Перевод Ирины Мадриги.
Прекрасный язык!
ЛЮБИШ, НЕ ЛЮБИШ
Справа свята
(ЛЮБИШ, НЕ ЛЮБИШ)
трагікомедія в двох частинах
Стара старенькому кричить по телефону.
Про що вона кричить? Вона кричить про те,
Аби не смів гулять, хіба лиш по балкону,
Та й то, щоб загорнувсь у драпове пальто.
«Та як належить двері зачиняй!» –
Гука, вкладаючи в слова буремну силу,
Мені ж бо чується всякчас: «Не помирай!
Живи, будь ласка, ладо любий, милий…»
(Б. Слуцький)
Діючі особи:
СТАРИЙ.
СТАРА.
ГРИГОРІЙ.
ВАСИЛИСА.
ЧАСТИНА ПЕРША
Старий лежить в ліжку. Заходить Стара зі старою шапкою в руках.
В шапці – курча. Живе.
СТАРА. Осьо він, господар наш. Лежи-ить. Зара, зара, познайомлю. Дивись, дідусю, хто прибув до нас. Глянь, який наполоханий. (Не дочекавшись відповіді, сумно). Не чу-ує. Не чує дідусик наш. Тиждень лежить без їжі, без руху! Господи… (Відходить в закуток, де на ливиці кошик, оселя курчаті). Йди-но до кошарки, походи, поки сестрички не вилупляться… (Забудькується на півслові, присідає на лавку, раптово знесилена.)
Вона й надалі буде час від часу «забуватися», наче відходити, а відтак трудно повертатися до дійсності, притомності.
Старий тим часом підводиться, ошаліло озираючись довкіл себе.
СТАРИЙ (скорботно). Стара…
Вона не чує.
( тим же скорботним тоном). Ста-ара…
СТАРА. Га?.. Господи, сиджу! Очуняв! А я й не бачу! Це ж треба, який день – і вилупок, і дід воскрес…
СТАРИЙ (так само). Вилупок…
СТАРА. Зара, зара! Чайчику тобі. М’якенького, з молочком. (Біжить до самовару). Слава тобі, Господи, встав! А я вже і так, і сяк. І ворожила, і молилась, і водицею святою ж борідку... А ти якось лишень і матюкнувся. Це ж за цілий тиждень! Тож, думаю…
СТАРИЙ. Стара, це ти чи хто ти?
СТАРА. Я…
СТАРИЙ. Ти?
СТАРА. Та ж я це, я, бог з тобою! Не лякай, еге ж!
СТАРИЙ. Та-ак… Справи ж мої, диви-но, куди повернули!
СТАРА. Господи! Болить що? Де?
СТАРИЙ. Здається, відболіло все!..
СТАРА. Та скажи, що ж трапилося?
СТАРИЙ. До мене, знаєш, хто приходила?
СТАРА (злякано). Хто?
СТАРИЙ (Здригнувся голос). Смерть…
СТАРА. Яка смерть?
СТАРИЙ. Молоденька. (Не одразу) Манюня така…
СТАРА. З косою, чи що?
СТАРИЙ. Ні… без коси… вірніше, з косою, але до перебачниці… Приліг покемарити – і ось тобі, маєш! (Ледь не плаче, дивлячись на стару).
СТАРА. Ти не сплутав?
СТАРИЙ. Та хіба сплутаеш, якщо розмовляв я з нею! Чекали її! Їй би, ондечки, до Петра, який вже рік лежить, догукатися її годі. А вона – до мене!
СТАРА. То, може, до нього і йшла, та хатою помилилась?
СТАРИЙ. Ага, помилилась, якщо вона до мене по-батькові.
СТАРА. Як?
СТАРИЙ. Григоровичу, каже, скінчився твій вік. (Замовкає, так само розгублено дивлячись на стару – з усього відчувається, сновидіння не на жарт злякало його.)
СТАРА. Так ти ж осьдечки, сидиш, живий. Мамо рідна, чи не ти? Ну-ж бо поплюю я на тебе, на чорта…
СТАРИЙ. Та я це, я, осліпла!.. Плюєшся!.. Відпустила вона мене!
СТАРА. Слава тобі, Господи!
СТАРИЙ. На три години.
СТАРА. Лишень на три?
СТАРИЙ. На три! Та й ті з особливих резервів відкраяла, для потрібних людей! Хотіла всі шість відвалити, таж натуру мою знаєш.
СТАРА. Ти що, Бог з тобою, невже й з нею полаявся?
СТАРИЙ. А що мені, дітей з нею хрестити? Приліг подрімати – аж гульк! Наявилася! І ще й торгується! А я як понісся на неї, як понісся! Кашляти, кажу, на життя ваше! Ти, кажу, прийди та поживи сама! Спробуй, кажу, на пенсію оцю!»
СТАРА. Ай, чи!
СТАРИЙ. Показуй, кричу, де ворота до раю! Піду до дідька лисого!
СТАРА. Показала?
СТАРИЙ (скрушено). Показала!.. Світлий такий путівець, йду, немов по ваті, плину навіть, і музика світла, й ангели довкіл, конвой супроводу, і раптом – ферма!
СТАРА. Яка ферма? Що це ти мелеш?
СТАРИЙ. Та не ферма, а ворота, як на фермі! У них там автоматика, розчахнулися самі по собі, залишилося тільки крок туди зробити…
СТАРА. Не впустили?
СТАРИЙ. Сам зупинився! Посмалити! Стою, значить, цигарку смокчу! Аж тут блискавиця в мозку! Прозріння! Тебе раптом згадав.
СТАРА. Мене? Навіщо?
СТАРИЙ. Просто згадав! Стою та й міркую, але ж помре стара без господаря! Словом, розчавив недопалок і назад рушив. Вони ще гукали: дивись, мовляв, Григоровичу, вдруге прийдеш, не пустимо!.. Віриш, ні?
СТАРА. Вірю. (Не одразу). Господи, адже ж як приспіла! Правду кажуть: від життя до смерті – хитнутися.
СТАРИЙ. Як це хитнутися?
СТАРА. Та хитнешся в бік і – здоровенькі були! – ось вона я… Свят-свят!
СТАРИЙ. Та-ак… Спав, спав та й наспав!
СТАРА. А я курку насадила було, рябеньку, яєць підклала три десятка…
СТАРИЙ. Яйця їй в голові! Відпустили ж не просто так, з умовою! За ці три години я повинен – кров з носу! – звершити святе діяння!
СТАРА. Яке?
СТАРИЙ. Ну це, Богу… угуго… угодне!
СТАРА. Богу угодне?.. Доручили тобі?
СТАРИЙ (здригнувся голос). Мені. (Дивиться на неї розгублено й знічено, знову ледь не плаче.)
В його рухах і надалі не буде метушливості. Він, наче пришиблений страхом, буде несподівано завмирати і, як дитина, дивитися на стару, прохаючи захисту й допомоги.
СТАРИЙ. Так і мовила: якщо, каже, зумієш ти, Григоровичу, за ці три години звершити угодне богу діяння, то отримаєш десять років додаткового життя!
СТАРА. Деся-ять?
СТАРИЙ. Десять!.. А якщо, каже, за цей час два діяння звершиш, що Богу милі, то матимеш двадцать додаткових років життя! Якщо зметикуєш звершити три – то тридцать три роки! І так далі, аж до тьми!
СТАРА До якої тьми?
СТАРИЙ. До нескінченності! Еге ж! Так і сказала – житимеш до того часу, аж допоки не втомишся сіяти…
СТАРА. Що сіяти?
СТАРИЙ. Ну, там усіляке - добре, розумне, і оце - богоугого… гого… угодне… дідько, галушкою можна вдавитися!
СТАРА. Та-ак… І як це житимемо аж стільки на таку пенсію?
