Проза.ру

Вся правда про зайця - украiнською мовою

При цитуванні матеріалу, посилання на мій сайт: http://papchenko.ru/ua/
 обов'язкове!


Інші твори українською мовою читайте тут на моєму сайті: http://papchenko.ru/ua/tvori/


--------------------------
   ОЛЕКСАНДР ПАПЧЕНКО

   Переклад Танi Полубко

                           ВСЯ ПРАВДА ПРО ЗАЙЦЯ.
                                   байки

                                  Зима.

Снує над задубілим полем паморозь. Голо, пусто і самотньо людині під рівним сірим небом. Два неозорих простори, поле і небо, небо і поле, однаково сірі, однаково рівні і однаково пустинні, покинуті людьми, якось перемішалися. Візьми та поміняй небо і землю місцями – мало що зміниться. Хіба що на пожухлі стебла кінського щавлю, що стирчать з такого "неба", злетить звідкись заблукала синиця. Трішки очманіє. І понесе її вітер, безладно перекидаючи, понесе з відвислою щелепою і збентежено ляскаючи ми очима, як жмут жовтої вати. І перекидатиметься та синиця з безглуздо розпущеним хвостом до самісінького лисого узлісся. А там зачепиться за сучок під важкою ялиновою лапою і замислиться – що це
їй по мерещилося в небі? Чи то вона, синиця, просто знервована?..

Та-ак... Я сказав на узліссі? Так от, саме на узліссі була маленька замерзла річка. Восени, коли листя в лісі розквітає, він вже якось дуже красувався над тихою водою. Річка замилувалася і біг стишила, аби дзеркало не коробилося. А вночі мороз! І посипалося кольорове листя з дерев. Наче серпантином вкрило землю. Враз зникла вся краса.
Спам’яталася річечка, хотіла побігти далі, але пізно. Гладкою кригою скував її мороз. Береги довго реготали над невдахою-втікачкою і кривили носи. Самі ж, самі низькі, всі в очеретах та в грудках, а все туди ж… Ну от і докривлялись. Навіть не помітили, як спочатку сніг, а потім віхола з морозом дружно витягнули їх дурні носи до неправдоподібно химерної довжини і залишили в такому безглуздому вигляді. Ось вам і
хіхоньки-хахоньки! Вийшов з носів пречудовий місток, з маленькою дірочкою посередині – зручна дорога для нервового зайця, який поспішає.

                   Не будіть зайця на світанку!

І не дивно, що в зайця розгулялися нерви. З краденою ж морквиною в зубах! Але спава не у морквині, а просто гавкають у вухо сплячому зайцеві всілякі собаки. Якби вам от так гамкнули, ви би також рознервувалися, а, може, і взагалі розчарувалися би в людях. В таких випадках треба зняти з себе мокрі штани і відлупцювати собаку по обличчю, щоб не гамкала. Але, подумайте самі, звідки ж у зайця штани?

Ось і мчить розлючений заєць з краденою морквою в зубах і фізіономія при цьому в нього досить таки піратська. Ніби це не по стрибайчик навколишньої природи, а хтось, з гострим кинджалом у хижих піратських зубищах, неголений, вусатий і страшний, і жадає помсти.

- Собаку мені! Собаку! Ту що гавкнула у вухо минулого тижня!

Ось... Для доповнення образу зайцеві не вистачає хіба що тільки важкої мідної сережки у вусі і пістолета з широким дулом. Щоправда, з такими вухами сережка неодмінно чіплялась би за кущі і ялинки. А хіба наздоженеш пса, коли тебе там щось безперестанку зачіпляє, тормозить і відволікає? Мислився ще може і доженеш, а от вірного йому пса – ніколи.
Так гайне!

А взагалі-то, один мій знайомий заєць, коли його вкотре ранесенько розбудив безцеремонний пес, розлютився. Вибухнув гнівом і розробив відчайдушний план. Ввечері, коли вірний собака догриз улюблену кісточку і спав, скрутившись клубочком, біля будки, мій знайомий заєць по-пластунськи підкрався і гаркнув у вухо собаці все, що думає про її
звички. А потім виліз на паркан і звідки до ночі спостерігав, як мисливець ловить по городах свого відданого друга.

- На-на-на! Шарулько! До мене!

А, спіймавши, заспокоює до опівночі:

- Ну, ти чого, Шарулько? Га? Хто образив?

А мій заєць в цю саму хвилину я-як гаркне у відчинену кватирку:

- Ось вам гавкать! Лячно?!

