлох, а вони господарювали!.. Дариночко, як ти думаєш, їх знайдуть? – з надією в голосі запитала Сюзанна.
-Треба сподіватися! – підтримала потерпілу Дарина. Вона мала великий сумнів, що злочинців знайдуть. Якщо Вадим пішов складати фоторобот, значить, злочинці не були в масках, і він бачив їхні обличчя. А це можливо лише в тому випадку, якщо злочинцям не залежало на інкогніто. Інакше би вони або сховали обличчя, або забили би Вадима, як небажаного свідка. А при такому розкладі можна припустити, що злочинці були гастролерами, які просто скористалися нагодою, а не робили бізнесу на обчищенні чужих помешкань. Таких важко знайти. А от як примудрився Вадим розвісити на них вуха й дати себе обібрати? – загадка чоловічої психіки…

38

Вєточка з Ігорчиком вирішили повертатися додому пішки. Теплий вечір сприяв прогулянці, а щільна забудова центру старовинного міста робила відстані по-дитячому близькими, не до порівняння з містами сучасними.
-Слухай, в цієї Катрі все в порядку з головою?.. – Ігорчик й досі не міг отямитися від враження, яке справила на нього активність Катрі.
-Ти питаєш мене? – здивувалася Вєточка. – Ти ж знаєш її значно довше!
І дійсно, Ігорчик знав Катрю вже сто років, ще з часів своєї молодості. Її активність завжди була бурхливою, вона демонструвала себе лідером, що, зрештою, здебільшого їй вдавалося, бо далеко не всі прагнуть висовуватися. Вона завжди була членом партії (зрозуміло – комуністичної, тоді інших партій не існувало!), тому завзято втілювала в життя всі партійні ініціативи та вказівки. Так має бути, бо так вирішили нагорі! – було для неї дороговказом. Певний час Катря працювала в обласному Управлінні культури, отож і сама почувалася начальством та набула відповідних звичок.
-А чого взагалі Белла її запросила? – Ігорчик не міг охолонути від вражень. – Катря ж не була в «Музичному намисті»…
-Ну то й що? Ти теж не був, - навела Вєточка переконливий аргумент.
-Я думав, що Дарина зі зсувом по фазі, але ж в Катрі взагалі паталогія!.. – Ігорчик згадав, як Катря раптом вихопилася зі співом «Заздравної» Дунаєвського. – Слухай, а кого вона хотіла вразити своїм співом?.. Чи вона забула, що сидить серед співаків, яким це виття вже в печінках сидить!..
-Але ж ти не співак! Може вона хотіла перед тобою блиснути? Такий славний диригент! А раптом запросив би її виступити в Чорногорії! До Москви ж запросили!.. – посміхнулася Вєточка.
-Ага, зараз! Щойно вона вставить зуби, відразу запрошу! – скривився Ігорчик.
-Які зуби? – не зрозуміла Вєточка, яка ніколи не помічала в людях недоліків.
-Ай, менше з тим! – знехтував питання Ігорчик. – Забагато честі, стільки про неї говорити…
-Чекай, вийде книга «Четверта висота», то зможеш не тільки говорити, а ще й читати про її високі здобутки!
-Відчепись!..
 
*

Тільки-но Ксюша встала з-за столу, Ладик підхопився за нею.
-Я тебе проведу!
Ксюша, яка вже давно звикла до уваги чоловіків, сприйняла намір Ладка за належне, хоча до дому батьків було йти менше кварталу.
-Як час летить! – зітхнула Ксюша. – Ти он зовсім посивів, і Дарина сива. Белла та Вєточка, напевно, зафарбовують сивину…
-І лише ти не міняєшся, хоча й маєш вже трьох внучок, - Ладик чуйно підтримав Ксюшу за лікоть.
-Міняюся-міняюся, - запевнила Ксюша. – Вже теж подумую про педагогіку.  Дарина мені навіть книжку подарувала…
-Ах, ну так, в нас же зібралися самі письменниці!..
-Та ні, не художню. Дарина має свою педагогичну методику, побудовану на власній теорії співу.
-Ну не знаю, що нового можна сказати про спів і яку-таку  методику придумати!.. От я вчу, як вчили мене, та й не переймаюся!..
-Я, правда, не чула, як її учні співають…
-Ти знаєш, добре! Мене минулого року запросили до складу журі обласного конкурсу, то її учні справили на мене дуже позитивне враження. Не до порівняння з учнями Катрі.
-А що ти дивуєшся? Сам знаєш, як Катря співала! Як співала, так і вчить…

39

-Зачекай на мене, підемо разом! – кинула Катря Дарині, коли всі почали розходитися. – Я ще хочу показати Беллі фотографії нашої опери, ти їх бачила…
-Добре, що Вєточка знайшла себе в якості педагога: вона завжди виявляла до того схильність, - розмірковувала до Дарини Катря, уважно дивлячися під ноги. Високі підбори, яким Катря ніколи не зраджувала (що й не дивно при її зрості плюс амбіціях!), вимагали пильнувати не найкращі тротуари міста.
-Ну так, я пам’ятаю, як перед концертами Толік просив, щоби вона його розспівувала.
-Звісно! Вєточка навчалася в Києві, в знаного педагога… Добре, що передаватиме свій досвід учням! – Катря зачепилася за улюблену тему. –Ось я вчу…
Дарина пригадала собі давню розмову з Ксюшею. Тоді її вразила Ксюшина відповідь, яку Дарина запам’ятала на ціле життя. Чоловік флегматичної Ксюші мав темперамент яскраво виявленого холеріка. Спокійна Дарина не витримувала, коли він миготів перед очима.
-Як ти його взагалі витримуєш? – одного разу поцікавилася Дарина в Ксюші.
-А я не звертаю уваги. Я занурююся у власні думки, й мені стає так добре…
Отож зараз Дарина намагалася за рецептом Ксюші зануритися у власні думки.
Якщо загалом панораму життя складають білі та чорні смуги, то Дарині не давав спокою алгоритм, виявлений у власному життєвому досвіді. 
Спочатку, від дитинства, темами колективних заходів були дні народження однолітків. Вони з нетерпінням очікувалися та прискіпливо святкувалися, несучи купу приємних вражень та рожевих сподівань. Пізніше, коли Дарина вчилася у вищих закладах, першості набрали весілля, які спалахували то з одного, то з другого боку. Потім навала весіль змінилася навалою хрестин. Дарина вив’язувала малюпусенькі кофтинки, капці, шапочки, прикрашала їх мереживом та стрічками й дарувала щасливим батькам.
 Згодом настало певне затишшя.
Далі на зміну радісним подіям прийшли сумні. Створені в студентські роки сім’ї почали рушитися. Подруги бігали до Дарини плакатися. Здатність приймати на себе функції психотерапевта, напевно, була родинною рисою, яка згодом, в особі молодшої дочки, набрала ознак фарсу, бо сусідка знизу, що мала понад тридцять років та виховувала трьох дітей, бігала на сповіді до тринадцятирічної Соні, яка розрулювала своїми вказівками сімейні проблеми шановної матрони. (На жаль, власних проблем не змогла розрулити!)
Потім почалися смерті. Спочатку дідусів-бабусів… І своїх, і чужих… Дарина саме стояла на сцені технікуму. Повний зал слухачів плескав на її сольну програму… Дарина любила робити моноконцерти, в яких сама співала, сама вела програму  й сама читала вірші та гуморески. Звісно, сценарії таких концертів Дарина писала теж сама. В філармонії не противилися цій ініціативі, дирекція навіть тарифікувала Дарину – співачку вищої категорії – ще й як ведучу, наділяючи її офіційним правом віщати на сцені… Отож саме під час такого концерту, коли Дарина не змогла би залишити публіку насамоті, в залі з’явилася не дуже розумна, але дуже злослива колега, яка з-за куліс сповістила Дарину, що померла Даринина бабця. Як Дарина мала реагувати на це? Публіка зібралася на концерт, і святий обов’язок Дарини – її цим концертом забезпечити. Бабця вже померла, отже воскресити її Дарина не в змозі… Ні, в Дарини не було вибору, вона мусила відпрацювати концерт: відспівати пісні, відчитати гуморески… Бо яке діло публіці до смерті Дарининої бабці?!. І треба мати неабияку нервову систему, щоби в спровокованій недоброю колегою ситуації до кінця виконати свій професійний обов’язок.
Потім в Дарини помер тато, потім в Сюзанни мама. Потім почали відходити в інший світ старші колеги. Коли ж несподівано впала та більше не встала на рік молодша від Дарини сусідка, промениста й доброзичлива Наталочка, Дарина вилила свою гірку тугу в щемливий вірш, де проводила паралель між собою та Наталею. Життя Дарини увійшло в тривалу чорну смугу: безконечні проблеми з молодшою дочкою, яка досягла підліткового віку, не захотіла вчитися й потрапила до поганої компанії, всмоктуючи майже всі негаразди, які презентувала вулиця. Часом Дарина прагнула замінятися з Наталею місцями, така безвихідь поглинала її…
Смерть забрала Мішеньку – університетського приятеля Дарини, який завжди являв собою зразок розсудливого благополуччя. Зараз Дарина працює на одному відділі з його сином-скрипалем, дивлячися на якого, Дарина щоразу відчуває  гіркоту втрати.
Помер перший чоловік Олени – прекрасний тенор, що колись був солістом опери, співав на одній сцені з кращими співаками країни та гастролерами. Але гострі кути його характеру та загульна, без гальма, вдача привели його не до світової слави, на яку заслуговував його блискучий голос, а до Львівської філармонії.
-Що, знову вдома німці? – питали колеги, коли бачили веселого балагура, що «водив козу», тобто тягався з одного кабака до другого, спускаючи тяжко зароблені гроші. «Німців» влаштовувала йому Олена, яка намагалася протидіяти загулам чоловіка – марно!..
Трохи згодом помер Толік, тенор з «Музичного намиста», розбишака, якого через якійсь скандал турнули з Пітерського театру, де він міг би зробити славну кар’єру…
Згідно поголосу, від рук власного брата загинув молодий композитор, з яким співпрацювала Дарина. Одна з пісень цього композитора була хітом в репертуарі Дарини.
Після інсульту та інфаркту від зловживання оковитою помер одноліток Дарини – велика сторінка її життя – тато Соні, якого Дарина звала не інакше, як «Дорогий». Після розлучення з першим чоловіком Дарина більше не виходила заміж, але її стосунки з Дорогим тривали чверть століття та явили на світ молодшу дочку Дарини. Можна сказати, що саме наявність отого Дорогого перешкодила Дарині зробити кар’єру, бо свого часу вона відмовилася їхати до Угорщини, куди її наполегливо запрошували на найвищому рівні. Угорщина могла стати добрим стартом молодої співачки. Але вона обрала Дорогого, якого не хотіла втратити. Згодом, коли Дарина стала Лауреатом конкурсу в столиці, її залучили до участі в Декаді українського мистецтва в Азербайджані, де вона виступала з такими корифеями української сцени, як Соловьяненко, Діана Петриненко, Ротару… Власне після цього злету Дарина надумала родити другу дитину. Директор філармонії тільки розвів руками:
-І воно вам треба?!.
Може, він був правий. Але все минулося…
Земля поглинула першого чоловіка Дарини, ще цілу низку колег  з філармонії, кілька однолітків молодшої дочки і зрештою – Соню. Закрилася велика сторінка життя Дарини – ніби й не було.

40

Володимир поклав до теки ноти своєї партії – короля Зигмунда-Августа з однойменної польської опери. Саме над цією оперою він зараз працював разом з Дариною та Леонтіною. Олена керувала тим процесом.
Польські продюсери просили привезти на фестиваль якусь родзинку, отож домовилися власне про цей твір: опера давно не виконувалася. Олена віднайшла ці ноти в архівах бібліотеки театру, Дарина змонтувала концертний варіант. У зв’язку з літніми вакаціями Володимир повернувся з Німеччини відвідати родину та допомогти Уляниним батькам у сільській господарці. Так випадково Володимирові вдалося втрутитися до творчого процесу й проскочити в часі для здійснення виступу на фестивалі.
Перед виходом на репетицію Володимир підійшов до фортепіана та вмостився перед інструментом, щоби розспіватися. Це – як у спортсменів: перед роботою треба розігріти м’язи. Задуманий  Володимир за звичкою рявкнув шматок вправи, до якої його призвичаїли ще в консерваторії. В горлі залоскотало, та Володимир закашлявся.
-Що ти так кричиш? Сусідів перелякаєш! – озвалася з кухні дружина.
-А дійсно, чого я так кричу? – здивувався сам собі Володимир. – Треба вважати…
Він знову поклав руки на клавіатуру та заграв ту вправу, якої його навчила Дарина під час попередньої гастрольної поїздки. Дарина інколи примудрялася не розспівуватися взагалі. Але робочу вправу для розспівки вона мала – нею вона розспівувала учнів. Взагалі співаків вчать розспівуватися не менше десяти хвилин, на різних вправах із різним ступенем складності. Обтяжена ж концертним досвідом Дарина каже, що далеко не завжди є можливість розспіватися, тому треба вміти настроюватися на виступ без «продирання горла» - мозгами. Ну так, якщо вдарити по зв’язках так, як це зараз зробив Володимир, то можна й взагалі позбутися голосу…
Вправа Дарини була легка й майже безпроблемна. Тільки «я» в кінці потребував уваги, бо складався з «й + а», і цей «й», як висловлювалася Дарина, хапав «а» за руку та стягував його з належного місця. Отож цього місця й треба пильнувати в співі…
-Ось тепер тебе приємно слухати! – прокоментувала з кухні дружина, що мила начиння після сніданку. Чоловік обіцяв купити посудомийну машину, але весь час знаходилися більш актуальні потреби.

*

 Леонтіна підійшла до дзеркала:
-Яка я гарна! Невже я колись помру?!.
Цей вислів був для неї традиційним, вона багато років назад почула його від оперної примадонни і з того часу вживала регулярно, як королева з казки: «Я ль на свете всех милее…»
Леонтіна прискіпливо дбала про свою зовнішність. Але ж так прикро, коли зусилля, спрямовані на дотримання іміджу, лишаються не оціненими оточенням. От, наприклад, зараз. Прийде на репетицію Олена з червоним волоссям і залишком ковбасок від бігудів, бо розчісується таким гребінцем, що шкода й плюнути в його бік! Вбратися вона любить у все блискуче, то ж сяятиме, наче різдвяна ялинка. То хто першим має впасти в око оточенню? Звісно, на тлі ярмаркової, ще й завжди посміхненої Олени, аристократична елегантність Леонтіни не справить враження. От Дарина для Леонтіни – добре тло. Хоча Дарина на рік молодша від Олени, виглядає вона значно старшою. Та й взагалі Дарина не переймається своєю зовнішністю – не має, для кого красуватися: ані чоловіка, ані коханця… Та в її віці про коханців смішно й згадувати!..
Про єдиного в групі представника сильної статі й думати не хочеться! Полум’яні запевнення в довічному палкому коханні вона має  співати цьому… - слів нема! Товсте, бридке, огидне!.. Словом: мурло! Співак задрипаний!.. Е ні, вона би образилася, якби таке нещастя щось дзявкнуло про її вигляд! Але воно й не дзявка. Відскиглить свою частину співу, та й годі!..
-Мі-мі-мі!.. – спробувала голос Леонтіна. – Добре, розспіваюся на місці, хай Олена мені заграє…
   
41

 -І що, як вечірка? – цікавість Олени до життя, яка робила її молодою та прудкою, змусила зателефонувати до Дарини з самого ранку. Про «почекати до репетиції» не могло бути й мови! Та, зрештою, на репетиції треба співати – часу до поїздки лишилося обмаль! Треба зустрічатися кожного дня – досить байдикувати!..
-Нормально.
-Що нормально?!. – обурилася Олена. – Ти можеш як людина розказати?!
-Знаєш, хто був на вечірці? – Ксюша!
-О, я не знала, що вона приїхала. Щось розповідала про Микольцю?
-Вона його давно не бачила.
-А як тобі Вєточка з Ігорчиком?
-Нормально. Вєточка трішки зблідла, коли Ксюша зобразила з себе примару…
-А чого це вона?
-А ми внизу домовилися зробити товариству несподіванку. Як бачиш, вдалося.
-А як Катря? Теж була?
-Відпрацювала по повній програмі.
-Уявляю собі: все Я! та Я!..
- Не уявляєш!
-Навіть так?! І що ж вона вчкурнула?
-Ти ж знаєш гонорову Беллу, вона любить справити враження, отож страви в неї мають бути вишуканими.
-Готує вона смачно, того від неї не віднімеш! Колись мала нагоду попробувати…
-Так, вона ще й старається вгодити запитам гостей та пам’ятає про їх смаки…
-Вгодила тобі рибою?
-Вгодила. Був запечений судак та скумбрія холодного копчення…
-А що, м’ясного гарячого не було?
-Було. Таке смачне, що всі облизувалися та нахвалювали! Белла задоволено посміхалася, бо доклала багато зусиль, щоби віднайти цей делікатес. Вона пам’ятала про враження, яке справила ця смаженина ще в тамті часи, коли вона жила тут – на початку дев’яностих…
-Ну кажи вже, не тягни…
-…кота за хвіст! – додала Дарина.
-Е ні! Ти моїх котів не чіпай! В мене он всі губи покусані!..
-Чого це вони в тебе покусані?! Пєтя старався?
-Та тьфу на тебе! Я вже й не пам’ятаю, коли цілувалася з чоловіком!
-Ну, таку руду красуню хто завгодно поцілувати не відмовиться!..
-Перестань! Це Кузя зранку пхається до мене з поцілунками! Я колись поцілувала його в мордочку, то йому це сподобалося!.. То що з м’ясом?   
 -Коли всі почали його нахвалювати, звісно, Катерина Олександрівна сказала: Я теж таке готую, тільки ще додаю прянощі…
-Ти готуєш нутрію?! – хитро примружилася Белла. – Як тобі вдається її купити, бо я мала з тим проблему?!. – То Катрю мало не знудило! Вона ледь встигла добігти до туалету, як в тому анекдоті: унітаза лякати!
-І що товариство?
-А що товариство, якось витримало…
-Катря співала «Заздравну»?
-Певно, що співала! Ігорчик сидів з такою фізіономією, ніби таргана проковтнув.
-Бідний… Довго сиділи?
-Нормально.
-Ай ну тебе! Крім Нормально нічого з тебе не витягнеш!.. Бувай! Зустрінемося в філармонії… А, - перебила сама себе Олена, - до речі! Ти знаєш, для чого Белла приїхала?
-Ну, напевно, провідати Таню. Вона ж приїжджає час від часу…
-А ось в мене інша інформація: з Голандії повернувся її чоловік і має намір судитися за квартиру!
- А де ж він зараз живе?
-Він когось тут має… Ай-ай-ай, таку квартиру мусять продавати!.. Тільки що ж йому з того лишиться? То ж мають ділити на троїх?.. – чи то ствердила, чи то запитала Олена.
-Чекай, це ж квартира його матері, отже я не знаю, що лишиться Беллі?.. – Дарина замислилася. Олена час від часу змушувала Дарину влазити до шкіри юристконсульта. Правда, Дарина не мала нічого спільного з юриспруденцією, але її аналітичний розум дозволяв знаходити аргументи, необхідні для вирішення складних питань. Так Дарина писала для Олени скарги, заяви, пояснювальні записки…
-А хіба вони не мають поділити на три частини? Там же три кімнати… Та ще й у люксівському будинку… - зітхнула Олена.
-Воно тобі треба, як вони будуть ділити? Зрештою, там живе ще й його онука… - Дарині не хотілося забивати собі голову неконструктивними питаннями: що залежить від того, як вона собі то уявляє ?– дурниці!..

42

Віоліна, старша дочка Дарини, сиділа за швейною машинкою та настрочувала на вишневу тканину декоративного корсету золоту тасьму.
Останнім часом Віоліна, або Ліна, як називали її ближні, старалася менше особисто сідати за машинку. Зрештою, вона, як завідуюча щвейним цехом найстарішого дитячого театру країни, мала штат працівників, якому належало обслуговувати її вказівки. Однак цього разу Ліна сама обслуговувала не те що вказівку, але прохання, в якому вона не могла відмовити. Прохання поступило від мами, і Ліна повністю поділяла мамину думку: треба показати, хто є хто!..
Мама рідко завантажувала Ліну пошивом вбрання. Вона розуміла, що професія і так вижимає  з доньки усі соки. Однак цього разу її звернення було змушеним і достатньо обгрунтованим: мама, яка мала на гастролях заспівати партію королеви Польщі доби Ренесансу, хотіла пристойно донести образ видатної постаті польської історії не лише співом, але й зовні. 
 Мама перегорнула значну кількість літератури з історії тих часів, змусила зятя скачати з інтернету інформацію про біографію Королеви Бони та її внесок у добробут Польщі, приготувала до поїздки блондинову перуку – бо Королева була білявкою. Постало питання вбрання. Звісно, концертне виконання монтажу опери не потребує дотримання зовнішньої схожості персонажу, однак для Дарини це питання було принциповим. І Ліна повністю поділяла точку зору мами, яка радилася з нею щодо стилю та фасону плаття для виступу. Зумісними стараннями вони спроектували майбутній шедевр швацького мистецтва. Королівський пунцовий колір дорогого французького трикотажу не лише ілюстрував  найвищі амбіції тих часів, але й відповідав сценічним амбіціям Дарини, впевнено підтриманим донькою: мама повинна бути на сцені неперевершеною, і хай там сховаються різні молодші та амбітніші леонтіни…
Ліна не була виключенням у ставленні оточення до Леонтіни: зухвала та буркотлива співачка не налаштовувала на прихильність.
За оперою вік королеви більш-менш відповідає вікові мами. То ж вона не мусить робити з себе дєвочку-припєвочку. А вже зробити з мами пристойну королеву – одне задоволення! І Ліна в цьому залюбки візьме участь…

43

Олена, як завжди, запізнилася на репетицію.
Пунктуальна Дарина та не менш пунктуальний Володимир сиділи в коридорі філармонії та обговорювали теорію вокалу.
Дарина прагнула тих обговорень, наче повітря в задуху. Володимир був єдиним, з ким вона могла порадитися в питаннях прикладного використання точних наук. Колись її втішали принагідні консультації з чоловіком своєї консерваторської викладачки Бескидної – Валентином Васильовичем. Він був інженером-аеродинаміком, то ж Дарина, яка в пошуках вокальних істин сягнула царини фундаментальних наук, намагалася поглибити свій аналіз предмету співу в розмовах зі спеціалістами. Бескидна з ображеним виглядом  академіка, чия думка не приймається до розгляду, лише скидала плечима, коли Дарина ніби говорила про вокал, але не з нею та в невідомому їй аспекті: Ну що, скажіть, може бути спільного між співом та аеродинамікою?! Дарина вважала, шо може бути багато спільного.
Коли чоловік Бескидної, інвалід Чорнобиля, помер, Дарина позбулася сторонньої кваліфікованої думки щодо своїх досліджень. Однак невдовзі естафета компетентного консультанта була передана Володимирові, в розмовах з яким народжувалася, за думкою Дарини, істина.
Ситуація знову погіршилася, коли Володимир через свою відсутність в країні став майже недосяжним. Отож зараз Дарина залюбки скористалася з Олениного запізнення. Однак відкритий Дариною принцип пневматичного ефекту обговорити не вдалося, бо з’явилася Леонтіна:
-Що, Олени ще нема?!. Я кинула все й приїхала в переповненій маршрутці, щоби встигнути на час, а вона – як завжди!.. – буркотіла Леонтіна. – Ну й чого троє осіб мають чекати на неї одну?!.
Звісно, на цьому розмови про теорію вокалу мали скінчитися. Дарина хіхікнула, уявивши реакцію Леонтіни на зміст перерваного обговорення.
-Чого ти хіхікаєш? – визвірилася роздратована Леонтіна. – Я що, неправду говорю?! Якщо буде таке ставлення, то я взагалі відмовлюся їхати до Польщі!..
-А чому ти відразу приймаєш на свою адресу моє хіхікання?
-А на чию адресу воно має бути, коли я щойно підійшла?!
-Ми з Вовою говорили до твого приходу, то чому сміх не міг бути моєю реакцією на тему нашої розмови?..
Володимир дипломатично мовчав – от із Леонтіною йому дійсно не хотілося говорити: нема з ким!..
Крізь респектабельні двері філармонії влетіла ділова Олена:
-Я затрималася, бо зателефонувала пані Тереза, і ми з нею обговорювали деталі нашого приїзду на фестиваль! – тон Олени не допускав жодних претензій. – Все, вже йдемо співати!..

44

В класі Дарина підтягнула до себе стілець, що стояв по центру – певно перед тим була репетиція в когось з бандуристів – і комфортно влаштувалася.
Олена відкрила ноти опери.
-А я хочу розспіватися! – тоном ображеної прімадонни сповістила Леонтіна. – Може вам це здається зайвим, а я поважаю себе як професіонала!..
-Я розспівався вдома – Володимир теж влаштувався на кріслі в куточку.
-А мені це здається зайвим! – зухвало відгукнулася Дарина. – Особливо, коли всі чекають.
-Не сперечайтеся, - Олена поставила руки на клавіатуру. – Що тобі грати? – звернулася вона до Леонтіни.
-Те, що завжди, могла би й звикнути!
-Вас багато, я – одна! – філософськи зауважила Олена. – І у всіх різні розспівки…
-Добре, проїхали!.. – відгукнулася Дарина, яка ніколи не змушувала Олену грати розспівки.
Володимир обернувся до Дарини, кивнув головою в бік Леонтіни і зробив такий вираз обличчя, що слова були зайвими. Дарина кивнула…
  Опера починалася любовним дуетом між Зигмунтом-Августом та Барбарою, однак за текстом опери цьому дуетові передувала барвиста серенада, яку виконував не задіяний в монтажі опери персонаж.
-А що, якщо я заспіваю цю серенаду до виходу виконавців на сцену, за лаштунками, - запропонувала Дарина. – Шкода викидати таку гарну музику, якщо є можливість її виконати!
-Спробуй, - погодилася Олена.
Серенада в Дарини була на слуху, бо під час монтажу їй довелося передивитися музику всіх вокальних партій. Отож Дарина присунулася зі стільцем до інструменту, щоби бачити текст. Пропозиція не виявила протесту й була прийнята одноголосно.
Виконання співаками любовного дуету нагадувало комедійне шоу. Леонтіна, на зріст дещо вища від Володимира, демонстративно відверталася від нього всупереч співаному текстові. Правда, виконання твору відбувалося мовою оригіналу, тобто польською, якою володіли всі, окрім Леонтіни. Дарина пирхала собі під ніс, сидячи в куточку класу та тереблячи спицями наступний в’язальний виріб: освідчення Зигмунта у великому коханні до тилку Барбари виглядало досить забавно. Володимир натхненно розспівував партію, намагаючися продемонструвати власний вокальний рівень. Леонтіна високомірно закопилювала губи під час своїх пауз, демонструючи категоричне неприйняття освідчень партнера.
-Ти можеш не махати тими спицями під час мого співу?! – Лентіна доспівала дует. – Ти збиваєш мене з ритму! А ти, - звернулася вона до Володимира, - чого затягуєш темп?! Мені бракує дихання: в мене довгі фрази!
-Але ж композитор позначив розспівне виконання! – заперечив герой-коханець.
-Але не таку розмазню, як робиш ти! – не погоджувалася Леонтіна.
-Та не сваріться! – втрутилася Олена.
-А чого він нав’язує мені незручний темп! – не поступалася Леонтіна. – Мені не сто п’ятдесят років, щоби я розтягувала освідчення в коханні немов жуйку!.. До речі, Дарино, ти мені кажи, якщо я щось неправильно вимовляю, бо мені весь час хочеться співати словацькою, до якої я звикла в театрі!.. Отак, не в’яжи, а прислухайся – буде більше користі!.. – Леонтіна прийняла гідну поставу для співу сольного фрагменту опери.
Дарина витягнула з торбини блокнот та ручку й почала фіксувати помилки у вимові Леонтіни:
-Чіткіше вимовляй приголосні, бо взагалі не зрозуміло, якою мовою ти співаєш.
-А ти не чіпляйся! Я просила вказати мені на помилки у вимові, а не загальне враження!
-Як я можу вказати помилки у вимові, якщо я взагалі не можу зрозуміти твоїх слів.
-Тоді не роби вигляд, що знаєш мову!
-Тіно, що ти кажеш дурниці? – не витримала Олена. – Та Дарина польською мовою навіть вірші писати може!
-А що мене обходять її вірші! Ви тільки й думаєте, щоби причепитися до мене!.. – не далася збити з пантелику Леонтіна: останнє слово мало бути за нею.
Олена замовкла й почала грати вступ до монологу Володимира. Тепер він, намагаючися підкреслити почуття власної гідності та не здогадуючися, що саме це видає його хвилювання, зайняв при роялі місце соліста.
-І ти збираєшся отак співати на концерті?! – не витримала Леонтіна, яка протягом співу Володимира невгамовно совалася на кріслі та всім виглядом демонструвала своє негативне ставлення до майстерності соліста.
-Я буду співати так, як вважатиму за потрібне! – Володимир не дав наплювати собі в тарілку.
-А тобі не здається, що ти надто високої думки про себе? –із сарказмом промовила Леонтіна. – Я сім років співала в оперному театрі за кордоном і знаю, як має звучати оперний співак!
-Якщо ти така досконала співачка, то чого сім років сиділа у словацькому задуппі, а не підкорювала підмостки Ла Скала? – не залишився в боргу Володимир.
-А тебе взагалі нікуди не взяли! – Леонтіна закопилила губи й відвернулася.
-Як раз взяли, й то туди, куди я хотів! – не лишився в боргу Володимир…
-Та перестаньте вже з’ясовувати стосунки! – підвищила голос Олена. – Це вам репетиція потрібна, я й без репетиції можу заграти! Співаємо ансамбль!
-Не вмієш по людськи співати, - не вгамувалася Леонтіна, - то хоч рахуй, де вступати! – Обурення вибило Леонтіну з колії, й вона прогавила власний вступ.
Рахуй сама! – віддзявкнувся Володимир…
   
45

Мартин М;ртин вдоволено причинив за собою службові двері оперного театру. Оркестрова репетиція його повністю влаштовувала, голос звучить досконало, отож до власного ювілею він підготувався пристойно. Мартин набундючився біля афіші зі своїм портретом і кинув краєм ока навколо себе: ні, на жаль ніхто не звернув уваги, що суб’єкт, зображений на портреті, знаходиться поруч…
В житті кожної людини трапляються моменти, коли треба підбити підсумки власного існування на цьому світі, адже для чогось Бог дав людині життя. Жити для того, щоби їсти, спати та псувати нерви оточенню – не є гідним здійсненням божого помислу. Людина має виправдати сподівання божі, реалізувати все, що Господь в неї заклав. Для цього треба докласти багато зусиль. Навіть не докласти, а докладати: щоденно, щочасно, протягом цілого життя. Найрозумніші аналізують власні можливості та ставлять собі мету – високу, амбітну, обов’язково – добру (розумний не буде ставити собі за мету заподіяти зло). Такі люди скеровують своє життя на досягнення отої захмарної мети. Їх наполегливість здатна творити чудеса. Ті ж, хто не обтяжує себе вектором цілі та ліниво котиться за течією - спроможен лише розчарувати та прогнівити Творця…
Мартин Мартин плекав таку високу мету, і тепер, на свій ювілей, коли людині належить озирнутися на пройдене, міг сміливо заявити про себе: Ось Я!
Так, він, сільський хлопець, підкорив високі підмостки сцени одного з небагатьох оперних театрів країни. Підкорив, і облаштувався тут надовго: одержав звання, здобув визнання публіки, дочекався власного ювілею, афіші якого можна побачити по цілому місту…
До речі, ось іще одна афіша. Натовпу зацікавлених, які б читали її, Мартин не помітив. Двоє підлітків використали афішний щит для метання дротиків дартсу. О, один хлопака влучив просто в ніс портрету Мартина та радісно підскочив, шарпаючи другого та демонструючи свою влучність.
-Ви що, хлопці, цілком здуріли?! – Мартин схопив одного з метальників за шкірку. – А якщо трапите в когось з перехожих?!. Ти ж влучив мені в ніс! – Мартин звернувся до хлопця, який намагався вивільнитися з міцної селянської руки.
-Та що ви таке кажете, - почав скиглити хлопець, - де ваш ніс, а де тамтой… - він підняв очі на Мартина і збентежено замовк: перед ним було те саме обличчя, що на афіші, а отже й дійсно – той самий ніс…
-То це ви?.. – не повірив своїм очам хлопець.
-Я, я, - Мартин був задоволений, що хтось таки його впізнав. – Скажіть, ви любите музику? – Мартин розтиснув руку.
-А хто ж не любить музики! – зраділи хлопці, які відчули, що хмари розсіялися. – Та ми слухаємо музику зранку до ночі! – запевнили вони.
-Тоді чекайте, - Мартин поліз до барсетки, - ось вам контрамарка до оперного театру! – він простягнув хлопцям талончик. – Це на двох осіб.
-А що таке «контрамарка»? – поцікавився вищий хлопчина.
-То ніби білет, тільки безкоштовний. Приходьте на цю виставу, - Мартин кивнув в бік афіші, та послухайте якісну живу музику. Живу, - підкреслив Мартин і з гонорово піднятим підборіддям віддалився.
-Хто то був? – запитав менший.
-Та оцей, у ніс якого ти влучив, - хлопці обернулися до недавньої мишені.
-Ювілейний вечір… - почав вголос читати старший, - Мартин Мартин…
-То де ж його прізвище? – запитав менший, який теж придивлявся до афіші. – Два рази написане ім’я…
-Нормально, - не поділив здивування старший, - якщо молоді співаки називаються лише іменем, без прізвища, як от Руслана, Валерія, Остап, то такі старі, певно, для солідності, оце своє ім’я подвоюють…
-І що, підемо?.. – невпевнено подивився на дату менший. – Це ще будуть канікули…
-А що, - посміхнувся старший, який, так само, як менший, жодного разу не був в оперному театрі, - прикольно! Потім вчителька буде питати, як ми влітку відпочивали, а ми скажемо, що ходили до оперного театру!
-Не повірить!.. – висловив сумнів менший.
-Як це не повірить?! – обурився старший. – Ми скажемо, що ми дивилися виставу, - він знову обернувся до афіші, - виставу… ні, оперу «Тарас Бульба»…
-Треба буде зберігти ту контра… контра… - підтримав молодший.
-Контрамарку, - допоміг йому старший. – Правильно, і скажемо, що нас запросив сам Мартин!
-Мартин Мартин, - поправив молодший.

46

-Ну чому мені так не везе з оточенням?.. – гірко розумувала Леонтіна, стоячи в тісному натовпі маршрутки та вимушено вдихаючи важкий запах чужого поту – ніби не існує дезодорантів: що за люди?!.
Дійсно, сердечних подруг у Леонтіни ніколи не було… З одного боку, це можна зрозуміти – народ в нас заздрісний, кожному хочеться випхатися першим, отож і не ризикують приятелювати з тим, хто кращий за них: на тлі сірості вони презентуватимуться вигідніше. Леонтіна ж ніколи би не прагнула товариства, припустимо, Катерини Олександрівни, яка не бачить навколо нічого, крім себе коханої. 
Багато вокалістів товаришують з концертмейстерами. Леонтіна згадала нещодавній концерт в Російському центрі. Леся Аристархівна надто ділова і, прямо скажемо, пісна, як недосолена їжа. З нею можна говорити лише про музику або про те, які талановиті її учні, яка талановита Дарина, який талановитий гастролер… Жодного разу не сказала, яка талановита Леонтіна!..
Олена, може й надавалася би на подругу, могла би регулярно вивозити Леонтіну до Польщі… Однак, яка ж це подруга, коли вона заявила, що Дарина матиме в Польщі на два концерти більше від інших, бо, бач, поляки скористалися з її приїзду та запланували два концерти «Ave Maria», а це програма Дарини. Ніби Леонтіна не має в своєму репертуарі Авемарій!  – Леонтіна обурено пирхнула.
-Жіночко, чого ви дуєте мені у вухо?! – негайно відгукнулася тітка базарного вигляду, що стояла перед Леонтіною.
-А ви затуліть вуха руками! З вашою комплекцією можна не триматися за поручні – не впадете!..
-Хамка! – констатувала тітка.
-Сама така! – не попустила Леонтіна.
Водій різко притиснув на гальма: машина з бічної вулиці намагаламся проскочити перед самим носом маршрутки, але в’їхала в яму. Леонтіна втратила пиху й рухнула на базарну тітку, неначе на подушку безпеки. Тітка заверещала та штовхнула Леонтіну ліктем в живіт. Леонтіна піддала тітці бедром…
-Прошу звільнити салон, далі не поїдемо, мушу чекати ДАЇ, - оголосив водій. - Виявляється, він таки зачепив авто з бічної вулиці. – Хто бачив, як той … в’їхав мені під колеса, прошу залишитися за свідка! – Всі пасажири в паніці покинули автобус: бути свідком ніхто не бажав...
Леонтіна з полегшенням позбулася нахальної тітки та вирішила далі йти пішки – принаймні, не дихати чужим потом. Однак йти вздовж дороги було неможливо: доводилося дихати вихлопними газами.
-Прокляте місто!.. – висварила крізь зуби Леонтіна малу батьківщину: вона би залюбки жила в котеджному селищі, їздила на власному самоході, а не товклася в розпеченій маршрутці…
-Ну чому Господь такий несправедливий до мене! – з розпачем подумала Леонтіна та вирішила йти додому через парк, куди й завернула.   
47
-Чого вона причепилася до того Вовки?.. – думала Дарина, чекаючи зеленого світла. Вона йшла на примірку до дитячого театру, але напружена атмосфера репетиції ще переслідувала її.
В принципі, Вовка співав далеко не ідеально. Певно, він знаходився в тому вокальному стані, коли нове ще не дійшло до рівня автоматизму, а старе, технічно протилежне новому, ще намагається тягнути ковдру на себе… Дарина гмикнула від кострубатого формулювання власної думки. Як педагог вона звикла слідкувати, щоби її висловлювання були точними та однозначними: для учнів це дуже важливо. То вже пізніше, коли новенькі учні звикають до її вимог і стають старенькими (звісно, не за віком!), Дарина може висловлювати свої вимоги в такий спосіб, що нормальна людина, яка би це почула, щиро втратила би орієнтацію, де вона є, бо пояснення типу: Ти шашлик, але розпусти павячий хвіст або додай динозавра, закрути вуха і настав шкрябалки… здатні будь кого збити з пантелику…
Дарина ще раз посміхнулася та перейшла дорогу. Після згадки про заняття в класі вокалу післярепетеційна напруга послабла, а аналітична звичка продовжила розкручувати ситуацію з Вовкою.
-Шкода, що я не маю можливості хоча би місяць з ним позайматися вокалом, - подумала Дарина. –Щ; ж можна вимагати від його співу, коли, вихований протягом життя не лише різними педагогами, але й скрутними обставинами, Володимир звик доводити свою вокальну спроможність власною фізичною силою. Голос він, без сумніву, мав, і то голос гарний… І силу він мав теж. І ота сама сила давала копняка його голосові та виштовхувала цей голос з тіла як пошвидше, так подалі… А з цього виникав саме той бугай, про якого йдеться в анекдоті…  Тепер мозок Володимира, який звик користатися із закріпленого роками алгоритму розподілу м’язових навантажень під час співу змушений не лише опановувати новий алгоритм, але й втілювати цей алгоритм на рівні автопілоту, тобто втілювати його в підсвідомість. Для цього треба повністю викоренити алгоритм старий, а він пручається й не хоче викорінюватися… От такі-то вони, ті премудрості вокалу… -Дарина потягнула клямку важких дверей дитячого театру.

48

-Володимире Івановичу! – почув за спиною Володимир, коли, збуджений репетицією, вирішив охолонути від напруги в книжковому магазині. Наближався день народження онука, здалобися купити якісь казки – внук любив, коли дід читав йому казки.
-Володимире Івановичу!.. - Володимир озирнувся й побачив одного зі студентів технікуму, в якому донедавна викладав. Студент підійшов з привітною посмішкою:
-Володимире Івановичу, ви до нас іще повернетеся? – з надією в голосі запитав він. – Цього року мали такого викладача, що й годі згадувати! Він ставив оцінки лише за гроші!.. В мене мама працює санітаркою в лікарні, мріяла, що я матиму добру професію, - студент  насправді був старанним, і Володимир Іванович не шкодував для нього високих балів, - але ми не в стані купувати оцінки!..
-Якщо ти все добре відповідатимеш, то викладач не зможе поставити тобі погану оцінку! – заспокоїв Володимир.
-А він взагалі не дає мені рота відкрити: тільки сварить!.. Тепер в мене з вашого предмету хвіст! Повертайтеся… 
 -Бідні діти, - подумав Володимир, коли засмучений хлопець попрощався. – Чим я можу йому допомогти?.. Проклята хтивість робить з педагогів монстрів, які висмоктують з бідних батьків гроші, неначе павуки з мух життя. Я от знявся з насидженого місця, бо мені було сутяжно, та поїхав світом в пошуках кращих заробітків. Але не кожен здатен порушити звичний уклад побуту, відмовитися від звиклого фаху та пірнути в невідоме… Клята бідність! Однак є й такі рвачі, котрим все мало, які прагнуть за чужий кошт кататися як сир в маслі! Таких людей Володимир не переносив і на дух – але ж не підеш їх відстрілювати!..
 
49

-Мамо, - Ліна зустріла Дарину, вмощуючи свої здобутки на манекен, - я вирішила ліф таки приталити…
-До чого? До манекену? – в тоні Дарини забринів сарказм. – Бо що до мене, то там талії давно нема! – Дарина почала губити талію (яка, на думку Дарини, ніколи не була виразною) після кесаревого розтину при народженні другої доньки. Дарина тоді мала тридцять п’ять (звісно, років, а не сантиметрів!), пологи були ускладненими, може – через вік, може – через резус-конфлікт, бо Дарина мала резус-мінус, а мала – резус-плюс. Розтин, зроблений за старою методою вздовж живота, за розумінням Дарини підрізав основу м’язів, які  в подальшому відмовилися підтягати статуру до потрібного тонусу. 
-Даремно ти так на себе нарікаєш! – заперечила Ліна. – Ти в мене ще ого-го!
-Добре, що не іго-го!.. – в Дарини обудився гумор, коли вона побачила, що плаття виглядає незле.
Попереднє концертне плаття, зшите Ліною понад десять років назад, практично стало візитною карткою Дарини. Дарина привезла вишукану тканину з Білорусії, де здобула першість на Міжнародному конкурсі, а тому дозволила собі зробити (знову ж таки – собі) подарунок: три з половиною (так вона порахувала) метри блискучої золотої тканини, – сцена вимагає чогось такого! – яка чудово драпірувалася. Гріх би було не купити, коли дочка кравчиня, а на наших прилавках таких тканин поки не з’явилося!
Ліна, яка ще в садочку шила лялькам барокові сукні та атласні черевички, відпустила підпруги своєї фантазії та почала проектувати майбутній шедевр. До роботи над проектом долучилася Лінина подруга, і в спільному малюнку модельєрок на тлі численних драпірувань з’явилася крилата візія вбрання для ексклюзивної сольної програми «Аве Марія», яку Дарина вважала своїм головним творчим здобутком.
-Але, пані Дарино, для такої моделі треба більше тканини, хоча би метрів з п’ять… - прокоментувала подруга Віоліни. – Шкода, що ви купили так мало…
Такий поворот справ Дарину не влаштовував, адже вона  порахувала, що трьох з половиною метрів повинно вистачити. Модель, запропонована дівчатами, Дарині сподобалась, отож вона не мала намірів відмовлятися від неї через якусь дурницю: - Подумаєш! Брак тканини!..  -  І Дарина включила своє аналітичне мислення. 
Дівчата мали швейну освіту, отож дотримувалися вимог швейною науки. Дарина такої освіти, на щастя, не мала – вона ніколи не любила шити. Проте вона незле розумілася на кресленні (колись, ще під час навчання в школі, Дарина отримала креслярську професію копіювальниці, посвідчення про це має й досі). Кравецькі канони та стереотипи на психіку Дарини не тиснули: зрештою, одяг співачки для концертної сцени не вимагає прискіпливого дотримання технології: вбрала, постояла в ньому, зняла – ото й усе навантаження на якість! За таких умов Дарині вдалося побудувати розклад крою майбутніх шат, при якому відходів не лишалося взагалі – всі частини тканини – навіть випади з крою – мали своє призначення.
Ліна залюбки втілила цей спільний задум: усі драпірування й крила вдалося зробити з отих трьох з половиною метрів, а сценічний образ Дарини в золотій сукні незабутньо вразив шанувальників класичного мистецтва. Навіть директор Будинку Моди після концерту в Органному залі вписалася до книги відгуків з висловами захоплення не лише співом, але й концертним строєм співачки...
-Мамо, але я не знаю, як органза ляже в такий спосіб, як ото ти намалювала, - Дарина кивнула головою на малюнок, що лежав на столі.
-А то має шитися не з органзи, а з основної тканини: трикотаж вляжеться без проблем!   
-А для чого тоді ти купила органзу?..
-Тому що мені не хочеться тягнути за собою два плаття: окремо – на оперу, окремо – золоте на «Аве Марію». А так, з додатковими елементами, воно набере багатофункційності, дивись… - Дарина взяла олівець та схилилася над малюнком…
-ЗдОрово! – погодилася Ліна та почала примірку.

50

Інна, молодша сестра Дарини, інтенсивно махала спицями, чергуючи вишневу та сіру нитки.
Дарина завжди дивувалася, як Інні вистачає терпіння вив’язувати складні, за визначенням відповідної літератури – жакардові, узори. Дарина більше полюбляла найпростішу в’язку, з якої формувала незвичайні конструкції та сміливі сполучення кольорів.
Інна ж виконувала довільні забаганки клієнтів, бо доробляла до сімейного бюджету тим, що приймала та виконувала замовлення шанувальників ручного в’язання. Саме ручного, бо в жодний спосіб не давалася намовити на придбання в’язальної  машини, яка б значно пришвидшила виконання замовлень, однак позбавила би Інну задоволення відчувати руками приємне пухнасте плетиво, що сходить з-під спиць. Машинка би позбавила її радості торкання до художнього витвору, який народжується з-під її рук, спостерігання поступового виявлення узору та форми…
Різниця між сестрами складала день-в-день тринадцять з половиною років: Дарина народилася 11 червня, а Інна – 11 грудня. (Певно, їх мама – Тамара Петрівна – дуже уподобала число 11!)
На імені молодшої сестри назавжди відбилися смаки Дарини, бо саме вона в свої тринадцять з половиною років придумала для немовляти це ім’я, що на сімейній нараді одержало позитивну оцінку та було документально зафіксоване. Коли ж згодом Дарина народила дочку, яку назвала Ліною, бабуся сестер жодного разу не звернулася до дітей відповідно та постійно плутала їх імена між собою: Ліна – тьфу! – Інна або Інна – тьфу! – Ліна…
Дарина мала намір молодшій дочці теж навісити ім’я із благозвучним для вух Дарини закінченням: Василина. Однак тато дівчинки (кодова кличка – Дорогий) збунтувався й наполяг на тому, щоби дочка носила ім’я його покійної матері – Софія. Дарина погодилася лише через велике кохання до Дорогого, але для себе придумала інший мотив. Дитина народилася 9 вересня, в день національного свята Болгарії, і Дарина перекинула емоційний місток поміж ім’ям дочки та назвою столиці Болгарії. (На жаль, ані одне, ані друге трактування імені не допомогло Софії уникнути гіркої долі…)
Перед Інною лежав список, який вона час від часу поповнювала: щ; треба не забути взяти з собою. Інна з родиною жила в іншому кінці країни й зараз налаштовувалася на поїздку до мами. Квиток вона вже купила.
Задзвонив телефон. Інна почула голос Дарини:
-Слухай, пошукай у своїх архівах пристойну фотографію Соні, я маю замовити кераміку на пам’ятник…
Чоловік Інни, військовий у відставці, був дуже популярним фотографом. Після служби в армії він пригадав додатковий фах, якого його вчили у військовому училищі, та залюбки зайнявся фотографією, сягнувши в цьому питанні  художніх висот та набувши цивільну професію, що давала змогу триматися на плаву цілій великій родині, бо подружжя мало аж трьох синів.  Велика частина фотонавантаження лежала й на Інні. До її неписаних обов’язків належала обробка знимків на комп’ютері, оформлення дизайну комбінованих композицій, активна дорадча участь у творчому процесі та архівне забезпечення для випадків, коли треба повернутися до відзнятого…
В принципі, Інна мала вищу освіту: вона з відзнакою закінчила престижний факультет політехнічного інституту, захистила диплом англійською мовою та одержала пропозицію залишитися на кафедрі. Однак життя жінки офіцера позбавило її можливості реалізувати себе в царині автоматики засобів керування. Чоловік вже чекав на неї в Німеччині, куди отримав призначення після одержання військового звання. В маленькому закритому містечку поселення Групи радянських військ в Німеччині для жінки офіцера роботи за фахом не було. Інна відмовилася від професійних амбіцій та, поміж народженням і вихованням дітей, таки доробляла в єдиному осередку цивільного життя – в Будинку офіцерів. Довелося згадати все, чого її в свій час навчили мама та бабуся: Інна вела курси в’язання, курси крою та шиття. А потім, після закінчення відповідних уроків в тому-таки Будинку офіцерів, набрала приватних учениць з кондитерської випічки…
Інна відклала в’язання та заходилася шукати фотографію Соні. Поїздка до Львова виплила з гастрольних намірів Дарини – сестри не хотіли залишати маму саму.
Мірки – записала Інна до списку слово, яке мало нагадати їй: треба обміряти синів та чоловіка, щоби забезпечити Дарину необхідною інформацією для відвідин польських крамниць.

