Кенгір. Символ болю й мужності, хресного терпіння й незламності, невмирущості духу посеред пекельних мук. Символ гордості українців, нескореності нашої нації, символ прагнення свободи, генетично властивого нашому народові.
Насамперед трохи статистики.
Кенгір – третє таборове відділення 4-го Особлагу – Степлагу.
Організований у 1948 як табір особливого режиму для політв’язнів.
Дислокація: Казахстан, Карагандинська область пос. Джезказган, Кенгір.
Виробництво: обслуговування Джезказганського мідного комбінату, роботи на вугільних шахтах Байконурського та Екібастузького вугільних розрізів, кам’яних кар’єрах, розробка копальні марганцю, будівництво селищ Кенгір та Джезказган.
Чисельність на 1 січня 1954 року – 21 090. Начальник – полк. Чечев А.А.
1953 рік. Смерть Сталіна. Серця каторжан сповнює радість і надія – щось повинно змінитися в їхніх долях. Свобода, звільнення… У березні 53-го оголошується амністія. Та вона торкається тільки кримінальників. У спецтаборах режим, навпаки, посилюється. Обурення в’язнів виливається в потужні повстання на Воркуті, яке закінчується розстрілом на 29-ій шахті та в Норильську, також жорстоко придушене із застосуванням військової сили. Обидва повстання були організовані українськими націоналістами. Активних учасників повстань засуджено до ув’язнення у закритих тюрмах, значна частина вислана у Кенгір.
У Кенгір потрапив і Михайло Сорока. Могутня постать цієї людини ще недооцінена і не зайняла того місця в історії, на яке він заслужив своїм страдницьким життям і незламною боротьбою за незалежність української держави. Народився у с. Гнилиці Великі Збаражського району на Тернопіллі, вчився у Тернопільській гімназії. З 1934-го – член Проводу ОУН. За активну діяльність вже у 1937-му заарештований У 39-му звільнений, у березні 1940-го заарештований радянською владою, яка не випустить його зі своїх пазурів аж до самої смерті в Мордовських таборах у 1971 році. Ще під час першого терміну на Воркуті, Михайло Сорока створює організацію «ОУН-Північ». Він же стає духовним наставником і провідником конспіративного центру Кенгірського повстання.
Здасться дивним, але вибух обурення був свідомо спровокований керівництвом табору. Ситі, вгодовані нероби в офіцерських погонах після смерті батька-Сталіна відчули, як захиталася під ними земля – перестали платити «за зірочки», розпочалися скорочення кадрів. Куди вони підуть, ті, хто все життя лайдакував, розкошуючи на чужій праці? Ні освіти. ні професії. Виникла ідея – спровокувати заворушення, збройно придушити заколот і ще раз довести свою необхідність партії.
Було використано звичний інструментарій – кримінальний елемент. У квітні в зону привезли 650 кримінальників з Колими. «Блатних» дуже хвилювала близькість жіночої зони. «А ти нам баб покажеш, начальнічек?» - лунало відверто. А «начальнички» лиш підморгували. Політичних в’язнів не могла не хвилювати небезпека, в якій опинилися їхні посестри по боротьбі й табірних муках. І в бараки до кримінальників пішла делегація. О. Солженіцин пише: «Пришли к «паханам» выдержанные широкоплечие хлопцы и сказали им так: «Какая в Особых лагерях идет рубиловка – вы слышали. Ножи мы теперь делать умеем не хуже вашего. Будете нас давить – перережем. Вас – шестьсот, нас – четыре тысячи». Имена участников этой конференции не сохранились в протоколах. А жаль. Ребята были умные».
Історія зберегла імена цих українських хлопців. Це були Володимир Караташ, якому смертну кару за виготовлення зброї на Воркуті замінили Кенгіром, Анатолій Задорожний, Володимир Порендовський та священик Омелян Суничук. Результат «конференції» дивовижний і зовсім не той, якого чекало начальство – злодії об'єднуються з політичними для спільної боротьби. Вожак кримінальників Енгельс Слученков, табірна кличка «Гліб», стає одним із очільників повстання і не йде на жодні компроміси. Оприлюднює, що йому доручено спровокувати в зоні міжнаціональну різню – конфлікт росіян та українців, євреїв, мусульман, бажано, щоб із десятком трупів.
Та замість різанини повстало єднання братів по долі.
Ніч з 16-го на 17-те травня. Обурені розстрілом колони в’язнів, саме кримінальники першими почали руйнувати мури між зонами, вони першими й полягли під кулеметним вогнем. З ними пішли й очолювані волинянином Віталієм Скіруком українські хлопці, щоб захистити жінок від можливого насильства з боку «блатних». Їм вдається прорватися у жіночу зону, та шквальний кулеметний вогонь, яким прострілюється тепер господарський двір, відсікає чоловікам шлях назад.