СТАРИЙ. Та якось були б і пожили, коли б це та якби росли в роті боби… Дістав, як то мовиться, випробувальний термін! Вона прямо сказала: «Та запам’ятай, Григоровичу, якщо ти за цей час жодного святого діяння не спроможешся звершити, то прощайся з бабою, з криком помреш!»
СТАРА. З криком?
СТАРИЙ. З криком!.. Ну, чисто тобі прокурор! А сама… манюня така, і коса до стегна, пружна, світла, а стегна в цих ось місцях, якщо взяти подумки макітерку, то зо три макітри таких ось опуклостей…
СТАРА. Та ти чи не Вірку бачив з крамниці?
СТАРИЙ. Еге ж, Вірку! Вірка твоя поперед неї блоха з вухами!.. (Знову розгублено, тремтячим голосом.) Що ж будемо чинити, стара?
СТАРА (з готовністю). Та чи мало що? Зара, миттю наробимо тобі літ зі сто життя! Звикати, чи що! Зара… (Кинулася було, та заціпеніла).
СТАРИЙ. То й що?
СТАРА. Та ось хоч би… (Розгубилася). Яке ж діяння?
СТАРИЙ. Святе.
СТАРА. Святе… А що ж святе?
СТАРИЙ. А дідько його знає!.. Година котра?
СТАРА. Година? (Пішла до годинника.) Годинник ще з минулих верб стоїть. Казала ж тобі, начепи гирку трикляту, аж ні, діждався!
Годинник раптом заскрипів, застукотів, почав бомкати.
СТАРА. Святий Боже!
СТАРИЙ (рахує). Три… чотири… п’ять… П’ять! О восьмій причвалає! І вже кінцево по душу!.. Покрутила б ти клепку, придумала б щось, стара. Таж раніше знаходила, хвилини спокою не давала! А тепер? Невже не знайдеш?
СТАРА. Та знайдемо, знайдемо… Так… Ага! Ось! Йди-но до хлівця, та дай йому ладу. Цап твій, ірод, поки ти болячками нудився, гною там наклав на три суботники!
СТАРИЙ. Що ти верзеш, стара! Святе ж діяння, богоугодне вимагають! Розум втратила? Голова під сокирою, а вона – цап! Цапи і без святого обійдуться!.. (Не одразу). Краще б налила сотинку – найсвятіше діяння!
СТАРА. Таж помреш! Стільки не їв!
СТАРИЙ. Померти вчасно – також, наче, святе... Еге ж. Ось же, а, сиди тепер, думай!.. Бамбук, чи що, посадити?
СТАРА. Що?
СТАРИЙ. Ну, дерево належить посадити за життя. Березу серед літа не посадиш, а бамбук… (Не одразу) Їм, папуасам, добре, у них цілорічно - літо. А в нас півроку зима! Я кажу, кліматичні умови у нас не ті, щоб святе творити!
СТАРА. Знайшла! І як це одразу на гадку не спало! Щонайпевніше святе діяння! Слід дати, Григоровичу!
СТАРИЙ. Хабара?
СТАРА. Милостиню!
СТАРИЙ. Точно! Ну, голова з кіскою, зметикувала-таки!.. Так! А що дати? І кому? Господи, дай мені тямки… Ага! Тягни, давай, самовар ось цей до дідькової баби вдови Тетяни!
СТАРА. Самовар… Тетяні?
СТАРИК (усвідомивши, що бовкнув зайве). А що у нас, окрім самовару. Хіба що гармошка стоїть на шафі?
СТАРА. Який зиск Тетяні з твоєї гармошки! Та й не Тетяні, сирітці якій-небудь дати слід, вбогій, забутій та Богом ображеній…
СТАРИЙ. Ображену знайдемо. А чим втішимо?
СТАРА. Гроші в скрині!
СТАРИЙ (винувато закліпав очима). Ну, все! Віщим було сновидіння! (Відвернувся).
СТАРА (нахилилася до скрині). Мамцю, а де ж замок? Замка ж немає, господарю! Ти не чіпав?
СТАРИЙ. Я ж лежав тиждень.
СТАРА (гарячковито порпається в скрині) . Хто ліз? Ну ж бо, а гроші? На місці? (Витягла згорток з денця скрині). Наче, тут. (Розгорнула). Боже миленький!
СТАРИЙ (здивовано). Що там? Невже гроші?
СТАРА. Труха! Куди поділись? Прусаки зжерли? Чи взяв хтось! (З підозрою дивиться на старого).
СТАРИЙ. Чого витрішки продаєш!?
СТАРА. (з гіркотою). Григоровичу, ми ж домовлялися, це на чорний день!
СТАРИЙ. А коли у нас дні білими були? Це замолоду вони різнобарвні. А в старості… все одного кольору, чорного!
СТАРА. Отже, ти, іроде, ліз? Потягав крадьки Вірці в крамницю за горілку!
СТАРИЙ. Не я!
СТАРА. А хто? Святий дух?
СТАРИЙ. Це вона пустує, бешкетниця!
СТАРА. Хто?
СТАРИЙ. Смертонька! Манюня така, зі стегнами… Тихо! Чуєш, скрипнуло щось…
СТАРА (налякано) Де?
СТАРИЙ. (підвівся, зачинив щільно двері, перейшов на шепіт). Вона мені так і сказала: дивись, старий, не забудь по умову, поряд буду ходити, нагадуватиму…
СТАРА. Боженьку!
Пауза.
СТАРИЙ. Зачини ти цю скриню кляту! Не шукай, чого не було! Грошима від смерті не відкупишся. Якби ж можна було, багаті вічність жили б. Теж мруть пачками. Тільки й різниці, що з піснями. Інше треба думати, інше…
СТАРА.(забула про скриню). Що ж то - інше? В голову не йде… Ти, головне, не стій. Рухайся, ніби робиш щось. Може, надуримо. Та не стовбич, кажу!
СТАРИЙ. То що мені, вихилясами тепер перед нею ходити? Хай би ще на масниці, а то ж на похоронах своїх!
СТАРА Та не ховай ти себе живцем! Знайдемо…
СТАРИЙ. Може, Петра заманити та покласти на моє місце… Помилково й заберуть. Чи їм не однаково, чи що, кого?
СТАРА. Як заманиш, він паралізований лежить.
СТАРИЙ. Посадовимо тебе біля віконечка, як наживку… Приповзе!
СТАРА. Господи!
Пауза.
СТАРИЙ. Самовару пошкодувала. Діркастого. Вдові. А у нас же це вважається за найсвятіше діяння. Такою ця справа одвіку вважалася…
СТАРА. Яка справа?
СТАРИЙ. Удовицю втішити.
СТАРА (не одразу). Як?
СТАРИЙ. Та це вже як спроможешся… Від величини залежить… душі…
СТАРА. То піди, потіш, якщо вже так. Твоя ж душа, відомо, якого розміру. Потішник удовиць! Йди. Чи мені звикати? Кого любив, до того й потягло в смертну годину!
СТАРИЙ (в бік). Починаєтся! Усе життя – одна пісня!
СТАРА. Йди. Чого сидиш!
СТАРИЙ. Не піду.
СТАРА. (чи то в’їдливо, чи то серйозно). Та йди, навідайся. Воно ж і насправді таким вважається. Святе діяння. Мо’ й зарахується!
СТАРИЙ. Та годі тобі! Заладила! Навіщо їй мій самовар? У неї таких завалящих самоварів… Давай що інше думати. Треба добряче мізками помакітрити! Тут з гоп не перескочиш, це тобі не млинець засмажити. Тут в корінь зазирнути треба, з’ясувати слід, що ж в цьому житті найсвятішим вважається. Відтак вже братися, підгорнувши рукави… Чуєш? Ти що, спиш, чи що?
СТАРА (не одразу). Не сплю.