51

-Тобі добре, гунділа в трубку ображеним тоном Леонтіна, - ти сидиш собі за інструментом, ніхто на тебе не дивиться, то ж можна й не перейматися, щ; вбирати на сцену.
-Угу, - мугикнула Олена, витягаючи з духовки яблучний пиріг.
-А я ніяк не можу придумати, яке вбрання взяти з собою до Польщі, - продовжувала Леонтіна. – В мене всі плаття з оголеними плечима, але, певно,  на добу Ренесансу таке вбрання не пасує?
-Хочеш, я дам тобі хвіст?
-Який ще хвіст? Знущаєшся? – з підозрою перепитала Леонтіна.
-Чого це знущаюся? Нормальний хвіст, лисячий… - Олена запхала до духовки нову порцію тіста.
-Мені тільки хвоста бракує!.. Я ж не Лисичку-сестричку маю зображати, а дружину короля!
-То й що, дуже навіть пасує! Королі завжди полюбляли хутро!.. – Олена нарешті присіла й налаштувалася на розмову.
-І як ти собі то бачиш? – Леонтіну не полишали сумніви.
-Це довжелезний, під два метри, хвіст з чорнобурки, з білими кінчиками… 
Олена не стала повідомляти, що цей хвіст отримала від Дарини, яка не знаходила для нього вжитку. Правда, один раз Дарина накинула його на чорне оксамитове плаття для виконання старовинних романсів. Вона потім довго потішалася, згадуючи свої відчуття під час того концерту.
 -Уявляєш, - казала Дарина, - стою на сцені й співаю щемливий старовинний романс «Ямщик, не гони лошадей», а через шию маю перевішений отой хвіст. Розумію, що дві паралельні лінії, які він додав моїй постаті, виглядають дещо примітивно. Я тряхнула одним плечем, половина хвоста впала й перевісилася через руку. Але ж не стояти так цілий час! Я поглибила мізансцену та скинула через руку й другий кінець. А в кінці романсу роблю заповільнення та акцентую слова: Ямщик… не гони… а на слово лошадей рвучко перекидаю один бік хвосту за спину! І народ в залі, як шалений: Браво-о-о!.. – Як мало треба, щоби сподобатися невибагливій публіці!..
-І що, він нормально виглядає? – Леонтіна вдоволено уявила себе з пишним хутровим додатком.
-А чого йому виглядати ненормально? Трішки лізе, але яка тобі різниця?!.
-Ну добре, принеси завтра на репетицію, - ласкаво погодилася Леонтіна, - подивлюсь…
52
Сон, неначе потяг на переїзді, проїхав. Стукіт коліс затих, останні вагони зменшилися до розмірів іграшкової залізниці та сховалися за поворотом…
Дарина присвітила ліхтариком на годинник: за п’ятнадцять п’ята. Дарина полегшено зітхнула – можна вставати.
Вона любила ранній під’йом. Саме в цей час думки Дарини шикувалися в стрункі шеренги і без зайвого опору лягали під пальці та висвітлювалися на екрані комп’ютера, а віртуальні образи приходили самі собою, ніби вона дивилася кіно. Так Дарина писала свої казки та п’єси, в такі часи вона формулювала виплекані під час співу та в процесі занять з учнями теоретичні твердження та практичні рекомендації з царини вокалу. За час роботи в школі мистецтв вона встигла осягнути максимуму педагогічної кар’єри вчителя: здобула кваліфікацію викладача-методиста вищої категорії.
Зараз, після розмови з Вовкою про тонкощі вокальних технологій, їй хотілося швидше викласти свої думки на папір.
Дарина увімкнула комп’ютер та замислилася. Так виходило, що вона таки дотримувалася  своєї програми-максимум, яку сформулювала для себе, коли зрозуміла, що віднайшла власний аспект бачення мистецтва вокалу. Програма полягала в тому, щоби обгрунтувати та описати теорію, розробити та описати методику її втілення, довести власною педагогічною роботою спроможність свого бачення технології обробки голосу. 
-Чому саме я бачу те, чого не хочуть бачити інші, - не тямила Дарина, - адже звичайна логіка запроваджує до цих істин?!.
-А ти знаєш багато вокалістів, обтяжених аналітичним мисленням, які мають дві з половиною вищих освіти та піддають сумніву всі поспіль догми та стереотипи? – з іронією відреагувала Надька –сільська подруга Дарини, яка завжди знаходила потрібні аргументи (але про це окрема розмова).
Дійсно, Дарина наважилася ревізувати розповсюджений підхід до способів формування вокального звуку, вона препарувала традиції, наче піддослідну жабу. Але це ще не була наука. Наука: коли написано і доведено, коли є теорія та розроблені практичні засоби її застосування.
-Якщо Бог показав мені цей шлях, - думала Дарина, - я повинна відкрити його для інших. – Може, саме в цьому моє призначення, сенс мого існування?..
Ні, не зухвалість керувала нею: її сценічна кар’єра добігала кінця, проходити через формальності для здобуття наукового ступеня вона не почувалася на силі – бракувало енергії. Вона лише відчувала свій обов’язок: сказати. А сказати можна лише через слово. Їй належало відкрити доступ до свого досвіду тому, хто захоче ним скористатися. Дарина не плекала ілюзій щодо колег – це покоління навряд чи скористається її здобутками: вони робитимуть те, чому навчені. Але життя міняється…
Відтоді Дарина підпорядкувала свої заняття вокалом кропіткий схемі запровадження в життя власних теоретичних та практичних досягнень. Її фах співачки дозволяв досліджувати власні висновки на собі, а відчуття породжували безконечні аналітичні ланцюжки, які сягали своїм корінням фундаментальних наук. Тривалий час, проведений в читальних залах бібліотеки Академії наук, дозволив обгрунтувати теорію, описати практику її втілення, розробити методику… Вона піддалася на вмовляння Катерини Олександрівни викладати вокал в школі мистецтв, бо вона побачила в цьому полігон для випробування власної теорії…
Ні, Дарина не штурмувала кабінети можновладців, не бризкала слиною, доводячи свою правоту. Вона все описала. Хто хоче, хай читає та робить висновки. Хто не хоче, хай далі дере горло за традиційними методиками…
Але принцип пневматичного ефекту, на який вийшла Дарина недавно, ще вимагав свого опису, - Дарина всілася за комп’ютер.
53
-Ну що, ти принесла мені той хвіст?! – зустріла Леонтіна Олену, яка, звісно, знову запізнилася на репетицію. – Напевно, забула! –висловила найгірші припущення Леонтіна, завжди налаштована контра-світ.
-Ні, не забула… - заперечила Олена.
-А що, передумала мені його давати?! – Леонтіна відчула певне коливання в голосі Олени.
-Та ні, не передумала… - коливання тривало й надалі.
-Ну то давай! – висловила нетерпіння Леонтіна. – Чого я мушу його з тебе витягати?..
-Який хвіст з тебе мають витягати? – зацікавився Володимир, кидаючи оком на пишні сідниці Олени. – Не бачу жодного хвоста!..
-А тобі аби б зробити з когось ідіотку!.. – Леонтіна блимнула на Володимира злим оком.
Олена невпевнено скерувалася в бік своєї торби:
-Розумієш…
-Що я маю розуміти? – в голосі Леонтінини відчулася емоційна напруга.
-Я зранку заходила до Ірки, зубної лікарки…
-І що, віддала їй мій хвіст?!.
-Ще одна з хвостом!.. – стишуючи голос констатував Володимир.
Дарина прислухалася до сцени мовчки.
-Розумієш, в Ірки є песик…
-В кабінеті зубного лікаря песик?! . – уява намалювала Леонтіні поліклініку з песиком. – До чого тут песик?!
-Бо песикові бракувало хвоста! – не витримав Володимир.
-Ну в принципі – так, - погодилася Олена.
-Не зрозуміла, - перейшла на погрозливе шипіння Леонтіна.
-Та особливо й нема чого розуміти, - наважилася на визнання Олена. – Ми з Іркою пішли до кухні…
-В поліклініці?!
-Ні, я була в неї вдома. Вона попросила зробити собі та дочці візи до Польщі, отож я заскочила за паспортами. Ми зайшли на кухню, а пакет з хвостом я залишила в коридорі.
-Ну, і що? – нетерпляче підігнала Леонтіна заповільнену розповідь Олени.
-А коли Ірка запросила мене до кімнати, її песик бігав по паласу з половиною того хвоста…
-Як то з половиною?..
-З тою, цілою половиною. Бо друга половина вже складалася з трьох частин, - Олена полізла до торби. – Мені здається, їх можна зшити…
-Зшити??? – Леонтіна піднесла догори брови. – Зшити?..
-Ну так, - легковажно підтвердила Олена. – Правда, поки ми відбирали в песика цю половину, вона теж перетворилася на три шматки…
-Щоби вже вистачило хвостів на всіх! – резюмував Володимир.
-Ти хочеш, щоби я, дружина короля, виходила на сцену з хвостом, подертим собакою на шматки?! За кого ти мене маєш!.. – Леонтіна взяла торбу та скерувалася в бік виходу. – При такому ставленні до мене ні до якої Польщі я не поїду!
-А що, тобі, окрім хвосту, нема чого вбрати? – невинно поцікавився Володимир. – Я думав, що така славетна співачка має купу сценічного вбрання…
Леонтіна зупинилася:
-Я?! Я не маю вбрання?! Ти хочеш побачити моє вбрання?!. – обурення душило Леонтіну. Вона знову поставила торбу на стілець. – Ти ще побачиш моє вбрання!.. – Чого ми чекаємо? – звернулася вона до Олени, - сідай грай!..

54

Беллі порадили приватного адвоката, який дорого брав, але, кажуть, робив чудеса. Белла в жодний спосіб не могла допустити, щоби другий-третій чоловік позбавив її цього житла, де вона провела стільки років, де вона виростила дітей, тобто, дочку, бо син був від першого шлюбу. Але, зрештою, дитинство сина теж проходило в цьому помешканні…
І тепер, коли син з родиною жив окремо, а в Белли й взагалі було голандське громадянство, вона би не мала, де зупинитися при відвідинах батьківщини?!. Зрозуміло, що можна би скористатися гостинністю сина, але ж завжди краще бути господинею, аніж мати курячі права в помешканні невістки. Белла вміла дотримуватися добрих стосунків, але чому вона мусить відмовитися від власного комфорту?! Ні, вона ще повоює!..
Белла зупинилася перед ювілейною афішею Мартина Мартина. Вона знала цього співака… 
Ні, не хочеться лічити, скільки років минуло з того часу – так довго не живуть!.. Спочатку він вчився в консерваторії та нічим особливим не вирізнявся серед інших студентів. Єдине, він був дуже активним. Всі масові заходи, де намічалася присутність керівництва, не обходилися без його участі. Всі застілля по тих заходах  супроводжувалися його тостами за «потрібних» людей. Він співав пісні комсомольські та патріотичні, військові та громадянського спрямування. Це відкрило йому двері спочатку до урядових концертів, потім до урядових кабінетів, потім на телебачення. 
Згодом Мартин став солістом філармонії та зіркою місцевих телепрограм, де його репертуар поповнився шлягерами, яких вимагав час. Примітивізм філармонійної сцени не відповідав амбіціям Мартина, то ж він залюбки скористався можливістю поїхати солістом військового ансамблю до Групи радянських військ, яка містилася в Угорщині…
-Здається Дарині теж пропонували їхати до цього ансамблю, - пригадала Белла. – Чого ж вона відмовилася?.. А!.. – Белла кивнула головою, - Дарина же боялася втратити отого Дорогого, який згодом став батьком Соньки...
Після Угорщини запакований дефіцитними товарами Мартин вже не повернувся до остогидлої філармонії: статок відкрив йому шлях до оперної сцени.
-Цікаво би послухати, в якій він вокальній формі, - подумала Белла. – Може й піду…

55

По дорозі з репетиції Олена дещо запізніло перетравлювала закид Леонтіни щодо її концертного вбрання:
-Ніхто на мене не дивиться!.. - крутилася в пам’яті фраза Леонтіни, - …все одно, в що вбиратися… Ага, як же! Та я можу зробити так, що публіка дивитиметься лише на мене, тільки для чого тоді стирчатимеш на сцені ти?! – Олена подумки зробила Леонтіні носа.
Звісно, при любові Олени до всього блискучого в її гардеробі назбиралося стільки сяючого одягу, що хай Леонтіна посунеться! В принципі, Олена не була аж настільки амбітна, щоби фокусувати на собі увагу публіки. Взагалі, доля концертмейстера полягає в підпорядкуванні його особи лідерові-солісту. Принаймні, так то виглядає на сцені. Однак професіонали знають, що інколи саме концертмейстер тягне на собі цілий виступ і лише робить вигляд, що він є другорядним. Але ж можна того вигляду й не зробити: тоді соліст, який далеко не завжди знає свою партію досконало, може втратити як мотивчик, так і тональність взагалі…
Зрозуміло, що Олена не дозволить собі спеціально промазати пальцем по потрібній клавіші та заграти не ту ноту, що написав композитор. Але заграти саме те, що написав композитор, а не підстукнути солістові потрібний тон – запросто: було би бажання!..
Вдома Олена витягнула з шафи всі сценічні лахи й почала їх передивлятися. Оця сукня з легкого блискучого трикотажу, напевно, буде в сам раз. Колись, в часи молодості Олени, така тканина називалася «чулок»: млявий, з розрідженою структурою, трикотаж рясно переплітався з різнокольоровим люрексом, викликаючи в уяві образи новорічних свят. Для звичайного, навіть і святкового вжитку, ця тканина не надавалася, бо торкання будь якої шорсткої поверхні витягало з тканини нитки. Однак на сцену – в сам раз!..
-Мяу-у-у! – через відчинене вікно з тераси вскочив рудий Кузя та з розгону вдряпався на деревце китайської рожі, що у великому горшику стояло біля роялю. За Кузею тим самим шляхом до кімнати потрапив нахальний сусідський коцур, який рвонув в бік рожі. Однак деревце не витримало котячої інтервенції та гучно перекинулося. Коцур з переляку вскочив на диван, де Олена розклала концертну сукню. Делікатна тканина ув’язла в котячих пазурах, коцур відчув, що не може відчепитися від тих нав’язливих тенет, перелякався іще більше, шарпнувся, із зусиллям визволив передні лапи, й стрімголов метнувся в бік вікна, тягнучи за собою бискучі концертні шати. Олена втратила дар мови та лише стріпнула руками. В цей момент задзвонив телефон.
-Привіт, - забринів оперний баритон Мартина Мартина. – Ти бачила в місті афіші мого бенефісу?
-Та хто ж їх не бачив, ціле місто накрив дев’ятий вал твоєї реклами!..- щиро визнала Олена.
-Хе-хе-хе, - задоволено відгукнувся Мартин. – От тільки ведучого в мене ще немає.
-Ну то вибач, - відгукнулася Олена, - нічим не можу допомогти, я піаністка, а не ведуча. А що, не можеш попросити когось з театру? – поцікавилася вона.
-Е, це вони мене просять…
-Про що? – не зрозуміла Олена.
-Хочуть вести мій ювілей! Знаєш, скільки акторів вже пропонували мені свої послуги!.. – в голосі Мартина забриніла пиха.
-То в чім проблема? - Олена ніяк не могла второпати, що саме хоче від неї Мартин.
-А проблема в тому, що я не хочу! – Олена внутрішнім зором побачила, як Мартин набундючився.
-То що ж ти хочеш?
-А хай сховаються всі ці великі артисти, які лише й роблять, що бігають по халтурах! Зась! Я не маю намірів бути їх наступною халтурою та не стану їх запрошувати!..
-Ну а від мене що треба? - Олена й надалі була дезорієнтована.
-Дай мені телефон Дарини!

56

Дарина залюбки користувалася порадою вождя пролетаріату: кращий відпочинок – зміна роду діяльності. Вона тримала біля комп’ютера в’язання.
Дивно, скільки думок напрошуються до мозку в той момент, коли руки звично перекидають на спицях очка. Але зараз, замість того, щоби перейматися премудростями вокальної науки, голова повнилася зовсім іншими темами: Дарина виношувала план майбутнього роману.
Правда, про намір написати роман Дарина сповістила світ ще понад десять років тому, під час своїх ювілейних концертів. Тоді Дарина сягнула 50-річчя і заходилася звітуватися перед собою та світом за багаторічні здобутки. Вона відмовилася від банального  концерту-бенефісу, і зробила таких концертів аж шість.
П’ять сольних програм циклу під загальною назвою «5 вечорів із Дариною Ларенською» мали довести широкий аспект її професійних досягнень, адже програми були різного спрямування, різної будови, як ото моноконцерт, концерт  з анотаціями, лекція-концерт тощо. Дарина сама написала для ведучої сценарії своїх звітів, деякі концерти провела без ведучої, сама розробила режисуру, оформлення. Фірмова програма «Аве Марія» в золотому платті прозвучала в органному залі, лекція-концерт «Український солоспів» - в Музеї українського мистецтва, моноконцерт «Ноктюрн» - на сцені філармонії. Музично-літературна композиція «Закапелки душі», що складалася з віршів Дарини та органічно вплетених у канву програми ліричних романсів, вшанувала зал Спілки письменників…
Шостий концерт, який Дарина назвала «Резюме, або 5х5» відбувся саме в день ювілею і складався з п’яти частин, кожна з яких включала п’ять творів з попередньої програми. Саме під час того шостого концерту відбулися події, які позначилися на її майбутньому розвиткові, адже 50 – це лише етап, а не кінцевий підсумок.
По-перше, відповідно до написаного Дариною сценарію ведуча, анотуючи 5 творів з програми «Закапелки душі», сповістила, що Дарина з раннього дитинства пише вірші, сама пише сценарії до концертів, а нещодавно написала цикл казок та п’єсу, і тепер почала роман-хроніку. Присутня в залі жінка рабина Сара, що саме шукала автора для написання п’єс для постановки дітьми в єврейській гімназії, подякувала Богові, що він привів її на цей концерт і протягом наступних десяти років замовляла Дарині сценічні твори на сюжети, обмальовані кількома словами. Зрозуміло, що Господь Бог в такий спосіб дав Дарині досконалий засіб для відточування письменницької майстерності, яка б мала статися в нагоді для написання великих літературних форм, як ото роман, про який Дарина мріяла ціле життя.
По-друге, Дарина цей роман вже анонсувала. Тобто, вона ніби взяла на себе обов’язок його написати. А Дарина протягом життя старалася не кидати слів на вітер і дотримувати обіцяного. Ні, вона не блефувала, коли говорила про початок роботи над романом. Вона дійсно вже тоді писала документальну частину, яка розповідала про її дідуся. Далі Дарина планувала написати й про бабусю, про маму… Напевно, такий виклад був би нудним і не мав перспективи зацікавити читача, отож на цьому роман-хроніка завмер. Але обов’язок – лишився…
Задзвонив телефон. Виявляється, вже був пізній ранок – так можна й репетицію прогавити.
-Привіт! – відгукнулася в трубці Олена. – Спиш?
-І чого це я маю спати в такий час? – обурилася Дарина. – Та я встала за п’ятнадцять п’ята!
-І що робиш? Сидиш за комп’ютером та в’яжеш? – Олена знала звички Дарини.
-Так, і думаю, що роман, який я маю написати, слід назвати «роман-мозаїка».
-Щось я не чула про такий жанр.
-Пусте, головне, щоби я могла поєднати в єдине ціле все, що мені хочеться описати…
-Добре, потім розкажеш. Тобі Мартин дзвонив?
-А чого б він мав мені дзвонити?
-То чекай, ще подзвонить! Він хоче, щоби ти була ведучою його бенефісу.
-З чого ти взяла?
-Він питав в мене твій номер телефону. Вибач, але я дала…

57

На відпускні гроші Катря придбала комп’ютер: внук про це давно просив, і таке придбання було на часі. Це колись можна було обходитися не лише без комп’ютера, але навіть без друкарської машинки, хоча в епоху безконечних дефіцитів (молоде покоління навіть не зможе уявити собі пусті полиці магазинів!) Катрі вдалося підключити знайомства та отримати можливість купити друкарську машинку, на якій вона швидко навчилася друкувати різні звіти та протоколи партійних зборів. А от тепер ніяк не могла здобутися на опанування комп’ютеру – весь час поглинав гор;д. Навіть ні, неправильно, це не город поглинав її час, а Катря залюбки й добровільно віддавала час городові.
Їй подобалося порпатися в землі, спостерігати, як на звільненому від бур’янів місці з’являється тоненький паросток, який перетворюється на вишукану квітку огірка або рожеві дзвіночки бульби. Звісно, нахабні реп’яхи намагалися подолати культурні рослини: так само, як і в людському житті – нахабні невігласи ліктями прокладають собі шлях до благ життя, а обдаровані скромники безнадійно довго  чекають на визнання…
Катря піднесла з землі яблуко – воно, бач, відчуло себе стиглим та покинуло дерево, яке його породило! – обтерла рожеві боки запаскою та встромила у хрумку м’якіть лише вчора поновлені зуби. Пригадала, що це ризиковано, завмерла, потім підвелася з перевернутого догори дном відра, на яке встигла вмоститися, та пішла за ножем до вагончику, що виконував функції господарського приміщення. У вагончику Катря взяла не лише ніж, але й блокнот з ручкою – рими крутилися в голові та просилися на папір.
Ділянка землі, яку Катря отримала ще за часів роботи в філармонії, завжди надихала Катрю, сповнювала енергією та спонукала до творчості. Дарина, яка є значно молодшою від Катрі, завжди жаліється на брак енергії – і чого було відмовлятися від наділу тоді, коли землю мав можливість отримати будь який працівник філармонії?!. Правильно, на землі треба працювати, а Дарині цього зовсім не хотілося. Певно, тому вона, на відміну від Катрі, й не скористалася можливістю стати землевласницею. Леонтіна теж не з’являється на своїй ділянці, що розташована поруч. Але принаймні вона не відмовилася від нагоди, а тепер на городі працює її мама.
Катря знову присіла на відро й накинула в блокноті кілька рядків… – яка краса! Сонечко вдивляється в ліс, що межує з городами, пташка на гілці яблуні щось цвірінька та косить оком на Катрю, товстий жук незграбно тягне своє блискуче тіло через купку будяків, щойно накидану Катрею…
На ділянці вдалині з’явилася ще одна співачка-пенсіонерка – Рудичка.
-Привіт! – гукнула вона до Катрі. – Ходять чутки, що про тебе вже книги пишуть?!.
-Та дурниці, - відмахнулася Катря. – Це Зосі треба було для підтвердження категорії щось написати…
-Однак, написала про тебе, а не про мене!..
-То й що, може й до тебе згодом дістанеться…
-Коли помру?
-Ну чому? Написала ж вона про Калюжецького…
Дійсно, попередня книга Зосі була саме про цього надзвичайного митця, який окрім освіти співака мав освіту художника, а його картини прикрашали мистецькі заходи, що проводилися в місті, та були завішені в класах консерваторії. В принципі, писати такі книжки, в яких в авторському викладі є тільки біографічні дані персонажа, а решту складають ілюстрації картин (в книзі про Калюжецького) або вірші та проза персонажа (в книзі про Катрю) міг би й посередній учень загальноосвітньої школи. А звідси виходило, що про Рудичку Зося не напише, бо однієї біографії співачки для видання замало, а інших талантів, які би сприяли заповненню сторінок книги, Рудичка не мала…
-То що, коли презентація? – Рудичка почала копати бульбу.
-Певно, на початку вересня, щоби вже люди з відпусток повернулися.
-І де то має відбутися?
-В Російському товаристві.
-Ну то запроси!
-Добре, погодилася Катря, - зателефоную…

58

Ліна відклала трубку та впірилася в одну точку над головою свого співпрацівника Олексія, який сидів за оверлоком та обробляв сипк; органзу кольору вишневого соку. Ціле життя Ліна потерпала через свою професію, яку вона вибрала за щирим уподобанням, але інколи думала, чи не краще би було зайнятися чимось іншим. Численні знайомі, знайомі знайомих, клієнти та бувші клієнти з усіма проблемами, пов’язаними із шиттям, бігли до неї: ота купила задовгі брюки – треба вкоротити, а в тої після прання сіла сукня – треба подовжити, та потовстішала – треба розставити спідницю, а тамта знов сіла на дієту – з неї спідниця спадає… Ну чому людина, яка в столичному вузі отримала престижний фах конструктора-модельєра, повинна ставити примітивну латку на сподні, які в когось протерлися, або, як от зараз, камуфлювати квіточкою дірку, яку продряпав кіт?!. Це ж не був Лінин кіт, за якого вона мала би нести відповідальність! Хай би той нахабний сусідський кіт сам робив тепер квіточку!..
Ліна уявила, яку квіточку міг би зробити кіт Олені, та хіхікнула.
-Ти чого? – не зрозумів Олексій, який відразу подумав, що в нього щось не так, і саме це викликало  в Ліни смішок.
-Зараз прийде тьотя Лєна, і нам доведеться чіпляти квіточку на дірку.
-На яку дірку?
-Вона щойно дуже барвисто мені описала, як сусідський кіт гасав по кімнаті з її концертною сукнею, яку тримав задніми лапами.
-А чого це сусідські коти гасають по її хаті? – не зрозумів Олексій. – Хай би завела власних.
-Ото ж бо й воно, - уява Ліни далі не давала звільнитися від образу кота в концертній сукні, - що вона має аж трьох котів. То ж сусідський кіт за одним з них погнався до самої кімнати та натрапив на сукню, що була розкладена на дивані.
-Добре, що не натрапив до тарілки з борщем!.. – філософськи резюмував Олексій та відрізав нитку. –Це ти так натякаєш, що я маю тепер латати ту дірку?!. – Олексій з підозрою примружив очі. –Квіточку робитимеш сама!
-Сказав, як відрізав, - подумала Ліна. – Які ж ото розбещені підлеглі пішли…
Олексій дійсно був Ліниним підлеглим. Зрештою, не лише він, адже завідуючою цехом була саме Ліна. Однак напевно вона надто лояльно ставилася до підлеглих, що молодший від неї на п’ятнадцять років Олексій дозволяв собі розмовляти з начальницею в такому тоні. Правда, він був на дві голови вищим від Ліни –двометрова жердина. Може тому й сприймав її як дівчинку? - Ліна кинула оком на величезне дзеркало для примірок, що стояло на підлозі. Його багато декорована різна рама видавала раритет, а блискуча поверхня відбила ще один раритет – як то кажуть зараз – сексапільну паняночку бальзаківського віку, з пухлими вустами, з очами, про які співається в пісні чорні очка, як терен, та хвилястим волоссям кольору бургундського вина – фатальна жінка!
-Може й дійсно хай краще буде з нею за панібрата, аніж підкреслюватиме різницю віку та статусу!..

59

Мартин дійсно напросився, щоби Дарина в якості ведучої провела його ювілей. Урочистий захід мав відбутися за два дні до від’їзду на польський фестиваль, ото ж Дарина не стала дуже пручатися – вона взагалі не любила викобенюватися – бо чого? – має можливість, то достосується до забаганки Мартина – чи то шкода?!.
Тим більше, що сценарій писати не потрібно: Мартин працює в солідному закладі, де є завліт, то ж певно, Мартин вже подбав про відповідний текст, якій Дарині лишається тільки озвучити. Якщо вже тому Мартинові заманулося, щоби це озвучення відбулося голосом Дарини, то без проблем!
-Але ж ви з Оленою теж маєте гарно мене привітати, склади там якісь вірші, заспівай! – навчав Дарину Мартин через один з геніальніших винаходів людства – телефон.
-Тільки май на увазі, що швидше, ніж за сорок хвилин до початку, я прийти не зможу, бо мушу зустрічати сестру, - попередила Дарина, пригадавши, що саме в цей день приїжджає з Дніпропетровську Інна, завантажена якимись фруктами та вареннями.
-О’кей! – погодився Мартин. – Я вас з Оленою зустріну на службовому вході двадцять по п’ятій…
-Я спокійно встигну за сорок хвилин одягнути довгу спідницю та продивитися текст сценарію, - подумала Дарина. – Хай Мартин не сподівається, що на його ювілей я вберуся в золоте плаття – воно є аксесуаром для Божої Матері, а не для Мартина!..
 
60

Поїзд впевнено перетинав країну зі сходу на захід.
Інні доводилося пізнати й більші відстані – за радянських часів причетність до офіцерської родини змушувала призвичаїтися до мандрів. Інна навіть народилася за кордоном – у Німеччині. Бо батько Інни був офіцером, а мати захищала спортивну честь Групи радянських військ у Німеччині (ГСВГ) з кульової стрільби. Саме там вона й народила другу доньку. До речі, другий син Інни з’явився на світ  у тій таки ж Німеччині, але, звісно, купу років пізніше, коли Інна потрапила на формальну Батьківщину після закінчення інституту. Так сталося, що двох перших синів вона народила порічно…
Після дотику до благ західної цивілізації родина Інни опинилася волею долі військового в Даурії, яка належала до Забайкальського військового округу. Потім довелося переїхати до Борзі, де містився штаб, бо чоловік отримав підвищення. У Борзі з’явився третій син…
Але це ще не ціла географія біографії – яка примхлива тавтологія! Дитинство Інни включало Київ, де вона ходила до садочку; Владикавказ – там вона вчилася в молодших класах; та Львів – місто її юності: закінчення середньої школи, інститут, одруження, народження первістка…
А ось тепер вона живе в маленькому військовому містечку Дніпропетровської області та їде до рідного Львова…
Спати не хотілося. Інна причепила на стінку над головою надибану в супермаркеті переносну лампочку, що живиться від батареєк та кріпиться на липучці – зручний винахід! – і дістала книгу: вона завжди брала в дорогу кілька книжок. 
Однак Арчи Гудвіну ніяк не вдавалося заволодіти думками Інни, й навіть втручання Ніро Вульфа не допомогло відволіктися від постійних поглядів на годинник – скільки ще часу відділяє Інну від рідного міста?..
         
*

Одним з приводів, який дозволив Дарині без зайвих сумнівів назавжди залишити місце праці по двадцяти роках, день в день відпрацьованих солісткою обласної філармонії, була емоційна втома.
Дарина змучилася відповідати іміджові, до якого зобов’язував статус. В цьому відношенні вона завжди подивляла Катрю – та була стовідсотковою жінкою та артисткою: бажання справити враження на оточуючих становило її наскрізну мету. Дарина ж із великими зусиллями змушувала себе підійти до дзеркала, зробити «морду лиця», як висловлювалася професор консерваторії Леся Аристархівна, подбати про зачіску, вбрати незручний пристойний одяг, напакувати валізу концертних шат та важких нот, з усім отим протовктися в міському транспорті, до якого ще треба дістатися… А якщо на вулиці негода?!. А на голові – зачіска!.. А в руках – валіза, а через плече – торба… А тримати парасолю?!. Потім треба було влаштуватися так, щоби можна було перебратися, розспіватися, надихнутися…
Ото ж по двадцяти роках, коли «Музичне намисто» розкололося та розкотилося, а затверджене Законом право давало можливість оформити пенсію за вислугою, Дарина не намагалася стати корифеєм філармонійної сцени, якого позбуваються «копняком під зад» - вона гонорово написала заяву за власним бажанням.
Виступи на сцені продовжилися, адже голос Дарини не втратив своєї свіжості. Вона досить багато співала на сцені Органного залу, її залюбки запрошували до Польщі… Однак це вже не був той пресінг, який дошкуляв у філармонії – Дарина здобулася привілеїв вільного митця.
Окрім цього вона стартувала як педагог…

*

Сьогодні Дарині слід було витримати навантаження отого публічного іміджу, адже найпрестижніша в місті сцена оперного театру, де Дарині належало «засвітитися», вимагає вшанування.
-Чи то малюватися вже, а потім бігти на вокзал? – роздумувала Дарина.
Вона позирнула на себе в люстро й констатувала, що поле діяльності для накладання косметики не є вже таким безнадійним: зморшок, відповідних для віку, Дарина не мала. Волосся ніколи не давало приводу для зайвого ентузіазму, то ж звичка «робити щось з нічого» придасться й сьогодні – дощу, на щастя, синоптики не передбачали!
Очі?.. Ну так, з очима проблема: вони відразу реагують на сторонню субстанцію, як то туш, підводка, тіні тощо, й починають сльозитися. А ще вони бунтують проти сонячного проміння, руху повітря, мерехтіння подій, сяйва прожекторів й усього, до чого ставляться байдуже на обличчі старої баби, а не на фасаді зірки сцени…
Дарина вкинула до валізи з концертним вбранням косметичку з люстерком – намалюється в театрі: хіба ж сорока хвилин для цього не вистачить?..

61

Мама Тарасика ще й досі не могла оговтатися від здивування, яке охопило її, коли Тарасик сповістив про намір відвідати в товаристві Андрія виставу в оперному театрі. І хоч би це була дитяча вистава! Або виступ естрадних зірок, які нерідко товкуться в храмі класичної музики! Але ж ні: син набрав охоти піти на оперу. Правда, він вихвалявся, що якийсь оперний співак – Іван Іван? Ні, здається, Степан Степан… А, згадала: Мартин Мартин! – запрошував хлопців особисто та навіть дав їм марку… контрамарку!.. Принаймні, син гроші на квиток не просить, але вбрати його треба пристойно – це мамі Тарасика відомо достаменно, хоча сама вона не має часу ходити по театрах.
-Візьми мобілку, щоби я могла до тебе додзвонитися! – наказала мама, треба же пильнувати сина: а ну як замість театру опиниться десь іще!.. - І тримайся Андрія, він старший за тебе, ото ж і розуму має більше.
-Ти впевнена, що під час вистави я зможу розмовляти з тобою по телефону? – засумнівався розумний Тарасик.
Ні, мама в цьому впевнена не була…

*

Андрій, вбраний у вишиту сорочку та незвично акуратно зачісаний, поклав у кишеню гроші, які спокусливо натякали на раптову доступність улюблених жуйок та цукерок зі смішною назвою «Шипучка».
-І не вздумай купити на ці гроші жуйки або цукерки, бо пристойні люди в театрі не чалапають щелепами, немов корова в стайні, та не шурхотять обгортками від цукерків, - мама ніби прочитала Андрійчині думки, отак вона завжди!.. – І не забудь купити квіти для Мартина – біля театру продають! – адже він запросив вас із Тарасиком на виставу!.. Безкоштовно. До речі, де твоя контрамарка?
-А дійсно – де? – Андрійко поплескав себе по кишенях, які виявилися пустими. Але ж, фактично! Він вбрав святкові штани, а контрамарка лишилася взагалі не в кишені, я у шухлядці столу, куди Андрійко поклав її, щоби не загубилася.
   
*

-Ну не знаю, як той нещасний чоловік витримує цю «суперстар»! – думав Володимир про Леонтіну. – То ж треба бути такою пихатою та безтактною!..
Володимир уявив свою Уляну: спокійну, лагідну, привітну… Оце – щастя!.. Зрештою, є повно нормальних жінок, з якими приємно спілкуватися. Взяти до прикладу Олену чи Дарину…
Почуття Володимира були дещо загострені через зустріч із колегою, який затягнув Володимира до бару, бо мав віддячитися за послугу, що Володимир колись зробив для нього… - менше з тим! Володимирові зовсім не залежало на тій вдячності, однак колега причепився, як реп’ях до собачого хвосту, і виставив Володимирові п’ять грамів, які не випадало знехтувати. Правда, алкоголю було трішки більше, аніж п’ять грамів, і Володимир відчував наплив куражу – а най ся вдусить та Леонтіна, щоби він переймався її жорсткими репліками!..
Володимир завернув за ріг проспекту та натрапив на афішу, з якої на нього дивилося задоволене обличчя Мартина Мартина.
-От піду послухаю, як наші місцеві зірки співають! – зухвало визначився Володимир та рушив у бік опери: він дещо запізнювався, але це дурниці!..

62

Цього разу відбулося щось надзвичайне! Про таку подію можна писати поеми та складати пісні: Олена з’явилася біля службового входу опери швидше, ніж Дарина.
Олена вражено озирнулася навколо – Дарини ніде не було. Олена кинула оком на годинник: ні, вона не запізнилася так, щоби на неї перестали чекати; навпаки, вона прийшла на п’ять хвилин скорше!.. А, може, в неї зіпсувся годинник? – Олена приклала його до вуха: тікає!..
Дарина постала за дві хвилини до призначеного часу, і відразу після її появи в дверях службового входу виник заклопотаний подією ювіляр:
-Ви йдіть до профкому, всі гості збираються там! – і Мартин метнувся в протилежний від профкому бік.
Змучена біганиною Дарина в’яло відреагувала на те, що не отримала сценарію, з якого мала вести урочистість:
-Чи я неграмотна, щоби не прочитати з друкованого тексту?! – заспокоїла вона себе.
Треба було скористатися з нагоди та «зробити очі», чим Дарина й зайнялася.
-Вибачте, - перед Дариною постала незнайома жінка, - це ви записуєте виступаючих?..
Дарина знизала плечима: в принципі – список виступаючих мав бути складений заздалегідь. Але, зрештою, чи то шкода записати? – Дарина витягнула з торбинки мініатюрний блокнотик (на тій паперовій фабриці заощаджують найдрібніші клаптики паперу!) та ручку.
За незнайомою жінкою вишукувалася наступна, за нею – іще!..
Дарина ледь встигала гортати сторінки, на яких вміщувався лише один запис.
-Пані Дарино, головний адміністратор просить вас до свого кабінету!.. – нарешті Дарина отримає сценарій!
Однак в кабінеті головного адміністратора ніхто не поквапився запропонувати їй очікуваний текст. Навпаки, культурна еліта міста, яка розташувалася тут вигідніше, ніж в профкомі, поспішила теж отримати своє місце в блокноті Дарини.
-Тільки прошу пропустити мене швидше, - дав вказівку головний режисер драматичного театру, - в нас вистава.
-Так-так, і мене теж! – долучився до слів босса провідний актор Євген Іванченко. – Я мушу бігти гримуватися!
Пихатий директор філармонії не мав жодних сумнівів, що його пропустять одним з перших, адже Дарина – солістка філармонії, підлегла…
Блокнотик розпух від записів, але ані тексту, ані списку виступаючих Дарина надалі не мала. Точніше, список вона мала, але не в тому вигляді, з якого можна проводити захід. Дарина попросила у головного адміністратора аркуш паперу, щоби, про всяк випадок, переписати виступаючих у відповідному порядку.
-Напевно, завліт зі сценарієм запізнюється та віддасть мені текст просто на сцені, -  безтурботно вирішила Дарина. Поки ювіляра вітатиме дирекція театру, а завліт розповідатиме про його творчий шлях (як це загалом прийнято на відповідних заходах), Дарина встигне розташувати гратулянтів відповідно до їх рангу: вона вже зрозуміла, що заздалегідь про список ніхто не подбав.
-Ми можемо починати? – звернувся до Дарини головний адміністратор.
Дарина скинула плечима – знайшли головну!
-Та починайте, мені тільки спідницю треба вбрати!.. – Список перепишу на сцені, - подумала вона.

63

Белла таки надумала оцінити Мартина в його бенефісному виступі. Афіша заповідала першу дію опери Лисенка «Тарас Бульба», отож Мартин мав заспівати партію Остапа, написану композитором для баритону.
-Зрештою, в Голандії мені доводиться працювати з вокалістами, - думала Белла, - ото ж не завадить зайвий раз почути оперний спів.
Дійсно, за межами батьківщини Белла мала можливість реалізувати себе не лише як піаністку – після смерті Ганса фортепіанний дует теж почив в бозі. Однак Белла пристойно заробляла приватними заняттями. Вона мала учнів не лише з фортепіано, але також навчала голандців російської мови та … вокалу. Хоча Белла сама ніколи не співала й не вчилася мистецтва співу, багаторічна співпраця з вокалістами (а у консерваторії – ще й з вокальними педагогами)  наповнила її не лише слуховими образами професійної обробки голосу, але й збагатила відповідною термінологією. Отже Белла без проблем вимагала від учнів високої позиції та опори дихання на діафрагму…
Ладик, хоча ніколи й не співав у опері, ходив до театру, як додому: він знав усіх солістів та технічних працівників. Ото ж, коли побачив Беллу, що прямувала до каси, залюбки запропонував свої послуги:
-Ти що, збираєшся купувати квиток? – глузливо примружив очі Ладик. – Тебе так надихає Мартин?!.
-Певно, цікаво, як він зараз звучить, - не знітилася від іронічних інтонацій Белла.
-Ти сама?! То ходімо… - Ладик підхопив Беллу під руку й скерувався до входу. – Це зі мною! – недбало кинув Ладик контролерові.
-Прошу проходити! – контролер люб’язно вклонився й показав рукою в бік фойє. Він був свято впевнений, що Ладик належить до музичної еліти театру, або (він жодного разу не бачив Ладка на сцені)  навіть до Управління (!) культури.
Белла не сподівалася, що ювілейний виступ пересічного, як на її думку, співака збере майже аншлаг. Здавалося, що ціле місто раптом захопилося оперною музикою, і завзяті меломани заповнили як партер, так і три яруси балконів. Ладик підметушився та організував два місця в глибині залу: зрештою, йому завжди, навіть за відсутності квитків, удавалося вмоститися саме тут. Беллу ці місця теж влаштовували: на відміну від Дарини, яка полюбляла сидіти носом на сцену, Белла краще сприймала сценічну цілісність здаля.
-Але Мартин добре попрацював! – з визнанням озирнувся навколо Ладик. – Бач, скільки поназапрошував!..
-Як то поназапрошував? – не зрозуміла Белла.
-Але ж ти там у своїй Голандії зовсім від життя відірвалася, - мугикнув Ладик. – Ти що ж, справді віриш, що всі глядачі прийшли по квитках? Те ж мені - зірка Ла Скала: Martyn Martyn! Ха-ха!..
Раптом галас публіки стих, і промені прожектора вивели на авансцену, відокремлену від рештої частини плацу сценічних дій важкою оксамитовою завісою, невисокого на зріст та кремезного за статурою ювіляра. Мартин Мартин, з амбітно піднесеним підборіддям, влаштувався в епіцентрі яскравого сяйва та завмер у позі пам’ятника, гордовито намальованого уявою співака відповідно до урочистого моменту.
Зал вибухнув оплесками. Завіса пішла вгору…

64

Дарина відчинила важкі двері, що виходили на сцену зі службового коридору, та заходилася шукати очима будь яку горизонтальну поверхню, до якої можна притулити аркуш паперу та зайнятися складанням списку. Народу за лаштунками було аж занадто, а от поверхні для писання – жодної.
-Виходьте вже! – хтось штурхнув Дарину в спину.
Свідомість Дарини вперилася ошелешеними очима на нерухому постать ювіляра, що являла собою мовчазну статую, залиту сяйвом прожекторів. Овації залу досягли свого апогею і через секунду-дві неодмінно почнуть вщухати. Жоден з присутніх за лаштунками не квапиться починати промову про життєвий шлях видатного співака… Ані списку, ані сценарію Дарина не має, однак затримка з розвитком подій дорівнює провалові з;ходу. Дарина стає на рейки власного сценічного досвіду, та, втуливши комусь пустий аркуш паперу для списку, випурхує на сцену.
Рука Дарини підсвідомо випростовується в бік ювіляра – оплески посилюються. Дарина повертається обличчям до залу і вражено констатує, що величний триярусний простір театру, який відблискує позолотою, є вщент заповненим людьми, чия увага тепер облишила статичну фігуру ювіляра та зосередилася на Дарині. Вона мусить їм щось казати!..
-Шановні друзі!.. – язик сам почав висловлювати стандартну фразу, сотні разів наговорену на початку власних сольних концертів, проведення яких після певних подій Дарина не довіряла будь яким ведучим. – Ми раді вітати вас у цьому чудовому приміщенні оперного театру на ювілеї прекрасного співака, соліста театру Мартина Мартина…
Свідомість панічно шукала продовження: треба дати слово для привітання… Кому? Ага, заступникові начальника Управління культури - саме він за рангом посідає найвищий щабель з усіх  потенційних промовців, записаних Дариною.
За час промови посадовця Дарина встигла зрозуміти, що скласти відповідний список вона не встигає, треба користуватися з того, що має. Про міфічний сценарій теж варто забути. Наступним треба запустити головного режисера драмтеатру – він поспішає на виставу.
Запустила.
-Пропустіть нас! Вже! – накотилися на Дарину двоє акторів популярного театру-студії, які останнім часом не сходили з екрану місцевого телебачення. – В нас поїзд на Київ!..
-До вокзалу є далі, аніж до драмтеатру, що міститься за рогом! – резонно подумала Дарина й пересунула намір щодо негайного виступу Євгена Іванченка на пункт пізніше.
Комічний дует «Львівські пани» зайняв увагу публіки розгорнутою сценічною картиною.
-Ти чого не випустила мене?! – нервувався поруч Євген Іванченко.
-Бо в них поїзд на Київ, - пояснила Дарина.
-Але ж в мене вистава!..
-Тобі близько до театру…
Іванченко, як то кажуть, рвав і метав:
-Вони що, здуріли? Та вони вже десять хвилин розважаються!.. – до його ока потрапив там-там – величезний металевий рондель, який виконує в симфоничній музиці роль ударного інструменту. Там-там стояв просто за спиною Євгена, бо власне там було його постійне місце.
-Я зараз стукну! – пригрозив Дарині Євген.
-Стукни, - погодилася Дарина.
«Львівські пани» продовжували свою сценку й надалі, що почало насторожувати Дарину: якось не помітно, щоби вони поспішали!
-Я зараз вийду на сцену! – нетерпляче шарпнувся Євген.
-Виходь, - не заперечила Дарина.
-Ні, я вже не можу!.. – терпіння Євгена було на грані. – Я зараз стукну!..
-Стукни! – Дарина була зайнята аналізом списку.
-Я зараз вийду!!! – в голосі Євгена забриніли істеричні інтонації.
-Вийди… - Дарина була незворушна…
-Бам-м-м!.. -  несподівано гримнуло за лаштунками, та на сцену вискочив сповнений обурення провідний актор драмтеатру:
-Що ви собі дозволяєте?! – накинувся він із наганою на зайнятих сценічною дією «панів». – Ви що, сольний концерт даєте?! – не вгамовувався Іванченко. – Ніби крім вас нема кому поздоровити ювіляра! Там за лаштунками купа народу чекає свого виходу, а ви тут забаву вчинили!.. – Іванченко безцеремонно відсторонив від центру сцени захоплених грою акторів та почав свою промову. 
«Львівські пани» тихо залишили сцену, а підігріта галасом увага публіки сконцентрувалася на Іванченкові…
-Ух, яка крута режисура! – прокоментував до Белли Ладик. – Цікаво, кому це прийшло в голову так обіграти навалу вітальників?!.
-Не думаю, що «Львівські пани» від такої режисури в захваті, - відгукнулася Белла.
-Перестаньте розмовляти! – шикнула на них дама з ретро-бабеттою на голові, що сиділа попереду. –Ви на культурному заході, а в самих культури бракує!..
-То й ви помовчіть! – не лишилася в боргу Белла.
 
65

Сюзанна сиділа в кріслі та клацала на пульті каналами телебачення.
Аліса вчора поїхала до Києва… Бідна дитина! Замість того, щоби отримати задоволення від спілкування з батьками, вона – через того придуркуватого татуся – потрапила до лікарні!..
Сюзанна пригадала події, які зумовили загострення хвороби Аліси, та шмигнула носом: стільки золота поцупили!.. Може, їх, тих мерзотників-злодіїв, іще знайдуть?!. Але щось всередині підказувало Сюзанні, що сподівання марні: не знайдуть! Отака наша задрипана міліція!.. – на екрані з’явився задуманий міліціонер, який саме вирішував, з котрого боку розпочинати пошуки злочинця…
-Ага, думаєш!.. – зло прокоментувала Сюзанна. – Для того, щоби думати, треба мати, чим думати! – Сюзанна була впевнена у повній безголовості вітчизняних шерлокхолмсів. Детективний жанр вона зневажала: примітивізм! Тому швиденько перемкнула канал.
На екрані з’явився пейзаж спекотної пустелі, на передньому плані якої поспішно пересувався скорпіон.
-Та пішли ви з вашими скорпіонами!.. – обурилася Сюзанна. – Вже й подивитися нема на що: то міліція, то тепер скорпіони!.. Тьфу, мара!..
Наступний притиск пульту раптом явив обличчя Дарини, яка чомусь не співала (час від часу як співачка вона таки потрапляла на голубий екран). Дарина з пафосом проголошувала якесь незнайоме Сюзанні ім’я… Камера від’їхала, й Сюзанна побачила, що Дарина знаходиться на сцені оперного театру. Зазвичай Сюзанна нехтувала передачами місцевого телеканалу, але зараз вона зацікавилася, чого це раптом Дарина опинилася в якості ведучої? І до чого взагалі все це відбувається?..
Картинку з Дариною замінило обличчя Мартина Мартина – Сюзанна як культурна особистість знала цього співака. Потім диктор сповістила про ювілей Мартина.
-А, це – місцеві новини! – зрозуміла Сюзанна. – І яким вітром занесло туди Дарину? Що, Мартин не знайшов собі професійного ведучого?!. Цікаво, скільки їй за то платять?.. То ж треба примудритися заробити під час відпустки! І то в самому її кінці, коли відпускні вже закінчуються, а до зарплати ще треба на щось жити!.. – Сюзанна важко зітхнула, пригадавши про матеріальний стан своєї родини. Добре, що Аліса – бідна дитина! – лишила трішки грошей на господарство… - Сюзанна пригадала золотий перстеник, який бачила вчора в ювелірному салоні: така краса! Сюзанна його навіть примірила… І що з того? – Сюзанна зітхнула ще важче, бо не те, що нового перстеника не може придбати, то й старого позбулася власноруч. А через того телепня чоловіка мусить розпрощатися й з купою прикрас, які так гріли її душу!.. 
Сюзанна знову притиснула гудзичок пульту й потрапила просто на кориду: статний мачо-тореро сміливо вимахував червоним полотнищем перед самісіньким носом розлюченого бика. На трибунах шикарні дами в мереживних капелюшках вольяжно розмахували віялами… Ну чому Сюзанна не сидить зараз там, серед тих дам, не розкошує в життєвих принадах та не насолоджується іспанською екзотикою?! Ні, вона, нещасна, стирчить у цій жалюгідній нірці, де вже кілька років поспіль триває ремонт, кінця якому не видно… Але й після ремонту це помешкання не стане ані більшим, ані престижнішим: нірка – та й годі!..
Сюзанна змахнула з ока сльозу.

66

Андрій нарешті позбувся квітів, які під час урочистої частини вдалося піднести Мартину Мартину, і тепер здивовано прислухався до вистави. Минулого року вони проходили в школі «Тараса Бульбу», але ж Андрій навіть сподіватися не міг, що Тарас і його сини не розмовляли між собою, а співали! От прикол, якби він до мами співав: Мамо-о-о! Я піду гуля-я-я-ти!.. Андрій весело хіхікнув та з подвійною увагою почав прислухатися до виспівуваних слів…
Тарасик сидів спантеличений від навали звуків, які заповнили величне приміщення оперного театру. Музика лунала знизу, з провалля перед сценою, яке Тарасик помітив іще тоді, коли вони з Андрійком роздивлялися театр під час перерви після урочистої частини, перед початком вистави. Ця музика дуже відрізнялася від тієї, до якої Тарасик звик. Вона була могутня, насичена, барвиста. Під неї не хотілося шарпатися, як під естрадні пісні…
Тарасикові чомусь спало на думку порівняти цю могутню музику з пружніми морськими хвилями. Правда, Тарасик ніколи не був на морі, але  уява час від часу переносила його до тих куточків світу, які показували по телевізору. О, він навіть знав, як пахне морське повітря!.. А естрадна музика, неначе калюжа, по якій співак тупочеться туди й назад і ніяк не може вилізти з неї…
Ой, невже це Мартин Мартин з’явився на сцені так дивно вбраний! Адже перед перервою він виглядав зовсім інакше!..
І раптом Мартин Мартин почав співати! Тарасик ніяк не міг видивитися, де ж оце в Мартина причеплений мікрофон? Принаймні в руках він його не тримав. Телеведучі зазвичай мають мікрофон за спиною. Однак Мартин не просто стояв та співав, як під час концерту. Він ходив по сцені, обертався до публіки спиною, але мікрофона все одно не було видно… І в інших артистів не було мікрофонів, хоча співали всі, що були на сцені – ніхто навіть і не намагався звичайно говорити.
Тарасикові пригадалися помітки на афішах, які інколи потрапляли в очі: Живий звук. То напевно в опері звучить саме такий живий звук, який не почуєш в естрадному концерті, адже Тарасик ніколи не бачив співаків без мікрофонів! А звук із мікрофоном хіба можна назвати живим?!.
 
67

Дарина з Оленою після виступу перебиралися в куточку профкому оперного театру.
Нарешті Дарина позбулася того стресу від несподіванок бездарно організованої урочистої частини ювілею. Її обличчя й досі палало від згадки про переповнений зал, який раптом повстав у цілій своїй красі – зазвичай світло в залі під час сценічної дії гасять, а прожектори, спрямовані на виступаючого, осліплюють і позбавляють безпосереднього контакту з публікою. Напевно, художник по світлу в такий спосіб хотів підкреслити непересічну зацікавленість мешканців міста цією культурною подією.
-Мені здається, що директор філармонії образився на тебе, - кинула Олена, натягаючи брюки. – Я чула, як він обурювався, що ти запустила на сцену «Львівських панів», а його змусила стояти в черзі.
-А що я мала зробити, коли вони поспішали на вокзал? – Дарина з полегшенням позбулася мештів на підборах. – Перенести відправлення поїзду?!. 
-А чому б ні?! – розвеселилася Олена. – Ти ж в нас універсальна: і співачка, і педагог, і ведуча, і поетеса. А ще – вишиваєш, в’яжеш, малюєш, плетеш прикраси з бісеру… Тобі перенести відправлення поїзду – тьфу! – та й годі…
-Ай, - відмахнулася Дарина, - що мене обходять образи директора філармонії?! Головне, що я вже позбулася тої халепи. Завжди, невідмовна я моя, у щось вляпаюсь!
-Але ж проте заробила купу грошей! – Олена знала безкорисливу вдачу Дарини: звісно, вона й не думала вимагати від Мартина винагороди.
-І не кажи, от тільки не знаю, до чого їх впакувати!..
-Але мусиш тішитися! Коли б іще тобі трапилася нагода опинитися в центрі уваги оперного аншлагу! І це тоді, коли актори цілого міста прагнули виконати почесну місію ведучого!.. До речі, як ти наважилася дозволити Іванченкові бумкнути в там-там?! Я аж підскочила від несподіванки.
-О, це мене не переймало: я знаю, що безпосередність та імпровізація йдуть лише на користь…
-Дівчата, займайте першу літерну ложу! – привідкрив двері адміністратор. (Що приємно, то в театрі всі жінки, які ще здатні виходити на сцену, залишаються дівчатами. Навіть у шістдесят років. У школі мистецтв Дарина була поважним педагогом Дариною Михайлівною, а тут, прошу дуже! – дівчата!..)– Там вам буде зручно!.. За п’ять хвилин починаємо виставу!..