Вранці у жіночу зону входять автоматники та пожежні машини, з репродукторів лунають вимоги видати «грабіжників та ґвалтівників». І знову відбувається дивовижне. Жінки об’єднуються, щоб захистити своїх братів по неволі. Вони беруться під руки, стають у кілька рядів і перекривають дорогу військовим. Пліч-о-пліч стоять стоять студентка Львівського університету Анна Людкевич та її сестра Марія, Ольга Бондаренко-Лядська з Краснодона на Луганщині, Лідія Охрімович за Стрия, тернополянки Параска Дзібчак та Ольга Чорна, естонка Єва Монсо, Емма Войцехович, Марія Кушпета, і ще – латишка Белта, Нуся, Теклюня, Івунця – кілька сотень жінок. Потужні струмені води з брандспойтів боляче шмагають дівочі тіла, заливають очі, рот, не дають дихати. А вони стоять. Нарешті лунає: «Отставіть!». І автоматники виходять із зони. Перша маленька перемога окрилює. Вони не стріляли в жінок! Невже щось змінилося? Розквітає надія.
Та радість змінюється болем. У лікарні помирають поранені під час першого штурму. Їх троє. Один з них – українець Сергій. Двоє інших – підліток з кримінальників та мусульманин. Хлопці виготовляють труни, приносять для Сергія вишиванку, щоб поховати по-людськи. Та поруч зі святково вбраним в останню дорогу Сергієм його брати по смерті виглядають розтерзаними. Дівчата знаходять ще дві сорочки. Ця мудрість жіночого серця остаточно об’єднує табір – і мусульман, і кавказців, і кримінальників. Тоді ж уперше звучить написаний за одну ніч Михайлом Сорокою гімн Кенгірського повстання «У гарячих степах Казахстану сколихнулися спецлагеря». 12 тисяч людей різних національностей співають його українською мовою щоразу на зібраннях, свідчить єврейка Любов Бершадська.
18 червня. Зруйнована внутрішня тюрма, визволені засуджені на смерть, серед них і Капітон Кузнєцов, який згодом очолить Комісію повсталого табору.
Зони остаточно об’єднуються. На роботу більш ніхто не виходить.
В’язні висувають свої вимоги до адміністрації. Серед лозунгів спершу «Бий чекістів!», «Свобода або смерть!». Створюється Комісія для перемовин. Перші її члени: Капітон Кузнєцов, полковник танкових військ, за його словами, брав Берлін. Олексій Макєєв, росіянин, колишній учитель. Вагаршак Батоян, вірменин, член КПРС з 1921 року. Грузин Чинчиладзе, Батоян називає його Семеном. Від жіночого лагпункту – Любов Бершадська, киянка, балерина Большого театру, Марія Шиманська – економіст, у таборах – з 1937-го року.
Кузнєцов одразу відхиляє всі політичні вимоги українців як «антисовєтчіну», переводить їх у суто практичну площину – протест проти сваволі місцевої адміністрації. Макєєв одразу називає події «сабантуєм», закликає припинити страйк, щоб запобігти жертвам. І невдовзі тікає із зони під захист МГБістів.
Комісія вимагає прибуття у табір представників ЦК та Генпрокуратури, відмовляючись від переговорів з обласним та республіканського рівня начальством.
20 травня в Кенгір прибуває заст. нач. ГУЛАГу генерал Бочков та представник Генпрокуратури Самсонов. Бочков ледве стримує гнів – йому, генералу, доводиться розмовляти з «табірною пилюкою»! Та Москва наказала залагодити конфлікт мирно і змусити в’язнів вийти на роботу – стоять заводи! В Москву летить телеграма: «Всеми этими делами руководят в лагере оуновцы, и чем больше с ними говорят, тем больше они выставляют требований и наглеют»
Непокора триває.
Далі замовчувати страйк не можна. Міністр внутрішніх страв Круглов и Генпрокурор Руденко направляють в ЦК записку про події в Кенгірі.
26 травня спецрейсом з Москви прилітають замміністра МВС СРСР Єгоров, начальник ГУЛАГу Долгіх і заст. Генпрокурора Вавілов з величезним почтом старших офіцерів.
А в таборі йде робота. Конспіративний центр українців та литовців висуває в комісію нових членів.