І дочекавшись, поки у мисливця почалась гикавка, а Шаруля поліз на шафу ховатися, мій знайомий розреготався посеред ночі, як якийсь пугач, або ще жахливіше. Ось так – ХА! Ха-ха-ха!

І ще для страху так моторошно клацнув зубами – клац!


 
                      ВВІЧЛИВІСТЬ – СТРАШНА  СИЛА.

   Зовсім іншого обороту справа набуває, коли зайця будять ласкаво. Сам бачив. Йде бувало собачка і пісеньку співає. У такт, значить, під свою собачу лапу наспівує:
                                        Йшли собачки краєм поля
                                Ать! Два! Три!
                                І нанюхали собачки
                                        Пташечку в житі!
         Солов'я, солов'я, пташечку
         Ка-анареєчку, нанюхали в житі!
                       Йшли собачки краєм поля
                       Ать! Два! Три!
                       І нанюхали собачки
                       Гніздечко в житі!
Солов'я, солов'я, пташечки
Канареєчки! Гніздечко в житі!

     І на цьому місці пісні, зирк! Що таке?! Не інакше зайчик спить. Тоді пес, бувало, тихенько так наблизиться і легенько, отак, лапою до зайчика доторкнеться:
   – Дозвольте вас торкнутися.
   – Що? – заєць йому. – Котра година? Так-так, я дуже вами розчулений.
   – Ні вже, дозвольте з вами не погодитися. Ви тут під кущем лежали, а я…А ви… Пробачите, але я не можу з вами погодитися, все-таки, на мій погляд, ви ще не дуже зворушені. Тому як я в «стійці», пробачте, на вас стою тут спозаранку...
   – Та що ви, – тут розбуджений заєць помічає нарешті підняту передню лапу собаки. – І дійсно! А я ні сном, ні духом. А ви дійсно. У вас чарівна  «стійка». І цей… Чудовий профіль. Ага. І блиск якийсь  немеркнучий в очах. Ага. Так. А то знаєте, у нас тут одна лягава минулого тижня в болото провалилася. Не чули? Ну, так ніякого  ж порівняння проти вас. Ні-ні, не переконуйте з скромності – навіть віддалено. Я залишаюся при своїй думці!
   – Ви  м е н і безумовно лестите, – собака починає зрадницьки червоніти, починаючи з носа. – То був Маркіз, з таким шикарним родоводом, що… У нього мама, сама Ельза з Тюрінгиї, а тато, так той взагалі, якщо собаки не брешуть, Мак.
  – Як?
  – Мак. Ірландець.
  – Ірландець, кажете? – Заєць, примружившись і захоплено цокаючи язиком, обходить навколо застиглого пса. – Безумовно, з вами ніякого порівняння. Ні. А цей мужній поворот хвоста?! Га?! Хіба це хвіст?
  – А що це? – косить собака собі за спину.
  – Беркут! Струна! – вигукує приголомшений заєць.– Н–ні, я повинен, просто зобов'язаний покликати ще зайців. Нехай прийдуть і подивляться справжню «стійку». Нехай. Прийдуть, побачать і, не побоюся навіть цього слова – виявлять своє захоплення і отримають це… як його… неземне враження.
   І поки пес ціпеніє від захвату, заєць поспішно віддаляється, на ходу витираючи сльози, чи від захоплення, чи просто давлячись реготом.
    Скоро, або до вечора, в лісі лунає хода. Кроки. Тріщать суччя, щось безупинно брязкає і лається. Через деякий час, спіткнувшись, це щось, дуже брудне і зовсім змерзле, випадає з кущів на галявину. Потім це щось довго борсається в снігу і все одно це йому не допомагає зігрітися, хоча мабуть воно це робить не для того, щоб зігрітися, а так, з інтересу.
   Потім мисливець встає і перестає брязкати своїми зубами. Як же! Ось він його рідний Бобік, стоїть з піднятою в «стійці» ногою і такий яскраво-червоний від заячих компліментів, що аж сніг навкруги з шипінням плавиться, ніби це тут не собачка, а місяць Квітень з відомої народної казки.
   – Що він тобі сказав, Бобік?! – вигукує мисливець.
     Так, велика сила ввічливість. Ви скажете, таких зайців не буває? Ще і не такі зустрічаються особи. Такі нахабні попадаються, що прямо, прямо… ну ось, послухайте!
 
                         ОКРЕМА, ОСОБЛИВОНАХАБНА ОСОБИНА.