СТАРИЙ. Я кажу, воруши мізками. Чого сидиш?
СТАРА. Сиджу… ворушу…
СТАРИЙ. Ворушить вона! Спиш сидиш!
СТАРА. Ворушу сижу.
СТАРИЙ. Та ж чим ти ворушиш? Мізками, кажу, воруши. Ось згадай-но, може, оця, як її, коцюба стара, щось казала з цього приводу.
СТАРА. Яка коцюба? Тітка Паша?
СТАРИЙ. Ну?
СТАРА. Та вона казала, але ж… Гай-гай, та куди там!..
СТАРИЙ. Кажи, що? Зара зробимо!
СТАРА. Сумніваюсь, чи зробиш…
СТАРИЙ. Та кажи вже, смола гірка, час спливає!
СТАРА. (не одразу, як про давній смуток). В цьому житті, казала вона, єдине лишень і є святе діяння…
СТАРИЙ. Ну?
СТАРА. Справа відома – дитя народити.
СТАРИЙ. Дитя народити?
СТАРА. Дитя.
СТАРИЙ. За три години? (Щиро сміється). Але ж я дурень - «може, Паша що казала»! Паша скаже! Вона скаже! Її спитай! Глянь, аж сльозами вмився! (Сміючись, втирає сорочкою обличчя.) Ну, й потіха! Ну й бовкнула, голова з кіскою!..
Стара мовчки втупилася в стіну.
Сад. Квітуча яблуня, під нею – ліжко, на якому сидить насуплений молодий Григорій.
ГРИГОРІЙ. Васьо-о-нушко, та годі тобі, га? Виходь!
ВАСЬОНА (з-під постелі). Як же ж, вийшла! Зара!
ГРИГОРІЙ. Та нема сили довше терпіти! Виходь!
ВАСЬОНА. А лякати не будеш знов?
ГРИГОРІЙ. Та хіба ж я тебе лякав?
ВАСЬОНА. Таж роздягнувся!
ГРИГОРІЙ. Першої шлюбної ночі що належиться?
ВАСЬОНА. Гроші рахувати!
ГРИГОРІЙ. Порахували! А далі?.. (Не дочекавшись відгуку.) Чого мовчиш? Тремтиш зі страху? Виходь, не бійся, я вбрався!
ВАСЬОНА. Ич, вже й убратися встиг! Жених!
ГРИГОРІЙ. Знов зі своїми кпинами? Що я тобі, матрьошка – «раздягнися, вдягнися, раздягнися, вдягнися…» Виходь одразу ж, до справи візьмемося!
ВАСЬОНА. Не вийду! Тут хороше, ветерець!
ГРИГОРІЙ (нахилившись). А дитя тобі хто, вітерець надме?
ВАСЬОНА. Нічого, надме кому слід, коли на теє час прийде.
ГРИГОРІЙ. А, хай тебе, дзигу!.. Як хочеш!.. Моя справа запропонувати, твоя… Десь-но у мене тут… (Встає, йде в куток, де обладнана невеличка столярна майстерня, починає довбати вулик: їх в лісових краях роблять з суцільного шматка дерева, так і називають – довбанками; потім вішають на дерева, де оселяється рій диких бджіл).
ВАСЬОНА (вилізає). Ти що це робиш?
ГРИГОРІЙ. Довбаю.
ВАСЬОНА. Ти що, цілісінький місяць сидітимеш і… довбатимеш?
ГРИГОРІЙ. Сидітиму й довбатиму. А що?
ВАСЬОНА. Та так, нічого… Тільки ж місяць - медовий…
ГРИГОРІЙ. Таж і я про це. Візьмемося до меду, бджілок. Їх у мене двадцять сімей. Маю мрію дивакувату, Василисо, хочу медом гірським, лісовим сина зустріти, коли народиться.
ВАСЬОНА. Таж ти не сина довбаєш, а колоду!
ГРИГОРІЙ. Стривай-но! Дай-но дорозповідаю! Надовбаємо, і дитя надовбаємо! А стріну я його зі своїм медом. Ось налаштую житло і переселю новий рій у щонайвіддаленіші урочища. Там такі липняки, там тонни нектару. Приймаєш мрію? Га?
ВАСЬОНА. Гришо, ось ти спитав, що належиться шлюбної ночі…
ГРИГОРІЙ. Ну.
ВАСЬОНА. Слід же казати одне одному про інші солодощі…
ГРИГОРІЙ. Про які ще?
ВАСЬОНА. Про кохання.
ГРИГОРІЙ. Тьху, спало їй на гадку!
ВАСЬОНА. Еге ж, Гришенько, про кохання. Ти жодного разу не сказав мені про це, ти божився, що скажеш це нашої першої ночі, а навзамін сидиш, довбаєш…
ГРИГОРІЙ. Та скажу.
ВАСЬОНА. Зараз кажи!
ГРИГОРІЙ. Встигнеться! Попереду - ціла вічність! Натомишся слухати!
ВАСЬОНА. Плювати мені на вічність! Я зараз хочу почути – кохаєш? Чи не кохаєш? Га? Гришо! Скажи!
ГРИГОРІЙ. Прийде час – скажу!
ВАСЬОНА. Хіба ж подружня ніч – не час? Таж найсвятіше цієї ночі, та й у житті - кохання! (Лягає на ліжко, змовкає.)
Чутно музику, сповнену ліричними порухами до мрії, надії, любові та вічності. Цей лейтмотив щоразу виникатиме перед завершенням сцени молодих й переноситиме дію в теперішній час.
ВАСЬОНА. (несподівано зіскочила). Дитя, дитя! Наче дитя вітер принесе! (З розмаху падає назад.)
Григорій працює. Відтак, ніби знехотя, йде до ліжка, починає стягувати сорочку.
Музика триває, поступово стихаючи. Старі довго не наважуються порухом чи словом перервати її плин.
СТАРИЙ. Мед…
СТАРА. Що?
СТАРИЙ. Мед… Ми врятовані, стара! Ми врятовані!...
СТАРА. Та поясни до пуття!
СТАРИЙ. Баняк з медом в коморі! Забула?
СТАРА. Та. Єдине, що…
СТАРИЙ. Саме воно! Боже, як це одразу на гадку не спало! Це ж і є наше багатство! Наша милостиня! Вручимо страдницькій душі – шляхетнішого діяння не знайдеш! Бог прийме!
СТАРА. Мо’ й справді! Кому?
СТАРИЙ. Чи нема кому…
СТАРА. Давай навпростець через вулицю Петру на ліки… (Осіклася, завваживши погляд старого).
СТАРИЙ. Чого Петру? Ти гадаєш, мене задля того лиш і відпустили з раю, аби я мед свій, тяжко надбаний, злодію відніс? Що ти все цапів згадуєш, то одного, то іншого…
СТАРА. Та я ж ненавмисно …
СТАРИЙ. Ненавмисно!.. Біжи-но, до Івана Богатирьова, довідайся, чи на ходу автівка його! Чи не підкине до селища!
СТАРА. В лікарню, чи що?
СТАРИЙ. Та на дідька мені тепер лікарня! Там дитбудинок розташований. Мед я сиротам відвезу! Хай їдять ложками! Лишень би встигнути!
СТАРА. Встигнемо!
СТАРИЙ. То чого очі вилупила! Мерщій біжи!
СТАРА. Біжу!.. (Кинулась до дверей, і одразу ж безсило присіла на лавку.)
СТАРИЙ. Ну, чого ти?
СТАРА. Та ось курча… Ні, ти поглянь, який малесенький вилупок…
СТАРИЙ. Та біжи вже, «вилупок»!
СТАРА (важко підводиться). Біжу, біжу!.. (йде.)