68

-Та-там-м! Та-там-м! Та-там-м! Та-там-м!.. – почув початок увертюри життєрадісно налаштований Володимир. Він саме входив до театру й продемонстрував контролерові вишневу обкладинку купленого в кіоску «Торгпреси» бланку посвідчення, до якого власноручно вписав своє прізвище. Контролер не дуже переймався: чимало важних осіб завітали сьогодні на ювілейну виставу – Мартин поназапрошував усіх, не вимагати ж від гостей квиток!
Володимир перейшов спорожнілим коридором та пошкрябся в двері, які запроваджували просто до сьомого ряду – службового. Чергова на дверях обережно натиснула клямку з середини (зовнішньої клямки не було).
Володимир відразу влаштувався на вільному місці, де під час урочистої частини сидів хтось з акторів, та озирнувся навколо. Це ж треба! Мартин зібрав майже повний зал! Публіка заплескала: завіса пішла вгору. Володимир намагався налаштуватися на сприйняття вистави, але збуджена алкоголем душа прагла назовні! Окрім цього хотілося пити. Може би скочити до буфету? Зрештою він що? – не бачив цієї вистави?!.
Увагу Володимира привернув якийсь рух в ложі попереду. Очі виловили з темряви неосвітленого залу дві знайомі постаті: Олена та Дарина саме заходили до пустої ложі. Володимир радісно підскочив – буде з ким йти до буфету!..
-Пс-с-с!.. – Володимир намагався привернути увагу коліжанок до себе: не кричати ж під час вистави! – Пс-с-с!..
-Пс роблять в іншому місці! – не витримав сусід Володимира, прислухаючися до співу Мартина.
-Як тобі його спів? – поцікавилася Олена в Дарини, що була, за її думкою, беззаперечним експертом в царині вокалу.
-А ти знаєш, мені подобається, як він співає. – Дарина автоматично розкладала техніку співу на складові. – Він просто не переймається встановленими невідомо ким догмами, та співає так, як йому зручно. Його організм відпрацював найвигідніший спосіб формування звуку за найвищого коефіціенту корисної дії…
-Ага, - погодилася Олена, яка вже була не рада, що зачепила тему вокалу: Дарина відразу захоплюється можливістю висловити своє відношення до технології співу.
-Пс-с-с!.. – вловило сторонній звук професійне вухо піаністки. Олена скосила погляд в бік джерела звуку. Пристосовані до яскравого світла сцени очі вловили якийсь неадекватний рух у службовому ряді.
-Хто там метушиться? – Олена торкнулася плеча Дарини. – Я не можу роздивитися.
Дарина змусила себе відволіктися від аналізу співу Мартина та обернутися в напрямку, вказаному Оленою:
-Здається, це Вовка, - Дарина вітально кивнула йому головою та знову повернулася до сцени.
-А що це він виробляє? – зір Олени був прикутий до Володимира, який почав несамовито розмахувати руками.
-Ой, не знаю, що він виробляє… Мене цікавить верхня нота!.. – намагалася слухати співака Дарина.
-Знаєш, мені здається, що він напідпитку! – не заспокоювалася Олена.
-Не може бути, - засумнівалася Дарина, яка ніколи не помічала схильності Володимира до оковитої.
-Він показує, що зараз прийде до нас, - сповістила Олена та встала, щоби відчинити двері ложі.
-Ви що, ніколи не чули Мартина?! – не надто пошепки й з претензією в голосі вчинив допит Володимир. – Воно вам треба ото слухати?! Ходімо краще до буфету: я вас запрошую!
Пожвавлення в ложі, де сиділа ведуча урочистої частини бенефісу, почало привертати до себе увагу навколишніх глядачів. Дарину це дратувало, й тому вона покірно піднялася та рушила в бік виходу: аби не робити непотрібного галасу! Олена теж пішла до дверей ложі – в буфет, так в буфет! Тим більше, що Вовка запрошує…
69
Белла з Ладиком прогулювалися коридором оперного театру.
-Ти що, не збираєшся підходити до Дарини? – поцікавився Ладик, здивований, що Белла неначе ігнорує подругу.
-Не збираюся, - підтвердила Белла. – Вона з Оленою, а Олену я зовсім не хочу бачити.
-Тобі видніше, - погодився Ладик. – А де ж то Ігорчик з Вєточкою?.. – поміняв він тему. – Мали би тут показатися, адже це така грандіозна культурна тусовка…
-А вони ж вже поїхали, - відгукнулася Белла. – Ще пару днів назад…
-Так тихесенько змоталися! - прокоментував Ладик. – Хоча би забаву якусь вчинили на прощання. Он ти: приїхала зі своєї Голандії та відразу зібрала всіх!
-А тобі часто доводилося трапляти на забави до Ігорчика з Вєточкою? – в голосі Белли забриніли іронічні інтонації.
Ладик замислився:
-А ти знаєш, дійсно… Напевно, жодного разу… Принаймні, я нічого такого не можу пригадати!..
-Ото ж бо й воно! – з тріумфом посміхнулася Белла. – Вони завжди відмежовувалися від колективу, особливо Ігорчик. Ні, на запрошення інших, нема мови, відгукалися. От тільки до себе – а ні-ні!..
В торбинці Белли виявив ознаки життя телефон, який вона забула вимкнути, коли увійшла до театру – добре, що зараз була перерва.
-Привіт, що поробляєш? – почула Белла голос Катрі.
-Та ось прийшла в оперний на бенефіс Мартина.
-Так? А я навіть не знала, що в нього бенефіс.
-Та ти що, ціле місто афішами завішено!..
-Ой, я не маю часу містом вештатися: порпаюся то вдома, то на городі – ось і всі пункти моєї дислокації!.. До речі, я хочу презентувати тобі яблучний джем: з власних яблук наварила!
-Дякую за турботу, але не варто перейматися. Я однозначно не потягну до Голандії таку вагу.
-То з’їла би тут…
-Та ні, Катрусю, лиши дітям. Дякую за турботу…
-Ну добре, як хочеш… То що там з тим бенефісом? Була якась урочиста?
-Так, купа вітань, певно, від усіх організацій, що існують у місті.
-Від філармонії теж хтось вітав?
-Звісно, сам директор…
-І все?!.
-А кого тобі ще треба?.. Дарина з Оленою виступали.
-А вони чого?!
-Дарина взагалі вела урочисту.
-І що, не співала?
-Чому? Співала. Під супровід Олени. Ще й вітальні вірші читала…
-Шкода, що я не знала про захід. Я би привела своїх учнів, хай би заспівали на оперній сцені! Та, зрештою, вірші я теж могла би скласти заради такої нагоди. І чого це Мартин мене не запросив?!. – Ображена Катря попрощалася та від’єдналася.
В глибині фойє, до якого прямували Белла з Ладиком, блимнуло чиєсь яскраво-зелене вбрання.
-Ой, - Белла з відразою пригадала таку зелененьку-зелененьку тканину. – Не дай Боже зустріти Сюзанну! – Белла підхопила Ладка під руку та різко розвернула його в інший бік. В цей час пролунав дзвоник на другу дію…

70

 Товариство з двох артисток із не зовсім тверезим паном на чолі спустилося сходами до службового буфету.
Дарина не впізнавала цього пристанку культури – все так змінилося з тих часів, коли Дарина працювала в театрі. Аж три з половиною роки вона співала в хорі оперного! І одночасно вчилася на вокальному відділі училища. Через оперні вподобання Дарину навіть виключили з консерваторії. І якби не чудовий збіг обставин, вона, напевно, й надалі би була звичайною хористкою. Але це – окрема історія…
Колись невеличкий службовий буфет перетворився на великий підземний зал, швидше подібний до ресторану.
Володимир кивнув дамам на столик в куточку та скерувався до буфетної стійки, біля якої покірно вишикувалася черга голодних та спраглих.
-Яке нахабство! – Дарина вказала Олені на «Львівських панів», які знехтували розрекламованою поїздкою до Києва та доходили своєї черги на обслуговування.
-Свинство! – погодилася Олена, пригадавши гучний дзвін там-таму та зденервованого Іванченка.
Володимир чомусь скерувався не до хвоста черги, а вмостився перед носом «панів», які саме налаштувалися робити замовлення. Кураж надалі не покидав його, отож Володимир звернувся до буфетниці італійською мовою, заміняючи незнані слова жестами, спрямованими в бік виставлених на полицях продуктів. Знавців пісенного есперанто в черзі не виявилося, отож «солідний італієць», який намагався пояснити буфетниці, що саме він хоче отримати, викликав співчуття – ніхто не заперечував проти його обслуговування поза чергою.
Дарина знала про здатність Володимира похизуватися своєю дотичністю до італійської, бо він полюбляв інколи вставляти до розмови італійські слова, що запам’яталися ще з часів навчання в консерваторії. Це зовсім не означає, що Володимир добре знав цю мову, ну може трішки краще за інших вокалістів. Але зараз, при послаблених гальмах, йому вдалося повною мірою створити ілюзію своєї причетності до вокальної Мекки.
Буфетниця, з ентузіазмом посміхаючися іноземцеві, виставила перед Володимиром пакет соку, три тістечка та три разових склянки і назвала суму, яку він мав заплатити за отримане. Володимир і надалі залишився в образі: дістав з кишені жменю дрібних грошей, наставив долоню та розчеперив пальці, показуючи цілим своїм виглядом, що не розуміє, скільки належить заплатити.
-Я допоможу! – з готовністю відгукнувся один з «Львівських панів», - я трішки розумію італійську! – І він почав вибирати з долоні Володимира названу буфетницею суму (і до чого тут його розуміння італійської?!). Дарина з Оленою від сміху вже ледь не лізли під стіл: ото ж файно помстився Володимир нахабним хитрунам, так їм і треба!..
 
*

Дещо згодом Дарина в одній з розмов про ювілей Мартина почула, що співак надзвичайно подбав про відзначення урочистості: публіці був запропонований несподівано оригінальний сценарій першої частини! І навіть італійці, що були запрошені Мартином, не знехтували такою видатною подією в культурному житті міста та захоплено відгукувалися про спів ювіляра, враження від якого повезли до своєї сонячної Італії…

71

Збуджений виставою Тарасик, якого мама зустрічала біля театру, ніяк не міг позбутися враження від живого звуку.
-Мамо, а як це можна співати на сцені без мікрофону?
-Не знаю. А що, той Мартин Мартин співав без мікрофону? – засумнівалася далека від мистецтва опери мама Тарасика.
-Та всі співали без мікрофонів!.. – Тарасик був просто приголомшений.
-А може вони звичайно відкривали рота під фонограму? – висловила припущення мама Тарасика.
-Ні, вони співали під живий оркестр! І такими дивними голосами: звук тягнувся, немов резиновий, і заповнював цілий зал: ось так… - Тарасик хотів продемонструвати мамі, як співають в опері, але схаменувся, що він іще на вулиці, а навколо повно людей! Краще вже спробує співати в такий спосіб вдома…
-Поїдеш завтра до села, - поміняла тему розмови мама. – Поки канікули не закінчилися, допоможеш бабці збирати яблука: не буде ж вона, старенька, сама по деревах лазити!
Тарасик хотів заперечити, бо вони з Андрійком на залишок канікул мали зовсім інші наміри. Але візія бабусі, що мусить сама лазити по деревах, хоча й видалася смішною – Тарасик навіть хіхікнув! – змусила його мовчазно погодитися з маминим вироком, адже Тарасик любив бабцю і зовсім не бажав, щоби вона впала з яблуні!..

72

Щойно Дарина після славно проведеного бенефісу Мартина відчинила двері квартири, як побачила цілу купу в’язаних речей, серед яких сиділа Інна та натхненно рухала спицями – вона творила ще один плід бездоганного вміння та безмежного терпіння.
-О, нарешті! – пожвавилася Інна. – Я тут мамі вже все показала, а тепер мені кортить продемонструвати тобі, що я повив’язувала поміж поїздками до Львова, - Інна відклала роботу та заходилася розгортати в’язані вироби…
Дарина не була особою, позбавленою витримки, але терпіння, притаманне Інні, її просто вражало. Зрештою, вражало воно не тільки Дарину. Той, хто хоча би раз пробував тримати в руках спиці чи гачок, знає, скільки часу та зусиль треба покласти, щоби вив’язати принаймні один предмет! Скільки очок треба перекинути з однієї спиці на другу, щоби утворився хоча би примітивний шалик!..
Інна же догоджала клієнтам та виконувала всі забаганки, які разом з демократизацією моди набували щоразу більшої вичурності. Вона виробляла будь які взори та ажури, що вимагали постійного рахунку (спробуйте годинами безперервно дивитися лише на мереживо плетеного полотна, перекидати нитку, пропускаючи її через маленьке очко, завішене на спиці, та повторювати один, два, три, три разом, накид, один, два, накид, дві разом…). Інна не гребувала геометричними орнаментами, через які змушена була кожні кілька очок міняти колір нитки – дуже незручний спосіб, але ж як то гарно виглядає светер чи плаття, прикрашені ошатними узорами норвезьких зірок або контрастним декором, вив’язаним у формі складних античних лабіринтів!
Інна була здатна виплести на спицях цілу картину з гірляндами квітів або з персонажами мультиків. Для цього доводилося рвати нитки різних кольорів та змотувати їх у маленькі клубочки, які треба було закріплювати булавочками зі споду в’язаного полотна та кожного разу, після пров’язування кількох очок відповідного кольору, повторювати процедуру змотування та прищеплення…
І це ще не всі складності. В’язаний виріб повинен набрати форму, яка відповідає не лише фасонові, але й міркам клієнта. Ця форма повинна ідеально допасуватися до всіх особливостей фігури замовника. Бажано, щоби ця форма була стійкою та не втрачала своїх пропорцій під час носіння. Добре допасоване в’язане вбрання набуває властивостей другої шкіри: воно комфортне, не обмежує рухів; водночас воно гріє, коли зимно, а завдяки фактурі не дає перегрітися, коли тепло…
Але й це – не головне!
Головне, що Інні подобалося все то виробляти: вона насолоджувалася торканням плетеної матерії, яка повставала зі звичайної нитки й зрештою перетворювалася на шедевр в’язального мистецтва.
Звісно, траплялося й таке, що товщина та якість ниток не відповідали обраній клієнтом моделі, а їх кольори не дуже пасували один до одного, й Інна змушена була щось комбінувати, щоби досягти потрібного результату. Деякі фасони або ж технологічні прийоми, запропоновані модними журналами, Інну не влаштовували, тоді вона робила відповідну своєму баченню корекцію – клієнти не нарікали!
Так, боліли руки, мерехтіло в очах, від пухнастих ниток лоскотало в носі… Але ж кожна робота вимагає самовіддачі.
Коли ж людина займається улюбленою справою та ставиться до неї творчо – це велике щастя. Адже у праці людина проводить більшу частину свого життя…

73

Бурко зустрів Тарасика весело вимахуючи хвостом.
-Бідний песик, - співчував сільському кунделеві Тарасик, - ніхто тут з тобою не побавиться, ніхто не попестить…
Звісно, хто би то на селі бавився з песиком, призначення якого полягає не в тому, щоби бути забавкою (це – звичайне село, а не котеджне селище олігархів!).
Буркові належало вміти добре гавкати, коли б хтось небажаний надумав з’явитися поблизу. Тарасик на цьому подвіррі був дуже навіть бажаним, отож Бурко старанно демонстрував свою прихильність до нього, і то не гавканням, а аеробікою для хвоста.
Гарно було в селі, Тарасик любив приїжджати до бабці.
Тут нема такої метушні, як у місті. Здається, що час в селі зуповільнювався та неквапно посувався наперід разом із сонцем, яке мусило перейти за день ціле небо. А де є це небо в місті?!. Невеличкий шматочок, що заблукав між дахами: сонце не встигло блимнути на тому клаптикові, як відразу ховалося, а день швидесенько перетворювався на вечір – ані уроки зробити, ані побавитися досхочу…
Бабця пішла годувати худобу. Свині репетували зі стайні, виборюючи місце перед коритом.
-Бач, як верещать, - подумав Тарасик. – На ціле село чути без усяких мікрофонів! – Тарасик розвеселився, бо йому насунулося порівняння з оперним театром. А що, було в тому галасі щось від оперного співу!.. Тарасик пригадав собі, що збирався сам спробувати заспівати в такий спосіб. Зараз в хаті окрім нього нікого не було – самий час пробувати! 
Гей ви стрільці січовії… -  спробував голос Тарасик на знайомій пісні. Вийшло тихо та непереконливо, зовсім не подібно до почутого в опері! Тарасик спробував співати голосніше. Бурко стрепенувся й почав гавкати.
-Тарасику, що сталося? – перелякано відгукнулася бабця, яка вже вийшла зі стайні, - чого ти кричиш?
-Все в порядку, - заспокоїв бабцю Тарасик. – Я співаю.
-Ой лишенько, - перехрестилася бабця, - чи не захворів малий часом? Він ще ніколи отак не співав!..
-Ні, ця пісня не надається до оперного співу! – дійшов висновку Тарасик. – Вона маршева, ото ж під неї треба машерувати, а не тягнути звук (як резину – знову прийшло на думку порівняння, що виникло, коли Тарасик розповідав про оперний спів мамі). Тарасик поліз до шухлядки, де бабця тримала різні дрібниці, й витягнув звідтам шматок гумки до штанів.
-Ой чий то кінь стоїть… - поміняв репертуар Тарасик, виспівуючи мотив та для наочності розтягаючи гумку. Але довелося зупинитися, бо повітря з легенів відразу десь поділося. Тарасик навіть захекався. Однак спроба не пройшла марно, бо Бурко задер догори морду та почав вити.
-О, бач, то гавкав, тепер виє! – здивувався Тарасик. Звук вою Бурка дійсно тягнувся, немов гума. - Отак і спів відрізняється від розмови, як гавкання від вою, - заключив Тарасик.
-Тарасе, не дратуй Бурка! – знову відгукнулася бабця. – Іди краще погодуй кроликів!..
Кроликів годувати Тарас вмів, це було значно легше, аніж заспівати по-оперному.
-Ну і добре, - образився Тарас на Бурка, бабцю та кроликів, - я все одно маю спробувати співати по-оперному! От піду завтра пасти козу – та спробую! Коза вже не буде гавкати чи вити, як Бурко. І не буде сваритися, як бабця!..

74

Леонтіна підсунулася до піаніно та подивилася на портрет себе коханої, завішений над музичним інструментом.
-Оце співачка! Приємно подивитися!.. – вдоволено мугикнула Леонтіна. – І треба підтримувати вокальну форму! – Леонтіна піднесла кришку фортепіана.
-Мі-мі-мі… - спробувала вона голос. – Все в порядку. Вона не дозволить собі співати так мляво, як Дарина або Вовка: ні, її мають чути! Всі! 
Леонтіна піддала звуку та закашлялася. Щось залоскотало в горлі. Треба сходити до лікаря. Останнім часом вона дещо втратила легкість видобуття звуку, може то дихання не хоче тримати?! – перелякалася Леонтіна та схопила себе за діафрагму. Живіт був твердий, наче брила граніту. Значить, діафрагма працює.
-Ней-ней-ней!.. А-а-а-а!.. – Леонтіна знову закашлялася. В двері подзвонили. Ну кого то несе?!. – Леонтіна скривила невдоволену міну та пішла до дверей.
-Вибачте, ви би не могли бути тихіше, - заклопотано посміхнулася сусідка із суміжної квартири, - я щойно ледь заколисала дитину…
-Ні, не могла би! – не піддалася на лагідні інтонації Леонтіна. – Я оперна співачка і не повинна мугикати під ніс! – Леонтіна роздратовано гримнула дверима.
– Будуть іще тут всякі вчити її співати!.. – вона вступила на кухню та ковтнула з горнятка теплої перевареної води: може вдасться позбутися лоскотання в горлі.
Через пару хвилин активного розспівування в двері знову подзвонили.
-Ну дістала та шмакодявка!.. – висварилася Леонтіна, рвучко розпахуючи двері. Коридор був заповнен дитячим плачем, що лунав із сусідньої квартири, а на площадці стояв сусід знизу.
-Отакої! – злорадно посміхнулася Леонтіна. – Оперну співачку мають чути здаля!..
-Скільки можна вити, наче вовк на місяць! – сусід геть забув про виховання та гарні манери.
-А ви запхайте собі вуха навушниками з важким роком, якщо вам оперний спів не до смаку! – Леонтіна навіть не стала чекати на реакцію цього хама та знову гримнула дверима. – Не будинок, а розсадник хамів та невігласів, - підтиснула губи Леонтіна. – Ну чому вона змушена спілкуватися з такими людьми?!.

75

 Після експозиції в’язаних виробів Інна знову впакувала їх до спортивної торби, з якою приїхала.
Дарина розгублено озирнулася навколо: треба було звільнити закуток поміж шафою та розкладним кріслом, щоби розстелити пляжний килимок, на який вмостити спальне облаштування, де Дарина від сьогодні спатиме. Так вже склалося, що Інна під час приїздів користалася з привілею проводити ніч на кріслі, яке вона особисто придбала свого часу саме з такою метою. Дарина ж обрала собі місце на підлозі під шафою – так їй було вигідніше, аніж загромаджувати й без того тісну кімнату рипучим та хитким гратом, який хизувався назвою розкладачка.
Зараз проблема Дарини полягала в тому, що вбрання, перетягнуте до маминого помешкання за кілька років перебування Дарини тут, було складене до тонесеньких сіток, які тримали форму завдяки дротяному каркасові. Але ж їх треба десь запхати!.. У вісімнадцятиметровій кімнаті хрущовки стояла чотиридверна шафа, тридверний комод, сервант, телевізор на розлогій підставці, двотумбове трюмо, обідній стіл, дві приліжкові тумбочки, диван-книжка, швейна машинка з широкою тумбою, п’ять стільців, розкладене крісло-ліжко, під столом зберігалися якісь коробки (Дарина поняття не мала, що в них), на коробках містилися кілька розкладних валіз, на шафі до самої стелі були наставлені мамині валізи з якимось крамом ще з тих часів, коли вона мандрувала світом по спортивних зборах та змаганнях з кульової стрільби. Там же знаходилася раритетна екзотика під назвою «Великая Германия» - величезна фанерна валіза, зміцнена гнучкими дерев’яними скобами та накладними металевими куточками...
 Дарина навіть і не намагалася наводити власні порядки серед усього цього майна – вона не хотіла обмежувати мамині права мати те, що вона вважає за потрібне. Отож власні речі першої необхідності Дарина складала як сі дасть, тобто – будь як і будь де.
Через такий безлад Дарина час від часу помічала: щось відповідно безладне відбувається й у її голові. Вона годинами не могла відшукати якусь потрібну річ, потім взагалі забувала, що шукає, бо траплявся під руку інший необхідний предмет, який вона шукала минулого разу. Намагання діяти за особисто виведеним правилом: шукай там, де воно має бути! – таке корисне, коли оточуючий простір відповідає своєму призначенню, - не спрацьовувало, бо речі Дарини не мали свого визначеного місця на території цього помешкання.
Найсмішніше, що нерідко вирішенню проблем пошуку сприяла поява Інни. Часто-густо Дарина взагалі складала список того, що належало знайти. Список чекав до наступного приїзду сестри, яка навідувала маму зі стабільною регулярністю.
Напевно, спецслужби загубили в особі Інни досконалого агента! Вона від раннього дитинства примудрялася помічати все, що для нормальних людей просто не має місця бути. Так, трішки менше, аніж півстоліття тому, коли Інна лише навчилася розмовляти, а її чіпкий розум всмоктував у себе всю почуту лексику, вона вразила маму та сестру в наступний спосіб.
Родина жила в комунальній квартирі з сім’ями ще трьох офіцерів, то ж ця квартира мала відповідну будову. Коридор відділяв кімнати від службових приміщень. Палилося тоді вугіллям. Маленька Інна бавилася в другій через коридор кімнаті, а мама намагалася нагріти воду в титані, розташованому у ванній. Брикет вугілля, який мама намагалася запхати до вузьких дверцят титану, вислизнув з рук та гепнувся на підлогу, залишивши навколо себе чорну пляму пороху.
-От сволота!.. – муркнула собі під ніс мама, не стримавши емоцій.
-Де сволота? Покажи! – миттєво почула вона за своєю спиною. Пильна дитина не могла проігнорувати слово, якого досі не знала. Вона примудрилася почути та зафіксувати його навіть за таких несприятливих умов.
Унікальна спостережливість Інни не зникла з роками. В улюблених детективах вона часто знала ім’я злочинця далеко до кінця твору. «Мильні опери», що поглинали романтичну уяву жіночої частини телеаудиторії, Інна могла розкласти по знімальним дням, бо помічала, що головний персонаж в межах одного епізоду змінив шкарпетки…
Час від часу Дарина користалася унікальними здібностями сестри й телефонувала до другого кінця країни, щоби запитати, куди вона сама, своїми руками, поклала вчора принесений з магазину пакет з покупками. Інна підключала аналітичний розум і рекомендувала подивитися за пропажею там і там. Результат пошуку після такої консультації здебільшого був позитивним.
Звісно, шкода не те, що Інна не стала агентом спецслужб. Але реалізовати такі унікальні здібності хотілося би більш ефективно, а може й – ефектно! Однак життя розпорядилося інакше, ото ж Інна педантично вкладала свій хист в синів.
Старший закінчив з відзнакою Ліцей менеджменту, без проблем і без хабарів поступив до політехнічного інституту, який кинув через рік навчання, бо всепоглинаюча система корупції дістала його під час сесії, і він збунтувався. Після цього він на відмінно закінчив вузько спеціалізоване навчання в комп’ютерній академії, влаштувався на престижну роботу в комп’ютерній фірмі, знову ж таки без проблем поступив до університету на англійську філологію… Раптом, не маючи поняття про нотну грамоту, став композитором комп’ютерної музики, випустив диск та об’їздив цілу країну, набувши вправності артиста в цьому жанрі. Дарина хіхікала, що музично неграмотний племінничок переплюнув за кількістю гастролів її – тертого калача в царині концертної діяльності…
Середній син від раннього дитинства збентежував батьків та родичів не сказати – тупістю, але значною проблемністю. Вірш у чотири рядки Інна вчила з ним декілька днів поспіль, та навіть це не давало гарантії, що він його розповість правильно. Потім, в підлітковому віці, його спіткала важка хвороба, і він цілий рік провів на лікарняному ліжку з діагнозом туберкульоз кістки бедра. Інна регулярно їздила до столичної лікарні в Дніпропетровську… Але все це, на щастя, минулося. Син раптом почав виявляти непересічні здібності до математики та перемагати на математичних олімпіадах різного рівня. Після закінчення школи з найвищим вступним балом – сто зі ста можливих – вступив до університету на факультет прикладної математики. По закінченні працювати вчителем у школі не захотів, склав компанію братові на тій-таки комп’ютерній фірмі, де займається…  комп’ютерним дизайном. Дитяче захоплення малюванням вилилося в дизайнерські перспективи.
Син молодший, який витягнувся до двох метрів зросту, ще лишається дитиною та чистим аркушем…
 
76

  Леся Аристархівна зусиллям волі змусила себе зайнятися складанням навантаження для ілюстраторів ввіреного їй відділу концертмейстерства. Це – страшенно невдячна ділянка обов’язків заввідділом. Відділ нараховував п’ятьох викладачів-піаністів, п’ятьох ілюстраторів-вокалістів та двох ілюстраторів-скрипалів.
Лесі Аристархівні належало розподілити навантаження поміж ілюстраторами, які, крім одного скрипаля, були сумісниками. Треба було врахувати їх вільні від основної роботи дні, їх допустиму межу навантаження, співвіднести це з розкладом викладачів, по можливості обмежити біганину ілюстраторів від одного педагога до іншого, врахувати психологічну сумісність ілюстраторів з викладачами… Але це було би ще не так обтяжливо, коли б противний завуч не пхав свого шапоклячого носа до всіх дрібниць, намагаючися все перевернути догори ногами та показати, хто тут править за головного.
 От дивно, бувають же на світі такі нікчемні люди! Завуча тихо ненавиділи всі без винятку працівники школи, тим не менше він тримався на цій посаді безмежну кількість років, пережив кількох директорів, кожний з яких намагався посунути його з насидженного місця, але – зась! Віз і нині там.
-Шкода, що виробнича необхідність змушує мене відмовитися від тісної співпраці з Дариною, - Леся Аристархівна скептично підперла підборіддя рукою. Ну так, цього року прийняли на роботу баритона, соліста філармонії, доброго співака та порядного хлопця, якого Леся Аристархівна знала по консерваторії. Але ж вона в жодний спосіб не може дати нового ілюстратора іншим викладачам: треба його спочатку вишколити… Леся Аристархівна проставила прізвище новенького біля свого.
Шкода, але Леся Аристархівна власноруч позбавляла себе можливості спілкування з Дариною, хоча таке спілкування завжди становило для неї радість та надавало наснаги. Формально Леся та Дарина були подругами, хоча обставини спонукали кожну з них обмежитися рідкими зустрічами через тісні рамки зовнішніх обставин – як ото й зараз. Дарину, хоч як приємно з нею зайвий раз побачитися та поговорити, треба відірвати від серця й віддати Марисі Львівні: величезний досвід Дарини в галузі співпраці з концертмейстерами придасться нещасним учням недоладної Марисі Львівни, що була начисто позбавлена педагогічних здібностей та все ще якось трималася на посаді викладача завдяки гуманності колег до свого пенсійного віку.
Леся Аристархівна гірко посміхнулася, пригадавши епізод, про який розповідала Дарина. Безтолкова Марися Львівна до того ж була хворобливо авторитарною: останнє слово мало лишитися за нею. Вона не давала Дарині й рота відкрити, коли та намагалася висловити побажання щодо гри учня. Марися Львівна перебивала співачку та починала кричати на учня: Що ти граєш?! Ну ти розумієш, що так не можна грати!.. Ну розумієш!.. Як саме треба грати, Марися Львівна пояснити не вміла, а до її зауважень періодично додавалося ще лише одне: Ну звучи! Звучи!..
Коли ж траплялася можливість,  що викладачка відволікалася, Дарина, хоча й не була піаністкою, дозволяла собі зухвалість втрутитися до піанізму та запропонувати конкретні технічні прийоми для видобуття потрібно забарвленого звуку.
-Ото вмієш, коли хочеш! – відреагувала Марися Львівна на досягнення учениці, яка після її повернення з коридору раптом почала грати досить пристойно…
-Так, доведеться цього року подарувати Дарину Марисі Львівні, - остаточно визначилася Леся Аристархівна.

77

Звісно, забирати нове концертне плаття від Ліни Дарині довелося в останній перед виїздом до Польщі день. Така вже була Ліна, і Дарина, чесно кажучи, на інше й не розраховувала.
Однак день чомусь виявився тіснуватим для всіх справ, які ще належало зробити. Ото ж коли тролейбус, який ходив досить рідко, намагався втекти в Дарини з-під носу, хоч як вона за ним бігла, то Дарина наважилася запхати в рота два пальці та свиснути так, що тролейбус одразу зупинився, дама, яка чинно повзла перед Дариною, скочила в калюжу, а підлітки на зупинці – вони, напевно, чекали маршрутку – витріщили очі й теж присвиснули.
Дарина увійшла до тролейбусу, чемно подякувала водієві та пристойно розташувалася на місці, яким поступилася дівчина. Останнім часом, коли Дарина перестала фарбувати волосся, їй почали регулярно пропонувати місце в громадському транспорті. От тільки наближалася осінь, а за нею й зима, і Дарина  з власного досвіду знала, що таке вшанування старості скінчиться, тільки но Дарина прикриє голову капелюхом – обличчя ще не дуже видавало її вік…
Взагалі Дарина любила похизуватися своїм вмінням свистіти. Ще колись давно її навчив тої майстерності тато, то ж час від часу Дарина вражала оточуючих таким несолідним вчинком.
Дарина пригадала, як вона в десятому класі регулярно ходила на футбол, де досить специфічно вболівала за місцеву команду - «Спартак»  Орджонікідзе. Її подруга була закохана у вороторя цієї команди, й Дарина складала їй компанію в походах на матчі. Дарина брала із собою в’язання, на якому й концентрувала цілу свою увагу.
-Коли треба, ти мене штовхни, - наказувала вона подрузі, - я свисну…
Що не кажіть, а люди тоді мали чи то міцніші нерви, чи то краще виховання: за такий спосіб вболівання Дарину ні разу ніхто не побив; ні, їй навіть ніхто не висловив претензій!..
А от зовсім недавно, - Дарина хіхікнула, - машина привезла у двір навпроти воду для пиття. Через низьку якість води, що тече з крана, Дарина з мамою вживали до їжі лише таку привезену воду. Але машина приїхала невчасно, черги, як зазвичай, не було, й поки Дарина спустилася з п’ятого поверху та обішла будинок, водій ще навіть не виходив з машини. Дарина, боячися, що машина втікне швидше, аніж вона підійде, протяжно свиснула. Водій відразу вискочив з кабіни, побачив Дарину з пустою тарою та почав готуватися до обслуговування.
-Як вам бабусин свист?!. – похвалилася Дарина.
-А то ви свистіли?!. – не повірив водій.
-Я! – гордо відгукнулася Дарина та заклала в рот два пальці, щоби підтвердити свої слова.
Водій, який стояв спиною, бо саме готував шланг, підскочив та пролив воду на землю:
-Та ви що, мені ж заклало вуха!..
 
78

Леонтіна розгублено дивилася на спортивну торбу, яка вже була повна, а ще належало запакувати продукти – не витрачати ж на їжу польські гроші, які ще треба заробити! І хліба в поляків немає такого чорного, як вона звикла їсти! Там взагалі з тим хлібом проблема. В столовій треба кожного разу нагадувати, щоби подали хліб – бач! - гонорові поляки хліба за обідом не вживають! А коли ж вони його вживають, якщо в магазинах  хліб неодмінно користується попитом?!.
Леонтіна запхала до торби палку ковбаси, потім подумала й поклала зверху буханець хліба. Потім побачила пляшку мінералки, що стояла на столі, витягнула назад з торби продукти, тяжко зітхнула та засунула замок-блискавку. Вона має валізу, в яку би вмістилося все, однак перспектива тягнути в руках важку валізу якось не надихала; спортивна торба, принаймні, мала коліщата. Ні, якби з нею їхав чоловік, Леонтіна би спакувала валізу – і то без зайвих сумнівів: хай би тягав, на те він і чоловік. Вона ж – тендітна жінка – не повинна обтяжувати себе зайвими клопотами з речами. Така співачка, як Леонтіна, повинна би мати обслугу й не перейматися зайвою вагою валіз! Однак обслуги не було – ну чого ж вона така нещасна! – а кордон гастролери мали намір переходити пішки:  так дешевше.

79

Володимир засмучено роздивлявся через вікно маршрутки пейзажі, що вели все ближче до державного кордону.
-Здається, я виглупився, - думав він, ніяковіючи від згадки про бенефіс Мартина. Тепер навіть Дарина не хотіла з ним розмовляти про тонкощі вокальних технологій та відвернулася до вікна. –В житті більше не промовлю слова італійською мовою! – картав себе Володимир. – Італієць задрипаний, шлях би мене трафив! –нещадно висварився він подумки сам на себе. – Краще повторюватиму текст творів!.. – і Володимир потягнувся до дипломата, в якому лежали ноти.
Річ в тім, що до оперних концертів додалося ще два концерти «Аве Марія». З одного боку – це була сольна програма Дарини, і вона могла би відмовитися від долучення до неї інших співаків. З другого боку, Дарина на попередніх гастролях вже приймала до цього проекту Володимира, бо продюсери бачили собі двох виконавців, які б заспівали й дуети.
З ласки Дарини одержала можливість додаткового заробітку й Леонтіна, бо Дарина не заперечувала проти її участі в цій частині гастрольних виступів. Правда, під час обговорення програми виник конфлікт, адже Леонтіна посягнула на коронні номери Дарини й була вкрай обурена, коли Дарина сповістила, що ці твори співає вона сама й не має намірів від них відмовлятися. Більше того, саме Дарина будувала порядок концерту, ото ж Леонтіна з цього приводу зовсім розбурхалася: чого це Дарина взяла на себе повноваження керувати і щ; вона взагалі собі дозволяє?!. Завжди стримана та врівноважена Дарина раптом назвала речі своїми іменами й сказала Леонтіні, що «Аве Марія» - програма Дарини, а Леонтіна в ній – антураж!
Володимир, якому Олена розповіла цей епізод, саме зараз пригадав про нього і вдоволено кинув оком в бік Леонтіни: вона про щось розмовляла з Оленою, а традиційні претензії в її інтонаціях були чутними попри шум в машині...
Володимир зосереджено почав вичитувати італійський текст одного з творів.

80

Дарина була в розстроїних почуттях. З одного боку, її надихала можливість побачитися з Баською, з якою вона завжди почувалася комфортно. З другого – кожну таку зустріч Дарина сприймала як останню: в Дарининому віці гастролі завжди були під знаком питання, а кордон, що розділяв подруг, становив важке випробування.
Познайомилися вони під час одного з концертів, коли артисти прибули до школи, в якій мали виступати, трішки заздалегідь, і призначеного часу концерту довелося чекати в секретаріаті. Увагу Дарини привернула друкарська машинка (комп’ютерів тоді в широкому вжитку ще не було), і Дарина попросила в секретарки дозволу поближче познайомитися з розташуванням на клавіатурі польських літер. Секретарка видала Дарині аркуш паперу, і Дарина, яка мала вдома російськомовну машинку, почала помалу друкувати текст польської пісні. Через певний час секретарка кинула оком на здобуток Дарини та бурхливо вразилася набраним текстом:
-Звідки пані так добре знає польську мову?! Ну, щоби тільки розмовляти – це я ще можу уявити. Але щоби так писати!.. – секретарці від захоплення забракло слів.
-Я вчила мову в процесі читання, в мене вдома є понад сто книжок польською…
-І що, пані перед тим зовсім не знала мови? Як то пані спало на думку читати польською?
-А я люблю детективи, які в нас друкували дуже мало. Польські ж можна було придбати без проблем.
-То може пані читала таку письменницю… хоча, навряд чи: вона пише не зовсім детективи…
-Хмелєвську?..
-Так! Пані її читала?!
І далі хором:
-Це моя улюблена авторка!.. – і та, що потім назвалася Барбарою, радісно зависла Дарині на шиї.
Так Дарина познайомилася з Баською. Ввечорі Баська з дочкою Монікою прийшла до готелю, де оселилася Дарина з Лесею Аристархівною (саме вона тоді акомпанувала Дарині), та принесла кілька книжок Хмелєвської Дарині в подарунок. А Дарина з Лесею дали для гостей концерт під супровід синтезатора й пригостили імпровізованою з українських продуктів вечерею.
Баська запросила артисток нанести їй візит у відповідь наступного вечора (концерти відбувалися по школах, ото ж вечори не були зайняті).
Згодом виявилося, що в Дарини та в Баськи було багато спільного. Обидві мали доньок одного віку, народжених у великому коханні від чужих чоловіків. Обидві мали з тим великим коханням подібні проблеми. Зрештою, проблеми з доньками теж були…
Баська – дрібна блондиночка в окулярах, на відміну від Дарини – бурхливо емоційна. Однак Дарину це не дратувало, а, навпаки, доповнювало її палітру світосприйняття. Баська щиро та галасливо захоплювалася співом Дарини, а потім, коли дізналася про літературні здібності подруги, захоплень додалося. Така реакція на власні здобутки додавала Дарині наснаги та спонукала до втілення своїх творчих намірів. Так, запевнення Баськи в тому, що польська мова Дарини є надзвичайно доброю, дозволило Дарині наважитися на написання польською мовою віршів. Правда, Дарина навіть не намагалася прискіпливо дотримуватися чистоти мови і не гребувала російськими чи українськими словами (або й цілими рядками), якщо вони були в риму та пасували за змістом…
Багато всього минулося з тих часів.
Леся Аристархівна більше не їздить до Польщі: Дарина завжди приїжджає  з Оленою. Дочка Дарини двічі виходила заміж, народила від двох чоловіків по синові, розвелася й померла. Дочка Баськи кинула навчання на англійській філології та поїхала по закордонах на заробітки. Заміж вона так і не вийшла, а зараз жила далеко від мами, лишивши Баську саму. Дочка Олени вийшла заміж за рідного сина Баськиного Коханого, лишилася в Польщі, розвелася, вийшла заміж вдруге і тепер судиться з бувшим чоловіком за квартиру. Відносини поміж Оленою та Баською через такі майже родинні зв’язки дещо підпсулися, хоча зусиллями Дарини останнім часом мости поновлені. Баська далі час від часу зустрічається з батьком Моніки, однак романтика минулася. Батько Дарининої Соні пішов з життя швидше, ніж Соня…
І лише Дарина та Баська так само радіють рідким зустрічам, кожна з яких може виявитися останньою.
 
81

Леонтіна нарікала Олені на рішення продюсерів.
-Чого це ви з Дариною маєте жити окремо від нас?!. – висловлювала свої претензії Леонтіна. – Ви, значить, будете жити в окремій кімнаті з усіма вигодами в самісінькому центрі міста, а я повинна обмежуватися дурним гуртожитком із загальними зручностями! Та ще й в двомісному номері!.. Ще підселять когось чужого! Чи, може, вони думають, що ми з Вовкою маємо розміститися там удвох!!!
-Заспокойся, - намагалася пригасити істеричні інтонації в голосі гастролерки Олена. – Ніхто не збирається поселяти вас з Вовкою в одній кімнаті, не кажи дурниць!
-Правильно, все, що я кажу – дурниці! Тільки ви з Дариною дуже мудрі!.. Ще й з вигодами! – додала Леонтіна.
-Але ж ти не збираєшся цілий день сидіти в туалеті! – не витримала дипломатичної місії Олена. – Навіть, якби й дуже хотіла, в тебе не буде на це часу! В нас далекі виїзди, які займатимуть цілий день аж до ночі…
-А коли ж я буду відпочивати?!
-Вдома.
-Ну, не знаю. Могли би дати нам якийсь відпочинок!.. – закопилила губи Леонтіна.
То відмовся від «Аве Марії» та відпочивай!
-Ага, яка ти розумна! Ви, значить, будете працювати та заробляти гроші, а я маю в цей час відпочивати!.. Знайшла дурну!..
-Ну, знаєш, тобі важко вгодити.
-А ніхто й не намагається цього робити! Задрипаний фестиваль: солістів розташовують в гуртожитку! Тьфу!..
-Припустимо, силою тебе сюди ніхто не тягнув. Ти сама просилася влаштувати тобі поїздку.
-Але ж я маю десь співати!.. Окрім тої недоладної консерваторії!.. – голос Леонтіни зривався від обурення. 
-Дівчата, та перестаньте сваритися, - відірвався від італійського тексту Володимир, - на вас вже сторонні люди дивляться.
-А тебе ніхто не питає! – пирхнула Леонтіна та встромила ніс в шибу.
Кордон наближався.

82

Господь почув молитви гастролерів: дощу не було. Дійсно, уявіть собі перехід кордону пішки з важкими валізами та ще й з парасолькою: не тримати ж її в зубах!
Дарина була задоволена, що недавно придбала невелику валізочку на коліщатах з висувною ручкою. До того їй доводилося тягати речі в картатій господарській торбі, яка мала незручність в тому, що не закривалася. Дарина зчіплювала її краї защіпкою для фіранок та перемотувала торбу дорожніми ременями з дерев’явою ручкою. Коліщата в цієї торби були досить великими, а сама торба складалася у маленький пакетик. Однак під час останньої поїздки основа під коліщатами деформувалася, і торба перестала їздити, ото ж втратила свою головну принаду.
Нова валіза Дарини була стандартною: з висувною ручкою, малесенькими коліщатами, які  поводяться  дуже незграбно на наших понищених дорогах. Вона мала два відділення – верхнє ідеально підходило до нот, нижньому належало вмістити в себе концертне вбрання, змінне вбрання для мокрої або холодної погоди (включаючи взуття), домашнє вбрання, як то капці, нічну сорочку, домашнє плаття… Там же треба було вмістити засоби гігієни, косметику, дві перуки (Дарина спеціально для поїздки купила руду перуку, якою мала намір вразити товариство на програмі «Аве Марія», а для опери призначалася перука-блонд, бо Дарина вичитала, що Королева Бона мала ясне волосся). Ще Дарина запхала до валізочки пляшку бімбера – сільського самогону – в дарунок продюсерам, бо пан Генрик у попередню поїздку достойно оцінив цей натуральний продукт. Велику коробку цукерк для Баськи та пляшку сухої «Ізабелли» довелося покласти до пакету з продуктами та газованою водою, а російськомовний детектив-бестселлер Дарії Донцової, яка пише в тому ж стилі, що Йоанна Хмелевська, Дарина несла за плечима – хай Баська практикує в російській мові!
Слід додати, що через плече Дарини була перевішена велика чорна торба, яку вона тягала зі собою завжди. Там лежали документи, два гаманця – для грошей українських та польських окремо, ще одні окуляри – для читання, останні фотографії – показати Басьці та продюсерам, пів рулону туалетного паперу – про всяк випадок  (хоча в поляків, на відміну від рідних відповідних закладів, дбали про постійну доступність цього необхідного артикулу в належних місцях). Там же лежали три блокноти: великий – з текстом сценарію програми «Аве Марія», звичайний – для всіх записів та нотаток, які треба було зробити негайно, та польський – з координатами польських знайомих, номерами телефонів, розкладом електричок та автобусів, мірками рідних та близьких – для прочісування польських магазинів. Окрім цього краму щоденна торба містила кишеньковий ліхтарик, переносну лампу для читання, товстий загальний зошит для запису цінних думок – тобто щоденник,  книжку для читання по вечорах, пустий зошит для творчих робіт (наступної методичної розробки з вокалу або чергових казкок чи  нарисів – на що стане натхнення), невеличкий альбом для замальовок (відповідно – олівець та ластик для стирання), розкладні ножниці, ложку для взуття, парасольку, плащ від дощу – якщо зайняті руки і парасольку не буде чим тримати, кілька гачків різної форми – якщо треба повісити вбрання під час переодягання, або повісити торбу, щоби тимчасово звільнити руки. Звісно, належало мати з собою й запасну тару: пакети, пакетики, торбинки… Там лежав навіть заплічний мішок. Часто Дарина могла знайти в цій торбі речі, які раптом були терміново потрібні або могли ці терміново потрібні заступити. Вона далеко не завжди пам’ятала, щ; саме міститься в її запасниках, однак час від часу це ставало у нагоді…
Не менше була завантажена й решта товариства.
Володимир спакував до дипломату ноти та документи, вмістив туди ж пляшку коньяку для пана Генрика та пляшку грузинського вина для пані Терези – щоби часом не розбилися в торбі! Однак концертний одяг, що включав костюм з піджаком, сюртук, три білих сорочки, лаковані черевики, краватку, метелик, довелося тягнути окремо у великому й незручному чохлі. Торба на коліщатах була заповнена продуктами та мала стати в нагоді на зворотньому шляху, коли доведеться везти покупки…
Олена принципово не хотіла купувати ніяких валізок, які б можна було легко пересувати за ручку: вона мала пристойні, на її думку, спортивні торби – досить великі, в які можна було багато покласти. То для чого купувати щось інше?! Тим більше, що їх в неї було декілька, щоби розподілити вагу речей на обидві руки. Звісно, торбина, яку Олена носила через плече, була не до порівняння з Дарининою: Даринина набувала поруч із Олениною статус невагомої.  Проблема Олени складалася ще й в тому, що вона здебільшого везла щось для дочки, яка жила в Польщі, але не мусила відмовлятися від українських ласощів чи ще будь чого рідного, що Олена й тягнула зі собою, швидше нагадуючи корабель пустелі, аніж тендітну привабливу жінку. Годі було навіть уявити, як вона примудряється долати таке навантаження!..

83

Пані Тереза мала певні сумніви щодо участі Дарини у фестивальних заходах. З одного боку, Дарина завжди була надійним виконавцем, не робила прикрих несподіванок, завжди виступала рівно та професійно. Однак роки йдуть. Дарина вже давно не приїжджала, бо десь там поміняла місце праці, зайнялася педагогікою – Олена каже, що Дарині це добре вдається, навіть просила влаштувати для Дарини якісь майстер-класи. Проте пані Тереза не мала намірів долаштовуватися до забаганок українських артистів: хай знають своє місце!..
Панство продюсерів – пані Тереза та її чоловік Генрик – роблять для  цих нужденних митців і так багато ласки. Де би ото в своїй країні артистам платили такі великі гроші! Навіть смішні три долари за виступ в шкільному лекторії був для цих злидарів за щастя! Шкільних концертів назбирувалося за день декілька, то ж артисти раділи, а панство мало на такій оплаті значний навар.  Правильно, бізнес є бізнес!
Правда, чесно кажучи, панство продюсерів і саме заробляло  подібним чином в заможних західних країнах.  За фахом пані Тереза була досить міцною піаністкою, а пан Генрик – посереднім флейтистом. Звісно, їх заробітки за кордоном не можна було порівняти з гонорарами славетних музикантів, однак у Польщі таких грошей їм не платили.
Але все разом складалося незле. Подружжя побудувало собі триповерховий будинок майже в межах міста, поміняло вже третє авто, кожне з яких було краще за попереднє. Вони організували записи платівок з власними награваннями, навели мости з представниками вищих ешелонів влади…
-Йолопе! Як ти їдеш?! – пані Тереза витягнула люстерко, щоби напудрувати ніс, досить невдало підібраний для неї Господом Богом. Ніс був надто великий для її дрібного пташиного обличчя та надто рожевий для блідого (аристократичного!) кольору шкіри. Отож не можна було дозволяти йому ще й виблискувати, наче дзьобові!.. В цей момент машина шарпнулася, і Тереза ледь не запхала пензлика з пудрою собі до ока. Генрик провадив машину кепсько, він поперемінно тиснув то на гальмо, то на газ. Йому здавалося, що в такий спосіб він виявляє свою обережність.
-Йолопе! – знову висварилася Тереза, яка за відсутністю сторонніх не переймалася зайвим аристократизмом. – Коли вже ти пристойно навчишся водити машину!..
-Але ж, Тереню, я мусив загальмувати, бо навіжений «Полонез» майже запхався нам під кола!.. – виправдався Генрик. Він в жодний спосіб не міг собі дозволити заперечувати благовірній: без неї життєві досягнення стали би неможливими. Це лише за присутності підлеглих Тереза вдавала, що розпорядження Генрика чогось варті і що вона й сама старається до них достосуватися…
Може ота постійна невпевненість Генрика у власних силах робила його безпорадним і за кермом авта.
При бажанні Генрик міг би без проблем поміняти партнерку, не переймаючися занадто умовностями шлюбних зобов’язань – він був хлопом нівроку: середнього зросту, але з пишною, старанно укладеною зачіскою, яка відблискувала сивиною, делікатними рисами обличчя, галантною посмішкою та юнацькою поставою. Однак жодна з потенційних претенденток не змогла би забезпечити Генрикові того матеріального та соціального статусу, на який спромоглася Тереза… 
Тереза подбала про ніс, закинула пудру з пензликом до косметички та повернулася думками до відкриття фестивалю.
Концертний монтаж опери Йотейка, що мав відбутися в одному з найпрестижніших залів міста, відкривав фестивальну афішу. Клавір опери до виконання в концертному варіанті монтувала саме Дарина, то ж не випадало відмовитися від її участі у виконанні забутого опусу маловідомого композитора. Зрештою, навіть якщо Дарина за останній час втратила, відповідно до віку, вигляд чи голос, вона має досвід, щоби не підкреслювати це під час виступу, - заспокоювала себе Тереза…

84

Після переходу кордону – а це з півкілометру мощеної плиткою доріжки, огороженої з двох боків височезною сіткою та з двома пунктами перевірки документів і митного досмотру, гастролери дотягнулися до пожвавленого перехрестя з пристанком для польських маршруток, з канторами, кав’ярнями тощо. Наприкінці переходу стояли заповзятливі польські хлопці, що скуповували українську горілку та сигарети. Дарина гонорово проігнорувала їх чіпляння, однак Олена та Леонтіна здійснили свій бізнес-план та здобули перший заробіток.
Польські маршрутки були вигідніші за українські. Позаду салону містилося відділення для багажу, а сам салон був більший, зручніший, з глибокими м’якими кріслами.
Дарина мимоволі порівняла цей комфорт з машинами маршруту, яким їй доводилося їхати на роботу до музичної школи. Туди можна було дістатися або з купою пересадок, або ж маршруткою, яка, напевно, була перероблена з грузового авто: з низько розташованими маленькими вікнами, з похилими вузькими сидіннями, завжди переповнена пасажирами, бо ходила надзвичайно рідко. До того ж водії полюбляли врубити дурнувату попсову музику, якої Дарина на дух не переносила. Після такої поїздки настрій незворотно вгасав, тонус падав, тиск, на відміну, підскакував – день був зіпсутий. Зденервована Дарина подумки сварила комуністів, які винищили інтелігенцію. Ну бо хіба інтелігентна людина дозволить собі нав’язувати оточенню власні смаки?!. Ви маєте слухати цю музику, бо вона мені подобається! Але ж це – те саме, що ви маєте нюхати… Якщо, припустимо, очі можна закрити та на щось, що тебе не влаштовує, й не дивитися, то ізолюватися від звуків неможливо! Принаймні, Дарина чула голос телевізійної реклами навіть тоді, коли притискала на пульті гудзичок з повним вимкненням звуку. І радіоточку, яка знаходилася за спиною Дарини в кухні, де стояв комп’ютер, Дарина могла увімкнути в потрібний момент, щоби послухати прогноз погоди, бо при вимкнутому звуці чула музичні позивні місцевої станції.
Взагалі, кухня становила собою якусь музичну шкатулку! Ну, може не цілком музичну, але звуків в ній не бракувало. Дарині будь який шум заважав зосередитися, ото ж її літературна діяльність кожного разу здійснювалася в майже критичних умовах.
Холодильник за спиною муркотів регулярно та агресивно. Його, звісно, можна зрозуміти: він мав понад півстоліття, переїжджав з Києва, де мама Дарини жила після Німеччини, до Владикавказу, куди вона втекла від невірного чоловіка – Інниного батька. Потім мама поміняла квартиру на Львів та привезла холодильник із собою. За весь цей час він ремонтувався лише двічі, але на життя своє таки нарікав обуреним муркотінням.
Звісно, на кухні знаходилася й газова плита. Взимку газ доводилося палити часто, бо центральне опалення працювало кепсько. Газ імітував змію, бо шипів відповідно.
Настільна лампа, що призначалася для освітлення клавіатури комп’ютера, зуділа, немов муха в обіймах павука…
Тому Дарина любила працювати за комп’ютером від раннього ранку, коли ще всі спали. Бо після обудження мами до звуків кухні починали  долучатися телевізийні розмови, а з-за вікна лунало гавкання собак, шум машин, знову ж таки попса з вікон сусіднього гуртожитку…
Ах, багато дечого іще…
-Зараз приїдемо, я побіжу на вокзал за квитками, а ви потихеньку рушайте за мною! – розпорядилася Олена, бо маршрутка вже довезла артистів до Перемишля.
Володимир, який надалі відчував докори сумління після ювілею Мартина, відібрав у Олени велику спортивна торбу, яку достосував на верх своєї з коліщатами:
-Біжи, я допоможу, - він взяв другу торбу в одну руку з дипломатом, і подумав, це добре, що Олена вже позбулася горілки та сигарет.
Леонтіна була край ображена на життя через те, що їй ніхто не прагне допомогти:
-Ну чого моя валіза весь час перевертається?! – питала вона чи то в себе, чи то у валізи. Дорога до вокзалу була вищерблена, валіза напакована до повної висоти, ото ж баланс рівноваги періодично порушувався. Окрім того, належало спуститися до підземного переходу під коліями, а потім, звісно, знову піднятися нагору.
Всі захекалися…

85

  Каська відклала текст сценарію та замислилася. Знову приїжджають пані Олена та пані Дарина. Пані Дарина мусить мати з собою карти, на яких вона незле ворожить. Принаймні Каська вірить в те, що пророкує пані Дарина, тому з нетерпінням чекає, коли намальовані рукою Дарини карти вкажуть на її, Каськіне, майбуття. Правда, з хлопцями в неї так нічого й не складається, хоча пані Дарина час від часу обіцяє, що все буде добре…
Каська понад усе мріяла про щасливу родину. Вона кожного разу до безтями закохувалася в потенційного майбутнього чоловіка та беззастережно віддавала цілу себе коханому, однак час минав, почуття поступово вщухали, а пропозиції руки та серця так і не доводилося дочекатися. Сестра Каськи давно одружилася, жила разом з батьками та родиною в селі, крутила хвости коровам та вислуховувала нарікання й сварки нелагідного татуся… 
Каська цього не витримала та свого часу чкурнула до міста: вона хотіла вчитися, хотіла жити в місті, хотіла відірватися від тої трясовини, що так засмоктувала в селі. Батько поставився до її рішення ворожо, і тому, напевно, життя Каськи не складалося так, як їй мріялося.
Вона закінчила католицький університет, але ще під час навчання влаштувалася на роботу до імпресаріату, щоби хоч якось полегшити фінансову скруту, адже місто вимагає великих пеньондзів…
В імпресаріаті їй запропонували проводити концерти для дітей. Здавалося би, що ж тут такого важкого? – Вийди до публіки, оголоси назву твору… Продюсери навіть не вимагали називати імена та прізвища виконавців, бо для чого це глядачам – вони і так нікого не знають!..
Однак перший же концерт виявив, що в такий спосіб, лише оголошуючи назви, виконувати обов’язки не вдасться. Виявляється, треба ще й розповідати про номери, що виконуються музикантами, щоби дати їм відпочити між виходами.
Катажина обклалася літературою та написала цілі твори про виконувану музику. Під час концерту вона намагалася чемно прочитати публіці написане, однак її ніхто не хотів слухати.
Каська зрозуміла, що публіка не подарує їй читання з папірця, й почала вчити написане напам’ять. Однак і в такий спосіб не вдавалося скерувати увагу аудиторії до своєї розповіді. Окрім того, одне забуте слово відразу порушувало цілу конструкцію, Каська починала хвилюватися ще більше, губила нитку розмови, а потім ридала за сценою, намагаючися не розмазати рясно намальовані очі.
Каська вже була в повному відчаї та зріла для того, щоби відмовитися від тепленького місця праці, коли приїхала з виступами пані Дарина. Вона побачила в Касьці перспективну ведучу та заходилася передавати їй власний досвід.
-По-перше, письмова мова за своєю стилістикою дуже відрізняється від розмовної, - повчала Дарина, яка під час навчання на філології спеціалізувалася на стилістиці й неодноразово отримувала пропозиції продовжити свої дослідження стилістичних прийомів в аспірантурі. - Тому вона зануджує слухачів саме тоді, коли ти вчиш свій написаний текст напам’ять…
Так, крок по кроку, бесіда по бесіді, Дарина налаштувала Каську на пристойне виконання місії ведучої. Вона навіть інколи підживлювала Каську таблетками, що знімали стрес та допомагали проявити себе позитивно. Касьці вдалося повірити в себе, набути відповідного артистизму, який вимагається сценою незалежно від функцій того, хто на ній знаходиться. Зовнішність Каськи сприяла набутому фахові: висока, круглолиця, з величезними яскраво намальваними очима, з густим довгим блискучим волоссям кольору розчавленої ожини; трішки, але в міру, незграбна, з довжелезними, помальованими в тон до волосся та губ пазурами…
Дарина й надалі піклувалася про Каську та заздалегідь передавала програми та сценарії своїх виступів, то ж Каська доросла до ведення відповідальних фестивальних концертів, які збирали багато шляхетних меломанів, налаштованих отримати стовідсоткову насолоду від недешевого культурного заходу.
І тільки особисте життя Каськи й далі було підвішене на ниточці сподівань. Каська радо бавила племінника, але мріяла про власну дитину. Однак роки минали, а разом з ними відходила й молодість, і шанси цю дитину коли небудь народити, бо не народжувати ж її без чоловіка, без власного мешкання, без необхідного для виховання дитини достатку!..
 