    Ось, представте, бреде собі мисливець по лісу  і нікого не чіпає. Однією рукою, він, як і належить, рушницю міцно стискає, іншою, звичайно, патронташ. І тільки наш мисливець побачить зайця, починає по недосвідченості  рушницю рвати із-за плеча. Метушиться, ясна річ. Ковбасу і огірок з рук  на землю упускає. І невтямки мисливцеві, що перед ним не проста, а особливонахабна особина. Так от, в цю тривожну мить особина і говорить:
   – Не поспішаєте так, за ради Бога. Що ви поспішаєте, не розумію? А то і до біди недалеко. Ще стрілите куди непопадя. Ви не поспішайте. Я ось тут стану. Вам зручно? Сонце, пробачите, в око не лупить? Не сліпить? Так, дійсно, тут тінь трішки. Зливаюся, хе-хе, так би мовити, з фоном. Та ще б я не зливався, якщо линяв я цього року якось пізно. І нерівномірно чомусь. Я, з вашого дозволу, зараз гілочку відігну. Ось. Тепер вам повинно бути дуже зручно цілитися в мене. Тепер ви в мене не промажете. Так, на чому я зупинився? А–а, так! Линяв я нерівномірно. Вже і не знаю чому, але весь якимись плямами пішов. І із-за цих плям одне мазило  в мене з двох метрів не вцілив. Ви не повірите – зі старої осики жолуді як вітром, а в мені ні дробинки, пробачите за таке слово, не застрягло. Ой, що це з вами? Ні, ну так ви промахнетеся в мене. У вас же руки, знову пробачте за це слово, тремтять, і мушка стрибає, як ... Як вас тільки з такими нервами на полювання одного відпускають? Ось же я бачу, дуло безумовно йде кудись убік. І не треба на мене, пробачите за вираз, очі закочувати. Прийшли на полювання, так стріляйте! Припиніть негайно бліднути! А хочете я до дерева притулюсь? Хочете?
 – Нi! – тут мисливець зазвичай кидає рушницю на землю. – Це вище всіх моїх людських сил! – вигукує мисливець і падає поряд зі своєю рушницею в глибоку непритомність.
  – Не хочете стріляти, як хочете, – бурмотить заєць. – Що я вам, Колумб якийсь, примушувати? Тільки рушницю шкода. Не дай Бог ще зламається – обов'язково скажуть, що заєць зламав. Атож -  так і скажуть… – сумно зітхнувши, особливонахабна особина віддаляється. І віддаляючись, муркоче собі під ніс:
                              – Ваше благородіє, пані успіх,
                                 Для кого ви добра... ми–ми–ми.
                                 Для кого інакше...
                                 Дев'ять грамів в серці, постій... не ми–ми.
  Ось така вона, ця особливонахабна особина.
             
                         СУМНА   КАРТИНА.

     А тим часом, наш старий знайомий, нервовий і розчарований заєць, благополучно забрався зі своєю морквиною в саму хащу–глухомань. Озирнувся – що за душевне видовище, ці ялинки в засніжених сарафанах! Дуже!
   – Ех ви, шишки перезрілі, – ласкаво промовив заєць і почав снідати.
     Ялинки поворушилися. Сніг беззвучно поплив вниз по широких їх лапах, поки не шльопнувся зайцеві на потилицю. Заєць поперхнувся морквиною  і довго відкашлювався, сором'язливо прикриваючи рот лапкою.
  – Пожартувати вже не можна, – нарешті пробурчав заєць. – Життя, самі розумієте – собаки, люди, вовки. З ранку набiгаєшься за морквою – лапи відвалюються. А тут ще машин розвелося, бензином смердять. Ось помру ненавмисне, тоді шарудітимете колючками… в траурному караулі. – Заєць важко зітхнув. – Мовчите? Теж мені, вартові змерзлого лісу…
   «Вартові» мовчали. Зверху було видно, як заєць по черзі тре лапами свої довгі вуха і загнувши кінчики, хакає на них, гріє.
    – Ось виїду до Аргентини, в морозостійкому варіанті. Кроликом влаштуюся. Буду палицями банани з пальм збивати. Туристів лякати. Усмішкою. Ситро питиму. Кока-кола називається. Перелиняю в мутнувато–зеленого, під колір джунглів і спекотних кипарисів і стану капризним, як дитина... – Заєць зіщулився. – Мовчите? Злякалися, ялинки–шишки.
   Вітер стих. Ялинки завмерли в заціпенінні.
   – Шкода вас, а то давно б виїхав. Злиняв би… і виїхав. Стояли–б тоді наодинці, словом перекинутися ні з ким. Що за сумна картина.
   Ялинки полегшено гойднули верхівками – як же,  заєць знову передумав виїжджати і це означає що ліс продовжується.
 Не знаю, як там у вас джунглі без анаконди, а у нас ліс без зайця не ліс. Зайця немає – ліс кінчився. Так-то.