СТАРИЙ. З ким жив! (Очі сповнюються тривогою; озирається, завмирає, різко озирається і знову ціпеніє, вловлюючи в тиші найменше шурхотіння; перелякано поглядає в той бік, де почулися звуки, затим рвучко обертається в інший бік; нетерпляче). Де ходить?
(встає, йде обережно до дерев’яної бочечки на лавці, чиряє воду, п’є, завмирає, прислухаючись.) Хто ходить? (Повертається знову до постелі.) Дерев’яний черпачок, залишений на краю лавки, падає. Старий, здригнувшись, ціпеніє. Рухається далі, шпортається на рівному, нарешті, сідає. Знову підводиться, заглядає під ліжко, навіщось лізе туди, зачіпає ніжку, і постіль повільно осідає, злегка причавивши його.
СТАРИЙ (затравлено). Ста-ара…
Заходить Стара, Йдет до ліжка, сідає.
СТАРА (розгублено). Диви-но, що діється! Адже сусіди, і маєш!.. Де ти, Григоровичу? Григоровичу!
СТАРИЙ (слабо стогне). Ти сіла на мене!
СТАРА. Господи! І чого поліз? Скільки товкла, заміни ніжку на постелі. Все на шмарклях! (З натугою піднімає покрайницю ліжка.)
СТАРИЙ (виповзає, тягнучи за собою валізу.) Це все вона, шибениця, засилає вітання! Казала, помреш з криком! Що вона вигадала, яку смерть – це ще належить скуштувати! Прокурор з косою до перебачниці!
СТАРА. Полагодив би всі меблі, ось і було б святе!
СТАРИЙ (не зважаючи на неї, відчиняє валізу, досягає медалі, починає перебирати). Варшава, Відень, Кенігсберг, Будапешт, Берлін… Та осьдечки! «За відвагу». (Чіпляє її собі на груди.)
СТАРА. І навіщо тобі це?
СТАРИЙ. Багато ти тямиш! Адже справу беремося чинити не буденну, богоугодну! При параді треба бути.
СТАРА. І те вірно.
СТАРИЙ (сідає на ліжко, мстиво поглядаючи туди, де йому почулося шурхотіння). Ось. Тепер хай спробують!.. Тут є ще й знак «Гвардія»» (Старій). Ну, що там, доповідай! Підкине мене Івашко Богатирьов до селища?
СТАРА (махнула рукою). Та!
СТАРИЙ. Невже відмовив?
СТАРА. На ремонті, каже. А сам вранці їхав…
СТАРИЙ. Зрозуміло, бензин економить!.. Далі побігла б, до Семена…
СТАРА. Була я і в Семена.
СТАРИЙ. Теж на ремонті?
СТАРА. У Семена колеса спущені…
Відбиває час годинник.
Господи! Як куранти! Ледь не впала!
СТАРИЙ. Стривай… Чотири, п’ять, шість… Вже шість! Якщо такими темпами, вважай пропало!
СТАРА. Головне, не йде, а бухає! І не прослідкуєш - може, брешуть вони!
СТАРИЙ. Може, й брешуть! Тільки з цією конторою не позиватимешся! У них свій рахунок!
СТАРА. Не сиди, Григоровичу, не сиди. Не вдалося одне, за інше берімося! Чи ж мало справ!
СТАРИЙ. На городі садовити бамбук?.. А я ж просив його, Боженька, аби він хоча б смерть відрядив легку. А він – ось яку! Святе їм відшукай, бого.. угого…годне подай! Це з нашими сусідами!
СТАРА. Та хіба ж буває вона, легка смерть? (Йде до курчати, напуває його.)
СТАРИЙ. Ні, ти уявляєш, скільки я за життя зробив всілякого такого, а тепер, виходить, не рахується, все напусто?
СТАРА. Скільки?
СТАРИЙ. Чого скільки?
СТАРА. Ну скільки зробив всілякого такого?
СТАРИЙ. Ти чого кепкуєш? Хто ж рахував? Якби знав, що ось так ось вийде, я, звісно ж, записував би! Але ж і комірної книжки не стачило б!
СТАРА. А кажуть, ангели записують. Праведні справи записує ангел над правим раменом. А ліві справи – той, який над лівим плечем. Оце ж бо в тебе ліве плече звисає, наче лантух гною начепили!
СТАРИЙ. Де? (Зазирнув у люстро) Це тому, що праведні діяння невагомі! Тому праве плече й тягнеться до неба… наче поривається…
СТАРА. Багато їх у тебе було.
СТАРИЙ. Мільйон!
СТАРА. Так, давай, облікуємо усі! Сядемо і гукатимемо, вони вчують і відчепляться! З цього, мовляв, більше й не візьмеш!
СТАРИЙ. Що, ось так і перерахувати?
СТАРА. Перерахуй.
СТАРИЙ. Ну, наприклад… (Намагається згадати). Які ж перераховувати?
СТАРА. Святі.
СТАРИЙ. Святі… Та ось, хоча б… цілуватися навчив тебе…
СТАРА. Що-що?
СТАРИЙ. Цілуватися навчив тебе.
СТАРА. Ти при розумі? Що це ти верзеш?
СТАРИЙ. А що! З найпростішого довелося навчати. Козулю дику… неціловану…
СТАРА. Не зарахують тобі це.
СТАРИЙ. Чому? Щонайсвятіша справа.
СТАРА. Та воно, може, й свята. Та тільки була я вже поцілованою.
СТАРИЙ. Це ж як? До мене, чи як?
СТАРА. Чи як до тебе. Лишень одного разу, щоправда.
СТАРИЙ. З Петром?
СТАРА. Та годі вже, Григоровичу! Кинь! Хіба ж час длубатися! Тобі яке дали завдання? З’ясовувати, хто з ким цілувався, прости Господи! Що, окрім поцілуночків нема чого й згадати, нічого іншого в житті і не було святого?
СТАРИЙ. Було.
СТАРА. Ось і згадай! Адже час іде!
СТАРИЙ. І згадувати нічого! Стільки я у своєму житті перенаобертав… (Посувався, підвівся, пройшовся: осяяло.) Вітчизну захистив – мало тобі?
СТАРА. Та вітчизну ти захистив…
СТАРИЙ. А тебе, отже, не захистив? Тебе, отже, дозволив образити? Скажи, що мовчиш, хто тебе образив? Хто хоча б словом зачепив, хоча б криво зиркнув на тебе? Хто? Я просто зараз піду та й вріжу йому межи очі! Ось і буде святе діяння!
Стара мовчить: в забутті.
СТАРИЙ (за інерцією, згасаючи). Отож-то! І мовити нема чого! А справ був мільйон! Німця гнав усією Європою! В океанах коні напував! Мрію здійснював! Ріки повертав до витоків! У пустелі зводив сади! Відроджував, підкорював, освоював! А ти в мене під крилом жила! За моєю спиною ти була, як за кам’яною стіною! (Показав на стіну).
Галявина. З лісу виходять Васьона і Григорій. Він несе на собі довбанку.
Сідають. Васьона розв’язує клунок, дає чоловікові пляшку з молоком, хліб. Григорій відламує, дає Васьоні, сам п’є з пляшки. Васьона довго жує шматок, вдавилася, закашляла. Григорій суворо дивиться на неї, б’є по спині, простягає пляшку з залишками молока на денцяти. Не дочекавши, поки вона поїсть, підводиться.
ГРИГОРІЙ. Пішли!
ВАСЬОНА. Стривай, Гришо, посидимо.
ГРИГОРІЙ. Посидимо, як постаріємо.
ВАСЬОНА. Трішечки, Гришо, не підганяй…
ГРИГОРІЙ. До вечера треба встигнути розчистити ділянку. Наряд он який видали! Нічого, розчистимо! А ввечері вулики перетягнути подалі в ліс. Тут, як бачиш, бджолі вже немає місця. І обжитися не встигла бджола. І все твій Петько! Щоб помститися мені!