86

Леонтіна заповзятливо боролася з власними почуттями. Це був один з тих рідких моментів, коли їй не хотілося висловлювати свої претензії вголос. Дорога до місця призначення була важкою, але вона сама на неї погодилася. І то погодилася саме в такому вигляді, як ото вони їхали.
Річ в тім, що продюсери оплачують дорогу лише по території Польщі для проїзду в другому класі швидкого потягу. Квитків вони не вимагають, вважаючи цю норму усталеною. То ж до Перемишлю можна дістатися кількома способами: міжнародним поїздом (з перетинанням кордону відповідно, не виходячи з вагону), міжнародним автобусом з тими самими вигодами. Є навіть прямий поїзд, що їде транзитом через Львів та довозить без пересадок аж до місця призначення – Тарнова. Але вартість такого проїзду просто захмарна. Найдешевше добиратися до кордону власне так, як їхали вони: маршрутка, пішки, і ще одна маршрутка, вже польська.
Ото ж в Перемишлі можна було взяти квиток на той таки швидкий поїзд та доїхати до Тарнова в більш-менш комфортних умовах. Тобто загалом би йшлося про одну пересадку на цілу дорогу (або й цілком без пересадки, але вже за власний кошт). Однак звичайна матеріальна скрута – подруга мистецтва середньої ланки – змушувала артистів навіть на території Польщі заощаджувати, нехтуючи власним комфортом, кілька злотих на різниці тарифу та доїжджати до місця призначення поїздами особовими – польськими електричками.
Олена, що з’явилася, розмахуючи квитками, зі словами швидше-швидше! вихопила у Володимира ту торбу, яку він тримав в одній руці з власним дипломатом, та скерувала товариство через підземний перехід до другого перону, де з обох боків стояло два потяги.
-О, бачу знайомого пана! – радісно прокоментувала Олена, вказуючи на залізничника, який прямував до лівого потягу. – Дзєнь добри! Значить, нам сюди! – Олена їздила досить часто, була дуже комунікабельною особою, то ж ніхто не виявив сумнівів.
-Біжимо до останнього вагону, - скомандувала Олена, - звідтам ближче виходити в Жешові на пересадку!
Всі покірно, наче вівці на заклання, підтюпцем побігли до останнього вагону, потім, докладаючи чималих зусиль, втягнули речі по крутих сходах і рушили вузьким коридором, відшукуючи відсік з вільними місцями. Такий виявився майже в кінці вагону. Дарина, яка більш за все на світі ненавиділа поспіх, з полегшенням впала на сидіння та відчинила торбу, щоби пошукати віяло. Володимир почав нагромаджувати валізи та торби на багажну полицю. Леонтіна й далі відмовчувалася, щільно стиснувши губи. Ділова Олена побачила поляка, що виглянув із сусіднього відсіку:
-Пшепрашам, - звернулася вона до нього із сяючою посмішкою, - пан не знає, коли ми прибуваємо до Жешова?
-До Жешова?! – здивувався поляк. – Цей поїзд не їде до Жешова, тільки до Варшави…
Швидкість, з якою артисти тікали з вагону, була достойною книги рекордів Гіннеса. Варто сказати, що Дарині, яка залишала місце хибної дислокації останньою, ледь не прищемило ногу дверима, що закривалися перед відправленням поїзду.
До потягу, що стояв навпроти й дійсно мав рушати до Жешова, вскакували, не збавляючи швидкості, і при цьому вже не переймалися, до якого вагону сідати: добре було встигнути до будь якого!      
 Олена пробіглася коридором – вільного відсіку не було: лише окремі місця в різних кінцях вагону.
-Ну то що, будемо сідати кожний окремо? – відкрила виробничу нараду Олена.
-І як ми зараз будемо пхатися до чужих людей зі своїми торбами?.. – скептично озвався Володимир, торба з коліщатами якого й досить мала – завдяки Олені – двоповерховий вигляд. – Може, постоїмо в коридорі?!. – висловив він непевне припущення.
-От сам і стій! – озвалася Леонтіна, в якої від навантаження вже тряслися ноги.
-Ну якщо ти згоден стояти, - Олена й надалі активно розрулювала ситуацію, то ми лишимо тобі й наші речі та все ж таки сядемо.
Дарина співчувала Володимирові, але від можливості сидіти відмовитися не могла.
Леонтіна вмостилася поміж двох пань в найближчому відсіці, а Олена з Дариною пішли в глибину вагону, де Олені вдалося намовити шляхетного поляка пересісти в інше купе, ото ж вони влаштувалися вдвох.
-Ха-ха-ха! – розвеселилася Олена, яка нарешті відчула послаблення напруги, - то ж треба так облажатися з поїздом! Але ж я напевно вже їздила з тим залізничником!..
-Може, в них змінюються службові маршрути?.. – висловила припущення Дарина. Вона вже так змучилася, що розмовляти не хотілося. Дарина впірилася у вікно.
Через хвилину із сусіднього місця почулося підхрапування Олени – вона примудрялася здрімнути в найневигідніших умовах…

87

Марек поблажливо сприйняв відомість про те, що післязавтра має везти групу Олени на Сьльонск: він є найкращим з відомих йому водіїв, то ж жодні роберти чи здіслави не зможуть протиставитися його майстерності на таких далеких трасах.
Марек посміхнувся, бо пригадав собі, як артисти розповідали йому про пана Здіслава – був  такий водій, з послуг якого користалися панство продюсерів ще до контракту з Мареком. Здіслав мав кепську пам’ять, то ж перепитував дорогу в перехожих чи водіїв кожні двісті метрів. Шкільні концерти, щільно поставлені в часі відповідно до розкладу в школах, становили кількість до п’яти-шести на день. Але відбувалися вони часто на досить далекій відстані один від одного. Додайте до цього погану погоду, часто-густо розбиту грунтову дорогу, пагорбкувату місцевість… Зрозуміло, що навіть максимальна оперативність не завжди дозволяла вписатися в такий складний графік, але пан Здіслав примудрявся зривати майже всі концерти. Звісно, довго він на такій посаді не втримався, а обурені артисти, які через нього губили заробітки, ще й досі називають його між собою Бздіслав…
Ні, хай поцілує себе в ніс той, хто вважає, що Марек – пихатий  буфон! Просто Марек знає собі ціну! Надто довго він торував життєвий шлях до тої обгрунтованої самовпевненості, яку врешті набув.
Так, він зробив у житті все, чого вчить мудрість: посадив не дерево, а цілий сад; виростив не лише сина, але й дочку. Будинок, який майже цілком він збудував власними руками, сміливо можна вважати досконалим палацом, бо, окрім двох поверхів над землею, прекрасно облаштоване підземне приміщення теж чудово надається для широкого вжитку й не поступається дизайном вишуканим кнайпам в фольклорному стилі: Марек прискіпливо накопичував для прикрас інтер’єру різні раритети – праски на вугілля, старовинні ліхтарі, дерев’яне колесо від старого возу, стертий жорновий камень, не без проблем притягнутий до цієї надзвичайної пивниці. Він обшив стіни як пивниці, так і мансарди не примітивною стандартною вагонкою, а дерев’яними рейками, нарізаними власноруч на столярному станку, що й надалі стояв у пивниці.
Подбав Марек і про гараж для двох самоходів: свого та синового. Дочка теж мала авто, але вона жила окремо і навідувалася до батьків лише в гості, що не заважало тримати для неї окрему кімнату. І на машину для жінки в Марека знайшлися би кошти – але навіщо їй машина? Марек ніколи не вередував та не нехтував тим, щоби завезти жінку до супермаркету або забрати з роботи: все має бути за вищими стандартами, о!
Марек мав чим пишатися. Все нажите майно він заробив сам – важкою працею. Ще за радянських часів він, позбавляючи себе елементарного відпочинку,  возив фурою товари до Союзу, а звідтам на зароблені гроші транспортував щось до Польщі: чи то популярні тоді телевізори, які в Польщі коштували фантастично дорого, чи то посуд, чи будь який інший крам, що користувався попитом в поляків. Ні, Марек не гребував ганделем – всі тоді гандлювали. Але до жодного криміналу він ніколи не вляпувався й пильно слідкував, щоби триматися в межах закону.
Потім гроші почали робити гроші: Марек придбав машину, почав займатися приватними перевезеннями, зрештою заробив на те, що має.
Таксував він ще й досі. Яким чином цей таксист потрапив у поле зору родини продюсерів: вони саме шукали досвідченого водія з власним авто для перевезення артистів. Інколи за добу намотувалося до п’ятисот кілометрів. Марек виконував вимоги працедавців сумлінно; з артистами не конфліктував, бо мав веселу й привітну вдачу.
Звісно, претензії до господарів імпресаріату в Марека поступово накопичувалися: платити могли би й більше, бо специфічний графік переїздів вимагав не лише віртуозного професіоналізму водія, але й його міцної нервової системи. До того ж Марекові доводилося суміжно виконувати додаткові обов’язки адміністратора, техніка, працівника сцени…  Але він мав намір іще певний час потерпіти з висуненням матеріальних вимог – хай шефи переконаються, що за досконалий здобуток мають вони в особі Марека!

88

Пересадка в Жешові відбулася більш цивілізовано, ніж посадка в Перемишлі, товариство дещо відпружилося й навіть витягнуло свої продуктові запаси. Дарина не любила їсти в дорозі, ото ж на пропозицію приєднуватися не пристала.
-А мій шлунок потребує підтримки, - прокоментувала Леонтіна. – Та й де ж би взялася сила для співу? Не мені вам  розповідати, яка це важка праця! Звісно, це не означає, що треба обжиратися, - Леонтіна кунула оком в бік Володимира, який зі смаком обглодував курячу ніжку, - треба пам’ятати, що сцена потребує пристойного вигляду, ото ж співак має слідкувати за своїм зовнішнім виглядом, - Леонтіна відкусила шматок щойно почищеного банану. – До речі, банани добре впливають на голос! – сповістила вона.
-Пригощайтеся! – Олена витягнула з торби пакет з їжею та висипала на одноразову тарілку дрібну бульбу, зварену в лушпинні.
-І що, сидіти тут обшкрябувати цю дрібноту від лушпиння?!. – піднесла брови Леонтіна. – Ти що, не могла зробити цього вдома?!.
-А я люблю в лушпинні, - похвалилася Олена, - кажуть, то добре на серце…
-Дякую, я возьму, - Володимир в пику Леонтині запхав до рота неочищену картоплину та із задоволенням почав посилено рухати щелепами.
-Моя бабця лише свиням давала бульбу в лушпайках! – скинула плечима Леонтіна. – Вони мусили їсти так, бо не вміли почистити! – Леонтіна знову кинула оком в бік Володимира.
-Ну то почисть собі, не стидайся, - заохотила Олена, не піддаючися на провокації. – Часу маємо вдосталь, - Олена подивилася у вікно, щоби зорієнтіватися на просторі.
-О, дивіться! Фазани!.. – Олена тицьнула пальцем в ділянку луки, яка відразу зникла з поля зору.
-Чому ти швидше не сказала? – протягнула Леонтіна тоном п’ятирічної дитини, яку позбавили улюбленої іграшки. – Я теж хотіла побачити фазанів!..
-Не побивайся, - заспокоїв Володимир, - їх тут багато ходить! Можеш повірити, що коли я самоходом їду через Польщу до Німеччини, то фазани трапляються досить часто. Зрештою, можна побачити й зайців, і навіть лисиць та косуль…
-Це ти спеціально мене дражниш! – не піддалася лагідному тонові Леонтіна. – Що мені до того, що бачили ви!.. Я хочу бачити сама!..
-Ну то дивися – й побачиш! – втрутилася Олена, якій зовсім не потрібні були в дорозі чвари поміж ввіреними їй артистами.
Леонтіна відокремилася від товариства й пересіла до вікна в іншому кінці вагону: поїзд був без відсіків, як попередній, та ще й двоповерховий. Артисти влаштувалися нагорі, тому панорама за вікном була досить широкою.
-От буду дивитися на лисиць, косуль, фазанів, а їм не покажу! – злорадно подумала Леонтіна та напружила зір.
-Проше пані!.. – хтось торкнувся плеча Леонтіни. – Dlaczego pani nie odzywa sie?..
-Не розумію!.. – перед Леонтіною стояв поляк у військовій формі та щось від неї вимагав. Леонтіна, на відміну від решти товариства, польської мови не знала.
-Олено! – гукнула Леонтіна, - що він від мене хоче?..
Підійшла Олена.
-Ця пані має заплатити штраф за безкоштовний проїзд, - звернувся контролер до Олени.
-Чому ж безкоштовний, - радісно засяяла Олена. – Ми їдемо разом, я покажу пану квитки, - й вона простягнула клаптик паперу. Контролер клацнув компостером, із певним зусиллям стримав себе від рефлекторного бажання поцілувати руку рудій красуні й приречено рушив далі.
-Ой, аж трьох косуль щойно проїхали! –Олена витягнула шию в бік вікна. 
-Де?! - Леонтіна підскочила з сидіння.
-Та вже не видно, - відмахнулася Олена й повернулася на своє місце, щоби трішки подрімати.
-А ми не прогавимо Тарнов? -  насторожився Володимир. – Адже поїзд їде далі, до Кракова…
-Ой, треба було спитати в контролера, коли ми будемо в Тарнові, - схаменулася Олена. – Але, як кажуть поляки – niestety! – на жаль! Ви дивіться у вікно, перед Тарновом з правого боку буде цвинтар… - Олена прикрила очі.

89

Катря рішуче присунула стілець до комп’ютера. Вона повинна змусити себе нарешті освоїти цю техніку, хоча би частково. Для Катрі найважливішим було осягнути технологію друку. З одного боку, клавіатура виглядає подібно до звичайної друкарської машинки. Правда, клавіші підписані двома варіантами: як кирилицею, так і латиницею.
-То добре, - роздумувала Катря, - адже інколи доводиться записувати тексти вокальних творів у латинській літерації: чи то італійські, чи то німецькі…
-Ілюшо, йди но сюди! – покликала Катря внука. Він вчився вже в п’ятому класі, то ж мав би показати, як ця апаратура вмикається. – Ілюшо!.. – Катря встала з-за столу та заглянула на кухню:  Іллі ніде не було.
–От паршивець! – висварилася Катря й знову повернулася до кімнати. Десь тут має бути інструкція до користування комп’ютером… Катря пересунула кілька книжок, відкрила шухлядку столу, потім безпорадно кинула очима навколо: ну так, має бути ще не означає – є. Отакий результат витікає з надмірної уваги до гор;ду.
Катря напружила пам’ять та логічне мислення. Для того, щоби комп’ютер почав працювати, його слід під’єднати до джерела живлення, тобто, простіше кажучи, запхати вилку до розетки. Катря подивилася в бік найближчої розетки й побачила подовжувач, що тягнувся до столу. На столі виявилася потрійна розетка подовжувача, біля якої лежала електровилка. Катря обережно вставила вилку до розетки й прислухалася: ніяких підозрілих звуків не додалося. Катря потягнула носом повітря: нічого не горить!.. Значить, поки що – добре: Катря звернула увагу на зелений вогник, що з’явився на фасаді комп’ютера. Тепер, здається, треба притиснути якусь кнопку. Катря уважно оглянула всі можливі до притиску гудзики, спробувала припустимі на її думку варіанти, й, зрештою, проблема включення була вирішена. Але що робити далі? Катря розгублено дивилася на картинку з якимись потворами, по якій вишикувалися дрібненьки прямокутнички з незрозумілими написами.
-Треба зателефонувати до Дарини, - збагнула Катря, - може, вона пояснить, що треба робити далі! – Катря набрала номер.
-Привіт! – почувши голос Дарини, Катря не стала затягувати розмову. – Слухай, я тут вирішила таки навчитися друкувати на комп’ютері… Точніше, друкувати я вмію, ти знаєш…
-Не знаю.
-Ну нічого собі! – здивувалася Катря. – А ти в нас, виявляється, забудькувата! Ти ж бачила в мене колись друкарську машинку…
-Не бачила.
-Ну ти даєш!.. Добре, менше з тим. Комп’ютер я включила, а що робити далі не знаю.
-І я не знаю.
-Як це ти не знаєш?! – обурилася Катря. – Ти ж весь час друкуєш!
-Не друкую.
-Ти що, маєш мене за дурну?!.
-Ні, я ніколи не друкувала.
-А хто мені здавав надруковані на комп’ютері програми академконцертів? – уїдливим тоном поцікавилася Катря.
-Не знаю, може – Дарина…
-Не зрозуміла… - Катря збентежено відсунула трубку від вуха та здивовано подивилася на неї. – С ким я говорю?..
-З Інною.
-А, привіт! – пожвавилася Катря. – Я не знала, що ти приїхала! То ж треба, як у вас з Дариною подібні голоси! А чого ж ти не сказала, що ти не Дарина?!.
-А ви мене не питали, - Інна незворушно піднесла одну брову. Вона вже давно впізнала Катрю.
-Ну що, як там діти? – Катря вирішила втамувати роздратованість та втриматися в рамках бонтону.
-По два метри.
-Що по два метри? – не зрозуміла Катря.
-Діти.
-Як, такі довгі, тобто – тьфу! – високі?!.
-Ага. - В’язання простоювало, ото ж Інна не прагла затягувати розмову.
-І надовго ти приїхала?.
-На тиждень. Поки Дарина в Польщі.
-А Дарина в Польщі?! – обличчя Катрі витягнулося. – На цілий тиждень поїхала?
-На чотири концерти опери і два «Аве Марії».
-Якої опери? – не зрозуміла Катря. Принаймні від Дарини про жодну оперу вона не чула.
-Якоїсь польської.
-Але ж Дарина не може сама оперу співати…
-Ні, вони поїхали вчотирьох.
-Олена, - ствердила Катря, - а ще хто?
-Леонтіна та Володимир.
-І хто ж там буде слухати будь яку оперу в такому виконанні? – Катря зневажливо піднесла підборіддя.
-А там Міжнародний фестиваль. Усі квитки були продані ще до їх від’їзду зі Львова.
Катря сприйняла таку інформацію як особисту образу, тому швиденько попрощалася й відклала трубку.
-Ей, скільки можна говорити по телефону?! – почула вона від дверей роздратований голос. До кімнати увійшов чоловік:
-А чого це в тебе комп’ютер включений?! Не маєш іншої роботи, як комп’ютером бавитися?!.
-Мені треба нарешті навчитися друкувати… - виправдовувалася Катря.
-Все в тебе в голові якісь дурниці! – чоловік невдоволено всівся на диван та притиснув гудзичок пульту. Блимнув екран телевізора. – Поки я з сусідом грав в доміно, могла би в хаті поприбирати!
-Але ж в хаті прибрано!
-Ну то й що, іншої роботи знайти не могла?
-Іди сідай їсти! – Катря рушила в бік кухні.
-Принеси мені сюди! – Валерій Васильович побачив на екрані довгий обідній стіл, за яким сиділа численна, певно – англійська, родина. Лакей з достоїнством обслуговував трапезу…

90

Дарина підперла підборіддя рукою та задумано дивилася у вікно вагону: чудернацькі властивості має атмосфера…
Звісно, не йшлося про хімію, бо процент азоту чи кисню Дарину хвилював найменше. Ні, за думкою Дарини, атмосфера здатна міняти рівень емоційної насиченості.  – Так, здається, їй вдалося знайти відповідні слова.
Дарина не бралася однозначно стверджувати, що ця якість має суто матеріальний зміст. Ні, швидше, йдеться про якісь, іще не намацані наукою полеві структури. Дійсно, надзвичайні властивості атмосфери вже давно знайшли свій відбиток у художніх творах, де вислови типу повітря навколо згущувалося (або щось подібне) траплялися не так вже й рідко. Тобто майстри слова інтуїтивно вийшли на це явище, якому досі не було знайдене обгрунтування.
Про здатність Олени відпочивати уривками за будь яких умов Дарина знала. Це й не дивно, зазвичай бурхлива активність Олени вимагала енергетичного потенціалу, який треба було підживлювати відпочинком. Зрештою, вони всі сьогодні знаходилися на межі фізичної витривалості. Однак Леонтіна в другому кінці вагону не виявляла ознак сну та жорстким поглядом ревізувала простір за шибою:
-Уявляю, які почуття її переповнюють! - подумки прокоментувала зміст цього погляду Дарина.
А от атмосфера сну, що згустилася навколо Олени, вже дотягнулася своїми примарними щупальцями до Вовки, обличчя якого позбулося нещодавної зосередженості та набрало щирої лагідності далекого дитинства…
Те саме відбувається й у масштабі Всесвіту. Безперечно, вселенське Зло здатне накопичуватися й створювати оті згущені енергетичні поля зі знаком мінус. Протягом століть вони, ці поля, нейтралізуються іншими, зі знаком плюс – полями Добра. Поки  баланс тих Вселенських терезів підтримується, а важелі, що відхиляються під час війни чи стихійного лиха, ще здатні повернутися до рівноваги та втримати прогрес людства, дія емоційно згущених полів виявляється в поодиноких випадках, не придатних для раціонального пояснення.
Так починають плакати чи кровоточити образи, які всмоктали в себе в’язку емоційність молитов, і подальше насичування неможливе… Засоби масової інформації коментують явища полтергейсту чи телепортації… Повстають привиди у насичених Злом місцях екзекуцій…
Дарина позіхнула – сон почав торкатися і її, але Дарина намагалася чинити опір – вона не любила дрімати серед дня у невигідній позиції.
-А може йдеться про мікроколивання отої емоційної атмосфери, - пожвавилася Дарина з приходом нової версії. –Дійсно, частота коливань може регулювати активність атомів, з яких складається матерія…
-Ні! – Дарина ледь не луснула долонею по поличці, на яку спиралася. – Не про те вона думає!..
Єдине, що належить зараз робити, це примножувати кількість Добра - воно останнім часом починає сильно програвати Злу.
Зло невблаганним потоком ллється з екранів телевізорів та випромінюється комп’ютерними моніторами, обволікає незрілі розуми коконом агресії та спонукає до примноження Зла… Саме це Зло здатне призвести до незворотних змін та спровокувати кінець світу!
 І тому треба робити Добро! Якомога більше! Якомога наполегливіше! Якомога інтенсивніше!.. Кожен має налаштувати себе на продукування Добра, на непохитність продукування Добра!.. Тільки цим можна зберегти цивілізацію!..
З-за повороту вихилився понурий пейзаж старого кладовища: отак ціле життя чогось прагнеш, щось будуєш, а потім по тобі лишається лише похилий хрест, який теж згодом зруйнується… І тільки те Добро чи Зло, що постало з твоїх життєвих діянь, впаде маленькою жменькою на важелі терезів і спричиниться до визначення Долі Всесвіту…
-Ой! Цвинтар зліва! – втелепала Дарина. – Це ж Тарнів! Олена! Прокидайся!
Олена глянула у вікно та підхопилася з місця:
-Швидше! Поїзд стоятиме лише хвилину!..

91

З приїздом Інни в зазвичай тихій квартирі почався активний рух. Інна включила стаціонарний телефон, який Дарина тримала виключеним, ото ж до акустичної палітри простору, що при Дарині була обмежена звуками телеефіру та дуже помірною кількістю розмов, тепер додалися численні телефонні дзвінки, що співали на різні голоси трьох мобілок (дві з яких були в Інни) та телефонного апарату. Відповідно, побільшало розмов, як телефонних, так і безпосередніх, бо клієнтів у Інни не бракувало: вони забирали привезені джемпери та плаття й приносили нитки для нових замовлень.
Ви запитаєте, звідки поназбирувалися оті клієнти в місті, де Інна бувала лише наїздами? Ха! – Реклама…
Корені цієї реклами сягали тих далеких років, коли Дарина оплачувала заробленими на в’язанні замовлень грошима меблі, придбані в кредит.
Зараз важко навіть уявити, що були часи, коли саме поняття «реклама» знаходилося в зародковому стані, а твердження, що реклама є рушієм торгівлі, було позбуте сенсу, бо полиці магазинів стояли пустими, й придбання чогось необхідного становило привід для безмежного щастя. Звісно, ті ж проблеми стосувалися й прядива для в’язання. Але тим не менше люди знаходили якісь приватні канали, по яких отримували вимріяні дефіцити.
Мама Дарини, що активно їздила по змаганнях з кульової стрільби, привозила вовну з Прибалтики та Грузії. З Чемпіонату Європи в Белграді вона привезла не лише золоту медаль чемпіонки, але й вовну кольору слонової кістки, з якої потім сама ж вив’язала джемпер для Дарининої бабусі. Нитки, закуплені мамою у великій кількості в Німеччині, теж досить довго складали реальний ресурс для в’язаних предметів одягу. Навіть вже доросла Інна, яка покинула Німеччину в трирічному віці, зв’язала собі з тих ниток плаття, коли вже була одружена…
Ото ж саме тоді Дарина винайшла такий спосіб реклами. Вона одягала ексклюзивний светерек, або й цілий комплект власної продукції, брала розпочату роботу, влаштовувалася на лавочці в парку й поринала в працю над пухнастим плетивом. Досить багато цікавських заковтували приманку й починали розмови типу: А ви, часом, не в’яжете на замовлення?..      
  Немало клієнтів було в Дарини й з мистецького середовища, в якому вона оберталася. Знову ж таки – вбрання Дарини та її дітей сприяло вирішенню проблем реклами…
Таким чином, Інні дісталася одна з клієнток Дарини з тих далеких часів. Це сталося, коли Дарина ще не переселилася до мами та ще тримала включеним домашній телефон. Ото ж, коли один з дзвінків містив в собі пропозицію вив’язати річ на замовлення, бо «Я ще й досі ношу той костюм, що ви мені в’язали, й дуже його люблю…», Дарина перевела рейки на Інну, яка саме мала приїхати.
Іннина робота клієнтку дуже навіть влаштувала: почала спрацьовувати геометрична прогресія лінійного маркетингу. До Інни ринула навала замовлень.
Коли дочка жінки композитора, якій Дарина в’язала отой пам’ятний костюм, привела мати своєї учениці, а мати учениці – свою подругу, виявилося, що чоловік подруги працює в одній школі з Дариною й дуже добре про неї відгукується.
Коло замкнулося, на щастя для Дарини – на хвилі позитиву. Дійсно, який тісний цей світ!..

92

Від вокзалу до гуртожитку, де мали влаштуватися Леонтіна та Володимир, було недалеко, то ж товариство спрямувалося туди пішки. Там була призначена зустріч з продюсерами, які потім завезуть Олену з Дариною до музею, де містилися їх «апартаменти». До зустрічі ще лишався шмат часу, й жіноча частина групи не змогла відмовитися від спокуси навідатися до секонд-хенду, що розташувався поруч.
Такі клондайки з’явилися в Польщі раніше, ніж в Україні. Дарина з Оленою завжди з великою цікавістю перегортали центнери речей, які вже колись мали своїх господарів. Не стільки матеріальна скрута змушувала їх до цього, як ще й спортивний ентузіазм. Завжди можна було натрапити на якусь родзинку, яку за жодні гроші не купиш у звичайному магазині.  Та й факт смішних цін, звісно, не був останнім.
Дарина з тих магазинів одягала не лише родину, але й друзів. І навіть не тільки близьких.
Одного разу Дарина привезла учениці зі школи – дочці вчительки, яка на академконцерт вбирала дрібненьку дівчину у власну спідницю, незграбно заколюючи її англійською булавкою – не одну концертну спідницю, а цілий концертний гардероб, щоби дитина мала вибір. Дарина ще довго емоційно насичувалася згадкою про реакцію вчительки на цей сюрприз. Тоді вона зателефонувала до вчительки та сказала, що їм необхідно зустрітися: або Дарина прийде до неї, або вчителька з дочкою – до Дарини. Вчителька, певно, жила в такій скруті, що не стала запрошувати до себе й пристала на пропозицію завітати до Дарини, при тому не маючи поняття, для чого потрібна ця зустріч Дарині, адже стосунки поміж ними були суто виробничі. Дарина завела вчительку (яка, на жаль, прийшла без доньки) до кімнати, де цілу стіну займав розвішений концертний (і не тільки концертний) одяг для юної скрипальки. Після повідомлення, що це за виставка, вчителька ледь не втратила свідомість.
Цікаво, що цей доброчинний акт з боку Дарини несподівано став висхідним пунктом для суттєвих змін у долі дівчини. Гарне вбрання додало їй впевненості в собі, вона позбулася комплексів та стала виступати яскравіше та самобутніше, однак відразу виявилося, що викладач дитини не здатен розгорнути її потенціал. Поміняли не лише викладача, але й музичний інструмент: дівчина стала вдосконалювати майстерність не на скрипці, а на альті. Потім, після закінчення школи, вона поступила до консерваторії, а потім продовжила навчання за кордоном, де й заробляє зараз пристойні гроші в престижному оркестрі…
Ще Дарина вбирала з польських секондів цілу родину сестри. Правильно, це зараз вони стали на ноги, коли діти виросли й працюють… А тоді працював лише Іннин чоловік. А в нас секондів не було!.. Спробуйте одягнути на одну зарплату (ну ще й військову пенсію) чоловіка, жінку та трьох синів!..
А тепер – тс-с-с! – по секрету. Даринина улюблена подруга (що професор консерваторії) вже кілька років поспіль ходить в пальті того ж таки походження. Вже в рідному українському секонді Дарина минулого року натрапила на капелюшок до того пальта: приємно подивитися!
А амбітна Сюзанна, яку запросили в гості до елітного товариства! Як ви думаєте, в чому вона вирушила на ту вечірку? Ні, у двох, переповнених вишуканими туалетами шафах відповідного вбрання не знайшлося: Сюзанна змушена була позичити в Дарини кофтинку, куплену навіть не в польському, а у вітчизняному секонд-хенді за… вісімдесят копійок! Елітне товариство було в захваті: в бутіках таких шедеврів не буває!..
Принаймні, ці магазини дають можливість зробити настрій не лише собі, а й оточенню. І що з того, що ці речі вже були у вжитку?! - Та вберіть любе дорогуще вбрання з бутіка, але ж коли вбиратимете його вдруге, воно теж буде вже вживаним!..
Єдиною незручністю, що випливала з прихильності артистів до польських секонд-хендів, була проблема доставки. Поки гастролі тривали, екзотичний одяг накопичувався в куточку покою, адже важко не спокуситися на річ, яка сама проситься в руки. Коли ж приходив час пакуватися та тягнути все це майно  на собі аж до іншої держави… - Ой! Страшно згадувати!.. Кожного наступного разу обіцялося собі, що не купуватиму! Навіть не ходитиму по таких магазинах!..
Коротше, три гастролерки кинули запаковані валізи й торби до кімнати в гуртожитку та рвонули до… секонду!

*

 Конкретних намірів щодо асортименту Дарина не мала. Вона завжди передивлялася все, а те, що її зацікавило, подумки примірялося на потенційного господаря. Ним міг стати будь хто, головне, щоби Дарина уявила собі цю річ на цій постаті.
Взагалі, товариство завжди позитивно оцінювало вправність Дарини у виборі, у вмінні побачити. Існує немало людей, яких магазини грузять: вони перестають сприймати інформацію і прагнуть якомога швидше втікти з цього калейдоскопу речей та вражень. Інколи Дарина навіть одержувала конкретні замовлення від своїх супутників, типу: мене сестра просила подивитися щось нарядне, або  моєму чоловікові потрібні підштанники…
У цьому давно знайомому приміщенні магазину Дарина відразу кинула оком на святкові речі й без зволікання почала подумки приміряти плаття (дещо опереткового вигляду – чорне з голими плечима та пишною спідницею, ціле обшите блискітками) на постать Леонтіни. Володарка постаті ще не дійшла до цього кутка, коли Дарина вже винесла вердикт, що Леонтіні належить це плаття купити. Леонтіна товар оцінила позитивно та заходилася приміряти, а Олену для торгів було напущено на продавщицю: Олена полюбляла торгуватися, інколи їй вдавалося спустити ціну більше, ніж вдвічі. 
Зазвичай на початку торгів продавцям навіть перехоплювало дихання від обурення на запропоновану Оленою ціну, але здебільшого вони зрештою продавали товар за такі нендзні пєньонзи – чи то під впливом Олениного шарму, чи то від бажання за будь яку ціну позбутися надокучливого покупця. Під час торгів Олена встигала розповісти продавцеві власну біографію, біографію подруг, їх дітей та батьків, висловити незгоду щодо ставлення держави до культури загалом, а також озвучити претензії до польських продюсерів стосовно низьких оплат праці артистів. Інколи вона навіть примудрялася змусити своїх співочих колег заспівати.
Коротше, шикарне плаття було придбане за вартість пляшки горілки, яку Леонтіна збула на кордоні.
Іще на одне плаття концертного вигляду, довге й вишукане, з чорного оксамиту, що було завішене на плечиках над прилавком, аналітичний розум Дарини претендента не знайшов.
-Дивись, - кивнула на це плаття Олена, - яке гарне плаття!
-Та гарне, гарне, - погодилася Дарина, - але на кого?!.
-На Терезу.
-Та ти що, Тереза така велика пані, де ж би вона купувала вбрання в секонді! Вона сюди навіть зайти не захоче!
-А я їй все одно скажу! – наполягала Олена, як на думку Дарини, дещо ірраціонально. Тому Дарина лише потиснула плечима на ентузіазм Олени.

93

Тарасик повернувся з села, бо яблука були позбирані, й тепер належало підготуватися до школи. Тарасик із задоволенням би й ще поспілкувався з бабцею, з Бурком, з кроликами, з козою, яка, до речі теж не захотіла слухати спів Тарасика. Щойно він спробував на луці заспівати по-оперному, як коза, що перед тим спокійно підстригала зубами травку, шарпнулася та з криками ме-е-е! рвонула до чагарника – Тарасик ледь її впіймав…
Мама Тарасика була ошелешена повідомленням сина, що він хоче навчитися співати як в опері.
-Яка різниця, опера чи не опера? – дивувалася мама, якій ціле життя було зовсім не до опери. – Он, вуйко Богдан як співає за столом! - мама хотіла сказати коли нап’ється, але схаменулася, що розмовляє з дитиною, та додала:  По святах – всі собаки чують!
-Ой мамо, що ти таке кажеш? Вуйко Богдан!.. Ну так, згідний: собаки його чують. Але ж він кричить, а не співає. А я хочу навчитися співати!.. Що я, не з такого тіста зроблений, як оті оперні співаки?! Чому вони навчилися співати голосно й приємно, а  мені не можна?!.
Мама не могла допустити задекларовану дискримінацію сина й задумалася, куди ж це треба звертатися, щоби навчили дитину співати. Та хай вже вчиться, менше часу буде мати на різні дурниці – і то користь!..
Андрія Тарасик зустрів увечорі, коли відпросився в мами погуляти. Влітку день довгий, вечір світлий, то ж мама відпустила.
-А я серйозно займатимуся футболом! – похвалився Андрій, який ніколи не нехтував можливістю зайвий раз к;пнути м’яча. – Мій тато домовився, що я ходитиму на тренування. Ото ж тепер не матиму часу на вештання вулицями… - Андрій замислився. – Може стану таким футболістом, як Андрій Шевченко!.. Та й ім’я маю таке саме…
-В мене теж не буде часу на зайві прогулянки, - сповістив Тарасик. – Я хочу навчитися співати так, як співали в опері. Тільки не знаю, де саме тому вчать?..
Андрій здивовано подивився на Тарасика: хіба ж би він думав, що таке виття, як ото довелося почути в опері, могло Тарасикові сподобатися!
-Слухай, в моєму класі є Діана, яка десь вчиться співати. Ніби незле в неї то виходить, - Андрій пригадав, що Діана співає на всіх шкільних святах і навіть одержала перше місце на міжнародному конкурсі зі співу, після чого цілих десять днів безкоштовно їздила по Німеччині – отакий приз вона одержала!
-Андрійко, будь другом, запитай в неї, де вона вчиться та як можна туди потрапити?
-Запитаю, - солідно, по-чоловічому, запевнив Тарасика Андрій. – Ось почнеться навчальний рік, і запитаю.
-Ой, а що, як я запізнюся на вступ? – перелякався Тарасик. – Там, де вчать співові, певно, навчальний рік так само починається першого вересня! А ти не міг би до неї зателефонувати?..
Андрій почухав потилицю:
-Та я ніколи до неї на телефонував, - потиснув він плечима. – Я навіть не знаю її номеру телефону.
-І не маєш, в кого запитати?
-О, до речі! – Андрій хряснув долонею собі по лобі! – Ти так заморочив мені голову оперним співом, що я забув про власний день народження! Я ж хочу тебе запросити!
-Коли? – витріщив очі Тарасик: як це можна забути про власний день народження?!
-У середу. Приходь до мене, на другу годину!
-Прийду, - охоче погодився Тарасик. – Але як бути з Діаною?
-А я запрошую Микиту – теж вчиться в моєму класі. То він сидить із Діаною за однією партою і…
-І має її номер телефону! – зрадів Тарасик.
-Ха-ха! – пожвавився Андрійко. – Він полюбляє дзвонити до неї та не відгукатися!
-А чому він не відгукується? – округлив очі Тарасик.
-Ха-ха! – знову дивно відреагував Андрійко. – Бо він у ній підкохується! Ото ж буде радий зателефонувати.
-А якщо він знову не захоче відгукнутися?.. – похнюпився Тарасик.
-Ще й як захоче: адже в нього буде привід!

94

Дорогою до міського музею, де був приготований покій для Олени та Дарини, пан Генрик намагався в темпі presto зробити виклад з історії Польщі, яка стосувалася подій, описаних в опері.
Дарина сама могла би зробити йому такий виклад, тільки не так швидко.
Коли вона монтувала оперу для концертного виконання трьома співаками, внучка Ганнуся позичила їй брошуру з цікавими подробицями  про польських королів та королев. Дарина, на відміну від пана Генрика, навіть знала, які події в опері є правдивими, відповідними до історичної дійсності, а які – художня фантазія авторів лібрето та музики.
Однак в розповідь пана Генрика годі було вставити хоча би слово, ото ж Дарина мовчазно посміхалася, задоволена тим, що прискіпливо поставилася до історичного підгрунтя, яке дало їй можливість не лише переконливо змонтувати матеріал опери за власним баченням, але й відчувати себе впевнено – вона не дасть будь кому наплювати собі в тарілку стосовно теорії та практики втілення музичного образу Королеви –Бони…
Доїхали швидко, ото ж панство продюсерів обговорило з Оленою загальний вигляд гастролей, розклад виступів, нюанси оплати тощо, та покинули приміщення закапелку музею, в якому містилася кімната для гостей.
Дарина до останнього моменту тримала секрет про своє нове концертне вбрання: вона навіть не питала в Олени, що вбере на себе решта жіночої частини товариства, бо не хотіла спровокувати обговорення питання. І ось тепер настав момент витягнути нові шати з валізи й приготувати їх до завтрашньої прем’єри.
Дарина урочисто розщіпнула «блискавку» і зкам’яніла.
Олена побачила, що з подругою щось не гаразд:
-Що сталося? Ти забула вдома плаття?! Не переживай, щось придумаємо…
-Ні, я не забула вдома плаття – моя голова ще не в такому катастрофічному стані. Але я зі значними труднощами відшукала в магазині тканину потрібного кольору, яка, за палким запевненням продавщиці, не мнеться; заплатила за цю тканину великі гроші – виключно через любов до мистецтва; достосувала до події власний політ фантазії  що до фасону; припахала до пошиття зайняту по вуха Ліну…
-І що? – не витримала Олена затяжного монологу Дарини й запхала носа до її валізи, яку Дарина й надалі не розпаковувала. – Гарний колір, чим ти не задоволена?..
-Але ж тканина пом’ялася! – в голосі Дарини забриніли сльози.
-То й що? – Олена не вбачала в цьому проблеми. – Тут є праска, зараз випрасуємо!
-По-перше, я терпіти не можу прасувати, - з відразою відгукнулася Дарина, - а, по-друге, як його тягати за собою на концерти: на вішаку?!. Я ж тепер не зможу возити його в валізі!.. – судоми й надалі затискали голос Дарини.
Олена перелякалася, що Дарина через то кляте плаття не зможе співати:
-Перестань впадати в істерику. Я тобі попрасую, а вже далі якось будеш носити його в руках…
-Ага, заспокоїла, - капризувала Дарина й далі, але вже з меншим переконанням. – Я хотіла, щоби вигляд мене в платті став несподіванкою, а яка ж несподіванка, коли воно буде плентатися на виду у всіх!..
Однак з прасуванням плаття Оленою Дарина радо погодилася: вона просто не могла змусити себе відмовитися від такої королівської послуги!
 
95

  Олена заходилася прасувати плаття Дарини:
-Але ж, скажу, й фантазія в тебе! – приказувала вона, розкладаючи на столі вишнево-золотисту органзу з вишивкою золотими нитками. – І ти сама все це придумала?..
-Так, я хотіла, щоби плаття пасувало не тільки на оперу, ото ж цю частину  можна й не вбирати.
-А це що за шалики? – Олена розвісила випрасувану накладну спідницю з органзи й крутила в руках шалик, два кінці якого були з’єднані манжетом з нашитим на нього золотим позументом. З протилежного кінця шалик мав зафіксовану драпіровку та три дірки для гудзиків.
-Це теж зйомні деталі, які додають ошатності, а, головне, роблять мене стрункішою. Бо інакше жодна історична стилізація не виправдала би корсет на моїй фігурі…
-Ну чекай, - захоплено прокоментувала свою візію Олена, - тобі таки вдасться вразити публіку! Леонтіна привезла для виступів чорну спідницю та чорно-сіру індійську блузку, обшиту срібними блискотками – і жодної стилізації! Правда, вона питала в мене, чи не краще вбрати на прем’єру це плаття, що вона купила з твоєї подачі.
-Плаття гарне, їй пасує…
-Але ж воно теж не доповнить її музичний образ, навпаки, буде відвертати увагу публіки! – не погодилася Олена з лагідною реплікою Дарини. – І взагалі, Вовка – в чорному, Леонтіна – в чорному, я, зрештою, теж – в чорному. А ти на нашому тлі – в червоному з золотом! Але ж ти підступна!
-І чого це я підступна? – невинно посміхнулася Дарина. – Я не питала в Леонтіни, у що вона має намір одягнутися. Я просто достосувала власне вбрання до своїх уявлень про призначення наших виступів: поважний Міжнародний фестиваль, концертне виконання історичної опери…
-Ну правильно, ти – розумна, а ми всі – дурні, бо не достосувалися до вимог моменту!
-Ай, не переймайся! Мені тепер через свій розум треба тягатися з отим достосованим до важливості події вбранням наче курці з яйцем… - Дарина з відразою подивилася на гарно випрасуване та завішене на дверях кімнати концертне плаття. – До речі, ти би могла набрати зі свого польського телефону Баську?
Олена потягнулася до торби, де лежали три мобільних телефони: два з українськими sim-картами різних операторів, а один – з польською. Олена користувалася ним у Польщі, а рахунки оплачувала Оленина дочка, що жила тут. Раптом з торби почулося розпачливе мяу-у-у, до якого долучився веселий «Собачий вальс». Олена витягнула мобілку, що блимала червоним вогником та репетувала котячим голосом:
-Ну не маю спокою від тих телефонів навіть у Польщі! – пожалілася Олена, відключаючи виклик. – Ага, зараз! Почну відповідати, як же! – обурилася вона. – Один такий виклик зжере мені в роумінгу половину рахунку! Переб’ється до мого повернення!..  Це Люда хотіла дізнатися, чи ходила я до консуляту: вона чисто забула, що я поїхала до Польщі…
Олена кинула апарат до торбини та дістала інший, який відгукнувся радісним Турецьким маршем. – Хальо! – Олена притиснула трубку до вуха. – Так, пані Терезо… Добре, пані Терезо… Добре…
-От і файнюсенько! – Олена відклала слухавку. – Тепер твоє вбрання дійсно стане несподіванкою, бо Тереза сказала, що вони завтра не заїжджатимуть за нами: маємо дійти до Дзеркальної зали пішки. Та скільки тут йти, певно, з двісті метрів…
-Певно, - погодилася Дарина.

96

Репетицію робили перед початком концерту. Пані Тереза, яка мала вести концерт, уважно наставила вуха на спів Дарини за дверима, бо саме там мала співатися серенада Бекварка, яку можна було вважати за вставний номер епізодичного персонажа.
-Добре, що артисти вирішили її виконати, - пані Тереза раніше не чула цю музику. – Зрештою, вік на голос Дарини, здається, не впливає. Таким голосом можна співати й дівочі ролі. Якби ще й зовнішність пасувала, - пані Тереза мимоволі кинула оком у величезне дзеркало, яке становило частину стіни, й несвідомо підтягнула донизу коротеньку спідничку, що оголювала гострі підліткові коліна. – Звісно, не кожний має волю сидіти на жорсткій дієті, як вона. Але зате й фігуру має досконалу!..
Пан Генрик відійшов в кінець залу: чути добре. Прекрасно. Якщо так чути з-за дверей, то зі сцени звучатиме ще краще.
На сцені з’явилися Володимир та Леонтіна, зростом дещо вища за нього.
-Дуже навіть по-сучасному, - подумала пані Тереза, - теперішні дівчата мають такий високий зріст. – Сама пані Тереза була досить мініатюрною, як, до речі, невисоким був і її чоловік, ото ж дивилася на сучасну молодь зі щемом у серці, бо знизу вгору, хоча зазвичай воліла зверхній погляд: така в неї була вдача…
-Господи, що ж вона так репетує! – пан Генрик втягнув голову в плечі. – Звісно, голос в Леонтіни дуже гарний, але пощо так галасувати в досить компактному приміщенні з доброю акустикою: пожаліла би себе!..  А, це вона, певно, так розспівується, - перестав перейматися продюсер міцністю голосових зв’язок співачки.
-Яка гарна музика! – раділа Тереза, - Насичена, емоційна! Добре, що ми саме цим твором відкриваємо фестиваль.
Пані Тереза була надзвичайно емоційною особою, то ж фах музиканта дуже відповідав її натурі. Хоча свого часу через власну емоційність довелося долати певні проблеми: виявляти емоції має публіка, а не виконавець – це було святим переконанням пані Терези. Смішно, якщо артист на сцені буде захлинатися емоціями, а публіка позіхати та крадькома кидати оком на годинник. Отож Тереза посилено вправляла жорстку беземоційну манеру піанізму, намагаючися спровокувати емоції публіки чіткою концепцією трактовки музичних образів.
Колись Дарина була безмежно вражена виконанням Терезою романтичної «Місячної сонати» Бетховена. Піаністка виявила купу підголосків, про які Дарина й не здогадувалася до того часу. Місячне сяйво в Терезиній інтерпретації було не лагідним прозорим мереживом примхливих звуків, а незворотним поступом невблаганного часу, на тлі якого чулися наполегливі натяки долі…
-Пані Хелено! Спробуйте відкрити кришку роялю! – гукнула Тереза після закінчення дуету. – Трішки бракує звуку.
-Тереню, то не буде добре виглядати, - втрутився Генрик. – Вокалісти завжди співають при закритій кришці. Ще скажуть, що ми самодіяльність влаштовуємо, - аргументував він, знаючи амбітний характер дружини.
-Добре, тоді висунемо інструмент ближче до краю сцени! – розпорядилася пані Тереза.