                                                 
                              КЕША   І  ОКУЛЯРИ.

   Якось на одній сонячній галявині валялися в невимушених позах зайці, коли раптом, в густих кущах, тих, що оточували поляну, почувся підозрілий шум. Тут, змагаючись один з одним в хоробрості, зайці схопилися, щоб, значить, лицем до лиця зустріти небезпеку.
   Розсовуючи спиною гілки, задкуючи, на поляну вибрався заєць на ім'я Кеша. Сопучи і спотикаючись, цей новоприбулий заєць, тягнув по землі великі, у важкій роговій оправі, окуляри. Опустивши дужки окулярів на землю, Кеша витер піт з чола, обтрусився і озирнувся. Подекуди з трави стирчали довгі заячі вуха і дрібно тріпотіли, напевно на вітрі…
   – Гм–гм, – прокашлявся новоприбулий і склав руки за спину. – Я це – Кеша. Не бачите хіба?
 Тут зайці встали і запитали:
   – Чого це ти Кеша, притягнувв таке?
   – Що-що  – окуляри!
  – Окуляри! – здивувалися зайці. – А де ж це такі гарні дають? Кому? Почім продають такі важні?
  – Де–Де. Де дають там вже немає. Це мені запропонували як... як... Ну, не знаєте хіба, що окуляри носять найрозумніші? І якщо б я не був таким скромним – так! – скромним, я б сказав – наймудріші і далекоглядні. Звичайно, я спочатку відмовлявся, навіщо, може я не зовсім самий, а вони – носи! Нам видніше!
     Зайці шанобливо принишкли. Вухами перестали ворушити. Зайцям стало трішки завидно.
    – Тепер, – продовжив Кеша, – я будь-яку моркву за кілометр розгледжу. Або хоч навіть за два. Кілометри. Я в окулярах моркву і під землею розгледжу.
   – Здорово! – захопилися зайці.
   – Та що морква, –  розійшовся Кеша. – Я тепер будь-якого мисливця, знаєте, як бачу? Він ще удома морквину... тьху! вареники їсть, а я його вже бачу! Він ще тільки у вікно глянув на погоду подивитися перед полюванням, а я вже тікаю. Та що там тікаю! Ха! Я крізь свої очечки гляну і дерево бах! Повалив. Або хоч Потаповича ударити? Запросто! Потапича запросто, а вже якусь миршаву собаку або там лисицю... Тільки крізь очечки подивлюся, напружусь -  ні, напружинюсь як пружина і, будь ласка, готово – лежить лисиця догори лапами, вибачення просить. А я ще подумаю, прощати або хай так лежить. До весни.
  Кеша замовк.  Ошалілі зайці відвісили щелепи і в цій повній тиші, один шепелявий заєць раптом пригадавши, що він невіруючий, а стоїть разом зі всіма розвісивши вуха, як віруючий, сказав, іронічно кривлячи губи:
  – Хм! Моркофь, я ще може як- небудь і повірю, а щоб самого Потаповича ударити, це ти Інокентій прибріхуєш. Потаповича, ні за фто не повірю.
    –  Як це? – навіть образився Кеша від такого нахабства.
    – Хм! А ось так! – невіруючий заєць встав в позу, тобто гордо склав на грудях руки. – Ні –  за  – фто! – і позадкував.