ВАСЬОНА. Та хіба він винен?
ГРИГОРІЙ. Він! Тільки оберу урочище під пасіку, він тут одразу ж – осьдечки будемо рубати!
ВАСЬОНА. Але ж сам і рубаєш! Сам береш наряди, подвійні! Все не вгомонишся, розбагатіти, чи що, хочеш? Хто ж тобі розбагатіти дасть? І затію цю с пасікой вже кинув би! Стільки мук заради крапельки меду…
ГРИГОРІЙ. Ти святе не чіпай! Людина я, не курка! Мусить бути і у мене своя турбота! Мед власний!
ВАСЬОНА. А як на мене… Одне мене хвилює, одне-єдине радує – дитинка під серцем. Твоя дитинка. Вона вже навіть рухається… Хочеш послухати? Га? Гришо… Ходи ж… Послухай. Не бійся, послухай…
ГРИГОРІЙ. Господи… (Слухає, приклавши вухо до живота дружини).
ВАСЬОНА. Чуєш?
ГРИГОРІЙ. Молоко, чи що, булькає? Щойно випила, ось і булькає… Хм…
ВАСЬОНА (тоскно). Молоко! Ой… (Підіймає очі до неба).
ГРИГОРІЙ. Та хай тобі! Підводься давай…
ВАСЬОНА. Стривай-но, прохання у мене є до тебе, Гришо.
ГРИГОРІЙ. Ну.
ВАСЬОНА. Відпусти мене в лікарню в селище.
ГРИГОРІЙ. Це навіщо ж?
ВАСЬОНА (винувато). Фельдшерка загадала, лягти мені треба на якийсь час.
ГРИГОРІЙ. Чого це раптом? Ти ж не жалілася. Навіщо ж лягати?
ВАСЬОНА. На збереження. Тітка Паша також радить, треба лягти. Адже скільки викиднів вже було.
ГРИГОРІЙ. Та! У всіх трапляється. Це, розповідали, худібний плід викидується. Здоровий плід він і родиться здоровим, його не викинеш, він назло всім родиться, а нездоровий викинеться! Природа так розпоряджається. Он у Таньки також два викидні було, а третій богатир народився.
ВАСЬОНА. Не кохаєш ти мене! (По паузі, з прихованою надією) Чи кохаєш?
ГРИГОРІЙ. Та годі тобі! У тебе одне на гадці! Вставай!
ВАСЬОНА. Посиджу я ще, еге ж, Гришо?
ГРИГОРІЙ. Посиди. Та гляди ж, не розсиджуйся! А я тим часом, Відтягну-но довбанку в лісок. (намагається звалити собі вулик на спину.)
ВАСЬОНА. Зараз, допоможу…
ГРИГОРІЙ. Підсоби!
Вона с готовністю скочила, забуваючи про все, підсаджує і кладе йому на плече важку довбанку. Григорій рухається в бік лісу. Васьона повертається на своє місце, але раптово хапається за живіт, осідає.
ВАСЬОНА. Гришо…
ГРИГОРІЙ. Що? Що знову?
ВАСЬОНА. Живіт… Господи, за що мені ці муки!
ГРИГОРІЙ (скидає ношу, піднімає дружину на руки). Потерпи, потерпи. Зараз до баби Паші! Потерпи… Гей, люди, люди-и-и!
Стара сидить, не в змозі прийти до себе. Старий мовчки лізе на постіль, стає навкарачки впоперек неї, втикнувшись головою в подушку.
СТАРА (отямилася). Ой, сиджу! А час минає! Де ти, Григоровичу?.. (Побачила Старого.) Чого це ти?
СТАРИЙ. Чого-чого, помирати ліг, ось чого! В цьому житті найсвятіше – Богу вчасно віддати душу!
СТАРА. Та хто ж так помирає…
СТАРИЙ. Як?
СТАРА. Розкорячиною… Хто так лягає помирати?
СТАРИЙ. Я.
СТАРА. Ти що, окремішній?
СТАРИЙ. Окремішній. До вподоби мені так помирати, навик я так коцюбнути! Ось ви всі поздовж, а я - впоперек! Святе їм подавай! Богу догоджай!.. Де ж воно святе, де богоугодне, де взяти його, де знайти?
СТАРА. Знайдемо…
СТАРИЙ. Знайдеш!
СТАРА (терпляче). Знайдемо, Григоровичу, знайдемо! Ти тільки ж не лежи!
СТАРИЙ. Айякже, знайшла одна!
СТАРА. Знайдемо, хіба ж не знайти! Все зробимо, руки – не ліві! Та й часу ще є. Коня, може, попрохати в когось.
СТАРИЙ. Навіщо тобі кінь?
СТАРА. Конем би й відвіз мед свій у сиротинець.
СТАРИЙ. Господи, з ким жив!
СТАРА (походивши по кімнаті, раптом рішуче) Ні, так справа не піде! Як не крути, одне залишилося! Йти на поклон до самого!
СТАРИЙ (миттєво встав). Це ж до кого ще?
СТАРА. До Петра! До кого ще! Він і сам смерті дожидає, тож я синів його попрошу, хай би підкинули тебе до селища! У них у кожного по машині!
СТАРИЙ. По машині! А то ж! Грабували народ!
СТАРА. Жити вміли!
СТАРИЙ. А ми не вміли!?
СТАРА. А ми не вміли! Піду!
СТАРИЙ. Я тобі ноги поперебиваю!
СТАРА. Ой-ой, перебив один!
СТАРИЙ. Ти ще мені побазікай!
СТАРА. А ти не лякай! Чого лякаєш? Ич, помирати один зібрався! В інших чоловіки щодня помирають, и всі по-доброму, сумирно, лягають і мруть, ніхто на бабу не рикає. А ти рикаєш!.. Підводься, збирайся, поки я туди навідаюся. Он, медаль свою шукай, герой! (рішуче пішла до дверей, але зупинилася, повернулася, сіла на лавицю біля кошика.)
Старий залишається на ліжку в тій самій позі.
Єгора стріла в провулку. Його треба було спитати. Вчитель, освічений, може б, що підказав.
СТАРИЙ (насторожено). Якого Єгора?
СТАРА. Вчителя. Сина Тетяниного, на гульках знайденого. На неділю до матері, видко, приїхав.
СТАРИЙ. Що він сказав?
СТАРА. Нічого. Я прохопилася повз, а він просто мене не помітив.
СТАРИЙ. Тягни його сюди.
СТАРА. Не піду я.
СТАРИЙ. Та піди ж. Адже цей Єгор Тетянин саме в тому дитбудинку й працює, куди ми їхати намірилися! Змалку жив безбатченком неборак, тому й вирішив присвятити себе дітям сиротам. Він там, якщо не найголовніший директор, то вчитель хімії - точно! Сам з’явився! І їхати не потрібно! Усього й залишилося – запросити та вручити флягу з медом! І нехай розпишеться, що прийняв святе діяння! Йди, хутчіш, притягни його живого чи мертвого!
СТАРА. Гаразд, якщо так, збігаю! (Швидко йде; майже тієї ж миті чутно її зойк.)
СТАРИЙ. Ну, що знову? Впала? Що там, стара? (Бежить за двері, повертається, ведучи під руки Стару.) Завше ти так – носишся, не глядючи під ноги! Невже забула, переступок там!
СТАРА. Та ж не спіткнулася я…. Не перечепилася… Бігла, і наче хто підніжку мені… Ой, лишенько, болить…
СТАРИЙ. Зараз… зараз…. Приляжеш, перепочинеш, і далі побіжиш…
СТАРА. Що ж трапилося, Григоровичу? Наче увесь світ повстав проти нас! Нічого не можемо вдіяти, тільки візьмемося й одразу ж підніжку нам! Меду свого надбаного і того віддати не можемо! Диви-но, і йти не в змозі…
СТАРИЙ. Ну ж бо, я тебе на руках понесу…
СТАРА. Ой, та що ти…
СТАРИЙ (підіймає її). Потерпи… (Застиг, не спроможний зрушити з місця).