97

  Баська прибігла на концерт заздалегідь, відшукала кімнату на запліччі сцени, де артисти перебиралися, та зависла Дарині на шиї.
-Дівчата, може би пішли після концерту до мене? – запропонувала вона Дарині та Олені.
Дарина залюбки би поспілкувалася з Баською, однак Олена сповістила, що по концерті ціле товариство поїде до продюсерів, які  мали традицію після прем’єрного виступу запрошувати артистів до себе. Ото ж довелося обмежитися самими обіймами, бо Баська розуміла, що перед виступом артисти мають приготуватися: переодягнутися, зосередитися… 
Олена допомогла Дарині, що сховалася в куточку досить великої кімнати за якоюсь стійкою, застібнути корсет, коли зацікавлена метушнею Леонтіна запхала за стійку носа:
-Ой, в тебе плаття з корсетом?! Я би з такою фігурою не ризикувала вбирати корсет! – пирхнула Леонтіна та квапливо втікла, лишаючи останнє слово за собою.
Дарина хіхікнула, бо реакція Леонтіни була завчасною: Дарина ще не встигла пристібнути оті шалики, що вертикальними лініями візуально обмежували фігуру з боків, відтинаючи все зайве. Більше того, Дарина ще не вбрала перуку.
Леонтіна у виборі одягу зупинилася на новому оперетковому платті, до якого досконало пасували її срібні мешти з високими підборами, на що Олена сказала О-о-о! – вона яскраво уявила собі любовний дует Леонтіни та Володимира…
 
*

 -Даринко, ти була досконалою! – Баська аж підскакувала, не в змозі стримати емоції, хоча, певно, це була її традиційна реакція на виступи Дарини. - Всі молодці, цікава музика, але та твоя арія!..
Дійсно, арія, яку композитор, можна сказати, подарував Королеві Боні, була надзвичайно гарною. Музика опери загалом відповідала модерністичним тенденціям першої чверті двадцятого століття, отже гармонії були шорсткими, вокальні партії мали складну ламану мелодику та незручний широкий діапазон. І лише ця арія, якою композитор підкреслював італійське походження Королеви Бони та її ностальгію за батьківщиною, була стилізована до кращих зразків італійської наспівності й чарувала слух гнучкою мелодією та солодкими консонансами.
Ще під час репетицій Леонтіна страшенно образилася на композитора, що ця арія дісталася Дарині, а не їй:
-А чого це в тебе така гарна арія! – закопилила Леонтіна губи до Дарини. – В мене лише такі складні дуети, а в тебе така гарна арія!..
І от сьогодні найгірші передчуття Леонтіни сповнилися, бо публіка змусила Дарину заспівати арію на «біс»: Так нечесно-о-о…
-Пані Дарина чудово виглядає! – пан Генрик підтримав Дарину за лікоть. – І голос звучить прекрасно, дякую!.. А зараз прошу всіх до роялю, я хочу вас сфотографувати!..
-Ти в цій сукні така струнка! – Баська піднесла руку Дарини, щоби придивитися до деталей одягу. – Досконало! Справжня королева!.. – Навіть ця папка з нотами пасує до твого вбрання!
-Певно, що пасує, - хіхікнула рум’яна від збудження Дарина. – В мене була зелена, то я спеціально шукала по магазинах вишневу: ледь знайшла!..
Поки Дарина переодягалася, Баська тримала величезний букет квітів, отриманий Дариною після виступу:
-Забери його собі! – наказала Дарина.
-Але ж це тобі подарували! –Баська зробила круглі очі.
-А я дарую тобі! – інтонації Дарини не допускали заперечень.
-Слухай, - Баську переповнювали враження, - ця ваша Леонтіна має гарний голос, але співає вона якось агресивно… А тебе б я слухала до безконечності. Шкода, що «Аве Марія» буде не в Тарнові…
Баська замислилася, бо пригадала, як вона вперше почула програму «Аве Марія». Концерт відбувався в костелі міста Пільзно, Баська не полінувалася приїхати до Пільзна автобусом, але поки вона шукала костел, концерт розпочався.
-І от я виходжу на широку площу перед костелом і чую божественні звуки молитви до Божої Матері, розповідала потім Баська. - Я була зачарована ще назовні! Боже, як ти співаєш..
Дарина розуміла, що тоді були включені зовнішні динаміки, які й передавали її спів на цілу площу. Але все одно приємно!..
-І час на твій голос не впливає! – додала Баська.

98

-Ти розумієш, - тихенько жалівся Володимир Дарині, поки вони, неначе оселедці в бочці, їхали в машині  продюсерів ті кілька кілометрів до оселі панства, - я не маю можливості вправляти ту систему співу, яку сповідуєш ти, і з якою я, в принципі, погоджуюся. Ти мене переконала, що має співатися саме так. Зрештою, я чую твій вокал і маю можливість порівняти його з тим же Тінкіним: в тебе голос звучить бездоганно рівненько, а в неї вже починає хитатися, хоча вона, вибач, значно молодша… – Володимир знав, що за шумом мотору Леонтіна, яка сиділа від нього  через Олену, не почує його коментарів. – Але, на жаль, - виправдовувався він, - розуміти, що саме треба робити, і вміти то зробити – велика різниця.
-Правильно, - погодилася Дарина. – Ти ціле життя будував динамічний стереотип співу за тими канонами, яких тебе вчили, то ж викоренити його страшенно важко: алгоритм працює вже на рівні підсвідомості…
-Шкода, що життя змушує мене тинятися по закордонах, щоби забезпечити родину хоча би тим матеріальним мінімумом, якого вона потребує…
-Мені теж шкода, що я не маю можливості обговорювати з тобою тонкощів вокальних технологій. Розумієш, я мушу мати здорову підтримку, бо інколи мені здається, що я втрачаю глузд. Уяви собі, коли натовп буде казати на чорне: біле! – мимоволі починаєш не вірити власним очам! Але ж наш вітчизняний вокал цілий побудований на агресії!.. Я кажу вітчизняний, бо зі співом деяких закордонних співаків я буваю майже згідна, але недавно слухала концерт у виконанні артистів київської філармонії – це жах! Однак їх так навчили, й у тому – корінь зла.
-Ну я ж не є таким тупим, щоби того не розуміти!.. – Володимира й далі поглинали тяжкі сумніви стосовно власного співу.  Він боявся загубитися в складній мелодиці партії, то ж прискіпливо слідкував за нотним текстом. Йому довелося співати два довжелезних дуети з Леонтіною, яка понад усе прагнула продемонструвати власний голос і тим самим провокувала Володимира на різку подачу звуку. Крім того Леонтіна візуально домінувала над ним, бо на високих підборах виявилася значно вищою. Важко було перебороти комплекси та слідкувати за власною технологією організації вокалу, коли співачка поруч привертає увагу публіки гарною зовнішністю, зухвалим гардеробом та прекрасним тембром голосу…

99

  Не встигла Леонтіна виставити ногу з авта, як її обгавкав собака продюсерів. Леонтіна собак не любила й сама їх ніколи не мала. І чого б це гавкати таким противним голосом?!. Поки товариство висідало з машини, Леонтіна з огидою дивилася на рудого пса, який перестав гавкати й заходився радісно крутити хвостом біля господарів. 
Пан Генрик покотив авто до гаражу в пивниці, а пані Тереза відчинила вхідні двері, замкнені на цілу купу замків – звісно, такий величезний будинок!.. І такий задрипаний собака. Не могли вже придбати собі пса пристойної породи?!. От коли б Леонтіна мала  такий будинок, а наявність пса становила би данину престижеві, то вона би подбала про те, щоби пес був найвищого гатунку, ну як мінімум – афганська борза! Леонтіна згадала анімаційний фільм про трьох мушкетерів, яких художник втілив у собачі образи: власне там була ця афганка, яку зараз намалювала уява Леонтіни…
-Слухай, де тут Яків Андрійович? – звернулася Леонтіна до Олени.
-А, хвилиночку, - Олена чепурилася біля дзеркала в коридорі. – Ходімо!
 Леонтіна колись,  дуже давно, працювала у філармонії, отож це «Яків Андрійович» було її здобутком з тих часів: артисти так називали туалет. Чому? – цього ніхто не знав. Але так було вигідно. Сторонні не здогадувалися, про що йдеться, то й не звертали уваги, коли комусь з артистів спадало на думку гукати про Якова Андрійовича на повний голос – про туалет на повний голос не гукнеш!
Олена з Леонтіною відокремилися від товариства й піднялися на другий поверх. Олена натиснула виключатель та вказала на двері:
-Я почекаю тут.
В туалеті в Леонтіни перехопило дихання. Ні, не через дивний приємний аромат, що наповнював приміщення, а через саме оте приміщення. Туалет займав площу більшу, ніж становила велика кімната в квартирі Леонтіни – а Леонтіна не вважала свою квартиру такою вже нездалою: звісно, це не еквівалент розкішним котеджам, але все ж – окрема квартира майже в центрі міста, навпроти парку…
Стіни величезної туалетної кімнати були завішені великими дзеркалами й нагадували стіни Дзеркальної зали, де сьогодні відбулася прем’єра. Підлогу вкривали пухнасті килими, окрім великої рожевої мушлі унітазу неподалік ще була така сама рожева мушля біде, поруч – рожевий піддон для користування душем, а в кутку містилася величезна рожева кутова ванна, в якій при бажанні вдалося би й пірнати… 
Хвилин через п’ять, коли з Яковом Андрійовичем було покінчено, Леонтіна висловлювала Олені свої враження:
-Їх що ж, не стало на те, щоби зробити вигоди окремо? Чому вони поєднали туалет з ванною?! – в голосі Леонтіни бриніли претензії до господарів.
-Чому не стало? В них є й окрема ванна кімната, навіть з басейном! А тут ванна – на всякий випадок, для зручності.
-Це ж як треба, вибач, обісратися, щоби навіть в біде не відмитися, а ще й потребувати душу або й цілої ванни! – зневажливо прокоментувала Леонтіна. – Й ті безглузді дзеркала! Мені би встидно було перед людьми навішувати в туалеті стільки дзеркал!
-Але ж вони робили не для людей, а для себе, - намагалася Олена захистити господарів.
-Ну то й що! Ти вважаєш, що це пристойно зняти сподні, сісти на унітаз та милуватися собою! – обурено пирхнула Леонтіна.

*

-Як вам торт? – Тереза кинула оком на Олену, яка потягнулася за другим шматком солодкого. – Я сама робила! – похвалилася вона.
-Я теж завжди все роблю сама! – вставила Леонтіна, бо не любила, коли в її присутності хвалили когось.
-Чудове тісто! – Олена зналася на випічці, як ніхто інший. Покійний чоловік Олени надзвичайно цінував її кулінарні таланти, й Олена залюбки готувала найсмачніші страви. А от другий чоловік понад усе в світі полюбляв хліб із салом та цибулею – і не було на це ради: так його призвичаїли з дитинства. – То пані Тереза напевно витратила купу часу! – додала Олена, бо знала, як підступно краде час кухня.
-Зовсім ні! – чарівно посміхнулася пані Тереза. – Я розвела крем відповідно до вказівок на пакеті й змастила коржі! Це не було надто довго! Звісно, можна було купити й готовий торт, але я вирішила згадати, що я не лише продюсер, а й господиня – отож приготувала торт сама!
-Нічого собі – господиня! – подумав Володимир. – Його Уляні ніколи б не спало на думку купити готові коржі, сухий крем, а потім вихвалятися, що вона сама випекла торт!..
Самба, - виявляється так звали руду сучку, чомусь всілася навпроти Леонтіни та віддано шукала її погляду. Тільки-но Леонтіна повертала голову в бік, собака починала полірувати хвостом і без того блискучий паркет.
-Та пішла ти!.. - просичала Леонтіна на тварину. Самба, звісно, не зрозуміла української мови, але відчула агресивну інтонацію, притиснула вуха до голови, невпевнено проскиглила й, не підносячися на цілий зріст, тихенько відповзла під стіл.
-Пані Терезо, - озвалася Дарина, - я пригадала «Місячну сонату» у виконанні пані. – Вона тоді справила на мене незабутнє враження…
-Не підлещуйся так незграбно! – відреагувала Леонтіна. - Ніби ти впала з Місяця й ніколи не чула «Місячної сонати»!.. Що там може бути надвичайного?!. Музика як музика – скільки чула: завжди однаково!.. – Леонтіна не могла дозволити Дарині зосередити увагу Терези на собі. Польща – це заробіток; то ж чому цей заробіток має бути Дарининим (якщо вона вгодить Терезі)?! Ні, Тереза має понад усе цінувати її, Леонтіну!
-Пані Терезо! Я хочу заспівати для панства старовинний романс! – Леонтіна полізла до торби по ноти. – Я сподіваюсь, він вам сподобається!
Пані Тереза криво посміхнулася через те, що Леонтіна з Терезиного дару інтерпертації перевела рейки на свій дурний романс, але вимушено погодилася вислухати твір і повела гостей до сусідньої кімнати, де стояв рояль. Олена сіла за інструмент.
-Ну і дура! – подумав про Леонтіну Володимир.
Після закінчення романсу, під час виконання якого Леонтіна дуже артистично модулювала голос і навіть пустила сльозу, пан Генрик обійняв її та приклався щічкою до її щоки. Леонтіна не знала, що це – його звиклий банальний жест, а тому почувалася щасливою: увага панства належала їй!
-Пані Терезо! – подав голос Володимир. – Може й надто зухвало з мого боку просити пані про таку ласку, але чи не могла би пані Тереза заграти «Місячну сонату»? Так хочеться почути надзвичайну інтерпретацію, що свого часу вразила Дарину…
Тереза стала трішки вищою на зріст та з відчуттям власної гідності зайняла стілець, завбачливо звільнений для неї Оленою.

100

Виїзд на Шльонск був не просто раннім, а дуже раннім.
Щоби дістатися з Тарнова до цього гірничого району, треба було проїхати половину Польщі. Сонна Леонтіна буркнула водієві вітання та запхалася в машину на заднє сидіння: перше було залишене для Володимира як найбільш широкого. Володимир привітався з Мареком за руку, а Дарина ще й досі злизувала з губ Мареків поцілунок, бо приємні неформальні відносини, що встановилися поміж нею та Мареком за кілька років співпраці, вкладалися в рамки взаємної симпатії та легкого флірту з дотепами й жартами.
Марек спочатку заїхав за артистами до музею, а вже потім – до гуртожитку, який містився по дорозі на трасу.
-І чого це ми маємо їхати кілька годин поспіль в такий тісняві?! – буркотіла Леонтіна, виборюючи бедрами простір для себе коханої та випихаючи Олену глибше в бік незручного центру сидіння, де Олені довелося влаштуватися поміж Леонтіною та Дариною.
Правда, не надто примхлива Олена звикла до незручностей: їй доводилося їздити й у гірших умовах. Річ в тім, що вона як повноважна представниця Імпресаріату в Україні несла відповідальність за вчасне прибуття артистів до Тарнова. Однак не всі музиканти діставалися за кордон пішки: дехто їхав у власному авто. І тоді ставала в нагоді Оленина комунікабельність та легка вдача, бо корки на виїзді з держави інколи вимагали кількадобового відстоювання машини в черзі. Олена ж, наче чарівна рудоволоса фея, випорхувала з самоходу, який за її вказівкою гонорово обминав чергу, і з широкоформатною посмішкою штурмувала прикордонне начальство, вимахуючи заздалегідь приготованими офіційними паперами перед носом у пихатих прикордонників, вражених несподіваним натиском представниці слабкого полу. При цьому Олена, як водиться, мимохідь розповідала про великих цабе, що сидять в машині і на яких вже-вже чекають в Польщі натовпи шанувальників, що придбали квитки на концерт,  який неодмінно має розпочатися за три години!.. 
Слід зазначити, що  далеко не завжди в таких випадках Олена входила до складу команди виконавців, ото ж машина з артистами мала вмістити її як додаткового пасажира. Додайте до цього салону авта кілька виконавців, музичні інструменти – далеко не завжди маленькі флейти чи компактні скрипки: віолончель, два баяни, дві-три бандури тощо – все це потребувало не просто вільного місця, але й ніжного обходження. Музичні інструменти не запхаєш в багажник будь як, найкраще протягом цілої дороги тримати їх в руках. А ще існують такі інструменти, як контрабас, ксилофон, ударна установка! – І з ними так само не раз доводилося перетинати кордон…
А повернення додому взагалі достойне книги рекордів Гінеса! До всього, що ввозилося до Польщі, додавалися незліченні покупки найрізноманітнішого гатунку.
По-перше, великогабаритний крам складав одяг: для себе концертний, для себе на щодень, для родини, для друзів, для подарунків і для себе про запас.
Другим, а може й першим пунктом, були продукти: м’ясо – для себе, для родини, для друзів; печериці, банани…
Не всі артисти мали відвагу позбутися дарованих букетів, складених з екзотичних квітів в найкращих традиціях ікебани. Такі букети у Львові коштували би цілий маєток! 
Олена полюбляла купувати рослини, які потім плекала в своєму палісаднику. Серед рослин часто-густо траплялися й дерева. Звісно, не триметрові, одначе й метрові важко було впакувати до салону банального старого «Жигуля», та ще й прикрити ці надбання так, ніби нічого такого, забороненого екологічною службою до провозу через кордон, артисти й не думали перевозити!..
Дарина пригадала, як Олена привезла з Польщі кілька дешевих телевізорів-секонд: до кожної кімнати та до кухні. А ще погодилася привезти телевізор для Дарини та Дарининої мами, бо ані в Дарини, ані в її мами не було статків на придбання нового…
-Маречку, а наша Дарина вже стала письменницею! – похвалилася за подругу Олена. – Вона перемогла у Всеукраїнському конкурсі, і ось-ось має вийти її книга!
-Що, казки? – виявив обізнаність Марек. В одну з поїздок Дарина розповідала про те, які казки вона пише. Але тоді їй видалося, що польські колеги зустріли цю інформацію з недовірою, то ж Дарина за два дні показово написала казку, персонажами якої зробила спільних знайомих. Сама вона в тій казці була чаклункою Елею-Дарелею, Марек, що ходив із модним заростом на підборідді, перетворився на чарівний Кактус…
-Ой, Марек! – Дарина не любила дифирамбів і не стала заглиблюватися в тему письменництва. – А що я для тебе привезла! В житті не здогадаєшся!..
-Тю, напевно теж самогон, як пану Генрику! - зухвало висловила припущення Леонтіна, яка вважала виявом поганого смаку самогон за подарунок.
-Ти теж не вгадаєш! – не стала заїдатися Дарина.
-Ну й що ж такого надзвичайного ти могла везти?! – скинула плечима Леонтіна. На цей жест відразу відреагувала коробка з Вовкиними мештами, що лежала на полиці позаду Леонтіни, а тепер опинилася в неї на колінах.
-Вовко, чого це я повинна тримати твої мешти? – обурилася Леонтіна. – Якщо не плечима, то в руках! Тримай сам! – і вона тицьнула коробкою у Вовкіне плече. Коробка відкрилася, й мешти випали: один – на коліна Володимирові, другий – на підлогу. Володимир намагався дотягнутися до мешта на підлозі, але заважав власний живіт.
-Добре, - відмовився  від невдалих спроб Володимир. – Нижче підлоги не впаде, - філософськи підсумував ситуацію він.
-І що ж ти привезла Марекові? – навернула до попередньої теми Олена, яка теж не знала відповіді на це питання.
-Я привезла Марекові курвіметр!
-Курві…  що? – Марек весело кинув оком на дзеркало заднього виду, в якому відбивалася Дарина.
-Курвіметр, - відгукнувся Володимир, - це такий прилад, який дає можливість вимірювати відстань на географічній карті. До речі, дуже потрібна річ для водія…
-Тому я й привезла його для Марека. Адже Марекові доводиться звітуватися в бюро імпресаріату за пальне, витрачене на поїздку.
-Що за розумник придумав таку дурну назву! – пирхнула Леонтіна. – Фе!

101

 Леонтіна влаштувалася у великій кімнаті , де стояли маленькі шафки для вбрання. Концерт мав відбутися у величезному костелі, й ця кімната в захристі передбачалася саме для переодягання. Леонтіна відчинила дверцята шафки, щоби за ними можна було сховатися для перебирання. Зрештою, сьогодні перебирання не було таким проблемним, як вчора, адже Леонтіна взяла зі собою в далеку подорож довгу спідницю та чорну сріблясту блузку. Першим мав відбутися концерт «Аве Марія», а вже потім належало показати оперу в якомусь палаці.
Дарина знову мала з собою вчорашнє плаття, з яким вона обіймалася цілу дорогу.
-Ну, Дарина буде зараз виглядати з тою своєю органзою, наче грілка на чайник! - Леонтіна посміхнулася одним куточком губ: вона мала своє уявлення про дизайн виконання сакральної музики – вбрання має бути гарним, ошатним, але з елементами аскетизму. Саме тому Леонтіна почувалася дуже достойно, бо її блузка та спідниця пасували до теми.
Концерт мав проводити брат пані Терези – дуже пристойний пан середнього віку із зовнішністю голівудської зірки – Господь помилився при роздачі та подарував йому предмет заздрості Терези – акуратний ніс класичної форми. Якщо додати до цієї деталі зовнішності щиру білозубу посмішку та уважні темні очі арабського шейха, стане зрозумілим, чому Леонтіну дратували регулярні консультації пана Гжегожа з Дариною, бо «Аве Марія», бач, її програма!..
-Шановне панство! – розпочав концерт пан Гжегож. – Сьогодні дружня сусідська держава Україна святкує День Незалежності. Ото ж привітаємо українських артистів, які в цей святковий для них день приїхали до нас, щоби насолодити наш слух чарівною музикою молитви до Божої Матері – доробку кращих композиторів світу. Хай Божа Мати буде ласкава й до їх держави…
-Ой, і правда! - згадала Дарина, яка відірвалася від подій в Україні та через зосередженість на гастрольних реаліях загубила зв’язок із більш широкою дійсністю.
До виходу з виступом у Дарини ще лишався час: першим співав Володимир, потім Леонтіна, а вже потім Дарина. Вона раптом пригадала собі одне з найяскравіших вражень зі святкування Дня Незалежності.
Це була ювілейна дата – 5-річчя визначної події в історії держави. Країна знаходилася в глибокій економічній кризі. Дарина ніколи не забуде жахливого відчуття, коли вона купила на базарі лише одне яйце – тільки на це їй вистачило тоді грошей! І от раптом з нею зв’язується представник Товариства «Знання» й пропонує халтуру (!) – виступ зі святковою концертною програмою до ювілею Незалежності держави на одному з промислових підприємств міста, яке ще ледь жевріло.
Запропоновані замовником матеріальні умови дозволяли залучити до участі в концерті ще лише одну особу – концертмейстера. То ж Дарина виконувала функції сценариста, режисера, ведучої та співачки.
До підприємства, що розташувалося за містом, підходили втрьох: Дарина, концертмейстер та їх попутник – пан похилого віку, який сповістив, що є лектором товариства «Знання».
В фойє установи висів написаний від руки плакат з планом культурного святкування:
На честь свята в клубі підприємства:
• Доповідь директора
• Лекція
• Великий святковий концерт
В кабінеті директора, де господар зустрів запрошених, керівник підприємства прозвітував гостям про успіхи підприємства та запевнив, що глядачі чекають:
-Ми – одне з небагатьох підприємств міста, яке ще платить зарплату працівникам, додому після роботи ніхто не втік: бояться загубити місце праці, отож люди в залі є.
Потім, поки Дарина з концертмейстером готувалися до концерту, директор з лектором обговорювали економічний стан країни.
-Як ви думаєте, довго ще триватиме криза? – поцікавився директор в компетентної особи.
-Я думаю, - авторитетно відповів лектор, - що цей бардак триватиме ще років двадцять, тому що… - і далі пан професор-економіст заходився мотивувати свої висновки.
-Тільки ви не кажіть цього під час лекції! – попросив директор.
-А скільки часу мені виступати? – вирішив уточнити лектор.
-Десь не більше, ніж півгодини. Спочатку я зачитаю наказ, потім виступите ви, а потім – концерт. Заходимо всі разом…
У великому залі була напівтемрява – заощаджували електроенергію. Працівники підприємства приречено чекали початку імпрези, тяжко роздумуючи, як вдовільнити за вчасно отриману з приводу свята зарплату безконечну кількість нагальних потреб. Поміж сценою – широкою й неглибокою, як у кінотеатрі – та сонним залом містилася трибуна, освітлена настольною лампою. Директор урочисто влаштував під лампою текст наказу, зробив хвилин на десять вступне слово про трудові здобутки колективу, а потім зачитав наказ, називаючи прізвища, напевно, всіх присутніх в залі…
Далі місце директора зайняв лектор, який годину поспіль боровся зі спокусою сповістити про бардак, який чекає країну ще протягом двадцяти років…
І без того похнюплена публіка похнюпилася остаточно, дехто відверто спав, тихенько посапуючи собі під ніс. Більшість з присутніх за виразом обличчя нагадувала потенційних або вже довічно засуджених вбивць…
Дарині належало збудити публіку, вдвох з баяністом влаштувати великий святковий концерт та ще й змусити публіку набрати святкового настрою. Це можна було досягнути лише із застосуванням радикальних засобів.
-По-перше, треба різко поміняти темпоритм, - думала Дарина, - розтрощити цю монотонність, яка поглинула присутніх, ото ж…
Після в’ялих оплесків, отриманих лектором за його тяжку працю, директор кивнув на Дарину:
-Починайте!
Дарина радісним пружним кроком спурхнула на сцену й високим тоном активної піонерки з ентузіазмом оголосила:
-Шановні друзі! Ми, артисти, раді вітати вас зІ святом, п’ятирічним ювілеєм Незалежності нашої держави. І мушу сказати, що нам є що святкувати! Адже сьогодні! На цій сцені! Перед вами!.. – дехто з публіки таки пробудився через зміну темпоритму й тональності, але цього ще було замало, й Дарина пішла на провокацію:
-…стоїть москалька! – пауза.
Публіка прокинулася, витріщилася на москальку й зацікавилася, що буде далі.
-Але ця москалька (далі урочисто) говорить до вас українською мовою!.. А наш президент! (Тоді був Кучма.) Він так само почав говорити українською! То ж маємо, що святкувати! Зі святом вас, шановні друзі! – Дарина кивнула концертмейстерові й почала співати одну з найталановитіших патріотичних пісень І.Карабиця та Ю.Рибчинського «Моя любов - моя земля»:
У тебе є твоя земля, твоя од краю і до краю…
Потім Дарина читала гуморески, концертмейстер грав соло, Дарина співала а капела… Публіка плескала, великий святковий концерт відбувся…
-Пані Дарино! Я вже пані оголосив! – заклопотано торкнувся плеча Дарини пан Гжегож. – Хай вже пані йде на сцену!
Дарина стряхнула з себе спогади та рушила на зустріч з іншою публікою, в іншій країні, в інші часи. Чи лишалася вона й надалі москалькою? За походженням – так. Але серце її належало Україні…
102
Після двох концертів та далекої дороги не хотілося навіть розмовляти – артисти почувалися власним реквізитом. Отож музейні експонати – Олена та Дарина – занурилися під ковдри тільки но скинули із себе вбрання. Все решта потім, потім…
Правда, Олена ще намагалася за звичкою увімкнути телевізор, але закуняла вже під час першого сюжету. Дарина, що почула сопіння подруги, змушена була зігнати себе з ліжка, в променях ліхтаря, що освічував подвір’я музею, намацати пульт та клацнути клавішею: повітря покою заповнилося музейною тишею.

*

  Дарина на старості років почала вставати рано.
Колись, в дитинстві, вона дивувалася бабусі, яка зранку намагалася витягнути Дарину з ліжка о сьомій: саме в цей час треба було прокидатися, щоби не запізнитися до школи. Бабуся була свіженька як огірочок; теплий сніданок чекав Дарину на столі; ділова бабуся активно порпалася з хатніми справами, й Дарина не могла второпати, коли ж бабуся встала й чи лягала вона спати взагалі.
З того раннього дитинства Дарина з великою претензією ставилася до годинника, коли він показував сьому ранку: не любила вона цей момент! Навіть незалежно від того, чи треба було вставати. Єдине, що викликало в неї в цей час позитивні емоції, то це можливість показати годинникові язик та перевернутися на другий бік.
Так само Дарина не любила одинадцяту годину дня. Це був час початку репетицій у філармонії. Чомусь він завжди видавався Дарині незручним, і якщо призначення репетиції будь якоюсь мірою залежало від Дарини, вона намагалася хоча би на п’ятнадцять хвилин ухилитися від цього традиційного терміну…
А от з роками в Дарини збудилися спогади про радість раннього пробудження, однак не примусового, а за власним бажанням. Таке інколи траплялося в старших класах, коли Дарина жила в Німеччині та на Кавказі. О шостій годині ранку, коли всі ще спали, Дарина чулася господаркою світу: займайся будь чим, і ніхто не стане заважати!..
Тільки-но перші промені сонця ковзанули по фіранці, ноги Дарини самі по собі вихилилися з-під ковдри й опустилися на підлогу. Неначе Дарина була зомбі й вставала не сама, а коли хтось натискав потаємний гудзичок чарівного пульту. Однак саме в цей час доби тіло й розум Дарини всмоктували з ефіру енергію життя й надихали на творчі пориви…
Дарина пішла на кухню, щоби не заважати відсипатися Олені, заварила собі каву й розклала карти, що привезла для ворожіння Касьці.
Вдома Дарина в цей час сідала за комп’ютер та ганяла по монітору пасьянси. Після кави та пасьянсної гімнастики для розуму вже продуктивно думалося, планувалося, писалося, а комп’ютер переставав виконувати лише обмежені функції забавки…
В гостьовій кімнаті не було комп’ютеру, тому стали в нагоді карти, які Дарина колись давно власноруч намалювала. Вона вже й не пам’ятала, яким чином до неї потрапили ті маленькі квадратики, де з чотирьох боків кожного було зображення половини малюнку: половина ялинки, половина книги, половина корони тощо. Дизайн малюнків Дарина зробила за своїм смаком, а сенс полягав в тому, що карти тасувалися та розкладалися довільно прямокутником 4Х5. Якщо половинки малюнків співпадали та утворювали ціле – це мало своє значення: склався прапор – матимеш переміни в роботі, а склався годинник – переміни в житті…
Звісно, Дарина не переймалася таким ворожінням, а коли її жартіливі пророцтва час від часу почали справджуватися, Дарина перестала забавлятися картами й з великою відразою приставала на домагання будь кого поворожити.
Емоційна ж Каська із завмиранням серця очікувала поодиноких приїздів Дарини, то ж Дарина не хотіла її розчарувати – це би було як образити дитину…
На картах склався круторогий серп молодика, який ліг поруч з двома перехрещеними стрілами. Читалося це як досягнення мети протягом місяця. А яка мета була в Дарини? Починався навчальний рік, то ж сподівання були пов’язані з учнями, з теорією вокалу, власний аспект бачення якої Дарина поступово переводила в інформаційний формат. Мала вийти в друку книга казок…
Дарина замислилася. Вона вже досягла певного рівня літературного визнання – перемога на конкурсі відкрила шлях до друку. Однак, поза всякою ейфорією, це – лише маленький крок. А для того, щоб успіх закріпився, однозначно треба писати ще. Казки –бо цей конкурс казок проголосили як щорічний… А може би й роман, про що ціле життя мріялося…
-Слухай, що там написали в «Книзі відгуків»? – на кухні з’явилася Олена. – Почитай!
Дарина не лінувалася тягати за собою великий розлінований зошит, куплений ще за радянських часів, в який публіка вписувала свої враження після концерту. Колись Дарина дійшла висновку, що тільки в такий спосіб можна відчути: її мистецтво чогось варте, бо інакше концерт закінчується, оплески вщухають, квіти шанувальників в’януть, і спробуй потім розкажи онукам, що ти вважалася хорошею співачкою. А так лишається слово – показання свідків!
Дарина відкрила «другий том» - «перший» вже являв собою повну колекцію вражень, почерків та мов, тому лишився вдома.
• Znamy panie Laryse jako dobra wokalistke -- koncert dopiero sie zaczyna, ale wiemy, ze bedzie wspanialy. Uczyni to piekny glos pani Larysy.
• Jestem muzykiem i z calym przekonaniem tym bardziej-- chyle glowe przed mistrzowskim wykonawstwem zarowno wokalnym jak i pianistycznym, dziekujac za duze wrazenia artystyczne i wzruszenia muzyczne.
• We engoyed your beautiful concert “Аve Maria” very much.
-Що-що? – не зрозуміла Олена. – Ти прочитала щось англійською? А до чого тут англійська?
-Ну ти ж не думаєш, що це я перекладала тобі з польської на англійську! Ось тут після підпису написано New York… - Дарина прискіпливо вдивлялася в написаний від руки іноземний текст.
-Виглядає так, ніби ми були не на Сьльонску, а в Америці! – розвеселилася Олена. – Ну далі, далі!..
Але в цей час відгукнувся «Турецький марш» - прийшла Каська, й Дарина спустилася крутими сходами старовинного замку, в якому містився музей, щоби відчинити Касьці двері.

103

-Чого це ти вбираєш перуку? – здивувався пан Генрик, випадково зазирнувши до кімнати дружини.
Пані Тереза мала кілька перук, бо артистка (а концертуюча піаністка така сама артистка, як інші, що виходять на сцену!) повинна мати запасний варіант для власної зачіски. Може, для цього вистачило би й однієї, однак Тереза (хоча й була раціоналісткою) почувалася справжньою жінкою, тому не змогла відмовити собі в придбанні кількох перук, які так і не наважувалася вбрати, йдучи на люди. Ні, ту, що мала колір її власного волосся – ясну, злегка рудувату – Тереза кілька разів вбирала, бо в неї була така сама стрижка, як Тереза носила щодня, й ця перука не кидалася в очі своєю штучністю.
Але зараз пані Тереза стояла перед дзеркалом у чорній перуці а ля Мірей Матьє і була зовсім не подібна до себе. Правда, до Мірей Матьє теж не була подібна, бо кирпатий носик французької співачки слід було би збільшити разів у п’ять, ну може – в чотири, щоби уявити собі, який ніс стирчав з-під чорної перуки, побаченої паном Генриком на голові дружини.
-Відчепись! – віддзявкнула Тереза. – Виведи, краще, машину з гаражу.
-А ти що, маєш намір десь їхати в цій перуці? – наївно не відчепився вражений пан Генрик.
-А бо що! – ощерилася Тереза. – Мушу обговорювати з тобою?!.
-Та добре, - пан Генрик вже давно не ображався на гострий язик дружини, - йду за самоходом!
Через десять хвилин пан Генрик, що сидів за кермом власного авта, побачив дружину в тій таки чорній перуці та ще й у великих темних окулярах, що виглядали з-під гривки. Правда, на вулиці було сонячно, то ж окуляри ніби були доречні.
-Нічого собі! – знову втратив пильність та ризикував наразитися на гострий язик пані Терези пан Генрик, - я би не впізнав власної дружини, коли б здибав її в такому вигляді на вулиці!
-От і добре, бо на цьому мені й залежить! – відгукнулася жінка.
-Що, маєш намір банк пограбувати? – набрав гумору пан Генрик.
-А бо що?! – зухвало задерла носа пані Тереза. – Може ти мені заборониш?!.
   
*

 Каська намовила Олену з Дариною вирушити до нового секонду.
-Ой, дівчатка! – Каська не відчувала величезну різницю у віці, що, звісно, було на користь подруг. - Ви не уявляєте, яку величезну шматярню відкрили біля гуртожитку, де поселилися ваші! – з ентузіазмом вигукувала Каська, яка теж полюбляла ці магазини. – От подивіться, яке платтячко я там придбала!..
До обіда ще був час на похід до секондів, тому всі троє вирушили в належному керунку, звідуючи й інші магазини, що траплялися по дорозі. Вже досить завантажені дісталися до того магазинчику, де Леонтіна придбала концертну сукню.
-Подивись, а того плаття, що на Терезу, вже нема! – зазначила Олена. – Може, це Тереза його купила?
-Сумніваюсь, - з пессимізмом відгукнулася Дарина.
Комунікабельна Олена підступила до продавщиці:
-Може пані пам’ятає, хто купив цю сукню, що висіла ось тут?
Продавщиця замислилася, але пригадала:
-А то вчора зранку така дрібна пані, сукня їй добре пасувала…
-Може щупла блондинка… - почала допитуватись Олена. – Бо наша знайома хотіла її придбати.
-На жаль, то напевно не була та знайома панства, бо жінка  дійсно була щупла – інша би не запхалася в це плаття, але вона була чорна, як ворона… - продавщиця хотіла додати: і з таким самим дзьобом, але втрималася від зайвих коментарів, бо вважала себе за виховану.
-От бачиш! – переможно озвалася Дарина. – Наша шляхта не може опуститися до плебейського рівня секонд-хендів!..
-Але ж Тереза зацікавилася, коли я їй розповідала про це плаття, - збентежено піднесла брови Олена. – Вона так розпитувала, в якому це магазині…
-Однак не склалося… - філософськи резюмовала Дарина, виловлюючи в ящику зі штанами джинси з досить широкою талією.
-А що, можуть бути, - оцінила Олена, коли Дарина приклала штани до себе. – Зараз я тобі їх виторгую!
Піджачок, що сподобався Касьці, Олена виторгувала теж.
 Задоволене товариство спакувало придбане вбрання в пакети та рушило до гуртожитку, щоби лишити там речі та забрати до мандрівки в новий секонд своїх колег.
Незадоволеною  лишилася тільки продавщиця, яка могла би продати цей крам значно дорожче. А, з другого боку, - такі приємні люди, особливо ця руда! Для них не шкода…
 
*

Дарина жбурнула до кошика ще одні, вже треті, штани для себе – з гумкою замість поясу. Леонтіна, що підійшла до Дарини порадитися стосовно кофтинки, яку тримала в руках, закопилила губи:
-Моїй мамі теж такі штани потрібні! Чому їх знайшла ти, а не я?!
-Ну то шукай і ти!
-А чого тепер шукати, коли вже ти забрала?!
-То хто заважав тобі шукати скорше?
-Але ж я в цей час передивлялася кофтинки…
-То добре, тепер матимеш кофтинку.
-Але ж моїй мамі потрібні такі штани!
-Мені теж потрібні.
-А це що в тебе? – Леонтіна полізла до Дарининого кошику й витягнула звідтам яскраво червоне платтячко з контрастним купонним узором. – Для чого тобі таке?
-Вдома ходити.
-Тю, - пирхнула Леонтіна, - воно на тебе замале.
Дарина, можливо, через її захоплення рукоділлям, завжди мала досконалий окомір. Колись вона посперечалася з бувшим чоловіком стосовно товщини стержню олівця й перемогла на кілька мікронів! То ж зараз пропустила поза вуха зауваження Леонтіни та потягнулася з повним кошиком шмаття до прилавку по розрахунок.
І саме тут, за спиною продавців, які обслуговували довгу чергу, на Дарину чекала вражаюча й підступна несподіванка: коробка з нитками до в’язання. Дарині перехопило в горлі, коли вона побачила кілька великих бобин зі щільно намотаним на них мохером найвищої якості! Шовковиста густо пухнаста нитка пестила пальці й не хотіла випуститися з рук. Дві бобини містили нитки кольору в’ялого бузку, а одна – в’ялої фіалки. Вони досконало пасували між собою! Однак вони були такі важки! У Львові Дарина дала би собі раду дотягнути їх додому, але – через кордон, з кількома пересадками!..
Руки й далі не хотіли відпустити чарівні нитки, та ще й за таку ціну. Дарина, сповнена сумнівами, обіймалася із жаданим товаром: ні, вона в жоден спосіб не зможе тягатися з такою вагою та такими габаритами!..
І тут з’явилася Олена. Дарина вдалася до провокації – надто подобалися їй ці нитки:
-Якщо ти купиш ці нитки, я тобі з них зв’яжу що небудь цікаве…
-Що?
-Ну ще не знаю. Але нитки шикарні!..
Коли Олена дізналася, що все про все коштуватиме лише шість злотих (два долари!), то, як кажуть, жадність фраєра згубила – Олена не мала тих тактильних вражень, які спокушали  Дарину, але за такі смішні гроші відмовитися від пропозиції майстерної Дарини було би крайнім безглуздям! У в’язальних талантах Дарини Олена не мала сумнівів.

*

Після завершення гастрольних виступів Олена вирішила залишитися в Польщі, щоби побачитися з дочкою, яка жила в іншому місті:
-Добиратиметеся самі, я попрошу Вовку завезти дещо зі своїх речей, сподіваюсь, він мені не відмовить…
Звісно, не відмовить, коли до Польщі Вовка потрапляв виключно з ласки Олени. А потрапити в Польщу, значить – заробити зайву копійку. І то непогану. Отож до Львова викохані Дариною та придбані Оленою нитки для в’язального шедевру привіз Володимир. Отака-то вона – гра долі!..
104
Назад поверталися лише з однією пересадкою. Певно; де ж то можливо з такою кількістю речей скакати туди-сюди, немов польові коники! Вирішили не заощаджувати, бо й для чого? Все, що мали купити, купили…
У Перемишлі пересіли з поїзду на автобус, яким і перетинатимуть кордон. Не без проблем позапихали до багажного відсіку купу торб та торбинок і трішки розслабилися. Дарина з Володимиром розмістилися на одному кріслі, а дещо  глибше влаштувалася на вільне місце Леонтіна.
Автобус довго не виїжджав зі станції – на когось чекали. Значна частина пасажирів зналася між собою та перекидалася розмовами, з яких можна було вгадати українських «човників», що возили товар з України до Польщі та, відповідно, з Польщі в Україну. Цього разу задня частина автобусу була заповнена сільськогосподарським приладдям: чи то сіялками, чи то чимось подібним – залізними візками, хаотично навантаженими майже до стелі салону.
Коли автобус нарешті вирушив у неблизьку подорож, стало зрозумілим, що триватиме ця подорож нескінченно довго, бо водій через нестандартний вантаж їхав на мінімальній швидкості, боячись різких рухів автобусу, щоби устаткування не порушилося. Однак нагромаджені візки противно дзеленчали, а коли водієві не вдалося обминути невеличкої вибоїни, один з візків гепнувся вниз, ледь не зачепивши Леонтіну. Отут вже її терпець урвався!
-Чого це я маю сидіти ззаду та тримати ваші сіялки-віялки? – зарепетувала вона поставленим голосом співачки світового рівня. – Надто мудрі знайшлися! Самі посідали спереду, добре влаштувалися, ніби це ваш приватний автобус!..
Хтось з пасажирів поступився Леонтіні місцем спереду, щоби не провокувати ускладнень в дорозі.
Стомлений від подвійного навантаження своїми та Олениними речами Володимир задрімав.
Дарина бездумно дивилася у вікно, прощаючися з Польщею: може, вона бачила її востаннє…
Доведеться просити Інну, щоби вона під’їхала до перехрестя, де Дарина мала намір висісти… - жевріла лінива думка.

105

День в Тарасика відбувся просто чудово! Тарасик навіть не міг заснути через надлишок позитивних вражень.
За вікном бубонів дощ, але він почався вже після того, як Тарасик вдосталь розважився на святкуванні Андрійчиного дня народження. Спочатку діти бавилися іграми на комп’ютерній приставці, яку тато подарував Андрійкові до урочистого дня. Омріяна приставка не стала для Андрійка несподіванкою, бо тато нарешті дався намовити себе на такий подарунок синові. Більше того, навіть Тарасикові було відомо, що в Андрійка має бути приставка, то ж Тарасик з мамою придбали в подарунок Андрійкові спеціальну гру.
Мама Андрійка приготувала улюблений салат Тарасика олів’є, яким Тарасик «напакувався» за святковим столом по самі вуха! Потім діти трохи поганяли м’яча на дитячому майданчику: поки мама Андрійка забирала зі столу брудний посуд та ставила десерт.
-Ах, що за славний десерт! – Тарасик навіть зараз облизнувся, наче кіт, що закусив мишкою. – Коли Андрійко традиційно задув на святковому торті одинадцять свічок, Тарасик зрозумів, що цей торт надзвичайний: він зроблений з морозива! О, Тарасик дуже навіть полюбляв морозиво. Мама Тарасика завжди пильнувала, щоби син ласував помаленьку, невеличкими порціями. Але ж на вулиці літо! Правда – його останні дні, бо вже закінчувався серпень. Однак спека ще не відпустила місто зі своїх обіймів, отож не було сенсу остерігатися застуди – ну яка застуда може спіткати Тарасика в літню спеку?!.
Торт був великий, то ж Тарасик не заощаджував собі в задоволенні. Спочатку він скромно погодився на невеликий шматочок, що його запропонувала Андрійкова мама. Шматочок якось надто швидко зник з тарілки, ніби хтось допоміг Тарасикові його позбутися. Тарасик навіть подивився з підозрою на Микиту, що сидів поруч, та Микита саме підкладав собі до тарілки додатковий шмат торту, то ж Тарасик так само потягнувся за кучерявою солодкою масою: не можна дозволити, щоби така краса розтанула!
Швиденько впакувавши в себе додаткову порцію ласощів, Тарасик вдоволено відкинувся на спинку крісла та пригадав, що мав порозумітися з Микитою стосовно Діани. Микита й дійсно відразу відгукнувся на прохання Тарасика та похапцем рушив до телефону: певно й насправді підкохувався у Діані. Вже за пару хвилин він розповідав Тарасикові, що Діана вчиться співати в десятій школі мистецтв, де займається в педагога Дарини Михайлівни і каже, що вчитися треба тільки в неї, бо це – найкращий педагог на світі!
-А ти запитав, як до цієї школи поступити? – стурбовано перепитав Тарасик. – Адже вже починається навчальний рік…
-А що, треба було запитати? – здивувався Микита. – То я зараз зателефоную до неї ще раз! – і Микита радісно вискочив з-за столу.
І ось тепер Тарасик ніяк не міг заснути, бо Діана сказала, що для вступу до школи треба відбути прослуховування, тобто такий ніби іспит, коли комісія викладачів перевіряє, чи надається дитина до навчання співові. І це прослуховування відбудеться післязавтра в останній раз.
-Ай, - Тарасик подумки відмахнувся рукою та перевернувся на другий бік, - може ця комісія не буде реагувати на його спів так, як Бурко чи коза. Тарасик вже навіть домовився з мамою, що вона поведе його післязавтра на цей іспит…

106

-Але ж ти й запакувалася! – зойкнула Інна, коли побачила край дороги Дарину, навколо якої щільною стіною стояв багаж. – Як тягнутимемо?
-Дарина гонорово випнула груди й дістала зі спеціальної кишеньки мобілку. Свого часу вона про всяк випадок зафіксувала в пам’яті телефону комірковий номер виклику таксі й тепер мала можливість перевірити його в дії. Перевізник 0-86, послугами якого Дарина час від часу користувалася, знову був на висоті: авто зупинилося перед сестрами вже за десять хвилин.
-І то ти сама не здатна була впакуватися до машини? – скинула плечима Інна. – Я вискочила мов з труби, щоби тобі допомогти, а ти елементарно викликала таксі…
-А я за тобою скучила! – аргументувала Дарина свій ірраціональний вчинок. Прозвучало переконливо.
Тепер проблему становив п’ятий поверх. Дарина ніколи не любила спинатися вгору. Приказка Умный в гору не пойдёт, умный гору обойдёт якнайкраще віддавала почуття Дарини щодо будь якого бодай пагорбку, то що ж казати стосовно безконечних сходів!..

*

Цей винахід людства – валізки на коліщатах – без сумніву є корисним. Але найменше користі з нього в умовах нашої пострадянської дійсності. Може, капіталісти за кордоном дбають про власні дороги та зручності, але на вищерблених рідних тротуарах, ще й заставлених автами, господарі яких піклуються лише про власні вигоди, тягнути таку валізку треба з вправністю штурмана вищого класу та із зусиллями майстра спорту з важкої атлетики. Ні, якби ті коліщата мали метровий діаметр, то може би й вдалося не перейматися численними нерівностями дороги! Колись Дарина бачила в продажі шедевр технічної думки – «кравчучку» на коліщатах, що кріпилися до трикутної основи: три колеса на одній вісі! Може й варто було придбати таке диво, однак у фінансові плани Дарини це не входило, отож лишалося тільки уявляти собі, як би воно везлося…
На п’ятий поверх без ліфту жодні коліщата не могли стати в нагоді, й Дарина з Інною аж ніяк не виглядали тендітними жінками, коли спиналися на еверест маминої хрущовки. Правда, Інна в своєму далеко мешкала на десятому поверсі, але ліфт там часто капризував і змушував мешканців до фізичних вправ. То ж Інна, молодша від Дарини на тринадцять з половиною років, впоралася зі спинанням швидше й гостинно зустріла сестру на порозі реверансом: Раді вітати вас, що повернулися до нас! Будьте, як вдома!..
Авжеж, треба бути як вдома, бо безнадійно плекати сподівання на те, щоби бути насправді вдома. Дарина важко зітхнула та заходилася затягати дорожні речі через вузький коридор до приміщення.
-Між іншим, тобі телефонувала Катря й просила, щоби ти терміново передзвонила до неї, коли приїдеш, - хіхікнула Інна, бо пригадала цю розмову. –До речі, ми дуже душевно поспілкувалися!
-Що значить душевно?
-А як завжди, вона переплутала нас за голосом!
-Уявляю, - озвалася Дарина, бо такі казуси час від часу траплялися.
-Вона дуже здивувалася, коли ніби ти сповістила, що не вмієш друкувати на комп’ютері!
-Звісно, здивувалася, бо ж я в школі всі робочі матеріали роздруковую, - посміхнулася Дарина. – І що вона від мене хотіла?
-А вона мала мені доповісти?! Наступного разу наполягатиму!
-Та добре вже, не наполягай: не варто її так завантажувати! Досить, що познущалася з голосами.
-Ну то дзвони й дізнавайся, бо я обіцяла, щойно ти на поріг!.. – О, Інна завжди виконувала свої обіцянки.
Дарина сягнула по телефонну трубку. Виглядає, що відпустка скінчилася – і то вже цієї миті!

107

Все, скінчилася відпустка, скінчилося літо, скінчився город… - із сумом думала Катря, розмішуючи у великому тазі, що стояв на плиті, джем із яблук, зібраних власноруч.
Люди їздять на якісь курорти, різні там Єгипти та Анталії, а Катря лише працює, працює, працює… Правда, їй подобається затишок власної ділянки, але ж там теж доводиться, вибачте, пахати!
 Виглядає, що вона протягом життя свято дотримувала настанов великого вождя пролетаріату: відпочинок – це зміна праці. Правда, пролетаріат елементарно не мав статків на повноцінний відпочинок, а Катря заробляла зовсім незле. Однак більша частина грошей тікала з-під рук на потреби дітей та онуків.
 Що ж до зміни праці, то не можна сказати, що Катря протягом літа відпочивала від своєї основної роботи – вокалу. По-перше, вона не відмовлялася від участі в концертах, які пропонували чи то Російське товариство, чи то Союз українок. Коли в її віці отримується запрошення до виступу, значить її ще хочуть слухати, значить вона ще чогось варта як співачка, значить – не можна нехтувати такими пропозиціями та відмовляти людям.
А якщо врахувати, що Катря брала зі собою на ці виступи ще й своїх учнів, з якими перед тим треба було зустрітися, позайматися, повторити твори, то стає зрозумілим, що й від педагогічної діяльності Катря не відпочивала стовідсотково. Тим більше, що одна з її учениць, за яку вона справно отримувала платню протягом навчального року, жила з батьками в Іспанії, то ж заняття не відвідувала, а програму надолуживала саме влітку, коли родина привозила її додому, до бабці – батьки були в Іспанії на заробітках, а Настю загалом тримали біля себе.
Від думок про літній відпочинок відірвав раптовий дзвоник – відгукнувся телефон. Катря лишила джем та рвонула до кімнати.
-Мамо, я сварюся з Іллєю, бо він не хоче ходити до школи, що біля нас і каже, що житиме у тебе! – почула Катря роздратований голос доньки. А якщо вона роздратована, то й дитина від цього страждатиме: бо що за радість, коли мама свариться.
-Вікторіє, а чого ти така зденервована? Значить, ти не створюєш для дитини таких умов, щоби він прагнув бути вдома!
-Мамо, я не маю здоров’я на різні витребеньки. В мене відразу підвищується тиск.
-Ну так, - подумала Катря. Ілля – пізня дитина, то ж Віта не є для нього молодою мамою. Марішка, старша дочка Віти, вже має власну дитину, а Ілля щойно вчиться в третьому класі…
-Мамо, може ти дійсно попіклуєшся про Іллю, щоби я не псувала йому життя!..
Звісно, яке право має Катря допустити, щоби її внукові хтось псував життя:
-Ну добре, хай буде в мене, - без зайвого опору погодилася Катря. – Тим більше, що я не хочу позбутися комп’ютера, бо маю намір врешті скористатися з його можливостей та навчитися друкувати, - Катря пригадала, що Дарина власні книжки оформлювала на комп’ютері сама.
Коли Катря повернулася на кухню, джем встигнув пригоріти.
-Добре, доварю потім, - підкорилася обставинам Катря: треба було готуватися до засідання відділу, яке Катря мала намір провести завтра, перед початком прослуховування бажаючих вступити до школи. Заклад користувався популярністю, мав добру репутацію, отож бажаючих вчитися в цій школі мистецтв було досить, і приймати нових учнів доводилося за конкурсом.
Знову відгукнувся телефон. Цього разу Катря вже не могла помилитися стосовно голосу, бо з чого би до неї дзвонила сестра Дарини? Ні, це була сама Дарина.
-І що, як з’їздила? – для порядку запитала Катря.
-Знову висиш на телефоні?! – повернувся від сусіда Валерій Васильович. Він потягнув носом:
-Правильно, вже пахне горілим! Добазікалася!..
-Дарино, завтра об одинадцятій засідання відділу, треба мати заповненими індивідуальні плани, щоби я підписала. А о дванадцятій прослуховування… - скоротила розмову Катря, бо не мала наміру наражатися на невдоволення чоловіка.