    – Я бачу мені тут не вірять, – протягнув сумно Кеша, і з полегшенням додав. – У такому разі умиваю руки. Мені залишається жалкувати. Як це сумно. Я пішов.  Віддаляюся. Все. Привіт всім!
    – Як це привіт?! – дружно обурилися зайці. – Ти що, нашого Людвіга не знаєш? Ми ж  тобі  віримо! Утри Людвігу носа! Удар. Потаповича удар. Тільки не дуже… Легенько!
    – Хм! Ні за фо! Шарлатанство, – почав нудно дивитися в небо Людвіг, – Не вірю! Хоч ви тут кричіть, хоч лопніть ви тут всi!
    – Не варто, мабуть, забивати Потаповича, – загаласували зайці. – А то ще образиться. Ген ялинка і шишка на нижній гілці. Так ти її зріж через окуляри. Доведи Людвігу.
  – Ну якщо шишку, – посмутнів Кеша.
  – Хм! – видавив з себе, як би над силу, але в той же час з таким значенням, невіруючий Людвіг, що Кеша мерзлякувато зіщулився.
  – Шишку!!! Шишку!!! Шишку!!! – заволали з усіх боків, знудьговані за видовищами, зайці.
  – Ну гаразд. Блазень з вами, – Кеша, похитуючись, встановив свої окуляри на трухлявому пні, розсунув ширше дужки і благаючи про диво, яке врятує його від ганьби, прийнявся  крізь запорошені скельця  дивитися на ялинку, що стоїть на віддалі. І довго дивився. Зайці принишкли. Вони теж  в усі очі вирячилися на шишку, яка повинна була ось-ось впасти. І шишка впала! Ще й як впала! Спочатку пролунав страшний гуркіт. Ялина похитнулась. Злощасна шишка полетіла на землю, а разом з нею на голови сторопілих зайців  обрушився водоспад шишок. І тут  із-за ялини, тримаючись за забитий лоб, на поляну вивалився ведмідь Потапович. Вивалився, затнувся за пень, на якому лежали окуляри, і розтягнувся на весь свій могутній зріст. Хвалькуватий Кеша ледве встиг відскочити.
    У наступну мить зайці дружно рвонули з галявини.
    Потапович підвівся, поялозив лапами в траві і підняв окуляри.
    – Ось же мої окуляри! – зрадів він. – Адже пам'ятаю -  поклав на пень, а на який пень. Ну і роззява я.
    Любовно протерши скельця і поставивши окуляри на ніс і озирнувшись, Потапович сказав:
   – Дивно – нікого. Адже своїми вухами чув, як мене кликал. Мишку, Мишку, – і почухавши шишку, що роздулася на лобі, додав. – Все життя в лісі, а варто втратити окуляри і на тобі – довбешкою в ялинку. Ну, куди це годиться? Нікуди це не годиться.
    А тим часом зайці бігли. Лідирував Кеша. Йому в потилицю схвильовано дихав шепелявий Людвіг.
  – Ти фо наробив?! – кричав Кеші Людвіг. – Тебе хто просив Потаповича забивати?! Тебе просили ма–а–аленьку фифечку зрізати! Фо тепер буде?!
   – Фифечку – фифечку! – ледве не плачучи, кричав йому шепеляво у відповідь Кеша. – Хто тебе просив не вірити?!"
                              КЛЮКВОНЬКА. 
      