СТАРА. Пусти, не зможеш!
СТАРИЙ. Зможу!
СТАРА. Не зможеш.
СТАРИЙ. Змогу! (Робить з нею кілька кроків.)
СТАРА. Ой, куди це ти мене…
Яблуневий сад. Старий дбайливо вкладає Стару на ліжко.
СТАРИЙ. Лежи.
СТАРА (підводячись). Час…
СТАРИЙ. Час стоїть… Лежи… А я присяду… Біля ніг твоїх…
ЧАСТИНА ДРУГА
Старий сидить на своєму ліжку. До медалі на його грудях додався знак «Гвардія» старого взірця.
Вбігає Стара.
СТАРА. Ну, Григоровичу, молися на бабу свою! Вмовила Єгора! Вони там горілочкою бавляться, на честь приїзду. Доп»ю, каже, й прибіжу.
СТАРИЙ (ображено). Міг би й почекати з оковитою…
СТАРА. Хто ж горілку залишить… Слава Богу! А я, грішна, вже гадала – каюк старому!.. Так, треба собі ладу дати.
СТАРИЙ. Та що ж не до ладу?
СТАРА. Ти скільки днів не вмивався. Чи дійдеш до вмивальника сполоскатися?
СТАРИЙ. Дійду, чого це не дійти…
СТАРА. Ні, сиди, я сама. (Несе миску з водою, рушник). Зараз, зараз, ти в меня як помідорчик сидітимеш, дай-но обличчя повтираю… (Обтирає вологим обрусом.)
СТАРИЙ. Й що б ти зробила, якби я пішов на ту ферму?
СТАРА. На яку ферму?
СТАРИЙ. Та у ворота в рай якби увійшов, і не повернувся. Що б ти діяла без мене?
СТАРА. Знайшла б що…
СТАРИЙ. Що, приміром?
СТАРА. Померла б… скажімо… Навіщо ж мені жити без тебе?
СТАРИЙ. Руки в тебе порепані, й уся ти якась порепана стала. По телевізору мастилко якесь показували… Продам меду, і крем куплю, і пудру. Ось і буде святе діяння. Га?
СТАРА. Як же ти продаш його, якщо подарувати зібрався сиротам.
СТАРИЙ. Нового накачаємо! Надовбаємо нову пасіку і накачаємо!
СТАРА. Накачаєш. (Відклала втирач) Ось. Давай-но тепер зачешемо тебе… А тепер шкарпетки змінимо, свіжі я наготувала… З козячим пухом, м’якенькі… Зараз, зараз, лишень ноги освіжимо… (споліскує йому ноги.).
СТАРИЙ. І волосся в тебе не таке! Аж було, як смола!
СТАРА. Бог з тобою, Григоровичу, що це ти верзеш? Коли це у мене волосся було, як смола?
СТАРИЙ. Таж у молодості.
СТАРА (втирає його ноги). В молодості воно в мене світлим було… Ну ж бо, тепер шкарпетки надягнемо… С кізячим пухом… Вона, коза, з ранку десь бігає… І часу немає глянути, чи прийшла… Що це ти? (Докірливо) Григоровичу… Плачеш хіба?
Васьона сидить на постелі, втупившись в одну точку на дверях. Чекає. Чутно вимогливий стук в двері. Вона кидається відчиняти. Входить Григорій. Він п’яний.
ВАСЬОНА. Господи, як цуцик! Де тобою носило?
ГРИГОРІЙ. Мед продав!
ВАСЬОНА. І що, пропив усе?
ГРИГОРІЙ. Своє, не чуже! Сам нажив, сам і пропив!
ВАСЬОНА. Сядь, роззую тебе… (Допомагає Григорію сісти на ліжко, стягує з нього чоботи.) Що це?
ГРИГОРІЙ. Шкарпетки!.. Точніше, шкарпеток… один… чи одна…
ВАСЬОНА. Чия шкарпетка?
ГРИГОРІЙ. Моя.
ВАСЬОНА. Та ж це чужа!
ГРИГОРІЙ. Що ти верзеш, дурепо, нога моя, а шкарпетка чужа?
ВАСЬОНА. Чужа!
ГРИГОРІЙ. Може, й нога не моя?
ВАСЬОНА. Нога твоя.
ГРИГОРІЙ. А шкарпетка?
ВАСЬОНА. А шкарпетка… жіноча! Танька в таких вранці світилася! Ти що ж це, іроде, усенький день з нею пив? І шкарпетки її начепив…
ГРИГОРІЙ. Та випадково, чого галас здійняла? Висіли на огорожі, я й узяв! Чи босим ходити! Репетуєш!
ВАСЬОНА. Не репетую… Йди, спи в своїй довбанці! Аби й близько до мне не підходив!
Григорій підводиться і снопом падає на підлогу. Намагається щось заспівати. Васьона відречено дивиться на нього, відтак вибігає і повертається з берданкою.
ВАСЬОНА. Пристрелю! Щоб за раз усього позбутися!..
ГРИГОРІЙ. Що це ти, здуріла!
ВАСЬОНА. (стогне). Уб’ю!
ГРИГОРІЙ. Прибери пушку, божевільна! Вона ж стрілити може!
ВАСЬОНА. І стрілить!.. (Приклала цівку до його грудей.) Кажи, скотино, любиш? Чи не любиш?
ГРИГОРІЙ. Та вбий, чи що!
ВАСЬОНА. Вб’ю! Або себе порішу! Аніж так збиткувати себе!
ГРИГОРІЙ. Усіх не перестріляєш!
ВАСЬОНА. Перебила б! Поставила б до стіни рядами й усіх би перебила одним махом!
ГРИГОРІЙ. Та за що?
ВАСЬОНА. За те, що любити не можете, не вмієте! Щоб ви щезли!
(Кидає рушницю в бік.)
Лунає постріл.
ГРИГОРІЙ (відкидається на підлогу). Гопочки!
ВАСЬОНА (кидається до нього, налякана в смерть). Гришо… ти живий?.. Та озвися… Ну чого ти, га? Гришо, Гришенько! Не лякай…
ГРИГОРІЙ. Рана!
ВАСЬОНА. Де?
ГРИГОРІЙ. Осьдечки…
Вона нахиляється, Григорій хапає її.
ВАСЬОНА. Відпусти, бовдуре! Розірвеш! Тобі що, Тетяни не стачило!
ГРИГОРІЙ (здирає сукню з її плеча). Мені й тебе не вистачить, дурненька!
Знову чутно ту музику, яка постає ліричним містком між спогадами й дійсністю.
СТАРА. Ось… Тепер ти, справді, при параді. І медалі твої доречні…
СТАРИЙ (поправив медалі). Не косо?
СТАРА. Герой!
СТАРИЙ. Ошелешимо вчителя!.. Е, та ж у нас ще десь одна така цяцька валялася! Тобі давали, «За ударну працю». Нумо і її сюди!
СТАРА. Ой, та кинь, ні разу не чіпляла!
СТАРИЙ. Ось і начепимо! Неси, де вона в тебе?
СТАРА. Та все там, в загальній купі (Схилилась до чемодану.) Ой, глянь, що я знайшла?
СТАРИЙ. Що знову? Замок від скрині. І ключ стирчить! А дужка зламана… Виходить, ти все-таки гроші тягав.
СТАРИЙ (по паузі) Слухай, стара… Потрібні тобі ці гроші зараз?
СТАРА. І то вірно.
СТАРИЙ. Медаль шукай.
СТАРА. Та ось вона.