Енгельс Случєнков, Гліб, - офіцер, військовополонений, після війни тричі засуджений. Очолив «Службу безпеки» (в документах так і зазначено українською «безпеки»). Під його керівництвом – таборова міліція (В.Іващенко) та тюрма (Віктор Рябов, «Ус»). В цьому ж відділі працюють і литовці – Іозас Кондратас, юрист, збирає скарги та займається розслідуванням злочинів таборової адміністрації. Позиція Гліба – безкомпромісна. За свідченням Кузнєцова «повністю на боці бандерівців, закликав до перетворення повстання у Степлагу в загальнонародне».
Кнопмус Юрій Альфредович (Михайлович), німець, журналіст. Очолив відділ пропаганди – інформації про події в Кенгірі. Під його керівництвом талановитий український хлопець із Токмака на Запоріжжі Анатолій Кострицький налагодив у таборі телефонний зв’язок, внутрішньотаборове радіомовлення, розпочав конструювання радіопередавача на коротких хвилях, який дозволив би передавати інформацію на далекі віддалі, можливо. за кордон. В радіогрупі працювали угорець Ференц Варконі, який знав міжнародний код азбуки Морзе, Ольга Бондаренко-Лядська, Ганна Геник, Слава Яримовська, Марійка Перещук. Дівчата писали листівки. Ув’язнені японці під керівництвом Ямало Чото змайстрували повітряного змія, за допомогою якого розсипали їх над селищем, щоб розповісти місцевому населенню правду.
Михайло Пендрак, українець із Дрогобиччини, сотник УПА, більш відомий як Гірш Келлер, бо під час арешту його чомусь прийняли за єврея і він, рятуючи родину від арешту, назвався іменем загиблого товариша-єврея. Очолив відділ оборони – будівництво барикад, налагодив виготовлення зброї, цілодобову варту. Варту разом з хлопцями несли й дівчата. Від жіночої зони вартовими керувала Ліда Охрімович. Правою рукою Келлера був Анатолій Задорожний, що керував обороною 3-го лагпункту.
У комісію введені були також Анна Михайлевич, Лідія Супрун, Артавазд Авакян, отець Омелян Суничук, про якого Кузнєцов у своїй «пояснювальній записці» доповів чекістам: «скритий член ОУН, входил в подпольний центр».
26 травня, 18 год. Загальні збори в’язнів. У зоні – генерали Долгіх, Бочков, Вавилов. Кузнєцов командує: «Встать! Смірно!» Генерали сідають за стіл, Кузнєцов стоїть збоку. Зате Слученков і Задорожний сидять і не думають підводитися назустріч генералам. Коли Долгіх у виступі згадує про ворогів народу, Гліб заявляє: «А хто з вас не виявився врагом народу? Ягода – ворог! Єжов – ворог! Берія – ворог! Звідки ми знаємо, що Круглов кращий!» Генерали йому цього не забудуть.
Минають дні. Червень. Повстання триває. Громадиться тривога – чим усе скінчиться? Ніхто не сподівається на доброго дядька з Москви.
Та і в Москві усе не так просто. До 53-го повсталий табір розстріляли б першого ж дня. Але тепер політична обстановка змінилася. Віддавати накази про знищення страшно навіть міністрам.
4 червня. Телеграма міністра внутрішніх справ Круглова Єгорову: Вооруженную силу пока в зону лагеря не вводить.»
Пока…
20 червня. Міністр будівництва Райзер та міністр кольорової металургії Ломако направляють записку в Раду Міністрів: «Беспорядки в Степлаге срывают план».
23 червня. На цей документ лягає резолюція Малєнкова: «Круглову – принять необходимые меры, об исполнении доложить».
Доля Кенгіра вирішена.
Ще 15 червня з Москви в Казахстан рушив ешелон з танками Т-34.
23 червня. Ешелон прибуває на станцію Джезказган.
Щоб заспокоїти в’язнів, оголошують: «На вашу вимогу в табір їде представник ЦК».
Загальне полегшення. Зона наче видихнула зібране у грудях повітря. Знову – надія.
Та чомусь довкола зони, особливо вечорами й уночі, гудуть трактори… Які роботи вони ведуть – загадка…
24 червня міністр Круглов віддає наказ про придушення «беспорядков». Визначена дата штурму і план: «ввод войск под прикрытием пяти танков».
25 червня. Останній вільний день Кенгіру. Всі чекають слова з Москви. Чекають волі.
Радісна звістка від Анатолія Кострицького – запрацював короткохвильовий передавач. Ференц Варконі виходить в ефір. Опівночі Ференца змінює в радіорубці Юрій Кнопмус.