       Слід визнати – якби Потапович так вдало не знайшов свої окуляри, то трапилося б непоправне. Без окулярів, ясно кожному, Потапович не зміг би грати в шахи. А Клюквонька чекати б його не став. Такого образливого зайця ще пошукати! Втім, давайте по порядку. Приліпивши на лоб пластир і захопивши шахи Потапич бадьорим підтюпцем попрямував туди, де лісова річечка примхливо вигинається петлею і де чекав його Клюквонька.
   – Спізнюєтеся, добродію, спізнюєтеся. Ми з вами домовилися зустрітися допоки   тінь від березового сучка не торкнеться вільхової гілки. І що ж я бачу?
  – Що? – Потапович квапливо розставляє на дошці фігури. – Що ви бачите? – Потапович хвилюється. Лапи тремтять. Фігури падають.
   – А те, що тінь вже на гілці, я бачу! Мурашку вже можна упоперек покласти на неї – ось скільки тіні на гілці. Якраз, якщо мурашка витягнеться, їй від кінчиків вусів до п'ят буде.
   – Так вже і до п'ят, – примирливо зауважує  Потапович.
   – До п'ят, до п'ят. І це я беру не чорну, зверніть увагу, мурашку.
   – А яку?
   – А руду. А руді, як відомо, довші.
   – І кусючіші. Минулої зими, каналія руда, в барлозі відтанула, так ледве вигнав.
   – Знову ви, Потаповичу, мені зуби заговорюєте. А то, якщо чесно, набридло мені з вами возитися. Вічно ви спізнюєтеся, фігури плутаєте і постійно програєте. Ось і вчора дев'ять разів програли. Думаєте, мені цікаво, якщо ви постійно програєте?
    Врешті-решт, після довгих умовлянь, Клюквонька робить перший хід.
    Потапович лежить, сперши свою велику голову на лапу і пересуває фігури ніжно. Клюквонька напроти – бродить по галявині, лише зрідка зупиняючись біля дошки. І фігури заєць рухає стрімко, немов боїться не встигнути. Клюквонька закладає руки за спину, хапається за голову, переплітає пальці і так голосно тріщить ними, що один дятел, який задрімав, впустив шишку.
   – Ну що ви мені тичете сюди пішака, – бурмотить Клюквонька. – Зовсім навіть марно ви його сюди ставите. Хіба  вам, Потаповичу, не ясно, що я його зараз турою, а потім так, а потім сюди, і вам мат в три ходи. Матюльничок класичний.
   – Як би не так…
   – Ви ризикуєте, добродію. Ой, ризикуєте, – шепоче Клюквонька, рухає фігуру, тікає на край галявини і кричить звідти.– А вам шах, люб’язний ви мій!
   – А я сюди… – не поспішаючи, переставляє фігуру Потапович.
   – Ха-ха, сказала жадібна блоха! – вимовляє загадкову фразу заєць, хапається за голову, мугикає, мне вуха і нарешті рухає фігуру і несеться на край галявини.
    – Бац! І немає вашої турочки! – і Потапович знімає з дошки фігуру.
    – Стій! Як?! Чому?! – підлітає до дошки Клюквонька. – Де стояла? А ця де стояла? – Клюквонька, не вірячи своїм очам, переводить розгублений погляд з Потаповича на дошку і назад.
    – Нічого ловити гав, – посміхається ведмідь.– Пригадую, вчора ви мені лекцію прочитали про шкоду неуважності.
   – Як же це? – трагічно шепоче роздосадуваний Клюквонька і з подесятереною зосередженістю упивається поглядом у дошку.– Я ж пам'ятаю, ще так і подумав – терміново, Клюквіще, прибирай звідси туру, а то цей... цей ведмідь її   о–бо-в’яз-ково  поцупить. Ну, нічого–нічого–нічого. На щастя, Абу, знав секрети індійських йогів, – знов вимовляє загадкову фразу Клюквонька, пересуває фігуру і невпевнено, спиною вперед і не відводячи очей від дошки, бреде до краю галявини.
   – Ой! Вам…мат, – Потапович перелякано дивиться на дошку.
   – Що?! – Клюквонька кидається до місця трагедії.
   – Може… може я неправильно сходив? – шепоче перелякано Потапович.
  – Правильно, – страдницьки морщиться Клюквонька.– Все правильно. Бий щигля.
  – Може, якось… – тягне ведмідь.
  – Що, виграв,ще і знущаєшся? Так?
    Потапович  обережно торкнувся пальцем заячої голови – Клюквонька сторчма полетів у траву.
    – Ага! – схопившись закричав Клюквонька.– Так от ти як! От як з тобою грати! Я йому щиглика, а він!
А він мені щиглище!
   І Клюквонька кинувся геть з галявини.
   – Ет, треба ж так пошитися в дурні, – бурмотить Потапович, збираючи фігури. – З ким тепер грати в шахи? Ніхто ж не вміє. Треба  ж було так ненавмисне виграти! Ет!
  Зібравши шахи, ведмідь йде і стає тихо. Лише зозуля кує. Доведеться тепер рахувати її куки. Прикмета така, скільки куків налічиш, стільки і жити…
   – Раз, два, три, чотири… п'ятнадцять, шістнадцять…сорок вісім…сімдесят дев'ять…триста чотирнадцять.
    Тьху! Не знаю як у вас, а у нас зозулі дуже людинолюбні. Тому я  цю свою розповідь про Клюквоньку і Потаповича закінчую, а ви, якщо бажаєте свій вік достеменно знати, рахуйте собі на здоров'я далі зозулині куки.