108

  Зашурхотів ключ у дверях, до мами прийшла сусідка.
-Тільки її тут бракувало, - процідила крізь зуби Інна, яка саме намагалася звільнити місце для Дарининих речей, що перекрили прохід.
-То може Дарина десь їде? – поцікавилася сусідка.
-Ні, щойно приїхала, - голосно (бо сусідка була глухувата) відгукнулася мама.
-І далеко ти їздила? – повернулася сусідка до Дарини.
-До Польщі.
-Що там в Польщі? Які ціни? Бойчиха з третього під’їзду туди по продукти їздить. А потім на базарі продає…
-Я їздила виступати, співала.
-А, ну так, так, - погодилася сусідка, – коли Бог дав голос… О, а та вже щось в’яже! – сусідка побачила на дивані розпочату роботу Інни. –Я кажу, золоті руки мають ваші дівчата!.. А чого я до вас прийшла? – сусідка стягнула до носа брови.
-Тобі краще знати, - мама Дарини саме дивилася по телевізору улюблену політичну передачу.
Сусідка теж кинула оком на екран:
-О, згадала! Подивилася на тих ото – й згадала! Ви уявляєте, на базарі кажуть, що той цілий президент вже зовсім не займається справами держави! Та де!.. Люди його вже не хочуть!.. А він і не дуже тим переймається. Бо й часу не має перейматися!
-Як це не має часу? – для порядку перепиталда мама.
-А бо виробляє собі документи! – з тріумфом (звісно, така новина!) озвалася сусідка.
-Які документи? – не зрозуміла мама.
-Буде переїжджати до Америки. В нього ж дружина … - сусідка зробила страшні очі та піднесла догори палець, - а-ме-ри-кан-ка! – по складах проговорила вона. – То ж він виробляє собі документи, щоби їхати до Америки!.. – сусідка переконано кивнула головою. – Так-так… То на базарі кажуть!
-Авжеж, непідважний аргумент! – гмикнула на кухні Інна, бо, як водиться, чула все.
 
109

Тарасик прокинувся з відчуттям надзвичайної відповідальності. Він навіть не відразу зорієнтувався, звідки виникло таке відчуття і з чим воно пов’язане. Тарасик намагався зосередитися, щоби виявити джерело підсвідомого непокою, однак сон, який щойно був перерваний пробудженням, не хотів відпустити Тарасика зі своїх пазурів. Точніше, це були пазурі Бурка, який уві сні чомусь не впізнав господаря, страшенно обгавкав Тарасика, а потім навіть напав на нього: став на задні лапи та ковзанув пазурами по Тарасиковому горлу.
-Чи той Бурко оскаженів?! – подумав Тарасик і мимоволі приклав до горла руку. Горло й дійсно якось так трішки ніби пекло. І ковтати слину було боляче…
-Ще цього мені бракувало! – Тарасик раптом пригадав, з чим пов’язані його непокої. – Сьогодні ж має бути прослуховування до школи мистецтв!
Тарасик підхопився з ліжка й пішов митися. То ж треба було трапитися, щоби саме сьогодні приснився такий дурний сон, через який тепер в Тарасика болить горло!
-Мамо, а чому людині сняться сни? – поцікавився Тарасик під час сніданку.
Мама постаралася відповісти, як могла:
-Це Господь дає людині сни, щоби про щось попередити.
-А мені приснився Бурко, який мене обгавкав та подряпав пазурами моє горло, - пожалівся Тарасик. – То про що Господь хотів мене попередити?
-Я не знаю, - задумалася мама. – Тлумачення снів – це спеціальна наука, не кожний здатен зрозуміти власний сон…
-Але ж мені й досі пече горло через того Бурка! – нарікав далі Тарасик. – Завжди такий чемний пес, гавкає лише на сторонніх…
-А може він не хотів, щоби ти йшов на… - як його там? – прослуховування?..
-Та ти що?! – перелякався Тарасик. – Я вже й Андрійкові сказав, що сьогодні маю такий ніби іспит. А він з татом піде до футбольної школи.
-А, він хоче серйозно займатися спортом? Це добре. Буде здоровим хлопцем. А от що тобі дасть той вокал – поняття не маю. У нас в родині співаків не було. Всі тяжко працювали…
-Ти колись казала, що мій покійний дідусь мав добрий голос? Може це моя родинна пам’ять прокинулася, і тому я захотів співати?
-Але ж дідуся ніхто не вчив співати. Та й чого тут вчити? Є голос – відкривай рота та співай! А нема – то краще займайся спортом, як Андрійко. А ти причепився: вокал, вокал… Ще й слово якесь хитре придумали! Спів – та й годі!
-Ти, мамо, не бачила! Величезна сцена оперного театру, на ній стоїть один єдиний Мартин Мартин, і повний зал, та ще й три балкони глядачів стоячи йому плескають! Йому одному! Бо він не просто має голос, він співав без мікрофону, і його всі чули, бо він вчився співати! А чим я гірший? Я теж хочу навчитися так співати! – наполегливо резюмував Тарасик.
Звісно, мама погодилася, що її син не мусить бути гіршим за якогось там Мартина Мартина:
-Ну то причепурись, бо вже час іти!
 
110

Щойно Дарина відклала трубку після розмови з Катрею, як телефонний апарат вибухнув гучним дзеленчанням. Дарина бовкнула щось крізь зуби та відсахнулася від того нав’язливого монстра:  сестричка увімкнула цей агресивний прилад, хай сама й відповідає!
Інна запхала ногою під розкладачку свою валізу, в якій щойно порпалася, та рушила до телефону, від якого Дарина втекла на кухню.
-Так, добрий день… Ні, це не Дариночка – це Інночка…
-Ой, це Сюзанна, - здогадалася Дарина.
-Приїхала, бо Дарина їздила до Польщі, а я лишалася з мамою… Вже по два метри на зріст… До побачення… Іди, тебе! – Інна протягнула Дарині трубку, ще гарячу після попередньої розмови.
У голосі Сюзанни бриніли плаксиві інтонації:
-Ти уявляєш, ці пройдисвіти дали мені таке маленьке навантаження, ніби я вже нічого не варта – так і мріють випхати мене на пенсію!..
-Цікаво, чи вдалося би мені прожити на пенсію? – подумала Дарина. - Але ж Сюзаннин Вадим ніби незле заробляє, бо Сюзанна здебільшого дозволяє собі літній відпочинок на закордонних курортах…
-А як я можу лишитися без роботи, - ніби відповіла на невисловлене питання Сюзанна, - коли невідомо, що можна очікувати від мого задрипаного чоловіка: він же здатен спустити цілу зарплату в казино, то на що ж тоді житимемо? Але на те, що я зароблятиму в училищі при такому навантаженні, як мені дали, теж жити неможливо!.. Уявляєш, та Мудричка забрала мої минулорічні години для такої одної шмаркачки, що взяли на роботу цього року, а коли я спробувала наполягати, щоби мені мої години залишили, то Мудричка виступила на педраді з обуреннями, що нашому колективові бракує свідомості стосовно молодих спеціалістів, професійне життя яких починається, і їм належить мати поле для діяльності та можливість більш-менш пристойно заробити для своїх стартових потреб. Вона нахабно підкреслила, що держава не безпідставно встановила пенсійний вік для своїх громадян, бо ще за радянських часів у відомій пісні співалося:
Молодым везде у нас дорога,
Старикам везде у нас почёт…
Тому наші шановні пенсіонери не повинні перекривати оту дорогу молодим кадрам, не лягати грудьми на своє навантаження, як Олександр Матросов на амбразуру дзоту. Їм належить озирнутися навколо та побачити чарівний світ, що їх оточує, бо ж за великим навантаженням і світу не видно… Уявляєш, яке стерво! Та вона б усіх тих пенсіонерів скопом поховала би вже! В братерській могилі!..
-А вона сама хіба молода? – вставила  слово в безконечний монолог Дарина, що зовсім не пам’ятала тої Мудрички, хоча кілька разів бувала на гульках у Сюзанниному училищі, бо Сюзанна любила похизуватися, як її подруга співає.
-Та ото ж недавно шістдесят виповнилося! Але вона себе не помічає! Вона вважає, що на її місце претендентів бути не може, а от педагогічне навантаження можна перекроювати за будь яких обставин!.. Отакої! А ти що робила у Польщі? – Сюзанна сама поміняла тему, бо звісно, її нарікання були риторичними: Дарина в жодний спосіб не могла вплинути на розподіл навантаження в училищі.
Після звіту про Польщу Дарина нарешті повернулася до своїх пакунків, бо кортіло роздати подарунки та звільнити місце для відпочинку.
111
Дарина могла би роздратуватися, що має з’явитися на роботі об одинадцятій – дуже вже вона не любила викликів на цю годину (Катря ж, певно, призначила засідання відділу саме на цей час за філармонійною звичкою). Однак обставини змусили з’явитися в школі на десяту, бо індивідуальні плани, які належало дати Катрі на підпис, ще не були заповнені.
Ні, протягом відпустки Дарина накидувала в своїм блокноті окремі позиції тих планів, тобто репертуару, над яким належало працювати з учнями протягом першого семестру відповідно  до їх індивідуальних здібностей. І добре, що Дарина не забула прихопити цей блокнот зі собою. Потрапити до свого класу Дарина не змогла. Тобто, до класу вона потрапила, прошу дуже, ключ був завішений у шафці, на своєму місці, але просунутися до класу далі порогу було годі. Цілий клас був заставлений меблями завуча, директорки, секретарки… Всі ці приміщення знаходилися поруч, і там тривав ремонт. Ото ж Дарина претерпіла шок від побаченого та посунула до учительської заповнювати плани.

*

Тарасик з мамою ледь знайшли приміщення школи. Хоча прислів’я й каже, що язик до Київа доведе, однак вони за вказівкою когось з перехожих потрапили зовсім не до школи мистецтв, а до Будинку дитячої творчості, що знаходився неподалік. Мама вже навіть дізналася в якомусь із класів, до кого треба звертатися, щоби записати сина на навчання співові. Але в цей час син вставив, що він хоче навчатися у Дарини Михайлівни, і виявилося, що такого викладача в Будинку творчості немає.
-То може вам треба до десятої школи мистецтв? – здогадалася привітна жіночка, яка саме надавала інформацію.
-Так-так! –Тарасик закивав з таким ентузіазмом, що аж голова заболіла!
Через пошуки Тарасик з мамою вже запізнювалися на призначену годину прослуховування, й Тарасик дуже хвилювався. Раптом мама Тарасика ніби приросла до тротуару: вона зупинилася й почала озиратися.
-Мамо, - Тарасик ротягнув маму за руку, - ходімо! Ми запізнюємося!..
-Зараз, зараз… - мама Тарасика була чимось заклопотана, однак Тарасик ніяк не міг зрозуміти, що ж то сталося.
Це у центрі міста завжди повно людей, а в новому районі в цей час можна було зустріти лише стареньких бабусь: всі молоді були в школі або на роботі. Мама Тарасика видивлялася саме когось з перехожих, хто би випередив їх з Тарасиком, бо щойно їм перебіг дорогу чорний кіт. Заклопотаний Тарасик того кота навіть не побачив, але мама боялася ризикувати. Колись саме через чорного кота мама Тарасика провалила екзамен в педагогічний інститут, а тому і так і не стала вчителем. Тепер ось не має вищої освіти, тяжко працює, щоби утримувати родину, та ще й боїться, що за економічної кризи, що суне на державу, може втратити й цю роботу. І все через клятого чорного кота, що нахабно перебіг їй дорогу тоді, давно… Але ж не буде вона пояснювати це Тарасикові! Встид, щоби мати вчила сина боятися чорних котів. Отож мама Тарасика стояла немов пам’ятник сама собі й не хотіла рушитися з місця.
-Мамо! – Тарасик знову шарпнув маму за руку. – Та ходімо вже!
На щастя з-за спини Тарасика вискочив великий рудий собака та перетнув дорогу до кущів, в яких зник чорний кіт.
-Та хай вже буде хоча би собака! – подумала мама Тарасика й нарешті повела сина до наскрізного проходу через великий будинок, у дворі якого мав міститися дитячий садочок, одне крило якого належало школі мистецтв, яка була метою пошуків Тарасика з мамою, які вже сорок хвилин блукали по мікрорайону, логіку забудови якого годі було зрозуміти – понабудують же таке!..

*

   -Наша школа має у місті добру славу, - розповідала Катерина Олександрівна викладачам відділу. – Наші учні по закінченні школи поступають до музичного училища та консерваторії. Ми повинні усвідомлювати, що ми є першою ланкою професійної вокальної освіти, тому наше основне завдання на сьогодні почути підчас прослуховування такі голоси, які б могли доповнити славу нашої школи, стати професійними співаками…
Дарина розуміла амбіції Катрі, однак не поділяла їх. Вона вважала, що завдання школи мистецтв є ширшими, аніж професійна підготовка майбутніх співаків. Якщо все населення стане артистами, то де ж візьмуться слухачі?
От в Дарини в класі вчиться така собі Софійка, яка дуже хотіла навчатися співові. На професійні дані вона не тягне однозначно. Дарину кожного разу сварять за неї при обговоренні після академконцертів: що це за голос?!. Голос такий, як Бог дав, але ви послухайте, як вона веде фразу, як подає звук, як вона робить те, чого її навчила Дарина. Мама Софійки вихвалялася, що дочка прагне ходити на концерти вокальної музики, та ще й коментує, хто співає правильно, а хто – навпаки. Отож за роки навчання Дарині вдалося наблизити до дитини чарівний світ вокалу, допомогти насолоджуватися його сприйняттям, усвідомлювати міру праці та  таланту співаків, а не банальне коли вип’є, теж співає…
Діти не вештаються по вулиці, не шукають небезпечних пригод, вони займаються корисною справою, долучаються до високого мистецтва. Хіба не це головне?
Дарина вважає, що на уроках вокалу треба вчити не лише опорі дихання на діафрагму, треба поглиблювати уявлення дітей про оточуючий світ, навчати життєвій філософії, синтезу та аналізу…
Дарина хіхікнула, бо пригадала, як завмерла Марта – п’ятнадцятирічна володарка чудового голоса, коли Дарина запитала її, як визначається місцезнаходження точки у просторі? Потім Дарина навіть підказала, що за системою координат. Марта лише махнула рукою: ось так вона вчиться в загальноосвітній школі. Буде з неї професійна співачка? Навряд чи. Одного голосу для професійного співу мало: голова теж потрібна. Звісно, Дарина пояснила Марті сутність параметрів точки за системою координат відповідно до осей координат X, Y, та Z. Дарині треба було сформувати в уявленні учениці повну просторову тотожність точки а – співака, та точки b – його вокального продукту.
Так, Дарина має право пишатися своїми учнями не через те, що Бог дав їм гарний голос, а через те, що вона поширила їх світогляд, навчила сприймати гармонію мистецтва співу, розуміти мову звуків, забарвлених почуттями особи виконавця, а не обмежуватися потягом до тупих механічних ритмів, що тупо нав’язують радіо й телебачення, і які провокують підсвідому агресію та, зрештою, спричиняються – Дарина була в цьому переконана! – до зростання підліткової злочинності…
-Ото ж тільки найкращі голоси мають право потрапити до нашої школи! – бадьоро закінчила свій спіч Катерина Олександрівна й запропонувала вирушити на прослуховування.

112

 У коридорі біля класу, в якому мало відбутися прослуховування, зібрався цілий натовп дітей з батьками.
-То всі на прослуховування? – перелякалася мама Тарасика, яка не сподівалася побачити таку кількість конкурентів синові.
Натовп організовано захитав головами.
-О Боже, то стільки бажаючих співати?! – зойкнула мама Тарасика, бо зовсім не думала, що заняття співом може користуватися таким попитом у дітей. Невже всіх тих дітей  теж спонукав до занять вокалом оперний театр!..
-Ні, тут одна черга для всіх, - озвалася мама хлопчика в українській вишиванці. – Ми, наприклад, маємо намір займатися на бандурі.
Мама дівчинки поруч тримала файл з дитячими малюнками, а дівчинка носочком черевика виписувала на затоптаній підлозі якісь вензеля.
-То ваша дитина теж не на вокал? – здогадалася мама Тарасика.
-Я хочу вчитися малювати! – замість мами відповіла дівчинка.
-Так-так, - підтвердила мама, - я працюю в музеї етнографії, то в нас відбувалася виставка малюнків дітей, що вчаться в цій школі. Я була однозначно вражена! Така свобода думки, таке відчуття простору, колористика! Цю школу знають не лише в Україні, але й за її межами, бо учні школи часто перемагають в Міжнародних конкурсах!..
-Тато, ну ходімо додому!.. – раптом почувся плаксивий голос малого, що стояв у куточку. – Я не хочу грати на баяні! Я хочу грати у футбол!
-А я сказав, що гратимеш на баяні! – категорично гримнув тато хлопчика. – Твій дідусь грав на баяні, і ти гратимеш!
-То чому ж ти сам не грав, - захищався хлопчик, - коли тобі це так подобається?
-Бо дідусь сварився, коли я тільки-но пхався до його інструменту, казав, що вже чути не може того рипіння!
-Я теж не можу чути того рипіння, - спробував достосуватися до одержаної інформації малий. Однак тато присік цю спробу на корені:
-Ти ще не доріс до того, щоби виявляти свої примхи! Будеш вчитися грати на баяні! Все!
З дверей класу, де мало відбутися прослуховування, висунулася кучерява зачіска викладача з виразними темними очима:
-Хто перший, прошу заходити!
Мама почала заштовхувати до дверей дівчинку з розпущеним волоссям. Дівчинка не хотіла відпустити маму й тягнула її за собою. Мама теж зайшла до приміщення, але одразу вийшла:
-Сказали, що діти мають заходити самі, без батьків! – заклопотано повідомила вона.
-Ой, я же забула зайняти чергу! – пригадала мама Тарасика, та почала шукати останнього.
Кілька мам зчинили обговорення:
-Могли би й дозволити батькам бути присутніми на прослуховуванні! Звідки ми знаємо, що діти не перелякаються екзамену!..
Чорняве дівча взяло сопілку, яку їй простягнула бабця, й почало гундіти одну ноту.
-Мусить налаштувати дихання, пояснила бабця татові майбутнього баяніста. – А ну як захочуть перевірити!
-Мамо, мені кружиться голова, - пожалівся Тарасик.
-Та не хвилюйся так, - заспокоїла мама, - бачиш, на вокал більше нікого нема.
-Як то нема на вокал?! – обурилася повна пані, що тримала за руку таку саму повну дівчину. – Ми на вокал!
-І ми, - відгукнувся дідусь, біля ніг якого терлася, наче кіт, дрібна білявка з патлатою гривкою.
Раптом двері класу відчинилися, і той самий викладач, що перед тим запрошував на прослуховування, вийшов і попрямував до дверей сусіднього класу:
-Прошу всіх тихенько чекати своєї черги в цьому класі, - сказав він, обертаючи в дверях ключ, - бо ви заважаєте своїм дітям продемонструвати здібності! А ти, - звернувся він до сопілкарки, поки що не грай!..

*

  Дарина випадково зачепила оком Катрю, і кутки її роту мимоволі поповзли догори.
Все ж таки дивна Катря особа! Всі її емоції завжди виявляються через її поставу, міміку, інтонації. Її можна читати, наче книгу. Якби Дарині запропонували навести приклад справжньої артистки, Дарина би однозначно не потребувала часу на роздуми й назвала би Катрю. Катря була артисткою наскрізною: її емоції були опуклими, поведінка – демонстративною. Її зовнішній вигляд завжди передбачав наявність публіки. Дарина подивляла Катрю за цю надприродну щирість: вона не демонструвала себе такою – вона такою була насправді. Уява Катрі плекала еталон справжньої артистки, і Катря щиросердо прагнула цьому еталонові відповідати. Це не була поза, це було її справжнє життя. Тобто, точніше: її життя було підпорядковане цій позі. Так само, як комуністичний світогляд, нав’язаний народові радянським суспільством, був адаптований Катрею до ступеню умовних рефлексів, і якби Катря надумала віддати життя За Родину, за партию! – Дарину би це засмутило, але не здивувало.
Катря – яскравий приклад особи соціальної. Для неї важлива думка колективу, традиції та норми поведінки, прискіпливе дотримання канонів та догм. В цьому відношенні Дарина становила повну протилежність Катрі: соціальні аксіоми Дарина вважала теоремами й приймала їх як належне лише за вагомих аргументів; всі догми та канони вимагали доведення, а тому втрачали для Дарини свою непорушність.
Катря терпіла неадекватну поведінку свого чоловіка, тому що поділяла переконання обивателя: жінка має бути заміжньою. Жінка без чоловіка – неповноцінна! Катря декларувала себе як жінку повноцінну! Тому вона мужньо й без супротиву тягнула на собі віз умовностей патріархату, доповнений вантажем, покладеним на жіночий рід емансипацією…
-Обговорювати будемо потім, після прослуховування… - почула Дарина голос директорки й відігнала думки про Катрю.
До класу певною ходою увійшла повненька дівчина.
-Як тебе звати? – поцікавився завуч, що вписав до якогось папірця її ім’я та прізвище. – На який відділ ти хочеш поступати?
-Я хочу співати, - відповіла дівчина.
-А ти можеш заспівати нам будь яку пісню? – озвалася Катря.
-Я заспіваю пісню моєї улюбленої співачки! – пожвавилася дівчина.
-А хто твоя улюблена співачка? – підбадьорююче посміхнулася Катря.
-Вєрка Сердючка! – радісно сповістила дівчина.
Катря скинула плечима й підтиснула губи.
-А може ти знаєш якусь народну пісню? – підніс від паперів голову завуч.
Дівчина замислилася:
-Ой на горі жито, сидить зайчик…
-Заспівай нам її, будь ласка! – заохотила директорка, а вчителька з сольфеджіо спробувала підіграти мотивчик на фортепіано…
Коли дівчина продемонструвала слух та відплескала ритм, директорка висловила думку, що їй належить співати в хорі:
-Це дуже цікаво, - запевнила дівчину директорка, - в тебе з’явиться багато нових друзів, і ви будете разом співати гарні пісні...

*

Через те, що Тарасик з мамою втратили час на пошуках школи, їх черга на прослуховування виявилася останньою.
-Мамо, - жалісно підскиглював Тарасик з куточка, в якому занурився у відкидне, наче в кінотеатрі, крісло й похнюплено спостерігав за дітьми, що відбули прослуховування, - напевно, вже всі місця на навчання зайняті, й мене не візьмуть до школи…
В цей момент двері класу, де відбувалося прослуховування, відчинилися, і звідтам навшпиньках з’явилася якась вчителька. Вона витягнула з кишені мобільний телефон і почала тиснути на його кнопки.
-Вибачте, - підступилася да вчительки мама Тарасика, - ви не знаєте, чи на вокальний ще є місця, бо син хвилюється, що ми запізно прийшли, а ми так довго шукали школу…
-Взагалі, місць на вокальний не є багато, але обговорення ще не було, отож шанси у всіх рівні, - вчителька знову піднесла до зору телефон.
-А, скажіть, будь ласка, Дарина Михайлівна там є? – не відступилася мама Тарасика.
-Я – Дарина Михайлівна, - вчителька здивовано піднесла брови. – А що ви хотіли?
-Ой, Дарино Михайлівно, Тарасик так прагне вчитися саме у вас!..
-Чому саме в мене?
-Тарасик, іди-но сюди, - покликала мама сина, розкажи Дарині Михайлівні, як ти хочеш вчитися співати і чому саме в Дарини Михайлівни?
-Я… я… - почав затинатися Тарасик, - я не знав, що це ви…
Дарина розгубилася:
-Не зрозуміла, ти мене вже десь бачив?
-Так, то ж ви виступали в оперному театрі?
-Ні, я колись була солісткою філармонії. Але тоді ще не було на світі тебе…
-Але ж то ви були на концерті Мартина Мартина! – не визнав за програне Тарасик.
-А ти що, був на концерті Мартина Мартина? – здивувалася Дарина. – З мамою? – вона з повагою подивилася на маму Тарасика.
-Та де, - відмахнулася мама, - він був з другом Андрійком, а запрошення їм дав сам Мартин Мартин. То ж Тарасик послухав того Мартина та вперся, що хоче співати так, як він. А вчитися хоче у вас…
-Бо у вас вчиться Діана з Андрійкового класу, а вона сказала, що ви – найкращий викладач на світі! – довершив мамини пояснення Тарасик.
-Ага, тепер зрозуміла, - кивнула Дарина Михайлівна. – Але питання набору вирішую не я, це – компетенція дирекції, ото ж дитина має відбути прослуховування.

*

Катерина Олександрівна вдоволено записала собі до нотатника прізвище дівчини, яка справила на неї враження.
-Візьму її до свого класу, - подумала вона. – Дитина смілива й має добрі голосові зв’язки…
Ліля Ігорівна була сповнена емоцій стосовно хлопчика, що поступав на бандуру, адже дівчата значно частіше прагнуть навчитися грати на цьому інструменті, хоча народні традиції виділяють швидше бандуристів-чоловіків, виконавців традиційних дум. Ліля Ігорівна викладала на двох відділах, бо за фахом була бандуристкою, а вокал – обов’язковий предмет під час навчання фахівця з бандури. Однак знання Лілі Ігорівни з вокалу були ширшими, аніж зазвичай в бандуристів, бо вона досить тривалий час займалася приватно у відомого викладача з вокалу, який зробив пристойними співаками цілу когорту вокалістів, що вже мали державні звання й міцно панували на високих професійних сценах. Зарозуміла Катря довший час під’їдала Лілю Ігорівну, бо за поняттями Катрі, вокальної освіти Лілі Ігорівни бракувало для престижу відділу, однак, коли Лілю Ігорівну підтримала Дарина, бо знайшла в співі її учнів вагомі позитивні вияви, ставлення до Лілі Ігорівни з боку начальства покращилося, а Дарина старалася ненав’язливо пропонувати Лілі Ігорівні певні власні наробки з царини вокальної педагогіки…
Завуч виглянув до коридору:
-Ще багато дітей лишилося?
-Ні, ми останні, - відповіла мама хлопчика, який стояв за її спиною.
-Заходь!
Тарасик увійшов до класу, де замість учнів за столами сиділи викладачі. Справа від входу стояло піаніно, за яким теж сиділа вчителька в окулярах.
-Ну розкажи нам, що спонукало тебе прийти до нашої школи? – запитала директорка.
-Я хочу навчитися співати, - твердо сказав Тарасик.
-Ну тоді покажи нам, як ти вмієш відтворити ритмічний малюнок, - сказала вчителька, що сиділа біля піаніно, і почала плескати в долоні.
Тарасик без проблем повторив кілька різних варіантів, і завуч намалював у своєму зошиті 12 балів.
-А повтори мені цю ноту, - вчителька натиснула клавішу.
Тарасик хотів заспівати почутий звук, але щось у горлі йому заважало. Тарасик спробував то щось проковтнути, але закашлявся.
-Може для тебе ця нота зависока, - посміхнулася вчителька, - заспівай оцю…
Тарасик трапив на потрібний тон, але голос вийшов рипучий і противний.
-Заспівай нам якусь пісню, - озвалася Катерина Олександрівна, яка не могла допустити набору на вокальний відділ безголосих дітей.
-Що ти нам можеш заспівати? – лагідно перепитала директорка, бо їй не сподобався тон Катрі.
Тарасик, розстроєний тим, що його голос не хотів йому коритися, зовсім забув, що планував співати протяжну пісню, почав маршову «Ой ви стрільці січовії»:
-Раз, два, три! – намагався гарно заспівати Тарасик, але голова в нього починала боліти все більше, і він взявся рукою за спинку стільця, що стояв поруч, щоби не впасти.
-А можна я сяду? – ледь чутно сказав він, бо в очах йому потемніло.
-Співати треба стоячи! – безапеляційно заявила Катерина Олександрівна.
-Вибачте, - Дарина встала зі свого місця й підішла до Тарасика: їй не сподобався хворобливий блиск його очей та червоне обличчя. Дарина приклала руку до лоба Тарасика.
-В нього температура. І то висока. – Дарина повернула до вікна крісло й посадила на нього Тарасика:
-Відкрий рота й скажи «А-а»!..
Горло Тарасика було червоне та спухле.
-В нього ангіна, - сповістила Дарина.
-Це, певно, через торт з морозива, - на очах Тарасика з’явилися сльози. - То мене тепер не приймуть в школу? – похнюпився він.
-Давай, візьмемо тебе на хоровий відділ, - запропонував завуч.
-Я не хочу на хоровий відділ, я хочу співати як Мартин Мартин…
-Добре, що не як Сердючка, - подумала директорка. – Але ж наші викладачі з вокалу не зможуть взяти тебе до свого класу, якщо в тебе нема голосу! – сказала вона і подивилася на викладачів.
-Давайте, я його візьму, - озвалася Дарина. В мене ж Софійка пішла в академвідпустку…
Завуч підвів Тарасика за лікоть та відпровадив до коридору:
-Мамо, ведіть вашого сина додому та викликайте лікаря. В дитини ангіна.
-Ой лишенько! – сплеснула руками мама. - А як же ми дізнаємося результати?
-Подзвоніть завтра до секретаря! - завуч закрив двері, з яких ще чувся голос:
-Чому не сказав, що в тебе болить горло?
-Бо ти би не повела мене на прослуховування… -голоси віддалилися.
-Ну не знаю, - підтиснула губи Катерина Олександрівна, - як можна брати таку дитину, яка в жодний спосіб себе не виявила!
-Виявила, - заперечила Дарина.
-І чим же вона себе виявила? – в голосі Катрі забринів сарказм.
-А тим, що хоче співати як Мартин, а не як Сердючка.
-Ну не знаю… - ще раз повторила Катерина Олександрівна, бо їй власне сподобалася саме тамта…

113

Леся Аристархівна сиділа за комп’ютерним столом та тасувала олівцем цифри на шматочку паперу, що лежав перед нею. Звісно, це можна було робити й на комп’ютері, однак олівець в руках – більш звикле знаряддя праці науковця, який починав свою кар’єру тоді, коли комп’ютерами ще й не пахло. Ні, громіздкі ЕОМ – електронно-обчислювальні машини, які займали собою кілька кімнат, вже з’явилися на горизонті. Але хто ж міг тоді подумати, що вже за кілька десятиріч комп’ютори стоятимуть майже в кожній квартирі, а дивитися по ноутбуку фільм, і то навіть не в купейному – в плацкартному! – вагоні поїзду, буде так само буденно, як пити чай  під рух коліс із металевим підстаканником в руках.
Симпатичне обличчя Лесі Аристархівни було зосереджене, навіть жорстке. Вона не просто розподіляла навантаження між ілюстраторами, що працювали під її орудою в музичній школі, вона подумки відстоювала свою позицію перед опонентами. Ними міг стати хто завгодно з осіб, причетних до занять у школі. Леся Аристархівна мала врахувати не лише об’єм навантаження, а й побажання викладачів до співпраці з конкретним ілюстратором, зручність розкладу занять, може й навіть побажання викладачів з фаху, які не мали безпосереднього відношення до відділу концертмейстерства, яким завідувала Леся Аристархівна. Ну і, звісно, належало відстоювати власну думку перед завучем, який полюбляв запхати свого мерзенного гостренького носа до всіх шпарин і «перекапустити» будь яку роботу, зроблену без нього.
Леся Аристархівна піднесла очі від папірця, зняла окуляри, що навіть запотіли від тяжкої праці, протерла їх носовичком і знову начепила на ніс.
Задзвонив телефон. Леся Аристархівна зняла трубку й почула голос завуча:
-Що там у вас з навантаженням? Зайдіть до мене з вашими пропозиціями! І то вже! – завуч відклав трубку.
Обличчя Лесі Аристархівни палало від обурення: вона не звикла, щоби з нею так розмовляли. Давно треба було послати цю школу під три чорти й працювати лише в консерваторії. Леся Аристархівна навіть кілька разів намагалася це зробити, однак кожного разу її хтось відмовляв. Ні, не йдеться про те, що вона не має власної думки, просто аргументи на користь школи переважували. І зовсім не ті нещасні гроші, які вона тут одержувала – з такою платнею міліонером не станеш! Ні, йшлося про благо відділу, яким Леся Аристархівна завідувала вже понад десять років. А до неї більше року-двох на цій посаді ніхто не витримував. Однак, найголовніше, Леся Аристархівна дбала про учнів. Вона чула в собі потенціал, який дозволяв оптимально побудувати навчальний процес на відділі. Власним прикладом самовідданої праці вона піднесла престиж відділу, змусила викладачів з фаху опуститися з неба на землю й визнати, що випускники-піаністи здебільшого стають концертмейстерами, а не сольними виконавцями, отож заняття концертмейстерством не є другорядним для майбутніх музикантів, а зовсім навпаки!..
На щастя, Леся Аристархівна жила практично навпроти школи, тому через двадцять хвилин вже мала сумнівне щастя оглядати пихате обличчя завуча, яке нагадувало фізіономію вередливого гноміка.
-Тут до мене підходила одна співачка, що закінчила консерваторію п’ять років назад, і з того часу ніде не співала, бо вийшла заміж, народила трьох дітей та сиділа з ними. А тепер просить взяти її ілюстратором, бо хоче співати.
-Я вже розподілила навантаження між тими, кого маємо.
-То перерозподіліть!
-А ви її слухали? Може вона профнепридатна!
-Це ви маєте її слухати. І взагалі, в нас школа, а не Ла Скала!
-То що ж, я тепер маю позбавляти навантаження людей, які в нас давно працюють?!
-Це не обговорюється. До речі, в нас є пенсіонери, які могли би вже й відпочити.
-Невже йдеться про Марисю Львівну?! – Леся Аристархівна спеціально ввернула ту шпильку, бо Марисю Львівну, яка професійно категорично не надавалася до роботи в школі, не вміла пояснити вимог, не знаходила спільної мови з дітьми, її учні грали завжди найгірше – цю Марисю Львівну годі було вижити з посади викладача: вона працювала на відділі безмежну кількість років, попсувала нерви безмежній кількості учнів, мала вже під сімдесят, а може й за сімдесят, однак була непотопляєма.
-До чого тут Марися Львівна?! – обурився завуч   натяком Лесі Аристархівни. – Я говорю про ілюстраторів.
-З ілюстраторів в нас лише Дарина Михайлівна пенсійного віку, то я сподіваюся, що йдеться не про неї!
-Нічого з нею на станеться, якщо вріжете її години!
-Вона є найдосвідченішим ілюстратором, має вищу категорію!..
-В нас досвідчені викладачі, то ж ілюстратори можуть бути недосвідченими. А те, що вона ваша подруга, не означає, що їй не можна врізати навантаження.
-До чого тут подруга?! Вона десять років працювала в нашій школі на основній роботі, і ви жодного разу не дали їй повного навантаження. А вона й слова не сказала і не качала права, як дехто.
-То треба було качати! А зараз вона сумісник і має достосовуватися до наших можливостей.
-Зараз у нас всі вокалісти сумісники.
-От і вріжте навантаження у всіх! І досить на цю тему! – завуч демонстративно заглибив зір у папери на столі, а Леся Аристархівна пішла до директора писати заяву про звільнення.

114

Після закінчення прослуховування до завуча вистроїлася черга. Дарині теж треба було потрапити до нього, однак Дарина не любила поспішати.
Через те, що ремонт в школі, попри обіцянки будівельних організацій, ще не закінчився, завуч лишився в класі, де відбувалося прослуховування, а Дарина пішла до учительської чекати, поки завуч звільниться. В учительській бракувало стільців, але не бракувало ентузіазму:
-Від імені профкому вітаю всіх з початком навчального року! – з пафосом віщала Ілона Миколаївна, вчителька з фортепіано і казначей профкому. – Так приємно вас всіх бачити!
-З тебе п’ятнадцять гривень, - стишено повідомила Дарину Катря, - треба відзначити початок, поки ми всі тут. Люба вже накрила стіл, чекаємо директора та завуча.
Дарина покірно полізла до торби по гаманець.
-Для викладачів перше вересня – таке свято! – піднесено продовжувала Ілона Миколаївна. – От тільки як подумаю, що зараз почнеться та рутинна робота, - в очах викладачки дитячої школи мистецтв блимнув смуток, - ті бездарні діти… Як би добре було без них!
Дарина від враження витріщила очі: і оце таке каже професійний педагог та подруга директорки школи! Правда, що стосується подруги, то тут, здається, була гра в одні ворота.
Директорка школи, до речі, теж – Ілона Миколаївна, людина розумна і поміркована, вона прискіпливо пильнує як довірений їй заклад, так і себе в цьому закладі, то ж на провокації за пам’яті Дарини не піддавалася і всі вчинки – як власні, так і підлеглих, укладала, наче пазли, в суцільну картину престижу школи: пасує чи не пасує. Краще для всіх, щоби пасувало!
Між іншим, - Дарина хіхікнула, - та ціла з себе профспілкова діячка насправді зветься не Ілоною Миколаївною, а Оленою Миколаївною. Коли Дарина почала працювати в цій школі, то навіть здивувалася, як таке рідке для України ім’я – Ілона, могло трапитися в невеликому колективі школи аж двічі! І то навіть з однаковим по-батькові!
-Та вона ж за паспортом не Ілона, - пояснила Дарині її бувша концертмейстерка Ірина Альбертівна, яку Дарині призначили на зорі її роботи в школі. – Вона звичайна Олена. Однак, звісно, при поступленні свого часу на роботу дізналася, що директорку звати Ілона Миколаївна, то ж вирішила, що їй таке теж пасуватиме, і почала всім розповідати, що мати хотіла назвати її Ілона, а батько, коли пішов реєструвати дитину, забувся, як це має бути. А поки пригадував, йому запропонували записати Олена, то він і погодився. А мати все одно завжди називала її Ілоною!
«Ха-ха два рази!» - подумала тоді Дарина висловом сестри. Як же? – Ілона… А тепер, виявляється, що діти заважають їй працювати педагогом! Чудово! 
З чимось подібним Дарина колись вже стикалася… Ага, ну так, ще за часів роботи в філармонії. Разом з Дариною тоді працювала чтиця, яка вважала себе геніальною актрисою. Під час виступів вона наслідувала стиль старого акторського покоління з його пафосними мелодекламаційними інтонаціями, яких сучасна публіка не спроможна витримати, а потім жалілася, що невиховані глядачі заважають їй працювати!..
Із завучем вдалося перекинутися стосовно проблеми класу лише після застілля.
 
115

Катря їхала додому після прослуховування змучена та роздратована. Особливо її обурила реакція Дарини при обговоренні останнього хлопця. Ну добре, дитина проплескала ритм правильно, слух ніби теж має, однак це ще не привід для того, щоби вчитися на вокальному відділі! Для навчання на вокальному відділі головним критерієм має бути голос!..
Маршрутка їхала по три-чотири метри, а потім завмирала – давався взнаки ремонт дороги. Звісно, це добре, що розбиту дорогу нарешті спромоглися почати ремонтувати, і то не примітивно -  засипати вибоїни гравієм (як зазвичай), а повністю перекрити шматок траси, зробити рух з одностороннього двостороннім та дати людям можливість сподіватися, що колись той ремонт таки скінчиться.
Катря стояла затиснутою натовпом пасажирів, і це заважало зосередитися. Треба було пильнувати торбу, щоби часом якийсь злодій до неї не запхався. В цей момент мелодією Ліста відгукнулася Катрина мобілка. Катря навіть хотіла через умови власного стояння проігнорувати дзвінок, але обтяжена як виробничою, так і родинною відповідальністю, не наважилася знехтувати домаганнями засоба зв’язку: а раптом є нагальна потреба з нею зв’язатися. Однак телефон, не без складнощів витягнутий з торби, голосом працівниці Російського центру привітав шановну Катерину Олександрівну з наступаючим новим навчальним роком та запропонував взяти участь в концерті з цієї нагоди. Катря за звичкою не відмовила, але запропонувала перенести розмову на пару годин пізніше.
Жінка, що підпирала Катрю справа, так само намагалася кудись телефонувати, однак безрезультатно.
-Ну що робити? – поскаржилася жінка. – Через ту кляту дорогу запізнююся на ділове побачення і не можу попередити, щоби чекали: закінчився рахунок. І то ж треба саме зараз!.. – вона виразно подивилася на Катріну мобілку:
-Ви не дозволите мені один коротенький дзвіночок з вашого телефону зробити? Я ж тут поруч, то ж можете не боятися. Лише пару слів!
Катря простягнула жіночці телефон. Маршрутка шарпнулася і знову завмерла.
-Їй богу, пішки можна швидше дійти! – обурився чоловік попереду Катрі.
-То що я вам зроблю? – відгукнувся водій, - це машина, а не літак, то ж мушу чекати, поки поїдуть всі!
-Ну то відчиніть двері, я вийду! – чоловік рішуче зашарпався у натовпі.
-Не шарпайтеся, я теж виходжу, - озвалася огрядна пані, в якої теж урвався терпець. – Поверніть мені мої гроші, я проїхала тільки півзупинки! – звернулася вона до водія.
-Але ж таки проїхали, - намагався водій захистити свою касу.
-І я виходжу! Дістали з такою їздою! – біля Катрі звільнилося місце , і вона відразу на нього влаштувалася.
-Не хвилюйтеся, я тут! – жінка з Катріним телефоном сіла позаду Катрі. – Ніяк не можу додзвонитися, абонент занятий. Зараз я віддам ваш апарат!
І справді, жінка не намагалася втекти, сиділа й тиснула кнопки, то ж Катря облишила свої непокої стосовно мобілки і зосередилася на пропозиції Російського центру: кого з дітей взяти зі собою на виступ?
Жінка без проблем віддала Катрін телефон, чемно подякувала, та вийшла на зупинці, до якої врешті доїхала маршрутка. Катря мала їхати ще з п’ять зупинок. Добре, що школа мистецтв має філію біля Катриного будинку, в якому й знаходився Катрін клас; бо отак би поїздити на роботу кожного дня, то легше застрелитися!
Автобус проїхав критичну ділянку траси, й вправно рушив надолужувати час. Натовп пасажирів трішки розсмоктався, і Катря вирішила передзвонити до Російського центру сама. Однак номер телефону ніяк не хотів набратися.
-Та що за дідько! – Катря виглянула у вікно. – Може якась лінія високого напруження заважає? – Однак нічого подібного не побачила. – Чи то ця пані щось зробила з телефоном? – перелякалася Катря, яка знала лише кілька необхідних функцій і не вміла перевірити, що ж то заважає телефонові працювати. – А може вона витягнула мій акумулятор? – волосся заворушилося на Катріній голові. – Ні, не витягнула, - схаменулася Катря, - бо тоді б екран не світився взагалі. То чому ж телефон не з’єднує її з абонентом? Вона лише вчора поклала на рахунок сто гривень… Стоп! Рахунок! – Катря натиснула кнопки запиту рахунку. – О стерво! – ну як не висваритися? Рахунок був пустий: чемна пані з діловим побаченням встигла скачати з телефону Катрині грошики. Отакої!..

116

-О, нарешті! – зустріла Інна сестру, яка ще від дверей почула імпозантний голос спортивного коментатора, що супроводжував своїми поясненнями гру в снукер. Дарина як співачка не могла не оцінити колоритний тембр, що доповнював високу культуру мови цього досконалого професіонала. Вона не раз намагалася уявити зовнішність господаря такого чаруючого тембру, але поки що знала про нього лише те, що його вік становить п’ятдесят шість років, двадцять вісім з яких він вправляє улюблений фах.
Снукер, який ще недавно був, як то кажуть, терра інкогніта, набував все більшого поширення, все частіше телевізійний канал Євроспорт збирав біля себе шанувальників цього виду спорту, можна сказати – біліардних шахів, а Інна зробила маму та сестру стійкими прихильниками світових майстрів кию.
Звісно, Дарину в передачах зі снукерних змагань захоплював не лише голос коментатора, хоча він і відігравав у тих щасливих моментах родини біля екрану телевізору не останню роль. Бо взяти, до прикладу, канал Мегаспорт, де так само час від часу з’являлося зелене сукно більярдного столу з розкиданими по ньому кольоровими кульками, то лепіт коментатора, що намагався доповнити інтелектуальну гру, лише псував враження вболівальників, а часом дратував до такого ступеня, що доводилося вимикати звук. Однак змусити Дарину відмовитися від спостерігання стратегії та тактики улюблених спортсменів могли лише надзвичайні обставини.
-Твій Селбі грає! – сповістила Інна, вправно перебираючи спицями вовняні очка, завішені на дротяних знаряддях натхненої праці.
-З ким? – поцікавилася Дарина, миючи руки, хоча поїсти, напевно, не вдасться через гру Дарининого улюбленця.
-З Саліваном, - Інна перекинула наступне очко з однієї спиці на другу, - три, чотири, п’ять…
-Що, п’ятий фрейм? – Дарина вже намалювалася в дверях кімнати.
-Ні, п’яте ;чко…
-З якого це часу фрейми перейменували в ;чка?
-Як тільки-но я почала в’язати взір.
Дарина вже впірилася в екран, вмостивши свою п’яту точку (на відміну від Інниного п’ятого очка) на стілець біля дверей.
Марк Селбі влітку відсвяткував свої двадцять п’ять років і поступово збудив найтепліші почуття Дарини своєю принадливістю та легкою вдачею. Його спортивне прізвисько віддзеркалювало цю вдачу, бо самі англійці звали його Джестер фром Лестер, що означає щось подібне до Приколіст з Лестеру – міста, з якого походив Селбі. І дійсно, хлопець на заощаджував своєї чарівної посмішки, якою осяював напружені моменти снукерних боїв, а інколи він аж променився дотепними витівками, сповненими щирої безпосередності.
Телевізійна кар’єра молодого снукериста співпала з появою цікавості Дарини до цього виду спорту, отож вболівання Дарини супроводжували Селбіни успіхи, а захоплені вигуки улюбленого коментатора стосовно стратегічної винахідливості та тактичної вправності спортсмена впливали на емоційний стан Дарини краще за вишукані курортні процедури. 
Марк Селбі після своєї появи у списку шістнадцяти кращих гравців планети досить швидко опинився вже на третій позиції світового рейтингу. В одному зі своїх коментарів славнозвісний господар чарівного тембру так розчулився над особою Марка Селбі, що назвав його Маріком. Дарина ж з позицій польської мови, де ім’я Марек є дуже популярним, подумки називала Селбі Маречкем, або навіть Марусиком – ну надавався він на такі пестощі!
З приводу своєї прихильності до юнака Дарина написала кілька віршів, до підпису яких вимислила собі псевдонім Маркізетта Селбіфанова, а потім довго ходила й хіхікала з того приводу. Отак треба робити собі настрій!
А найприкольніше виявилося, що день народження Марка Селбі – 11 червня – співпав з Дарининим! Про це вона дізналася, коли спровокувала Лесю Аристархівну відкрити сайт Марка Селбі в Інтернеті. Тепер Дарина зріла для того, щоби забезпечити доступом до Інтернету власний комп’ютер, і вже навіть поставила перед зятем завдання подбати про технічне вирішення цієї проблеми…
Дарина із задоволенням занурилася в гру, в якій Марк Селбі чинив достойний опір номеру першому світового рейтингу – Роні О’Салівану…

117

Діана розхитувалася під музику, що лунала з телевізора, і роздивлялася власноруч створений гуашевими фарбами малюнок. Вона зробила його таким же яскравим, як оте життя, що її оточувало.
Пару днів тому Діана приїхала з Почаєва від бабці, де вдалося трішки відпочити від навчання та обов’язків. А обов’язків ставало чим раз більше. Ще кілька років тому Діана була безтурботним пташеням, яке бабця водила за ручку на заняття до школи мистецтв, поки батьки Діани пахали в Португалії. Дарина Михайлівна, що вчить Діану співати, навіть підібрала для неї пісню про маму, Діана пам’ятала її й досі: 
«Мама пише: Не сумуй,
Бабцю дуже не хвилюй…»
Дарина Михайлівна часто сама робила переклади текстів на українську мову, то ж трішки достосовувала їх до обставин.
-А що, незле співає ця Міледі, - подумала Діана, підмуркуючи мелодію пісні. – Хм, а Дарина Михайлівна сказала би, що вона виє!.. – скинула плечима сама до себе Діана. – І чого це мені на думку спала Дарина Михайлівна? Певно, мій мозок вже налаштувався на початок навчального року. Діана хотіла крикнути: - Мамо! Дивись, як я намалювала! – але вчасно схаменулася. Вона ніяк не могла звикнути, що в неї тепер є братик, який зараз спить, отож кричати не можна. Навпаки, в обов’язок Діани тепер входило піклування про малого, а це дуже відповідально. Мама навіть казала, що Діана повинна відмовитися від частини позашкільних навантажень, яких в Діани поназбиралася ціла купа.
Ну, від вокалу вона, звісно, не відмовиться, бо співати вона любить і може навіть стане співачкою, хоча би такою, як Соломія Крушельницька! Діана замислилася: а що? Голос вона має, якби в неї не було голосу, то вона би й не одержала перемогу на кількох конкурсах поспіль. Правда, останнім часом Дарина Михайлівна її більше сварила, аніж хвалила: певно, боїться, щоби в Діани не почалася зіркова хвороба. Принаймні так каже бабця. А Діані подобається, як вона співає, може й не гірше від тої Міледі! О! Коротше кажучи, вокал Діана не кидатиме! А що стосується Дарини Михайлівни, то, хоча вона й свариться, але ж написала про Діану казку, яку назвала «Хист», отож визнає, що Діана цей хист має! А ще вив’язала для Діани в подарунок цілий український стрій, який ще може трансформуватися в чотири різних регіональних варіанти – отакий ексклюзив! То значить, любить вона Діану…
І малювання, яким Діана займається в тій-таки школі мистецтв, шкода кидати! Минулого року Діана здобула перемогу у Всеукраїнському конкурсі дитячого малюнку! Молода вчителька Тетяна Олександрівна, що їх вчить малювати, є дуже обдарованим педагогом. Принаймні, так про неї кажуть. Зрештою, варто подивитися на малюнки учнів Тетяни Олександрівни, й стає зрозумілим, що вона у мистецтві не пасе задніх!
О, чого би Діана із задоволенням позбулася, то це навчання на скрипці! Бабця свого часу записала її на всі відділи, що трапилися під руки!.. Ні, відділи не можуть трапитися під руки… - Діана почухала потилицю. А як сказати? – Під ноги?.. Добре, які просто трапилися по дорозі до завуча школи. Але грати на скрипці Діані подобалося найменше. Однак нерозумно зараз, коли вже кілька років поспіль відмучилася, кидати навчання. Бабця каже, що треба достроково закінчити курс, отож доведеться вчитися на скрипці й далі, та ще й посилено, щоби одержати свідоцтво про закінчення.
В такий спосіб лишається розпрощатися з танцями. А це – шкода! Бо в танцях Діана теж робила успіхи й отримувала нагороди. Але на танцях виникло серйозне ускладнення – Діана позбулася партнера, якому танцювати елементарно надоїло. Таким чином, танці відпадають самі собою… 
Діана зітхнула й навшпиньках, щоби не збудити братика, рушила до кухні, показати мамі свій малюнок. Мама сиділа за столом, поклавши голову на руки, та дрімала. Бідна мама. Все ж таки мала дитина – це так тяжко…
Діана пішла до своєї кімнати та набрала з мобілки номер телефону Дарини Михайлівни:
-Добрий день, Дарино Михайлівно! Я вітаю вас із початком нового навчального року!
-Добрий день, Діано! Я тебе теж вітаю!
-А коли приходити на заняття?
-Ой, запитай будь що полегше! В школі ще не закінчився ремонт…
-Як? Наш же клас пофарбували ще минулого року!
-А цього року перефарбовували.
-І що, він тепер не буде такого сонячного кольору? – перелякалася Діана, якій імпонував тон стін, обраний минулого року Дариною Михайлівною.
-Та ні, колір залишили. Але поставили нові вікна, ще не обробили простінки, заставили цілий клас меблями від завуча, директорки, секретарки…
-А чому це саме до нашого класу іх притягнули? – образилася Діана.
-А куди ж іще? Наш клас – найближче.
-І де ми тепер будемо займатися?
-Поки що класу для нас немає, бо ті, що надаються до занять, зайняті тими викладачами, що в них працюють.
-І що тепер?
-Тепер чекати, поки я зателефоную.
-Ну і добре, - погодилася Діана, - може за цей час я повирішую інші проблеми…

118

-Ой, Надько! – почула Інна з кухні радісний голос Дарини.
-Село на дроті, - подумала Інна.
І дійсно, Надька жила в селі, в півсотні кілометрів від Львова. В цьому селі Інна час від часу бувала. Але дуже рідко! Востаннє вони з Дариною їздили туди на Великдень ще в ті часи, коли маму спокійно можна було лишати без опіки. В обох сестер із селом були пов’язані певні спогади дитинства. Дарина там жила з бабусею та дідусем від перших кроків до п’яти років – о, яка рима! Вже потім, коли Дарині виповнилося п’ять, вони переїхали до іншого села, туди, де Дарина мріяла про гніздечко на гілках розлогого горіха. А в цьому селі лишилися друзі бабусі й дідуся, до яких час від часу старенькі й навідувалися, навіть вже потім, коли жили в місті.
Бабуся брала зі собою до цих поїздок дітей: спочатку Дарину, потім Інну, потім Ліну. Тими щирими друзями була родина дяка, яка вважалася представниками сільської інтелігенції. Колись давно в колі того товариства була вчителька, і ще хтось із сільської еліти – Дарина вже не пам’ятала. Але потім лишилася лише родина дяка: він сам, його жінка Дора й четверо дітей: троє хлопців і менша– дівчинка Надька.
Надька була на десять років молодшою від Дарини і, відповідно, трішки старшою від Інни. Вона, як, до речі, і її брати, коли вчилася у Львові, жила в Дарининої бабусі. Але взаємопритяжіння поміж Надькою та Дариною відбулося вже в зрілому віці, коли Дарина вирішила поновити традицію та влітку втікла з міста до села на відпочинок. Це було вже після смерті дідуся й бабусі, коли молодша дочка Дарини Сонька вчилася класі в сьомому чи восьмому. Одного разу Дарина взяла її зі собою, після чого в дочки відразу з’явився сільський кавалер, який навіть приїжджав до Львова на відвідини. Сонька над тим посміялася й відправила його геть. 
Надька є унікальною особистістю, так-так: саме особистістю, а не особою. Вона має філософський склад мислення, наявність якого в сільської жінки просто вражає. В основі її філософії міститься чіпкий аналітичний розум, який пропускає через себе всі навколишні події та стає підставою для глибоких далекоглядних узагальнень. Якщо Надька починає висловлювати свою думку, варто замовкнути та прислухатися, бо там обов’язково буде присутнє раціональне зерно.
Специфічного колориту Надькіній особистості надає її близькість до народних звичаїв та вірувань; її філософія може опуститися з висоти аналізу та синтезу суспільного життя до забобонного толерування оповідань про сусідку, яка комусь щось поробила. Надька може знімати вроки і пояснювати наявність життєвих проблем дією потойбічних сил…
-Ні, в мене немає знайомих футболістів… - голос Дарини був заклопотаний. – Добре, я спробую дізнатися… - Бувай, всім вітання!..
-Що, Надька надумала грати у футбол? – гмикнула Інна.
-Їй без футболу занять выше крыши! Повна хата мужиків: дід, Місько, три сини… -  є, кому м’яча к;пати!
-Чи то не Місько на старості років, ха-ха…
-Місько поїхав на заробітки, дід без ніг теж не буде бавитися голами, а от Микола бачить себе щонайменше Бекхемом. То ж Надька просить, щоби я з’ясувала, чи міг би він десь навчатися цій науці.
-Добра наука, коли голова застосовується лише як бита!
- Не всім же бути такими професорами, як твої!
-Між іншим, - вставила мама, яка цілими днями дивилася телевізор, - у Львові, виявляється, є Академія футболу!
-А ти кажеш, голова як бита! – проіронізувала Дарина. – Академіки!..