Вечір. Не чути набридливих тракторів. Спокій. Тиша. Табір додивляється останні сни. О другій ночі змінюється варта. Заступають пари – дівчина і хлопець. Вони поляжуть першими. Снайпери знімуть їх о 3-ій 30, щойно заговорять репродуктори: «Исходя из просьбы основной массы заключенных о создании ей нормальных условий для жизни и работы, освобождении ее из-под влияния вооруженных уголовников-рецидивистов, решено: В 3.30 26 июня ввести в зону лагеря войска. В связи с этим предлагается…
Прочинилися ворота. Ревіння важких бойових машин не залишає сумнівів. За ними – спецпідрозділ, особливий, каральний.
Дівчата другого барака вибігають до воріт, стають упоперек дороги, сподіваючись перепинити військо. Хіба ж танкісти – не люди? Згадують, як у перші дні повстання автоматники повернули назад.
Та наказ віддано. Танки рушили.
Розпочалося неймовірне.
Що діялося – не збагнути людському розумові, не уявити нормальному глузду.
Кенгір конає під гусеницями. Кенгір добивають ломами та прикладами. Кенгір стікає кров’ю.
Стікає кров’ю в радіорубці Юрій Кнопмус. Зрозумівши, що рятунку немає, розтинає вени, щоб не потрапити до рук катів. До останнього передає в ефір: «Всім, хто мене чує! SOS! SOS! Рятуйте наші душі! Нас убивають!»
Хто почув його? Хто кинувся на поміч? Не обізвався ні схід, ні захід. Кнопмуса врятували. Врятували, щоб розстріляти. За Слученковим полювали особливо. Схопивши, піднімали вгору та кидали об землю.
А в доповіді міністру все виглядало чинно й благородно: «Основная операция продолжалась 1 час 30 минут. Неповиновение оказали заключенные, скопившиеся на улице женской зоны в количестве до 500 человек. В шести бараках заключенные забаррикадировались. Был открыт огонь холостыми снарядами. Потери – 35 человек убиты активными оуновцами, раненных – 61. Со стороны солдат потерь нет. Неповиновение в 3-м лагпункте продолжается».
Третій лагпункт бився до останнього. Лише о 9-ій ранку Анатолій Задорожний, що керував обороною, наказав припинити спротив.
Генерали витирають з лоба «трудовий піт». У Москву летить нова телеграма: «Арестовано 36 человек: Их решено предать суду. 400 человек переведено на тюремный режим, 1000 этапированы в Берлаг и Озерлаг».
Заарештовані всі члени комісії. Юрій Кнопмус, ледве живий від втрати крові, Келлер та Гліб Случєнков, на якому слідчі використовують всі накопичені досвідом МГБ методи, поводяться мужньо, все беруть на себе. Завдяки їхній стійкості уникають розстрілу Анатолій Кострицький, Анатолій Задорожний. Зате «вождь» повстанців Капітон Кузнєцов вже 27-го червня сідає писати свою ґрунтовну працю – на 43-х сторінках тексту видає всіх причетних і роль кожного з них у повстанні. Лише сувора конспірація оунівців рятує від зрадника Михайла Сороку. Кузнєцов писав: „Мені довелося грати неблагородну роль артиста... Визнаю свою вину в тому, що брав участь у повстанні і був головою комісії, і, не дивлячись на мої зусилля, не зміг добитися виходу в’язнів на роботу”. І далі: „Я не заперечував наполегливості націоналістів бути присутніми на зустрічах із вами, щоб показати їх комісії МВС і прокуратури... прагнув знайти можливість подачі будь-якими способами вам інформації про становище в таборі”. Ціною зради К.Кузнєцов зберіг собі життя, а через кілька місяців після суду 1955 р. отримав 25 років ув'язнення, вже у 1960-му звільнений.
Звістка про повстання облетіла всі острови ГУЛАГу. Кримінальники, що вціліли і були вислані на Колиму, ще у порту Ваніно накололи собі на грудях танки – знак горя і героїзму Кенгіру.
Фонограма – повстанська пісня-марш «Дубе, дубе зелений»
Ведучий: Ви чуєте? Вони ідуть! Крокують лави повстанців. Героїчного війська, про яке генерал де Голль сказав: «Якби я мав таку армію, ворог ніколи б не ступив на землю Франції!».
Ведуча:
Їм не судився парад перемоги.
Міряти їм таборові дороги.
Гордим, незламним, неламаним кроком…
В землю – глибоко, до Бога – високо.
Кроки – ледь чутні. Доле пропаща!
Господи, за що? Господи, за що?
Степе червоний, краю чужинний,
Матінко, де ти, де ти, Вкраїно?
Наша пам'ять волає до зір.
Це колись називалось Кенгір.
І лежать у казахській землі
нумеровані сестри мої.
А над ними – тюльпани цвітуть.
І над степом червоним гудуть
Вже не танки – пухнасті джмелі –
Спіть, повстанці, в кенгірській землі.