                               ПАНАЦЕЯ
                                                         
   Тим же запашним чудовим вечором заєць Говорулька  наткнувся на краю кучерявої просіки на вовка Фадея.
   – Ви?! – стрепенулося вовчище і, схопившись за нижню щелепу, простогнало. – Мені бачити вас недобре.
   – Я теж не в захваті, – парирував Говорулька, на всякий, непередбачений випадок, відсовуючись подалі. – Що, зуби болять? Потрібно було дієти дотримуватися.
   – Я дотримувався! – закричав Фадей і змолився. – Доктор, тільки на вас моя надія!
   – Та я не доктор! У мене немає диплома. Ну, скільки повторювати? Я вам не панацея, – розхвилювався Говорулька.
   – Ціпенію! Доктор, вже ціпенію! – хлипнув вовк. – О! Як я ціпенію, хто б знав! По ночах безперервно, доктор, лежу в повному заціпенінні. Ворухнутися боюся із-за зуба.
Вірите?
   – Тьху! Ну, добре–добре... Зуби, кажете? – зглянувся Говорулька, і як годиться докторові, багатозначно потер руки. Цей рух насторожив Фадея i він, просто на очах став втрачати віру в благополучний результат лікування.
    – Але ви ж гуманний? – запитувало спохмурніле вовчище.
    – Налякати б тебе, – замість відповіді  пробурчав Говорулька.– Тільки як це зробити? Яким чином? Га? Або вже залишити як є? Га?
   – Налякати! – схопився за щелепу Фадей.– Ви мене не знаєте, я та–ак лякаюся!
       Говорулька витягнув мотузок і прив'язав вовку до хворого зуба. Інший його кінець доктор прив'язав до осики.
    – А це не боляче? – насторожено спостерігаючи за приготуваннями, поцікавився Фадей.
   – Не боляче, але дуже страшно. І чим страшніше, тим безболісніше, – пояснив Говорулька, озираючись по сторонах. Не знайшовши відповідного інструменту, заєць раптом плюхнувся на землю і поповз до пацієнта, жахливо звиваючись всім тілом, шиплячи і обмацуючи листя висунутим язиком, немов яка- небудь змія.
    – Що це було? – замість того щоб лякатися, запитало Вовчище.
    – Змія… – піднімаючись із землі, пояснив доктор. – Так. Дійсно якось непереконливо вийшло. Повзаєш тут на череві перед всякими вовками, зображуєш незрозуміло що, – пробурмотів Говорулька і перетворюючись, вчепився у позадкувавшого Фадея. – Адже ви дикий собака! Га?! Не чую!
   – Дикий, – невпевнено промимрив Фадей.
   –  Ага! – підстрибнув Говорулька. – А її так просто не налякаєш, собаку дикого! – доктор кинувся в кущі і через мить вилетів звідти з величезною дубиною в руках. – А ось і ліки! Ну?! Лікуватися будемо? – підняв над головою дубину доктор.
   – Мамо! – Фадей відскочив. Мотузок висмикнув зуб, але вовчище цього навіть не помітило. Воно мчало по лісу, закидаючи за вуха задні ноги. За ним з дубиною біг Говорулька. На щастя для вовка, в цей час по лісу бродив сумний хвалькуватий заєць Кеша. Після події з окулярами Потаповича, Кеша почав шепелявити. Помітивши так до речі потрапившого йому на очі Говорульку, Кеша не роздумуючи кинувся йому напереріз.
   – Доктоф! Мені тільки вас не вистачало!
     – Що? – все ще тримаючи над головою дубину, зупинився задиханий Говорулька. – Вам теж лікуватися?
     – Теж, – безглуздо посміхнувся Кеша. – Від шепелявості.
   Життя Кешi врятувала природжена дивовижна стрибучість. Дубина доктора опустилася, але Кешi поряд з Говорулькою вже не було. Мнучи невисокі кущі, Кеша летів через ліс  з витріщеними від жаху очима і вухами, що майоріли за  вітром. Зате шепелявість покинула хвалькуватого зайця.
     Доктор, що залишився наодинці, опустив дубину і задумливо почухав потилицю:
     – І хто сказав, що в світі не існує панацеї?
        І розреготався. Ось таке тонке відчуття гумору у наших зайців.
       Ой-ой-ой! Не знаю як там у вас, а у нас, якщо візьмешся писати правду про зайця, то неодмінно до того забрешешся, до того... Слухати совісно! Але далі одна тільки правда!

                          Політ їжака

Бувало – все спить у лісі – сосни, дятли, хмаринки. І тут раптом вистрибує з-під коряги заєць та й ну кричати, як його не люблять.
- І це сон?! – примовляє зайчисько... – А я кажу вам, що це не сон, а замасковані кошмари!
Тут заєць валиться на узгірок і починає виливати душу порослому мохом трухлявому пню. Замовкне на мить, знайде в траві суничку, зжере і знову жаліється на свою долю гірку і життя важке.
 - Ніхто не питає, що зайцеві сниться... Ти, пнище, повіриш, та й не тільки ти, а жодна жива душа віри не йме. Всім начхати! Усім-таки! А до речі, самі тільки собаки перед очима скачуть. І писками своїми зубатими плямкають!
Від таких жахів сосни наїжачились – посипались з них шишечки.  якщо ви, не приведи Господи, якраз в цей час дрихнете під сосною, то вам неодмінно по голові влупить шишка. І ви, з переляку не визначивши причину шишко паду, решту свого життя будете всім легковірним дурити голову їжаками, що літають у піднебессі.
- Отже, лежу, - розповідаєте ви, - Дивлюсь – їжаки. У небі. По-молодечому розпускають колючки. Ах, що за видовище! Але, панове, тільки не роззявляйте рота! Адже ж у вас від захоплення одразу відвисне щелепа, а їжак тут же помітить ваші блискучі зуби, і, не довго думаючи, складе колючки і каменем гепнеться на вашу нещасливу голову. Ці їжаки страх, які небезпечні... Вилуплять свої хижі очиська та тільки зиркають з-за хмар, шукаючи в очеретах заснулу під якоюсь  сосною  перелякану здобич, яка з відкритим  ротом дивується побаченому.