119

-Ну скільки можна в тій Польщі стирчати! – висварилася Леонтіна, коли кілька разів поспіль не змогла додзвонитися до Олени. –Подивилася на дочку, та гайда додому! – Леонтіна, що не мала власних дітей, відмовлялася розуміти батьківські почуття.
-Привіт, - Леонтіна зателефонувала до Дарини. – Ти не знаєш, коли Олена приїде? Вона ж в тебе в школі вже має виходити на роботу!
-Ні, вона мені поки що не потрібна, - заперечила Дарина. – Я спочатку сама розучую з дітьми твори…
-От бачиш, а мені з консерваторії вже дзвонили! А коли я приходжу на заняття, грають, як курка лапою!
-Вона не казала, бо я не питала. Чого їй шарпатися? Вона скучила за донькою та онукою.
-А хто ж мені заграє на концерті?
-Не знаю, може, попроси когось із консерваторії.
-Не хочу я просити нікого з консерваторії, бо вони всі не вміють грати!
-Ну не кажи, Леся Аристархівна грає прекрасно!
-Але вона страшенно зайнята, бо, каже, початок навчального року, а щоби виповзти на сцену, треба сідати за інструмент та вправляти… Отака наша тяжка доля вокалістів! – філософськи резюмувала Леонтіна. – Микаєшся з тими концертмейстерами, вижебруєш того нещасного супроводу, наче вони теж не виходять на сцену і не отримують свою порцію оплесків. Мали би пишатися, що виступають з такими співаками, як… ми! – Леонтіна хотіла почути від Дарини підтримку в скрутному становищі, тому не наважилася сказати  я.
-А що в тебе за концерт? - для порядку поцікавилася Дарина.
-В Російському товаристві, для вчителів російських шкіл. Вони там відзначають початок навчального року, то ж запропонували мені заспівати. А я боюся відмовляти, бо голова Клубу ленінградців натякав мені на можливість поїздки до Пітера. Не хочу прогавити…
-На жаль, нічим не можу допомогти. Може, зателефонуй до Петра, запитай, коли буде Олена… Або… Слухай, там же напевно буде співати Катря, а їй грає дочка. Може б вона заграла й тобі?
-Тій дочці за її гру взагалі треба руки повідрубати! А ти хочеш, щоби я під це, вибачте за слово – шкрябання! – співала?! – образилася Леонтіна. – Хай Катря сама під то співає: яке соло, такий і супровід!..
Леонтіна відклала трубку й задумалася. Ну чому в неї завжди якісь негаразди? Навіть для того, щоби заспівати в тому недолугому Російському центрі, вона повинна витримати таку кількість негативних емоцій. Треба було шукати собі чоловіка-піаніста, а вона вийшла заміж за технаря. Ото тепер має проблеми: пильнуй його, годуй його, а він навіть проакомпанувати не може!..
В дверях почувся шурхіт, і до коридору зайшов чоловік.
-Що, - єхидо поцікавилася Леонтіна, - їсти хочеш?
-Ой, ти знаєш, так зголоднів, що з’їв би ціле теля!
-Ти на того теляту спочатку зароби!
-Чи ж я не заробляю?! – витріщився чоловік. – Цілий день ганяв по місті, справи вирішував!
-Краще б ти цілий день вправляв за фортепіано!
-Що? – не зрозумів чоловік. – До чого тут фортепіано?!
-До того!.. Іди їсти сот; з кабачків! Теляти йому захотілося…

120

Тарасик першого вересня до школи не пішов: в нього підскочила температура. Мама викликала додому лікаря, який сповістив, що Тарасик примудрився захворіти ангіною.
-Певно, морозива наївся, - висловив припущення лікар.
-Та ні, - вирішила відповісти за сина, якому було важко говорити, Тарасикова мама. – Я йому гроші на морозиво не давала.
-Ну то може хтось пригостив, - не відмовився від своєї думки лікар. Знаємо ми цю публіку – щойно побачить морозиво, забуває про все на світі…
-В Андрійка на дні народження був торт з морозива, - прорипів Тарасик.
-Ото тепер маєш, - скептично підсумував лікар. – Тиждень в ліжку тобі забезпечений.
-А як же вокал? – засмутився Тарасик.
-Який вокал? – зацікавився лікар. – Він що, займається вокалом? – лікар строго подивився на маму Тарасика. – То у вас поганий педагог: він повинен вчити дітей оберігати горло!
-Та син тільки-но відбув прослуховування в школі мистецтв…
-З таким горлом?!
-Авжеж, коли ми повернулися додому, в нього вже була температура.
-І що, тобі вдалося щось заспівати? – лікар з-під окулярів з підозрою глянув на Тарасика, який лише скинув плечима.
-Та щось там намагався, я за дверима чула…
-Ну не знаю, як можна з таким горлом співати. Певно, провалив оте прослуховування.
-Та ніби ні, - відгукнулася мама. – Ми телефонували до школи, то нам сказали, що Дарина Михайлівна бере його до себе – Тарасик хотів саме до цієї вчительки.
-Ще не поступив до школи, а вже обрав собі вчителя – що то за діти пішли нині такі самостійні?! Агов, самостійний! Тепер маєш забути про морозиво! Співати – то співати!..

121

Оскільки першого вересня Дарина ще не почала працювати з учнями через ремонт у класі, а їй хотілося відчути настрій свята, яке прокладало емоційний місток з дитинством, Дарина надумала приєднатися до святкової лінійки молодшої внучки – Габці. Не останню роль в цьому рішенні відіграв факт, що внучка вперше вбере вишиту Дариною сорочку. Погода була сонячною, свято першого дзвоника шикувалося на подвір’ї школи, яка містилася по другий бік від храму Архистратига Михаїла.
Дарина радісно приєдналася до строкатого хору батьків, що разом з гучномовцем заспівали Гімн України. Час від часу Дарина піддавалася марнославству й дозволяла собі за певних обставин продемонструвати професійний вокал. Саме такі обставини спонукали її під час співу гімну кидати краєм ока на сусідів: чи чують вони її досконалий тембр?
Якось так сталося, що ніхто на подивив такого вишуканого сусідства. Дарина хіхікнула та згадала бабусю, від якої Дарина, певно, й успадкувала цю нешкідливу рису. Бабуся мала дзвінкий голос, і чути її було завжди здаля. Але коли бабуся знаходилася в оточенні більшої кількості людей, вона починала не говорити, а віщати. Вираз її обличчя набував рис актора, що працює на публіку: брови здіймалися кутиками догори, очі починали світитися та шукати підтримки оточення, голос ставав ще дзвінкішим, а висловлені тиради набирали ознак сентенцій. Особливо така артистична схильність виявлялася в трамваї чи в тролейбусі, де слухачів було багато, а втікти від нав’язаної комунікативної послуги вони не мали можливості…
Потім Дарина зосередилася на святковому вбранні дітей. Після встановлення в Україні незалежності стало популярним вбирати на свята народний стрій.
Зрештою, у Львові завжди було достатньо патріотів, які не тримали національний одяг глибоко в скринях та час від часу провокували оточення не обговорення свого зухвалого виклику інтернаціональним гаслам комуністичної партії.
Колись, за радянських часів, Дарина розважалася тим, що дозволяла собі провокувати отих великих партійців, які боялися виявів українських традицій. Вона виплела з бісеру жовто-блакитний гердан, якому дала назву «Самостійна Україна» (Дарина завжди любила давати назви своїм творінням) та час від часу шокувала глядачів, бо вбирала цей гердан на сцену. Згодом Дарина подарувала отой витвір рукоділля видатній українській співачці Діані Петриненко, разом з якою їздила на Декаду українського мистецтва до Азербайджану. Діана Петриненко мала ніжно голубе із золотою парчовою ниткою концертне плаття, до якого цей гердан пасував. І коли вона сповістила Дарині, що їй подобається Даринин гердан, то Дарина зняла його з себе та віддала вітчизняній знаменитості. Співачка тоді дещо знітилася через побоювання, що не ризикне його носити так відверто, як Дарина.
Те, що Дарина була росіянкою, становило для неї, так би мовити, алібі і не дозволяло звинуватити її в українському буржуазному націоналізмі. Так, були такі часи, що ректор університету, в якому вчилася Дарина, розпорядився перед походом на демонстрацію на честь державного свята відрізати від маленьких прапорців, що чіплялися на груди під час обов’язкової присутності студентів у колоні демонстрантів, блакитну смугу: був червоно-блакитний прапорець Радянської України, який ставав просто червоним – символом Радянського Союзу… 
Дарина стряхнула з себе спогади та заглибилася в аналіз вбрання дітей та вчителів. Габця в сорочці, вишитій Дариною, не пасла задніх. Ліна знайшла вдома широку квітчасту спідницю, яка (хоч і важко було назвати її національною) пасувала до вишиванки і становила з нею яскравий гармонійний ансамбль, доповнений крайкою та тканою пов’язкою на голові, що Ліна докупила її на вернісажі. Були діти у вбранні автентичному, що зберігалося в бабусиних скринях не один десяток років. Були вбрання стилізовані. А були й зовсім незграбні, коли батьки лише формально достосувалися до вимоги директора школи: 1 вересня – у вишиванках!.. 
Поки першокласники декламували віршики, Дарина побачила в натовпі гостей свята відомих громадян міста. Звісно, навчання в цьому закладі є престижним, то ж приваблює до себе увагу сильних світу цього… За парканом школи через дорогу починалися високі сходи до двоглавого собору. Колись, ще за радянських часів, коли Дарина була значно молодшою, і романтичні почуття ще навідувалися до її раціональної натури, Дарина уявляла собі, як гарно було би відчути себе на цих сходах у весільному вбранні поруч із коханою людиною, та рушити вгору, назустріч своєму щастю… Але тоді ніхто й не думав використовувати цей храм за призначенням: така краса стояла обшарпана й забута…
Нарешті дітей побудували парами й повели до школи, на перший урок нового навчального року. Дарина попрощалася з дочкою та зятем і поспішила додому, до сестри, яка вже завтра мала залишити Львів.
122

В Інни сьогодні був прийомний день. Її в’язальне мистецтво знайшло відгук в душах та кишенях багатьох прихильників, коло яких постійно розширювалося. Позичена в Дарини додаткова ємність – торба-розкладачка – вже була вщент заповнена пухнастим різноколірним прядивом.
-Чи не варто тобі подумати про в’язальну машину, - поцікавилася мама, яка ласувала обрізками пляцків, куплених Іною для далекої подорожі.
Ні, Інна не мала наміру спожити ці пляцки в дорозі, вона кожної поїздки привозила до свого гарнізонного містечка львівські ласощі: пляцки та базарні м’ясні продукти, що дуже смакували її родині та знайомим родини - такі ласощі можна було придбати лише тут, у Львові. Дуже придався дорожній контейнер-холодильник, який Дарина як викладач отримала в нагороду за лауреатство Діани – від спонсорів конкурсу, а потім подарувала цей контейнер Інні, бо в її родині було авто, де торба-холодильник могла придатися. Однак вона придалася саме для перевезення продуктів зі Львова і допомогла вирішити проблеми, які щораз повставали перед Інною: як зберегти Львівську смакоту під час поїздки. 
-Тобі доводиться стільки в’язати! – аргументувала мама свою думку про в’язальний пристрій.
-Ні за що! – активно відреагувала Інна. – Я не хочу перетворитися на виробника. Я в’яжу, бо отримую від цього задоволення. Дотик до в’язаного полотна пестить мої долоні, я не хочу цього позбутися…
 Якому бовдурові спало на думку забазпечити вхідні двері до під’їзду замком, але без автоматики та домофону?!. Тепер кожному, хто приходив до мешканців під’їзду, доводилося телефонувати по мобілці й чекати, поки йому відчинять двері. Ну, припустимо, для першого-другого поверхів це – не проблема. А спробуйте побігати з п’ятого!.. Отакі розваги сьогодні мала Інна.   
Цього разу зателефонувала клієнтка, яку Інна ще не бачила. Вона вийшла на Інну через свою знайому, яка викладала в Дарини «обов’язкове фортепіано» ще в ті часи, коли Дарина вчилася в консерваторії, а ця її викладачка долучилася до внесків за меблі, саме тоді придбані Дариною в кредит.
Нова клієнтка виявилася досить огрядною, що в ручному в’язанні спричиняє додаткову роботу з вив’язування кільканадцяти тисяч очок – далеко не всі здатні осягнути розумом та оцінити цю кількість праці!
Пані Стефа привела зі собою ще одну замовницю, струнку й симпатичну: в’язати для такої – саме задоволення, якщо естетичні смаки з нею співпадають. Інна обміряла солідні габарити пані Стефи та краєм ока спостерігала за дівчиною, що гортала сторінки журналів з в’язання: щ; ж вона собі обере?..
Зашурхотів замок в дверях, і до кімнати увійшла захекана Дарина: через прецедент п’ятого поверху всі заходили до цього помешкання захеканими. Ні, не всі! Не була захеканою сусідка, що з’явилася майже відразу після Дарини. Дарина вже встигла всістися на стілець, щільно втиснутий біля вікна поміж столом і трильяжем, і спостерігала за процесом обговорення майбутніх светерків. Мама намагалася вхопити суть виступу пані прем’єрки, яка віщала з екрану телевізора.
-Я вам принесла хліб, - сповістила сусідка і поклала на стіл півбуханця овального сірого хліба: мама віддавала перевагу саме такому гатункові продукту номер один. Дарина хліб майже не їла, то ж і не переймалася їм, Інна приїздила лише в гості, а сусідка купувала хліб для мами завжди в одному місці, де продавчинею була якась її знайома, що вибирала для неї найпухкіший виріб. Коли обставини змушували довірити придбання хлібу Дарині, цьому продуктові завжди чогось бракувало, хоч як Дарина намагалася вгодити мамі…
-Йой, що ж то буде, коли наш базар закриють!.. – пожалілася сусідка. – Ті якісь волігархи вже купили це місце і хочуть там щось будувати! І де то люди тоді ходитимуть за продуктами?!. Ай, то скоро вже цілу Україну продадуть по шматках! І то знаєте хто купує?! – Росія! Так-так! Той цілий з себе Якубович є агентом Москви! Він тут влаштовує так, щоби москалі купували нашу землю. На базарі кажуть, що вони вже потрошки майже цілий Крим викупили! А тому Якубовичу москалі платять за те, що він їм продає Україну! А потім на свята йде до церкви гріхи відмолювати! Ой, як я ненавиджу тих москалів!..
-То чого ж ти мені хліб принесла, я ж москалька!
-Та яка ви москалька?! Ви ж і по-українськи стараєтеся говорити, і людина така золота! До кого б я йще пішла з сусідів отак просто поговорити? Та тільки до вас!.. І дівчата ваші, дай їм Бог здоров’я, теж не москальки! Так-так, не наговорюйте на себе!..
-Ну що, москалька, їсти будеш? – хіхікнула Інна, коли клієнти зробили замовлення, лишили  купу ниток, які Інні належало тягнути в інший кінець України, та покинули помешкання.
Звісно, Дарина не могла відмовитися від смачного пюре – фірмового блюда Інни.  Дарина в приготування таких вишуканих  страв не бавилася!..

123

 По дорозі до директора Леся Аристархівна зустрілася з Христиною, яка радісно рушила до неї:
-Доброго дня, Лесю Аристархівно! Я так рада вас бачити. Я спеціально прийшла до школи, бо хотіла з вами зустрітися! Я дізналася про конкурс концертмейстерів, що має відбутися у Ворзелі, то ж хотіла просити вас дати мені таку програму, щоби я могла з нею поїхати на конкурс! Як ви думаєте, Дарина Михайлівна не відмовить поїхати зі мною?
-Христиночко, я рада, що ти маєш намір серйозно займатися концертмейстерством, однак, думаю, що ти будеш це робити з іншим педагогом…
-Як з іншим?!. – обличчя Христини витягнулося, брови поповзли вгору, очі стали круглими й небезпечно блиснули. – Ви не хочете брати мене до свого класу? – в голосі дівчини забриніли сльози.
-Ні, Христиночка, мені дуже приємно було з тобою працювати, однак я, напевно, піду зі школи…
-Як підете зі школи? А хто ж буде вчити ваших учнів? Марися Львівна?! – Христина була розумною дитиною і чула, як грають учні Марисі Львівни. Більше того, учні розповідали, як вона кричить на них під час занять.
-Шкода дитину, - подумала Леся Аристархівна. – Вона добре надається до концертмейстерства і любить цей предмет… Леся Аристархівна пригорнула дівчину до себе:
-Але ж незамінних людей немає, - спробувала заспокоїти дитину Леся Аристархівна.
-Є, - не погодилася Христина. – Не можна замінити маму…
-Нічого собі порівняння! – стрепенулася Леся Аристархівна.
-А ви нам як мама! Ні один педагог не зможе дати нам стільки знань, скільки даєте ви! Ви вмієте і гарно пояснити, і добре показати, і … Лесю Аристархівно! Не йдіть від нас!..
-Ну добре, дитино, подивимося… - невпевнено промовила Леся Аристархівна. – Почекай мене тут, я мушу зайти до директора…
-У директора нарада, - сповістила секретарка.
Леся Аристархівна застигла біля дверей приймальні. За дверима на неї чекає улюблена учениця. Улюблена не тому, що Леся Аристархівна робила для неї виняток. Ні, всі її учні були улюбленими, бо вона любила і вміла з ними працювати. Вона відчувала певний обов’язок перед ними: талановиті діти мають одержувати якісні знання… З другого боку, була особиста образа на завуча, на його зневажливий тон і пихатість. Але ж чи діти винні в тому, що невмируче плем’я чиновників має невмиручі хамські звички?!.
Леся Аристархівна тяжко зітхнула та вийшла з приймальні:
-Добре, Христинко, я подумаю над твоєю програмою з точки зору конкурсу. Що ж стосується Дарини Михайлівни, то не знаю, чи буде вона в цьому році працювати саме в нашому класі.
-Ой, Лесю Аристархівно! Мені так подобається її голос! Я навіть влітку написала романс для її голосу й хотіла просити, щоби вона  його заспівала…
-Ну добре, Христинко, подивимося. Я тобі зателефоную, коли приходити на заняття.
-То ви нас не залишите? – Христина хотіла упевнитися в своїх очікуваннях.
-Не залишу, - зітхнула Леся Аристархівна.
-Ура! – вигукнула Христина, і смуток на її обличчі замінився сяючою посмішкою.

124

Щойно Інна зачинила двері за поцінювачами ручного трикотажу, як з-під замкнених дверей під’їзду зателефонувала Ірина Миколаївна.
-Іришо, я не йду відкривати, бо зараз двері відчинять мої клієнти, вони саме спускаються вниз…
Ірина Миколаївна була першою вчителькою середнього сина Інни – Павліка. Обставини кочового життя родини офіцера змусили Павліка розпочати навчальний марафон у Львові, де в той час перебувала Інна з дітьми, поки чоловік очікував на одержання квартири в Забайкальському гарнізоні.
Інну тоді так вразили надзвичайно гарні очі молодої вчительки, що Інна навела з нею тісніші стосунки й запросила її бути для Павла хресною. Син Інни невдовзі поміняв місце навчання, потім закінчив школу далеко від Львова, отримав вищу освіту, а  мама Павла й досі підтримувала стосунки з його першою вчителькою.
-Вибач, що я заважаю тобі готуватися до від’їзду, але таки хочу зрозуміти, як ти робиш таку пройму, бо по телефону я щось не дуже уявляла…
-Не переживай, - заспокоїла Інна куму, що поза навантаженням вчительки молодших класів викладала в школі ручну працю, як програмний предмет для дівчат, - я вже майже зібралася. Та в мене й речей своїх, ніби, небагато – тільки от ниток понанесли, а ще маю купувати на замовлення ковбасу та пляцки, але то вже завтра.
Інна сіла навпроти Ірини на розкладачку й заходилася пояснювати технологію розрахунку «вшивної» пройми при в’язанні від горловини.
В принципі, за таким розрахунком зазвичай в’яжуть пройму «реглан». Однак Інна нехтувала незручні вказівки модних журналів, які пропонували вив’язувати поодинокі деталі за швейними викройками – це було тупо: не враховувати широких можливостей в’язання при моделюванні форми. Тканина зазвичай становить двомірну площину, а  в’язання дозволяє виплітати об’ємну, тривимірну, форму.
Тривіальне мислення не було притаманне сестрам – вони завжди намагалися удосконалювати все, з чим стикалися в процесі життєдіяльності. Так Інна примудрилася заради вимог клієнтів щодо форми рукава винайти власну зручну технологію і тепер ділилася досвідом з Іриною. Дарина наставила вуха:
-Я теж не знаю, як ти робиш таку пройму.
-Приїхали!.. – піднесла Інна голову від рукоділля. – Ти ж сама свого часу подала мені таку думку! Не пам’ятаєш?
-Не пам’ятаю…
-Склєроз крєпчал… Іди слухай!
-Ні, зараз не маю часу. Мушу зателефонувати.
-Добре, - погодилася Інна, - потім поясню…
Дарина набрала номер Лесі:
-Привіт, моя радість!
Так звучало традиційне привітання, призначене для Лесі персонально. Більше нікого Дарина не називала «моя радість». Ця дрібничка мала свій сенс і свою історію.
Річ у тім, що батько молодшої дочки Дарини був чужим чоловіком, а не Дарининим. Однак обставини склалися так, що Дарина називала його «Дорогий». Це слово не лише відбивало ставлення Дарини до цього чоловіка, але й заміняло його власне ім’я, з яким Дарина була не в ладах. Посудіть самі. Звали Дорогого Василь Іванович, і коли вони з Дариною познайомилися, це було нормально. Василь Іванович був директором клубу університету, а Дарина – солісткою ансамблю, що підпорядковувався Василю Івановичу. Потім стосунки між ними перетнули межу офіційних, і називати близьку людину по-батькові стало недоречно. Однак називати його Васею в Дарини не повертався язик, бо Васею був її перший (зрештою – офіційно – й останній) чоловік. Тому Дарина вимислила таке субстантивоване ім’я.
Подруга Дарини – Сюзанна – перебрала це ім’я на Дарину й, мало того, що починала телефонні розмови словами Привіт, дорога!, то ще й вимагала такого ж звертання до неї. Дарина проаналізувала логіку вживання слова дорога до Сюзанни, не без вагань погодилася достосуватися до ситуації, але в такому ракурсі звертатися до улюбленої Лесі Аристархівни за іменем ставало певною дискримінацією Лесі. Виходило, що Сюзанна – дорога, а Леся – ніби ні! Проте Дарина надто цінувала Лесю як подругу, подивляла її як непересічну особистість, раділа від усвідомлення позитивного впливу, який відчувала від спілкування з Лесею. Тому Леся здобула від  Дарини непідважне ексклюзивне означення моя радість.
-Ой, Дариночко, - відгукнулася Леся, - я тут саме переробляю навантаження…
-То я заважаю? – Дарина не любила, коли заважали їй, і старалася не заважати сама. А то, буває, хтось телефонує, бо йому хочеться побазікати, а людина з другого боку зайнята чимось терміновим і зовсім не налаштована на теревені.
-Ні, не заважаєш. Трішки відпочину. Уявляєш… - і Леся Аристархівна переповіла Дарині перипетії з викликом завуча. – Ну не винні діти в тому, що він такий дурний! – виправдовувалася Леся. – Хочеться, щоби вони одержували належну освіту…
-То до кого з викладачів ти мене даєш? – задала Дарина сакраментальне запитання, бо ілюстраторам протягом навчального року доводилося співпрацювати в класах викладачів, визначених розкладом навантаження. 
-Власне, не знаю. З одного боку, хочеться, щоби ти працювала в мене, бо і діти тебе люблять, і мені приємно. Однак я не можу дати нового ілюстратора до будь-кого, поки сама не випробую і не впізнаю, чого вона варта, та новенька, яку мені нав’язали. Отож мушу дати тебе до інших викладачів, щоби ти мала більш-менш пристойне навантаження. Тоді виходить, що тобі доведеться бігати по кількох викладачах, а це буде незручно…
-Та дідько з ним, з тим навантаженням! Я прагну хоч на роботі бачитися з тобою, бо іншої можливості до спілкування не знаходиться!
-Тоді матимеш в мене лише дві години.
-Ти далі працюватимеш в понеділок та четвер?
-Так.
-То значить я складатиму розклад на тамтій роботі так, щоби понеділок і четвер мати вільними.
-А ще тебе просить Марися Львівна.
Дарина зітхнула. Зрештою, учні Марисі Львівни теж мають право на кваліфіковану пораду. І саме в цьому полягає місія Дарини в класі Марисі Львівни…
-Правда, Марися Львівна не працювала в понеділок та четвер, але хай достосовується. Хай іде до завуча, домовляється, пояснює, що вона хоче працювати саме з тобою…
Дарина хіхікнула, бо пригадала реакцію Марисі Львівни кілька років тому, коли подібні виробничі обставини змусили таки Лесю відмовитися від співпраці з Дариною. Коли під час засідання відділу Леся Аристархівна сповістила Марисю Львівну, що цього року Дарина Михайлівна працюватиме в її класі, Марися Львівна вчинила істеричну сцену зі змістом:
-То ви самі тепер з нею не хочете працювати! Спихуєте її мені!..
-Добре, - Дарина закруглила розмову, - тепер знатиму, на які дні складати розклад на основній роботі. Бувай!

125

Погода зіпсувалася саме в день виїзду Інни. Зранку небо затягнулося хмарами, і Інна чим дужче рушила по закупи, бо не хотілося бавитися парасолькою: може вдасться проскочити до початку дощу?
-Добре, щоби дід з ковбасою був на місці, - Інна поділилася з Дариною побоюваннями. – Я не люблю бігати по цілому базару та у всіх продавців поспіль пробувати продукти на смак…
-А я думала, що ти йдеш на базар снідати, бо дома їсти відмовляєшся, - прокепкувала Дарина.
-Ага, і лишуся на базарі жити… - в тон Дарині додала Інна, яка вже за день до від’їзду переставала їсти, бо чи то шлунок мала слабкий, чи то нерви на цей шлунок впливали негативно, але після бодай шматочка хліба фізіологія прив’язувала Інну до – пам’ятаєте, як казали у філармонії? – Якова Андрійовича, що, погодьтеся, сильно заважало не лише в дорозі, але й в житті взагалі.
-Просто я точно знаю, що дід продає сма-ко-ту! То чого ж мені іще шукати?.. 
Дарині, яка мала намір за час Інниних закупів потрапити на роботу, щоби з’ясувати деякі питання, довелося, про всяк випадок, вбирати протидощову куртку – вона не любила безпосереднього контакту з дощем.
Дарина роздягнулася в учительській та зайняла чергу до кабінету завуча. Педагоги мусили узгодити питання навантаження, то ж кожний тримав у руках папери, які треба було обговорити…
-Ваша Білик написала заяву на академвідпустку, - сповістив завуч. – Сказали, що ви не заперечували.
-Ну так, якщо дитина хоче цього року закінчити хоровий відділ і не матиме часу та снаги на співи, то, звісно, я не заперечувала.
-Моя Оксана (дочка завуча теж вчилася в Дарини протягом двох років) тепер матиме вокал в університеті, то ж ви самі казали, що продовжувати навчання в двох педагогів недоцільно.
-Правильно.
-Ваша Оля випустилася, відповідно, ваше навантаження скоротилося ще…
-Ну так, - погодилася Дарина, яка після відпустки досі ніяк не могла зосередитися на навчальному процесі і, відповідно, так і не порахувала, скільки ж учнів вона має.
Гроші не були для Дарини самоціллю. Так сталося, що життя навчило її не перейматися матеріальними благами. Дачі, яхти, круїзи… - ха-ха! Так добре не дбати про те, щоби не втратити те, чого не маєш!..
-До нас прослухалася чудова дитина, яка навіть сама імпровізує на фортепіано. Вона при поступленні отримала всі дванадцятки. А прізвище її… - вгадайте!
На пропозицію завуча вгадати прізвище дитини аналітичний розум Дарини у швидкісному режимі почав прораховувати варіанти: не кожне прізвище можна вгадати без натяків, в такому разі натяком є сама пропозиція. Яке прізвище могло би пасувати до талановитої дівчини, яка прагне вчитися на вокальному відділі? Має бути щось символічне…
-Починається на «С», - підказав завуч.
-Соловей?.. – із сумнівом висловила припущення Дарина.
-Соловій! - зрадів завуч. -  То ж пишить її собі. Я думаю, що вам цікаво буде з нею займатися.
Дарина мимоволі порівняла цього завуча із тим, що буяє в її другій школі. Достаменно, не посада робить людину, а людина – посаду. Яке щастя, подумала Дарина, що я поміняла основне місце праці з тамтої школи на цю! Тут однозначно приємніші умови існування!..
-Ще у вас новий учень: той малий, як його? – завуч подивився в папери, - Тарас Марушко. Але, здається, в нього немає голосу, - завуч скинув плечима. Правда, ви сказали, що в нього ангіна…
-Коли я виходила до коридору, вони, тобто Тарас із мамою, повідомили мені, що Тарасик дуже захотів вчитися співати після того, як побував на ювілейному концерті Мартина Мартина. Він хоче співати так, як Мартин, а не так, як Сердючка. А ще він хоче вчитися саме в мене, бо йому мене порекомендували. Я не буду відмовляти дитині, яка так чітко визначилась у своїх благородних намірах.
-Фе, скільки пафосу, - подумав завуч, а вголос сказав:
-Дай Боже, щоби ви не помилилися!..

126

Вадим, чоловік Сюзанни, увійшов до кімнати саме в той момент, коли Сюзанна розкошувала перед телевізором, насолоджуючись інтригами дещо скандальної шоу-програми «Дім», герої якої закохувалися, розкохувалися, сварилися й перезакохувалися, пари закоханих формувалися та переформовувалися, а глядачі мали можливість спостерігати за тими перипетіями ніби цікавські сусіди через замкову шпарину. Вадим, дожовуючи останній кусень вечері, впевнено порямував до дивану й простягнув руку за пультом від телевізора. Сюзанна не встигла оглянутися, як картинка зі спокусливим казановою замінилася на зализаного диктора телевізійних новин.
Сюзанна від обурення затамувала подих, а коли вона нарешті таки заковтнула порцію повітря, то її вуха почули таке, від чого вона закрила рот, готовий вивергнути лавину обурень, і, на відміну, витріщила очі. В новинах саме йшлося про те, що банк, в якому вона недавно розмістила аж два депозити, зіткнувся з невирішеними проблемами, припинив виплати клієнтам, і подальша доля депозитних вкладів тепер є невідомою. Сюзанна з важкістю проковтнула слину, яка чомусь раптом заповнила рот, і відчула, що їй паморочиться в голові.
-Вадю, накрапай мені валеріанки…
Вадим відірвав очі від екрану й побачив знекровлене обличчя дружини:
-Господи, що з тобою?! – Вадим заходився підкладати під голову Сюзанни подушку.
-Іди вже за краплями… - проклацала зубами Сюзанна й схилилася до подушки. – Зараз почне питати, чому мені раптом зпоганіло, а що я скажу?..
Якщо в більшості родин чоловіки намагаються робити заначки й приховувати від домашнього бюджету якісь кошти, то в цій родині було навпаки – заначки робила Сюзанна. Вона полюбляла мати непідзвітні гроші, які надавали відчуття впевненості та незалежності. Отож потрошку тих грошей назбиралася таки відчутна, навіть – дуже відчутна, сума. Причому, не лише у рідній валюті, а й у справжній, зеленій. Тримати вдома такі скарби Сюзанна не могла, бо чоловік, схиблений на азартних іграх, час від часу нишпорив по всіх найпотаємніших закутках і вигрібав звідтам усе, що можна було заставити для гри в казіно. Хтось – чи не Дарина? – порадив Сюзанні тримати свої збереження в різних банках, але не далі як місяць назад Сюзанна одержала зі свого вкладу солідні проценти, зраділа, порахувала, що з усієї суми процентів було би значно більше, і, не переймаючися зайвою обережністю, всі свої рахунки в різних банках познімала та склала до цього єдиного банку, який так вдало задовольнив її хтивість. Задовольнив, на жаль, лише один раз…

127

Завантажену нитками Інну непокоїв серйозний сумнів, чи вдвох з Дариною дадуть вони раду отій кількості речей? – Рук забракне. Добре би було, коли б до проводів на вокзал долучити ще когось. Сумніви Інни поглибилися, коли вона почула стривожені інтонації Дарини, яка відгукнулася на міський телефон:
-Коли?.. О четвертій?.. А якщо я не можу прийти?.. 
І далі із сумнівом:
-Ну не знаю…
-Шо сі стрясло? – насторожено запитала Інна з галицьким акцентом. Її підсвідомість сполошено намагалася пом’якшити гіпотетичні проблеми.
-Ну не знаю… - заклопотано повторила Дарина останню фразу.
-Чого ти не знаєш? Про що розмовляла по телефону? Амнезія напала? – О, висловитись то Інна вміла…
-У школі якійсь нагальний трафунок, - підключилася до галицького діалекту Дарина, - отож директриса скликає термінову нараду викладачів… Явка обов’язкова… - Дарина запитально подивилася на Інну.
-Ну то що ж тепер, - зітхнула Інна, - буду тягнути речі сама… Якось перебіжками…
На слово перебіжками Дарина мимоволі посміхнулася, бо пригадала, як колись у Баку, після закінчення Декади українського мистецтва в Азербайджані, в якій Дарина була задіяна Міністерством культури, вона запакувала численні подарунки та покупки в пакети та авоськи, бо іншої тари не мала, і одержані в такий спосіб дванадцять місць переносила з автобусу до аеровокзалу короткими – метрів по п’ять – перебіжками… І тільки вже потім, до літака…
-Ой! – оговталася Дарина і продовжила тему, - а може попросити Ліну?
-Ага, щоб я спізнилася на поїзд?..
Знову задзвонив телефон. Цього разу, хоча Дарина й була поруч, трубку вхопила Інна, яка очікувала дзвінка від однокласниці.
-Привіт, Іннусю! – на відстані почула Дарина дзвінкий голос власної доньки. – Я хочу дати тобі кілька дисків з фільмами, тобі має сподобатися. Вова якраз переписав… А коли ти їдеш?
-Сьогодні, - офіційним голосом сповістила Інна.
-А що, сьогодні вже п’ятниця? – щиро здивувалася Ліна. – То може, я би підскочила на вокзал, щоби тобі віддати? Коли твій поїзд?
-Напевно, перед твоїм приходом, - в тоні Інни забринів сарказм.
-Та що вже ви так всі на мене виступаєте?! – образилася Ліна. Я ще жодного разу не запізнилася на поїзд!.. Ну подумаєш! – кілька разів сідала на ходу… Вовочко! – Ліна так крикнула в трубку, що Інна відсахнулася від телефону. – Ми можемо відвезти Інну на вокзал? Вона сьогодні їде… От бачиш, Вова погоджується тебе відвезти! Ти ще не замовляла таксі?
-Таксі ще не замовляла, але ж я помру в очікуванні вашого приїзду!..
-Не помреш, ми будемо вчасно.
-І чого це ти так хіхікнула, коли я говорила про перебіжки? – з підозрою звернулася до Дарини Інна, коли домовилася з Ліною і відклала трубку. – Від ока цієї природженої спецагентки нічого не втече!
-Але ж приємно пригадати таке вишукане супроводження до літака, яке мені влаштував один Джеймс Бонд…
-Щось я не пам’ятаю, щоб ти мені розповідала про будь-яке супроводження, а тим більше – Джеймса Бонда. Давай, колісь!
-Та це ж треба здаля…
-Давай здаля – час до своєї наради ще маєш.
-Ну що ж, давай… Коли ми приїхали до Баку, нас поселили в найкращий готель – «Бакы», височенна будівля на площі. Я опинилася на якомусь там поверсі з Вірою Андріяненко з Луганська. Чудовий номер з вигодами, величезні ліфти, здається – чотири… А може – два?.. Без різниці. Після заселення ми мали на тиждень роз’їхатися окремими бригадами по цілій республіці, а потім знову повернутися до готелю. Я була в одній бригаді з Діаною Петриненко! – не витримала й похвалилася Дарина.
-От про Діану Петриненко я вже чула, - вставила Інна. – Як ти їй гердан «Самостійна Україна» подарувала.
-Ну так… І – уявляєш? – відчуваю, що в мене починає боліти горло, так противно-противно…
-Дуже вчасно!
-І хочеться цей біль чимось залагодити… Уява намалювала мені теплий слизький кисіль, і я відправилася до магазину шукати відповідний продукт. Благо, кип’ятильник завжди мала з собою. З’їхала ліфтом вниз, вийшла на площу, а куди йти далі – не знаю. Тут підходить до мене один такий, не азербайджанської зовнішності, і питає, чим він може мені, такій розгубленій, допомогти. Я кажу, що мені потрібен продуктовий магазин. Ну то пошукаємо разом, - відгукується він і починає питати в перехожих, як дістатися до магазину…
-Ну так, ти завжди була красунею, - з певним сумом прокоментувала Інна. – До мене на вулиці ніколи не чіплялися… Ну-ну…
-Відшивати його в мене не було сил, ото ж він поперся до магазину разом зі мною; потім поцікавився, для чого мені кисіль; позахоплювався, що я з України приїхала на Декаду; сповістив, що він живе в тому самому готелі; в ліфті повідомив, що на одному поверсі зі мною і пообіцяв принести величезний кавун. Я його теревені проігнорувала, говорити мені не хотілося, бо ж боліло горло, швиденько заварила кисіль і прийняла горизонталь. В цей момент в двері постукали, Віра відчинила та впустила того такого з величезним кавуном та ще й з пакетом відбірних фруктів – вона була переконана, що це мій знайомий. Оскільки я не виявила ініціативи до спілкування, то Віра почала чемно підтримувати розмову, з якої з’ясувалося, що того одного звати Юрою, що він – полковник Всесоюзного карного розшуку! – ха-ха два рази! – всі вони полковники, коли у відрядженні!.. Наступного дня ми роз’їхалися по трасах…
-Ти ще не забула, про що ти маєш розповісти? – виявила пильність Інна.
-Але ж я сказала, що маю розповідати здаля…
-Ну давай, вихваляйся далі…
-А чого вихваляйся? Так воно й було. А зрештою, чому б і не повихвалятися, коли є чим… На трасі в мене почав боліти зуб, я присіла на таблетки. Але коли повернулася до Баку, вже мала спухлу щоку й потребувала нагальної лікарської допомоги. Я поцікавилася на рецепції, де є найближча поліклініка, отримала вказівки від лікаря полоскати рот розчином соди з сіллю і – дуже нещасна, прикриваючи хусточкою спухлу щоку, їхала ліфтом до готельного номеру, коли на одному з поверхів, коли двері ліфту відчинилися, побачила у ліфті навпроти Юру. Він мене теж помітив і вже через пару хвилин постукав до номеру.
-А чого тримаєш хусточку? – поцікавився він.
-Бо мені болить зуб, - і я продемонструвала спухлу щоку.
-А тобі пасує, так ти зовсім не пихата, а така рідненька!.. – прокоментував він. – Але ж з тим треба щось робити.
-Та я вже була в лікаря…
-І що він сказав?
-Полоскати…
-То треба йти до нормального лікаря й приймати радикальні міри.
-А де я його візьму, того нормального лікаря… - слабо заперечила я.
-Зараз організуємо, - він простягнув руку до телефону, що стояв в мене на тумбочці:
-Алло! Це – Бєлов. Тут в однієї артистки з української делегації болить зуб, треба організувати лікаря!.. – і до мене:
-В мене тут внизу машина, спускайся через десять хвилин, я чекатиму тебе на виході.
Через десять хвилин ми спрямувалися до чорної «Волги», з якої вискочив водій і відсалютував зі словами: Товарищ полковник, какие будут указания?
-Їдемо до відділку міліції! – скомандував Юра, коли я вмостилася ззаду.
-Добре лікування в міліції… - ліниво подумала я.
-Маємо взяти місцевого товарища, він нас супроводжуватиме.
Дарина задумалася.
-Агов, ти що, заснула? Чи замріялася? – шарпнула її Інна.
-Розумієш, мені весь час здається, що тоді до цієї машини всів Чингіз Абдулаєв…
-Який ще Абдулаєв?
-Ну той, що письменник. Він пише пречудові аналітичні і дуже інтелектуальні детективи. Саме в ті часи Абдулаєв дійсно працював у відділку бакинської міліції, а на фото, що міститься в детективах, він страшенно подібний до того молодика, що супроводжував нас до поліклініки… Він відразу скерувався до кабінету завідуючої відділом, яка викликала лікаря до себе і привселюдно урочисто доручила йому забезпечити мені скутечну…
-Яку?!
-Ну, влізло мені польське слово, не можу віднайти відповідника, ну таку… корисну… ні – о! результативну!.. медичну допомогу.
-А, памятаю, ти тоді повернулася без трійки…
-Так, цей лікар видер мені зуба навіть без знеболення, сказав, що так буде краще…
-Радикально. Але чи адекватно?..
-Ну не знаю. Тоді мені було дуже зле. Юра привіз мене до номеру, наказав – полковник! – лягати й не зачиняти двері, бо по допиті, вчиненому ним лікареві, що і коли мені можна буде їсти, наобіцяв прислати з підданим меду і фруктів.
-І що, прислав?
-Так, через певний час з’явився якійсь лисий чувак і поставив на столі величезний паперовий пакет, в якому була велика банка меду з плаваючими сотами, та такі відбірні фрукти, яких тут і не буває: персики розміром з величезне яблуко; виноград з ягодами, як сливи…
-Ми сьогодні до аеропорту доїдемо?
-Так, на час від’їзду я вже мала нормальний вигляд. Юра пропонував відвезти мене до аеропорту на машині, але я відмовилася, бо не хотіла відриватися від колективу.
-Маєш багато речей? - поцікавився він. – Допомогти дістатися до автобуса треба?
Я кивнула на кут номеру, заставлений моїми дванадцятьма місцями.
-Оце все твоє?! – здивувався він. – Понял, организую.
До автобусу мене супроводжував Юра і його сусід по кімнаті…
-З автобусу ти скакала перебіжками до приміщення аеровокзалу. А в чому прикол?
-Юра пообіцяв приїхати до аеропорту, щоби проводити мене по-людськи.
-І що, вдалося?
-Ну так. Тому я й хіхікнула. Коли я обклалася своїми пакунками і чемненько сиділа в куточку приміщення серед таких зірок як Ротару, Соловьяненко і т.ін., над головами натовпу при вході з’явився величезний букет елітних гвоздик, не гірших від тих фруктів, що довелося мені істи в Баку. Юра з букетом вишукав мене очами й вручив квіти.
-Боже! – обурилася я. – В мене стільки речей, а я ще повинна тягатися з квітами! – Юра не знав, що я не люблю, коли мені дарують квіти. Він же думав, що я нормальна жінка. До речі, букет в руках Софії Ротару був меншого розміру, але теж з гвоздик.
-Добре, ходімо, я проведу тебе до літака.
-По-перше, ще не оголошували посадку, а, по-друге, тебе до злітної смуги не пустять – в тебе квитка нема.
Юра зробив вигляд, що не почув моїх слів:
-Оце все твої речі? – він кивнув на мої клунки. – Ходімо, про речі ми подбаємо.
Невідомо звідки з’явився міліціонер, який підхопив частину моїх пакунків, решту взяв Юра, і ми пішли: міліціонер – першим, я всередині, без пакунків, лише з квітами, за нами замикаючим – Юра. В такий спосіб ми обминули реєстрацію, контроль на виході до летовища і потрапили просто до літака, посадку на який ще не було оголошено. Юра віднайшов моє місце, компактно (наскільки було можливим) обклав мене моїми речами, чмокнув у щічку, міліціонер відсалютував, і більше ми ніколи не бачилися.
-Що ж ти такого цінного кадра втратила? – з іронією відгукнулася Інна, яка вже насторожено кидала оком на годинник.
-Ну, певний час він присилав мені листівки з різних міст країни, що мало би свідчити, що він не збрехав про всесоюзний карний розшук, але ж в мене був Дорогий.
-Може б заради такого кавалера треба було начхати на Дорогого?
-Ні. Мені цей Юра зовсім не подобався. В нього були тонкі губи й противний сиплий голос. Як вокалістка я такі голоси просто не витримую. І на такі губи я би в житті не спокусилася. Він, правда писав, що він приїде й наб’є Дорогому морду за те, що Дорогий мене не цінує належним чином. Коли ж я написала йому, що вагітна і маю намір родити Дорогому дитину, він в останній листівці чемно попрощався, і більше я про нього не чула.
-Добре, давай прощатися, бо спізнишся на свою нараду…
В цей час в двері подзвонили: приїхали Ліна з Вовою.

128

В Ілони Миколаївни боліла голова: напевно, знову підскочив тиск. Таке вже траплялося. Лікарі вимагали, щоби вона вживала адекватних заходів, однак до цього в жоден спосіб не доходили руки. От і зараз, про які заходи може йти мова, коли немає можливості навіть поміряти тиск! Вона оголосила про термінові збори викладачів, але важко уявити, як розвиватимуться події, коли в школі тягнеться, немов жуйка, отой ремонт…
Ілона Миколаївна зняла окуляри і помассажувала пальцями скроні, в очах вже мерехтіли цифри, слова, якісь діаграми – чи то від довгого сидіння за комп’ютером, чи то від тиску. Зрештою, підстав до цього було достатньо: перевтома, недосипання, зрештою – нерви.
 А як не нервувати, коли будівельники обіцяли закінчити ремонт іще в минулому році, однак і досі, коли вже почався новий навчальний рік, вчителі не мають класів для занять. То нормально? Звісно, що не нормально. Але як пояснити це атестаційній комісії, яка має провести акредитацію школи десь через півтора-два місяці?.. Та і хто буде слухати такі пояснення?.. А від рішення комісії залежить і статус школи, і, відповідно, фінансування…
Ілона Миколаївна знову вбрала окуляри та подивилася на план школи. Треба обладнати великий зал – найпоказовіше місце: докінчити віконні відкоси, повісити люстри, які – хвала Богу – вже закуплені й тільки чекають, щоби їх повісили. Штори, доріжки, крісла, картини…
От в чому була певність, то це в картинах. Художній відділ школи працює на вищому рівні – тихо, спокійно, без жодних клопотів та проблем. Нагороди з конкурсів різного рівня регулярно примножуються… До речі, треба не забути під час наради вручити учневі Тетяни Олександрівни Золоту медаль, яку прислали з конкурсу, що відбувався в Індії. Так, навіть там наші учні були кращими. Звісно, відправити на конкурс до будь-якого кутку світу картини простіше, ніж їхати особисто, як оце з інших – музичних – відділів, бо, може, і музиканти мали би більше відзнак… Хоча, в принципі,  жодна школа не має стільки нагород, як наша.
Так, Тетяна Олександрівна прикрашає картинами великий зал до кожної визначної події, тобто експозиція постійно змінюється, але є завжди цікавою і гідною щирого захоплення…
-Ілоно Миколаївно, - до кабінету директора увійшла секретарка, - Ви просили повідомити, коли викладачі зберуться…
Ілона Миколаївна тяжко зітхнула, склала в стос документи, які були потрібні для наради, зверху поклала нотатки, щоби нічого не забути, бо головний біль не давав повністю зосередитися, і вирушила до ще неприглядного великого залу на збори.
 
129

У Дарини були складні відносини з телефоном – вона ненавиділа дзвонити. Напевно, такі почуття мали під собою історичний грунт, бо стільки нервів, скільки за її життя з’їв телефон, важко й уявити.
Колись, в молодості, може, й було приємно потеревенити з подругами, але потім на телефоні стали концентруватися більш романтичні стосунки, і тут вже цей неодухотворений апарат почав підпорядковувати собі вільнолюбну натуру Дарини. Вона пручалася з усіх сил, але телефон нав’язував свій розклад, свої порядки, свої емоції…
Потім, згодом, коли такої халепи майже вдалося позбутись, примхи телефону відбули мутацію, і кожний дзвінок сповнився потенційної небезпеки, бо в будь який час доби міг зірвати Дарину з місця, перетасувати всі попередні наміри та нав’язати такі проблеми, що годі й придумати – в страшному сні не присниться. Здебільшого такі проблеми створювала молодша дочка, яка, окрім того, що мала непересічні здібності вляпуватися в карколамні ситуації, то ще й полюбляла прибрехати, до того ж дуже вишукано й творчо, тому Дарина ніколи не могла зрозуміти, де на неї чатує справжня небезпека, а де – ілюзія.
Після смерті дочки джерелом настирливого негативу стала  перша свекруха покійної. Невихована, нахабна й настирлива, вона почала регулярно щось вимагати від Дарини, то ж Дарина купила телефонний апарат з визначником номеру. На перших порах автоматика певним чином рятувала, але потім апарат поламався, займатися його ремонтами Дарині забракло снаги, і вона просто витягнула телефонний шнур з розетки. Тоді старша дочка Дарини презентувала їй свій старий мобільник, на який Дарина підсвідомо реагувала як на гидкого пацюка, але згодом призвичаїлася й навіть оцінила його вигоди…
Тепер, після тривалого карантину, який Дарина влаштувала стаціонарному телефонові, він ніби й нейтралізувався. Однак Дарина все одно не любила мати з ним справи. Але зараз вона вимушена була взяти список своїх учнів та організувати учбовий процес. Директриса на зборах наказала негайно розпочати заняття всім викладачам – незалежно від ремонту. Поки з класу Дарини не заберуть чужі меблі, Дарина має займатися в малому залі. Те, що вона позбута доступу до власних нот та індивідуальних планів, які забарикадовані в класі, нікого не обходить. Що ж, співатимуть вправи...
Щойно Дарина вмостилася в коридорі, де на поличці стояв телефонний апарат, як він противно задзеленчав. Дарина щось бурмотнула собі під ніс та піднесла слухавку.
-О, як приємно, що ти відразу зняла трубку! – почула вона голос Сюзанни. – А я, чесно кажучи, й не сподівалася… Так, набрала тебе навмання, бо ти мені дуже потрібна! – в голосі Сюзанни почулися істеричні нотки. – Дариночко, розумієш, я просто не знаю, що мені робити… - і Сюзанна з усіма перипетіями переповіла Дарині халепу, в яку вона скочила з банком.
Коли Дарина пояснила Сюзанні, що вона думає з того приводу, минула майже година. Отакої! Спробуй після цього полюбити телефон!.. Вухо Дарини палало вогнем, ніби вона протягом години притуляла його до розпеченої пательні, а не до телефонної трубки…

130

Тарасика мама силою відірвала від телевізора, і то вже тоді, коли під радісну музику почалася реклама. Тарасик ліниво потягнув ноги до столу й відкрив зошит з математики.  Боже, яка то нудотина! –Тарасик скривив губи й так само повільно відкрив підручник, на сторінках якого здебільшого були цифри.
-Ох, як мені набридла та францувата математика! – голосно зітхнув Тарасик, користуючися маминою лексикою.
-Що ти там зітхаєш? – відгукнулася з кухні мама. – Треба було вже давно зробити уроки, а ти чекав, поки я повернуся з роботи, щоби лише вимкнути телевізор! І не мрій про жодні вокали, поки не будеш старанно вчитися в школі! – голос мами бринів педагогічними інтонаціями. -  Та вчасно й старанно виконувати домашні завдання, - додала вона.
Тарасик ще раз зітхнув і впірив очі в підручник. В цей момент задзвонив телефон. Тарасик радісно скочив по трубку – хоч трішки відтягнути момент заглиблення в науку! – і почув солідний голос:
-Добрий вечір! Мені потрібний Тарас…
В голові Тарасика миттєво пронісся цілий прожитий день: невже він щось накоїв, і телефонують зі школи?!.
-Це – Дарина Михайлівна, викладач вокалу…
-Ой! – зрадів Тарасик.
-Я чую, - продовжила Дарина Михайлівна, що твій голос набув дзвінкості. То що, горло вже не болить?
-Ні, - запевнив Тарасик, я його полокав кожні півгодини і смоктав лікувальні цукерки. Вже не болить!
-Ну тоді я запрошую тебе на заняття. Я займаюся в усі дні тижня, окрім понеділка та четверга. Ти матимеш два уроки з вокалу на тиждень: або у вівторок та п’ятницю, або у середу та суботу.
-А чотири рази на тиждень не можна? – поцікавився Тарасик, якому кортіло осягнути мистецтво співу якомога швидше.
-Не можна, - однозначно відповіла Дарина Михайлівна.
-Тоді я хочу починати вже завтра! – з ентузіазмом відгукнувся Тарасик.
-Добре, - Тарасик почув, як Дарина Михайлівна шурхотить паперами, - завтра середа, то займатимешся в середу та суботу. Коли в тебе закінчуються уроки в школі?
-О першій.
-Тоді одразу після уроків приходь на заняття, до малого залу. Запитаєш в чергової, де то є. На першу п’ятнадцять встигнеш? Твоя ж школа поруч з нашою?
-Ні, - похнюпився Тарасик. – Мені треба доїжджати з центру…
-А чому ж ти поступив до нашої школи? В центрі ж так само є подібні школи…
-Бо я хотів навчатися у Вас…
-Добре, то коли тобі вигідно?..
-З ким ти розмовляв? – відгукнулася з кухні мама, коли Тарасик, радісно наспівуючи мелодію з реклами, поскакав до столу з підручником.
-Дзвонила Дарина Михайлівна. Я завтра іду на вокал!
-А зараз зосереджуєшся на математиці, а не співаєш! – надала вказівку мати. –Я перевірю, як ти виконав домашнє завдання.