СТАРИЙ. Давай, я її тобі…
СТАРА. Ой, аби ж не засміяли…
СТАРИЙ. Хто? Не засміють! Ну ж бо… (Чіпляє їй медаль). Ось! Хай не думають, що ми цілком простаки, не такі вже й простакуваті!
СТАРА. Незручно якось. Аби чогось не подумали…
СТАРИЙ. (ставить посередині кімнати два ослінчика поряд.) Сядь.
СТАРА. Сядемо…
СТАРИЙ. Постривай… (Несе подушечку, кладе її на табуретку, попередньо змахнув з неї пилюку). Ось, тепер сідай.
Сідають, дивляться кудись в далечінь, крізь час.
СТАРА. Наче, фіртка ляснула…
СТАРИЙ. Почулося…
СТАРА. Ветерець бавиться…
Пауза.
СТАРИЙ. Де ж він, Єгор твій?
СТАРА. Прийде. Момент, сказав, прискачу! Як же не прискаче, таж учитель!
Пауза.
СТАРИЙ. Стривай-но, ти чого це, плачеш?
СТАРА. Не плачу я, звідки ти взяв?
СТАРИЙ. Та бачу, плачеш. Он, сльоза руда.
СТАРА. Та де ти бачиш сльозу, борони Боже!
СТАРИЙ. Та ондечки, на щоці колотиться.
СТАРА. Це?
СТАРИЙ. Еге ж.
СТАРА. Та ж це родимка.
СТАРИЙ. Яка родимка?
СТАРА. Родима цятка. І не руда вона взагалі.
СТАРИЙ. Звідки взялася? Її ж не було!
СТАРА. Як же це не було, якщо зроду цятка. Від народження вона в мене.
СТАРИЙ. На іншому місці, мабуть, була. Переповзла.
СТАРА. Як це так на іншому, на щоці й була. Вона на одному місці й сидить від народження до смерті.
СТАРИЙ. Ти хочеш сказати, я сліпий? Вік прожили поряд – і не побачив?
СТАРА (не одразу). Не ти сліпий… Життя сліпе…
СТАРИЙ. Це ж треба! А я й не помічав…
СТАРА. Ти просто забув…
СТАРИЙ. Прикра-ашає… (Нерішуче потягнувся до її щоки) Ну ж бо…
СТАРА. Чур тебе! Побачать! Скажуть, замість Богу догодити, он вони чим зайнялися.
СТАРИЙ. Хіба не догодити… Ану… дай торкнути…
СТАРА. Вчадів! Кажу тобі – побачать! Хорони, Господи!
Пауза.
СТАРИЙ. Та де ж він! (Скочив, рушив по хаті колами.) Ось так ось і протряслися віку свого! «Чур, помітять! Чур, почують! Чур, побачать! Ой-ой, хоронь Боже!» Схоронить, дідька йому!
СТАРА. Сядь, Григоровичу, сядь. Сиділи ж як гарно!
СТАРИЙ. Вчений я нині, стара! Тепер я знаю, як жити! Якщо основне життя не сам жив, то додаткове сам буду жити! Сам!
СТАРА. Ти що це базікаєш, старий? То хто жив твоє життя, якщо не ти сам?
СТАРИЙ. А грець знає хто, та тільки не я!
СТАРА. І де ти був, якщо не сам жив?
СТАРИЙ. На горі сидів!
СТАРА. На горі він сидів!
СТАРИЙ. Так. І спостерігав. Хтось жив, а я сидів, спостерігав. І плював на нього!
СТАРА. На кого?
СТАРИЙ. На того, хто тілом моїм був!
СТАРА. Та хто ж був тілом твоїм, прости Господи!
СТАРИЙ. Коняка!
СТАРА. Оце скаже!
СТАРИЙ. Коняка замордована! Її, худобину безсловесну, і ганяли по спільному двору! А я сидів на горі і плювався. Та я, якщо хочеш знати…
СТАРА. Чур!
Чутно приглушений стукіт.
СТАРИЙ. Стукає хтось… Єгор, напевно! Нумо, перевір!
СТАРА (визирає за двері). Немає нікого.
СТАРИЙ. А хто стукає? Курча?
СТАРА. Та ніхто не стукає! Причулося тобі!
СТАРИЙ. А де ж він, Єгор твій?
СТАРА. Прийде, потерпи. Адже вчитель, прийде.
СТАРИЙ. Але ж якого дідька досі не йде!
СТАРА. Прийде.
СТАРИЙ. Ти бачила його?
СТАРА. Побійся Бога, Григоровичу!
СТАРИЙ. Ти розтлумачила йому?
СТАРА. Потерпи, Григоровичу, потерпи. На гостині чоловік, всяке бува, загуляв. Він пам’ятає, все пам’ятає, і п’яный не забуде, прийде.
СТАРИЙ. Ти сказала йому, що я при смерті, помираю! Що мені зосталася всього одна година! Що я ось-ось…
СТАРА. Сказала.
СТАРИЙ. И він не побіг?
Стара знітилася, не знаючи, що казати.
(з надією). Може, збрехала ти мені!
СТАРА (з докором). Григоровичу!
СТАРИЙ. Як же це! (обм’як, знесилено пішов до свого ліжка, опустився на нього.).
Чути стукіт.
СТАРИЙ (підводячись). Нумо перевір!
СТАРА (знову виглядає за двері.) Е, та це коза прийшла! Йди-но, йди собі, пізніше напуватиму тебе! Не до тебе нам!
СТАРИЙ. Не Єгор?
СТАРА. Заспокойся, Григоровичу, заспокойся. Що це ти обм’як раптом?
СТАРИЙ. Образливо мені. (Не відразу) Якийсь я надурений…
СТАРА. Ким?
СТАРИЙ. Та всіма… (Над силу всміхнувся.) Ось і ти цілувалася з якимось тюхтяєм!
СТАРА. Ти це про кого?
СТАРИЙ. Та все про нього, про Петра.
СТАРА. Та хіба ж він тоді бул тюхтяєм?
СТАРИЙ. Тюхтяй - він і є тюхтяй. Як твоя родимка – від народження. Як ти могла з таким, попри живого чоловіка!
СТАРА. Та не була я тоді заміжньою, що ти! І не цілувалася я з ним. Йшли зі школи, а він пирх сюди ось, в щоку, і з переляку навтьоки! Ой, знайшов що згадати! Дріб’язок якийсь.
СТАРИЙ. Та який це дріб’язок? Усеньке життя вони на кпини мене брали! Все життя знущалися! Ганяли, грабували, в душу плювали! Тепер, насамкінець, і до дружини моєї дісталися! До вінчаної, законної!
СТАРА. Ех, Григоровичу, Григоровичу! Адже ти за це до-овге - довге життя цій законній своїй друхині так жодного разу і не знайшовся погадати.
СТАРИЙ. Як це?
СТАРА. На ромашці білій. Любиш… не любиш…
СТАРИЙ (по паузі). Ось і знайшли ми з тобою святе діло – ромашку смикати, любиш, не любиш! (пауза) Що це з серцем у мене? Глянь-но, стара, чи не зупинилося взагалі?
СТАРА. Та що ти? Ну ж бо… (Прихилилася головою до його грудей.) Тьо -охкає…
СТАРИЙ (обійняв її, притиснув до себе). Отже, поживемо ще, га, голівко з кіскою?
СТАРА. Поживемо…
Обоє завмерли.
СТАРИЙ. У мене є до тебе крихітне прохання, стара.
СТАРА. Слухаю тебе, Григоровичу.
СТАРИЙ. Якщо щось, ти ж, заради Бога, не йди за нього.
СТАРА. Та він же лежить, уже п’ять літ лежить!
СТАРИЙ. Встане. Він зумисно лежить. Дожидає. Манера така – затаївся. Я помру, миттю встане й прискаче!
СТАРА. У нього своя стара. Навіщо йому ще…
СТАРИЙ. Свою він уб’є.