                                Дороги

Не шаркайте, зайці, п’ятками! Не протирайте в траві дірок! А то варто тільки зайцеві лапою шаркнути, як цілі гурми цікавих зівак збігаються глянути, що ж там заєць в траві знайшов? І от від цього шаркання і зявляються наші шляхи-дороги. Заєць шаркне ногою, а цікаві витопчуть околиці.
Іноді спересердя спитаєш зайця:
- Ну що ж ти, вуханю нерозумний, так шаркаєш?Навіщо?
- Та ось – відповідає тобі заєць, - шаркається так якось. Чи то звук мелодійний, чи що...


                                  БЕРЕЗИ.

     Берези. Від їх сніжної кори і в липні віє квітнем. Зберешся йти, вже йдеш, але раптом зупинить тебе щось. Ти озирнешся – берези. Немов бурульки залишилися з січня. Немов їх ненавмисно весняне сонечко забуло розтопити. І ось вони, сочаться, тануть на липневій жарі і стікають, крапля за краплею, в небо. І там, в небі, все синє – розсинє від цих крапель.
     Тоді я повертаюся в березняк. Беру першого зайця, що загавився. Притуляю його до прохолодного березового стовбура. Прошу так постояти. Відходжу убік. Озираюся. Тепер все – я схочу сюди повернутися.                  
                                                               
                                    ОСТАННЄ…

      Описуючи вітчизняну природу, я якось випустив з уваги  найважливіший метеорологічний феномен, про який часто питають туристи. Мовляв, що це за тріск лунає у нас в лісі в сорокаградусний мороз? І дійсно, звідки наїжджій людині знати, що це тріщать щелепи позіхаючих черв'ячків. А все як відбувається. Дуже просто. Зазвичай  черв'ячки і всякі гусенички  сплять в завчасно викушених  дірочках, під корою дерев, і ні за які пряники вам їх не виштовхати в січні місяці на мороз.

Виштовхати не можна, але гусеничка сама виповзає подивитися на погоду. Подивиться, і від цього нескінченного снігу така туга в її душі утворюється, що гусеничка тут  же починає позіхати. І ось на цей тріск злітаються птахи, тому що взимку їжі  мало. Але черв'ячки так заразливо позіхають, що синиця, на що вже птах стриманий, бувало, тільки пристосується зжерти позіхаючу гусеничку і теж очі раптом викотить, лапи розчепірить, витріщиться вся, як все одно що пугач який і судорожно, без жодного задоволення позіхне. А гусеничка, користуючись моментом, пірне назад в свій будиночок, і вже засинаючи, бурчить і лається. Бурчить про те, що зима. Що поземка заплітає  в коси сиві пасма. Про те, що порожньо, що голо. Бурчить про те, що зима не кінчається, хоча напевно відомо, що всьому є кінець. І у моєї розповіді теж є кінець. І він тут. Все! Крапка.

 При передруку посилання на сайт письменника обов'язкове: http://papchenko.ru


Рецензии
"Два неосяжні простори, поле і небо, ... якось перемішалися. Візьми та поміняй небо і землю місцями – мало що зміниться."
Очманіла злегенька, подібно до Вашої синиці, коли понеслась, безладно перекидаючись з одного твору на інший, з відвислою щелепою збентежено ляскаю очима. Та, зрештою, і замислилась – що це мені привиділось? Що причудилося? Перемішались мисливці, зайці, пси...
Вдалось Вам друзів здивувати, читачеві естетичне задоволення принести.
Моє шанування,

Идущая   24.06.2009 02:10     Заявить о нарушении правил

На это произведение написано 5 рецензий, здесь отображается последняя, остальные - в полном списке.
Разделы: авторы / произведения / рецензии / поиск / вход для авторов / регистрация / о сервере     Ресурсы: Стихи.ру / Проза.ру