131

Олена раділа, що сьогодні вона побачить своїх котів. Онука онукою, а за котами вона таки скучила… В дочки котів немає, отож вже так довго ніхто не терся біля Олениних ніг, не муркотів їй під вухом, не нявкав удосвіту, щоби запровадити її до холодильнику… - Олена посміхнулася. Автобус вже наближався до Львова, і думки поступово поверталися до львівських справ. Цікаво, що там з Дарининою школою, чи працюватиме Олена там цього року?.. Колись давно, коли школа містилася в іншому приміщенні, а Катря лише починала вести клас вокалу, Олена була концертмейстером у Катрі. Але якось так сталося, що угоду на наступний навчальний рік з нею не продовжили – бо ж Олена сумісниця, тому все залежить від трудової угоди. І зараз, коли вже мали відбуватися заняття, Олена щойно поверталася з Польщі, то ж, може, її місце вже займає хтось інший, адже піаністів так багато!.. Може ще й через школу Олена не піддалася на вмовляння дочки погостювати іще, й рвонула додому: до котів, до Дарини зі школою, зрештою – до Петра. Він, напевно, вже просмердів цибулею цілий дім, бо, коли Олена у від’їзді, він годується виключно бутербродами з салом та цибулею…
Олена рвучко потягнулася до торби за телефоном – вона ж вже в Україні, можно телефонувати! Ой, не цей! – Олена призвичаїлася до польської мобілки, якою розмовляла останнім часом. Взагалі в неї з собою завжди були три апарати: київстарівський, діджюсівський та польський. Ну бо так дешевше… Олена витягнула належний пристрій і набрала номер чоловіка.
-О! – зрадів чоловік, якому трішки набридли бутерброди з салом. – Ти вже пересікла кордон!
-Так, можеш потихеньку виїжджати до автовокзалу. А як там наші коти?
-Я підозрюю, що їх в нас вже чотири, - відразу про котів, а не про мене, - образився Петро, але не став зациклюватися на обр;зі.
-Не зрозуміла, про що ти кажеш… Щось не гаразд зі зв’язком… Які чотири?
-Кузя привів до нас кішечку…
-Як – привів кішечку? Він же кастрований, яка – кішечка?!.
-Ну не знаю, він з нею ганяє в нашому садочку…
-По моїх трояндах?!
-І по трояндах теж. Приїдеш – побачиш…
-Ну добре, десь хвилин через сорок я буду.
Олена подивилася у вікно – сонечко, яке було вже не таким спекотним, як влітку, її привітало, бо автобус повернув, і воно опинилося з боку Олени. В цей момент Олену побачив сусід із другого від проходу боку, він саме озирнувся назад, на свої речі, що вмостив у стосі інших негабаритних пакунків, які не вміщалися до багажнику. Сусід отетеревенів і забув, для чого оглядався: навпроти нього сидів… ангел! Блакитні, наче небо, очі ангела були обрамлені чорними віями, а пухнасте волося світилося яскраво червоним німбом. Сусід трусонув головою і протер очі. В цей момент автобус зробив іще один віраж і зупинився за проханням когось із пасажирів. Сонце знову переїхало на інший бік, а Олена вирішила зателефонувати Дарині. Сусід блимнув очами – ангел зник. На місці ангела сиділа жінка, гарна – але звичайна. Не молода дівчина, а десь, може й такого віку, як він – вже за сорок… Замість чорних вій він вгледів сліди косметичного олівця. Ну і, зрештою, трішки заспокоївся: бо ж то не є нормальним, коли разом із тобою в автобусі їде ангел!..
-Дарино, привіт! Що там зі школою? Ілона не виступала, що немає від мене заяви на роботу?..
-Заява від тебе є, я написала. І робота незабаром буде, тому що ремонт мають скінчити вже за пару днів… - і Дарина розповіла Олені про нараду і про комісію.
132
Діана подивилася на себе у дзеркало. Цікаво, помітить Дарина Михайлівна, як вона виросла за літо? Русяве волосся, що вже сягало стегон, було дещо розпатлане – Діана категорично не хотіла заплітати його в косу й носила розпущеним. Ну бо хто зараз ходить з косами? – Хіба що сільські дівчата, яким доводиться поратися по господарці, а волосся заважає. Ага, ну й ще – наша прем’єрка, - Діана хіхікнула. – Правда, їй теж доводиться поратися по господарці. Тільки та господарка значно більша, і не треба пасти худобу… Хоча, це – як подивитися: пасти доводиться багато, хоча й не зовсім худобу, тобто… - Діана заплуталася в своїх розумованнях. - Дістала та політика! Ну правильно, і в транспорті, і по телевізору, і по радіо – одне й те саме: політика, політика, політика… Коли вже ті дорослі схаменуться й почнуть помічати щось інше, адже світ навколо такий гарний!..
Діана згадала, що Дарина Михайлівна вимагала, щоби дівчата не співали сухими губами і чимось їх змащували. Діана висунула шуфлядку з маминою косметикою, але гігієнічної помади не знайшла і з великим задоволенням намалювала губи рожевою. А що? По-перше, вона не винна, що Дарині Михайлівні залежить на змащених губах, а їх більше немає чим намастити. А, по-друге, Діана вже досить доросла, можна й користатися губною помадою! Звичайно, не вишневою чи бурячковою, а такою світлою, як ця. Діана випнула губи, наче для поцілунка, чмокнула повітря поміж собою та своїм зображенням, потім показала дзеркалові язика – це для тих, хто матиме претензії до її намальованих уст – і вирушила на перше в цьому навчальному році заняття з вокалу.
 
133
Катря з достоїнством увійшла до приміщення філіалу школи – саме там знаходився клас, в якому займалася Катря.
Привід для достоїнства Катря мала.
По-перше, ще не минула наснага після вчорашньої репетиції з дочкою, коли треба було повторити твори, які Катря має намір заспівати в Російському товаристві. Голос Катрі звучав так дзвінко й голосно, що привабив слухачів з другого боку дверей класу балетної школи, де працювала Катріна дочка і куди прийшла Катря для репетиції. Здивовані діти й педагоги, що стояли за дверима, не наважувалися зайти до класу й подивитися, що ж це за спів у балетній школі? Аж раптом викладачка класичного танцю, подруга Катріної дочки, здогадалася, що це співає мати Вікторії…
По-друге, на тлі тих проблем, що пов’язані з ремонтом в головному корпусі, клас Катрі мав безперечні переваги – він був готовий до занять, і панувала в ньому Катря – завідуюча вокальним відділом! Хіба це не підстава для того, щоби достойно випнути груди?!.
І взагалі, Катрі було вигідно займатися у філіалі, який містився в п’яти хвилинах ходу від Катріного будинку.
Саша, учениця сьомого класу, вже стояла під дверима та чекала Катрю.
-Ти чому не була на заняттях минулого разу? – строго запитала Катря.
-Бо мені саме на цей час призначив заняття викладач з англійської.
-Як це призначив заняття? Ти що, не могла сказати, що маєш іти на вокал?! – обурилася Катря.
-Його мій вокал не цікавить…
-Але ж вокал має цікавити тебе! Ти в цьому році будеш закінчувати нашу школу, а ти пропускаєш заняття!
-Ну так… - із сумнівом відгукнулася Саша. – Однак, я цього року буду й поступати, отож мені потрібно займатися з репетиторами…
-Але ж до консерваторії не треба здавати англійську мову, там головне – вокал!.. – продовжувала Катря, обертаючи ключ в замку класу.
-А я не буду поступати до консерваторії…
-А куди ж ти будеш поступати? – завмерла Катря.
-До університету, на економічний…
-На економічний?! – самолюбство Катрі було глибоко вражене. – Це я тебе вчила стільки років співати, щоби ти поступала на економічний?! – Катря увійшла до класу і з пересердям шарпнула стілець біля фортепіано. Саша обережно прослизнула через напівпричинені двері:
-Моя мама каже, що спів – це не фах.
-А про що думала твоя мама, коли віддавала тебе на вокал?!
-Вона хотіла, щоб я могла заспівати в товаристві…
Катря замовкла. Її обурення зросло до такого ступеню, що слова застрягли в горлі. Вона вклала в цю дитину стільки праці, стільки сподівань!.. Ні, не вміють у нас цінувати талант співака та викладача! Якась там мама звела нанівець усі Катрині намагання зробити з Саші професіонала й отак, одним махом!.. Катря відчула пульсацію в скронях – ще би бракувало через ту дурепу інфаркт одержати! Катря витягнула з шуфлядки валідол і поклала під язик:
-Зараз прийде концертмейстер, будеш займатися з нею, якщо тобі вокал вже не потрібний. - Катря схопила якісь ноти та почала ними обмахуватися, бо раптом їй стало гаряче.

134

В Дарини цього року з’явилося кілька нових учнів. Сьогодні вони мали прийти на перше заняття.
Під час вступних екзаменів Дарина чула лише дорослу дівчину з китайськуватою зовнішністю та дивним прізвищем. Дівчина поступила до університету на японську філологію – а може вона японка? Але говорить українською… - й хотіла вчитися співові. На вступному випробуванні вона показала себе незле, заспівала арію Вівальді. Правда, дихала чи не посеред слова, тобто, без поняття, де можна в співі брати дихання! Та й арія Вівальді – це надто круто для початківця. А що ця дівчина – початківець, було зрозуміло з її необробленого голосу: там купа роботи!
Тої малої, що Соловей… ні, - Соловій, - Дарина ще не чула. Чи ж таке вона золото, як розписував завуч?
А іще оцей Тарасик, який не показав голосу… Правда, в нього все гаразд із ритмом, і він був на концерті Мартина!.. Ну так, інший викладач запропонував би з таким відчуттям ритму вчитися грі на ударних. Але, по-перше, в школі мистецтв, де працювала Дарина, на ударних грати не вчили. А, по-друге, він хоче співати. І то, що головне, впевнено наставлений саме на академічний спів, а не як Вєрка Сердючка… Може, там і дійсно щось в нього Господь заклав…
Великий сумнів викликає скрипалька, яку до класу Дарини привела Маргарита Василівна, завідуюча оркестровим відділом. Викладачка під час занять скрипкою почула в цієї дитини приємний тембр голосу й запропонувала Дарині прослухати цю малу. Мала виявилася великою – це стосовно габаритів, бо дівчина була чи то перегодована, чи то нездорова – маса її тіла викликала асоціації з Монсеррат Кабальє. Однак Кабальє – джерело беззаперечного голосу. А от протеже Маргарити не змогла продемонструвати Дарині нічого – вона перелякалася й почала плакати, коли Дарина стала намагатися витягнути з неї бодай який звук. Щоби заспокоїти дитину, Дарина сказала, що спробує з нею позайматися, а тепер має сумніви, чи варто було це робити. Адже вокал – явище публічне, воно вимагає аудиторії поцінювачів і відповідної нервової системи виконавця, яка здатна цю аудиторію не просто витримати, а ще й вдовільнити…
Дарина взяла в чергової ключ і спрямувалася до малого залу. Так, перший поверх школи вже мав пристойний вигляд – лишалося тільки видалити сліди ремонту з підлоги та підвіконь. Нарешті в школі не буде протягів, бо всі вікна поміняли…
Біля класу вже стояла Діана:
-Добрий день, Дарино Михайлівно! А я вирішила цього року бути пунктуальною і не запізнюватися на заняття!
-О, як ти підросла за літо! – відгукнулася Дарина Михайлівна. – Навіть вже до маминої косметики дісталася!
-Дарино Михайлівно! – образилася Діана. - Ви самі казали, що співата треба зі змащеними устами, а я не мала часу шукати гігієнічну помаду, тому намастила губи маминою! Але ж вона – ясненька, як Ви так її відразу побачили?!.
-Ну, якщо ти пам’ятаєш з минулого року мої вказівки щодо змащених губ, то, сподіваюся, пригадаєш собі, як треба правильно співати… - Дарина піднесла кришку роялю,  вмостилася на стілець і опустила руки на клавіатуру:
-Зараз для розспівування ми поєднаємо три вправи в одну: перша – лєгато, друга – стаккато, третя – з текстом… - Дарина продемонструвала вправи. – На лєгато ти включаєш цілий корпус з резонаторним рефлектором включно; на стаккато – ти відчуваєш на  своїх руках пазурі, як у Бабки-Йожки, звук стає близьким, як іронічна посмішка; а на спів скоромовки спрацьовує і ціле тіло, яке тримає звуковий об’єм, і пружня ротова порожнина, яка отими пазурами чітко артикулює текст… (- Хтось би сторонній почув, що я тут говорю, - подумала Дарина, - викликав би швидку…)
-А ну-ну, ще раз, будь ласка, третю – який там текст?..
Дарина повторила слова скоромовки, з яких зробила вокальну вправу особисто: На дворі – трава, на траві – дрова.
-Ма-а-а-а-я… - почала співати Діана, мрійливо хитаючися та запрокинувши назад голову.
-Стоп! – Дарина різко перестала грати. – Що це за постава?! Чому ти не організувала своє тіло на спів, і замість вокалу вийшло як вовк до місяця!..
-Ну Дарино Михайлівно! А мені так подобається…
-Знову наслухалася естради?
-Ви так кажете, ніби слухати естраду – це злочин. Тоді всі навколо – злочинці!
-Так, деякі сучасні пісні мають здатність негативно впливати на психіку людини та спонукати її до неналежних вчинків. А що до тебе, то результат не забарився: ти втратила контроль над власним тілом та над звуком, ти забула, що інструмент співака – це він сам. Як співак цей інструмент зі свого тіла побудує і як його налаштує – такий буде й звук. Ти налаштувала свій інструмент на нявкання.
Діана тяжко зітхнула й вирішила не сперечатися. Однозначно, їй не вдасться переконати Дарину Михайлівну, що естрада – це так прикольно!..

135

Тарасик,затиснутий натовпом у дальній куточок маршрутки, намагався уявити собі той перший урок з вокалу, на який він зараз їхав. Він має показати себе якнайкраще, щоби Дарина Михайлівна зрозуміла, що Тарасик – дуже серйозна та відповідальна дитина…
Раптом маршрутка різко загальмувала й зупинилася. Тарасик подивився на годинник – до початку уроку лишалося п’ятнадцять хвилин, і неналежна зупинка маршрутки ці хвилини поглинала.
-Кому недалеко, - може дійти пішки, - оголосив водій, - бо ми чекатимемо даїшників… - Двері маршрутки відчинилися, й народ почав виходити.
-Але ж мені треба їхати іще дві зупинки! – подумки жахнувся Тарасик. – Отак, через кляту маршрутку, спізнятися на перше заняття! Що подумає про нього Дарина Михайлівна?!. – Тарасик вискочив з маршрутки та галопом побіг до школи мистецтв…

*

-Дарино Михайлівно, вибачте, мені цікаво з Вами розмовляти, але я маю йти на фортепіано… -Діана виразно подивилася на годинник.
Ну правильно, в малому залі годинника немає. Це в Дарининому классі годинник стоїть на інструменті, і Дарина знає, коли закінчується урок: не буде ж вона щохвилини дивитися на наручний!.. Дарина відчувала, що вправ з Діани вже досить, ноти ж лишилися в зачиненому класі, тому перейшли на розмови про літній відпочинок, про виступ Діани в концерті до Дня міста…
В цей момент вхідні двері різко відчинилися, й до малогу залу заскочив захеканий Тарасик:
-Вибачте, що я запізнився…
-Тебе не вчили стукати, коли маєш намір увійти? – із сарказмом поцікавилася Діана, розуміючи, що цей малий – новенький. – Швиденько за двері – і постукай! – скомандувала вона.
Малий зблід і позадкував до дверей.
-Стій! – зупинила його Дарина Михайлівна й обернулася до Діани:
-Діано! В себе в класі буду командувати я, не лякай мені дитину. А тобі я вже сто разів казала, що до нашого класу стукати не треба, бо це не є моє приватне приміщення – це ваше законне місце для законних занять!
-Але мене виховали, що я маю стукати до будь якого приміщення! – закопилила губи Діана.
-Це – твої проблеми. До побачення!
Діана кивнула головою так, щоби не струсити з неї віртуальну корону, й гонорово вийшла з малого залу.
-То чому ти запізнився? – звернулася Дарина до новенького.
-Щось трапилося з маршруткою, якою я їхав, і мені довелося бігти аж дві зупинки! – Тарасик надалі був захеканий і ледь говорив.
-Добре, перепочинь трішки, адже й так не співатимеш захеканий. І запам’ятай, що краще ти запізнишся на дві хвилини, але прийдеш в робочому стані, аніж бігтимеш, щоби надолужити час, а потім п’ять хвилин приходитимеш до себе. Я тобі поки що розповім, що таке спів…

136

Тарасик їхав додому радісний і здивований. Він зовсім не так уявляв собі заняття з вокалу. Тарасик налаштувався бути серйозним та відповідальним, уважним та старанним, а Дарина Михайлівна сказала, щоби він розслабився і налаштувався… бавитися! Вона й справді дала йому жовтенький тенісний м’ячик, який витягнула зі своєї торбини, й дуже нарікала, що інший реквізит лежить у класі, і доступу до нього немає. Тарасик  подумав і вирішив, що словом реквізит Дарина Михайлівна називає якісь іграшки – ну бо якщо бавитися, то чим?!. Потім Дарина Михайлівна поставила м’ячик на рояль – саме так треба називати той великий музичний інструмент, що займав цілий кут малого залу, – і сказала, що Тарасик має схопити м’ячик швидше, ніж його схопить Дарина Михайлівна, та сховати від неї цей м’ячик за спину. Правда при цьому треба було ще й співати ту пісню, яку Тарасик готував для вступу до школи, але, виявилося, що про спів не треба думати: м’ячик важливіший.
О, Дарина Михайлівна навіть сказала, що Тарасик – молодець. Правда, потім вона пояснила, що її похвала означає не загальне визнання його здібностей, а просто вона намагається в такий спосіб зафіксувати увагу Тарасика на вдалому моменті його співу. Треба вміти запам’ятати досягнуте відчуття й спробувати його відтворити.
А ще Тарасик дізнався, що тіло можна настроїти так само, як настроюють інші музичні інструменти, як ото скрипки: там – підтягнути, там – послабити… Ой, таки дійсно треба мати добру уяву, бо ж скрипку – бачиш, а оті струни, що доводиться натягати чи послабляти у власному тілі, можна тільки відчувати!..

137

Олена по прибутті з Польщі відразу розгорнула бурхливу діяльність.
Не треба й казати, скільки роботи чекало на неї вдома. Незважаючи на відносно молодий вік чоловіка (бо чотирнадцять років різниці – то є щось!), він за роки сімейного життя настільки розслабився на тлі активної Олениної натури, що почав відчувати себе одним з котів і лише підставляв спинку, щоби його пестили – це  й слід було сприймати як найкраще свідчення його негаснучого кохання. Отож цілий склад брудного посуду чекав на повернення господині (чи домогосподарки?..), пом’ята неприбрана постіль «прикрашала» спальню, підв’ялі кімнатні рослини натякали на спрагу, порохи сховали під собою меблевий блиск… - та що там казати?! – квартира вимагала гераклових зусиль, а головний кіт  віддано дивився під руки дружині, коли вона розпаковувала торби з продуктами, та ковтав слинку від думки про Оленині кулінарні таланти. Добре, що решта котів не вміють розмовляти по-людськи, бо вони ой як мали би на що пожалітися!..
Телефон теж не дозволяв забути, що за межами сімейного гніздечка існує інший світ, якому конче потрібна Олена: три мобілки і один стаціонарний апарат наполегливо змагалися в перетягуванні віртуального канату Олениної уваги.
Так виявилося, що Оленина поїздка до Польщі ледь не зірвала виступ Леонтіни в Російському центрі; що деякі солісти філармонії (а саме ті, яких не вшановували запрошеннями до концертів на польських теренах) з підозрою ставляться до відсутності Олени на роботі; Дарина жалілася, що не має знайомих футболістів, а без цього в’яне сільське футбольне дарування; бувша сусідка сповістила, що за час Олениної поїздки не спала жодної ночі, бо їй болів зуб, і тепер вона сподівається на допомогу Олениної подруги, яка є зубним лікарем…
Найкраще пішло з футболом. Вже через пару днів щасливий Надькін молодший ганяв м’яча на контрольних випробуванях, після чого тренер виявив до майбутньої футбольної зірки неабияке зацікавлення, й Микола почав регулярно приїздити на тренування…
Колега з роботи, співачка місцевого рівня, раптом перестала з Оленою вітатися і при зустрічах робила підкреслений вигляд, що Олену категорично не бачить і взагалі: Олена – це є пусте місце. Як згодом з’ясувалося, під час Олениної відсутності ця співачка по телефону посварилася з Олениним чоловіком…
В Російському центрі Олена таки склала конкуренцію Вікторії – дочці Катерини Олександрівни, чим Леонтіна була дуже задоволена, а Катря – зовсім навпаки…
Чари Дари – не тої, що Дарина, а зубного лікаря Олени – врятували бувшу сусідку Олени, яка на радощах об’їлася (бо зуб не заважав, а останнім часом через цей біль вона не могла їсти), і тепер, на відміну, довелося звертатися до лікаря іншої спеціалізації…
Коротше, життя Олени буяло за встановленим порядком.

138

До малого залу увійшов завуч. В принципі, його кабінет містився навпроти Дарининого класу, і завуч частенько заглядав до Дарини й любив з нею поговорити про музику і про вокал, але через той безконечний ремонт завучеві доводилося кантуватися в учительській, а Дарина займалася поверхом нижче. Тим не менше завуч не полінувався спуститися до неї в зал, чим Дарина була приємно здивована.
-Ну то що, із Соловій ви вже займалися? Як вона вам?.. До речі, меблі з вашого класу сьогодні позабирали, то ж можете наводити там порядки й переходити до постійного місця праці…
До дверей хтось несміливо пошкрябався, і на Даринине «так!» до залу увішла дрібна білявка й посміхнулася завучеві:
-Добрий день!
-Оце і є Соловій! – повідомив завуч. – Ти ще не знайома з Дариною Михайлівною? Ми віддали тебе до кращого викладача, то ж сподіваюся на твої успіхи!.. – завуч з неохотою попрямував до виходу:
-Добре, займайтеся, не буду вам заважати…
Дарина записала до блокноту особисті дані дівчини, її номер телефону та ім’я мами.
-Я тебе не чула на прослуховуванні, - Дарина сіла біля роялю, - може ти мені щось заспіваєш?..
Голосок у цього солов’я був високий та слабенький, дихання вона брала будь де: в основному там, де не можна, як ото, наприклад, посередині слова.
-А ти будь коли співала на сцені?
-Так, я співаю в хорі.
-Ну, в хорі можна співати на ланцюговому диханні, - подумала Дарина, - але голос малої сипить, а це так само може бути через неправильний спів у хорі. Здебільшого хормейстери переймаються не чистотою тембру, а чистотою інтонації.
Деякі викладачі вокалу взагалі забороняють своїм учням співати в хорі. Так от Катря категорично повідомила дирекцію про те, що її учні не ходитимуть  на хор, хоча учбові плани вокалістів заняття хором передбачали. Особливо прикро сприйняв таку постановку питання завуч, бо він був хормейстером. Однак згодом, після численних академконцертів за участю Катріних учнів він навіть радів, що вони не співають під його орудою: діти Катрі не співали, а репетували, що для хорового співу важко вважати цінним надбанням. Правда, останні кілька років учні Катрі стали співати дещо гнучкіше, і завуч схильний був вважати це наслідком позитивного взаємовпливу педагогів з вокалу…
Коли Дарина сповістила Софійці – таке ім’я мала Соловій, що на уроках вони бавитимуться різними забавками, і дала їй до рук жовтенького, немов курча, тенісного м’ячика, Софійка відчула себе весело і впевнено: хто ж бо не зрозуміє, що м’ячик треба схопити й заховати за спину! Чутливе вухо Дарини відразу зафіксувало покращення чистоти тембру юної співачки: що ж, вона надається до навчання. Принаймні, сприймає вимоги викладача адекватно, а це завжди дає позитивні наслідки.
За урок Софійка примудрилася вивчити цілу пісеньку: мелодію вона запам’ятовувала з першого разу. Не було проблем і зі словами – нічого собі пам’ять!

139

Надька замислено шарпала Красу за вим’я – цеберко видзвонювало під тугим натиском тоненьких струмочків молока. Що ж то робити з Миколою? Файно йому пішов той футбол, а тренер ним такий задоволений, що вже вставляє його в якийсь там додатковий склад. Але спокою не давала думка про того хлопця, про якого розповів малий після одного з тренувань: заздрісні конкуренти десь перестріли юнака, який отримав престижне запрошення до гри у відомій команді, й так побили його по ногах, що зараз він не міг не те, що грати у футбол, він взагалі потребував операції…
А тепер ось і в Миколчиній команді чиняться якісь чвари. Має відбутися відбір до участі в матчах, за які платитимуть грубі гроші. В Миколи є реальний шанс до успіху. Та що там шанс! Тренер у телефонічній розмові з Надькою ясно сказав, що він не піддасться на спроби певних батьків підкупити його, то ж хай Микола готується їхати до східної України.
Однак, якщо є спроби підкупу, то немає гарантій, що люди зупиняться в своїх негідних намірах, вони будуть намагатися будь яким чином отримати таке запрошення і запросто підуть на підлий фізичний утиск. О ні, Надька не бажає собі мати сина-інваліда! Тоді на лікування підуть ще грубші гроші, аніж пропонують оці можновладці від футболу!..
-Мамо! Дай гроші на маршрутку, я їду на тренування! – до стайні заглянув Микола.
-Миколко, тобі сьогодні доведеться пропустити тренування, я потребую твоєї допомоги!.. – Надька панічно шукала достойний привід, щоби не пустити Миколу до Львова.
-Як пропустити?!. – Микола від прикрої несподіванки ледь не присів на загноєну солому. – Як пропустити…
-Так, Миколо, треба допомогти мені копати бульбу, бо прогноз погоди обіцяв затяжні дощі…
Власні аргументи видалися Надьці не дуже переконливими, тому вона додала:
-І взагалі, мені приснився нині такий сон, що я не можу відпустити тебе на тренування!
-Ну мамо, що ти таке кажеш?!  Який сон?! Та ж тренер мене виключить з числа претендентів на поїздку, якщо я буду пропускати тренування…
-А я не хочу, щоби тобі переламали ноги – ти би однаково не міг їхати, а ще й лишився би калікою! – Надька відмовилася від намагань дипломатично вирішити проблему. – Все! Розмови на цю тему вичерпано!
 
*

-Так! Скільки можна потерпати від гноблення різних шахраїв?! – Сюзанна рішуче тряхнула головою та заходилася малювати вираз обличчя, щоби справити належне враження на адвоката, до якого вона вирішила звернутися. – Хай через суд, під прим;сом, банк повертає їй кровні заощадження!
Коли Сюзанна, сповнена відчуття власної гідності – ніхто не має права безкарно зазіхати на її тяжко зароблені гроші! – прямувала до маршрутки, з кущів вискочила переполохана чорна котяра, яка стрімко перебігла їй дорогу та вдряпалася на стовбур дерева біля протилежної стіни будинку. Сюзанна остовпіла і, власне, думала, чи не варто повернутися назад, коли з тих самих кущів вистрибнув величезний собака та заходився гавкати на котяру, що встигла дістатися розлогої гілки, з якої тепер шипіла на собаку.
-А щоб ви луснули! – висварилася Сюзанна, яка ніколи не розуміла, як люди можуть тримати щось подібне вдома. Сюзанна зачекала, поки дорогу, що перетнув кіт, звільнив від скверни інший пішохід, та спрямувала свої стопи до високої мети: навести порядок в світі й показати, що це банк – для людей, а не люди – для банку!..

140

Почуття Дарини глибоко потерпали від визнання власної нікчемності. Дарина лежала на розкладному кріслі, впіривши очі в стелю, та пригнічено констатувала той сумний факт, що вона неспроможна здійснити всі благі наміри, які мали здатність примножуватися, а не втілюватися.
Підставою для кепських роздумів стало досить пристойне придбання, яким Дарина наважилася себе ощасливити. Коли порядки в класі були здебільшого наведені – звісно, важкою працею! – Дарина по дорозі додому зайшла до секонд-хенду, що містився поблизу школи. Там вона натрапила на суперовий светер ручної роботи, вив’язаний на спицях із суперового мохеру. Светер був новий, про що свідчив довжелезний шовковистий ворс, який веселковим ореолом обрамляв цей казкової краси виріб.
Чому веселковим? Бо светер не був однотонним. В ньому гармонійно сполучалися споріднені тони спектру – це додатково збільшувало його привабливість та надзвичайність, адже якість ниток була однакова! І коштувало це чудо всього-навсього $4, якщо перевести на світову валюту. Більше того, светер був Дарининого розміру, й не купити його було просто гріх.
А ось тепер Дарина лежала й роздумувала: чого варті її захоплення в’язанням, коли такий шедевр можна купити за таку нікчемну ціну?! І чого варті її зусилля щодо вокальної педагогіки, коли кожна катря може вимагати від неї прискіпливого дотримання встановлених норм постановки голосу. А книжки? Чи варто пишатися своєю перемогою в літературному конкурсі? Скільки в світі надруковано книжок?! Ото ж бо й воно…
А не надруковано… Дарина згадала свої архіви, які займали верхні полиці величезної меблевої стінки в квартирі, яка стояла пустою та так потребувала Дарининих сил та наснаги… А тепер іще й комп’ютер заповнений віртуальними стосами Дарининого графоманського доробку – і кому то треба?.. Отакої. І де тепер шукати сенс життя?..
Дарина відірвала очі від стелі – там і так не було жодної відповіді – та пішла запарити собі чаю. В цей момент відгукнулася мобілка, яка лишилася на кухні:
-Пані Дарино? В четвер відбудеться презентація вашої книги. Ви зможете приїхати до Києва?
Думки Дарини швидко застрибали в пошуках відповіді. Ну так, у четвер вона вільна, бо на другу роботу її ще не викликають. Подруга в Києві тільки зрадіє її появі, то ж переночувати є де. А може й не потрібно ночувати?
-А в якій годині я би мала там бути?
-Початок о п’ятій, то ж за пару годин ви вже будете вільні…
-Так, я приїду! – з ентузіазмом відгукнулася Дарина, ще не зовсім усвідомлюючи цей приголомшливий факт. Хотілося вже бігти за квитком! Ну і, звісно, помацати свою першу офіційну, не у самвидаві,  книгу, що побачила світ, і яку невдовзі зможе побачити Дарина!..

141

-Боже, як швидко минає час! – Леся Аристархівна радісно привітала свого бувшого учня, що, власне, з’явився в дверях класу. Здається, зовсім недавно заходив на урок як звичайний школяр, а тепер от…  Ну так, Діма став відомим піаністом, Лауреатом багатьох престижних Міжнародних конкурсів, випустив книгу власних віршів, зрештою – одружився…
-Лесю Аристархівно, як я радий Вас бачити! – Діма знову відчув себе школяриком. – Я прийшов запросити Вас на мій концерт. Я гратиму Брамса, і мене цікавить Ваша думка щодо моєї інтерпретації…
-Я теж рада тебе бачити, Дімо – Леся Аристархівна попрямувала назустріч бувшому учневі.
-А в другому відділі матиму сюрприз для публіки – моя дружина заспіває мої романси. Правда, я писав їх свого часу для голосу Дарини Михайлівни: її мецосопрано дало мені наснагу спробувати свої сили у вокальній композиції. – Діма посміхнувся. – Після  співпраці з нею я позбувся здатності позитивно сприймати інші жіночі голоси – може саме тому й дружину собі обрав із мецосопраном. То ж буде перше виконання цих романсів… - Діма витягнув з кишені два запрошення. – А оце прошу передати Дарині Михайлівні…
Діма поспішав на репетицію, то ж затримуватися не став. А Леся Аристархівна, в очікуванні наступного за розкладом учня, який чомусь запізнювався, замислилася. Між іншим, в консерваторії Діма мав іншого викладача з концертмейстерства – Леся лише в школі працювала над його вмінням достосуватися до соліста. Однак приємно, що й тепер, вже видатний піаніст, не забув тої спільної праці, яка дала йому можливість вибороти своє перше лауреатське звання Міжнародних змагань з концертмейстерства. Тоді міжнародне журі подивляло не лише обдарування молодого піаніста, але й високу майстерність Дарини, що була тим солістом, якому акомпанував Діма…
Леся Аристархівна хіхікнула, бо пригадала, як у Ворзелі, де відбувався конкурс, Дарина вчила Діму розв’язувати побутові проблеми. Тоді, по приїзді, після реєстрації, товариство, що складалося з Діми, його мами, Лесі та Дарини, поселили до котеджу, що свого часу належав Спілці композиторів. Будиночок був симпатичний і затишний, місцева атмосфера відразу надихнула Дарину на рими, які завзято множилися й перетворювалися на численні вірші. Дещо псували затишок вигоди, бо не функціонував змив. Цей факт дав Дарині підстави провести додатковий урок з Дімою, який ціле життя знаходився під прискіпливою маминою опікою та був ізольований від побутових прикрощів.
-Діма, в цьому котеджі зараз живуть три жінки й ти. Як ти думаєш, хто з цих людей мав би поцікавитися, чому не працює змив в туалеті? – Дарина запросила Діму до туалету.
-А я поцікавився…
-І як ти поцікавився?
-Я підніс кришку бачка…
-І що?
-Не знаю. Я не зрозумів, чому до нього не потрапляє вода…
-А як ти думаєш, в який спосіб ця вода має потрапити до бачка?
Діма зосереджено нахмурився та напружив розум.
-По трубах… - невпевнено висловив він результат аналізу.
-По яких? – продовжувала тортури Дарина.
Нарешті Діма сягнув увагою за межі бачка й побачив кран, який знаходився на певній відстані й перекривав трубу. Після повороту крану вода весело задзюрчала в бачку…
А ще там же, у Ворзелі, Дарина провела для Діми майстеркласи з вокалу та з поезії. Діма був хорошим учнем.

142

Тарасик не знав, як йому реагувати на раптовий від’їзд Дарини Михайлівни до Києва.
З одного боку, Тарасикові дуже хотілося займатися співом якомога більше, адже, Тарасик був впевнений, тільки в такий спосіб можна навчитися співати. А, з другого боку, виявилося, що Дарина Михайлівна пише казки для дітей і має привезти з Києва свою нову книгу. Тарасик ніколи в житті ще не бачив на власні очі живих письменників, а тим більше – казкарів! А тут – просто не до уяви! – така письменниця вчить його співові!
Тарасик зітхнув: доведеться зробити вимушену перерву у навчанні вокалу, хоча…  Тарасик взяв зі столу чотири маленьких саморобних книжечки, які на останньому занятті дала йому Дарина Михайлівна. Вона сказала, що це казки, які вона написала спеціально для своїх учнів і що ці казки, ніби, мають допомогти йому зрозуміти, як треба правильно формувати звук.
Тарасик повільно прочитав назву верхньої книжечки: ХИСТ. Ну певно, подумав Тарасик, для співу треба мати хист – це зрозуміло. Він ще не навчився добре читати – хто би вимагав вправного читання від першачка?! Тарасик продивився малюнки, які Дарина Михайлівна намалювала сама – так вона повідомила Тарасика, коли давала йому книжки. То ж треба?! – вчить дітей співати, пише казки, малює… Ну й звісно, співає сама…
В книжечці була намальована Діана – Тарасик її впізнав. На малюнку вона дивилася на себе у велике дзеркало, а на її плечі сидів маленький гарненький ельф з прозорими, як у бабки, крильцями. Але спина Діани була якась дивна: вона була широка й роздута, наче панцир у черепахи. Можна би було подумати, що Дарині Михайлівні просто не все вдалося в цьому малюнку – вона ж не є художником. Однак усе інше було намальовано вправно. То ж, певно, Дарина Михайлівна намалювала таку спину зумисно…
Тарасик передивився малюнки й у інших книжечках. У книжечці, що була присвячена Андріані, було намальовано, як Андріана їде на равлику: вона вмістилася в хатиночці на його спині, ніби у кареті. Цікаво: це равлик – такий великий чи Андріана – така маленька? А ось гусі співають на лісовій сцені! Ні, певно, один – гусь, а другий – лебідь. Бо вони зовсім по-різному тримають голову…
-Мамо, почитай мені казки, що написала Дарина Михайлівна! – Тарасик прийшов на кухню, де мама поралася з вечерею.
-Яке почитай?! – мама Тарасика одною рукою щось розмішувала в пательні, а в другій тримала горнятко, над яким валувала пара. – Мені аж ніяк не до казачок… А що, Дарина Михайлівна пише казочки?! – мама Тарасика усвідомила слова сина. – Ніби солідна жінка, сива вже, - скинула плечима мама Тарасика, - а займається такими дурницями! Чи ж то роботи в хаті бракує!.. Де б ото я якісь казочки шкрябала!.. – і мама Тарасика ще раз, але вже обурено, скинула плечима.
Тарасик похнюпився і рушив назад до кімнати.
-Уроки роби, а не казочками забавляйся! – почув він навздогін.
В цей момент задзеленчав дзвінок. В дверях стояв Андрійко:
-Ти вийдеш гуляти? Запитай маму.
-Слухай, Андрійко, а може би ти мені почитав казочки? – Тарасик з надією подивився на старшого друга.
-Які казочки? – ошелешено витріщив очі Андрійко.
-Та от Дарина Михайлівна написала про вашу Діану…
-Не зрозумів. Яка Дарина Михайлівна? Чому про нашу Діану?
-Ну моя та Діанина вчителька з вокалу. Почитаєш? Хіба тобі не цікаво, що про вашу Діану написано?
Андрійко коливався. З одного боку, він мав намір погуляти. Але, знов, з другого, він досить наганявся м’яча на тренуванні і вийшов гуляти лише за звичкою: ноги гуділи від втоми. Ото ж казка про Діану може й перетворитися на відпочинок, якого він потребував…
-Мамо, мені Андрійко почитає казку! – радісно гукнув у бік кухні Тарасик, коли Андрійко солідно кивнув головою.

143

Звісно, жоден гуркіт поїзда не здатен був заколисати Дарину, коли вона в обіймах із власною книгою поверталася з Києва. Який сон?! Пам’ять перемелювала останні події: перший дотик до книги під променями ліхтарів Пресцентру, усвідомлення уваги фото- та телекамер, інтерв’ю – спочатку в Пресцентрі, потім на радіо…
Цікаво, чи може тепер Дарина вважати себе письменницею?.. Напевно, що ні: вона ж не є членом Спілки письменників. А з другого боку, Дарина ціле життя йшла до цієї книги. Чи не для цього вона поступила свого часу на філфак, щоби бути професіоналом Слова!
А як би так перед нею стояв вибір, яку книжку видати першою, чи це були б ті казки? Дарина знову пригадала про Льюіса Керолла, відомості про якого свого часу вразили Дарину – це коли королева, захоплена казкою про Алісу хотіла побачити всі твори цього автора і отримала стос робіт з математики. Може для Дарини було би важливішим видати свої роботи з вокальної педагогіки? Але ж її теорія, яку вона назвала «Пластика академічного вокалу» й далі опрацьовується Дариною, а ноу-хау з крутою назвою «Метод мануальної орієнтації пластичної підтримки вокальної фонації» - ММОПП, який дозволяє практично втілювати постулати Дарининої теорії, все більше удосконалюється в процесі занять…
Дарина посміхнулася в мінливій темряві нічного поїзду – вона пригадала, як прискіпливо шукала назву для свого методу. Напевно, саме філологічна освіта спонукала її до цієї конструкції, яка не лише втілювала зміст методу – навчати співу за допомогою рук, тобто з використанням тактильної і моторної інформації, наданої учневі, яку лишалося лише прискіпливо синхронізувати зі співом. Дарина намагалася зробити цю хитру назву яскравою та здатною вчепитися пам’яті. Утворена абревіатура була симетричною, що надається до запам’ятання, і, крім того, лишалася стійкою при перекладі англійською мовою, на чому Дарині теж залежало – так, про всяк випадок. Ну щоб коли метод буде обговорюватися на міжнародному рівні (!), то не було сумнівів, про що йдеться…
То що ж є важливішим, Даринин доробок вокальний чи літературний?
Як співачка – це безнадійно: співак перестає виступати і поступово зникає з горизонту пам’яті булих шанувальників (а потім залишають цей світ і самі шанувальники…). Зрештою, це стосується взагалі акторської професії. І хоча Дарина свого часу брала із собою на концерти «Книгу відгуків», яку заповнювали захоплені слухачі і яку інколи приємно почитати – так, для наснаги, - Дарина не плекала ілюзій стосовно свого виконавського спадку.
Теорія вокалу? Власна методика? – Так. Можливо колись зацікавлені особи з царини академічного співу зрозуміють, що запропонована Дариною технологія співу має сенс. А може й не зрозуміють. А навіщо щось міняти у відпрацьованій системі вокальних догм: спирай звук на діафрагму – чому??? – чому не на корпус тіла, а значить, на спину? Ай, що там говорити, коли умовні опоненти затяті, а інших, тобто не умовних, Дарина й не прагне мати. Вона би залюбки відгукнулася на пропозиції провести майстеркласи з вокалу – в закладі будь якого рівня, та показати широкі можливості власного доробку. Але організаторських здібностей, щоби організувати такі майстеркласи, в Дарини немає, ото ж вариться вона у власному росолі в школі мистецтв – і все.
А може би надрукувати роботи з вокалу за власний кошт? Чи запустити в інтернет? Але для цього треба нарешті до того інтернету підключитися…
І в літературному доробку видані казки – не головне з написаного. Дарина сама оформила двохтомник власної поезії – може це краще репрезентує її літературний хист? Але кому зараз потрібна та поезія?!.
Дарина тяжко зітхнула. Протягом життя вона мріяла написати роман, а не казки. Але якось не доходили руки, бо весь час мала купу іншої роботи. А, з другого боку, щоби писати роман, треба мати не аби який життєвий досвід, бо ж оте Слово, що є матеріалом для роману, повинно бути не лише формою, але й оболонкою для глибокого змісту, концентратом цього досвіду…
Смуток все більше поглинав Дарину: для чого вона жила, чим взагалі займалася протягом життя?.. Дарина заходилася рахувати.
Нормальна середньостатистична людина живе на світі сім років, а потім починає вчитися. В часи Дарини вчилися в школі одинадцять років. Однак Дарині вдалося закінчити десятирічку, яка ще лишилася в столиці Північної Осетії, де Дарина протягом двох років жила в родичів своєї бабці.
Після закінчення школи з золотою медаллю Дарина поступила на радіофакультет політехнічного інституту. Чому? Ну бо, по-перше, не байдужий їй однокласник поступав на РТФ, правда, у Москві (бо Дарина – у Львові), а, по-друге, політехнічний був найближчим до Дарининого будинку вузом. З цього моменту почався й трудовий стаж Дарини, бо за схемою навчання треба було тиждень вчитися, а тиждень працювати на заводі. Дарина набула розряд слюсаря-монтажника радіоапаратури і зрозуміла, що працювати на заводі їй зовсім не подобається. Тому наприкінці другого року навчання Дарина забрала документи з інституту і почала готуватися до вступу в університет, на філологію, бо ж вона писала вірші, а її твори на вільну тему вчителька з літератури зачитувала на батьківських зборах як зразок…
За час навчання в політехнічному Дарина встигла заробити майже два роки трудового стажу та вийти заміж. Щоби трудовий стаж не переривався (казали, що це важливо!), Дарина відразу влаштувалася працювати лаборантом шкільного фізико-хімічного кабінету.
До університету Дарина поступила без зайвих проблем,  записалася до вокального гуртка, стала солісткою фольклорного ансамблю (вже в сьомому класі Дарина почала співати на сцені) і членом збірної команди університету з кульової стрільби, якою  займалася ще в політехнічному. До речі, зараз вона має посвідчення «Ветеран спорту».
В кінці четвертого курсу Дарина народила дочку і надумала професійно занятися вокалом. Як особа, знана в університеті, вона намовила ректора дозволити їй вчитися паралельно в двох стаціонарних закладах і успішно здала вступний іспит на вокальне відділення музичного училища.
Протягом наступного року Дарина вчилася на п’ятому курсі університету, другому курсі (бо її прийняли відразу на другий) музичного училища, працювала солісткою естрадного оркестру, який обслуговував танці одного з міських Будинків культури, і бігала годувати груддю немовля. Правда, годувати довелося лише кілька місяців, бо зникло молоко. Від пропозицій поступати в аспірантуру – професора зі стилістики вразила дипломна робота Дарини – вона категорично відмовилася, бо вже була заангажована співом.
На третьому курсі училища Дарина влаштувалася працювати артисткою хору Львівської опери – о, є що згадати! – де й проспівала три з половиною роки. За цей час вона встигла розвестися з чоловіком і поступити на вокальний факультет консерваторії – відразу на другий курс. Потім за пропуски занять її відрахували. А потім, через рік, сам ректор консерваторії при нагоді запропонував їй поновитися. Вражена пропозицією Дарина поновилася, ректорат перед нею поставив умову звільнитися з хору театра. І тоді Дарина поєднала навчання співові з роботою на посаді старшого лаборанта в університеті, в кабінеті методики викладання мови. 
Після закінчення консерваторії (до речі, разом з тими, з ким поступала, хоча й рік не вчилася) Дарина була зарахована солісткою до штату філармонії, а вже через рік знову мала ще й другу роботу – за сумісництвом: ілюстратором в консерваторії. Це така праця, коли піаністи вчаться акомпанувати, а співакові треба бути їх, за спортивною термінологією, спарінгпартнером, тобто солістом, якому вони акомпанують. З цією посадою, але вже в стінах спеціальної музичної школи (таких є лише чотири на цілу Україну!), Дарина не розстається й досі. Тоді ж вона народила молодшу доньку.
У філармонії Дарина відповідала за військово-шефську роботу і була одною з перших солісток, які співали в Чорнобильській зоні, коли після аварії не минув ще й місяць. Тому через деякий час вона отримала статус ліквідатора, бо так мало бути за законом, встигла пару разів як ліквідатор з’їздити на курорти. Один раз навіть далеченько, аж до Кисловодська! Там вона не тільки протягом кількох днів гостювала у родичів на батьківщині – бо саме у Північній Осетії народилася свого часу, але й інтенсивно писала казковий серіал, роботу над яким почала ще у Львові.
Згодом Закон про ликвідаторів набув такої кількості додаткових пунктів, що Дарина втратила статус. І хоча суд з приводу свого права вона виграла, як і інші члени концертної бригади, що на літаку командуючого літали тоді до Чорнобиля, але… 
Ні, не весь свій трудовий шлях Дарина працювала одночасно на двох роботах. Інколи траплялося працювати на трьох, бо була вона ще й зав.масовим сектором Палацу культури, солісткою Органного залу, викладачем-репетитором філармонії, викладачем вокальної студії при Російському культурному центрі, зрештою, мала приватних учнів. Окрім того вона писала вірші, казки, рецензії, сценарії, п’єси. Ще вона час від часу їздила на гастролі до Польщі, виступала в Словакії, була членом Львівської делегації на святі Шевченка у Латвії…
Дарина в’зала, вишивала, малювала, плела з бісеру, випалювала по дереву.
Потім вона занурилася до вокальної педагогіки, півтора роки відсиділа в бібліотеці Академії наук, написала з цього приводу  чотиритомне дослідження, опубліковала кілька статей, провела кілька обласних і позаобласних семінарів…
І ось тепер… - Господи! Скільки ж їй має бути років?!
До самого ранку Дарина намагалася в рядочок поскладати роки свого трудового стажу. Ну так, якщо не на купу, як ото воно було, а чемненько: стільки років вчилася там + стільки там + стільки працювала там + стільки там + стільки займалася письменницькою працею + стільки народними промислами + була жінкою, народжувала та виховувала дітей… О-о-о!..
-Приїду додому й замість презентації книги влаштую святкування свого 100-річчя! – Дарина розвеселилася, коли уява продемонструвала їй оголошення відповідного змісту. – На старості років з’їхала з глузду. Ну так, це би був загальний висновок. – Дарина ніколи не підпадала під вплив загальної думки, але… - Воно мені треба?!.
-А що мені треба? – Дарина знову споважніла. – Напевно, мені треба перечитати Екклезіаста…

Епілог

Дарина нарешті приєдналася до інтернету і тепер потрохи оволодіває наявною в нім інформацією, якої там значно більше, аніж у бібліотеці!
Мама Дарини впала в коридорі та зламала шийку стегна. Тепер зовсім не встає.
Сестра Дарини – Інна – приїхала допомогти доглядати за мамою, впала у ванній, коли намагалася побілити там стелю, і зламала ногу. Тепер ходить на процедури, бо зламана кістку в стопі – туди гіпс не кладуть. Але процедури – вже далеко від Львова.
Сусідка й далі приходить до мами Дарини й приносить їй останні новини з базару. Кажуть, що місце базару ніби продано під супермаркет. Народ на базарі бунтується, а найбільше – сусідка, бо ж звідки тоді дізнаватися про те, що у світі діється?!.
Старша внучка Дарини, для якої затитуловані казки, що продаються в магазинах та через інтернет, закінчила школу і вчиться в університеті на японській філології. Хлопець, з яким вона зустрічається, пишається, що його дівчині присвячена ціла книга казок – майже як Алісі, що їй присвятив свої казки Льюіс Керолл!
Школа успішно пройшла акредитацію, і слава про неї загула навіть за межі області. Ілона Миколаївна гордо виступає з цього приводу, а Дарина тішиться, що директриса із задоволенням носить в’язані Дарининими руками светри. (Звісно, підхалимаж тут ні до чого. Просто Ілона Миколаївна має пристойну фігуру і здатна адекватно оцінити творчість Дарини.)
Софійка Соловій була заявлена до участі на міському конкурсі, однак захворіла. Проте в неї ще все попереду.
Тарасик дуже старається. Він навіть намагався змусити Андрійка заспівати так, ніби Андрійко, наче мавпа, висить на гілці і тримається за неї лише однією рукою, а другою намагається піднести з землі банан, на що Андрійко приставив собі розчеперені пальці до вух, зробив мавпячу міну і почав скакати. Ну й добре, хай вже буде футболістом…
Діана зрозуміла, що треба повертатися до витоків науки співу, а не копіювати естрадних зірок. Тепер доводиться багато працювати.
Влада приєднала банк, суд з яким виграла Сюзанна, до іншого, і тепер в ньому, вже не існуючому, лишилися тільки ті вкладники, які виграли суди. Тобто решта одержить гроші за новим місцем прописки вкладу, а питання грошей Сюзанни на невизначений термін зависло в повітрі.
Дарина нарешті почала писати роман. О, це зовсім інше відчуття, ніж при створенні віршів чи навіть казок. Письменник, коли пише, стає Богом для світу, що він власноручно створює. Він живе в цьому віртуальному світі, він здатний зазирнути до будь якої шпарини його лаштунків, збурити події та довести до їх вирішення. Письменник має владу над кожним персонажем, з яким може зробити все, що йому заманеться. Він, неначе чарівник вуду, втілює знані особистості навколишнього світу в персонажів свого твору та піддає їх таким довільним процедурам, до яких тільки здатна його збагачена хистом уява…
До Львова знову приїхали Белла та Ксюша. Днями Дарина має з ними зустрітися й почитати їм перші глави свого роману.