СТАРА. Таке скажеш! Та ж у нього п’ятеро синів.
СТАРИЙ. І синів повбиває. Всіх п’ятьох. Ти не викручуйся ящіркою, ти прямо скажи - підеш, коли що, за нього?
СТАРА. Не піду. Ніхто мені більше не потрібний…
СТАРИЙ (намагається жартувати). Крім мене?
Стара не реагує, скорботно дивиться вперед, в іншу далечінь, куди, вочевидь, одна лишень і заглядала.
З лісу виходить Васьона. Її руки вимащені землею.
ВАСЬОНА (опускається навколішки). Господи, за що ти прирік мене на такі муки? Що я страшного, жахливого такого вчинила, що ти позбавив мене радості материнства? За що ти зневажив мене, за що сиротиною залишаєш? За які такі гріхи ти загнав мене знову на цю трикляту роботу, змусив корчі обертати? Адже знову я позбулася довгоочікуваного плоду, дитинки моєї, останньої надії своєї! За що? Чим згрішила я перед тобою? чим не догодила? Чи я не зговірлива, чи я не терпляча, не робітна? Ти на руки тільки глянь мої, господи! Глянь!..
З’являється Стара. Вона подхоплює здійняті до неба руки Васьоны, притискає їх до своїх грудей, затим - до очей, зволожених сльозами.
СТАРА. Заспокойся, заспокойся, серденько моє юне. Не побивайся так, не карай душу молоду – від страждань твоїх я старію…
ВАСЬОНА. Що зі мною? Плакати хочу, але й сліз немає!
СТАРА. Наплачешся ще, серденько моє, наплачешся. Не квапся.
ВАСЬОНА. Дитинка йому потрібна. Сина просить, сина чекає! Кину, лякає, якщо не народиш! А я знову… Скажи мені, старосте моя сива, що там попереду? Чи варто чекати, надіятися, чи варто каратися, мучитися? Чи є там щастя? Чи не ліпше зараз на скелю да сторч головою, щоб світа білого не бачити!
СТАРА. Ні-ні, серденько моє юне, тільки не це! Забудь! І вір! І терпи. Все буде попереду, все, нічим Господь не обійде. Нічим!..
Чутно іржання коняки.
ГОЛОС ГРИГОРІЯ. Тпру-у, скотино!
СТАРА. Підводься, серденько моє, підводься! Стрінь мужа, як належить, з ясним обличчям, з доброю усмішкою… (повертається в дім, йде до іконниці, стає навколішки, до молитви.
Входить Григорій.
ГРИГОРІЙ. Ось де вона! Ти що надумала, дурепо? Ти чого з работи зірвалася? Ти що, піонерка, з ділянки в кущі бігати? (Вказав батогом на її живіт.) Чи знову що трапилося?
ВАСЬОНА (наполохано). Ні, ні…
ГРИГОРІЙ. То якого дідька роботу кинула? Зроду такого за тобою не було! Пішки прийшла?
ВАСЬОНА. Пішки…
ГРИГОРІЙ. Ну, це добре. За таких справ, кажуть, ходити багато - корисно. Ну ж бо, як у нас там нині… (Приклав вухо до її живота.) Чому мовчить?
ВАСЬОНА. Зарано ще, мабуть.
ГРИГОРІЙ. Ич! З гонірних! І звука не подасть батькові! Та-а… Так ось і живемо, сину. Гроші зашибаємо! Денно ліс валимо, нощно - мед качаємо! Так і минає воно, життя. Нічого, синку, нічого. До твого явлення все тут налагодится, все облаштується. Грошей накопичимо, флягу медом наповнимо! Ти знай зростай, не поспішай, грунтовно. Чекамо тебе… чекаємо…. (Підводиться, здивовано дивиться на Васьону) Ти чого рюмсаєш, голівко з кіскою?
ВАСЬОНА (припадає до його грудей, осідае додолу). Тяжко мені, Гришенько, тяжко! Невже не бачиш?
ГРИГОРІЙ. Ну годі, годі тобі… Що ти, насправді? Йдімо… робота не чекає!
ВАСЬОНА. Йду… (Піднімається, хитаючись, йде за ним, спиняється, аби пересилити біль).
ГРИГОРІЙ (йде, не озираючись, гукає). Кроку-уй!..
Чутно іржання коняки. Григорій і Васьона віддаляються у лісову хащу.
Стара підводиться з колін, підходить до стіни, прихиляється до неї обличчям і завмирає. Старий бере з лавиці кошик, підходить до столу, випускає курча, напуває його водою з чашечки. Стара відходить від стіни, безцільно бреде по кімнаті в один бік, потім в інший.
СТАРА. Григоровичу… Податися знову до Єгора?
СТАРИЙ. Сядь.
СТАРА. Та ні, піду.
СТАРИЙ. Сядь.
СТАРА. Сяду… (Сідає; пауза.) Ну, гаразд, мене не пускаєш, то сам би пішов, Григоровичу? Га? Він чекає, напевно, що ти сам прийдеш, народ нині гордий. Га?.. Якщо немає здоров»я, я б і сама тебе відвела. Я, якщо треба, й силоміць би тебе дотягла. Адже нам головне побачити його, сказати встигнути – ось, мовляв, я, ось мед наш. Солодкий він чи горький, прийміть як є, від щирого серця даруємо сиротам. Тільки встигнути сказати, а Господь би й почув. Адже він все чує, все бачить. Га, Григоровичу? Адже життя обіцяли нове дати. Спробували б… пожити. Га?.. Йдімо… (Не дочевшись відповіді, встала, пройшла хатою, знову підійшла до старого, присіла на лавицю.) Озвися, хоч якось!..
СТАРИЙ. Прости мене, стара. Прости за все. Винен я перед тобою. Адже цього ти чекала від мене сьогодні?
СТАРА. Не цього…
СТАРИЙ. Що ж?
СТАРА. Щось нога свербить… Днями гепнулася я нею добряче… Приляжу… На хвильку… Потім вже… побіжу далі…
СТАРИЙ. Лягай. Стривай, допоможу я тобі… (Веде її до постелі, вкладає; підбив подушку, підмощує їй під спину.)
СТАРА. Треба ж, як невчасно… Ниє нога, сил нема!..
СТАРИЙ. Дай-но я розітру її…
СТАРА. Помираю я, начебто, Григоровичу.
СТАРИЙ. Та ти що! Хто ж від ноги помирає! Та й ця, с косою до стегна, по мене приходила, не по тебе. Ти тут ні до чого.
СТАРА. Все ти переплутав у житті, Григоровичу, навіть сни…
СТАРИЙ. Вбити мене замало!
СТАРА. Та за що? Хіба ти винен…
СТАРИЙ. Ох, Васьоно, Васьоно!
СТАРА (припіднялася). Ти до кого це так?
СТАРИЙ. Що?
СТАРА. Ти кого щойно назвав так…
СТАРИЙ (невпевнено). Тебе… Хіба ти не Василисою звешся? Чи я знову все плутаю? Ти що, забула ймення своє? Тебе ж Василисою звати!.. Га? Чи ні?.. Іди ото, склероз у мене?
СТАРА. Голова з кіскою…
СТАРИЙ. Та хай тебе! Лякаєш! Ім’я своє не пам’ятаєш!
СТАРА. Жінка моє ім’я. А називають Василисою.
СТАРИЙ. Я люблю тебе, Василисо, кохаю.
СТАРА. І давно закохався?
СТАРИЙ. Сьогодні!.. Не залишай мене, заради Христа прошу, не залишай!
Годинниковий бій. Рука Старої повільно здіймається, опускається на голову Старого, помалу гладить її. В світлі, що поволі меркне, прозирає тільки жовтенька грудочка на голій столітні.
Завіса
http://text-context.org.ua/articles/194.html